Курилася доріженька

***

Золочів на око не змінився. Доми і кам’яниці стояли як передше, а по вулицях не видно було людей, бо це ж була дуже рання година.

Радник Полоз спав нині не так твердо, як за давніх добрих часів, бо як тільки Городюк застукав, перестрашено виглянув крізь вікно. Від нього нічого нового не довідалися. Полоз повторив це все, що сказав священик, тільки розказував більш деталічно. Одну тільки відомість сказав їм, яка спеціально Петра припекла до живого: всі Зваричеві військові речі він передав до бурси, думаючи, що Петро вже не вернеться.

— Як же вуйко думали?! Що я здезертирую? — обурився Зварич.

— А ти думав, що я це буду тримати, аж москалі прийдуть?!..

Городюк не дуже розумів Петрів жаль за тими скаргами і запитався старого:

— Чи не втікаєте з Золочева, на випадок чогось?.. Радник зрезигновано зітхнув.

— Куди ж будемо тікати?!.. Хотіли їхати до вас, але потім думаємо: все одно! На кого хату лишити… А так вже сидимо: що буде, то буде.

— Прошу дуже, — заявив Городюк, — кожної хвилі можете їхати. Все-таки в нас безпечніше. Евентуально, коли б навіть і москалів пустили до Золочева, то далі вони абсолютно не підуть.

— Може, Бог дасть, що вони й до Золочева не дійдуть. Казав мені вчора один жандарм (а вони найліпше знають), що під Сасовом наша армія має замкнути москалів у лапку.

Городюк аж засяяв з радости.

— Дуже можливо, — притакнув. — Я вже собі то й сам думав, що тут є якийсь план.

Полоз підніс угору палець і підгорнув брови.

— І то геніальний план!.. Москалі ані незчуються, як попадуть у кліщі.

— А ти, Петре, — звернувся він до Зварича, — як думаєш тепер поступити: стрільців хіба догониш аж у Львові.

— Певно, що так. Поїду до Львова першим потягом. Городюк підвівся з крісла.

— В такому разі, Петре, їдьмо тепер на залізницю. Запитаємо, як з потягами. Ану ж якийсь тепер відходить…

— Зачекайте ще! Маєте час, — просив Полоз. — Може, щось перекусите?!..

На таку небувалу пропозицію Городюк підсміхнувся до Петра і, може, іншим разом радо пристав би на неї. Але тепер не було часу на те.

— Ні, спасибі вам, не трудіться. Ми таки поїдемо…

В тій хвилі ввійшла до кімнати Полозова і святочним голосом попросила всіх на снідання.

Не помогли ніякі викрути. Мусили врешті сісти за стіл і випити з Полозами чай.

І Городюк, і Петро роздумували над небуденною подією. Що могло спонукати отих старих скупиндрягів до такої щедрости?:. Страх, воєнний настрій чи родинний сентимент?!..

Але по сніданку сталася подія, ще більш небувала, ще більш несподівана.

— Петре, ходи-но зі мною на хвильку! — сказав Полоз до Зварича і попросив його до свойого кабінету.

Таємничий тон цього зазиву немало здивував Петра. Поза плечі Полоза він перекинувся поглядом із Городюком, який аж губу з дива відчинив.

Ввійшовши в кабінет, старий замкнув за собою двері і… витягнув портмонетку.

— Війна, Петрусю, не жарт, — говорив при цім. — Багато біди прийдеться тобі зазнати… Не раз не доїш… Може, не довезуть харчів, може, треба буде купувати…

— Що, вуйко… гроші?!.. — аж настрашився Петро. — Я не візьму…. Мені не треба. Врешті, я буду мати свої…

Полоз відвернув очі від портмонетки і глянув з докором на Петра.

— Що таке? Дурниці говориш: не треба грошей!

Видобув з портмонетки якийсь банкнот і пхав його в руку Петрові. Петро цофнув руку.

— Ні, вуйку, я таки не візьму, — сказав щиро і немов трохи завстиджено.

Полоз схвилювався.

— Чому не візьмеш? Чи тому, що я твій свояк?!

— Але ж ні…— зам’явся Петро. — Але тому, що мені не треба.

— Треба, не бійся. Бери, як дають…

— Я… дякую… Вуйко самі будуть потрібувати.

— Ти мною не журися, — відповів Полоз. — Ну!.. Петре… Що виробляєш!?

Зварич постановив собі, що за ніяку ціну грошей не візьме.

— Дуже дякую, вуйку… Я розумію, але мені фактично не треба…

Відступився назад і підніс на Полоза очі. Старий радник перестав уже гніватися. Стояв безпомічно насеред кімнати і жалісно дивився в далечінь.

— Не хочеш, — сказав, немов до себе, старий. — Думаєш: жаль мені буде потім. Старий скупар, думаєш… Сину! Ви — стрільці, то не образ, не книжка і не жебрак. Ви — наше рідне військо! Візьми, сину!

Казав це таким тоном, що Петро розм’як, як віск.

— Вуйку! Я вас не хотів образити. Я собі думав…

— Що ти собі думав про мене, я знаю. Але ти візьми! Прошу тебе. Не тобі даю, а Україні!..

Петро глянув на Полоза і побачив, що радник кліпає очима, стримуючи настирливі сльози. Жаль йому стало старого. Підійшов ближче і поцілував старого в руку.

— Вибачте, вуйку!

Полоз мовчки обняв його і поцілував у голову. Петро почув, як йому в кишеню всунулась Полозова рука. Не боронився… Старий не йому давав, а Україні… Вийшли з кабінету…

— Що ви там за нараду відбували? — спитав Городюк.

— Нічого важного, — відповів весело Полоз. — Я мав дещо Петрові сказати.

Пані Полозова всміхнулася вдоволено. Видно, знала, а може, тільки догадувалась про зміст їхньої розмови.

— Ну, Петре! Час! — закомандував Городюк…

— Їдьмо, дядьку.

Почали прощатися. Ніколи ще Полози не прощали так сердечно ні одного, ні другого. Аж на поріг вийшли і довго ще руками махали за бужанською фірою.

Бужанці поїхали на станцію. В місто не було чого їхати. Воно тільки нервозно здригалося і шуміло якимсь придушеним, вистрашеним клекотом. Залізнична станція — мов розпорпане муравлище. Залізничники снувалися без ціли в різні сторони, хапаючись то за це, то за те. На пероні товпа людей — усякого пола, віку і стану. Все те перемішане, перестрашене і розтеркотане, мов старий млин. Оклики, крики і зойки…

Як тільки з’явився біля товпи який залізничник, зараз його окружали з усіх сторін, і запитам не було кінця.

— Коли буде потяг?..

— Бійтеся Бога, чому нема потяга?..

— Де ж той обіцяний?..

Залізничник успокоював, сам не менше перестрашений, і старався якнайшвидше видобутись з обіймів товпи.

— Нічого з цього не буде, — сказав Городюк до Петра. — Не виглядає, щоб потяг швидко надійшов.

Але для певности пішов до уряду за інформаціями. Там сказали йому, що потяг напевно відійде, але коли — не знати, бо спізнений.

Городюк вийшов і махнув безнадійно рукою.

— Нема що чекати!

— А що ж я зроблю?! — журився Петро.

— Поїдеш возом до Львова. Вертаймо назад до Бужан, а звідтам завтра рано просто на Львів.

— Нема іншої ради! — погодився Петро, радий, що ще нинішній день перебуде в Бужанах.

Решта бужанських новобранців теж не мала нічого проти цього, і віз рушив битим шляхом у сторону рідного села.

В Бужанах пані і панночка Керницькі ждали на Городюка, як на спасення. Він мав же ж їм дати перші вістки про заходи коло звільнення отця Еміліяна.

Коли на подвір’ї з’явився і Петро, вони аж ізжахнулися. Поворот Петра не віщував нічого доброго. Але Городюк зацитькав і потішив їх якось, хоч сам немало загризся перешкодами, які тепер виринули.

Пані Керницька на все годилася, всьому притакувала. Її великі добрі очі спочивали весь час на Городюку, мовби від нього залежало звільнення чоловіка.

— Тільки прошу вас, Петре, — сказала, звертаючись до Зварича, — їдьте якнайскоріше до Львова. Я вас, правда, випихаю з дому, але ви самі знаєте, о що розходиться.

— Але ж, пані добродійко, я їду хоч би зараз, — відповів Петро і… дивився на Наталку.

Наталка не просила, щоби їхав, і не могла казати, що ще має час. Сиділа мовчки, понуривши голову, і тільки слухала. Чула вона добре не тільки розмову, але й очі Петра, що весь час блудили по ній…

— Чим же ж ви поїдете? — питалася пані Керницька.

— Не знаю ще. Я міг би їхати ровером, але готово так розмокнути, що далеко не заїду. Мушу піти спитатися хлопців, що зі мною вибираються, може, котрий з них візьме свої коні.

— Їдьте нашими. Тамті, від повозу, повезли мужа, але ще є бороняки.

— Ні, пані, — спротивився Городюк, — вам коні конечні тут, на місці. Як не поїде ніхто з хлопців, то я найму підводу.

— Йди, Петре, — сказав, звертаючись до вихованка, — розвідай, умовся, щоби я знав, як стоїть справа. За той час піду додому, трохи пересплюся, бо таки змучила мене нинішня поїздка…

Вийшли обидва разом з приходства, і зараз за ворітьми звернувся директор до Петра:

— Слухай, хлопче! Щоби ти часом не вирвався з тим усім, що ми нині почули і побачили.

— Добре, дядьку, я не буду.

— Бачиш, я так боявся, щоб ти не почав оповідати. Не треба. Ще їм до жури бракує страху! А воно дурниця… Звичайний військовий маневр.

Розійшлися…

Петро пішов шукати своїх військових товаришів, а Городюк поплівся додому, змучений дорогою, враженнями, а якби хтось докладніше заглянув у його душу, то й деякими сумнівами щодо швидкого звільнення отця Еміліяна.

Довго не вертався Зварич із села. Городюк уже й виспався, вже збирався на обід до Керницьких (Городюки нині не варили), а Петра ще не було. Не дочекавшись його, Городюк пішов сам. Щойно коло четвертої пополудні вернув Петро. Пані Керницька хотіла зараз дати йому щось їсти, але Петро подякував. Пополуднував, як казав, добре в Василя і зовсім не голодний.

— Чого ж ти так довго сидів? — запитала його пані Городюкова.

Петро сердито мотнув головою.

— Чого?!. Тета не знають наших людей?!. Все добре, як хтось їм щось робить, але коли треба самим що-небудь, то їх тоді нема.

— Ну?! — спитався Городюк.

— Ніхто не хоче їхати! Кожний каже: «Я би з охотою… але… може б, тамтой поїхав. Йому легше!..»

— Значить, ти не маєш підводи?

— Не маю.

— То чого ж було сидіти так довго? Треба було вернути назад.

Зварич усміхнувся вдоволено.

— Вже-то я дурно не сидів. Зійшлися до Василя хлопці, я там їм дещо розповідав і завтра ще один їде.

— То гарно, — похвалив Городюк, — але чим?

— Пане директор, — обізвалася Керницька. — Я ж вам казала: не буде фіри з села, нехай їде наша.

Городюк затріпав рукою.

— Ані мені такого, пані, не говоріть, — сказав остро. — Вам коней треба тут, і справа скінчена. Не буде підводи так, то найметься когось.

— Таки так, пані,— докинула Городюкова. — Вам треба конечно коней при господарстві. Чи поїхати де, чи привезти чого…

— Певно, що треба, але будуть тамті, що поїхали з мужем! Два-три дні ми можемо обійтися без коней.

Пані Керницька така була певна швидкого повороту чоловіка, що призначила на це найбільше два-три дні.

— Ні, пані,—заперечив Городюк, — нехай воно собі як хоче буде, ваших коней не можна брати. Ти, Петре, відпічнеш, може, підеш додому положитися, а я вже справу сам полагоджу. П’ять січових стрільців варті того, щоб їм найняти фіру до Львова, — закінчив весело і не без певної гордости.

— А знаєте, дядьку, — пригадав собі Петро, — в Василя був і старий Федорій. Каже, що він сам ще пішов би на війну.

— Диви на старого! — засміявся Городюк. — Таж йому вже яких сімдесят літ. Але чекай-но: добра гадка! Може б, так старий Федорій поїхав з вами?!..

— Може… Я його не питався, бо він пізніше прийшов, а я вже був лихий, що жаден з хлопців не хоче дати своїх коней.

Старший, більш досвідчений Городюк станув у обороні бужанців.

— Ти не дуже їм дивуйся. З них кожний має над собою батька і коней не може взяти на свою руку. Добре, що самі йдуть до стрільців. Я по Бужанах не дуже багато сподівався.

— Е, було б і більше, — хвалився Петро. — Але ще замолоді — сімнайцять-вісімнайцятьлітні. Діти! Кріса не втримав би в руках.

Городюкова обкинула оком свого вихованка і аж усміхнулася. Високий, рівноплечий, з широкими грудьми. Молодий дубчак, що виріс на добрій почві, і хоч ще тонкий, встоїться вже кожній бурі. Не видержала, щоб не похвалити його.

— Який ти цікавий! Не кожний може бути такий, як ти.

— Що правда, — всміхнулася Керницька, — то ви, Петре, здається, втримаєте в руках і два кріси.

Петро почув, як Наталчин погляд на хвильку обійняв його цілого і знову сховався у закуток. Під впливом того погляду сів ще простіше, як сидів, і відповів, нібито скромно, пані Керницькій:

— Два я ще не пробував, але один, здається, втримаю…

— Коли ж ви нарадились їхати, — завернув Городюк розмову знов на справу виїзду.

— Завтра, скоро світ. Коби тільки були коні.

— Ти вже кіньми не журися. Зараз… до Львова є яких 65 кілометрів… Виїдете зрання, то можете бути на вечір у Львові. Але ліпше заїхати в якесь село під Львовом і щойно другої днини в’їхати до міста. Вигідніше по дневі, і коней нема так де поставити на нічліг. — А звертаючись до Керницької: — Я зараз-таки в вас, пані, сідаю і пишу листи. А ви дайте служницю, нехай піде до старого Федорія і попросить його сюди.

— А ти, — знову звернувся до Петра, — піди додому, положися, відпічни, бо завтра перед тобою дорога.

— Я не змучений. Що мені таке!.. — відповів легковажно Петро.

— Чого додому? — обізвалася пані Керницька. — От я вам постелю подушку в салоні на отомані, кладіться і спіть.

— Цілую ручки, пані добродійко, я зовсім не хочу спати.

— То бодай собі полежите.

— Наталко, — звернулася до дочки, — дай там яку подушку до салону.

— А я попрошу листового паперу і чорнила, — обізвався Городюк.

— Маєте в канцелярії, прошу за мною, — і вийшла з Городюком з кімнати.

За хвилю остався в їдальні тільки Зварич. Тета з панею Керницькою кудись пішла (чи не до кухні каву робити), дядько засів у канцелярії писати листи, а Наталка стелила йому в салоні.

Їдальня була між салоном і спальнею старих Керницьких, і Петро знав, що Наталка, коли схоче взяти зі спальні подушку, мусить переходити через його покій. Ждав на ту хвилю і заразом боявся цього. Від часу, як перший раз поцілував її, відносини між ними змінилися, стали якісь немов натягнуті. Те, що передше випадало, тепер соромило і його, і її.

Ось Наталка за стіною стелить йому. Колись був би просто зайшов туди і балакав свобідно. Тепер чогось не мав сміливости, так, ніби воно непристойно і «ще хтось собі Бог зна що подумає».

Чекав на більш підходящий момент, коли вона буде переходити через їдальню. Але Наталка, хоч і крутилася коло дверей, до кімнати не входила. Вже зібрався був Петро на відвагу, щоб бодай крізь двері заговорити, коли вони відчинилися і на порозі станула Наталка.

— Прошу кластися, вже постелене, — сказала тихо і замкнула двері назад.

Петро встав і хвильку здержав віддих та надслухував. Почув, як замкнулися двері від канцелярії, і щойно тоді ввійшов до салону. Зараз біля дверей стояла у кутку отомана, тепер застелена постіллю.

«Звідки вона подушку взяла?» — подумав Петро і відкинув ковдру. На білій пошивці виднілися вигаптувані букви: Н. К.

Ці дві букви розв’язали загадку. Наталка спала в канцелярії і звідтіля принесла подушку. Не знати, чи Наталка принесла її тому, що не хотіла переходити через їдальню, чи, може, тому, щоби Петро спав на її подушці?!..

Петро швидко розібрався і потонув у сніжно-білу постіль. Обвіяв його запах білих бозів — улюбленої парфуми Наталки. Притулив лице до подушки і мріяв про золоте волосся під зеленою хусткою, про сині очі в тіні чорних вій і про точені ручки, що гадюкою обвилися були довкруги його шиї. Білі бози оп’янювали його мозок, і здавалося йому, що кохана дівчина при нім так дуже-дуже близько… Хоч встидався тієї думки, хоч відганяв її від себе — вона повертала, як уперта оса.

Надворі тарабанили важкі каплі води по ринві, під дзеркалом тикав старосвітський годинник, а в кухні теркотів млинок від кави. Не встоїться супроти цієї монотонної музики хоч би який мрійник! І білі бози, і дівоча подушка, і привабливі образи закоханої уяви розплилися, затерлися, зникли. Склеїлися розмріяні очі хлопця, і до музики дощу, годинника та млинка долучився ще глибокий віддих здорових Петрових грудей…

Збудив його якийсь стукіт. В півсні зжахнувся, бо здавалося йому, що в кімнату вскочили москалі. Зірвався як опарений і замість бородатого москаля побачив круглолицю Настуньку.

— Що сталося? — спитав перестрашено.

— Хі-хі-хі! — захіхотіла Настунька. — Нічого, паничу. Та то я воду для вас принесла.

— Ага-а! — відітхнув з полегшею Петро. — А то вже пізно, Настунько?

— Та вже трохи. Пан директор казали, щоби панич вставали, бо вже хочуть додому йти.

— Добре-добре. Я зараз встаю… Чого смієшся, Настунько? — запитав, побачивши, що дівчина не відходить, а станула і дивиться підсміхаючись.

Настунька стягнула уста і прибралася в комічну повагу.

— Та де я сміюся. Я йно дивлюся, звідки панич таку красну квітку взяли?

— Де?!.. Яку квітку?!

— А от, коло голови на подушці…

Петро оглянувся. На подушці лежала розкішна біла айстра. Якось йому ніяково зробилося перед Настунькою.

— Видно, тут лежала перед тим. Може, панночка забула…

Настунька моргнула оком.

— Та й мені здається, що то панночка. А може, квітка через вікно влетіла?!

Петро вдав, що його та ціла історія не цікавить.

— Що балакаєш дурниці! Панночка стелила і, певно, забула. А може, й не панночка…

Настунька раптом зробилася поважна, майже сумна.

— Панночка, паничу, панночка! — зітхнула жалісно. — Ой, як вона вас любить!.. Гріх би був, якби ви її кинули.

Петро скочив як укушений.

— Настунька! Що тобі до голови якесь таке приходить. І не говори ніде такого, бо ще Бог зна, що вийде з цього.

А щоби перервати не так немилу, як небезпечну розмову, виправив Настуньку з кімнати.

— Но йди вже, йди і не говори багато! Я хочу збиратися.

— Та йду, йду, — відповіла Настунька без тіни образи, — але, бігме, шкода би було панночки…

Ледве замкнулись за нею двері, Петро вже тримав квітку в руках. Свіжа, мокра ще від дощу айстра тремтіла в його руках, поблискуючи краплями. Перед хвилею, видно, зірвана і вкинена через вікно… Хто вкинув її?! Адже хіба не стара Керницька, ані Городюкова!.. Може, Настунька?!.. Смішне! Хоч і яка вона була смілива і почувалась майже членом рідні Керницьких, не мала б роботи дряпатися по вікнах і кидати на нього айстрами…

Наталка?!. Тільки Наталка!.. Вона одна могла і мала право це зробити. Люба, кохана дівчина! Навіть на хвилю не забула про нього. Як вона мусила десь встидатися, коли підлазила до вікна! Як мусила тремтіти, щоб хто не побачив її!

Але спритна мала… Вікно, щоправда, недалеко, все ж таки треба зручности, щоб кинути квітку через нього на отоману.

Петро Бог зна доки роздумував би над випадком і подивляв би квітку, якби солодких міркувань не перервав був голос пані Керницької.

— Пане Петре! Ви вже готові?!.

Петро відрухово сховав, за себе квітку.

— Ще ні, пані добродійко, — відповів, — але зараз буду.

— Збирайтеся раз-два. Прийшов старий Федорій і хоче з вами бачитися.

Петро вискочив швидко з постелі і за пару хвилин був уже готовий. Тільки біла айстра загаяла його трохи. Не знав, що з нею зробити. Спершу вирішив сховати до нотесу, але жаль було, що помнеться. Потім постановив оставити квітку в салоні і вже навіть знайшов був сховок на неї. Але й це йому не сподобалося. Найрадше взяв би її зі собою… По зрілій надумі прийшов до висновку, що найкраще всадити її до бутоньєрки. Нехай Наталка бачить, що він айстру знайшов і що догадується, від кого вона. Був би, може, таке і зробив, але пані Керницька перешкодила, бо застукала до дверей так нагло, що Петро одним махом сховав айстру до кишені і кликнув:

— Прошу!

Пані Керницька відчинила двері і станула на порозі.

— Як же, добре було спати? — запитала.

— Знаменито! Дуже дякую… Чи старий Федорій ще є?

— Є-є! В кухні чекає на вас вже з півгодини.

— Чому ж мене скорше не збудили! — бідкався Петро.

— Ви вже не спали. Тільки дуже помалу збиралися, — докоряла з усміхом пані Керницька.

— То неможливе, таж я так… — не докінчив уже, що швидко збирався, бо пригадав собі айстру і скільки він з нею навозився.

Чув її в кишені. Легенько всадив руку туди та обгорнув пальцями, щоб не зім’яти. Так забезпечений, рушив до кухні. Городюки пішли були додому, а директор казав, щоб Федорія послали до нього, як тільки з’явиться. Але Федорій перше хотів говорити з паничем.

— Дай Боже здоров’я, пане Федорій! — привітав старого Петро.

— Слава Ісусу Христу, — сказав старий, встаючи з лави. — Я до вас, паничу…

— Я до вас, не ви до мене, — перервав йому Зварич.

— Ні, я таки до вас.

— За вами приходила Настунька.

— Ая… казали мені діти, що була. Але мене не було дома, бо я щойно недавно з поля вернувся… Ви хочете завтра, паничу, до Львова їхати.

— Та хочу, але фіри не маю. Я, власне, хотів вас просити, щоб ви були такі добрі дати мені коні.

— Я й того прийшов. Чув я нині рано, що ніхто не похочує їхати, та й думаю собі: як же ж так!? Не ваша то власна потреба, а нас всіх. От і отця духовного рятувати, і до войська йти. Треба вам поміч дати. То й прийшов вам сказати, що я на завтра дам своїх коней.

— О, дай же вам Боже здоров’я, — втішився Зварич. — Воно довго не забавить, за два дні будете назад.

— А якби й довше — не велика річ. Робив я ще не такі дороги.

— А до Львова дорогу знаєте?

Старий Федорій щиро засміявся, аж йому зморшки подвоїлися.

— Чи дорогу знаю!? Дай вам Боже тільки літ, що я разів до Львова їздив. За моїх часів іде залізниці не було, а потім хоч і була, люди ще довго возами їздили.

— А щодо ціни, то я з вами не буду зговорюватися. Ви вже собі з паном директором полагодите.

Старий не зрозумів чи, може, вдавав, що не розуміє.

— Якої ціни?!. — запитався.

— За їзду до Львова.

Дід Федорій випростався як лиш міг і якимсь проречистим голосом заявив:

— Нехай мені панич не говорять такого. Я не для грошей згодився їхати. Для вас, молодих хлопців, то роблю, що йдете добровільно свою землю боронити, за найяснішого монарха постояти.

Петрові станули сльози в очах. Дивився з подивом на старого, що гордо підніс угору низько стрижену сиву голову і моргав навислими бровами. Почув, що, може, образив старого, і став перепрошувати:

— Ви не беріть мені, пане Федорій, того за зле, але я не знаю, як воно буде…

— Нехай вже так буде, паничу, як я казав… До войська я вже застарий, то бодай вас, молодих, підвезу.

— Дуже вам дякую, — говорив зворушено Петро. — Ходім тепер до школи. Там умовимося, коли і як.

— Міркую, треба зрання, паничу, досвіта, бо й дорога по дощі не дуже мудра, і таки є куди махати.

— А ще як дощ буде, — докинув Петро.

— Не показує,— відповів дід. — Моя нога не обзивається, і кури пішли хутко спати…

— Куди ви, пане Петре? — питалася пані Керницька.

Йду, пані добродійко, до школи з Федорієм могорич запити, — відповів весело.

— Поїде?!

— Не тільки поїде, але й грошей не хоче старий. Каже: «Підвезу бодай вас, молодих, коли вже сам застарий іти з вами. Ви йдете, — каже, — добровільно свою землю боронити?»…

— Дивіть, який чесний чоловік!.. А вертайтеся назад і просіть вуйків, щоб скоро приходили! — кликнула за Петром.

Петро йшов поруч зі старим, взявши його з пошаною на праву руку, і щораз поглядав на старого. Дід Федорій наче відмолодів, відродився. Голова догори, око блистить молодечим огнем, а ноги додержують ходу і тримають крок. Чи не пригадав собі старий своїх безконечних маршів, які робив тому піввіку назад? Чи не причувається йому бойова сурма, не гуде барабан, не лопотить над головою хоругов?! Чи не почувся воєнним товаришем того молодика і сам став на п’ятдесят літ молодшим?!..