Курилася доріженька

***

Другої днини Зварич дуже рано схопився. Цим разом вирвала його зі сну не втеча золочівців з міста, а вчорашнє іменування. Він же ж старшина і мусить бути перший на збірці! Швидко зібрався і вийшов надвір.

Місто вже пробудилося, але ще не шуміло своїм звичайним гамором. Десь далеко торохкотіли вози по битій дорозі. Либонь, якийсь військовий обоз або зігнані з сіл «форшпани».

Від самого досвітку гуділи на сході гармати. Але цей гук інакший був, як попередніми днями. Не такий придушений і сильніший немов. Видавалося, що приблизився, або, як дехто догадувався, в бій вступила тяжка артилерія. Раннє повітря дрижало від далекого гримоту, розколихане, мов вода на ставі. Гур-гур-гур! — немов хтось великим і тяжким маглем рухав.

Золочів пильно прислухувався до тих гуків, але, на око, нічого не робив собі з цього. Як кожного іншого дня, спішились перекупки на торговицю, їхав до раннього потягу возій, а купці з тріскотом підносили засуви по крамницях. На Валах, що тільки назву таку задержали, а були, властиво, міським городом, теж нічого не змінилося. Біля брами до казарм, так, як і вчора, лежали покотом люди. Це покликані до війська останні резерви, що по кілька днів ждали на своє призначення. Ніхто ними не займався, ніхто не журився. Був наказ: прийти і ждати, от вони і ждали — так, як український селянин уміє ждати.

Поприїздили своїми возами, з жінками та дітьми, попривозили собі харчів і ждали. Спали на голій землі біля казарми, під кущами та на лавочках городу, дякуючи Богу, що погода держалася, а то були б зразу зазнали лиха.

Легенька сиза мряка, що раннім ранком стелилася по городі, виглядала, мов видих соток зажурених грудей, а не випари брудного міського ставу.

Зварич сів на порожню лавочку і дивився на мобілізованих. Деякі з них уже повставали і милися при джерелі, деякі, помившись, голосно відмовляли молитви, але багато ще спало. Ці останні немов прочували, що тільки їх спокійного сну — ось тут, на голій землі біля казарми.

Жінок мало було. Вони або приїздили щодня довідуватися до чоловіків, або — котрі здальша — ночували на передмістях Золочева і приходили рано зі сніданком. Тільки ті, які не мали чи не хотіли заїздити нікуди, ночували таки при чоловіках і надавали цілій групі мобілізованих вигляду зовсім не військового.

Біля Зварича проходив якийсь старший вже селянин, вертаючи від джерела. Свіжовмите лице блистіло в раннім сонці матовим бронзом, а з-під навислих густих брів дивилися в далечінь спокійні сиві очі. Шпакувате волосся, мокре ще від води, спадало на чоло, де-не-де розкриваючи поясок білішої шкіри — знак від капелюха. Петрові захотілось побалакати з ним хвильку.

— Слава Богу! — привітав селянина, коли він зрівнявся з лавочкою.

Селянин повернув у його сторону голову і повагом віддав привіт:

— Слава навіки.

— Ви також до війська?

— Аякже… Ось уже третій день чекаю отут! — і показав головою на браму казарми.

— А ви звідки?

— З Утіховець.

— Знаю, — відповів Зварич. — А я з Бужан. Знаєте, де це?

— Чому не знати! Буде півтори милі звідси. Їздив колись туди за кіньми.

— Сідайте трохи, як маєте час, — промовив Петро. — Поговоримо…

Селянин приглянувся уважно Зваричеві і стоячи запитав.

— А ви чий будете?

— Я від професора! Городюк називається… Може, знаєте його?

— Знати не знаю, але чув за нього.

Видно, ці Петрові генералії вистарчили селянинові, бо він приступив ближче і сів на лавку.

— Ви кілько літ маєте? — запитав Петро.

— В Спасівку минуло сорок і один.

— І ще вас кличуть? — здивувався Петро.

— О, ще й старших кличуть. Тут є з нашого села трьох таких, що їм за місяць сорок і два буде, а ще їх закликали.

— То ви вже десь давно жонаті?

— Шіснайцять років. П’ятеро дітей у мене, а найстарший то вже до п’ятої кляси гімназії йде.

На згадку дітей бронзове лице припало сніддю. Очі під навислими бровами дивились хвилю в далеке невідоме, а далі потупились на землю. З грудей вирвався глибокий віддих.

— Та що! Нема апеляції… кличуть, то треба йти. Мусиш. А ви? — звернувся селянин до Зварича. — Також ідете?

— Я ще не мушу, але йду добровільно. До Українських січових стрільців.

— Чув я, що багато йде добровольців. Що ж… Молоді хлопці… кортить.

— Не те що кортить, а треба, — доказував вчительським тоном Зварич. — Україну мусимо від москаля відбити.

— Україну, кажете… А багато ж вас є?

— Ну… буде… — зам’явся Зварич, — буде зо двайцять тисяч.

Селянин посміхнувся.

— Двайцять тисяч… Багато воно і мало. В москаля сто раз тільки буде.

А трохи помовчавши, спитав:

— То в москаля також є Україна?

Зварич злісно скривив уста. Маєш тобі галицького українця. Такі питання ставить! Але, подумавши, що золочівський повіт не такий-то свідомий, простив селянинові нещасливий запит.

— Є в москаля Україна. І то багато більша, як у нас… Дивно, що ви про це нічого не чули, — додав з докором.

Селянин, видно, вичув злість у словах Зварича, бо старався справу загладити.

— Та дав би Бог, щоби там Україна була велика. Недовго москаль воював би з нами, сили не стало б.

— І не буде довго воювати, — запалився Зварич. — Ми як тільки ввійдемо тамтуди, зараз народ стане за нами…

— Проти царя ніби?! — перебив недовірливо селянин.

— А ви як гадали!?.. Певно, що так. Досить їм московської неволі. Чекають там на нас, і ми підемо до них.

Селянин хитав головою, притакував, але видно було по нім, що не вірить… Нараз підніс голову і несподівано змінив тему:

— Не знать, де то нині так гармати грають?!

Нечайно кинене питання збило Зварича з тропи. Він зготовився був до тріумфального маршу в глибину України, а тут нараз хтось поставив його серед дійсности. Гармати справді гуділи немов виразніше. Не вспів ще зібратись на нову відповідь, як селянин встав і попрощався з ним.

— Дай, Боже, щоб то була правда, що ви говорите, — сказав на відхіднім. — Але я вже мушу йти до своїх. Бувайте здорові!

Пішов повільною, певною ходою в сторону свойого гурту. Зварич довго дивився йому вслід і не знав, що й думати про нього. Раз здавалося йому, що це несвідомий, темний чоловік, яких стільки ще по забитих селах, то знову, що це хитрий і недурний мужик, до того, може, навіть і москвофіл. Коли прийняти друге, то його висказ про гук гармат був доброю відповіддю на балачку Зварича про побідний похід на Україну. Адже гармати щораз то виразніше чути…

Лихий на себе, що якось так немудро вийшов з тієї цілої розмови, встав і собі та пішов на свою збірку до бурси. На бурсацькім подвір’ї стояли вже гуртками стрільці і балакали голосно та наввипередки, як звичайно між молодими людьми буває. Кілька старших стояло осторонь і говорило між собою тихіше і більш таємничо. Зварич пізнав серед них свойого сотенного і підійшов ближче. Один-два з цього гурту були йому давніше ще знайомі, з іншими познайомився.

— Здається, то це я вам казав учора командувати другою четою?!. — звернувся до нього сотенний.

— Так єсть, товаришу сотник! — відповів Зварич. — Чим можу служити?

— Знаєте, товаришу, зайшли деякі зміни. Головний командант стягнув дві сотні в одну, і тим самим зменшилося число четових. Команду над другою четою обняв товариш Орський… А ви підете до першої чети, до першої чвірки.

Зварич слухав цього всього ніби зовсім спокійно. Але в душі його не виглядало воно так само. Важко йому було погодитися з думкою, що він нині знову звичайний рядовик, важче, як учора, що він став четовим. Жалко робилось на серці і досадно. Як же?! Так легко змінюється в стрільцях комендантів?! Адже це в правдивім війську не до подумання!..

Але зараз прийшло йому на гадку, що це все заледве перші початки. Нічого нема ще закріпленого… Врешті, він і не може мати претензій до такого рангу, не знаючи як слід ні своїх обов’язків, ні взагалі військового діла.

Отак розваживши і потішивши самого себе, став прислухуватись до розмови старших.

— Вчора вечером, — говорив таємничим шепотом директор Савчишин, — казав мені сусід-жид, що москалі вже під Оліїв підійшли. Австрійці там зібрали досить війська…

— І, може, тепер там б’ються! — докинув хтось.

— Я також так думаю. Власне, той самий напрям.

— В такому разі, дуже легко можуть москалі зайняти Золочів!

Директор Савчишин, як сотенний командант, не міг допустити до завеликої паніки.

— Но-но! — заперечив рукою. — Не так-то воно легко, як ви думаєте. Оліїв а Золочів — шмат дороги. Уявляєте собі, що австрійці так з легким серцем позволять москалям іти вперед?! В тім, напевно, є якийсь підступ, якийсь план.

А коли всі признали йому рацію, він продовжував далі про жида-сусіда:

— Казав мені ще той жидисько, що воно таки трохи відворотом смердить. З Золочева вивозять магазини на захід…

— Я сам це бачив, — докинув Зварич. — Вчора один вояк, навіть мій знайомий з Бужан, ладував овес на тягарове авто.

— А куди його мали везти?

— Не знаю, не питав.

Хвильку після того всі мовчали. Кожний мовчки пережовував почуті відомості. Нарешті сотенний Савчишин зробив заключення:

— Отже, мої панове, треба бути готовим на всякий випадок. Можемо навіть відійти. Тому нехай кожний приготується і полагодить свої діла.

— Прошу ставати на збірку. Найвищий час! — додав по хвилі, і гурток розійшовся.

Зварич станув на своїм новім місці в першій четі і навіть у гадці вже не мав, що він назад вернувся до ряду. Останні слова сотенного про можливість відмаршу з Золочева займали тепер усі його думки.

«Можемо відійти кудись, а я ще навіть білля не маю, — думав він. — Треба попросити завтра, як буде можна, відпустку на один день і поїхати додому…»

На згадку Бужан станула йому перед очима Наталка. Попрощатися треба з нею. Від’їхав з дому отак, мов на прогулку. Ніхто не думав, що прийдеться так швидко покинути Золочів. Числив бодай на яких два-три тижні побуту.

Записався при збірці до звіту і просив на один день відпустки.

— Добре! — сказав головний командант. — їдьте, але вертайте мені швидко. Довше, як один день, не можу позволити. Завтра вечером бути назад.

Після звіту не робили сотні вправ. Злука двох сотень в одну дала багато роботи четовим, які наново списували і уставляли свої чети.

Була десь година дев’ята — пів до десятої, коли розпущено всіх з тим, що пополудні відбудуться вправи за містом на майдані.

Зварич вийшов з бурси і пустився йти через Вали. Саме скручував з головної стежки в бічну, як почув за собою тупіт кінських копит.

Оглянувся… На стежку вбіг кінь, осідланий, але без їздця. Каштанувата його шерсть припала порохом, а цілі груди вкриті були платами білої піни. Видно, далеку дорогу зробив. Роздуті храпи червоніли жевріючими вугликами, немов поранені, а очі, повні якогось дикого жаху, вилізали з оправи і блистіли до сонця, як два ізмарагди. Кінь спинився в своїм дикім бігу, заривши передні копита глибоко в пісок на стежці. Витягнув шию і потягнув храпами повітря. Хвилю стояв, як з каменя викутий. Тільки під ніжною шкірою дрижали незамітно м’язи. Але чи почув, чи, може, пригадав собі щось, бо захропів, крутнув головою і пустився знову чвалом, викидаючи за собою стовпи піску. Побіг до брами казарми і вернувся чвалом назад.

З усіх боків почали надбігати люди і старалися зловити коня. Кінь, наткнувшись де-небудь на запору, скручував набік, перескакував рів чи корч і гнався далі стежкою, фиркаючи ногами та збиваючи куряву.

Зварич і собі пробував заступити дорогу коневі та зловити його, але за кожним разом кінь або ставав дуба, або перебігав мимо, або скручував убік. Треба було відскочити, бо міг розтратувати або вдарити.

Дивна річ, кінь не втікав далеко, хоч вулиці не були замкнені, але весь час крутився по парку, раз у раз підбігаючи до брами казарми. Нарешті хтось крикнув:

— Таж це майора Клявса кінь!

Той один вигук вияснив цілу загадку. Майор Клявс вирушив зі своїм куренем на границю.

Тепер вернув його кінь…

Вже з півгодини тривала ловля коня. На Валах збиралось щораз то більше людей. Відважніші пробували ловити, менш відважні запирали тільки вхід. Але нікому не щастилось. З’явилися вже і якісь вояки, заходили коня, приговорювали до нього — не помагало. Кінь спинявся на хвилину і знову зривався до бігу.

Нараз із бічної вулички вибігла якась жінка і пустилася в сторону коня. Всі остовпіли. Невже ж ця пані хоче ловити отого звіра?! Хтось кинув слово остороги, хтось кинувся здержувати.

Кінь стояв саме біля паркового ставка і немов задеревів. Жінка підбігла на яких двадцять кроків і станула. Витягнулася вперед і пильно придивлялася коневі.

— Ральф! Боже!! — крикнула розпучливим голосом і аж заточилася від жалю. Закрила лице руками і занеслася голосним риданням.

— Забили!.. Боже!.. Забили!.. — виривалося їй з грудей.

Кінь підніс голову і немов приходив до пам’яти. Здавалося, що ціла його стать змаліла. Очі вернули на своє місце, грива осіла на карку. Витягаючи голову в сторону жінки, він осторожним кроком зблизився до неї.

— Ральф!..

Кінь ще раз підніс голову, а далі підійшов зовсім близько і положив голову на плече ридаючої.

— Майора Клявса жінка! — сказав знову той сам гилос, що перше сповістив, чий кінь.

А жінка піднесла заплакане лице і дивилася в зеленкуваті добрі очі вірного звіряти. Її біла рука з любов’ю гладила гарну кінську головку, що спокійно лежала на її рамені.

— Ральф! Скажи, де пан? — питалася коня.

Але кінь не відповідав. Водив тільки кривавими храпами і потрясав розірваними поводами…

Сказав би, якби вмів… Що пан його на чолі свойого куреня загнався в московську засідку, що з корчів біля Олієва вискочили козаки, що підняли пана на списах, а він сам вирвався з цього пекла і вернувся під браму казарми у Золочів.

Не сказав цього кінь, але за нього промовили розірвані вудила, плати білої піни на грудях і плями крови на сідлі…

До коня підійшов якийсь вояк, взяв за поводи і повів за жінкою. Вона йшла передом, пригорблена і постаріла, втираючи рясні сльози. За нею ступав кінь її мужа з кривавими плямами на сідлі…

Зварич довго стояв і дивився їм услід. Пригадував собі блискучі очі коня, в яких відбився весь жах великої події — війни. Перший раз почув правдивий подих її і разом з острахом влилась у його груди хвиля дивної, незнаної радости…

Жінка, а за нею і кінь, давно вже сховалися за закрутом вулиці, але народ ще довго стояв і говорив про випадок.

Вкінці почав розходитися, несучи зі собою новий матеріал до паніки і нестверджену, але майже певну вістку: майор Клявс згинув!..

Очевидно, що з того знайшлися зараз і висновки:

— Значить, і курінь розбитий.

— Гармати ліпше чути. В такому разі, наші мусили податися назад.

За годину вже цілий Золочів говорив, що під Олієвом москалі розбили австрійців, знищили один курінь, забили майора Клявса і марширують на захід.

Як не старалися військові чинники заперечувати це, та в дусі дивувалися самі, звідки цивільне населення має такі докладні і правдиві вістки…