Курилася доріженька

***

Село Бужани чи не найбільше з усіх сіл Золочівського повіту. Лежить воно на захід від Золочева, при битім шляху, що, наче велетенська сіра змія, поклався поперек села і далі — поперек бужанських піль та сіножатей. Може, й то йому завдячує село свій розріст і свій вигляд… Здається, що так, бо не тільки в Золочівщині, але й цілій Галичині, чим село далі від битого шляху, тим воно як не бідніше, то бодай на бідніше виглядає.

Бужани і не бідне, і не погане село. Хати хоч і з непаленої цегли, але великі, гарні, мало котра на одну кімнату… Довкруги хат багато зелені, переважно ясень та осокор. Садків овочевих небагато, хіба що при пасіці, і то по більшій части терносливи, що то їх пруньками звуть, та немудрі груші — гнилиці.

Посередині села, на пригорбі, церква велика, трибанна, славна на цілий повіт тим, що її самі бужанці ставили, а архітектом і будівничим був старший брат Склярський. Біля церкви зараз приходство, замітне на всю околицю не так великим садом, як тим, що ціле обгороджене і ні в однім місці пліт не б’є поклонів.

По другій стороні шляху, за церквою, громадський майдан і на ньому школа, чолом до дороги, мурована та простора, одинока будівля в селі з червоною бляхою на даху.

Коли йти чи їхати з Золочева а станути на останнім горбі перед селом, то червоний дах школи видніє ще більше від срібного на церкві, на приходстві і на декількох господарських хатах.

Не без того, щоб не було в Бужанах і корчми, але вона ні не паношиться, ні не впадає в око величиною чи особливим положенням.

Довкруги Бужан ниви, ниви і ниви, тільки з одного боку над берегами річки сіножаті, громадський вигін і десь-не-десь вільхові гайки.

Від півночі і заходу безмежний хвилястий простір, від полудня чорніється ліс на обрії, а від сходу недалекий горбок заслонює вид на невисокі Вороняки, що біля Золочева простяглися.

Земля в Бужанах не надзвичайна. Хоч і ходили коло неї бужанці добре, виробляли, мов грядку на городі, не все давала добрий урожай.

Але давно люди не пам’ятали такого врожаю, як у 1914 році: не тільки в Бужанах, але й у цілій Галичині. Вигналися вгору збіжжя, як гай, і колос на них зав’язався великий та повний. Радувалось око хлібороба, коли любовним поглядом обіймало свої загони, вкриті густою щіткою золота та срібла. Тільки позбирати б усе та звести при божій помочі, а не загляне голод на переднівку, не витягне екзекутор послідньої кожушини за податки.

Та не дала доля спокійно зібрати благодатей землі… Що лиш налилися відцвілі жита та пшениці, що лиш запахла медами біла гречка, а вже на землі і на небі показались тривожні знаки якихось великих, страшних подій.

При кінці червня грянула громом неожидана вістка: наслідника престолу вбито!.. Стряслася від цієї вістки ціла Австрія від Трієста до Підволочиська. Принишкла, причаїлася і кожна палата, і кожна ліп’янка, вслухаючись у мертву тишу, яка запанувала після того, — тишу, яка родить завсіди бурю.

Галицькі села вслухувались у цю тишу не менш від других. Хто з часописів, хто з поголосок довідувався про ультимат до Сербії, про недалеку мобілізацію…

А в ясні липневі ночі сунулась по синяві небес комета…

Старі люди лучили її появу з незвичайним урожаєм і з цього пророкували війну. Вечорами стояли гурти селян на вулицях і з острахом дивились на небесне явище, слухаючи набожно пояснень старих дідів. А діди розказували, що і за їх пам’яти, і за пам’яти їхніх батьків та дідів комета все була вісником війни.

Слухали люди оповідань дідів, і тиша, що запанувала в світі після Сараєва, видавалась їм ще більш таємничою і страшною.

Надійшов урешті день 28 липня.

Війна!

Стоустою птахою понеслась вістка понад галицьку землю. Летіла понад подільські ниви, понад підгірські ліси аж до підхмарних вершків Чорногори. Бистріша від розставних коней, голосніша від весняного грому, забігала в кожний куток, у кожне місце, щоб кинути одно вагітне слово: війна!

В краю наче би в одну мить запалали тривожні віхи. Орач кидав на половині скиби плуг, звозільник не докладав снопів на віз, прачки вертали з брудним біллям з ріки. Тихе, спокійне галицьке село закітлувало, мов муравлище, коли над ним крикнути: «Комашки, комашки, ховайте свої подушки: татари йдуть!» В кожному селянинові відізвалась одідичена по батьках, захована в найдальший куток і призабута пам’ять татарського лихоліття. Кожний, сам не знаючи чому, боязко поглядав на схід, звідкіля його предки не раз і не два дожидалися орди.

Тієї днини не курилося, як звичайно, з сільських коминів. Кому в голові їда була?! Небувала, велетенська подія, яку живе покоління знало хіба з балачок здитинілих дідів про пруссаків чи Італію, сколихнула застоялими душами всіх, вирвала з хлібонасущної буденщини і казала бодай на хвилю забути про все, що досі мало одиноку і найбільшу вартість.

Не минула скоролетна вістка і Бужан. Від місяця село надслухувало, всякі поголоски з уст до уст передаючи. Молодші річники до війська покликали, але великого лементу в селі не було. Пам’ятав народ недавню мобілізацію, «як то нашому зі сербом за Боснію пішло». Нічого з цього не вийшло! Серби настрашились, і до війни не прийшло.

Але тепер воно інакше виглядає.

Цісар письмо до своїх народів написав, про війну сповіщає.

Ось на будинку громадської управи видніє оце письмо. Велика біла плахта, на якій чорними буквами виписана війна.

А щоб не було ніяких сумнівів, то цісарський підпис під цим стоїть.

Гурт селян під управою щораз збільшується.

Над’їде хтось із поля, то так і оставляє коні на дорозі, а сам з батогом біжить до гурту. Читають люди цісарське письмо і весь час головами потакують. А старий Федорій, що ще на Італію ходив, аж шапку зняв, мов перед образом святим.

Пригнений вагою літ, дід Федорій великим був приятелем цісаря і вірним сином Австрії. Все в біді та недостатку, тільки й добра зазнав, що при війську, як сам казав: дванадцять років, мов з батога тріснув! Прийшлося вертати домів, хоч і не було пощо і нащо. Вернув, оженився та віку при дітях доживав. Але свої найкращі літа, літа військової служби, все добром згадував. А вже найбільше — то війну з Італією. Де його не зачіпити, де не перестріти: «Діду Федорій, розкажіть що про Італію», — ставав і розказував. Спершу нове, а потім частіше те, що вже всі чули.

Тепер, коли люди читали маніфест австрійського цісаря, він стояв тихо, схиливши голову і слухаючи набожно цісарських слів, мов євангелія в церкві. Кожне з них вбивав собі добре в тямку, бо це ж не що-будь, але цісарське письмо!

Скінчив хтось читати, і на мить стихло біля громадської управи. Мимохіть очі всіх звернулись на діда Федорія, мовби ждали від нього чогось.

Дід підняв голову і випростувавсь, наскільки йому згорблена працею спина позволила. Сірі пригаслі очі заблимали якимись огниками, а стрепіхаті брови мигнули на чолі.

— Война! — сказав твердо і рішучо. — Война!!

Довкола залягла ще більша тиша. Всі немов застигли на місцях. Ніхто й ворухнутись не смів…

— А дуже там на ній страшно? — спитав нараз якийсь хлоп’ячий голос і відразу прогнав гнітючу тишу.

Дід подивився в ту сторону, звідки впав запит, і засичав:

— Думаєш, що так, як на весіллі, коли стануть хлопці до бійки?! То, сину, не є жарт.

Далі махнув рукою, помовчавши хвилинку:

— Але не бійся. Що теперішня війна до тамтої! Колись, бувало, куля з кріса то була куля. Діру виверчувала таку, як зубом від борони. А тепер що?! Видів я теперішні кріси. Мізинного пальця в дуло не встромиш.

— Встромити не встромить, але забити, то вона ліпше заб’є, як тамта груба! — сказав хтось із гурту.

— Заб’є, як поцілить у серце або в голову, а як у руку чи в ногу, то й знаку не буде. Не та війна, що давніше бувало… Приходимо ми раз до італійського села, Верета називалося. Тихо, спокійно, ніби ніякої війни нема. Наш капітан, німець, лютер був, а гострий як бритва. Бувало, за що-небудь, то хлопців на дерева підтягав. Але раз то таки мало сам зі світу через те не пішов. Вкрав був котрийсь гуску…

— Чекайте, пане Федорій, — перервав йому хтось делікатно, — а як генерали на войні: гинуть так, як і прості вояки?

— Не так, бо їх менше. Але буває часом. Вони на конях, то їх здалека видно. А як ворог підступить і зможе засягнути, то найбільше на них б’є. Та вже кому як кому, а музиці найгірше. Ти бодай маєш кріс, стиснешся плече о плече з другими і йдеш хоч би чортові в зуби. А вони тільки труби мають. Кулі свищуть, гармати огнем ригають, а ти, музико, грай! Багато з них паде — найгірша служба.

— А той, що прапор несе?

— Той найхутше гине, бо на нього всі мають око. Але бодай є за що гинути, сказано: прапор несе!

Коло діда Федорія робилося щораз то більше глітно. Як давніше ніхто вже й слухати не хотів дідових воєнних історій, так тепер кожне його слово було важне і цікаве. Війна перестала бути чимсь далеким, за горами літ захованим, а станула перед селом і зазирала в кожну хату….

— Діду, скажіть, а як можуть так генерали знати, хто куди що? Таж то можна за хатою притаїтися, за копицею сховатися, за корчем засісти. Відки вони довідаються?! — спитав знову якийсь молодик.

Дід Федорій зморщив брови.

— Йди, дурний. Все то на папері. Такі мапи мають, що й наше село, і твоя хата геть усе є на них. Подивиться і вже знає.

Ті з господарів, що в війську служили і хоч не на війні, то на маневрах були, притакували за дідом.

— Правду кажуть Федорій.

Тільки щодо війни, котра з них страшніша — теперішня чи колишня, не могли з дідом погодитися.

— Вже що не говоріть, — каже один з них, — але тепер війна страшніша. Перше, заки набив кріс, заки стрілив… А тепер п’ять разів стріляє і зараз знову наладує.

— А гармати?! — додає другий. — Та то йде громом. А скоростріли?! Знаєте, що то є? За п’ять мінут куреня нема!

— Говоріть ви своє! — не піддається дід Федорій. Але думає: хто його знає… Не бачив він тих гармат, ні тих скорострілів. Що то люди не потрафлять видумати?! Адже колись, за його часів, волами до Львова їздили, а нині все залізниця. Так і з тамтим. Хто може знати, що за машини тепер на світі…

Крізь товпу протискається Василя Татаринового жінка, що то її Мариночкою кликали. Висока, смаглява, старша вже, хоч ще сивого волоса в неї не знайдеш. Завсіди весела і говірка — нині якась мов не своя. Тільки що відважніша від других жінок, тому й зважується між мужчин улізти.

Станула біля діда Федорія і помалу, непевним голосом запитала:

— Діду, а то всі хлопці на ту війну підуть?!

Дід Федорій глянув на неї спідлоба і якось неохоче відповів:

— Всі не всі. А ті, що мають піти.

— А мій Миколка!? — вирвалося з її дрижачих уст. Здавалося, що вона жалує тих слів і рада б їх завернути, та вони вилетіли — і пропало.

Дід кепкуюче посміхнувся:

— Тю на тебе! Таж твій Миколка в війську служить. Як же ж не має йти?!

Мариночка не тратить надії: мовби все залежало від діда Федорія — так його очима просить…

— Може, його не возьмуть… Він же такий делікатний. Де йому ту війну витримати!?..

Дід насупився як сич.

— Диви, яка мудра! То молодого цісаря забити могли оті серби, а твій син не може піти на війну?! Я сам, якби мене тільки взяли ще, то пішов би. Все-таки щось буду робити…

А потім, зітхнувши:

— Але нащо їм такого старого луба! Як я був такий, як твій Миколка, то співав, як ішов на війну.

І на знак, що авдієнція скінчена, дід Федорій відвернувся від Мариночки і тихою ходою поправцював через майдан. Тільки що не йшов він, як перше, згорблений, а випростався, скільки змоги, і капелюх якось бадьоріше посадив на голові. Почув старий вояка запах гарматного диму, пригадав собі жорстоку велич бою, і кров живіше заграла в старому тілі. Війна — це щось такого, що хто перебув її, рідко без гордости згадує про неї. Завелика небезпека смерти, щоби, оминувши її, не чути розкоші на згадку про це. З відходом діда Федорія не було вже між зібраними особи, що притягала б увагу всіх.

Потворилися малі гурти, і то дивна річ на селі: не гурти родин чи рівних маєтків, а гурти рівних літ. Інстинкт наказував сходитися тим, які належали до одного річника, разом ставали до бранки і разом служили при війську.

На тому місці, де перед хвилею викладав свої погляди дід Федорій, опустіло.

Тільки Мариночка стояла як заворожена, а зір її летів кудись понад хати, понад поля, далеко-далеко, де в великому місті Відні син Миколка служив при уланах. Летіло за зором і материне серце та раненою голубкою припадало до кованих воріт столичної казарми…

Довкола Мариночки шуміли розмови, як вода в річці, то тут то там виплигували понад товпу вигуки, мов пструги з бистрої хвилі, а Мариночка стояла непорушно, як самітна береза над водою, і тільки думки летіли в далечінь, і тільки уста нечутно ворушились. Молитва до Бога чи лист до сина…

Нараз усі розмови стихли, мовби ножем перетяв.

Дорогою, що спускалася вниз біля громадського дому, їхав хтось на ровері. Мурований шлях стелився скатертю під колеса ровера, але зараз за ним піднімався і котив куряву навздогін.

— Либонь, з Золочева! — кинув хтось між товпу здогад, і голови повернулись у сторону куряви.

Вона швидко зближалась, і бистріші очі вже розпізнавали убрання на приїжджім. Біла сорочка з виложеним ковніром, попеляті штанці до колін, а на голові сивий спортовий кашкет.

— Панич від нашого директора! — сказав хтось голосно і побіг на дорогу. За ним подався й собі хто цікавіший.

Ровер, з’їхавши з горба, в повнім бігу зближався швидко до гурту. Бистрі очі добре розпізнали: на ровері їхав «панич від директора» — Петро Зварич, молоденький студент прав, що завжди перебував у свого дядька, учителя в Бужанах, на вакаціях.

Ще змалку відумерли його батьки, спершу мати, а за нею і батько — священик, і Петро остав круглим сиротою. В гімназії давав собі раду сам, а на вакації приїздив до дядька Городюка, що мав рідну сестру його матери. Бездітні Городюки прийняли його за рідного сина, а він теж приліг серцем до тих щирих людей, як до своїх найближчих. Весь час гімназійних студій удержувався з лекцій, а в вищих класах заробляв навіть стільки, що міг і вбратися старанно, і видати зайвий гріш на люксус: совганку і танці.

Веселої, безжурної вдачі, ніколи не зражувався хвилевими невдачами. Не повелося раз — пробував удруге, а не пішло і за другим разом — брався втрете за діло з таким запалом, якби це було за першим разом.

Товариші зі школи любили його і за веселу вдачу, і за його добре серце. Ніколи не відтягався від підповідання і не жалував давати до відписування задачі. Змалечку дуже слабосилий, під впливом спортів розрісся, покріпшав. Це запевнювало йому визначний голос у своїм класі, пошану в нижчих, а «запанбратство» в вищих. Фізична сила зродила в нього певність себе, може, трохи й завелику, а, получена з уродженою задиркуватістю, приводила не раз до прикрих інцидентів, над якими Петро завсіди щиро потім жалів.

Скінчивши гімназію, записався на права і отеє вже рік сидить у своїх дядьків на селі. Ні слухати не хотіли, щоб він ішов куди-небудь на лекцію.

— Хіба ж не маєш що в нас їсти! — говорив старий Городюк.

— Все ж таки прикро сидіти вам на карку.

— Не будь смішний. Дітей у нас нема, стає на нас двоє — стане і на тебе.

А стара Городюкова додавала:

— Яка ж твоя наука буде, коли лекція тобі півдня забере?! Сиди в нас, учися. І тобі ліпше, і нам приємніше.

Петро остався і відразу взявся до книжки, щоб не заслужити собі назви залізного правника, яких тільки було в околиці.

Помужнів багато за цей рік. Здорове повітря Бужан розвинуло груди, сонце осмалило лице, а вітер засіяв легенький вусик під носом.

Гарний з. нього був хлопець. Високий на ріст, тонкий у поясі і широкий у раменах. Тонке чорне волосся кучерявилось на висках і над чолом, брови сходилися майже над рівним носом, тільки розділяла їх пруга, що йшла поперек через чоло. Це знак від кінського копита і пам’ятка від сивого коня, що ще в батька ходив у візку. Ця пруга не шпетила його, навпаки — додавала молодому обличчю мужеськости і краси. Під бровами сиділи невеликі, але цікаві сірі очі, що раз запалювались огнем, як два вуглики, то заходили мрійливим серпанком задуми. Уста тонкі, затиснені, разом з розвиненою добре бородою вказували на рішучість і сильну волю.

Весь рік свого побуту в дядьків Петро мало куди їздив. Але останній місяць, повний великих світових подій, не давав йому спокійно всидіти на селі. Мало не щодня їздив ровером у Золочів, щоб довідатись про новини і розказати їх дома.

І нині вертав він з новиною. З новиною, яка то морозила, то розпалювала, то страхала, то радувала молоде серце. Війна! Щось нового, щось нечуваного, щось великого!

По дорозі спинили його під громадським домом.

— Що ж там, паничу? — питали з усіх сторін. — Війна?!

— Війна! — потвердив Зварич. — В Золочеві вже гуде, як в улию.

— А військо вже вийшло?!

— Курінь вісімдесятого полку вже поїхав на Сербію.

— О! Дадуть же вони їм. Я сам служив при вісімдесятої — хвалився якийсь господар. — Вісімдесятка — то не жарт!

— То не ляндвери! — додав другий і подивився на свого сусіда, що служив при тридцятьп’ятці.

«Ляндвер» обрушився:

— Що так дуже хвалишся. Нам при ляндверах більшу школу давали, як вам. А вправи ми найліпше робили.

— Війна тобі, брате, не вправи.

— Нібито вісімдесятка з іншого тіста.

— Тихо будьте, чекайте! Вже зачали війну самі,— втихомирював хтось там. — Послухаймо ліпше, що в Золочеві коїться. — А звертаючись до Зварича: — То, кажете, вже військо їде?

— Іде, але не все! — відповів Зварич таємничо.

— Бо й не треба. Що там тих сербів є. Кілька полків вистане.

— Не в тім річ. Ви думаєте, що то на Сербії скінчиться?

— Що? Може, Італія?!.. — запитав дід Федорій, що вдруге підійшов до гурту. — Знов би так набрала, як колись.

— Італія ні. Вона тепер союзниця. Але Росія…

— Росія!? — вигукнуло нараз кількох.

— Росія?! — здивувався дід Федорій. — Не може бути! Таж російський цар помагав нашому, як на Мадярах билися. Де ж би тепер… — А по хвилі додав: — Ов, то була б біда! Войська в нього видимо-невидимо. Тяжко би прийшлося нашому.

Вістка про Росію понизила бадьорий настрій. Знали про ту Росію люди небагато, бачили стільки, скільки можна побачити, перекрадаючись до Почаєва на прощу, але чули про неї дивні речі. Це така країна велика і багата, якої другої в світі нема. Народ, щоправда, темний, але скільки його там є і якого ріжного. А скільки там війська: солдатів і козаків?! Недобре було б, якщо Росія пішла би проти нас…

Дід Федорій думку думав. Люлька в роті згасла, очі бровами накрились, а він тільки головою кивав: то потакував, то перечив. Вкінці рішив:

— Ні! Таки не може бути, щоб на нас москаль наступав. Адже нема за що битися. Ні наш тамтому, ні тамтой нашому нічого не завинили.

Зварич приязно всміхнувся до діда:

— Хіба ж треба нині, щоб була вина? Австрія йде на Сербію, Сербія просить помочі в Росії, Росія хоче забрати щось від Австрії — і готово. А за Австрією стоїть Німеччина, а за Росією Франція, і так може ціла Европа піти.

Дід Федорій недовіряв:

— Кажете, німець за Австрією стоїть… А войну недавно що з нею провадив.

— Не недавно що, діду, а вже далі п’ятдесят літ буде. З того часу багато змінилося.

А щоби не задалеко заганятися, Зварич трохи спустив:

— Щодо Франції, то ще не знати, як воно буде, але Росія вже стягає військо на границю. В Золочеві кажуть, що за день-два вже війна вибухне.

— То десь і другу, і третю резерву покличуть?! — почулися тривожні голоси.

— Бачите, того не знаю, але певно, що будуть кликати.

Довкола Зварича стихло, хоч мак сій. Недобрі вісті привіз він їм з міста. Не сподівалися навіть, що за цими вістями надтягатимуть щораз то нові, а одні гірші від других. Далі за вістями прийдуть події, що, мов борвій, пронесуться над їхнім тихим селом і зметуть не тільки не одного чоловіка, але й не одну хату, не одну загороду. Що, опріч ворога зі сходу, прийде ще ворог свій, може, страшніший від тамтого, і що перший не заб’є кулею, другий буде вішати, і що один не вкраде, другий заграбить. Ні в гадці собі не мали бужанці, що їх село тут, як і другі, лежить у вічнім стовковищі народів — у Галичині, що місця в ньому не буде, не скропленого кров’ю і не зритого кулями.

Вістям Зварича вірили і не вірили. Де ж таки, щоб цілий світ на себе ставав?!.. Але, видно, таки щось у тім є, коли Золочів про те балакає.

Поникли голови в долину, поорані лиця ще більше морщились, а очі мимохіть зверталися в сторону сходу, в сторону Росії.

— Ну, бувайте здорові, я вже мушу їхати додому, — поквапився Зварич. — Там також на мене чекають.

— Нема, паничу, нікого в школі.

— А де ж?

— Я видів, що пан директор з панею пішли на приходство.

— Коли?

— А от недавно. Може, півгодини буде.

Зваричеві не була прикрою ця вістка. Поїде просто на приходство і там усім разом перекаже все, що чув у місті. Величина тих страшних новин давала йому насолоду. Уявляв собі, як ці вістки приймуть там — на приходстві.

Отець Керницький пополотніє зразу. А може, й ні? Хоч який він тихий та Богу духа винен, все ж таки москвофіл і хто зна, чи не радітиме в дусі, що побачить, може, оцю вимріяну тверду Русь, до якої стільки разів зітхав і за яку стільки наперечився з Городюком.

Пані Керницька тільки руками сплесне. Вона завзята австріячка, щира українка по батькові і «Діло» на своє ім’я передплачує. Раділа, що серби дістануть заплату, хоч, як казав її чоловік: «Все-таки то якісь слав’яни». Але нехай би сиділи і не рипалися…

А Наталка?!..

На згадку про неї Зварич усміхається. Які-то в неї будуть переполохані оті сині волошки під чорними віями. Як дрижать оті рожані пелюстки, що так часто розхиляються в усміху. Вона так дивно-дивно подивиться на нього і скаже, певно, як не раз: «Пане Зварич! Не страште нас!»

Приємно везти страшні новини, коли півсвідома надія шепче тобі до уха, що вони не такі-то вже страшні. Адже ні мови нема про те, щоби москалі ввійшли в границі Австрії. Золочів який малий, а кишить від війська. Австрія, Німеччина — дві потуги, два великі військові обози, дві непобідимі армії. Техніка, виряд, вишколення!.. Ні! Нема страху. Можна страшити.

Весело чогось Зваричеві на душі, сам не знає чого. Немов везе Бог зна які милі новини.

Скрутив у вуличку, що біля церкви і панотцевого городу…

На льоху, як звичайно, вигріваються собаки. Зірвалися з дзявкотом і просто на нього.

— Гектор! Неро! Що, дурні, не пізнаєте? — крикнув до собак, і страшні звірюки зразу присмирніли. Тільки на ровер дивилися спід ока.

З кухні вибігла дівчина, щоб, як звичайно, боронити когось перед псами, але, побачивши, що то «панич зі школи», завернула з половини дороги.

Петро поставив ровер під хатою і почав обтирати лице хусточкою. Недалека дорога, але день гарячий і порохи на дорозі.

Крізь отворене кухонне вікно виповзував легенький димок, а з ним розкішний запах паленої кави.

«В сам раз!» — подумав Зварич і аж усміхнувся до славної бужанської кави. Не раз добра кава — це одинока річ, чим може похвалитися попівський дім і чим заслуговує собі довшу пам’ять у новому поколінні.

Кавові міркування Петра перервала пані Керницька, що з млинком від кави з’явилася на порозі.

— Пане Зварич, доки ви там будете гуздратися. Всі вже так чекають на вас, а ви, як панна, чепуритесь.

— Цілую ручку! Я зараз. Дуже опорошився і зіпрів.

— Ет, що зіпрів. Ходіть-ходіть скорше. Нема в нас дуже так до кого робитися гарним.

Зварич рад не рад мусив іти як стояв. Помиляється пані Керницька, коли каже, що нема до кого робитися гарним, їй усе здається, що Наталка ще дитина. Не бачить ні тих грудей, що недискретно напинають суконку, ні тих плечей, що вже золотий пушок дістають, ні тих рук, що чимраз більше, обточуються. Для. пані Керницької сімнадцять літ — то ще дитина.

Пригладив розбурхану чуприну і рушив до покою.

На порозі до їдальні стрінув уже всіх: і дядьків, і отця Керницького.

«А панна Наталка де?» — мало що не вирвалося йому. Але вкусився за язик і привітався.

— Як ся маєте, пане Зварич, — заговорив отець Керницький. — Чекаємо на вас і чекаємо, а ви з жінкою забалакались, а про нас забули.

— А, власне, якби не я, то пан Зварич ще стояв би під хатою, — говорила пані Керницька. — Причепурювався, як на празник.

— Ну, панна в хаті, не випадає! — підсміхнувся Городюк і моргнув оком через окуляри.

— Яка там панна! — махнула легковажно рукою пані Керницька.

Пані Городюкова не забирала слова. Висока, сива як голуб, гарними чорними очима дивилася з любов’ю на Петра, що стояв серед кімнати, свіжий, здоровий, опалений сонцем і рум’яний на лицях. Здавалося їй, що це не сестрин син, а її власна дитина — так любила вона отого «хлопчиська паскудного», як не раз говорила йому.

— Ет, ви тут за панни почали… — знетерпеливився отець Керницький. — Я цікавий, що там нового в місті… Ходіть, молодче, сідайте та розказуйте! — звернувся він до Петра і, взявши його за руку, повів до канапи та посадив поруч себе.

— Війна зі Сербією вже почалася, — став розповідати Зварич.

— Вже почалася! — покрутив недовірливо головою отець Керницький. — А ми знаємо, що щойно тільки виповіджена.

— Військо вже їде, і нині рано, як кажуть, мали початися перші бої.

— «Мали початися» — то ще дуже далеке до «почалися», — заопонував панотець.

— Як же це? — здивувався Городюк.

— Зовсім просто, господине! Моя думка така, що серби скапітулюють і не буде кровопролитія.

— То ви, отче, не знаєте сербів… Я особисто не маю нічого проти того, щоби сербам трохи втерти носа. Забагато наброїли.

— І я те саме кажу, — обізвалася пані Керницька. — Зачіпалися на кожнім кроці…

— То правда, пане добродію, — погоджувався панотець, — але все ж таки воно ліпше було б, якби якось мирно цілу ту справу полагодити.

— Як ви це розумієте? — спитав Городюк. Отець Керницький звернув до нього свою кругленьку лису голову і затріпав розчепіреними руками.

— Я ж казав як, пане добродію: серби скапітулюють, і буде по всім.

— Дав би Бог, — зітхнула пані Городюкова. — Мені чогось їх, знаєте, панство, жаль. Все ж то слав’яни…

— Добрі слав’яни, — обрушилась пані Керницька. — А що вони болгарам недавно виробляли?!.

— То, Юльцю, зовсім, пане добродію, інша справа, — почав боронити сербів панотець.

— Лишім, панство, слав’ян! — перебив Городюк. — Слухай, Петре, а що там з Росією чувати?

— Мобілізує. Кажуть, що за день-два може вибухнути війна між нею, Австрією і Німеччиною.

Отець Керницький хвилю мовчки кліпав очима, збираючи думки, а далі підняв руки до неба.

— Бог ласкав, пане добродію, не допустить до такого нещастя. Ще нехай би там, пане добродію, зі Сербією билися. Але з Росією, борони, Боже. Нещастя було б. Таж то сила! Хто може з нею зачіпатися!?..

— Сила, але на глиняних ногах! — докинув Городюк.

— Те-те-те, господине. То в вашім «Ділі» так пишуть.

— В «Ділі» пишуть те, що правда. Ти сам нарікав під час російсько-японської війни, що в Росії крадуть, як круки, — докинула від себе пані Керницька.

— Юльцю! Чи я кажу, любо, що не нарікав? Але пан директор що іншого твердить.

— Я тільки стверджую факт, отче-добродію. Росія — велике дерево, але підгннле, спорохнявіле, і перша-ліпша буря його переверне.

— Думаєте, може, господине, що ваші «Соколи» і «Січі» перевернуть його? Помалу, помалу.

Директор нервовим рухом відгорнув з-під горла бороду, а далі скинув окуляри і почав їх чистити.

— Хто знає! — вимовляв з притиском і усміхаючись злобно. — Може, наші «Соколи» і «Січі» таки перевернуть догори ногами вашу матушку…

Отця Керницького став нараз тиснути ковнірець, і він витягав, як міг, свою коротку грубу шию з нього.

Пані Городюкова не віднині знала, що чищення окулярів у чоловіка а тиснення ковнірця в отця Керницького означає поденервування, і тому прийшла загроженому мирові на поміч:

— Слухай, Петре, — звернулась до вихованка, — а як там у Золочеві? Спокійно, як звичайно?

— Спокійно воно ніби є, але не як звичайно. Багато військових, по казармах страшенний рух. Одна сотня трийцятьп’ятого полку відходила нині на Броди.

— Одна сотня — то ще не армія, — сказав Городюк, вже спокійний і з вичищеними окулярами на носі.

— Кажуть, що минулої ночі багато артилерії відійшло, а кавалерія мала також іти. Все на російську границю.

— А як люди?

— Жиди найбільше гарячаться. Патріоти такі, що й не приступай. Нині рано на Валах співали гімн, а якийсь хлоп не скинув шапки. Кинулися на нього, ледви вирвався.

— Певно, вони перші до такого, — промовив гнівливо Городюк. Він їх недолюблював віддавна і довів до цього, що в селі був тільки один жид.

— Вся біда через отих жидів, — додав по хвилі.— Думаєте, що ця війна не їхнє діло? Схочуть — буде цілий світ битися, не схочуть — зі сербської авантюри нічого не буде.

— Хе-хе-хе, — засміявся отець Керницький. — Господин директор нарікають на Росію, а зі своїми поглядами про жидів сам раз би туди надавалися. Там би вам щораз якийсь погромчик маленький…

— Побачите, отже, Еміліяне! Погром для мене річ гидка, некультурна, але не раз-то пасія бере чоловіка, коли роздумуєш чи читаєш про жидівські махінації.

— А таки, пане добродію, господине, якби не жиди, то не раз не знати було б, що робити. Відома річ, що там, де жидів викинули, промисел падав, торгівля марніла, і держава накінці тратила своє значення. Візьмім Еспанію…

Отець Еміліян любив історію та суспільну економію. Весь час, вільний від обов’язків, присвячував він їм і призбирав гарну бібліотеку з тієї ділянки науки. Дійшовши в розмові до своєї спеціальности, готовився до довшого викладу. Вже й руки поклав на живіт, і відкашлянув, директор і його жінка зрезигновано лагодились вислухати реферат на тему «Жиди і Еспанія».

Петро не був настільки уважливий. Як тільки розмова оминула його і потяглась між дядьком і панотцем, він незамітно підвівся з крісла, постояв хвилинку біля дверей, а далі висмикнувся надвір. Але і його дядька пощадила цим разом доля. Саме коли панотець, віддихнувши, почав: «Еспанія, отже, господине»… — ввійшла паніматка і попросила до підвечірку.

— А де ж пан Петро? — спитала, обкинувши зором кімнату.

— Вийшов перед хвилею! — відповіла пані Городюкова, бо тільки вона запримітила, як він викрадався з кімнати.

Тим часом Петро зашився вже був у садок і водив очима довкола. Весь час, коли сидів у кімнаті, думав над тим, де могла подітися Наталка. В хаті її не було, бо не показалася, може, пішла куди-небудь? Хіба купатися…

Садок Керницьких був зараз біля приходства, там і кілька вулиїв стояло. За ним ішов спадисто вниз город, перетятий навхрест стежками, на яких по боках росли сливи та стелилися низом порічки. За городом у долі, над самою річкою, — малинник. Там не раз останніми днями ходив з Наталкою, паніматкою і тетою збирати малини, які цього року були дуже рясні і добірні. Отець Еміліян та Городюк не прилучувались до товариства, а заходили де-небудь у холод погуторити чи до альтани в садку на партію пікету.

Петро сподівався, що коли Наталка в городі, то тільки в малиннику, і подався туди…

Сонце, що саме стануло над недалеким лісом, крізь густе галуззя слив кидало на стежку криваво-золоті п’ятна. На безхмарній синяві неба догоряв помалу веселий літній день, ситий і лінивий. Ледве замітний передвечірній легіт хилитав то тут, то там листом деревини, мовби хто оком кліпав.

На кінці стежки, що виходила в малинник, Петро пристанув і глянув довкола. Ніде ні живої душі… Стрункі била малин виганялись понад усяку хопту, мов сосни понад кущі ліщини. Десь-не-десь обплітав їх повій і злучував міцними шнурочками в одну гущавину. Місцями, ще вища від малин, розкішна кропива блискала ядовитим листом до сонця.

Петро вже хотів завернути, коли нараз почув немовби плескання на воді.

— Вона! — майнуло йому в голові, і він почав скрадатися крізь малинник.

Річка була неглибока, і не було страху, щоб хто-небудь кого-небудь міг підглянути при купелі, бо ніхто там не купався. Але зате часто Наталка мочила в річці ноги, сидячи на широкій кладці.

Петро ледве чутно розхилив останні корчі і зиркнув на річку. Прибережна верба закривала йому особу, тільки босі стопи виплигували поза брунатний пень, мов свавільні рибки. Сонце простелило на воді світлистий килим і за кожним плигом ніжок розсипало довкола безліч краплин щирого золота. Світлистий килим весь час хвилював, розгойдуючи воду в вузьких берегах.

Петро забув про засаду пристойности. Не випадало ж молодому хлопцеві підглядати панночку, коли вона миє ноги, обнажена хоч би тільки по коліна. Адже не знали тоді люди, ні припускати не могли, що за кільканадцять літ панночки з обнаженими поза коліна ногами ходитимуть по вулицях!

Покуса була завелика. Зварич легенько, по міліметрові, вихиляв голову поза пень, який зовсім непотрібно стирчав напроти кладки. Ось уже показалася кістка, за нею литка з рожевеньким коліном, а затим сніжно-білий рубець отої частини гардероби, яка, хоч така захована і невинна, має не меншу літературу від жіночого личка чи серця.

Ще дрібку вихилення — і Петро побачив Наталку цілу. Сиділа зі спущеною головою, з руками, спертими на кладці, без думки чи глибоко задумана. Сонце просвітлювало вже й так золоте її волосся, що, зав’язане турецькою зеленою хусткою, висувалось неслухняно з-під неї. Очі, ті так добре знані Петрові сині волошки, прикриті були довгими темними віями, що таким контрастом били до її ясного волосся і погідних синіх очей.

Підглянути добре, але треба було тепер нечутно відійти, бо ану ж Наталка зірветься з кладки або хоч глипне несподівано в його сторону. Але й покидати жаль… Саме тепер Наталка підняла на воду одну ногу і приглядалась їй. То перебирала пальчиками, що рубіном миготіли від сонця, то вигинала вниз цілу стопу, міряючи оком підбиття, чи високе. Петро мав найліпшу нагоду переконатися про правдивість слів отця Еміліяна, який часто хвалився, напинаючись не так на всю висоту, як на всю ширину: «Ми, Керницькі, всі расові». На старім Керницькім цього не можна було пізнати, бо салом обріс занадто, але Наталка була струнка як яличка і чути було в ній стару добру попівську расу, яка споконвіку плекалась і вишляхетнювала по затишних приходствах.

Не знать, чим би те підглядання Петрове було скінчилося. Зварич щораз то більше нагинався і витягав шию, мов цікавий журавель. В молодечім запалі міг стратити рівновагу і гепнути собою перед лице молоденької Зузанни, яка, щоправда, тільки ноги мила, але все ж таки була в купелі. На щастя, затупотіли якісь босі ноги по стежці, і Петро, відірвавши очі від Наталки, почав пильно шукати за малинами. Із-за куща порічок блиснула червона хустина, і здоровий жіночий голос закликав:

— Паничу! Прошу йти до кави… А не бачили де нашої панночки?!..

То Настунька, панотцева наймичка, вийшла шукати за молодими.

Петро зробив кілька кроків назадгузь і щойно тоді відповів:

— Не бачив… не знаю, де панночка!

— Ну, то йдіть самі, а я пошукаю. Може, в альтанці вишивають… Але я кликала, — додала, якби до себе, — були б обізвалися.

Настунька знову задудніла по стежці, а за нею поволеньки поплівся Петро.

Раз у раз приставав і оглядався, чи не майорить уже серед малин зелена хустка, не блистить золоте волосся.

Не було…

Коли ж підійшов під ґанок, з садка вийшла саме Наталка, трохи задихана і вже без хустки. Вона, як тільки почула голос Петра, спершу притаїлась, а потім швидко — мешти на ноги і поза пасіку хотіла перебігти його. Але тільки рівночасно з ним поспіла.

— Добрий вечір, панно Наталко, — привітався Петро весело.

— Моє поважання! — ледве кивнула головою і, мов ображена королівна, ввійшла на веранду.

Петро зробив таку міну, ніби мовляв: «Не знаю, в чім річ».

— Ви, може, на мене чого злі? — запитався.

Наталка блиснула на нього сердитим оком і відворкнула:

— То так не робиться, пане Зварич.

— Ов, буря і то така дуже офіціальна: «Пане Зварич», — попробував зажартувати Петро, але жарт вислухали тільки стіни салону, бо Наталка зникла вже за дверима канцелярії.

При столі в їдальнім покої були вже всі. Знана з доброти бужанська кава парувала з філіжанок і манила розкішним ароматом. Пані Керницька глянула ще на стіл, чи все в порядку, і просила сідати. Бракувало Петра і Наталки.

Рушила до дверей, щоб ще раз кликати, бо кава вистигне, а всім прецінь відомо, що зимна кава нічого не варта. Але в дверях стрінулася з Петром і відразу напала на нього.

— Де ви подіваєтеся? Я вже дівку посилала і сама кликала, а вас ні ду-ду!..

— По городі ходив трохи, — відповів Зварич. А побачивши, що другими дверми входить Наталка, додав голосніше: — Малини збирав, такі гарні там ще є!..

Наталка навіть не зволила подивитись у його сторону. Паніматка здивувалась трохи поведенням Наталки.

— А ти віталася вже з паном Петром?!

— Так, ми вже бачились…коло веранди! — сказав весело Зварич і глипнув на Наталку.

Вона ж сиділа мовчки, вп’яливши зір у булку та мішаючи каву без цукру. Горішня губа видулась, а храпки в носі нервово розширялись.

«Недобра на мене! — подумав з любістю Петро. — Треба буде перепрошувати».

На згадку перепросин йому аж серце живіше забилося… Вже кілька разів мусив перепрошувати її. Раз — як кидалися снігом і він її отим срібним пухом закидав геть, що й носа не було видно. Ще як був у семім класі. Вона мало не плакала тоді… Другий раз — як застукав її на вишні, а вона, заскочена і засоромлена, шугнула з гілля на землю. Але образа заключалась не в тім. Спускаючись уділ, зачепила спідничкою за сучок і одно — що роздерла її, друге — що хвильку мала її цілу під бородою. Наталка образилася страшенно, хоч Петро присягався, що не тільки не думав її страшити, але й нічогісінько не бачив. Третій раз образа фактично мала підставу. Минулого року під час ферій були разом у сусіднього священика на іменинах. Наталка сиділа на цензурі і була за книжку. Він тоді сказав про неї, що обкладинка гарна, але зміст не цікавий. Наталка якраз вибрала той висказ і потім смертельно була ображена, хоч завсіди каже, що в забаві не сміє бути жодних образ.

Кожний раз, коли тільки вона надулася — справедливо чи ні,— він старався вдобрухати її. Яка вона тоді симпатична, коли нібито ще гнівається, а вже куточки уст тремтять легеньким усміхом!.. Сині очі, прикриті темними віями, спершу тільки жмуряться гнівливо і неприєднано. Але згодом повіки розхилюються, а брови в кутках підносяться догори, а напіввідслонені очі подивляться кудись у далечінь так якось дивно, що на душі в нього тоді радісно, як у маєвий ранок.

Минулого року за цю нещасну цензуру спеціально перепросини вдалися.

— Панно Наталко, — говорив їй потім Петро, — адже я вас не хотів образити!..

— «Дурна гуска без змісту» — то ви вважаєте за комплімент?

— Але ж я так не казав!..

— Але думали. Зрештою, може, маєте рацію. От собі попадянка, що ледве Львів бачила.

— І я також попович, і також поза Львовом далеко не був. А сказав вам от так, щоби щось сказати. Не гнівайтеся на мене, бігме, я про вас так не думаю.

Не знати, як воно сталося, але при тім узяв Петро її за руку, і, хоч не сказав більше ні слова, образа дуже швидко зникла. Наталка, щоправда, вирвала руку, але він донині не певний чому. Чи засоромлена його сміливістю, чи перестрашена Настунькою, що йшла попри них до городу. З тієї пори ще частіше, як досі, ловив її погляд на собі або ловив себе, що поглядом блукає по ній!

Нині також треба буде перепрошувати Наталку. Тільки що нинішня його провина трошки інакша від усіх попередніх. Виразно чув, що погано поступив, і сам встидався перед собою, хоч хто знає, як би зробив удруге, коли б ще раз йому таке трапилося.

Весь час підвечірку сидів тихенько, крадькома зиркаючи на Наталку. Вона ж ні разу не піднесла на нього очей, а віддуті губи зраджували сердитість.

В розмові участи не брав, хіба що запитаний про новини в Золочеві. Отець Еміліян, не скінчивши про еспанських жидів, знову вернув до теперішніх подій та доказував Городюкові, що Росія не буде тепер вести війни, бо ослаблена війною з Японією.

— Ослаблена чи ні, але війну провадити може, — перечив Городюк. — Росія не є панею своєї волі. Що накаже Англія чи Франція, те вона мусить зробити.

— Господине, ви помиляєтесь. Не так-то вже з Росією зле. Там також є якісь політики, дипломати, державні мужі.

— Не перечу, але вони всі слухають наказів з Парижа чи Лондона.

— Така держава мала б бути іграшкою? Таж то кольос!

Слово «кольос» отець Еміліян вимовив з такою гордістю, що не міг не схвилювати Городюка.

— Кольос, але на глиняних ногах! — відповів він утертою фразою всіх публіцистів, не прихильних Росії.

В отця Еміліяна почервоніла шия — знак, що був поденервований.

— Всі ви, «м’які», таке говорите, а самі не вірите в те. Росія може і потрафить ще багато, а в тій країні просто кінця нема.

— Кінця нема, але злодійствам та лайдацтвам і ошуканствам, — додав твердо «м’який» Городюк. — Тюрма народів та ціла ваша Росія! Не те що тут в Австрії, де конституція, де рівні права для всіх, і якби не перешкоди з боку поляків…

— А бачите, — перебив о. Еміліян, — власне, ті перешкоди. Чому витягаєте тільки хиби Росії, а не берете під увагу інших держав?

— Так, але ми все-таки маємо і школи, і свободу зборів, і свободу слова, і право вживати своєї мови…

— Там наш нарід має також свої школи і вживає своєї мови.

— Де?!

— В Росії.

— Яким чудом? Адже там усе по-російськи!..

— Ви то називаєте по-російськи, а я кажу — по-русски.

— А по-українськи?

— Нема українців, нема української мови, то не можна вимагати…

Отець Еміліян глипнув спідока на Городюка і раптом замовк. Побачив, як той здійняв окуляри і нервово витирав їх хусточкою. Знак, що директор схвилювався і що дискусія прийме за хвилю гостріші форми.

Директор вже відчинив губу, щоб заявити своє звичайне: «Я собі, отче, раз на все випрошую», — але паніматка вчас запобігла тому:

— Перестаньте ви бодай нині сперечатися. — А звертаючись до панотця: — Чи є там українці і українська мова, то побачимо найліпше на війні.

— Побачимо! — відповів панотець, але вже в більш примиримім тоні.

— На це не треба аж чекати до війни! — почав знову Городюк. — Хіба сліпий не бачить або видющий не хоче бачити.

— Може б, так вийти на город, — запропонувала пані Городюкова. — Ми собі з панею походимо, а ви собі пікета заграєте. Душно дуже в кімнаті.

Отець Еміліян радий був пропозиції. Що душно, то правда, але ще більша правда, що Городюк готов образитися і тоді два-три дні нема з ким про політику побалакати.

— Справді, ходім у сад! — підхопив думку Городюкової і підвівся з крісла.

Городюк не дуже був задоволений з того, що не дали йому виголосити промови на доказ, що український нарід був, є і буде, що москалі — варвари, що прийде час, коли «сповняться слова нашого генія Тараса Шевченка», і тому подібні речі, які так часто вкладали перед війною «м’які» в уха «твердих». Але остаточно і йому не всміхалося оминання приходства хоч би лиш короткий час. Отець Керницький хоч і кацап, але людина чесна, розумна і одинокий інтелігент у селі. За п’ятнадцять років спільного життя в Бужанах не одну словну баталію звели вони зі собою, і хоч розходилися не раз з гнівом, швидко знову перепрошувались. Їх жінки, не звертаючи уваги на гніви чоловіків, ходили до себе і помалу вигладжували розбурхані противенства. За тих п’ятнадцять літ не було, поза політикою, між ними ніяких непорозумінь. Раз тільки приязнь висіла на волоску і то — сміх сказати — через жида.

Був собі в Бужанах бідний жидок Берко, що сидів у комірнім на громадській хаті, шинкував, торгував яйцями та доставляв Керницьким м’ясо щосуботи і на всілякі оказії. На нього завзявся Городюк і хотів доконче викурити з села. Заложив громадську крамницю і виміг на громадській управі, щоби жида викинула з хати. Берко бігав як непритомний, просив у Керницького помочі, а його жінка Естерка прийшла раз з усіма бахурами і такий зчинила лемент, що отець Еміліян прирік їм помогти. Жаль йому зробилося отої матері з купою брудних дітей, що так заводила над своєю нещасною долею.

Але Городюк уперся і не послухав панотця. Жид мав клапоть власного городу, поставив на ньому нужденну хижу і перенісся туди.

— Все ж таки і їм треба жити! — дорікав Городюкові.

— Вам, отче, навіть не випадає щось таке говорити. Вони ж кров нашого народу ссали, ссуть і ще довго хотіли б ссати.

— Я вас, господине директор, не питаю, що мені випадає,— відповів ображено Керницький.

З того пішло. Ледве обидві жінки замирили якось погніваних, а то не тиждень, але рік був би тягнувся гнів.

Сад бужанської парохії розкинений був по цілому городі: сливки і вишні бігли вздовж стежок, а на грядках сиділи груші та яблуні. Але садом звався тільки один закуток, де було три великі горіхи, кілька старих яблунь та висока груша-спасівка. Там стояла в розі і альтана, в якій часто збиралось ціле товариство приходства а де літньою порою отець Еміліян з Городюком грали свою партію пікету. Ні пані Керницька, ні пані Городюкова не мали охоти до карт, тож не було для мужчин ради: вибрали таку гру, яку придумали два самітні мужчини або дві старі панни. І нині, зайшовши в альтану, сіли зараз до карт. Городюк витягнув нотес, а отець Еміліян карти, і за хвилю чути було тільки пікетові вигуки: «п’ять п’ятнайцятих», «три дами, три аси», «чотирнайцять десяток».

Пані Керницька повела паню Городюкову в іншу частину городу, де обидві мали чим полюбувати очі і набалакатися про різні господарські справи.

Наталка остала в хаті. Поспрятувала зі столу і, взявши якусь книжку, сіла собі на канапі, переконана, що зможе читати, а ще більше — що зможе докучити Петрові. Тепер він буде, певно, триматися від неї здалека, бо побачить, що вона не має охоти на балачку. Але раз у раз її очі вибігали поза край книжки і зиркали на Петра, що стояв у салоні і вдавав, що страшенно займається огляданням старого альбому, якого зміст знав напам’ять ще тому кілька літ.

Петро переглянув альбом, перелистував старий збірник «Ниви» і врешті рішився. Обтягнув блузу, поправив чуприну, потягнув носом і рушив до їдальні. Наталка розчиталася на добре, показуючи із-за книжки тільки чубок ясного волосся».

— Панно Наталко! Чи ви на мене дуже недобрі? — почав сумно.

— Вибачте, я тепер читаю.

Не зражений такою відповіддю, Петро сів побіч на канапу. Тепер бачив її профіль: чоло з маленькою морщиною над очима, тінисті вії і рівний тонкий носик, що разом з віддутими губками робили лице ще кращим.

— Панно Наталко, я вас перепрошую… Я ж нехотячи…

— …

— Слово даю.

— Добре нехотячи. То так, пане Зварич, не робиться!

— Я знаю, що так не повинен був зробити.

— Е, дайте мені спокій, я хочу читати.

— Панно Наталко, то ви таки не дасте себе перепросити!?

— …

— Я вам виясню зараз…

— Не маєте що виясняти. Це мені нічого не поможе. Признайтеся, що ви забули…

— Так, фактично… я трохи забувся… Але подумайте, чи я міг припускати, що ви… що вас там…

Наталка відірвала від книжки очі і видивилась на нього.

— Де «там»?! — запиталася здивовано.

— На річці!

— Що ви таке балакаєте?!..

— Слово даю, я думав, що ви на малинах…

— Але ж, пане Зварич… Я говорила про Золочів! Ви мені обіцяли, що прийдете до нас, як будете їхати до Золочева.

Зварич аж тепер полапався. Вчора обіцяв Наталці, що прийде перед від’їздом до неї, бо мала якісь справунки до міста. Забув і поїхав просто зі школи. Наталка за те й розсердилася на нього, що не був у неї.

— Панно Наталко, я… вибачте мені, я зовсім забув, але завтра можу поїхати знов.

Але Наталка вже про що іншого думала. Вона перебігла думкою цілу попередню розмову і, виміркувавши з цього, що Петро підглядав її на річці, почервоніла з досадн і встиду.

— Не говорю з вами! — і втекла, лишаючи Зварича, збитого з пантелику та невдоволеного зі самого себе.

Зварич сподівався цілком інакшого закінчення непорозуміння, а тим часом через свій нерозум ще погіршив справу. Лихий на себе, вийшов з хати і, забувши про ровер, поплівся без ціли в село. Сумно йому було на душі, тяжко на серці. Сором за себе і злість на себе! Досі якось не брав поважно свойого проступку і аж тепер побачив, що погано, дуже погано повівся. Коли Наталка образилася так за те, що він не прийшов перед від’їздом до Золочева, то що тепер буде за його підглядання. Певно, на очі його більше не схоче бачити. А він?! Чи зможе тепер піти перепрошувати, просити вибачення?! Ні! Ніколи! Ліпше зовсім не буде показуватися в Керницьких!!.

Петро не знав жінок, бо й не мав ще часу пізнати їх. Яка ж гарна жінка образиться направду, коли підглядати її в купелі? Адже кажуть, що навіть Зузанна не дуже була ображена на тих трьох старих жидів, які заглядали в її купальню.

Не знав про це Петро, і тому ситуація видавалася йому такою безвихідною, такою розпучливою.

Вечером дядько вернув додому, припровадивши і Петрів ровер.

— Знаєш, Петре, але то так не робиться. Ходив ти за чим для Наталки — нехай, добре, але треба було попрощатися!

— Голова мене чогось розболіла, — вимовлявся Петро.

— За чим же то тебе Наталка посилала?

— Ет! Ти такий цікавий, як мала дитина, — вирятувала Петра пані Городюкова. — За чим ходив, то ходив.

Петро спершу з дива не міг вийти. Адже Наталка за нічим його не посилала! Але зі слів дядька він доглупався, що мусила бути мова про те, де він подівся, і тоді, певно, Наталка сказала, що послала його кудись.

Петро почув, як йому якесь тепло розливається в грудях, а в горлі щось скобоче.

«Добра, кохана дівчина, — думав собі,— рятувала як могла. І то кого? Мене, що тільки завинив перед нею!..»

Вийшов у шкільний садок і довго-довго в ніч пересидів, забувши про війну, про цілий світ, а думаючи тільки про кохану ясноволосу дівчину, що вдавала недобру, не хотіла з ним говорити, а все ж таки оборонила його перед закидом нечемности.

Від Золочева, зі сходу, викотився повновидий місяць і завис над заспаним селом, як велика мідяна миска. Прижмуреним оком розглядав усе кругом: гущавники над річкою, кущі біля хат, попівський город і шкільний садок. В попівськім городі бачив дівчину, що сиділа на лавочці, сперши голову на поруччя, а в шкільнім садку хлопця, що при столику під грушею начебто дрімав — замотані думи розсновував…

«Не перші ви і не останній» — всміхнувся місяць і поплив синім небом далі, лишаючи молодих їх власній долі.

Золочів — мала незначна містина в давній австрійській приграничній полосі. Не визначався між іншими галицькими містечками ні чистотою, ні будівлями. Так, як і другі, можна було його порівняти до рака, що має одну справедливу кишку. Ця кишка в Бродах називалася вулиця Золота, в Бережанах — Адамівка, а в Золочеві — Міцкевича.

На тій вулиці були щоліпші, щобільші камениці, щоважніші уряди і хідники — такі майже, як у Львові. На тій вулиці концентрувалось життя: тут відбувалась променада, тут був показ нової гардероби і нових людей, тут, врешті, виходила недрукована золочівська газета, подавана не з рук до рук, але з уст до уст, яку всі горожани без виїмку передплачували, рівночасно співпрацюючи в її редакції.

На рік чи два перед світовою війною Золочів мало що не став славним на цілий світ. Його знак на мапі, завбільшки сліду по мусі, мав дістати ще чотири хвостики на боки. Золочів мав стати твердинею. Не досить було військовим, що він і так вже мав славу твердині темноти і кацапства, захотілося іде їм зробити з нього твердиню воєнну. Наїхало було сюди багато булавних старшин, військових інженерів і стали оглядати горби, що довкола Золочева. Міряли, думали, щось копали навіть, але вкінці рішили, що почва Вороняків не надається до підземних будівель, і справа Золочева-твердині пропала. Все ж таки, як природна опора проти сходу, був він дуже важною стратегічною точкою і нарівні з Бережанами рахувався ключем до Львова.

Вістка про війну зі Сербією сколихнула Золочевом нарівні з другими містечками цілої Австрії, але чутки про війну з Росією Золочів відчув далеко сильніше. Він був останнім більшим військовим гарнізоном коло границі, і тому перший задрижав у своїх підставах.

Війна з Росією прийшла ненадійно. До останньої хвилі ніхто не припускав можливості її, і всі вірили, що Росія таки вкінці сховає хвіст під себе.

Але так не сталося.

Одного ранку Золочів пробудився вже з тим, що ген за Вороняками не існує кордон.

«Часопис», що в звичайний час виходив раз на день, а в неділю два рази, тепер почав появлятися щопівгодини. Вістки, веселі і сумні, бадьорі і тривожні, вилітали з головної вулиці і розходились на боки: на Вали, на Глинянську, Підвійтє і в сторону Замку.

На першу вістку про війну з Росією Золочів уладив маніфестацію. Населення усяких полів, літ, національностей і переконань рушило зі співом австрійського гімну вулицями міста, щоб дати вислів своїй вірности для держави.

Зварич саме тоді виходив з каварні, як на нього нахлинула хвиля людей, що кричали, співали і вигукували. Не полапавшись спершу, в чім річ, відступився під стіну і роздивлявся по людях, чи не стріне кого знакомого. Нарешті доглянув одного — урядника банку, завзятого москвофіла, що не раз зводив з ним завзяті спори на національні теми. Зварич підступив до нього:

— Пане Копоть, що це таке? Де ви йдете?!

В тій самій хвилі якийсь пейсатий жидик крикнув йому над самим вухом:

— Unser Kaiser Franz-Jozef niech żyje!!.

Заревіло довкола на всіх галицьких мовах…

— Vivat! — гукав захриплим голосом якийсь грубий панок, що з нагоди війни випив нині подвійну пайку пива і зраджував рухами велику войовничість.

— Ноісh! — дерся жидок, автор многолітства, підскакуючи, як коза на припоні.

— Славно! — закричав знайомий москвофіл, якось дивно всміхаючись до Зварича, і, щоб дати ще більший доказ своїх патріотичних почувань, вийняв швидким рухом з кишені револьвер і випалив цілий магазинок у воздух.

На голос стрілів товпа наче оп’яніла. Все заворушилось, закітлувало, загриміли нові стріли, і похід поплив далі.

Москвофіл Копоть остався біля Зварича, розглядаючись поки що на всі боки. Видно було, що ще не рішався, чи йти далі з походом, чи вже спинити вилив симпатії до Австрії і династії.

— Що ви, пане Копоть, за стрілянину почали? — спитав його Зварич.

— Та то, бачите… була протиросійська демонстрація. Я… також… прилучився.

— Ви?!..

Копотеві зробилось ніяково. Він спустив очі, хвильку не знав, що відповісти.

— А чому би ні? — рішився вкінці.— Це ж демонстрація не проти нації, а проти держави. Ходім звідсіля, — додав по хвилі,— я вас маю щось запитати.

А коли зайшли на Вали, він нагнувся до Зварича і шепнув:

— Чи то правда, що отця Керницького арештували?

— Керницького?!.. За що?

— За переконання!

— То неможливе, адже я вчора з Бужан.

Копоть відітхнув з полегшею.

— Ну, видно, що то ще не все правда.

— А що ж такого має бути, пане Копоть? — спитав Зварич.

Копоть оглянувся довкола і не відповів.

— Кажіть, що такого? — налягав Зварич.

Біля них переходив якийсь чоловічина. Копоть показав на нього очима — мовляв, «нехай тільки цей перейде». Щойно як незнаний чоловічина скрився за закрутом стежки, відзискав мову.

— То ви нічого не знаєте?!. Всюди йдуть арешти наших. В самім Золочеві заарештували вже кількох… Десь їх мають вивозити в глибину Австр…

Знову стих, бо якась панночка перейшла попри їх лавочку.

Зварич не розумів того страху, тої осторожности знайомого.

— Ніби за що? — почав голосно. — Так, за самі переконання…

Копоть положив йому руку на коліно.

— Ради Бога, тихше!!.. Вам нічого не буде, але я… ви знаєте… кожної хвилі…— говорив задихаючись.

— Але скажіть мені,— спитав уже півголосом Зварич, — на якій підставі арештують, в чім їх підозрівають?

— Мали знайти навіть якісь записки, плани і мапи… Під підлогою в одного…

— Дивіть! — покрутив головою Зварич. — То ваші не дрімали, бачу!

Копоть видимо скривився. В звичайний час був би відповів інакше на таке говорення. Тепер часи змінилися, і він тільки зробив рукою відпихаючий рух.

— Ви знаєте… Я до таких речей не пхався і не вважаю це за чесне. Що іншого національний вопрос, а що іншого — шпіонаж… Але, — додав по хвилі,— ходять чутки, що арештують усіх без розбору, а навіть і українців.

Зварич щиро засміявся.

— Ну, вже, знаєте, щось такого?! Ви, здається, забагато вірите в чутки і самі ними переймаєтесь.

— Переймаюся… — гірко посміхнувся Копоть. — Як не вірити чуткам, коли й тут, у Золочеві, подібне твориться. Я вже й сам чекаю кожної хвилі жандармів.

— Але що ви таке?.. Адже ніхто не може вас брати за ворога Австрії, хто бачив, як ви стріляли на демонстрації,— сказав трохи злобно Зварич.

На диво, Копоть не полапався.

— І я думаю, що То мені може помогти. На кожний спосіб, я прошу вас, якби щось до чогось…

— Ні, ви таки, даруйте за слово, занадто перепуджені. Може, там одного-двох арештували, але щоб поголовно, як ви кажете, — то неможливо. А, зрештою, скажіть самі, на випадок, якби так було, що я вам можу помогти?

— Завсіди, знаєте, різно може бути.

Зваричеві ціла та розмова видавалася такою дивною, такою нечувано наївною, що почала врешті його сердити. Отой сам Копоть, що кілька днів тому з такою ненавистю говорив про «українчиків», що славословив Росію, що не називав Галичини інакше, як «под’яремна Русь», — тепер нараз дістав страх і звертається до нього, молодого студента, за поміччю. Так, ніби він, Зварич, має голос у поліції, старостві чи війську. З другої сторони, оті просто наклепи на Австрію… Чи ж можна собі подумати, щоби в конституційній державі могли такі речі діятися, про які Копоть оповідає?!.. Не без того, щоб когось із кацапів не арештували, адже мусить держава боронитися перед шпіонажем і зрадою, але щоб поголовно…

— Вибачте, пане Копоть, — глянув він на годинник, — але я мушу вас попрощати. Маю ще деякі орудки.

— Моє поважання! — вимовив голосно і виразно Копоть. — До побачення!..

Зварич швидко віддалився, бо навіть неприємне було йому і те прощання старого москвофіла, що заступив «поважанням» і «побаченням» своє давнє і незмінне «почтеніє» та «свиданіє».

Орудок, властиво, жадних не мав. Приїхав до Золочева, щоб, як звичайно, розвідатись про новини. Війна з Росією не була новиною, бо вона вже два дні, як почалася. Правда, ніхто не чув про ніякі бої, але австрійське військо, як усі говорили, було вже за границею і гнало без бою втікаючих москалів.

«Ясна справа, що жене і буде гнати, — думав Зварич. — Австрійське військо знамените, а Росія?.. Кольос на глиняних ногах…»

— Сервус, Петре! — почув біля себе голос і оглянувся. Від сторони казарм 80-го полку піхоти йшов йому назустріч Росович, один з золочівських студентів, добрий знайомий Зварича.

— Ти куди?

— Отак іду, аби йти. Приїхав нині до Золочева довідатися про новини. А ти?!

— Я ходив під казарму дивитися. Цікаві там тепер речі можна побачити. Резерва плине з усіх сторін, — говорив швидко і з утіхою Росович. — Нині рано один курінь вісімдесятої відійшов кудись. Так само дві сотні трийцятьп’ятки. З одною пішов сотник Тарнавський, знаєш, той високий, українець.

— Куди ж вони пішли?

— Не знати, на кождий випадок вперед. Ах, брате! Тепер москалі дістануть лупня, — запалювався Росович.

Високий, білявий, з сірими твердими очима, з гладко обголеним обличчям, звичайно поважний і зрівноважений, тепер став як не той. Говорив швидко, немов хапаючись, очі весело бігали довкола, а уста всміхалися задоволено.

— Кажу тобі, ми готові на тій війні багато зискати… Ех, коби Фердінанд був жив, була б наша справа горою. Але й так добре. Ти знаєш, наші зайняли Кам’янець-Подільський. Чоловіче, москалі друть, аж патинки гублять.

— Що ти кажеш: Кам’янець вже взяли? — оживився Зварич.

— Взяли і йдуть далі. Є вже чутки, що в Росії революція, царя мали скинути. Але то, здається, неправда.

— Чому? Можливе. Адже там недурно працювали анархісти.

— Друже! То було б гарно… Тільки треба, — додав по хвилі,— щоб ми всі, як один, голосилися до війська, і бити, скілько влізе.

— Чому до війська?! А стрільці?

— Е, брате! Що то стрільці? Кажуть, що збираються десь там піді Львовом. Але то самі просвітителі. Мають за військом іти, робити пропаганду на Україні.

— То не є зле! — сказав Зварич. — 3 того може бути більше хісна для нас, як з чого іншого.

— Тобі, хіба, так здається. Певно, що й пропаганда має значення, але перше треба здобути терен для неї.

— Вони собі здобудуть.

— Хто? Стрільці?! їх не дадуть до лінії. Вони мають іти позаду і просвічувати.

Останні слова вимовив Росович якось згірдливо. Ледве замітна насмішка переповзла через його бліде серйозне обличчя.

— Я йду до війська, — говорив дальше. — Хочу зі зброєю станути проти москалів. А ти?! — звернувся до Петра.

— Я… бачиш… ще не знаю. Але коли воно справді так, то піду з тобою.

— Знаменито! — вдарив його по плечу Росович. — Там вже кількох наших зголосилося. Зложимо компанію і гайда!..

На тому слові попроїдав Зварича. Стиснув йому сильно руку і пішов швидкою, веселою ходою.

Зварич довго дивився йому вслід. Не міг з дива вийти, що таке сталося з отим спокійним, поважним Росовичем. Змінився зовсім, мов не той став. Бувало, йшов вулицею помалу, звісивши задуману голову. А тепер?! Голова догори, плечі вирівняні, уста якогось марша посвистують.

— Невже ж це війна?! — сумнівався Зварич. — Невже ж вона перероджує людей, зміняє характери?

Вперше прийшлось йому над тим застановитися, і вперше побачив, що в тій великій події є ще щось іншого, крім гуку пальби, вигуків наступаючих і стогону ранених…