Курилася доріженька

***

Під вечір нові поголоски і нові події дали привід, до паніки. Від сходу в’їхав до Золочева дивний, невиданий ще досі «обоз». Попереду в повозі їхав якийсь пан з жінкою та дітьми, а за ним кільканадцять возів, навантажених усяким добром: мішками збіжжя, подушками, перинами, кріслами, посудою, а навіть грамофоном.

Все то вкотилося в Золочів, і багато людей бачило цілу ту каравану, але до середини міста доїхала тільки вістка про неї. Сама каравана зникла десь, мов під землю сховалася, і найліпші розвідники не могли винюхати, де саме вона поділася.

Зварич стрінув знайомого народного учителя Соляника, який саме вертав з розвідки.

— Що ж, пане професор, знайшли ви каравану?

— Подумайте: де вона могла подітися?!

— А хто ж це був?

— Хто був, то знаю, але мене більше цікавить, де подівся. Всі бачили, як їхав, дехто навіть розмовляв, але ніхто не знає, що далі сталося.

— Адже не могла втопитися на дорозі,— докинув Зварич.

— Ясна справа, що ні.

— Скажіть же: хто то був?

— Якийсь дідич звідтам… — і Соляник показав головою в сторону таємничого сходу.

— Що, з Росії? — здивувався Зварич.

— Пане Зварич, чи ви з місяця впали! Москалі вже за Олієвом, а ви дідича з Росії шукаєте.

Зварич побачив, що стрілив дурницю, і старався направити немиле враження.

— Ну… я думав, може, який скомпрометований… втікає перед москалями…

Соляник насмішкувато глянув на нього.

— Що вам таке якесь по голові колотиться? Дідич з Росії міг би втікати до Галичини через свій фронт?! Та це таки наш, австрійський поляк. Втікає, бо москалі вже під його село підступили.

Зварич щиро зареготався.

— Чого ви смієтесь? — спитав здивовано Соляник.

— З себе самого. Мені смішно, що я міг так по-дурному думати. Але тепер чоловік направду дістає якусь мотилицю. Кожна вістка для нього правдива: раз — що наші за границею, другий раз — що москалі під Олієвом; раз — що наші б’ють, то знову — що втікають. Я нині, наприклад, чув три різні чутки, а кожна «з достовірного жерела» і кожна противорічна.

Соляник засміявся і собі.

— Думаєте, що зі мною інакше. Я знову цілий день бігаю і шукаю саме тих жерел. Але оце останнє — то знаю про нього з фактично достовірного жерела.

— В такому разі, скажіть, де міг той дідич подітися.

— Може, скрутив куди на бічну дорогу, а може, заїхав куди.

— А може, військо його задержало і сховало? — впало на думку Зваричеві.

Соляник задумався.

— Знаєте… То може бути. Не хотіли, здається, щоб ширилася паніка. Але, — додав по хвилі,— вона і так уже шириться. А про те, що сказав отой дідич, певно, вже пів Золочева знає.

— А що ж він, властиво, сказав?

— Як то ви не чули? Я ж вам, здається, вже казав: москалі підступили під його село, і він мусив утікати.

— Більше нічого?!.

— Треба вам більше?.. Мені це вистарчає… Решту можна вже собі доспівати: попросту наші…

Вулицею надійшло трохи австрійських старшин, і Соляник урвав речення, яке, здається, не було зложене на хвалу австрійської армії.

Коли старшини перейшли, він шепнув до Зварича:

— Бачили ви їх міни? Щось тут недобрим пахне. Я вам кажу, що то готово дуже зле скінчитися. Одної хвилі заберуться, а нас кинуть на поталу.

Зварича це неприємно вразило.

— Можливо, що москалі вдерлися в Галичину, але я не вірю, щоб Австрія могла так легко віддати Золочів. Це ж майже твердиня!..

— Е, ви говоріть своє, а я своє кажу. Стрільці підуть так само, як і військо, а нам навіть знати не дадуть. Ну, бувайте здорові,— закінчив сумовито. — А як будете десь за Львовом, то згадайте мене, старого.

Подав Зваричеві руку і побіг підтюпцем у сторону каварні. Може, знову шукати достовірного джерела на якусь іншу чутку… Зварич довго стояв на вулиці і думав над тим усім. Все складалося на те, що слова старого учителя були правдиві, але чогось ціле його єство бунтувалося проти зовсім логічних висновків.

— Як же ж?! Австрія мала б програти війну? З ким?! З неграмотними москалями… Австрія, яка мала знамениту техніку, вишколене військо, прекрасних генералів?!. Мав би ж німецький дух, німецька солідність упокоритись перед отими москалями, яких маленька Японія збила на капусту?!. Що ж тоді зі стрілецькими мріями?! Де похід на Україну, де визволення російських українців з-під кормиги білого царя?!.

— Ні, це неможливе, — рішив Зварич. — Може, якісь місцеві невдачі і були, але то ще не програна!..

Отак сам себе розваживши, аж веселіше відітхнув і пішов «на кватиру». Спакується тепер, а по вечірній збірці зараз у дорогу до Бужан.

Але вечірня збірка принесла несподіванку. Головний командант не пустив нікого додому, а сам кудись пішов.

Вже добре смеркалося, а його ще не було назад. Стрільці поклалися на подвір’ї і на всі лади розбирали наказ команданта. Одні казали, що віднині всі будуть мешкати разом в одній з казарм, другі — що, імовірно, ще цієї ночі від’їдуть кудись.

Зваричеві це не дуже було на руку, бо хотів конче ще скочити до Бужан. Але зміна в дотеперішнім житті цікавила, а навіть дуже радувала його. Ось тепер лежить він серед трьох соток товаришів, чує їх розмови, віддихи, бачить огники папірос, що блимають де-не-де в пітьмі, і почуває, що це табір війська, і почуває себе членом цього табору. Прикувала їх чиясь воля, але приємно є почувати силу цієї волі над собою.

Десь коло 10-ї години вночі вернув головний командант, і стрільці заворушились. Повставали, цікаві, що за вісті приніс зі собою їхній верховод.

Командант закликав до себе сотенних, і за хвилю прогули накази:

— Сотні! Збірка в лавах!

Головний командант станув напереді і скомандував:

— Перша сотня, на мій приказ: Позір! Ходом руш!

Виступили стрільці рівним кроком, аж застогнала заспана земля. Вже із-за воріт Зварич оглянувся: друга сотня стояла далі на подвір’ї і не йшла за ними.

«Тільки ми!» — подумав не без гордости, хоч ще не знав, куди йдуть і чого.

Командант Сроковський підвів їх до недалекої казарми і ввійшов на подвір’я.

— Певно, будемо тут мешкати! — шептали між собою стрільці.

Сотня станула біля якогось будинку, і Зварич побачив, як командант підійшов до гуртка австрійських старшин і щось одному з них зголосив. Австрійський старшина хвильку з ним балакав, а потім звернувся до своїх і видав якісь накази. Вмить відчинилися двері будинку, і вояки почали виносити звідтіля кріси.

— Роями відбирати! — кликнув Сроковський, і перший рій кинувся прожогом на цінний набуток.

Кріси! Це ж радість!! Але, на диво, кріси ці щось зовсім не такі, які кожний бачив стільки разів.

— Верндлі! — сказав згірдливо хтось, приглянувшись докладніше.

— На один набій! — додав сотенний командант.

Коли сотня розібрала вже кріси, кожний дістав два картони набоїв. Тяжкі були і ледве влізалися в кишені плащів та загорток.

Роздача зброї так захопила Зварича, що він і часу не мав подумати, чому так негайно роздають її. Щойно як з глибини подвір’я надійшов невеличкий відділ війська і станув перед сотнею, Зварич зрозумів: ідуть на позицію..

Мороз пішов поза шкірою на цю думку, але не зі страху, а з несподіванки, що ось незадовго може прийти казочна, не знана ближче подія — бій.

Впала на ряди спершу німецька команда, яка рушила з місця австрійський відділ, а за ним і українська, від якої двигнулася стрілецька сотня.

Задудніла від соток ніг мурована дорога, а гупіт глухо підбився від сонних домів. Швидким кроком подалися обидва відділи в сторону сходу. Стрільці марширували мовчки. Кожний немов боявся порушити мовчанку невідповідним словом. Тільки напереді балакав щось командант Сроковський до сотенного. Незчулися стрільці, як оставили послідні хати міста за собою…

Перед ними простяглася безмежна темна площина землі, така безмежна, як тільки це можливе в хмарну ніч.

Звичайні маленькі хлопські нивки зіллялися тепер в одно безкрає море, що скривало в собі не одну тайну, не одну несподіванку, яка на війні все гірша від найстрашнішої дійсности.

Стрільці марширували вже з півгодини, а ще нікому язик не розв’язався. Роздача крісів, вимарш із Золочева і незнана ціль так полонили їх думки, що кожний балакав весь час тільки з самим собою.

— Станути!.. Станути!.. Станути!.. — пішло з одної чвірки до другої.

Сотня спинилася біля якихсь корчів, що ледве виднілися при дорозі. Австрійський відділ зійшов з дороги наліво і потонув у пітьмі…

Стрільці рушили направо. Туди йшла якась польова доріжка, якої тільки клапоть просвічував крізь темряву, решта губилася серед чорного поля.

Командант Сроковський стояв на перехресті доріг і говорив притишено до проходячих чвірок:

— Зараз на полі робимо розстрільну! Вважати наперед себе і слухати наказів.

Повторяв ці слова що якийсь час, так що всі почули і кожний повторяв їх собі з десять разів. За дорогою розвинулася сотня в розстрільну і підійшла молем наперед.

— Долів! — пішло шепотом з уст до уст.

Всі полягали, де хто стояв… Зварич приліг на якійсь межі, маючи перед собою корч чи, може, граничний горбок. Думав собі, що це заслоняє йому вид і він нічого не побачить напереді, але боявся рушитись, щоб не псувати рівної лінії.

— Товаришу! — почув біля себе шепіт. — Будьте такі добрі: покажіть мені, як обходитися з тим верндлем.

Обернувся і побачив, що до нього підліз його сусід по розстрільній.

— Я сам перший раз маю такий кріс у руках! — признався Зварич. — Питайте сусіда наліво.

Але товариш не квапився шукати другого сусіда. Здається, радий був, що зблизився і заговорив до когось, бо далі лежав коло Зварича.

— Думаю, що нам пояснять, як прийде що до чого, — додав, немов на своє оправдання, що не відходить.

Зварич теж радий був, що біля нього є хтось другий. Страшно не страшно, але всетаки неприємно в таку темну ніч вижидати ворога самому.

— Як думаєте, товаришу, чого нас випровадили тут? — питався сусід.

— Мусить бути щось зле на фронті. Певно, москалі десь загналися! — відповів Зварич.

— А як вам здається: ми стримаємо їх?

Зварич сам собі вже кілька разів задавав те саме питання і ні разу не знаходив на нього відповіди.

Далеко десь у глибині пітьми почувся тупіт кінських копит.

— Кавалерія! — шепнув сусід.

«Козаки!» — подумав Зварич.

— Наладувати кріси! — пішло знову з уст до уст.

Десь-не-десь цокнув замок.

Зварич взявся до свого кріса і ніяк не міг дійти, як, властиво, його ладується. Кусник заліза, що виставав збоку, ані руш не хотів податися і відчинити замка.

Вовтузився сам, радився зі сусідом, але нічого з цього не виходило. А тупіт кінських копит кріпшав, зближався щораз то більше… Зварич був у розпуці. За хвилю загориться бій, за хвилю, може, рушать козаки в атаку, а його кріс стільки варт, що незручний кіл з плоту.

На щастя, надбіг сотенний.

— Кріси наладовані? — спитав шепотом.

— Ні, бо не знаємо як.

Сотенний командант нагнувся і відчинив замок.

— Тепер засадіть набій, замкніть назад і відведіть курок… Стріляти аж на команду! — і побіг дальше справджувати виконання наказу.

Зварич зі своїм сусідом набили з тяжкою бідою кріси і прилягли ще більш до землі. Тупіт зблизився вже на таку віддаль, що чути було докладно цокання підків до каміння.

— Halt! Wer da?![7] — скричав хтось на гостинці, а вигук цей врізався як ніж у нічну глушу. Зварич задержав віддих, надслухуючи… Тупіт коней спинився, і якийсь перестрашений голос викрикнув:

— Та то ми… Панські коні ведемо з фільварку.

З розстрільної війнуло полегшею. Хтось навіть підвівся, бо Зварич на тлі трохи яснішого неба побачив сильветку.

Нараз: гри-и-им!! — роздався вистріл, а гук хвилею покотився по полі.

— Nicht schiesse-e-e-n![8] —скрикнув хтось від дороги, певно австрійський старшина.

Повз Зварича перебіг сотенний.

— Хто стрілив? — питався по дорозі.

— То десь направо! — відповів Зварич.

На дорозі чути було, як командант Сроковський розмовляв з людьми, які приїхали. Щось питався, а вони відповідали.

— Ні, нікого!.. Та де!.. Я не бачив!..

Поодинокі слова долітали до Зварича, і він з них виміркував, що розмова йде про москалів. З цих уривків можна було зрозуміти, що москалів не було тут, а врешті, як могли б люди провадити коні, коли б москалі були близько Золочева. Здогади його показались правдивими. Не минуло й п’ять хвилин, як вийшов наказ:

— Збірка на дорозі!

За хвилю вже сотня марширувала в сторону міста. Та як же інакше виглядала вона тепер… Хлопцям від балачок губи не замикалися. Кожний щось мав цікавого оповісти, кожний зазнав якоїсь пригоди. Весело було на душі. Небезпека минула щасливо, а з другої сторони: робили розстрільну проти правдивого ворога і мали боронити місто. Щоправда, впав один стріл і то нехотячи, але могло тих стрілів упасти більше і на ворога… До того радувало всіх і те, що тепер були озброєні, як правдиве військо. Хоч зброя їх — старосвітські кріси, а замість ременя теліпалось кусень шлеї, але добре й те.

Та радість із-за посідання зброї не тривала довго. Сотня замарширувала знову на подвір’я казарми, і там казали віддати назад до магазину кріси та набої. Стрільці знову вийшли безоружними і були лихі, що не могли завтра похвалитися ще й крісами перед другою сотнею. Бо що нічною виправою викличуть заздрість — не було сумніву.

Зварич пішов порожніми вулицями додому. Сумно якось виглядало нині місто. Навіть каварні були позамикані. Здається, фальшива тривога, що козаки перед містом, нагнала страху навіть таким нейтральним людям, як каварники. Саме як скручував на Підвійтя, з бічної вулиці викотився проти нього якийсь обоз.

Зварич пристанув.

Напереді їхала повозка, а в ній пан, пані і діти. Зваричеві прийшов на думку утікач-дідич, про якого нині балакав зі Соляником. А коли ще побачив підводи з усяким добром і з грамофоном наверху, не сумнівався вже, що це той самий.

Тепер зрозумів, де подівався весь день дідич і чому щойно поночі їде далі. Військо задержало його на подвір’ї казарми і випустило вночі, щоб швидко переїхав місто та не викликував своєю появою паніки.

Здається, військо ще не знало тоді цього, що більше паніки робить гуркіт возів, коли вони їдуть ніччю і в противну сторону, як мали їхати і як марширує армія.

Каравана торохкотіла кованими возами по битій дорозі, а з обидвох сторін вулиці відчинялись вікна і виглядали з них вистрашені лиця заспаних золочівців.

Позаду каравани йшло кільканадцять коней. Зварич посміхнувся. Це та козацька сотня, що стільки наробила шуму і проти якої стрільці нині розпускали розстрільну. Перепустивши попри себе втікачів, дійшов нарешті до кватири і зараз кинувся на ліжко, змучений і маршем, і переживаннями. Всю ніч снилася йому війна.

Десь він ніби в Бужанах, боронить приходства, а москалі наступають. Під’їжджають на конях від сторони малинника, а він стоїть на веранді і стріляє зі старого «верндля». Наталка на городці і не може ніяк дістатися до хати. Нараз надбігає якийсь австрійський старшина і прицілюється з малої гарматки. Зварич придивляється, а це не гарматка, але труба від грамофона…