Курилася доріженька

***

Ледве сірий, хмарний день заглянув у вікна домів, Зварич уже був на ногах, готовий до дороги. Потиху, щоб не збудити господарів, вивів ровер надвір і рушив пустою вулицею. Місто спало ще, сповите в ранню мряку, тільки де-не-де проривалась на хвилю тиша. То заторохкотів віз, то загегали гуси десь на передмісті. Ніяких познак війни, неспокою, хвилювання…

Зварич виїхав у чисте поле і, покинувши місто, покинув і думки про те, що в’язало його з ним. За час свойого перебування в Золочеві рідко коли летів гадками в Бужани, хоч як воно і дивно виглядало. Адже мав право, обов’язок і мав чого летіти думками туди… Але-нове життя, нове окруження, нові люди, а наді все завсіди нові вістки полонювали його увагу і забирали його думки. Тепер, коли раптом це все лишилося позаду, з подвійною швидкістю летіла думка в рідне село, до рідних людей…

— Що там діється? Чи здорові всі? Чи Наталка хоч раз подумала про нього?

Навіть не попрощався з нею, як від’їздив… Рано їхав — не було як. Вона ще спала як забита. А може?..

Переїжджаючи попри приходство, бачив, докладно бачив зелену хустку між деревами саду, але, мій Боже, може, ця хустка висіла там ще з вечора?? Зрештою, і служниця може мати зелену хустку!..

Думає Зварич про цю зелену хустку і ще дужче натискає на педалі. Швидко вертиться переднє колесо, підбираючи під себе безконечний шлях, що сірим полотном розіклався між нивами.

А на нивах копи і копи, куди не глянь, куди не звернись. Як величезні сірі птахи, що рівними рядами обсіли стерні і дрімають під навислою мрякою. Тихо там між ними, тільки ранній вітрець колоссям легенько подзвонює і десь під межею чіркають спросоння куропатви. Пізнає їх Зварич по голосу. Незадовго починається час ловів на них, час любого передосіннього ловецького сезону.

Та не на куропатви теперішнє літо, осінь, а може, і зима. Заполюють люди на людей, і не тільки рушницями, а всім, що може швидше досягнути і більше погубити отої двоногої звірини.

Як би на потвердження думок Зварича, із-за Вороняків загуділа гармата. Покотився той гуркіт по вижатих нивах, переплигнув через шлях і пірнув у сиву далечінь.

«Так ніби знову ближче, — подумав Зварич і натиснув на педалі.— Коби хоч не спізнитися назад і застати стрільців ще в Золочеві!..»

Із-за горбка вистрибнули чубки тополь. Останнє село перед Бужанами… Ще кілька кілометрів, одна гора, і вниз — просто до села. Тополі, що росли по краях двірської дороги, виглядали серед мряки, мов довгий ряд казочних лицарів, що станули муром проти ворога.

Зварич минув їх стрілою і зблизився до перших хат села. Нараз із-за корча вискочила перед ним на дорогу сіра постать, що ледве відрізнялась від сивої мряки.

— Halt! Wer da!

Зварич ледве міг спинитися у розгоні. Заїхав у рів і станув.

— Український січовий стрілець Петро Зварич! — вимовив голосно і помалу.

— Kto? кtо? — запитався вояк і підійшов ближче.

— Со раn za jeden? — сказав, придивляючись до Зварича.

— Я ж вам казав! Український січовий стрілець! — відповів Зварич, думаючи, що це вповні вистане для сторожі.

— Со mi tam jakiś striłeć! — махнув легковажно головою. — Pan vygląda podejrzanie! Ano, ze mną do komendanta!

І, не чекаючи на відповідь, уставився три кроки за Зваричем. Зварич мав уже в тому напрямі практику і знав, що не поможе тут ніякий торг чи вияснення. Без слова пішов наперед і за хвилю опинився в першій хаті, де спочивав «пан комендант».

Вояк розбудив команданта і здав йому звіт, причім Зварич вийшов такою підозрілою особою, що навіть не було мови щодо його випущення. В незвичайну пору гнався від границі ровером і не дуже хотів спинятися на святе слово «гальт!»

Командант схопився з ліжка як опарений і витріщився на Зварича.

— Со pan za jeden?

— Я воєнний доброволець, Петро Зварич, з Бужан!

— Ма pan dokumenty?

Зварич показав стрілецьку легітимацію. Командант довго оглядав її, аж до вікна підійшов, щоб відчитати. Врешті звернув Зваричеві.

— Ма pan szczęście, że ja umiem po rusku czytać. Możesz pan iść.[9]

Зварич швидко вийшов з хати і сів на ровер. Саме рушив, як на порозі з’явився вояк, який його придержав перед тим. Зварича аж кортіло показати йому язик, але здержався і тільки посміхнувся глумливо.

— Со się śmiejesz? — заревів вояк. — Stój! Ani kroku dalej![10]

Але Зварич не ждав. Цілою силою натиснув педалі і вмлівіч сховався за закрутом.

— Прокляті згінники! — закляв голосно. — Знаю їх усіх, з Білого Каменя!

Другий кінець села минув вихром, бо боявся, що, може, і тут є сторожа. Але не було нікого, і образа австрійського військового достойника лишилась непокараною.

Виїхав у чисте поле і відітхнув з полегшею. До Бужан нема вже ніякого села, то й сторожі ніде не буде, а в самих Бужанах хоч би й була, там вона йому нічого не зробить. Недавно пережита пригода не зробила на нім ніякого враження. Адже кілька днів тому ще не такого зазнав. Тоді не мав ніякого документа, крім індексу, і був собі звичайним бідним «цивілем». Нині вже не те. Він військовий, і не можна з ним так поступати, як з дурним Якимцем…

Не знати, чи покарано винних у тому вбивстві?!.. Напевно, бо Австрія все ж таки держава, котра має конституцію і шанує права своїх горожан. Тим більше військо!.. Хоч би це був навіть дурний Якимцьо… Поховали десь його вже давно і, може, призабули той страшний день… Наталка дуже любила його. Бувало, візьме тютюну в жменю і несе до дровітні. Якимцьо зуби шкірить з радости, зробить папіроску, викурить, а потім плює на долоню і гасить недокурок. Осторожний був…

Зварич незчувся, як серед отих думок під’їхав під останній горб перед Бужанами. Звичайно, злізав з ровера і йшов на гору пішки, але нинішній холодний ранок додавав енергії і бадьорости. Молодий хлопець чувся здоровим та дужим і легко «взяв» стрімку гору.

Звідси видно було Бужани як на долоні. Ось високі осокори коло камінного хреста, трохи далі, на майдані, школа, а ще далі, направо, приходство, закутане в мряку сльотливого ранку. Село ще не розбудилось зовсім. Десь-не-десь забрехала собака і когути піяли, мов наврочені,— сльоту пророкували.

На вид села збудилось у Зваричеві бажання якнайшвидше бути в ньому. Стільки днів минуло від його останнього побуту, а то не мирний час, що слимаком лізе і по-слимачому змінює відносини…

Ровер швидко нісся по стрімкій гладкій дорозі… Ось уже перші хати, ось уже громадська управа… Заїхав під школу і, оставивши ровер біля огорожі, побіг на задній вхід. Першу стрінув наймичку Юстину. Заспана і немита, брала воду коло криниці.

— Дай Боже здоров’я, Юстинко! — крикнув їй на привіт.

Юстина закліпала з дива очима і всміхнулася від вуха до вуха.

— Господи! Паничу, а ви звідки?

— Як — звідки? — здивувався Зварич. — 3 Золочева!

— А пан директор казали вчора, що ви вже вийшли з Золочева кудись і що тяжко буде вас відпитати. Збиралися нині їхати.

— Коли ми мали вийти?!

— Та таки вчора ввечір. Хтось доповів пану директорові, що ви і другі кудись пішли.

Зварич вірити не хотів, щоб це могло бути правдою. Вчора вечером вимарширували з Золочева на ту славну оборону міста і ще цієї самої днини знали про це в Бужанах. Вістка, ця бистролетна птаха, вже вспіла долетіти сюди.

— А знаєте, паничу: нашого єгомосця вчора шандарі забрали… — говорила Юстина. — Там такий плач. Пані і пан ходили до їмосці.

Зварича наче хтось окропом злив.

— Що ти кажеш?! — сказав більше вже до себе, як до Юстинки, і побіг до хати.

Підійшов під двері дядьків і постукав. Тихо… Тільки чути рівномірний хропіт дядька, знаний і незрівнянний на цілу околицю. Постукав удруге сильніше і довше.

— Хто там? — почувся зсередини змінений голос дядька.

Зварич натиснув клямку і ввійшов до кімнати. Занавіски на вікнах були спущені, і в кімнаті панувала сутінь.

— Хто то? — якось ніби злісно, ніби з острахом запитав Городюк.

— Та то я, Петро! — відповів Зварич.

— Петрику, то ти?! — скричав радісно Городюк. — Чому ж відразу не казав? Я вже думав Бог зна що.

Від Городюкового крику прокинулася і тета. Нервовим рухом сіла на ліжку і отворила широко очі.

— Що… де?!.. Хто то прийшов?..

Зварич без слова припав до її білої руки, яка ще судорожно трималася ковдри.

— Петро! — всміхнулася щасливо. — А ти звідки тут взявся?

— З Золочева, тето! — відповів, не піднімаючи голови.

Городюкова похилилась сидячи і припала устами до голови вихованка.

Петро почув, як якесь дуже любе, ніжне тепло розлилося йому в грудях і здержує віддих. Знав, що дядьки люблять його як сина, але ніколи не відчував цього так сильно, як тепер.

Збудили його дві сльози, що впали йому на шию, і нетерпеливий голос дядька.

— Жінко, та чого ж зараз плакати! Петре, а зі мною не привітаєшся?

Петро відірвався від руки тети і підійшов до дядька.

— Сервус! — вимовив твердо дядько і поцілувався з ним у лице.

Вимовив твердо цей товариський поздоров, але очі шклилися в нього, мовби й їм недалеко було до сліз.

— Ну, як же ж там при стрільцях? — запитав Городюк.

— Добре, але… але… дядьку, чи то правда, що отця Керницького арештували?

Городюк сумно похитав головою.

— Правда…

— Коли ж його взяли? Не можна було щось порадити?! Як же ж так: просто взяли і кінець?

— Не було ради! — відповів прибитим голосом Городюк. — Прийшли на приходство…

— Хто? — перебив Петро.

— Як хто? Жандарми!

— Наші? Бужанські-таки?!

— Ех! Коби-то наші,— зітхнув Городюк. — Ще можна було б до них промовити, а то чужі… Військова жандармерія.

— І що?

— Та що!.. Зробили ревізію. Шукали за якимись планами. Нічого, очевидно, не знайшли, але старого забрали.

— Лайдацтво чисте! Що їм був старий Керницький винен? Дядьку! Тут треба щось робити… Ходім до Керницьких!

— Почекай! Так зараз не можна… Зарано ще. Повстаємо, вип’ємо снідання, тоді підем.

— Треба щось робити… конечно треба, — гарячкувався Петро. — Я вже в Золочеві чув, що арештують москвофілів. Але про Керницького навіть не думав.

— І я так само, — говорив Городюк, натягаючи убрання. — Керницький нічого загалом не робив, а вже про якусь шпіонажу, то й думати смішно.

— Забрали старого… А… решта… в хаті… пані Керницька з донькою… їм нічого?

— Ні. Тільки випитували щось…

— І звідки могло таке впасти на Керницького?

— Мені здається, що це тільки якийсь донос… Але я не вірю, щоб Керницького довго тримали. Нема за що!..

— Донос?! Хто ж міг би… Керницький нікому нічого не завинив. Поляки не вважали його небезпечним.

Городюк підійшов до Петра і глянув на нього таємничим поглядом.

— А більше, крім поляків, нема нікого в Галичині?!

Петро не зрозумів.

— Українці…

— А більше нікого? — допитувався Городюк.

— Жиди!

— Ну, нарешті. Який ти недодумливий…

— Крім поляків і українців є ще в Галичині жиди, — додав злісно, поволі вимовляючи кожне слово.

Пані Городюкова махнула рукою.

— Ех! Тобі все тільки жиди… Бог зна хто доніс…

— Дай спокій, — перебив Городюк. — Я знаю, що говорю. Але це не повинно вийти поза нашу хату.

А звертаючись до Петра, додав:

— Вважай, Петре, що це поки що тільки домисел.

Петро з дива не міг вийти:

— Невже ж Берко міг би…

— Берко не Берко, але щось у тім є. Маю деякі підозріння, навіть докази. Но, але лишім це. Жіночко! — звернувся до Городюкової.— Давай лиш що-небудь поснідати.

Зварич ішов мовчки поруч Городюків. Роздумував над усім, що сталося попереднього дня на приходстві, і над тим, як воно тепер виглядає. Ввійшовши на подвір’я, видалось йому, що все вже не так, як було. Хата стояла якось безрадно на травнику, розсіяно поглядаючи вікнами на всі сторони. На гумні перед стодолою стояв віз, повний снопів, покинений і забутий. Ніхто тим, видно, не журився, що може за хвилю впасти дощ і замочити снопи. На подвір’ї ні живої душі. Навіть пси, що кожного разу вибігали з гавкотом, коли хтось зблизився до хати, нині зашилися кудись, забувши стародавній звичай на попівствах.

Перша стрінула їх пані Керницька. Зварич глянув на неї і очам не хотів вірити: як ця жінка могла так за одну ніч змінитися. Пригаслі очі дивились із-за підпухлих повік бездушно і тупо, що ще більш додавало їм розпучливого вигляду. Довкола уст, які пробували тепер усміхатися, потворилися глибокі морщини, що затирали веселість усміху і викликали сум.

Ціла постать пані Керницької, така проста, рівна донедавна, тепер пригорбилась, пригнулась, мовби давив на плечі тягар.

Підійшла зі своєю сумною усмішкою до Городюків і тихо промовила:

— Добре, що ви прийшли, бо я мало не здурію. Наталка вже хотіла по вас посилати. Так, знаєте, тяжко…

Не докінчила… Видно, що за ніч не виплакала всіх сліз, бо вони цюрком покотилися по лиці.

Зварич стояв збоку, і жаль налягав на його груди. Жалко було йому отця Керницького, що десь поневіряється по арештах, жалко пані Керницької, що ось розридалася в його присутності, жалко й Наталки, що десь по закутках виплакує свою діточу любов…

— Пані дорога! — відізвалась Городюкова. — Успокійтеся, кохані. Нарадимось зараз… щось зробимо.

— І я так думаю, — додав Городюк. — Ось приїхав Петро з Золочева, може, щось порадить. Він же військовий!

Пані Керницька відірвала руки від очей і глянула в сторону Петра. На її лиці майнула усмішка радости і надії. Певно, видалось їй зовсім природним, що Петро, військовий, Український січовий стрілець, дійсно одинокий може тут порадити чи помогти.

— Як ся маєте! — привітала його, коли Петро схилився до її руки. — Ви коли з Золочева?

— Нині раненько! — відповіла за нього Городюкова. — І уявіть собі, пані, якісь вояки задержували його по дорозі. Думали, що то шпіон і навіть арештували…

Петро легковажно посміхнувся.

— Арештувати не арештували, але задержали. Та я їм показав легітимацію, і пустили…

— Чисті вар’яти! — сказав ніби сам до себе Городюк. — То ж переходить усяке поняття.

Розмова весь час провадилась у передпокої. Городюки були такими частими гостями в домі Керницьких, що ні вони, ні пані дому не запримітили цього. Зрештою, хто звертав би увагу на це тоді, коли таке нещастя трапилось. Щойно як заговорив Зварич, пані Керницька пригадала собі, що ще досі не просила гостей до кімнати.

— Ви не дивуйтеся мені,— сказала до Городюкової,— я зовсім вже голову стратила.

— Але ж, пані,— відповіла Городюкова. — Чи то ми такі гості, щоб на нас звертати увагу?

Перейшли через їдальню до салону. В покоях остали ще сліди вчорашньої ревізії. Канапа в їдальні була відсунена і так остала донині. В салоні, біля фортеп’яно, була відірвана дошка в підлозі. Один її кінець держався цвяхами при листві, другий стирчав догори, як відбите віко паки.

Петро оглядав це все і з дива не міг вийти, за чим могли шукати за канапою чи під підлогою.

За його зором пішла пані Керницька і відповіла на німий запит:

— Шукали за російськими крісами… Звідки в нас російські кріси? Тут ще нічого, — говорила далі пані Керницька, — але в канцелярії… Всі метрики, всі письма, всі книжки перекинули, найменший папірчик оглянули. Знайшли «Ниви» кілька чисел — забрали зі собою.

— А як поводилися, пані добродійко? — запитав Зварич.

— Та як? Не пускали нас нікого з хати, випитували службу, чи не бачила кого підозрілого в нас, викрикували, вистукували, а мужа мало один жандарм не вдарив. «Milczeć! Teraz my tu gadamy!» — кричав до мужа.

Пані Керницька на згадку того знов піднесла хусточку до очей. Зварич почув, що в його серці накипає злість на ту незнану силу, яка починає кривдити людей без розбору і без підстави, нібито в ім’я оборони держави перед ворогом.

— І де його, бідного, попровадили? — побивалася пані Керницька.

— Пані, не гризіться, — успокоював її Городюк, хоч самому недалеко було до сліз. Раз у раз витирав окуляри і потягав носом.

— Я думаю, — обізвався Зварич, — що отця забрали до староства, до Золочева.

— Ні, не до Золочева. Повезли кудись на захід, може, до самого Львова.

— То ще було б півбіди, — сказав Городюк. — Львів — не яка-будь провінція в роді Золочева чи Перемишлян. Багато наших впливових людей. Я й сам знаю декого і в намісництві, і в раді шкільній, і в краєвім виділі. Впрочім, наші посли…

— А якби так поїхати просто до Львова? — запитав Зварич.

— Я вже сама так думаю! — відповіла пані Керннцька. — Але коби знаття, що мужа до Львова забрали.

Городюк покрутив головою:

— Ні, пані! Ви не можете тепер їхати. Без ніякого документа… ще вас де по дорозі затримають, а тоді і отцеві не поможете, і собі пошкодите. Найліпше буде, як я поїду. Але перед тим мушу розвідатися, де отця забрали. Бодай менше-більше. Я вже нині посилав на жандармську станицю, але не було коменданта. А він одинокий може щось про те сказати.

— Ні, дядьку, — обізвався Зварич, — найліпше, як я поїду. Вас тут треба: мусите бути і в хаті, і тут. А я сяду на ровер і вертаю до Золочева, а звідтам просто до Львова.

Пані Керницька подивилася з вдячністю на Зварича:

— Ой, пане Петре, якби ви мені це зробили… Ви тепер маєте всюди доступ, вам повірять, послухають.

А Городюк додав:

— Таки так, як ти кажеш, буде найліпше. Тільки не знати, чи тебе пустить команда?!

— Чому не пустить?! Скажу, в якій справі, то, певно, позволить.

— Дай, Боже! Але я таки ще перед тим запитаюся на станиці.

— Підіть, підіть, пане директор, — просила Городюкова. — Шірмер так добре жив з мужем, повинен сказати.

— Не тільки повинен, але мусить, — додав палко Зварич.

— Нема тепер, сину, жадного мусу, крім одного — як маєш силу! — відповів Городюк. — А що силу має військо, то тільки ми, цивільні, мусимо, а вони можуть, як хочуть. Але я думаю, що Шірмер скаже, бо чесний чоловік і німець.

Сказавши це, Городюк встав і зібрався до виходу.

— Ви сидіть і чекайте на мене. За півгодини я вернуся, — сказав на відхіднім.

Пані Керницька видимо заспокоїлася. Чорні думи, що обсіли були від учора її голову, вступилися — відлетіли під впливом слів Зварича і Городюка. Здавалося їй, що справа не так вже зле стоїть, як виглядала, і отець Еміліян верне за два-три дні назад додому.

— Господи, аж мені легше стало, — сказала і відітхнула з полегшею. — Яка я вам, панство, вдячна, що ви зайнялися тим усім.

Городюкова махнула легковажно рукою:

— Ах, пані кохані! Чи якби в нас, не дай, Боже, щось такого сталося, чи не помогли б нам.

— Та так, але знаєте, пані, завсіди приємно, як ви нами так зайнялися. Я вже була безрадна: тут мужа забрали, тут я сама — боюся вночі, надслухую, може, й по нас ще прийдуть… Цілісіньку ніч ока не заплющила. Наталка также не знаю, чи спала…

— А де ж панна Наталка? — відважився запитати Зварич, вибравши догідну хвилю.

— Десь, певно, в городі сидить. Чекайте, зараз її покличу. Нехай трохи розважиться. Бідна дитина так сплакалася за татом.

— Кличте, пані, нехай сидить разом з нами, — обізвалася Городюкова.

— Все-таки легше в гурті, як наодинці.

— А ви знаєте, — всміхнулася Керницька, — що я ще нині нічого в устах не мала.

— Бійтеся Бога! — зжахнулася Городюкова. — Певно, Наталка так само. Йдіть, пані, кличте її і їжте, конечно їжте що-небудь. Ви не можете так робити, таж то можна заслабнути. Чекайте, ви йдіть по Наталку, а я піду до кухні щось прилагодити.

— Може, я попрошу панну Наталку, — жертвувався Зварич. — А пані добродійка з тетою остануть.

— Добре, Петрику, йди на город і клич, — сказала панні Городюкова і, взявши Керницьку під руку, пішла з нею до кухні.

Петро був незвичайно вдоволений з такого обороту справи. Весь час розмови, хоч і як займала вона його, хоч і як арештування отця Керницького лежало йому на серці,— раз у раз глипав на двері, чи відчиняться і не стане в них знайома йому постать дівчини, що мов навмисно сховалася перед ним.

Вийшов швидко на веранду і зараз зі сходів гукнув:

— Панно Наталко! Панно Наталко!

Ніхто не відгукнувся. Петро, знаючи всі закамарки городу, пустився стежками шукати дівчини. Саме входив у бузкову алею, як із корчів показалася зелена турецька хустка.

— Панно Наталко! — кликнув ще раз Петро, так, ніби її не завважив. Йому страшенно хотілося, щоб Наталка відповіла на його клик.

— Прошу! — відгукнулася легко дівчина.

Петрове серце тріпнулось радісно від того голосу. Швидко побіг стежкою і за хвилю станув перед дівчиною.

Вона спинилася на ходу і стояла потупивши очі. Ціла Петрова певність себе десь нараз поділася.

— Панно Наталко! — сказав несміло. — Ходіть до хати. Адже ви ще нічого не їли нині…

Останні слова сказав так якось ніжно, мов до маленької дитини. Наталка помалу піднесла очі, і на Петра глянули дві волошки, ще гарніші, як звичайно, бо повні сліз, немов роси.

— Ви коли приїхали? — запитала тихо, але радісно.

Петро щойно тепер помітив, що не привітався з нею.

— Нині рано. І як довідався про все від дядьків, прийшов до вас.

Наталка спустила голову і почала кліпати очима. Дві великі сльози викотились із-під вій і задержались на личку.

Петро почув, що й йому напливає сердечна вода до очей. Бідна кохана дівчина! Скільки мусила витерпіти!.. Але разом з тим зникла і його несмілість.

— Панно Наталко! — промовив, підступаючи ближче. — Не гризіться, все буде добре!

— Ая, буде… Зроблять так з татком, як з Якимцьом!.. — ледве вимовила Наталка. Плечі в неї підкулились, голова іде нижче опала, а цілим тілом потряс довго здержуваний плач.

Затулилася хусточкою і стояла, така безпомічна, така бідна і така кохана, що Петро не міг здержатися: притулив її легенько до себе. Не боронилася. Навпаки, сперлася на нього і хлипала на його грудях. Петро здержував цілою силою волі сльози, що, не маючи вільної дороги до очей, стиснули йому горло і відібрали мову. Мовчки гладив одною рукою ясну голівку, а другою горнув до себе безвільне, в’яле тіло дівчини.

Врешті поборов жаль і завернув сльози.

— Наталко! Кохана моя! Не плач!

Сам не знав, звідки в нього та сміливість узялася, що сказав до неї через «ти». Наталка, на диво, не пручалася, не протестувала.

Може, не чула його слів…

— Не плач! Наталко! — говорив щораз відважніше. — Не бійся! Татові нічого не станеться. Нині-завтра вернеться назад.

Рукою підніс її голову догори. На нього глянуло лице з заплаканими очима і скривленими устами.

Не боронилася. Так хотілося йому, поцілувати оті скривлені усточка, але тільки притулив своє лице. Наталка перестала плакати і тільки схлипувала, як дитина крізь сон.

— Ну, вже успокійсь, коханчику мій любий, — шептав до неї.— Бачиш, я приїхав до тебе і все зроблю, що можу… Тато приїде наз…

Увірвав на півслові. Почув, як мокрі від сліз, холодні уста дівчини діткнулися ледве чутно його гарячого обличчя. А може, це йому тільки так видалось?! Пригорнув кріпше кохану дівчину і завмер у вижиданні. Ще більш приблизне своє лице до її уст.

— А за мене не забула, Наталко? — сказав ледве чутно.

Від Наталки прийшла безмовна відповідь, та така, якої сам Петро не сподівався. Наглим рухом закинула дівчина руки на його шию і щільно притулила лице до його лиця.

— Ні, Петрику, не забула…

Петро в першій хвилі аж остовпів. Перший раз у житті обійняла його дівчина і призналася, що любить його, що не забула про нього. Не хотів просто вірити, що це все правда. Але глянув униз і побачив її, свою кохану, вимріяну Наталку, з руками, закиненими на його шию.

Остання опора прорвалася. Повінь невимовної радости хлинула до нього, і він, не пам’ятаючись від дивної розкоші, припав устами до її уст, очей і шиї. Чув на устах солоний смак Наталчиних сліз, але це тільки подвоювало його жажду поцілунків.

Наталка не боронилася. Як розтаялий віск, подавалася в його руках, ціла якась безвільна: з замкненими очима, з розхиленими устами лежала в його руках, мов омліла.

Тільки з-під довгих чорних вій не котилися вже сльози, а довкруги уст грала далека усмішка щастя.

— Наталочко, ти моє кохане дитинятко, дівчино моя єдина! — говорив між одним і другим поцілунком Петро і сам радів з тих відважних любовних слів. Адже має право так говорити.

— Ти, мій любчику! — додавав щораз то нові слова, а все з додатком «ти», яке йому зі всього найбільш було любе.

— Петре-е-! — почувся голос Городюкової від веранди. Наталка перша почула його. Хотіла відскочити, але Петро міцно держав її за стан, цілуючи далі безустанку. Мусила руками відіпхнути його голову, і щойно тоді пустив її.

— Петр-е-е! А де ви там? — кликала Городючка, мов причуваючи, що справді Петро не сам, а з Наталкою.

Петро добре мусив відсапнути, заки зважився відгукнутись:

— Ми тут. Зараз ідемо!

Стояв тепер проти Наталки і усміхався. Несвідомо, але сильно відчував розкіш своєї влади і дівочої покірности. Та заразом ця покірність дівоча визивала в ньому і друге почування — охоту до послуху, що випливала з почуття тієї влади.

— Наталко! Не гнівайся на мене! — заговорив покірно.

— Ет! Ти трохи незносний! — сказала ображено і видула губки.

Поправила розсипані коси і пішла стежечкою. Вона наперед, а Петро за нею… Пані Городюкова стрінула її на веранді:

— Де ти, Наталко, так сховалася, що за тобою так довго шукати треба. Петро відчув, що Наталці тяжко буде знайти відповідь і поспішив з поміччю:

— Я пішов аж над річку, потім до пасіки, звідтам до саду…

— А звідтам до лісу… — додала поважно Городюкова.

— Ні, направду, тіточко! — боронився Петро, прилапаний на видумці.

— Добре, що врешті знайшов. Ну, ходіть вже, ходіть. Наталочко, треба щось з’їсти.

Наталка аж тепер відзискала мову, коли зійшло на їду.

— Я зовсім не голодна, прошу пані. Мені нині не в голові їда…

Городюкова обняла її за стан і пригорнула до себе.

— Бідна дитина, сплакалася за татом… не гризися: муж і Петро якось його видобудуть.

Ніжно поцілувала Наталчину голову, а Наталка її руку. Петрові здавалося, що ще ніколи їхнє привітання не було таке сердечне, як нині. Може, це з огляду на нещастя в хаті, а може, на щастя у двох молодих душах?!

Запахло доброю кавою по кімнатах, і похоронний настрій немов під землю провалився. Пані Керницька краяла на таріль скібки булки, спокійна вже і менше зажурена. Прийшли чужі люди, потішили, і горе видалось їй не таким великим, як на самоті. Решти доконала благовонь попівської кави, що здавна має прикмету гоїти сердечні рани, забувати кривди, годити сварки, затіснювати симпатії. Не раз панотець, вернувши з церкви, здається, дім цілий горі дном переверне, а подадуть на стіл каву — і він смирніший від голуба. Не раз від самого рання паніматка словами куряву по кімнатах збиває, наймичок до всіх чортів порозсилає, дітей двічі перемолотить, а запахне кава, запарує сметанка — і паніматка мов не та: всміхається і прощення просить.

Так і тепер. Прийшла кава на стіл — і випогодились зажурені лиця, вступила надія в серце і віра, що все ще може добре скінчитися. До того сонце, що від раннього ранку куняло за хмарами, розсунуло їх і глянуло веселим чистим оком на бужанське приходство, вдарило промінням по шибках вікон.

Городюкова і Петро вже давно були на сніданні, але не дуже вимовлялися: залежало їм на тім, щоб Керницька і Наталка мали товариство при їді. При кінці сніданку вернув Городюк зі станиці і став розказувати.

— Я так і думав, — говорив, трохи задиханий, — що отця не повезли до Золочева. Шірмер (тільки прошу не зрадити, що то він — дуже мене просив!) казав мені, що отця відставили до Перемишлян, а звідтам поїде до Львова. Він має надію, що справа буде вияснена і отця випустять…

— Хвалити Бога! — зітхнула Городюкова.

— Так-так, але як мужа потримають кілька днів, то треба йому їсти передати, а я не знаю де…

Керницька, як перше припускала найгірше, так тепер уважала за зовсім природне, що її чоловіка випустять. Журилася вже тільки тим, як він переживе тих кілька днів у тюрмі.

— На це також порадимо, — запевняв Городюк. — Нині вже нема чого, але завтра поїдемо з Петром до Золочева, я постараюся, щоб йому дали відпустку, а звідтам він поїде до Львова. Маю у Львові декого, що зробить мені прислугу і поможе отцю.

— Дуже вам дякую, пане директор, — заговорила Керницька, — але, може б, ви були такі добрі поїхати ще нині.

— Нема потреби, пані добродійко. Отця ще у Львові нема, і хто зна, чи завтра буде, а післязавтра напевно і він, і Петро вже побачаться.

Аргументи Городюка були такі переконуючі, що ніхто навіть не сумнівався, що може інакше статися. Два дні не рік, а Львів не за горами!

Рішивши час від’їзду і спосіб рятунку для отця Еміліяна, всі до решти заспокоїлися. Справа була майже поладнана. Вистачало тільки поїхати до Львова, позавозити листи Городюка до «впливових осіб» і привезти чи прислати отця Керницького назад у Бужани.

Городюки осталися в Керницьких на обіді, а вечером пані Городюкова згодилася ночувати на приходстві, щоби не оставляти домашніх самих.

Весь день Петро був з Наталкою, але Наталка, на диво, зробилася знову неприступна і ні разу не дала йому нагоди зблизитися. Кілька разів заставав її саму то в передпокої, то в салоні, то в городці біля хати, але не мав смілости взяти її хоч би за руку, бо Наталка навіть в розмові була здержлива, ба що більше — перейшла знову на «ви», так, начеб ранішньої сцени зовсім не було.

Різно собі поясняв її поведінку, аж урешті покинув міркування і, лихий на неї, на себе і на цілий світ, поплівся за дядьком додому спати. Вдома Городюк вернув знову до арештування отця Еміліяна.

— Я маю певні дані,— говорив до Петра, — що в тім корчмар мачав пальці.

— Не думаю, дядьку. Адже Керницький зовсім добре з ним жив. На вас якби він робив донос, то можливе, але на Керницького? За що?!

— За що?! За те саме, що зробив у Заставках другий жид на селян. Трьох арештували і повезли кудись. Жид навіть не крився, що то він був причиною.

— Мені чогось вірити не хочеться, — сумнівався Петро. — Берко не має чого мститися на Керницькім. Він же не раз і коней позичав на приходстві, і пашу брав на виплат…

— Ти говори своє, а я тобі кажу, що воно так є. Чого доброго, ще й на мене нашле жандармерію. Але я не боюся. Мене знає ціла околиця, і мені жид не зробить нічого.

До дверей хтось застукав… Городюк як сидів за столом, так і закляк на місці. Поблід як папір і вліпив очі в Петра.

«Жандарми», — мигнуло Петрові в голові. Спершу і він почув мурашки за спиною, але швидко прийшов до себе. Жандарми?! Нехай будуть! Що вони можуть йому зробити, йому — військовому!?. А дядькові теж нічого не грозить. Встав і певною ходою підійшов до дверей.

— Хто там? — запитав голосно.

— Та то я, Василь.

— А то ви, Василю? — крикнув радісно Городюк. Ходіть, ходіть до хати.

Двері відчинилися, і всередину ввійшов молодий ще чоловік, невисокий, сухорлявий, з блідим хоровитим лицем. Городюк встав і припрошував.

— Ходіть ближче, сідайте! Що вас у таку пору до мене привело?

Василь підійшов і звітався.

— Нехай пан директор заслонять вікно! — сказав на вступі таємничим голосом.

— Або що таке? — запитався здивовано Городюк.

— Завсіди безпечніше! — усміхнувся Василь.

— Василю, кажіть, що таке? — нетерпеливився Городюк під час того, як Петро спускав занавіски.

— Жандарми нині були в війта і розпитували за пана директора.

— За мене?! Чого?

— Питалися, чи то правда, що пан з Росії газети виписують.

— А війт що?

— Війт казав, що не знає. Але знає, що пан директор українець і з москалями не тримають.

— А вони що?

— Вони казали, що їм нібито хтось мав дати знати, що пан директор тільки прикидаються українцем, а, властиво, то такі самі, як отець Керницький.

— Як то?! Наші жандарми таке говорили?

— Ні, то не були наші. Звідкись приїхали: військові! Потім, як війт їм усе розказав, то вони посідали на віз і поїхали назад, кудись як до Перемишлян.

— Чому ж ви мені аж тепер це говорите? — хвилювався Городюк.

— Бо вони щойно недавно були, а я йшов до війта, то бачив, як від’їздили, а потім війт розказав мені все.

Городюк скинув окуляри і почав їх чистити хусточкою. Потім вложив їх назад і почав м’яти бороду.

— Як ви думаєте, Василю, хто то міг таке наговорити? Василь скривив уста, схиливши набік голову.

— Певно, хтось з нашого села. Але хто?! Городюк запалився.

— Берко! — сказав з притиском. — Берко — і більш ніхто!

Відкривши раз донощика, Городюк почав бігати по хаті.

— Ні, ніхто інший, тільки Берко. Я йому залив сала за шкіру, а він тепер мені хоче. Але не дочекає. Хіба я не я!

Василь спокійно водив за директором очима і не обзивався.

Городюк на хвилю станув перед ним.

— А ви як думаєте, Василю?

— Я думаю, — відповів поволі і з надумою Василь, — що в нашім селі нема таких багато, щоб на пана директора робили доноси.

— Берко, тільки Берко! — кричав схвильований Городюк. — Отця Керницького також він прискаржив. Але чекайте — завтра я в Золочеві знайду справедливість.

— Пан директор завтра до міста їдуть?

— Так, їдемо, обидва з Петром.

— Ой, не знаю, чи застануть там уже староство. Нині приїхав Іван Задорожний, то розказував, що вже з Золочева всі вибираються: староство, магазини, новобранці.

— Що ви кажете? — вмішався Зварич. — То ж не може бути. Я нині рано з Золочева виїхав.

— Не можу сказати, чи то правда, але він так говорив. Розказував, що наші знов десь там москаля пустили.

В хаті запанувала моторошна тиша. Городюк затих, бо розігнався словами і думками до староства, а воно втекло перед ним, а Петра громом ударила вістка про новобранців. Певно, що й стрільці забралися з Золочева… Що тепер буде і де прийдеться шукати за ними?! Поглянув допитливо на дядька. Городюк покрутив недовірливо головою:

— Щось мені в те все не хочеться вірити. Де ж би так швидко?!.

Василь рушив раменами.

— Не знаю, прошу пана директора, чи то правда, бо сам не видів. Але Задорожний казав, що за Золочевом фір а фір. Пани в повозах і наші люди — всі втікають перед москалем. Хтось там йому розказував, що москаль йде вперед, що ані стриму нема…

Городюк затріпав рукою.

— Навіть такого, Василю, не говоріть; раз, що то неправда, по-друге, ще хто почує — і готова біда. Нащо вам клопоту.

— А що ж я говорю? — здивувався Василь. — Розказував Задорожний, та й я переповідаю.

— І не переповідайте, бо і йому, і вам може за те дістатися.

— Я нікому не говорив, але думаю, пану директорові можна.

В Василевім голосі почулася нотка розчарування. Він наче би був обиджений за свою щирість і довір’я до директора.

Городюк вичув це й одразу ж поспішився перепросити селянина.

— Ви мене зле зрозуміли. Певно, що добре, що ви мені сказали, але я маю на думці других людей.

— До Берка я не піду. Зрештою, він сам, видно, щось пронюхав, бо літав перед вечером по селі і розпитував людей.

— Може, він так тільки питався?

— Е, ні. То здибав мене Юрко Рибак: «Щось то, — каже, — недобре з війною чувати, коли Берко такий перестрашений. Питався, — говорить, — чи я не чув, що наші з Золочева відступили».

— Дядьку, — обізвався Петро. — Ми мусимо зараз завтра зрання поїхати до Золочева. Може, воно і не все правда, що люди говорять, але щось у тім є. Вже від двох днів по Золочеві кружляли непевні вісті.

— Слухайте, Василю, — звернувся Городюк до селянина, — може б, ви поїхали завтра з нами?

— Та… чому… — зам’явся Василь — але…

— Маєте роботу!? — підхопив Городюк. — Не бійтеся, довго не будемо. На полуднє будете назад.

— Поїдьте, Василю, — докинув Петро. — Подивимося, розглянемось і вернете з паном директором.

— А ви як?!

— Я вже не вернуся. Мушу остатися, адже я вже записаний і дістав відпустку тільки на один день. Не знаю, як там зі стрільцями…

— Я ніби трохи й того прийшов до пана директора, — обізвався Василь. — Тамтої неділі ви, паничу, говорили нашим хлопцям, щоб ішли до стрільців, але тільки двох пішло. Нині прийшли до мене і Михайло Саганів, і Василь Склярський, і Василь Яцинів та й кажуть, що вони хочуть іти до стрільців.

— То знаменито, — втішився Петро. — Завтра нехай їдуть разом з нами. Мені вже, знаєте, аж встидно було за Бужани. З інших сіл то по десять хлопців, а з нашого — двох.

— Ну, добре, — згодився Василь, встаючи з крісла. — Я завтра поїду, але мусимо рано виїхати, бо ще навіть снопів усіх не позвозили.

— На полудень будемо, — запевняв його Городюк.

— А хлопцям скажіть, щоб були готові,— наказував Петро.