Курилася доріженька

ЧАС СУДИТЬ ПО-СВОЄМУ

Роман Купчинський повертається з тривалого забуття: йому як письменникові доля судила народжуватись двічі — на початку XX століття і в його кінці. Та, незважаючи на довгі роки офіційного табу, народ беріг у серці пам'ять про свого барда, бо в народну любов він увійшов у буремний час визвольних змагань за розбудову української державності, тобто у легендарні роки Українського січового стрілецтва… Забилась тоді туга у молодому стрілецькому серці, обізвалась мелодією, і злинула словами перша пісня — «Ой шумить, шумить та дібровонька». Зразу ж понеслась у світ нова — «Човник хитається серед води»… До поета приходила популярність пісняра. З'являлися твори «Заквітчали дівчатонька», «Гей там, у Вільхівці», «Як з Бережан до кадри», «Накрила нічка», «Зажурились галичанки», «Річки», «Засумуй, трембіто» та інші.

Популярність і — забуття… Де логіка? В чому причина? На ці питання, звичайно, відповідь є. Але час судить по- своєму. Бо як не силкувалися обвішати Купчинського ярликами «націоналізму», в житті все було інакше: він просто любив Україну, він нею жив. Ім'я його тільки почало по справжньому вкарбовуватись у галицький літературний процес, у тогочасну періодику, стало озиватись життєдіяльним громадським голосом. Та повіяли буреломні вітри, і він опинився «на тому боці».

Сьогодні, під кінець XX століття, коли ці буреломні вітри втихають, а ми піднімаємося з колін своєї трагічної принишклості, чуємо серцем, що художнє слово Р. Купчинського не розтерзане, воно тільки розіпнуте на хресті мук, але ще живе, ще дихає і навіть бринить перелунням нинішнім:

Ідеал України, пречиста любов до неї освячували й освітлювали усе життя і творчість Р. Купчинського.

А складалося його життя так.

Народився Роман Григорович Купчинський 24 вересня 1894 року в селі Розгадові Бережанського повіту, тепер Зборівського району, на Тернопільщині, в родині греко-католицького священика. Та незабаром батько перейшов на нову парафію — до села Кадлубищ на Бродівщині, де й минало дитинство майбутнього письменника.

По закінченні Перемишльської гімназії у 1913 році Р. Купчинський відразу вступає до духовної семінарії у Львові, хоч теологічна атмосфера не заімпонувала юнакові. Правда, вчитися тут довго не довелось: через рік він записується до легіону Українських січових стрільців, де за довгих шість літ зазнав усіх фронтових лих, досягнувши чину поручника та посади командира сотні.

У 1920 році Р. Купчинський потрапляє в польський полон, який відбуватиме в Тухольському таборі (Польща). Після табірних поневірянь він поступає на факультет філософії до Віденського університету. А невдовзі повертається до Львова і продовжує студіювати філософію в Українському таємному університеті. На цей час Р. Купчинський вже одружений. Його дружина — Олена Ходоровська; ростуть їхні діти — дочка Таня і син Юрій.

З 1924 року можна означувати другий період творчості письменника (перший, в основному поетично-пісенний чи поетично-композиторський, припадає на попередніх вісім літ, починаючи із 1916-го). Тепер Р. Купчинський активно віддається журналістиці. Він входить у редколегію газети «Діло», в якій друкує популярні гумористичні нариси та фейлетони під псевдонімом Галактіон Чіпка. Оскільки в «Ділі» зібрався колектив найавторитетніших галицьких журналістів, Купчинський працював тут аж до 1939 року. Паралельно він друкується в «Неділі», «Шляхах», «Літературно-науковому віснику», «Дзвонах», «Нових шляхах», «Літописі «Червоної калини», «Календарі «Червоної калини», двотижневику «Назустріч», журналах «Світ», «Ілюстровані вісті» та інших.

Цікавий і вельми красномовний факт для розвитку художнього життя Галичини — утворення літературно- мистецької групи «Митуса» та випуск часопису під однойменною назвою. Р. Купчинський разом з Василем Бобинським та Павлом Ковжуном був організатором і групи, і часопису. На жаль, вийшло лише чотири номери «Митуси», але і в них виразно окреслився естетичний напрям, що мав пошукові модерністські засади. Тут друкувались Д. Загул, М. Семенко, М. Одолян, Є. Яворський, А. Павлюк, В. Левицький (Сафронів), Ю. Липа, М. Леліт, М. Вороний, М. Обідний і чимало інших авторів. Окрім того, журнал не тільки репродукував роботи таких майстрів, як О. Архипенко, Ю. Нарбут, П. Ковжун, але й вів теоретичні розмови про модернізм у малярстві, музиці тощо. При оцінці творчості Р. Купчинського, зокрема його поетичних речей, про це конче слід пам'ятати, адже, маючи глибокі симпатії до традиційної української народної поетики, він не лише шанобливо ставився до символізму, але й працював у цьому напрямку.

У той же період, тобто в 30-ті роки, Купчинського обирають головою Товариства письменників і журналістів. Ця творча організація була досить життєдіяльною та продуктивною в Галичині. Зокрема, в 1932–1933 роках вона присудила літературну премію У. Самчуку за роман «Волинь», а Ю. Косача, Б. І. Антонича, С. Гординського, Г. Журбу, Б. Кравціва, С. Левинського назвала кращими авторами. У 1934 році було звернуто заслужену увагу на творчість Є. Маланюка, Ю. Липи, В. Левицького (Сафроніва), в 1935 році — на книги віршів С. Гординського «Буруни», «Слово про Ігорів похід» (переспів), О. Ольжича «Рінь», Я. Дригинича «Різьблена тінь», В. Гаврилюка «Соло в тиші», В. Ткачука «Сині чічки», К. Гриневичевої «Шестикрилець», повість Н. Королевої «1313». На цьому фоні тоді вже виділялася проза Ірини Вільде: «Метелики на шпильках» та «Химерному серцю» Товариство письменників і журналістів присудило другу премію (першої не одержав ніхто). Згадуємо про це з тією метою, щоб намалювати читачеві загальну картину, літературну атмосферу, в якій Роман Купчинський не тільки працював і жив, а й яку сам творив. Адже на 1933 рік припадає вихід у світ третьої частини його трилогії «Заметіль» — «У зворах Бескиду». Перші дві — «Курилася доріженька» і «Перед навалою» вийшли з друку в 1928 році.

Був і третій період творчості Р. Купчинського — еміграційний. Він тривав від 1940 року до кінця життя письменника (помер Роман Григорович 10 червня 1976 року в Оссінгу під Нью-Йорком). За межами України — чи було це в Польщі чи Німеччині, в Австрії чи США — письменник працював уже менш продуктивно. 1964 року у Вінніпегу вийшли його «Мисливські оповідання», а через рік у Нью-Йорку — сатирична поема «Скоропад». Після смерті автора побачили світ збірник вибраних пісень «Ми йдемо в бій» (1977) та збірник вибраної лірики і прози «Невиспівані пісні» (1983).

В радянський час в Україні твори Р. Купчинського не виходили жодного разу. Друкуючи трилогію «Заметіль», спочатку першу її частину — «Курилася доріженька», а відтак дві наступні — «Перед навалою» та «У зворах Бескиду» — окремими виданнями, «Каменяр» прагне повернути сучасному читачеві в особі автора самобутнього письменника, творча доля якого певною мірою дописує драматичну сторінку української літератури. Підкреслюю, саме драматичну, адже Купчинський ніколи не мав змоги шліфувати свій письменницький талант у кабінетних умовах. Спочатку шість років воєнного режиму, потім табір, арешти, тюрма Бригідки. Творити доводилось лише в інтервалах, прихапцем. Але виходило так, що саме екстремальні, напружені, неприродно важкі моменти та ситуації оберталися творчими удачами. Найкращі ж пісенні тексти й музику до них Р. Купчинський написав на війні — в час героїчно-трагічний. У таборі для полонених Купчинський створив свій ліричний шедевр «Лети, моя думо». А після війни «в криміналі на Бригідках», як згадував потім сам поет, «на потребу часу» він склав пісні, що також належать до довголітніх. «Просили мене співв’язні» (Зен. Пеленський), — читаємо в його не закінчених нотатках «Дещо про себе», — «Зложіть нам якусь молитовну пісню, ми собі рано її заспіваємо». І я зложив пісню «Боже великий, творче всесвіту». І в'язні її співали, хоч потиху, бо сторожі сварили. А другу теж у криміналі: «Ми по таборах і тюрмах». І її перший раз заспівали в тюрмі. Обі ці пісні були зложені без гітари, бо не можна було мати, бо де взяти було її в криміналі?»[1]

По війні, під час певного творчого спаду в літературному процесі Галичини, зрозуміло, важко було і Купчинському. Народ сподівався на перемогу, а доводилось переживати поразку, тяжку й болючу поразку. Адже Україна вперше в історії ставала справді державною Україною — і тут поразка, біль втрат. Згарячу звинувачувалися й ті, котрі офірували собою в ім'я цієї високої ідеї,— українська інтелігенція, яка, мовляв, не змогла довести справи до кінця, випустила з рук перемогу. О такій порі, коли ще не стихли суперечки про винних у поразці, коли розчаровані в дальшій потребі служити колись омріюваним високим ідеалам ще не отямилися, Р. Купчинський писав «Заметіль», власне, перші її частини — «Курилася доріженька» і «Перед навалою». Письменник наче включався в дискусії, оперуючи мовою фактів як очевидець, як той, хто має що розповісти про те, що діялось на фронті, яким був цей фронт, хто вмирав і хто ставав героєм. Словом, «Заметіль» — це глибоко реалістична розповідь про історію не видуману, про історію, яку творив і сам автор, а вона творила його. Не будемо зараз оцінювати та коментувати трилогії (це спробуємо зробити в післямові при виході у світ третьої частини): хочемо дати читачеві змогу скласти власне враження про твір.

Але розмову про Р. Купчинського не уриваємо. В його творчому світі є багато цікавих фактів, різних площин. Скажімо, феномен Р. Купчинського-пісняра вимагає вивчення його природи в двох аспектах — поетичному й музичному (композиторському). Не претендуємо на вичерпність такої розмови, але для пізнання цього феномена бодай у найзагальніших рисах важливо взяти до уваги твердження самого автора.

«Село (Кадлубищі, де письменник ріс. — Т. С.) було велике, співоче, і я від ранніх літ слухав з приємністю коляд, гагілок, обжинкових і весільних пісень. У моїй родині спів і музика були традиційні — так по батьковій, як і по матірній лінії. Мій батько співав гарним тенором, а по матірній лінії в домі Підсонських гра на фортепіано й гітарі дзвеніла в кожнім поколінні. Моя тітка Софія знаменито грала на фортепіано. Була акомпаніаторкою молоденької, шістнадцятилітньої, Крушельницької, коли відбувся її перший публічний концерт у парохіяльній стодолі, в Белелуях біля Тернополя.

Тому й не диво, що, коли у 1902—3 році батьки купили для моїх сестер фортепіано (Вірта), мене тягнуло до нього більше, як до шафи з конфітурами… В гімназії співав я в хорі — спершу альтом, потім тенором, але на ніяких інструментах не грав. Мало того — навіть не пробував, бо мені в хаті казали, що я «фіш»[2].

Музикування Купчинського почалося на фронті з 1916 року. А вже під кінець війни він мав заслужену славу пісняра. Безперечно, в цьому, окрім благодатних домашніх умов, зіграла свою роль і фронтова доля, що звела його з такими людьми, як М. Гайворонеький, Л. Лепкий, Я. Ярославенко. Всі вони активно працювали в жанрі пісні, при цьому часто й співпрацювали. На співпрацю з композиторами Купчинському взагалі таланило: те, що його твори обробляли М. Вериківський, В. Барвінський, М. Колесса, Н. Нижанківський, П. Козицький, С. Людкевич, Б. Вахнянин, Б. Кудрик, М. Леонтович, факти не малозначні.

Такий великий інтерес до пісенної творчості Р. Купчинського, думається, був зумовлений не лише її особливою мелодійністю, а й конкретною історичною вірогідністю. До речі, в усіх його піснях: ліричних, жартівливих, маршових, трагічних, — домінує спільна прикмета — одокументальнений дух часу. Ці пісні дуже часто включали в себе історичну атрибутику — фіксували місця подій, походи, зберігали топоніміку, навіть конкретні імена. Наприклад, у пісні «Як з Бережан до кадри» живе реальна особа — Осип Теліщак, витівник і улюбленець січовиків, військові будні якого складалися значною мірою з різних пригод.

А в період дислокації Українських січових стрільців під Куропатниками й Конюхами Купчинський написав «Човник хитається», «Накрила нічка», «Пише стара мати», «Човник хитається», наприклад, відтворює конкретний пейзаж. Невеличка річка Ценівка, що розлилася весною, місячної ночі нагадувала справжнє море. Під впливом вечірніх тужливих зітхань хорунжого УСС Василя Соловчука, що згадував свою кохану, поетові вдалось створити цей глибоко ліричний сюжет інтимного плану.

«Що штовхало мене, — писав через багато літ автор, — до складання пісень? Не натхнення, а потреба, просьба, трагічна подія, а часом настрій — веселий або сумний. Відходимо від коша — пісня, йдемо на фронт — пісня, йдемо на Східну Україну — пісня, а там смерть приятеля, власна або чужа, і так далі»[3].

Безперечно, особа Купчинського-пісняра ще чекає свого дослідника. Зараз про це згадуємо лише як про один із штрихів до портрета письменника, бо і пісенна його творчість, і публіцистична поезія, і проза малих та великих форм, і все інше, що виходило з-під пера Купчинського, має певну спільність — тяжіння до факту, до матеріалу на злобу дня, матеріалу актуального.

Р. Купчинський справді завжди жив болями свого часу, потребами рідного народу. Його «Ода до пісні» неначе написана зараз, коли наша трагічна мовна ситуація так само жадає рятунку, як жадала вона і в поетову добу:

Це вже, як бачимо, лірика публіцистична, в якій він намагається урізноманітнити форму вірша за допомогою ритмічних засобів. Багато критиків і при житті, і вже по смерті письменника говорили, що талант Купчинського повністю не розкрив своїх ресурсів. Правда, межі досконалості завжди умовні, й, оцінюючи творчість Купчинського, не завжди можна підносити надто високо планку художніх вартостей. Але слід відзначити, що він володів добрим поетичним даром, умінням бути тонким ліриком, майстром психологічної деталі. Хіба не про це говорить ось така повоєнна картина:

Є багато речей у Р. Купчинського, які дають усі підстави говорити, що за інших, сприятливіших умов його творчість могла б сягнути вищого рівня. Але письменника слід цінити за його конкретну працю, за те, що він зумів зробити. Богдан Лепкий у короткому огляді української літератури «Наше письменство» поезію Р. Купчинського називав витонченою за формою класичного і модерного вірша. Високі атестації їй давали С. Гординський, Б. Кравців, Б. Бойчук. А трилогію «Заметіль», як свідчить тогочасна галицька преса, «зачитували до дірок». Сьогодні Р. Купчинський повертається до читача, перемагаючи кон’юнктурні перепони, долаючи час. Повертається, щоб належати новим поколінням, щоб зайняти своє місце в історії нашої літератури.

ТАРАС САЛИГА