Курилася доріженька

***

Вечером Городюки і Петро були знову на приходстві. Сиділи за столом у їдальні і спокійно гуторили, так, немов отець Еміліян не був арештований, а Петро не від’їздив завтра на війну.

— Десь-то мій бідний муж, — згадала була пані Керницька, і очі зайшли сльозами.

Але нові і старі аргументи Городюка та її власне переконання, що то лише хвилева помилка, відігнали чорні думки і випогодили обличчя.

Так само і щодо Петра…

Не раз око пані Городюкової сповнялося сумом, коли падало на дорогого «хлопчиська», але зараз приходила потішаюча думка: «Він же їде щойно вчитися. А заки вивчиться — війна вже, певно, скінчиться»…

Городюк загалом був такий, що не любив показувати назверх, що всередині діялося, а Наталка так мало брала участи в розмові, що не входила в рахубу.

— Тому-то настрій прощального вечора не був ні похоронний, ні навіть святочний, бо ніхто не здавав собі справи, чим він є.

— Цікаво, де стрільці розмістилися у Львові? — думав голосно Городюк.

— Певно, по наших домах, — сказала пані Керницька. — Чи то мало наших родин у Львові?

Петро підсміхнувся з такого «цивільного трактування справи».

— То неможливе, пані добродійко. Це ж військо! У Львові не те, що в Золочеві. Мусить бути якийсь військовий лад. Я думаю, що стрільці мають там якісь австрійські казарми.

— А може, не стоять у самім Львові. Може, по дооколичних селах, — догадувався Городюк.

— І це може бути, — підтвердив Петро.

— Але штаб, певно, стоїть у Львові.

— Очевидно. Адже це мусить бути неабиякий апарат. На нього треба поміщення. Відділи, мапи, телефони, телеграфи…

— А чи стрільці мають і кінноту? — запиталася Наталка.

— О! Панні Наталці тільки кіннота в голові,— засміявся Городюк.

Петрові здавалося, що Наталка вже ставила йому таке питання. А що він їй тоді відповів — не пам’ятає.

— Чи мають кінноту?! — повторив її питання. — Певно, що мусять мати!

Петро глянув на Наталку і побачив, що вона жалувала вже, що запиталася, бо почервоніла на лиці.

«Пригадала собі полк драгунів», — подумав, і зробилося йому чогось досадно. Досадно на Наталку, на драгунів, на себе і на стрільців.

А тут ще, як на те, пані Керницька запиталася:

— А ви, Петре, до чого вступаєте: до піхоти чи до кінноти?

Петро не знав, як викрутитися.

— Я… пані, добродійко… Де мене призначать! — знайшов накінці вихід.

Але, глянувши на Наталку, як вона розчаровано дивилася десь у кут кімнати, додав швидко:

— Я буду старатися до кінноти. Це мусило подобатися Наталці, але могло не подобатися пані Городюковій.

— Ей, Петре! — сказала журливо. — Пощо тобі кіннота… Ще якого тобі недоброго коня дадуть… За нещастя не тяжко… Завсіди при піхоті безпечніше.

Петро самовпевнено надувся.

— Якось я вже собі дам раду!

— «Дам раду», — промовила Городюкова, — а ось у Золочеві минулого року скинув насеред міста кінь вояка і копитами стратував на смерть.

— Хто знає, чи то, тето, не видумка! Десь хтось комусь оповідав… зрештою, видно, недобре держався або п’яний був… А може, не вмів їздити.

— Говори своє: не вмів їздити! Таж то був улан…

Петро тільки мовчки всміхнувся, але нічого не відповів. Так само ніхто з присутніх не відізвався. Настала тиша, така, серед якої, кажуть, дурень десь родиться.

Не раз, буває, в товаристві вривається розмова не знати чому і від чого. Всі брали участь і гутірці, а дивись, раптом усі, як на команду, змовкнуть і ні пари з уст. Чи товариство на приходстві піддержувало тільки розмову, чи думками кожне з них літало кудись, досить, що їдальню залила на мить тиша, так що чути було тикання годинника зі салону.

Нараз крізь відчинене вікно влетів у кімнату глухий, розтяглий гуркіт. Всі натягнули шиї, надслухуючи.

— Чи то мені причулося, чи справді щось гуркнуло? — спитала Городюкова.

Керницька порушилась нервозно.

— Я також чула, але мені здавалося, що то в кухні чимсь…

Городюк мовчки встав і підійшов до вікна. В кімнаті знову стихли всі. За хвилю десь віддалік загуділо знову, тим разом ще виразніше. Городюк потакнув головою, але нічого не сказав. Знову пронеслися два гуркоти один за другим.

— То, здається, не в кухні, пані добродійко, — сказав півголосом Петро.

Городюк відвернувся від вікна.

— Десь гармати стріляють, — промовив задумливо. — Але то дуже далеко. По дощі вогкий воздух, то голос іде світами.

Останні його слова хоч і давали деяку потіху, але настрій вже не поправився. Війна, яку на хвилю хоче хто забути, зараз пригадається яким-небудь способом.

— Може, вийдемо на веранду послухати? — запропонувала пані Керницька.

Петро, правду сказати, радий був тим туркотам, що прийшли дуже впору. Він тратив уже надію на розмову з Наталкою. Хоч війна яка жорстока є, а часто дає своїм дітям-воякам хвилини радости. Одні кажуть, що це з доброго серця, другі — що зі злоби.

Товариство вийшло на веранду, а далі і на сходи. Дощ під вечір зовсім ущух. По небі тягнулися ватаги волохатих хмар, але вже крізь них то тут, то там виглянула зірка. Було тихо і темно. Тільки земля вдихала повною груддю свіжий, чистий воздух і дерева та кущі струшували великі каплі води. Падала така капля важко, як застрілена пташка, лопаючи голосно об листя і цвяхом забивалася в землю.

— Будете мати завтра гарну дорогу, — сказав Городюк, поглядаючи на небо. — Здається, буде погода, — додала Городюкова і важко зітхнула.

Петро мовчав. Тиха, таємна ніч, близькість коханої дівчини і завтрашній від’їзд замкнули йому уста.

Старші вийшли були аж на сходи, Наталка стояла в дверях веранди, а він за нею. Спертий одною рукою в одвірок, дивився задуманими очима кудись у далечінь.

З вікна їдальні кидала лампа смуги світла на городець. Килим послався від вікна, через середущу клумбу і спинявся на густих кущах порічок. Темінь розступилася перед ним, але тим більше збилася по боках, закриваючи все, що далося закрити.

Зварич глянув туди і побачив білі айстри, що при світлі лампи сріблом виблискували. Виходили з темряви стрепіхаті головки, попритулювались одна до одної і цікаво заглядали в сторону вікна.

— Які в вас цього року прекрасні білі айстри! — сказав Петро до Наталки.

— Та, досить гарні,— відповіла Наталка.

— Але найкращі в салоні ростуть, — додав шепотом.

Наталка нічого не відповіла, але Петро відчув, що всміхнулася. Легко, помаленьку, немовби з острахом положив їй свою руку на рам’я, готовий кожної хвилі до відвороту. Але Наталка не пручалася, і рука остала на своїм місці. По тій руці побігла гаряча течія, така люба та солодка, і влилася в Петрові груди.

Просив Бога, щоб не заговорив до нього хтось зі старших, не вирвав з цього стану, не розбив мовчазної розмови двох сердець. Бог був ласкав. Городюк говорив щось із обидвома панями і не звертався з нічим до нього.

Петро ледве замітно почав притягати рам’я дівчини до себе. Спершу воно мов не давалося, але потім, ніби знесилене, безвільно подалося назад. Перед очима хлопця заблистіла на тлі темної ночі золота голівка. Така кохана, маленька голівка, що стільки разів і снилася, і привиджувалась йому.

Не міг здержатись…

Обережно нагнувся і поцілував пахуче волосся дівчини.

Наталка і тепер не кинулась. Тільки легесенько похилилась наперед і висвободила рам’я.

Але за хвилю рука хлопця знову знайшлася на давнім місці і знову золота голівка виплила з темряви. Саме тоді на сході загуркотів новий вистріл. Наталка, мов ліщина від вітру, подалася назад і сперлася на Петрові груди. Петро вдруге притулив уста до її голови, і цим разом голова вже не відплила. Пальці сильніше пригорнули рам'я — подавалося під натиском, послушне і безборонне.

За недалекими горбами Вороняків горіла битва, на сходах перед верандою стояли зажурені Городюки і пані Керницька, а за їхніми плечима молодий хлопець і дівчина забули про все на світі.

Що їм війна, що їм незнане завтра?!. Нині, тепер, у цій хвилині знали тільки себе і думали тільки про себе. Над ними літнє небо, похмуре, але ласкаве… Довкола затишна темрява манила, мов глибока вода, щоби пірнути в неї… Та про те хіба тільки думати могли молодята. Вступ до тієї темної святині заступало їм троє старих, що на сходах веранди вслухувались у відгуки війни.

— Час нам додому, — сказав голосно Городюк, скінчивши досліди над стратегічним положенням.

— Хіба ж то вже так пізно!? — пробувала задержувати пані Керницька.

— Буде коло одинайцятої… Завтра Петро раненько їде, треба ще приготовити дещо, ну, і виспатися мусить.

— Ще висплюся досить, — боронився Петро. — Прошу мною не в’язатися. Але, може, пані добродійка сплячі? — звернувся до Керницької.

— Я зовсім ні.

— Здається, Наталка з нас найбільше хоче спати, — сказала пані Городюкова.

— Я?!. Чому саме я? — здивувалася дівчина.

— Цілий час мовчиш, ні слова від тебе не чути.

— Мене трохи голова розболіла.

— Болить тебе голова?!

— Ні… боліла, але вже перестала…

— Ні, що вже не кажіть, а ми вже таки підемо, — сказав рішуче Городюк. — Пізня година, спати час.

Не було відклику. Всі ввійшли назад у їдальню і почали прощатися.

— Так ви, значить, завтра раненько вже їдете! — промовила до Петра пані Керницька.

— Їду, пані добродійко, — відповів Петро, вклонившись.

— Нехай же вас пан Біг хоронить і в своїй опіці тримає,— промовила урочисто і поцілувала його в голову. — Вертайте здорові і веселі. А мужеві перекажіть, щоб не задержувався у Львові, бо ми тут такі неспокійні.

— Скажу, пані добродійко.

— Та й самі не дуже там засиджуйтеся. Як тільки зможете, приїдьте разом з мужем…

Наталка весь час прощання стояла біля мами і навіть не дивилася на Петра. Здавалося їй, що зараз би хтось запримітив що-небудь.

Петро підступив до неї і твердо виголосив:

— Будьте здорові, панно Наталко!

Йому здавалося, що заграв роль знаменито. Але коли б був побачив очі Городюкові, був би, напевно, стратив резон. Тиха, мовчазлива директорова багато більше виділа від других. Як тільки Петро підступив до Наталки, Городюкова відвернулася і, поправляючи волосся, витерла дві непрошені сльози.

Наталка подала Петрові руку і сказала тихо своє звичайне:

— До побачення!

Тільки було їх прощання…