Курилася доріженька

***

Зварич не поїхав голоситися до війська на другий день, як грозив Наталці. Городюки спершу і слухати не хотіли про це. Війна не потриває довше, як кілька тижнів, говорили вони, нащо тебе там. І без тебе буде досить війська, щоб дати раду ворогові… Але Петро затявся, що піде, бо, мовляв, усі молоді українці голосяться бити москалів, чому не мав би і він піти.

Старий Городюк дав себе переконати.

— Україна, — говорив до жінки, — кличе, а то велика річ. Не можемо хлопця спинювати. Амбітний дуже, і добре, що має амбіцію.

— А як згине? — питалася крізь плач Городюкова.

— Згине!.. Не мусить зараз гинути. Чи то один вертає з війни здоровий.

А по хвилі мовби встидався того, що сказав:

— Врешті, нема ради. Кується доля нашого народу. Будуть жертви, але будуть і успіхи. Жаден нарід без труду не виборов собі волі.

Городюк переконував жінку, вмовляв у себе, але нишком журився вихованцем. Городюкова, раз побачивши, що не вдержить Петра, погодилася з долею і тільки просила, щоб Петро побув ще якийсь час між ними, заки зголоситься до війська.

Петро, хоч ще й незголошений, ходив уже в ореолі вояка, а навіть несправджені побіди австрійської армії прилипали до нього, мов до учасника.

Керницькі знали вже про постанову Петра, і всі погоджувалися з нею, як з боговгодною жертвою. Отець Еміліян, що останніми часами далеко не так гостро виступав проти «українчиків», навіть хвалив Петра.

— Що ж, випадає молодим людям боронити корони. То їх святий, пане добродію, обов’язок.

— Не так боронити, як бити, — гриз його Городюк. — Бити і відбивати Україну.

На диво, отець Керницький не тільки не опонував, але й погоджувався на те:

— Якщо є яка Україна в Росії — щасть, Боже. Я не є противний, щоби кожний нарід добував собі волю.

Городюк трохи догадувався, звідки взялася в Керницького така толеранція. Просто страх перед безпардонними арештами, про які вже гуділо довкола, заставив отця Еміліяна змінити погляд на Україну й українську справу.

— Маю враження, пане добродію, — говорив далі о. Еміліян, — що Росія непотрібно запуталася в ту цілу історію. Готова повторитися японська війна.

— І повториться, — стверджував Городюк. — Наші вже взяли Кам’янець, а завтра може прийти Київ.

Отцю Еміліянові все-таки вже того було забагато.

— Но, Київ як Київ. Трохи було б заскоро. Адже, пане добродію, і русскі війська будуть боронитися. Зрештою, з Кам’янця до Києва — шмат землі. То ж простори а простори!

Директор побачив, що трохи пересадив, і тепер зручно вхопився за оті простори.

— Бачите, отче, яка та наша Україна велика. Самі кажете «простори а простори»!

Отець Керницький перескочив Україну:

— Але візьміть ви під увагу Сибір! Супроти цього ціла Европейська Росія — ніщо.

Оця нікому не помічна, але й не шкідлива, розмова була б тяглася в нескінченність, якби не одна подія, яка перервала її, а до того вивела всіх з рівноваги.

Служив у Керницьких за наймита «дурний Якимцьо», чолов’яга середніх літ і величезної сили, якому не доставало не одної, але трьох або чотирьох клепок у голові. Дурний Якимцьо — так звали його всі — спокійний був, як дитина, а роботящий, як віл. Ніколи не сварився з ніким, ні не нарікав. Все усміхнений і задоволений з долі, блукав по гумні, заглядаючи в кожний куток. Тільки час до часу діставав якісь напади, одначе невинні і нешкідливі. Прибігав тоді до кухні, а часом і до покою, та заглядав на небо крізь вікно. Його зеленкуваті малі очка вдивлялися радісно в пусте небо і слідили когось чи щось. Кого він там бачив чи хотів побачити — не можна було довідатись, бо Якимцьо звичайно не відповідав на запити. Все ж таки часом діставав охоту і до розмови. Приходив тоді з таємничою міною до отця Керницького і зраджував йому, що: «За стодолою Гусака закопали хлопи з Білого Каменя ступу», або що: «По саду вчора ходив жидівський чорт». Всі ці вістки оббігали зараз не тільки доми Керницьких і Городюків, але діставалися й до сусідніх священиків, де всі від ряду літ знали Якимця і сміялися з кожного його ідіотизму.

Часом знову Якимцьо розговорювався при іншій нагоді. Бувало, підійде до нього хтось із домашніх чи чужих і питає:

— Якимцю, а до чого я «пікнований»?

Якимцьо довго дивився на питаючого і думав, до чого б то його призначити або «пікнувати», як казав.

— Ги?.. Ви будете до молотільні!

В той спосіб Керницькі і Городюки вже були попікновані всі до одного. Пані Керницька — це була «Матір Божа жидівська», Городюк був призначений «до січкарні», пані Городюкова «до трафіки», Наталка до прачки в Золочеві, а Зварич мав, на його думку, робити кар’єру як доглядач волів на фільварку в Бонишині.

Знаний був дурний Якимцьо зі свойого пікнування, і як тільки приїхали до Керницьких гості, то зараз молодь, а нерідко і старші, йшли до нього питатися, куди вони годяться.

Ніхто і в голову собі не клав, що Якимцьо стане колись великою особою, яка буде грізна для цілости австро-угорської монархії. А прецінь так сталося, і то саме в хвилі, коли отець Еміліян задумував виложити, який Сибір величезний, який неісходимий.

На подвір’я приходства в’їхав чвалом австрійський улан і спинився тільки тому перед ґанком, що кінь не хотів перескочити хати ані не вмів відчинити дверей.

Кінь і їздець були опорошені та змучені. Улан, крім того, був ще й п’яний як ніч, що видно було і з рухів, і посоловілих очей, які непевно дивилися з-під чака на світ божий.

В хаті хоч і помітили вояка, ніхто не вийшов до нього, тільки Зварич вибіг на ґанок.

Якимцьо, що рубав дрова коло дровітні, підійшов зі сокирою до улана і таємничим шепотом доповів йому:

— Ви чого тут шукаєте? Їдьте до Підкаменя! Там, під горою, закопані ножі…

П’яна фантазія улана пішла відразу в рух.

— Noże!!. Jakie noże?!.

Якимцьо мляво посміхнувся і притакнув порожньою головою.

— Ножі і кулі… Коло Підкаменя… Як не викопаєте, біда буде з вами.

Улан аж підскочив на сідлі.

— А, jesteś nareszcie! — скричав він до усміхненого Якимця. — Chodź ze mną! Marsz! — закомандував.

Але стрінувся з опором.

— Я не піду, — цідив крізь зуби Якимцьо, — ви самі відкопуйте їх.

Такий непослух випровадив би з рівноваги навіть меншого п’яного достойника, не то улана Австро-Угорщини. Вояк закипів гнівом. Його сірі вуса люто випнулись, мовби хотіли пробити ворога. П’яна голова бундючно заколихалась на ув’язі і відкинулась назад. Уланське чако переїхало з правого боку на лівий. Улан умлівіч скинув з себе кріс і змірився до Якимця.

— Pójdziesz, psia krew zdrajco, a nie, to ja cię trupem położę.

Якимцьо далі усміхнений, вступався назадгузь перед конем і помаленьку здіймав з плечей сокиру. Хоч ціле лице сміялося, сірі оченята вдивлялися придуркувато-хитро в наступаючого улана. Почувалося, що ось-ось він скочить тигром на вояка і розчерепить, так само всміхаючись, його п’яну, горду голову.

— Якимцю, дай спокій! — крикнув несамовито Зварич і пустився бігти до обидвох.

Ідіот на звук знайомого голосу відразу присмирнів і спустив сокиру. Крик Зварича тільки подразнив улана. Обернувся з конем до нього і вибалушив на нього свої очі. П’яна голова певна була, що ось має перед собою перебраних російських старшин, яких треба знищити, бо загрожують державі. Підострожений кінь рвонувся чвалом у сторону Зварича.

Зварич на хвилю задубів. Не страх облетів його, а безграничне здивування. Як то? Австрійський вояк мав би піднести зброю на горожанина своєї держави?! Ні! Це тільки хвилеве забуття п’яного і схвильованого чоловіка!.. Вже мав на устах слова догани, коли затріскотів замок кріса, а цівка піднеслася на висоту Зваричевої голови. Ще мить — і гряне стріл…

По здецидованих рухах вояка пізнав, що він не жартує. І щойно тепер почув страх смерти, так докладно і виразно, як ще ніколи. Хотів просто втекти і не міг. Ноги мов приросли до землі, а одна рука, витягнена вперед, так і заклякла.

В тій хвилині вибіг з ґанку Городюк і з піднесеними руками кинувся до улана.

— Пане улан!.. Прошу вас, що ви робите! — крикнув здавленим голосом. Улан відірвав очі від Зварича.

— Jak to co? Со się należy! — викинув зі себе, потрясаючи головою.

— Але ж бійтеся Бога! Таж то невинні люди… А той пан також «військовий», — додав, показуючи на Зварича.

Останнє речення припадково було найбільш цінне для рятунку Зварича. Улан помалу спустив кріс і спинив коня.

Зварич щойно тепер відзискав владу в ногах. Назадгузь, назадгузь, весь час обсервуючи улана, дійшов до дверей хати і вскочив досередини. Коли обертався, мигнуло (а може, тільки йому здавалося, що мигнуло!) чиєсь лице за шибкою вікна. І нараз зробилося йому стидно. Ану ж це Наталка… Бачила його перестрах і була свідком соромного відвороту… Але що ж було робити. Вояк озброєний, на коні, а ще до того невідповідально п’яний. Втишило все те його надшарпану амбіцію, і Петро пустився в кімнату.

В сінках стрінула його бліда і схвильована Городюкова.

— І чого ти, Петре, там пхався?!.. Нещастя могло бути.

Пані Керницька, вже з пляшкою горівки і чаркою в руках, тільки потакнула і побігла частувати улана. Він далі викрикував щось войовничим тоном, і чути було, як Городюк і отець Еміліян переконують його та вспокоюють.

Зварич за той час зовсім прийшов до себе, а навіть його душевний стан змінився на противний. Вступився перестрах і збентеження, а на їх місце прийшли відвага і задиркуватість.

— Я йому покажу ще — грозив перед Городюковою уланові.

— Хлопче! Що ти видумуєш!..

— Нічого. Тільки піду до його команданта і запитаюся, чи австрійський вояк має так поступати.

— Але ж, Петре, — вспокоювала Городюкова, — не будь дитиною. То війна. Треба тихо сидіти і не рипатися.

— Я цього не подарую! Щоби він з крісом на мене!? — обурювався Зварич.

— І що, дурний, йому зробиш? Чиста дитина з тебе. Дай спокій, я не хочу, щоби ти знову пхався до нього.

Але Зварич не подавався.

— Вже я йому дам. Та він буде мати таку авантуру від команданта, що попам’ятає.

В тій хвилі двері від канцелярії, що весь час розмови чогось ніби дрижали, подалися, а в них станула Наталка. Побачивши її, Петро ще більше закукурічився.

— Я зараз-таки піду, бо ще готові виїхати з села!

— Петре, я тебе прошу, не роби дурниць, — здержувала його Городюкова.

— Пане Петре, — обізвалася тихо Наталка, — не йдіть там. Ви бачили, як він до вас кинувся.

Петро, що вже пустився йти, здержався на хвилю і глянув на Наталку.

Його стрінули щирі сині очі, тепер немов більші, як звичайно. Вони хвильку видержали його зір, а далі спустились, прикриті довгими чорними віями. З лиця, що немов приблідло трохи, визирала ледве замітна журба.

«Вона не хоче, щоб я йшов… Боїться за мене», — подумав.

— Ні! Я піду і таки діб’юся свого! — сказав твердо.

Рушив відважно до дверей і, відчиняючи їх, ще раз глянув на Наталку. Дівчина тепер знову дивилася на нього, але в її очах не було ні сліду якоїсь журби чи страху. Зате блимала в них немов радість і признання…

На подвір’ї улан вже давно стих і присмирнів. Випивши з рук Городюка а з ласки пані Керницької, розказував про геройства під Почаєвом і про інші чуда за границею. Отець Еміліян, вдоволений, що так добре ціла історія скінчилася, слухав терпеливо п’яних теревенів, а Городюк ще й підбадьорював улана. Обидва були певні, що на цім оповіданні і ще на одній-другій чарці покінчиться справа з «російським майором» і улан поїде собі далі по славу і добичу. Але як тільки появився на порозі Зварич, улан пригадав собі знов дурного Якимця і, вриваючи оповідання, запитав:

— А gdzie jest ten rosyjski major?

Городюк пробував це збути сміхом.

— Ви жартуєте, пане вояк… Який майор!? Таж то наш дурний Якимцьо.

— Durny Jakymcio, niech będzie, ale ja go biorę ze sobą.

І, не чекаючи на згоду чи на відповідь, обернув коня і відразу побачив Якимця, що спокійно рубав собі дрова. Під’їхав до нього і скомандував:

— Ano naprzód ze mną marsz!

Дурний Якимцьо подивився веселими очима на вояка і, не перериваючи роботи, бурмотів щось під носом.

Біля ґанку стояли безрадно Городюк і отець Керницький та тільки поглядали по собі. Аж пані Керницька дала раду.

— Якимцю! — гукнула вона до дурного. — Йди з тим паном, а потім дорубаєш дров і принесеш води до кухні.

Якимцьо, почувши її голос, підніс голову, хвилю щось ніби думав, а далі кинув сокиру і байдужим кроком поплівся до брами. За ним рушив і вояк, тримаючи напоготові кріс та скоса поглядаючи на «арештанта».

За цією парою подався і Зварич — доходити, як думав і хвалився, сатисфакції для себе і кари для улана. Тримався приличної віддалі від п’яного вояка, щоб той часом і його не взяв за якого майора ворожої держави.

Дійшовши до скруту дороги, побачив біля економії кавалерійську стежу, що стояла на місці, тільки коні крутилися неспокійно. Улан зі своїм «майором» дійшов уже до товаришів і розповідав щось одному з них, показуючи то на Якимця, то на приходство.

Зварич прискорив ходи, щоб поспіти на час.

Але раптом кіннотники заметушились, мовби між них гадюку кинув. З-поміж них вискочив Якимцьо і рвонувся щосили навпрошки через поле.

— Наlt!.. Наlt!.. Stój! — закричали вояки, а один навіть пробував скочити через рів, але кінь загруз у торфовиську і не пішов.

Вслід за Якимцем бахнув стріл один, другий, третій. Якимцьо мов не чув цього. Гнався через поля в противну сторону від села.

Улани розступилися і почали стрілянину за ним. На сухій ріллі докладно видно було, де вдаряли кулі, бо тут то там курилася підбита земля.

Нараз Якимцьо захитався, зробив ще кілька непевних кроків і впав.

У Зварича серце стиснулося від злости і жалю. Він пустився бігцем у сторону уланів і кричав скільки сил, щоб дали спокій.

Коли повернув голову на поля, побачив, що Якимцьо підвівся з землі і втікав дальше, хоч уже не так швидко. Кріси уланів знову затріскотіли, а довкола Якимця знову запурхала суха рілля.

На грохіт стрілів повибігали з поблизьких хат люди і заглядали з-поза плотів на першу битву. Ніхто якось не квапився бігти до уланів. Хоронив, видно, селян сам інстинкт, бо не давав їм прийти з поміччю Якимцеві. Зварич все-таки біг дальше. Біля одної хати почув голос, що кликав за ним:

— Паничу, не йдіть. З войськом нема жартів.

Але не зважав на це.

За той час Якимцьо відбіг вже досить далеко, а улани били до нього сальвами. За третьою чи четвертою зряду якась куля таки не пожаліла неповинного дурного слугу. Якимцьо знову захитався, заточився, мов п’яний, і впав. Зварич хвильку здержався і дивився, чи не встане він. Але Якимцьо не вставав. На чорній торфовистій землі сіріла велика груда. Непорушна і тиха. То лежав убитий Якимцьо.

Зварича ділило ледве яких п’ятдесят кроків від уланів.

— Що ви наробили! — кричав він до них по-німецьки. — Та це невинний чоловік.

Улани, здається, щойно тепер почули його крик. З-поміж них висунувся старший десятник і швидко порівнявся зі Зваричем. За старшим під’їхали й інші.

— Хто ви є? — запитав суворо старший десятник.

— Я називаюся Зварич. Студент прав. Пощо ви стріляли до того чоловіка?

— Ви не маєте тут нічого до говорення! — крикнув військовий достойник. — Говоріть, хто ви є?

Зварич не давав себе застрашити, зрештою, вважав, що не має чого боятися. Перед ним був не який рядовик, але підстаршина, від якого можна більше вимагати.

— Прошу до мене так не кричати! Я собі таке випрошую! — відповів рішуче.

— Was?! — заревів старший десятник. — So eine Civilbagage! Арештую вас! — А обертаючись до уланів, додав по-польськи: — Zabrać to i za mną marsz!

Зварича вмить окружили вояки, і він з дива не міг вийти, як це все можливе. Страху не було в нього. Втікати не буде, то вони й стріляти за ним не посміють. А заведуть його кудись, то там мусить бути старшина, з яким напевно можна буде на розум поговорити.

Але куди вони його ведуть?!.. За економією розходилися дороги: одна — до Завидова, друга — до Переп’яток. Коби хоч першою, то до Завидова недалеко — три кілометри, — півбіди.

Цим разом доля була для Зварича ласкавіша. Улани справді скрутили до Завидова. На роздоріжжі старший десятник здержав стежу і довго дивився в сторону, де лежав Якимцьо. Нікого біля нього не було, а він сам не давав знаку життя.

Все в порядку! І очі старшого блиснули вдоволенням з виконаного обов’язку.

Може, це була перша його виграна битва?!..

Рушили далі мовчки.

Зварич не міг витерпіти, щоб не запитатися, куди його ведуть.

— Пане вахмайстер! — почав ввічливо. — Чи йдемо до Завидова?

Достойник не зволив відповісти, але виручив його один з уланів.

— Milczeć, psia krew! — гукнув на Зварича і пустився на нього з конем.

Зварич відскочив і стих. Ясно було, що з тими людьми нічого не договориться. Ліпше не обзиватись до них, а спокійно дійти до якогось старшини.

Ішов і думав. А думки не дуже-то веселі були. Ось ця боготворена австрійська армія! Один безпам’ятно п’яний робить галабурди, другий в ім’я чогось, не розпитавши, ні вивідавши, каже стріляти до невинного чоловіка, а його, кандидата на воєнного добровольця, арештує і волочить кудись. Вістки про масові арешти, про які оповідав Копоть, видно, не виссані з пальця… Коли беруть українця, то оскільки легше можуть забирати москвофілів, за якими бодай тінь підозріння ходить. А скільки-то таких розстрілів могло вже бути і може ще бути, як ось Якимця?!.. Адже в кожнім селі можна найти такого російського майора, так само дурного і так само невступливого…

Думає над тим Зварич, і самому від тих думок робиться моторошно. Невже ж ціла армія така?!.. Неможливо!.. Звичайний, відокремлений випадок, хоч і який він болючий, який гидкий. Але стрілка розчарування застрягла вже в серці і ятрить рану. Не чув вже Зварич тієї любови до австрійських орлів, тієї гордости на вид австрійського війська, що раніше. Хоч як не поясняв би собі нинішньої трагедії, сумнів і якесь ніби легковаження вдерлися в його душу…

Із-за гори показався Завидів. На краю села видніє фільварок з млином і гуральнею. Біля гуральні військові коні.

Уланська стежа під’їздить до економівки, і старший десятник іде досередини.

Зварич спокійно жде на старшину.

За той час довкола нього твориться збіговисько з вояків, а із-за паркану виглядають селянські голови.

Із економівки виходить врешті старшина, а за ним старший десятник. Старшина, молоденький четар, блідий, пережитий, з моноклем на оці. Старшина від уланів:

— Хто ви такі? — питає Зварича по-німецьки, оглянувши його цікаво.

Зварич представився.

— Ви якої нації?

— Українець!

— Ruthener!? — догадався старшина.

Зварич притакнув.

— Ага! А що ви скажете до того вашого слуги?..

— Він дурний від уродження.

— Чого ви чіплялись до старшого десятника?

— Бо мені жаль було невинної людини.

Молодий четар кепкуюче посміхнувся:

— Невинної, кажете? І ви також невинні?!.

— Що ж я винен?!..

Четар хвилю мовчав.

— Відпровадити на сторожівню! — кинув гострим тоном і вже збирався відходити.

Але голос Зварича задержав його.

— Пане четар! Як це можливо? Я ж нічого не винен, а ви навіть не вислухали мене!.. Я буду скаржитися в Золочеві.

Бліде лице четаря пожовкло. Вузькі, безкровні уста розхилилися, показуючи чорні великі зуби.

— Тихо! — ревнув він на цілий голос і кинув собою, аж монокль вилетів йому з ока. З затисненими кулаками підступив і, знижуючи голос до сичання, додав:

— Ми вам покажемо… зрадники!..

Зварич аж тепер остовпів і почув страх у серці. Адже це говорить не якийсь п’яний вояк чи малограмотний підстаршина, але інтелігентний старшина, і то якийсь барон або граф. Побачив, що опором нічого не вдіє, і взявся за інший спосіб:

— Я знаю багато панів-старшин з золочівського гарнізону. Вони можуть за мене посвідчити.

— Будуть свідчити в Золочеві! — відкинув четар. — Відпровадити! — гримнув на вояків, і ті торкнули коні.

Нараз у дверях економівки показався другий старшина. Зварич глянув і аж усміхнувся з радости. На порозі стояв поручник Крч, словінець, добрий його знайомий, що часто з українцем поручником Шепетюком заїздив до Керницьких.

— Пане поручнику! — скрикнув, урадуваний. — Поможіть мені.

Поручник глянув на Зварича і аж очима закліпав.

— Що-о-о?!.. Ви що тут робите, пане Зварич?

Зійшов зі сходків і підступив до Зварича, але руки йому не подав. Це збентежило трохи Зварича, і він сховав витягнену руку. Офіціально став відповідати на питання.

— Was?!.. Der dumme Jakymcio?! Ist tot?..[6] — не міг з дива вийти поручник.

Почав питати четаря, який йому досить недбало відповідав, хоч і був нижчий рангом, але вищий родом зброї: Крч служив при бідній краєвій обороні, четар — при уланах.

— Мій коханий, — сказав врешті до четаря, — тут зайшло трагічне непорозуміння. Того пана я особисто знаю, а Якимцьо — невинний дурень. Кажи забратися уланам.

Четар посоловів. Неприємно було йому, що, не розібравши справи, рішав згарячу. Казав відійти сторожі, а сам звернувся до старшого десятника і на ньому вилив цілу свою злість.

Коли заспокоївся трохи, звернувся до Зварича.

— Ви вільні на відповідальність пана поручника.

Крч притакнув головою і тоді щойно подав руку Зваричеві.

— Простіть, що я з вами відразу не привітався, але не знав, чому вас тут привели. А тепер багато дечого неприємного трапляється… Може, позволите до мене на папіроску?..

— Ні, дуже дякую, — відповів Зварич. — Я вертаю додому. Там десь непокояться, що зі мною сталося.

— Прошу поздоровити від мене панство Керницьких і панство Городюків. І вибачте за неприємність, — додав, стискаючи Зварича за руку.

— Що з бідним Якимцем? — запитався Зварич.

— Прошу зробити протокол у війта і вислати до Золочева, до староства.

Зварич швидкою ходою вийшов за браму фільварку. Аж відітхнув, почувши, ідо нарешті все добре скінчилося. Але тільки для нього, бо для Якимця нема вже ніякої ради. Ніхто не верне йому життя, хоч яке воно було сіре, беззмістовне…

Ледве вийшов на горбок за Завидовом, як напроти нього надігналася бричка отця Керницького. В ній сидів Городюк а, побачивши здалека Петра, махав до нього радісно капелюхом.

— Ну, хвалити Бога! Але ж ти, хлопче, не вважаєш! — говорив і питав, іде заки коні спинилися.

— Якби не Крч, були б ми, може, і не побачилися, — відповів Зварич і почув дивну розкіш у грудях — розкіш пройденої щасливо небезпеки, яку так добре знають вояки на війні.

— Або Крч там був?!.. А то добре зложилося. Але і без нього ми були б собі порадили. Маю я ще настільки знайомостей…

— Ти так думаєш, дядьку!? І я так думав досі. Та воно зовсім на те не виглядає. Найліпший доказ — Якимцьо.

— Якимцьо… Певно, що то лайдацтво, але він потрохи сам собі завинив. Чого було втікати.

— Дурний. Але що вони з нього зробили! Якогось російського майора. А мене просто назвали зрадником і вже хотіли замкнути.

— Ей, хлопче, пересаджуєш…

— Слово чести даю. Привели на фільварок у Завидові і там якийсь четар від уланів казав мене відвести до арешту.

— Ідіотизм. Но, але це їм не минеться безкарно. Зараз зробимо протокол — і до Золочева.

— А як Керницькі?!..

— Поперестрашувалися. В хаті плач. А тітка собі за тобою. Керницький мало розриву серця не дістав: боявся, що зараз і його візьмуть.

— То не є виключене.

— За що?

— Москвофіл. Як могли мене взяти, то його тим більше.

— Думаю, що ні. Він теж до нічого не мішався. Одно тільки, що принумерував «Галичанина» і твердий знак писав…

В’їхали в Бужани. Зварич кинув оком на поля біля економії і на згадку недавньої драми почув мороз поза шкірою. На полі біля трупа Якимця стояв гурток людей.

— Піду до нього, — промовив Зварич, — подивлюся на бідолаху.

— Не треба, хлопче, — спротивився Городюк. — Ти і так мав нині досить нагоди денервуватися. Пощо тобі там лізти.

— Ні, таки піду, — рішив Зварич і скочив з візка.

— Петре, та пощо? — пробував ще здержати Городюк.

Але Зварич не слухав. Швидко перескочив придорожній рів і побіг у сторону Якимця. Якимцьо лежав навзнак, розкинувши далеко руки. Круглий соломковий капелюх, що йому Петро подарував минулого року, відкотився набік. На розстебнутих грудях Якимця видніла запекла груда крови. Петро перший раз у житті бачив забитого чоловіка. І дивна річ: смерть така видалась йому далеко менше страшна, а труп далеко менше відразливий. Зовсім не те, що при хоробі. Якимцьо лежав спокійно, мовби спав. Навіть дурна усмішка грала на лиці, як завсіди за життя. Люди, що стояли довкола, теж, видно, відчували подібне, бо більше цікаво, як жалібно, дивилися на трупа. Саме тоді до гурту підійшов війт.

— Пане начальнику, — промовив до нього Петро, — я прийду до вас на протокол.

— Так, так. Я вже сам панича хотів просити.

— А що зробите з Якимцем? Треба було б його забрати.

— Ні, не можна. Він мусить лежати тут, аж приїде комісія…

— Відступіться, люди, — звернувся до селян. — І нехай ніхто не рухає нічого. Так, як лежав, так нехай лежить.

Люди на згадку про комісію відступилися з острахом від забитого. Досі розмовляли між собою півголосом, а тепер то лишень десь-хтось слово сказав і то шепотом. Час до часу зітхнув хтось глибоко і покивав головою. Докладне розібрання цілої події оставляли собі на потім, коли будуть у своїй хаті. Тільки безжурна дітвора цілими гурмами збігалася на видовище і галасувала, оглядаючи здалека Якимця. Ближче до трупа не пускали її старші, а війт таки зовсім заказав зближуватись.

Трохи оподалік стояло кілька старших господарів і тихо розмовляли між собою. Один з них зачепив Зварича.

— Як то було, паничу, з вами і з Якимцем.

Зварич коротенько переповів подію, а селяни уважно слухали.

— Певна річ, — обізвався один, коли Зварич скінчив. — Не повинен був тікати.

— Так, але й улан не мав права стріляти, — відповів Зварич.

Селянин усміхнувся.

— Ой, войсько — то не забавка. Як є наказ, то й рідна мати не поможе.

Другі селяни потакуюче покивали головами.

— А ще до того у воєнний час, — додав один з них. — То, паничу, хто не військовий, то цього не розуміє.

— Таки так, — згодився третій. — Наказ при війську — свята річ, і на те нема апеляції. А ще до того під час війни…

— Він, уважайте, втікав — о! — сказав перший, звертаючись до цілого гурту. — Улан крикнув: Halt! Раз, другий, третій; не станув — стріляє. Такий припис.

Зварич слухав отого всього і не знав, що на те говорити. Спершу здавалося йому, що вояк допустився злочину, тепер під впливом слів селян виглядало, що це ніби щось іншого, на що досі не мав прикладу, ні не знаходив назви.

Постоявши ще хвильку, вернув до візка.

Городюк хоч перед тим і не хотів, щоби Петро йшов дивитися на Якимця, тепер цікавився кожною дрібницею: як він лежить, де дістав кулю, чи виглядає дуже змінений.

Звичайна цікавість людей, які раді довідатись якнайбільше про річ, якої самі не мають відваги оглянути.

Бричка заїхала на приходство і спинилася перед ґанком. Петро мимовільно кинув поглядом у сторону дровітні.

Була купка нарубаних дров, лежала сокира…

«…Потім дорубаєш дров і принесеш води до кухні…» — пригадав собі слова пані Керницької, сказані до Якимця.

Всміхнувся гірко… Ні дров не дорубає, ні води не принесе…

Двері від ґанку відчинились навстіж, і з них вибігла пані Городюкова.

— Богу дякувати! — вимовила тремтячим голосом і почала кліпати повіками, з-під-яких котилися сльози.

Петро зіскочив з брички і підступив до неї.

— Тіточко, прошу заспокоїтися. Мені ж нічого не сталося.

— Але могло статися, — хлипала Городюкова. — Могли так зробити, як з Якимцем.

— Но, но, так зі мною не сталось би! Одно — що я не дурний втікати, а друге — що я таки собі не дам наплюти в кашу.

— Іди! Ти все з тою своєю певністю… Як не будеш осторожний, то колись біди собі напитаєш. Ну, ходи, недобрий хлопче, — додала радісно, — там панство Керницькі журяться тобою, що страх.

— Добре, що ви є! — втішилася пані Керницька. — Бійтеся Бога, що то сталося?

Петро глянув на її заплакане лице і сумно спустив голову.

— Нещастя, пані добродійко, що ж зробити. Я вже не міг перешкодити.

Пані Керницька аж за голову злапалася.

— І не говоріть такого! Перешкодити?!.. Що то би могло з нами бути… кої не говоріть!..

— Дуже легко могли тобі те саме зробити, — говорила крізь плач Городюкова. — Пощо тобі було пхатися?!

Ввійшли в покої. Отець Еміліян не вийшов назустріч Петрові. Був такий схвильований, що, видно, не мав сили перейти через кімнату. Сидів у кутку канапи і нервозно курив.

— Ну, славити Господа Бога! — сказав, побачивши Петра.

А коли Петро підійшов звітатися з ним (сам не знав чого, адже годину тому вийшов звідси!?), отець Керницький взяв його за голову і поцілував у чоло.

На широкім лиці панотця не грала нині вічна усмішка вдовілля і внутрішнього спокою. Скривлений і блідий, розводив безрадно руками, а цигаро танцювало між дрижачими пальцями.

Присутність Петра, видимо, вспокоювала його, бо по добрій хвилі відітхнув глибоко і спитався:

— Розкажіть же, як то все було?

— Пощо, отче, розповідати, — вмішався Городюк. — Ви знову схвилюєтесь, а то може шкодити.

— Нічого. Нехай розказує. Я вже зовсім добре чуюся.

Петро зрозумів натяк Городюка і почав розказувати так, щоб не дуже виходило страшно.

Але і це, що розказував, було таке, що отець Керницький аж подавався назад, вирячуючи зі страху очі.

Пані Керницька і Городюкова слухали оповідання, час до часу витираючи сльози. Городюк скубав нервово бороду і аж двічі чистив завзято окуляри.

Коли ж Петро дійшов до місця, як на нього пхався з конем улан, Городюк встав і стукнув кулаком об стіл.

— Я їм того не подарую! — сказав рішуче. — Ще маю настільки впливів.

Пані Городюкова ціла аж тремтіла.

— Бійся Бога, хлопче, як ти себе наражував. Таж то кожної хвилі смерть!

Зварич дуже любив свою тітку, і жаль йому було її сліз.

— Тіточко кохані, слово даю, я не сподівався того. А зрештою… Ось я є назад: здоровий і ненарушений.

Пані Керницька подивляла Петра:

— Але ви відважний чоловік. Я, здається, вмерла би зі страху.

— Чого? — надувався Петро. — Що ж мені могло статися?!..

— Добре вам тепер говорити. А дивіться — Якимцьо…

— Тікав, прошу пані добродійки, не знати чого…

Пані Керницька зітхала:

— То я все завинила. Нащо мені було казати, щоб ішов з тим проклятим уланом.

На останні слова жінки отець Еміліян затріпав руками.

— Дай спокій… Не хочу того слухати!

Видно було, що отець Керницький немало наївся страху і тепер тіни своєї боїться.

— От ліпше, — додав по хвилі,— дай що пану Петрови з’їсти. Виголоднів десь добре.

— Не треба, дякую, я не голодний.

— А чим же тебе там годували, що не хочеш їсти? — запитався Городюк.

Петро всміхнувся, не відповівши нічого.

— Таки правда, — сказала пані Керницька. — Я вам зараз щось зроблю, — і вийшла до кухні.

В кімнаті на хвилю стихло. Отець Керницький, хоч і який звичайно балакучий, не мав охоти до розмови. Петро не обзивався, чекаючи на запити. Пані Городюкова мовчки дивилася на Петра, а Городюк ходив задуманий по кімнаті. Панував якийсь нестерпний настрій, так, наче щойно мерця винесено звідси. Щоб перервати його, Городюк станув проти жінки і запитався:

— А де Наталка?

Петро вдячний був дядькові за це питання. Він ставив його собі в душі вже кілька разів, але не смів запитатись голосно.

— Сплакалася, бідацтво, за Якимцем. Десь, певно, в канцелярії,— відповіла Городюкова.

Петро не міг не подумати: «Чи тільки за Якимцем?! Може, хоч одна слізка була за мною!..»

В кімнату ввійшла пані Керницька з перекускою.

— Їжте, пане Петре, — припрошувала.

— А може, й напевно, всі що з’їсте? — звернулася до Городюків і чоловіка.

— Хіба кислого молока, — запропонував отець Керницький.

— Добре, — згодилася паніматка. — Маю свіже і холодне.

За хвилю внесла служниця горнець і філіжанки.

— Клич, Юстинко, Наталку, — сказала до неї на відхіднім пані Керницька, а сама почала наливати молоко.

Так уже якось буває, що при їді поправляються настрої. Думки мимовільно змінюють свій напрям, відриваються від одної теми, і люди забувають бодай хвилями про те, що їх давить, що їх мучить.

— Знамените молоко, — похвалив Городюк.

— Не штука, як пані дали тобі наполовину зі сметаною, — всміхнулася Городюкова.

— А знаєте, панство, — обізвався отець Керницький, — я від якогось часу солодкого молока не можу знести.

— Бо літо, — відповів Городюк. — Кисле молоко завсіди в спеку ліпше смакує…

До кімнати ввійшла нарешті Наталка. Видно було, що старалася затерти сліди плачу, бо червоні п’ятна на лиці були припудровані. Блідо всміхнулася до Зварича і мовчки сіла на своїм місці.

Петро чекав, аж вона до нього промовить, запитається що-небудь, та Наталка сиділа зі спущеними очима, підперши голову долонею.

Але свобідніша атмосфера, що кружляла над столом, обгорнула і її. Наталка підвела голову і глянула на Петра.

— Ти не чула, Наталко, що нам тут пан Петро розповідає,— звернулась до неї пані Керницька.

— Нічого надзвичайного, — махнув легковажно рукою Петро. — Найліпший доказ, що я знову є назад… Ах! Я й забув, — додав по хвилі,— поручник Крч передав панству сердечний привіт.

Він не забув привіту, але навмисне здержувався з ним аж до приходу Наталки, бо не раз дразнив її словінцем.

— То поручник Крч є в Завидові? — спитала Наталка.

— А ви звідки знаєте, що в Завидові? — замітив Петро. Наталка спершу змішалася і спустила очі. Але швидко знайшла відповідь:

— Люди йшли і говорили, що вас попровадили до Завидова. А і пан директор прецінь їздили тамтуди.

Петро сто раз волів би був, щоби Наталка не знайшла була відповіди, але ще більше був би щасливий, коли б був знав, як Наталка прийняла вістку про його арештування і що вона перша подала проект, щоб Городюк їхав за Петром таки їхніми кіньми.

— Але як вони вас могли забрати? — спитала по хвилі.— Ви їм не казали, що йдете до війська?!..

— Казав, але то нічого не помогло. Ще трохи були б замкнули, а потім…

Петро не докінчив, але зробив такий трагічний рух рукою, що хіба сліпий не додумався б, що потім могла прийти і смерть. Приємно йому було, що був у неабиякій халепі і видобувся з неї цілий.

— Що потім… Були б вас завезли чи завели до Золочева, і там ціла справа була би вияснилася.

— А якби були не завезли?!..

— І я так думаю, — обізвався отець Еміліян. — Тепер часи не ті, що давніше: війна!

— Де не завезли б, — вмішався Городюк, — я був би його знайшов. Таж чоловік має всюди когось знайомого.

— Ну, але я вже на таке друге чекати не буду, — сказав Зварич, — іду до Золочева і голошуся. Цілком було б інакше, якби я був мав військовий документ.

— Підете до кінноти? — спитала Наталка.

— Може, й до кінноти, але не до війська, а до січових стрільців.

— До стрільців!? — трохи немов розчаровано сказала Наталка. — А як вони вбрані?

— Ви, певно, думали, що я зголошуся до драгунів, — посміхнувся Петро.

— Чому я мала так думати!? — відповіла Наталка і надула злісно губки.

По правді, то вона так і думала, але звідки Петро має право слідити її думки. Чи вона йому зле бажала?!. Їхав би собі на розтанцьованім коні, в золотім шоломі і в синім однострої, що в ньому кожному хлопцеві так буде до лиця.

Відчинилися двері, і з-за них виставила голову Настунька.

— Прошу отця, там прийшов чогось війт зі жандармом. Просять, щоби отець вийшли.

Отець Еміліян поблід і глянув на Городюка. Цигаро помітно задрижало в пальцях.

— Попроси до канцелярії, отець зараз прийдуть, — сказала пані Керницька.

Городюк зрозумів питаючий погляд Керницького і старався вспокоїти його:

— Це, певно, в справі Якимця. Жандарм хоче прослідити справу… — А звертаючись до Зварича: — В такому разі і тебе, Петре, покличуть…

Пані Городюкова благаюче глянула на хлопця.

— Тільки, Петрику, прошу тебе, не гарячися, не скажи чогось непотрібного.

— І я так думаю, — додала пані Керницька. — Можете собі пошкодити.

Городюк махнув легковажно рукою:

— Но, щодо того, то я вже не боюся. З нашими жандармами я собі дам раду. Це не якийсь там п’яний улан чи незнайомий офіцерина.

— Я скажу те, що бачив, — відізвався Петро. — Воно таке, що вистане зовсім добре до обвинувачення. Не припускаю, щоби навіть і в воєнний час можна було вбивати безкарно людину. Нехай це буде дурний Якимцьо, нехай буде хто хоче… Застрілили, як пса, і навіть не завдавали собі труду, щоби оправдуватися.

Городюк підпер голову рукою і задивився в далечінь. Веселі звичайно його очі сумом блимали з-поза окулярів.

— Шкода мені того Якимця. Знаєте, пані, я вже його зачисляв просто до вашого парохіяльного інвентаря. Здавалося, що тут належить так, як стодола, хата чи стайня.

Керницька журливо притакнула.

— Та й ми вже так до нього призвичаїлися, що не раз нам ніяково було, як він куди повіявся.

— Правда, що зникав час до часу.

— Найчастіше взимі. Піде біда кудись, і нема його тиждень, часом два, а верне, то такий обідраний, нещасний… Минулої зими повернув раз із такої прогульки, прийшов до кухні і стоїть. Дивлюся, а в нього за пазухою повно снігу. «Бідний ти, — кажу, — Якимцю, чекай, я тобі зараз молока спарю». А він усміхається і каже: «Ні, отеця, дайте мені дзиґаро!..» І що думаєте: закурив циґаро, вимів з-за пазухи сніг і пішов дрова рубати. Нічого йому не пошкодило, навіть не кашляв.

— Щоби був не втікав! — озвався Зварич. — А то один дурний втікав, а другі- дурні думали, що це фактично якийсь майор.

— Бійтеся Бога, і так забили людину, як пса, — бідкала Городюкова.

— Перший раз його тільки поранили, бо я бачив, як упав, але зараз знов підвівся, — оповідав Зварич. — Щойно другий раз як упав, то вже було по нім: дістав у серце.

Наталка, що весь час мовчки сиділа на канапі, не видержала і голосно захлипала. Далі зірвалася з місця і побігла в другу кімнату.

— Наталка дуже любила Якимця, — сказала пані Керницька, якій самій крутилися сльози в очах. — Як тільки згадати про нього — зараз плаче.

— Ну що ж, прошу пані, пропало! — сказав Городюк. — Тепер треба тільки допильнувати, щоб виновники були покарані. Я, зі своєї сторони, постараюся, що в моїй силі. Маю досить знайомих у Золочеві і в старостві, і між військовими.

Городюк мав слабість хвалитися своїми знайомствами по всяких інституціях і дуже любив, як люди вдавалися до нього по поміч.

— Щось довго дуже триває той протокол, — сказала Керницька по хвилі мовчанки. — І вас, пане Зварич, щось не кличуть.

Зварич мов зі сну збудився. Не думав він тепер про протокол, а дивився у вікно, де перед хвилею майнула золота голівка Наталки. Йому так хотілося побігти туди і пригорнути ту заплакану голівку до себе, розважити, потішити. Яке в неї серце добре, коли так болюче відчуло смерть такого бродяги Якимця. А коли б він, Петро, згинув, чи заплакала б?!.. Варто було б так на пробу згинути, щоб переконатися…

Питання пані Керницької вирвало його з солодких дум.

— Цікаво, чому не кличуть, — відповів.

— Видно, розбалакалися про різне, — припускав Городюк.

А в тій хвилі відчинилися двері, і отець Еміліян станув у них.

— Пане Зварич, прошу до канцелярії. А ти, — звертаючись до жінки, — будь ласка, пришли тамтуди якусь перекуску для жандарма.

Зварич швидко подався за отцем Керницьким, радий, що після протоколу зможе вийти другими дверми на город.

Не минуло й чверть години, а він вже був вільний. Розказав жандармові, що знав і що бачив, підписав зізнання і через сінки вийшов у город.

Зараз почав розглядатися за Наталкою. На лавочці коло бозів не було, в пасіці — теж ні, оставало ще одно місце — край городу під смереками. Подався туди і вже здалека побачив синій шаль Наталки. Скрадаючись на пальцях, підійшов зовсім близько і станув за нею.

Наталка сиділа на лавочці, сперши лікті на колінах. Лице закрила долонями, мовби плакала. Але ні! Рамена не здригались, груди дихали спокійно, тільки час до часу високо підносились від зітхань. Зварич довгу хвилю дивився на оту голівку ясну, схилену в важкій задумі, на ручки, ще майже дитинні, що закривали лице. Хотів неспостережно підійти і сісти біля неї на лавку. Та суха смерекова галузка перешкодила. Хруснула ненадійно під ногою і дала знати Наталці.

— Ах! — крикнула в перестраху і зірвалася з лавочки. Петро зніяковів.

— Йой! Я так перестрашилася, — відітхнула з полегшею. — Як ви так тихенько зайшли?

— Вибачте, панно Наталко, я не хотів вас страшити… Можна собі сісти коло вас?

— Прошу, сідайте.

Петро сів і замовк. Наталка також не знала, як заговорити. Стояла біля лавки, спустивши очі і підкидаючи нервово тороки шаля.

Довго ні одно, ні друге не обзивалися. Петро страшенно чогось зайнявся своїм черевиком, крутив ногою і оглядав його на всі боки. Так звичайно легко йшла їм розмова, а нині чогось не клеїлася. Не раз так буває в житті: не маєш що говорити — губа не замикається, маєш багато на серці — уста мовчать як закляті.

Врешті Петро таки заговорив:

— Чому не сідаєте, панно Наталко?

Вона коротко глипнула на нього і ще більше потупила очі.

— Не хочу, ще… хто нас побачить…

Петро спершу з дива не міг вийти. Адже ж стільки разів сиділи на городі чи в хаті вдвійку, і ніколи вона не боялася. Аж нині… Нарешті більше інстинктом, як розумом, дійшов чому?! Вона стидається його як чужого, як хлопця, боїться, щоби хтось не подумав, що вони, може, любляться…

Щось залоскотало його в горлі і спинило на хвилю віддих. Подивився довгим поглядом на Наталку і так ніжно просив:

— Та сядьте, панно Наталко! От поговоримо собі щось. Мені вже недовго з вами говорити…

Останні слова вийшли в нього так сумно, що Наталка знову підвела очі. Він, хоч дивився в землю, почув світло її очей на собі.

— Сядьте! — ледве ворухнув устами.

І вона сіла… Але так, що немов готувалася до втечі: на самім крайчику лавки.

В Зварича знову вичерпався весь запас фантазії, і розмова не склеювалась.

Напроти них великою червоною кулею скочувалось серпневе сонце над обрій. В саду прочуняв уже вечірній легіт і стрибав по траві та квітках, розсіваючи пахощі, не тяжкі весняні, а ледве чутні благовоні пізнього літа. Тихо- тихесенько було довкола. Десь тільки цірнула ластівка або басовою струною забринів спізнений джміль.

Нараз у те тихомир’я ввірвався гриміт. Мов далекий відгомін грому, протяжний і низький. І Петро, і Наталка глянули разом на небо.

На заході сонце допливало до берега по чистім, безхмарнім небі.

— Десь на сході буря, — догадувалась голосно Наталка.

Глянула на схід, але й там ні хмаринки. Цитринове небо погідно всміхалося до землі.

Надслухували…

Знову прикотився до них гриміт, один, далі другий і третій. Але, вслухаючись уважно, можна було пізнати різницю між ними і звичайними громами. Були якісь сухіші і більш злющі.

Петро перший пізнав, що це.

— Мені здається, що то не громи, — сказав таємниче і почув, як йому ніздрі розширились, по плечах пробігли мурашки, а очі зайшли слізьми.

— А що ж? — спитала Наталка.

— Битва! — вимовив твердо Петро.

Переполохані очі Наталки зависли на його устах, мовби ждали на те, що це тільки жарт.

— Яка битва? Адже наші пішли за границю!?

— Пішли і, може, там стріляють.

— А чому ж досі не було чути.

— Може, нині більш вогке повітря або під вечір по росі ліпше чути.

Наталка вспокоілася і посунулась трошки на лавці. Петро, раз відзискавши мову, вже не замовкав.

— Завтра, найдалі позавтра їду до Золочева.

— Але ще вернете?

— Не знаю… Може, вже не пустять мене.

— Хто не пустить?

— Команда! — сказав гордо, немов то він підлягав уже тій команді, що не знає ніяких родинних сентиментів, а тільки одно — службу.

— Чому не мала б пустити… Ви ж будете в Золочеві вчитись.

— Може, в Золочеві, а може, й ні. Хто знає… Може, підемо кудись далі… до Львова або до Перемишля… А потім, — додав не без наміру викликати до себе співчуття, — гайда на фронт!

— Або січові стрільці підуть на фронт?

— Певно, що підуть, — вирішив, хоч сам не знав напевно. — Як би воно виглядало, коли б не йшли…

— Йой! — стрепенулась Наталка. — То десь мусить бути страшно на тім фронті.

— Чого страшно!? Тому, що гинуть люди?! Все одно, коли вмирати: нині — той, завтра — другий, позавтра — я…

Наталка, дивлячись удаль, відповіла:

— Навіть не говоріть так. Вуйки якби чули…

— Треба бути на все приготованим. Але скажіть… жаль би вам було за мною?

(Автор цієї повісти признається до помилки. Припускав, що такий запит Петра може впасти щойно за яких п’ять літ. Але що ж! Під впливом любови дозрівають далеко швидше, і що мало наступати за рік, часто приходить за день).

Наталка мовчала. Тільки рука ще більш нервово скубала шаль.

Петро, раз сказавши таке відважне слово, запитувався з насолодою:

— Ну, скажіть?!

І присунувся ближче…

— Чому ні! — сказала тихо, не рушивши навіть устами.

— Жаль би вам було, якби мене забили?!

І, як відгомін, вернулося його останнє слово:

— Жаль…

Петрові так дуже хотілося бодай взяти за ті рожеві пальчики, що термосили невинний шаль, і вже був витягнув руку, але не доїхав. Спинився на півдороги і собі взяв за торочки та гладив їх так ніжно, як гладив би ручку.

— А будете згадувати мене, — питався тихо, майже шепотом, — як я не верну вже ніколи до вас?

Не дістав на це словної відповіди, тільки уста ще більш розхилилися, а з-під навислих вій викотились дві чисті ясні слізки, що росою заграли до останніх променів сонця.

Петро почув, як йому хвиля розкоші розплилась у грудях і підійшла під горло. Не сказав уже ні слова, тільки дивився в оті розхилені Наталчині уста, що так пахли чаром першого поцілунку.

А дві слізки, чисті, ясні, Знайшли вже собі дорогу на лиці і скотилися по ньому на голубий шаль. І жаль, і вдоволення, і певність себе, і охота потіхи — все те змішалося разом у Петрових грудях. Одним рухом пригорнув до себе золоту голівку і припав устами до уст. Голівка якось спершу безвільно подалася, але за мить крутнулась і вирвалась з його легеньких обіймів. Наталка затулила очі рукою і розплакалась, здушуючи в собі хлипання.

Петро почув себе, як злочинець.

— Панно Наталко, не плачте. Я вже більше не буду, — говорив до неї ніжно.

Але вона ще гірше заплакала. Врешті зірвалася і стежечкою побігла до хати.

Петро подивився слідом за нею, і довго ще перед його очима виднілася струнка дівчина з золотим волоссям, як бігла поміж корчами порічок.

Переконання, що зробив їй кривду, не давало йому піти за нею, і він ще довго сидів на лавочці, понуривши голову, заки рішився зайти і собі в хату.

Зараз на вступі стрінувся з докором пані Керницькоі.

— Пане Петре, пощо ви пригадуєте Наталці Якимця. Вона вже така тим роздразнена.

Петро зам’явся.

— Та я… та я нічого…

— Як нічого?! Бачу, чогось плакала, та я питалася її.

Петро нічого не відповів. Але якби пані Керницька знала, який любий був йому той закид. Видно, Наталка чогось іншого плакала, а не з обурення.

Може, з жалю за ним?!

Тяжко збагнути жіночу душу, але тим приємніше догадуватися…

Радий був з того, що Городюки саме зібралися йти до хати. Так добре тепер бути на самоті і пережити ще раз те все в спомині, що пережив наяву, і снувати нитку з клубка мрій, який у його віці такий великий, такий безконечний. Три дні вже Зварич у Золочеві.

Три дні, як зголосився до Українських січових стрільців і став майже вояком.

Зараз після того пам’ятного дня смерти Якимця і першого поцілунку Зварич раненько поїхав до міста. Не задержували його дальше дядьки, хоч раді були б, щоби ще хоч кілька днів побув між ними. Але трагічна доля Якимця і арештування Петра показали їм, що значить у воєнних часах приналежність до армії. Адже не тільки сам буде безпечний перед напастями, але й другим може стати в пригоді. Нехай ця трагічна подія буде відокремленим випадком, все-таки, може, тих відокремлених випадків буде більше…

Виправляли дядьки Петра не надовго. Війна потягне найдовше місяць-два, австрійська армія розіб’є в кількох битвах москалів, прилучить Україну до габсбурзької монархії, і все буде добре. Стрільці, певно, будуть ужиті до пропаганди на Великій Україні, щоб освідомлювати національно народ і звіщати йому волю.

Виправляли Городюки Петра сльозами, та не такими пекучими, як бужанці своїх братів і чоловіків — австрійських вояків.

І Петро від’їжджав не з таким почуванням, як ішли односельчани до своїх полків. Молодий, повний запалу до справи і любови до рідного народу, їхав радо назустріч великим подіям, навіть лихий трохи, що, як зачував, стрільці мали йти тільки за армією і «робити політику».

Не пішов прощатися на попівство, бо ж прецінь стоятиме ще який час у Золочеві. Нагоди на прощання буде досить. Врешті, після вчорашнього дня ліпше було не показуватись кілька днів.

Від’їхав…

Оставив за собою першу смерть від кулі, яку бачив у своїм житті, і перший поцілуй, який положив на устах коханої дівчини.

Смерть і любов… Які вони далекі від себе, а як близько і часто кладе їх побіч себе химерниця війна!..

Три дні вже Зварич стрільцем.

Як тільки приїхав, зголосився в домі «Просвіти», де була за мирних часів бурса, і там дістав зараз посвідку та обід. Навіть не міряли, ні не оглядали його. Просто запитали, як називається, звідки родом і коли родився. А що був поставний і мав протекцію в писаря, то приділили його до першої чети першої сотні Золочівського полку.

Так почалося його військове життя. Замешкав у знайомих на Підвійтю, а тільки рано щодня ходив до бурси на звіт, вправи та на обід.

Між стрільцями здибав цілий гурт гімназіальних учнів і студентів, яких знав раніше. Пішла між ними дружба, ти якась інша від гімназіальної чи університетської. Стоячи в однім ряді з «шестаком» чи навіть звичайним хлопцем зі села, почував, що в ряд вирівняна лава рівняє і їх усіх перед лицем великих подій.

Все, що лишив за собою, відійшло десь на другий план. І родина, і студії. Нове життя, нова обстановка захопили його всеціло, пірвали за собою і несли кудись, куди… байдуже. Бадьорий настрій витиснув геть жалощі і сентимент.

Кожний день приносив якусь новість: у вправах, у наказах, у порядках.

Одної днини дістав від знайомого з 80-го полку шатро, військові черевики і похідну пляшку. Радів тим більше, як колись ровером. Показував усім, і навіть старшини стрілецькі заздрили йому, бо ніхто в золочівськім «полку» не мав цього. Скинув зараз свої жовті мешти, вбрався в тяжкі, цвяхами підбиті черевики і так парадував по місті.

А місто звертало увагу на це.

Всі знайомі «цивільні» задержували його і питалися про війну.

— Адже ви повинні щось більше знати!..

— Та звідки? — відповідав заклопотано.

— Як же ж?! Військовий чоловік!..

Пригадував собі черевики і переповідав усе, що чув про перші граничні сутички.

На жаль, рідко коли сказав щось нового. Золочівці дуже швидко передавали собі всілякі поголоски, і тяжко було знайти хоч одну, якої вони ще не чули. Часто, не довідавшись нічого нового від Зварича, починали самі говорити новини.

— А чули ви про битву під Бродами?!

— Битву?.. Ні. Я чув тільки про маленьку сутичку.

— Добра мені сутичка! Москалі були вже окружили Броди і загналися далеко на захід. Але наші зробили це планово. А потім кламц — і замкнули їм відворот. Кажуть, що кількасот їх там згинуло.

— Що ви кажете? Я чув тільки про перестрілку стеж.

— А знаєте про звірства, яких москалі допускалися? Кажу вам: волосся стає дуба. Дітей на списи брали, хати палили, а жінки… то вже й не казати! Страшно там мало бути. Але зате й дістали… попам’ятають…

Щораз стрічався Зварич з такими оповіданнями. В каварні, по приватних домах, на вулиці — всюди повно їх було. Здавалося, ніхто про ніщо не думав, забував особисті турботи, а займався тільки тим, що діялося ген на сході, де розгорілася вже світова пожежа.

Вістки про величезні втрати москалів, про хмари полонених, незчисленні воєнні трофеї бігали по місті, ще заки пробуркались вулиці. Хто їх приніс, від кого довідався — ніхто не знав і ніхто й про те не питався. Одно було певне. Австрійці нищать російську армію і цим, імовірно, вирішать відразу долю світової війни як не цілої, то бодай на сході.

Але мало-помалу разом із вістками про побіди австрійської армії проскакували в Золочеві тривожні чутки. Ці приймалися з недовір’ям, як витвір ворожих елементів, та все-таки передавались так само швидко, як і добрі новини. Хоч кожний, хто почув про невдачу австрійців, голосно сміявся з того, в душі почував страх, хвилювався і вірив.

— Чули ви, двайцять корпусів російських іде на Галичину!?..

— Звідки знаєте?..

— Зовсім припадково довідався. Я мешкаю в сестри жінки одного булавного. А він чув від свого сотника.

Юнак з одної сотні 80-го полку не міг перенести того, що на фронт відходила інша сотня, і зголосився до свого сотника, що хоче йти з тамтими.

— Пождіть, — відповів сотник, — будете мати ще досить нагоди кервавитися.

Відповідь сотника була відома зараз усім золочівцям. Поясняли її, як хто хотів.

— …Значить, війна ще не так швидко скінчиться…

— …Видно, сотник знає, що десь коло Золочева буде більша битва…

Треті ще інакше відгадували.

— Скервавитися?!.. Чому не скервавити других? Дуже то якось сумно сказано. Либонь, є в тім щось правди, що австрійців б’ють…

Настрої золочівців мінялися щодня, щогодини. Залежно від того, яка чутка ходила по місті. Останніми днями щораз то більше виринало чуток недобрих, денервуючих.

Не помагали багато й часописи, що на своїх сторінках приносили вісті про великі побіди, про соромну втечу москалів. Поруч того в часописах кишіло від описів звірств і бешкетів російських військ. Ці звірства і бешкети в злуці з недобрими чутками витворювали панічний настрій, який з дня на день ріс і ширшав.

Одного дня клався Зварич спати, роздумуючи над останньою поголоскою, яка під вечір з’явилася в місті: москалі всюди переступили вже австрійську границю, зайняли Броди і Підволочиськ та пруть на захід.

Збудив його якийсь гам і шум, що влітав у кімнату з вулиці. Зварич лежав і прислухувався хвилю. Чути було якісь накликування, крики, плач, що з тупотом соток міг зливалися в безнастанний клекіт зібраної гірської ріки.

Спершу думав, що це все сон, бо якраз снився йому наступ москалів, що вдерлися до міста і гонять по вулицях. Але ні! Це не сон! Адже ж він докладно чує все. що твориться. Може, справді москалі вже в місті?! Швидко схопився і підбіг до вікна, повз яке йшла вулиця — Підвійтя.

Цього, що побачив, не міг ніяк зрозуміти.

Вулицею плив кудись народ, весь час немов хапаючись, щоб чимшвидше встигнути до чогось. Бігли жінки і мужчини, старці і дітваки. В кожного як не клунок, то верхня одіж або й дитина на руках. Перестрах бив з їх лиць, а уста весь час гарячково викидали з нутра якісь слова, що зливалися в незрозумілий гамір.

Ось якась жидівка з клунком на плечах, завиненим у простирало, пристанула біля Зваричевого вікна, щоб дух перевести. Біля неї двоє дітей дерлося під небо перепудженими голосами. Вона зацитькувала їх таким тоном, що, здавалося, зараз сама заплаче.

Там знову якийсь старший пан кричав і махав капелюхом до возія, що безпардонно гнався перед утікаючих і, хоча не віз нікого, не хотів спинитися на зазив.

— Горить! — мигнуло в думці Зваричеві, і він прожогом кинувся надягати убрання.

За вікном клекіт ріс щораз то більше й більше. Зате в хаті знайомих, де спав Зварич, було тихо, хоч мак сій. Ця тишина видалась Петрові незвичайною, повною таємничости і нервозности. Чи повтікали всі?.. Чому ж його ніхто не збудив?.. Куди люди біжать так і де горить, що в місті аж небезпечно стало?!..

Війна, хоч яка була близька, не приходила чогось Зваричеві на гадку. Вхопив щось на себе і босий вибіг надвір. Першого, кого стрінув, була служниця знайомих. Дівчина стояла під хатою непорушно, мов закам’яніла.

— Марино, що сталося?

— Ой паничу! — застогнала Марина. — Хіба ви не чули?! Москалі вже під містом. Ой Боже, що то буде? Пан і пані кудись побігли, а я тут сама… Боже!..

Вхопилася руками за голову, а непритомні зі страху очі бігали без уговку і без ціли довкола.

Зваричеві в першій хвилі мороз пішов поза шкірою… Москалі під Золочевом… Усе втікає… Стрільці, видно, теж кудись подалися… А він тут… За хвилю буде в руках тих, яких сам хотів дістати в руки…

Не розпитуючи вже про ніщо, вбіг до хати і за момент, вибіг звідтіля, готовий до втечі. Та на вулиці за той час змінилося все до непізнання. Хвиля людей, що котилася вгору Підвійтям, наткнулася, видно, десь угорі на якусь запору, бо спинювалася щораз то більше. Ще ззаду, від сторони міста, бігли далі перестрашені люди, але й вони, як тільки добігли до гурту, спинялися, і по кількох словах вираз їхнього лиця вспокоювався. Ті, що були зовсім напереді, вертали вже навіть помалу до міста.

Зварич вийшов на вулицю і зараз дізнався про причину «відвороту». А врешті, й питати не треба було. Серединою вулиці їхав возієм австрійський генерал і злісно викрикував щось до товпи; наказуючи рукою, щоб вертати назад у місто. Товпа не так слухала наказу, як особистого прикладу генерала. Адже не поїде генерал у місто, яке за хвилю займуть вороги.

Страх як швидко прийшов, так і швидко минувся. Люди, що ще перед кількома хвилинами останки сил напружували, щоб якомога дальше втекти від Золочева, тепер з дива не могли вийти, що це їм такого сталося.

Душа товпи швидко вилічилася з переляку, але тіло навпаки. Воно домагалося тепер, зараз-таки, відпочинку, видавши від себе надмірну кількість енергії. Мало хто завертав у місто і йшов додому. Більша часть утікачів пообсідала муравники і примурки, поспиралася на огорожі та стіни домів і так спочивала по трудах першої воєнної паніки. Генерал їхав поміж рядами спочиваючих і весь час викрикував у найвищій люті. Його вояцьке, патріотичне серце не могло зрозуміти, як можна було хоч на хвилю сумніватися в боєздатності австрійської армії.

А може, це було просто закриванням дійсного стану речей?!..

Може, але ніхто тоді не підозрівав цього, а приклад генерала, що їхав перший в місто, його певний погляд і наказуючий тон зробили своє. Нервозна атмосфера, що пригнічувала душу втікачів, розвіялась як мряка, і око заблисло весело та радісно.

Сидячи гуртками по обидвох боках вулиці, люди щойно тепер запримічували знайомих, сусідів та свояків. Почалися насмішки та жарти зі себе і з других, бо рідко коли переляканий чоловік не є смішний, тим більше, коли переляк покажеться неоправданим.

Мало-помалу почали вертати в місто. Та так, як перше ноги несли тіло, так тепер тіло волочило за собою ноги, що оловом тяжіли при землі.

З’явилися і панство Полози, господарі дому, в якім спав Зварич. Це були бездітні люди, що доживали собі віку в своїй власній хаті на Підвійті. Господар, емеритований радник суду, приходився Зваричеві вуйком, але більше тому, що виховувався в його діда, ніж по крові. Родинний зв’язок затіснявся ще й тим, що радник приготовляв Зваричевого батька до гімназії. Петро не міг ніколи спам’ятати усіх тих звен, які лучили його і старого радника в один родинний ланцюг, але Полоз вмів і любив йому це пояснювати.

Полози жили тихо і скромно, хоч люди говорили, що в них не без зайвого гроша хата. Певно ніхто нічого не знав, бо ні радник, ні його жінка ніколи з нічим не видалися. Полоз, хоч і щирий патріот, не дуже розщедрювався на народні цілі, а одиноким більшим його видатком загального характеру були щомісячні вкладки до золочівської «Бесіди».

Зварич знав про скупість вуйків і рідко коли заїжджав до них, а ще рідше приймав запросини до стола. І тепер, приїхавши в Золочів, хотів спершу замешкати в бурсі, де була властива казарма стрільців, але радник, здибавши його на місті, забрав силоміць до себе.

Слава радника Полоза не ограничилась тільки на його скупості, але охоплювала його сад і город. Там плекав він прекрасні груші і найкращі в Золочеві рожі, одно і друге на спокусу всіх ласих чи закоханих гімназистів.

Радник на спілку з лютим вовчуром стеріг свого саду та городця, як ока в голові, а люди говорили, що скоріше можна було дістати тиф, як одну рожу чи грушку від радника.

Який же великий страх мусив заволодіти старими душами Полозів, коли вони нині покинули все на божу волю і погналися з товпою в сторону залізниці.

Тепер вертали обидвоє, задихані і ледве живі. Видно, що пані Полозова перша зчинила в хаті паніку, бо Зварич чув, як радник ще коло воріт сердився.

— Бачиш, я відразу знав, що це фальшива тривога. Просто безглузда паніка.

— Як же ж було не хвилюватись! — боронилася пані Полозова. — Дивлюся, все біжить, вибігаю: що є? Кажуть: москалі під Золочевом!

— Те-те-те, під Золочевом… Не так воно легко. Тепер я ніг під собою не чу…

Побачивши Зварича, старий, не докінчивши зачатого слова, звернувся до нього:

— Ов, ти вже встав!?.. А ми, власне, дивилися на ту комедію. Подуріли люди зі страху… Ходи, вертайся в хату, з’їмо снідання, а то вже чоловік зголоднів на добре.

Зварич відказувався, мовляв, снідання він має в бурсі, але, на диво, старий уперся, і Петро нині, перший раз за тих кілька днів свойого побуту в Золочеві, снідав у вуйків.

Не знати, що розщедрило старого Полоза: страх, якого наївся зрання, чи встид, що легко забув при втечі не тільки про свояка, але й про свої кохані груші та рожі.

Поснідавши, пішов Зварич до бурси на вправи. Цих вправ не можна було назвати військовими ані цивільними. Це було щось так посередині: ніби трохи товариство «Січ» або «Сокіл», ніби шведська руханка в першій-ліпшій гімназії. Головний командант золочівських добровольців Сроковський мав дещо військового знання, але він не проводив вправами. Назначені команданти знали не багато більше, як звичайний рядовик, бо не один з них ніколи ніким не командував, ба що більше — не був під нічиєю командою. Що хто запам’ятав собі з недавнього здвигу, навчився від другого чи пригадав собі з вправ пожарничих товариств, те й приноровлював тепер.

Зварич надійшов саме на збірку. В довжезних лавах стояло зібране товариство і ждало на ранній звіт. Пестріло воно одягами, літами, ростом і виглядом. Поруч вовняного сіряка — елегантна загортка модної тоді жовтавої краски, поруч шістнадцятилітнього гімназиста — підстаркуватий судовий писар, біля грубого народного учителя — стрункий, як тополя, сільський парубчак. Все те були люди, яких ще не кликали або вже не кликали до війська. Патріотичний запал, а може, й неясний інстинкт творення рідної армії, привів їх сюди і поставив у лаву ось тут — на подвір’ї української бурси.

Не маючи постійного місця в ряді, Зварич швидко забіг на кінець одної з лав і ждав.

— Позір! Вправо гляди! — гукнув незнайомий йому ближче пан в окулярах, що командував нині першою сотнею.

Все витягнулось і звернуло голову в сторону воріт, звідки поважною ходою зближався командант Сроковський. Невисокий, огрядний, з поважним, навіть суворим обличчям, наганяв страху і наказував послух самою своєю появою.

Переглянувши сотні, він сам скомандував: «Спочинь», — і промовив до стрільців. З його мови, хоч дуже осторожної, виходило, що москалі вдерлися вже до Галичини і посуваються вперед. Хтозна, чи за пару днів не прийдеться і стрільцям вхопити за зброю і піти в бій. Тому треба передовсім послуху, а затим і військового знання.

— Товариші сотники, — звернувся він накінець до сотенних командантів, — назначать комендантів чет і роїв. На нинішніх вправах переробити розстрільну, наступ і відступ. Цей останній не повинен нам ніколи траплятися, бо Український січовий стрілець буде йти завсіди вперед, але добрий вояк мусить знати все.

Після того головний командант подався до канцелярії, навіть і в гадці не маючи, що незадовго золочівські сотні, щоправда, не зі своєї вини, зачнуть саме від відвороту.

«Сотники» взялися зараз за виконання наказу головного команданта, але справа не була така легка, як на око виглядала. Вибирай четових і роєвих, коли не знаєш, що хто і чи загалом що-небудь знає. Орієнтувалися по знайомству, фізіономії, а навіть і уборі. Приймали на пробу і на добровільні зголошення.

Зварич несподівано попав також у команданти. Завинили в цім випадку його жовті халявки, що дуже по-військовому били в очі. А опріч цього, польова фляжка і випханий наплечник.

«Сотник», підійшовши до нього і оглянувши докладно, відразу іменував його.

— Ви, товаришу, будете вести в мене другу чету. Як ваше назвисько?

Зварич підступив ближче.

— Маю честь представитися: Петро Зварич, студент.

— Дуже приємно, — відклонився сотник. — Іван Савчишин, директор школи…

— Товаришу сотник, я не знаю тих усіх вправ, — заявив твердо Зварич.

— Нічого! Я спершу покажу командантам, а потім ви переробите зі стрільцями. А загально команду знаєте?

— Знаю тільки те, що при вправах «Січей» потрібно.

— Знаменито! — і він пішов далі вибирати старшин.

Петро досить ніяково почувався в новій ролі. Мав командувати четою, не яких там небудь пожарників, але четою війська, четою Українських січових стрільців. Українську команду знав п’яте через десяте, трохи з годин рахунки в гімназії, трохи з «Січі», бо хотів заснувати її в Бужанах. Міг, щоправда, відмовитись, але жалко чогось було. В моменті, коли говорив зі «сотником», блискавкою передумав усе. Недостачі швидко доповнить і відповість завданню. А яка честь! А які очі будуть у Наталки, коли почує про це. А ще якби побачила!..

І Петро згодився. Функції його, як довідався зараз по збірці, не були знову такі тяжкі, щоб не можна було їх швидко навчитися. Мав списати свою чету, уставити по величині стрільців і робити з ними вправи. Щорання мав здати сотенному командантові звіт зі стану чети: хто хорий, хто спізнився, хто не прийшов. Щодо вправ, які заповів головний командант, то сотенні і четові мали зійтися пополудні на науку, щоби потім других навчати.

З подвір’я виходив нині Петро вдоволений і всміхнений… Четар! Четар! — бриніло йому заєдно в усі, і це одно чарівне слово простувало його стать та підносило голову. Почував невимовну нехіть до свого цивільного одягу.

«Ах, чому ми ще не маємо одностроїв! — думав з жалем. — Як би то чоловік нині виглядав!? А так навіть ніхто не знає, хто я такий».

Минали його австрійські старшини, і він пильно придивлявся, що в котрого на ковнірі. Коли траплявся четар, Петро з приємністю пригадував собі, що він такого самого рангу.

Але недовго мав час роздумувати над своєю теперішньою позицією. На Валах стрінула його найновіша вістка і захопила його увагу.

Вістка має швидкі ноги, а голос сильніший від усіх звірів на світі. Вилетівши звідкись, коли цікава та проворна, забіжить усюди, пролізе найгрубші мури, потрапить у найтайніші заулки, перебреде найбільш непроходимі води. Величезні простори міліонових міст перелетить вона в неймовірно короткому часі, застукає у кожне вікно, перерве найтвердший сон. Що ж казати про таку містину, як Золочів, і про таку вістку, як: «Полонених привели!» П’ять хвиль не минуло від народин тієї вістки, як уже ціле місто гуло про цю незвичайну подію.

— Полонених привели!

— Сотки полонених!

— Тисячу москалів злапали!

Народ розглядався на всі боки, чи не видно де колон полоненого війська. Врешті почав йти в сторону казарми і чим далі, тим більше квапився і більше його було.

Зварич біг туди, куди всі, хоч ніхто, властиво, не знав, де полонені. Останніми днями він мимовільно піддавався настроям, що панували в місті. Проводжали золочівці військо, що йшло на російську границю — проводжав і він; кричали якомусь старшині, що більше світив ґудзиками та шаблею, — кричав і він; співали «Боже, буде покровитель…» — співав і він. Тепер бігли всі дивитись на полонених москалів, він біг теж, хоч, як кажу, ніхто не знав, де можна оглядати тих цікавих людей. Це не були люди п’ять миль звідсіля, із-за російської границі, це були якісь для всіх невидані єства, що зі зброєю в руках йшли на Австрію, били в її військо страшними гарматами, підпалювали села, насилували жінок, відрізували раненим австрійцям язики, носи і вуха, горожан брали на муки, а дітей настромлювали на списи, як куропатву на рожен.

Зварич не дуже довіряв поголоскам про звірства москалів, а бодай брав їх через половину. Та все ж таки те, що він приймав за правду, було вже таке страшне, що він радів безмежно, що врешті-решт удалося хоч трохи тих жорстоких ворогів ослабити, забираючи якусь часть у полон.

По дорозі наткнувся на знакомого старшину з 35-го полку.

— Куди ви так? — спитав старшина.

Зварич не міг духа злапати.

— Ну, кажіть же! — нетерпеливився тамтой. — Може, знов якась неправдива тривога?

Зварич трохи завстидався. Пригадав собі нинішню мандрівку народів, коли на місто грянула вістка, що москалі під Золочевом.

— Я не втікав і тепер не думаю, пане поручнику, — сказав трохи ніби ображено. — Але пустив хтось поголоску, що привели полонених. Біжать другі, піду й я… Подивлюся.

— Полонених?!.. Яких полонених?

— Москалів!

— Ах, правда! — усміхнувся старшина. — Я чисто забув. Так, маєте рацію. Є, є полонені. Там на подвір’ї казарми стоять. Ну, доброго здоров’я, я мушу йти.

Подав Зваричеві руку і подався у свій бік. Зварич трохи остиг у запалі бажання побачити полонених. «Щось той поручник дивно про це говорив, — думав він. — Але, може, це в військових так. Вони загорді, щоби тішитися ледачим».

За той час головна вулиця міста щораз більше збирала, як річка по весняній тучі, збирала народ, що допливав до неї з бічних вуличок і з домів. Усе те бігло, поштуркувалось, переганялось, десь-не-десь перекинувшись добрим словом то лайкою. Знайомі здоровкались на бігу і пропихалися спільними силами та ліктями. Жіноцтво — найцікавіша порода людей — і тут не дало себе змайоризувати. Без огляду на вік, становище й убір, перли вони нестримно вперед, полишаючи далеко позаду сильнішу частину людського роду — чоловіків. Над головами пливучої товпи раз у раз піднімалися парасольки, що, мов бойові прапори наступаючих військ, показували напрям і загрівали до витривалости.

Зварич почув, як його хтось черкнув дротом парасолі по лиці. Відскочив, як опарений:

— Прошу вважати!

— А, пан Зварич! Ви також туди? Я така цікава, така цікава на тих москалів… Що за брус топче мене по ногах! — скрикнула дама, штовхаючи якогось жида, що й собі перся наперед. — Пане Зварич, поможіть мені, бо ще задушать мене тут.

Зваричеві загруз був саме проклін у горлі за дряпання парасолькою, і він міг тільки усміхнутися. Але по хвилі промовив чемно:

— Пані професорова, бачу, також туди… Цілую ручки.

— Вбігає, знаєте, наша Кася до хати: «Прошу пані, та там таких москалів налапали, сила-силенна!»— Де, що, — питаю. «А ось, — каже, — повели їх!» — Куди? «Не знаю. Може, на замок. А які страшні. Бородаті, з такими кудлами». — А ти бачила? «Мощиха, зі склепу, мені говорила…» Я, знаєте, так як стояла…

Зварич глянув на професорову.

— Тільки не дивіться на мене, бо я не вбрана. Капелюх на себе, парасольку в руки і біжу… Добре, що вас здибала, то, може, щось більше довідаюся.

Балакаючи, пані професорова не забувала весь час енергійно робити собі дорогу.

— Чого пхаєтеся! — обрушився по дорозі якийсь жидок, але професорова того не слухала і не відповідала йому.

— Ходіть скорше! — наглила Зварича. — Потім не діпхаємося або, чого доброго, ще не позволять подивитися.

Саме доходили до одної з казарм, і товпа робилася щораз більш непроходима. Але мало котра жінка спиниться перед такою запорою. Якимсь просто незрозумілим способом професорова грязла чимраз дальше у людську гущу, а Зварич протискався за нею.

Народ стовпився перед брамою, і з поодиноких людей створився якийсь стоногий велет, що ніяк не міг пролізти крізь браму. Зад цього велета корчився, напружувався і тнснув решту тіла, але воно не влізало. Тільки ясна парасолька професорової, як якась пасіками, лізла по хребті велета все вперед і за пару хвилин досягла його голови. Голова, видно, була найширша, бо парасолька при ній спинилася і ніяк не могла пройти далі.

Професорова використала той час на гутірку:

— Ах, коби вже раз побачити тих полонених.

— Звичайні люди, пані добродійко! — вдавав байдужого Зварич.

— Звичайні?!.. Добре звичайні. Злочинці, шубравці, звірі в людськім тілі. Я б їх сама!.. — і замахала парасолькою. — Ви чули, що вони виправляють?

— Чув, але не знати, чи то все правда!

Якийсь жид подивився скоса на Зварича:

— Пан не вірить? — запитався через плече. — Пані професорова правду каже. Б’ють, мордують, ґвалтують.

— Ох, як я їх ненавиджу! — процідила крізь зуби професорова.

Зваричеві зробилося ніяково. Чого він взявся обороняти отих москалів. Хоч би не всі поголоски були правдиві, сумніватися про них було негарно і непатріотично.

Як небезпечно, цього ще Зварич не знав.

— А скільки їх привели? — спитав жида.

— Кілько, не знаю, але досить! Два полки розбили наші в пух і прах! Що не впало, то все пішло до неволі.

Нарешті голова велета, що загрузла в брамі, протиснулась і вповзла на подвір’я казарми. Очі Зварича кинулись по подвір’ю шукати полонених.

— Де ж вони? — спитала професорова.

— Не бачу!

— Може, вже відвели?

— Може… Зараз спитаю якогось вояка. Пане вояк! — звернувся Зварич до першого, що навинувся. — Де ті полонені москалі?

— А от там, під парканом! — махнув рукою вояк.

— Під парканом?! — крикнула розчарована професорова. — А кілько їх?

— Один.

Ясна парасолька помітно з’їхала вниз… Але часу гаяти не було коли, бо із-за брами напливав щораз то новий народ. Заступлять і цього одного.

Пішли.

Під парканом, у холодку тінистої липи гурт людей. Всередині вільне місце, в якім походжають грізні і неприступні австрійські багнети. А між ними невеличка людина в сірім плащі наопашки. Зеленкувата шапка, як поливаний таріль, відсунена на чубок голови. Ні великого чупра, ні великої бороди. Великий хіба ніс, але він ні не додає дикости, ні не різниться нічим від звичайних великих носів.

— То оце всі полонені? — зітхнула пані професорова. — Але бачите, пане Зварич, — додала по хвилі,— є в його лиці щось кровожадне.

Зварич глянув у лице полоненого і ніяк не міг дошукатися кровожадности. Воно якось по-дурному всміхалося, уста жували щось. Тільки маленькі очка хитро бігали довкола.

— Ах, мала б я охоту парасолькою витовкти його по тім великім носі! — пікнула злісно пані професорова.

Мовби зачувши її слова, полонений звернув очі в її сторону. Професорова притихла і злапала Зварича за руку.

— Ох, який страшний. Здається, різав би зараз. Але вже скінчилося панування.

Колесо довкола москаля чимраз то звужувалося, люди освоювались помалу з «небезпекою» і підходили ближче. Вже хтось зважився і питання поставити. Москаль чи не чув, чи не хотів, а може, боявся відповідати. Мовчки їв хліб, весь час по-дурному всміхаючись. Врешті хтось відважніший простягнув руку і доторкнувся одежі москаля. Австрійський вояк крикнув: «Не вільно», — і рука разом з властителем сховалася.

Але народ горів цікавістю. Хотів би був знати про все: і про бої, які перебув оцей сірий чоловічок, і про його звірства, і навіть про те, хто він, звідки, як називається, кілько має літ, чи жонатий і чи дуже боїться. Раз у раз падало в його сторону якесь питання, але, не зловлене, зависало в повітрі на загальне невдоволення. Народ ждав, переступав з ноги на ногу, нетерпеливився. Та якось ніхто не знаходив ради на це.

Врешті таки найшовся один чоловік, що знайшов спосіб.

Якийсь грубий, старший панок підступив до австрійського вояка:

— Пане вояк! Позвольте пару слів запитати того москаля.

— Не вільно! — заявив представник військової влади.

Старший панок не подавався:

— Я тутешній, золочівський адвокат Гартгляс, мене всі знають. І ви мене знаєте, пане вояк!

Військова влада подумала, кивнула головою і обернулася на зап’ятку — знак, що позволення дане.

Товпа в одну мить стихла, як учні в школі, коли вчитель збирається питати. Колесо довкола полоненого ще більше змаліло.

— Слухайте, пане! — звернувся адвокат до полоненого. — Ви капітан?.. Прапорщик?

— Я унтєр!

Товпа на звук з його уст аж колихнулася.

— Унтєр! — пішло від вуха до вуха.

— Як, як? — питали дальші.

— Ундер, унтер — не чув добре.

— Чекайте!

— Тихо…

Пані професорова не могла собі з цією назвою дати ради: «Унтєр — ун-тєр — може, то з французька?!.»— питалася Зварича, сусідів, але ніхто не міг пояснити їй.

— Може, то по-австрійськи генерал? — сказала більше сама до себе, але так голосно, що почув один з вояків, командант сторожі при полоненім. Він гордо випростувався і моргнув вусом.

— То така сама шаржа, як я… капрал! — додав з такою міною, що нібито професорова помилилася, але не дуже.

— Капрал! — пішов прибитий шепіт.

Але стихло вмить, бо адвокат, охолонувши після удару перших ворожих слів, став далі питати.

— А ви сколько австріяков забили?

Полонений зробив рукою рух, мовби відпихав когось від себе. Лице ще більш викривилось дурним усміхом.

— Я фельчер! — сказав голосно, щоби всім стало ясно, що він не винний крови австрійців.

— Фельчер? Фельчер!? Що таке фельчер? — пішло знову довкола.

— Це санітет! — пояснив Зварич професоровій, а вона невдоволено видула губи.

Адвокатові видалася ціла справа підозрілою. Почав сумніватися, чи справді перед ним москаль. Рухи, професія і ніс не вказували на те.

— А ви православний челавік?

Полонений заперечив.

— Що ж? Татарин, вірмен?

Полонений хвильку вагався, а далі, глянувши на окруження, відповів:

— Я… єврей!