Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Компот зі смородини

Коли Губченку було п’ять років, він назавжди втік із дитячого садка. Власне, вони втекли удвох із Олею. Це Оля й придумала.

— Я б цього не стерпіла, — сказала вона. — Я б утекла із садка.

Губченко подивився на неї з сумнівом.

— Як?

— Через дот.

Губченко миттю вкрився липким потом. У дот лазили тільки найбільші відчайдухи. Він — ніколи. Оля — теж. Дот був старий, іще часів війни; що в ньому могло бути, вони навіть не уявляли. Ті хлопці, які лазили в дот, поверталися бліді, перелякані, вони нічого нікому не казали про те, що бачили всередині. Однак удруге ніхто з них не намагався туди залізти. Губченко якось навіть спитався в Бударного:

— Бударний, що там?

— Сам полізь і подивись, — невдоволено буркнув той у відповідь і відійшов.

Більше Губченко не розпитував.

Утім, що могло там бути? Якщо не гадюки, то нічого страшного бути не могло. По-перше, хлопці повернулися, хоч і перелякані. По-друге, навіть гімна там бути не могло — крім них, дітлахів, туди ніхто залізти не міг. Губченко сам бачив, як надійно заварені й забетоновані аж до половини двері. Амбразури маленькі — навіть першокласникові не кожному пролізти. Одна амбразура була за глухою тильною стіною повітки, де проводила час старша група. Друга виходила на берег річки — вже за парканом дитсадка.

Оля мала рацію: це справді був варіант. І, мабуть, таки єдиний. Тільки спускатися в амбразуру треба ногами вперед, а вилазити навпаки — головою вперед. Тоді можна бути впевненим, що тебе ніякий випадковий рибалка не помітить.

Якби лізти в цей чорний і незвіданий жах запропонував хтось із хлопців, Губченко нізащо не погодився б. Придумав би безліч причин, чому він саме сьогодні не може цього зробити. Але запропонувала Оля. До того ж це не було ідіотською розвагою. Це був порятунок. Єдиний шлях утечі з дитсадка. Губченко погодився.

Цікаво, що тепер, через кілька десятиліть по тому, він нічого не пам’ятав про дот. Тобто про те, що бачив усередині. Так ніби спустився туди, потім жах, потім виліз. За ним вилізла Оля.

Пам’ять витіснила всі деталі. Чи було там чисто, чи були там павуки або гадюки — нічого не збереглося. Тільки холодний нудотний жах.

Наступна картина, яку він пам’ятав, — це вузенький простір між парканом Стартановичів і їхньою ж смородиною. Смородина біля їхнього двору була височенна й густюща. Вся вулиця не могла її об’їсти. Звісно, ніхто особливо й не старався. Хіба своєї мало? От черешню в Доленків оббирали до останньої ягідки, а смородину в Стартановичів — тільки так, вряди-годи. Губченко взагалі ніколи її не рвав — він не любив смородини; ніколи її не куштував, тому й не любив. Навіть уявити собі не міг, як би він міг узяти в рота гидоту таку. В тому й полягала головна проблема.

Сьогодні на обід був компот зі смородини. Губченко його, ясна річ, не пив. Але, як на гріх, на обід нагодилася Зінаїда Вартанівна, директорка дитсадка, чорна й страшна, з п’ятьма цупкими волосинами, що випиналися з коричневої родимки на підборідді.

— Слухняні діточки нічого не залишають у тарілках, — ніби неабияку новину, повідомила вона з порога. — Ваші тата й мами так тяжко заробляють на шмат хліба, що не доїдати — це просто злочин. Це насамперед, щоб ви знали, неповага до тата й мами. А по-друге, щоб ви знали, — неповага до самих себе.

Зінаїда Вартанівна зробила круглі очі й приголомшено, майже пошепки спитала Губченка:

— Ти не випив компот?!.

У компоті плавали ягоди смородини — напіврозчавлені й розварені. Таким же напіврозчавленим почувався Губченко. Він знав, що не випити компот не можна, і знав, що ніяка сила не змусить його зробити хоча б ковток.

— Ой, Зіно Вартанівно, він у нас такий до їди вередливий, — улесливо прошелестіла Ганна Іванівна. — Стіко всього не їсть!..

— Не хоче — хай не їсть, — залізом проскреготіла директорка. — Здохне від дистрофії. А компот він вип’є.

Губченко боявся відвести очі від понівечених ягід. Він не бачив, що діється в їдальні. Тільки рух голосів давав йому уявлення про те, що відбувається. Ось Зінаїда Вартанівна опинилася праворуч від нього.

— Ану, Ганно Іванівно, — гримнула вона.

Міцні, мов обценьки, руки виховательки схопили його вище ліктів і притисли до спинки стільця. Він заплющив очі, зціпив зуби й спробував вирватися. Даремно. Від Зінаїди Вартанівни не вирвешся.

«Усе одно не роззявлю рота», — подумав Губченко.

— Або сам роззяв пельку, або… — страшно промовила Зінаїда Вартанівна.

І її пальці зімкнулися на його ніздрях. Крізь заплющені повіки покотилися сльози, він відчув їх вухами, бо голова вже була задерта обличчям до стелі.

Він роззявив рота, щоб вдихнути повітря, й у горло йому потекла гидотно-липка, солодка й смердюча рідина.

— Нє, ну ти глянь, — обурено вигукнула Зінаїда Вартанівна. — Воно ще й ригає!

А воно справді повернуло весь обід, і не просто повернуло, а на довгу картату спідницю Зінаїди Вартанівни. Вона, забувши про педагогічний обов’язок, панічно полетіла до свого кабінету, гидливо розчепіривши кігті, мов сова. Вона нічого не сказала на прощання, але Губченко знав, що тепер на нього чекає. Всю тиху годину він проведе в темній комірчині в кінці коридора. Там його крики не заважатимуть спати решті — слухняним діточкам.

— Я його вмию, — спокійно сказала Оля, швидко вибралася з-за столу, взяла Губченка за руку й повела на подвір’я, до умивальників. Розгублена Ганна Іванівна навіть не встигла нічого сказати.

Там, біля довгої іржавої труби з дірочками, крізь які падали в жерстяні ясла репетливі цівочки води, вона й сказала йому:

— Я б цього не стерпіла…

І вони втекли крізь бійниці занедбаної оборонної споруди, яку збудували ще німці, аби не дати нашим можливості переправитися через Південний Буг.

Губченко пам’ятав, як вони сиділи за кущами смородини, як повз них пробігла Ганна Іванівна з кимось із працівників дитсадка (вже забулося, хто саме її супроводжував). Як вони дослухалися до грюкоту в залізні ворота спочатку Олині, потім Губченків, як надривався за воротами їхній Тобік, як потім, певне, вийшла з двору Шинкарчучка й сказала, що нікого вдома немає, що батьки на роботі, а малий у дитсадку, а хіба нє? А шо случилося? А батькам повідомили?

— Нам ваших порад не вистачало! — розкричалася Ганна Іванівна.

Вже дорослий, Губченко розумів, у яку халепу вона тоді вскочила. Як тепер пояснити сусідам, що з їхнього дитсадка діти завиграшки можуть утекти, як тепер повідомити батькам, що вони, педагоги, й гадки не мають, де ці діти можуть бути?..

Нашорошивши вуха, Оля дивилася просто перед собою мовби незрячими очима й механічно клювала смородину Стартановичів. Їй і на думку не спало запропонувати Губченку. Та й не могла вона цього зробити — вона його знала як облупленого. Два роки вже живуть через дорогу, два роки практично нерозлучні — ні вдома, ні в садку.

І тоді Губченко збагнув, що люди бувають різні. Що Зінаїда Вартанівна — зовсім не така, як Оля. І Ганна Іванівна не така. Навіть Шинкарчучка — і та не така. І тоді ж він вирішив, що ніколи більше не піде до дитсадка.

Це було дивне рішення. Він чудово розумів, що нікуди не дінеться. Мама працює, батько — тим більше. Залишатися йому ні з ким. І ніхто його самого вдома не залишить. Його вмовлятимуть, битимуть, лякатимуть і зрештою силоміць потягнуть до садка. А Зінаїда Вартанівна солодко усміхатиметься йому зареваному й грудним голосом воркотітиме:

— Ну, що ж ти! Ну, зразу сказав би, що не п’єш компоту. Хіба ж нам важко було б чаю чи що тобі зробити…

І тут же перейде на залізний тон, широко розкривши великі круглі очі:

— Ви ж знали, Ганно Іванівно! Ви ж могли попередити? Чи не знали?..

Ганна Іванівна холонутиме під її поглядом, наче зацькована миша, а мама не знатиме, куди очі подіти від сорому. Вона залишить його й побіжить на роботу, розмазуючи по щоках сльози й пудру «Рошель», мало не втрапивши під таку рідкісну на ті часи полуторку на Веселинівській…

Усе це Губченко знав. І тому вирішив, що він, звичайно, піде в дитсадок і не влаштовуватиме всіх цих випробувань для себе й мами… Але його самого там не буде. Там буде тільки його оболонка, тільки та його частинка, яка є слухняним хлопчиком. А сам він буде тим часом там, де схоче.

Це було поворотне рішення. Воно визначило все Губченкове життя.

МГ

За цим же правилом він учився в школі, в університеті, так само свого часу одружився, і дружина мала за чоловіка лише якусь частку Губченкового Я.

В інституті, де він працював, його знали як талановитого інженера й дослідника (досить рідко поєднувані риси), і цього співробітникам було достатньо. У видавництві його знали тільки як письменника, не підозрюючи про інше, наукове, життя свого автора. Та й навіщо — книжки розходяться, прибуток є, за гонорари письменник не бореться: скільки заплатили, стільки й гаразд… Він був чемний, чуйний, вихований — усім навколо цього вистачало, й більшого від нього не чекали. У школі, щоправда, виникали проблеми — адже Губченко був чудовою (з погляду вчителів) кандидатурою на різноманітні громадські клопоти: то голови ради загону, то старости, то делегата на зліт, конференцію, олімпіаду чи ще якесь збіговисько. Але то все було не так і обтяжливо, Губченко сприймав це як іще один відтінок того самого кольору. Він був слухняним хлопчиком, мав певні вигоди з того, тож мусив виконувати й деякі обов’язки.

Звичайно, ніхто в інституті, де він працював, не розраховував і на те, що Губченко здатний на серйозне відкриття. Щоправда, він і сам не дуже на те сподівався. Зрештою, він нічого такого особливого й не відкрив: усі елементи були давно вже відкриті іншими. Не вистачало дрібнички: об’єднати все саме в ту комбінацію, яка народжувала віками омріяну машину, що її сам Губченко обережно називав МГ, емге, цілком незрозуміле слово, схоже на угу або еге. Навіть якщо прохопишся в розмові з кимось (а це була цілком реальна небезпека, бо думати останнім часом він звик тільки про МГ, винахід його розпирав, так хотілося поділитися, порадитися…), все одно ніхто не зрозуміє, про що йдеться, навіть не помітить цього слівця в потоці інших.

Якийсь час Губченко міркував про можливості легалізації, оприлюднення результатів своїх багаторічних пошуків. Та згодом облишив цю ідею. По-перше, це б вимагало документального оформлення — креслення, обґрунтування, історичні довідки, специфікація деталей і вузлів, довідки, потім іще довідки, а тоді вже довідки — про таке без жаху не може думати жоден винахідник чи навіть раціоналізатор. Та й часу на все це Губченко не мав. Не мав часу (і це по- друге), бо МГ вимагала ще сили-силенної експериментів, доведення до ладу, вдосконалень і т. п. По-третє, Губченко й сам іще не знав, яке (чи то пак які) застосування МГ до чого можуть привести. Відчиняти скриньку Пандори, не зваживши всіх наслідків, міг хтось інший, а не така обережна людина, як Губченко. Адже питання охоплювало занадто багато аспектів: він мусив передбачити не тільки сторонні ефекти, що можуть виникнути у застосуванні його винаходу, а й ті несподівані напрямки застосування, які можуть бути вигідними іншим. Зрозуміло ж, якщо винахід оприлюдниш, то вже не зможеш контролювати, в чиї руки він далі потрапить, задля чого його використовуватимуть.

А головне, що його стримувало, це небажання зажити слави божевільного. Він умів бути слухняним хлопчиком. Він знав, як поводитися, готовий був до несподіванок, словом, йому спокійніше і звичніше було жити в оточенні хай і не любові, але симпатії. Змінити це на образ людини не сповна розуму — ні, це було б занадто важко. Занадто багато довелося б усім пояснювати, когось переконувати, відповідати на запитання, яких він не розуміє, власне, докорінно змінити спосіб життя…

Повертатися в дитячий садок він не мав ніякого бажання. Краще пити те, що любиш, — чай, наприклад.

Пацюча комірчина

Цю комірчину Губченко знайшов випадково. Він узагалі любив покладатися на випадковість: йому здебільшого щастило. Якось керівництво інституту здало в оренду кілька кімнат і на отримані гроші вирішило придбати нові комп’ютери. Оскільки чи не єдиним працівником, який регулярно ходив на роботу, лишався Губченко, то йому й дістався новий пентіум. Утім, його попередили, що грошей уже не лишилося, тому принтером треба користуватися старим, а до Інтернету він буде під’єднаний у наступному місяці, коли орендарі сплатять черговий внесок.

Чекати так довго він не хотів — був переконаний, що справа, не зроблена відразу, так і залишиться незробленою. Через місяць у директора з’явиться купа нових проблем, тож щасливий власник пентіума так і сидітиме без інтернету. Для людини з його головою і руками під’єднати комп’ютер до мережі — діло зовсім нескладне. Він придбав за власні кошти хаб, адже в старому вже не було портів, кабель необхідної довжини, лишалося тільки підключитись. Єдиною проблемою була старезна шафа, мабуть, ровесниця Академії наук. Вона вщерть була напхана старими запорошеними теками з протоколами засідань профкому, планами роботи на четверту п’ятирічку й звітами про громадську роботу працівників відділу. Щоб пропустити кабель за шафою, її слід було відсунути хоча б на двадцять сантиметрів.

Сподіватися на чиюсь допомогу було марно, бо колеги з’являлися в лабораторії тільки в дні зарплати, та ще хіба в когось був день народження — відзначити його в колі трудового колективу вважалося священним обов’язком кожного.

Несамовито чхаючи й кашляючи від хмари пилу, Губченко повиймав усі до одної теки, порозганяв неляканих павуків і наліг плечем на стінку шафи. Вона без особливого бажання посунулася, щось невдоволено рипнувши. А за нею відкрилася глибока ніша, в якій пискнув сполоханий пацюк.

Пацюків Губченко не любив, тож не одразу зайшов до комірчини: спершу притяг переноску, ввімкнув лампочку й уже з нею обстежив брудне порожнє приміщення з облупленим тиньком і гостинно розкритою норою в кутку. Мабуть, колись хтось робив ремонт у їхньому інституті — багато років тому і навіщось збудував цю неправильної форми кімнатку, в яку навіть пристойної шафи неможливо було поставити. А може, ще раніше архітектор ніяк не міг упоратись із власним задумом, тож не придумав нічого кращого, як завершити свій кострубатий проект такою ж кострубатою нішею.

Покрутившись серед цього п’ятикутного закапелка, Губченко прийняв рішення. А вже план його реалізації обмірковував за своїм робочим столом, із задоволенням використовуючи для цього новий комп’ютер.

Найдорожчий могорич

Таких пунктуальних людей, як Тихолоз, Губченко більше не зустрічав у своєму житті. Костянтин Остапович працював комірником. У більшості інших інститутів це означало б «не працював». Ну, хто такий комірник? Людина, до якої приходиш із підписаною заявкою, там є чотирнадцять пунктів: матеріали, прилади, інструменти тощо. Вона дивиться в заявку й думає, як би так тобі дати не все, але щоб ти зміг викрутитися, щоб пішов якщо й не задоволений, то принаймні не розгніваний. Бо як людина йде з комори не на своє робоче місце, а до начальства скаржитися, то це означає, що комірник — людина не на своєму місці.

І навпаки, якщо комірник видає все зазначене в заявці, то він знову ж таки не на своєму місці. Бо так у нього незабаром нічого не залишиться в коморі: навіть у раньші часи інститут фінансували непогано, але ж це була радянська установа, а в радянській установі просто не могло не бути дефіциту на найнеобхідніше. Тож у такому випадку комірник не зможе задовольнити інших заявок, і наступний працівник піде від нього куди? До начальства. Це робота, що не терпить крайнощів. Тут потрібна мудрість і зваженість. Без цих якостей не втримаєшся на посаді.

Причому пунктуальність — не дуже добра риса для комірника. Адже в пунктуальної людини все завжди лежить на своєму місці, все оприбутковане, все збережене й доглянуте. В цьому й небезпека. Уявіть, що комірник пішов у відпустку. Всі люди ходять у відпустку принаймні раз на рік. А без комірника інститут місяць не проживе. Це без директора можна прожити місяць. Та й без науковців, як нині з’ясувалося, теж можна обійтися.

У них в інституті навіть ходив такий анекдот: іще за радянських часів, коли люди справді тут займалися наукою, коли найкращі сили ще не втекли за кордон, коли однією з найголовніших державних вимог було дотримання виробничої дисципліни, а другою (чи першою?) — режимної секретності. Тоді, побачивши, що наукові співробітники не сидять по своїх лабораторіях, а тиняються коридорами, стовбичать у перекурнях і правлять теревені, директор закупив двох тигрів і випустив їх в інститутські коридори, щоб люди повернулися до роботи. І все воно було б добре, якби один із тигрів не з’їв прибиральницю тітку Параску. Розібралися, з’ясували все, засудили тигра, посадили в зоопарк. Прийшов другий звір його провідати й каже:

— Дурень ти дурень. Придумав кого з’їсти — тітку Параску! Я от щодня по науковому співробітнику з’їдаю — ніхто й не помічає.

Так само й без Тихолоза, як без прибиральниці. Йде він у відпустку, на його місце саджають тимчасово когось із лаборантів — хто не встиг відкрутитися, і той працює.

Підміняти Тихолоза дуже просто — у нього все на місці, кожен бовдур розбереться. Тож неминуче може виникнути запитання: а чим же цей Костянтин Остапович такий цінний, що за нього треба так триматися? Зворотний бік пунктуальності.

Може, й вижив би його хтось, якби нагодився охочий на це місце. А на таку посаду хто ж претендуватиме! Щодня на роботі, на виду. З ранку до вечора треба сидіти в коморі. Подібний режим і раніше в наукових інститутах був не до шмиги — для наукового співробітника головне вчасно виконати планову тему, а не стирчати на робочому місці. А коли почалися зміни парадигм (це так Тихолоз казав), то й поготів. Не кажучи вже про зарплату: вона навіть не смішна. Хто за такі гроші сидітиме з дев’ятої до шостої в інституті? Ніхто. Та й місць у відділах і лабораторіях на всіх немає. Працівників більше, ніж стільців у кабінетах.

Коли Губченко прийшов до Остаповича з заявкою (директор підписав не читаючи, що не могло не потішити нашого героя), Тихолоз тільки пробіг очима по списку й осміхнувся. Губченко зрозумів, що викритий. Справді, як пояснити необхідність шпалер, клею, фарби для підлоги та цементу, він не знав.

— Ремонт удома затіяв?

І Губченко вхопився за цю підказку.

— Та на дачі треба трохи лад навести. З мене могорич.

— Само собою, — відповів Тихолоз і пішов у хащі стелажів збирати все необхідне.

Уперше в житті Губченко побачив, як Тихолоз видав за списком усе, що в нього просили. Він здивувався, але не дуже. Костянтин Остапович — теж людина, тож розуміє, що таке сьогодні, з цими цінами, робити ремонт. Могорич, звичайно, він поставить. Але не тільки. Він поставить такий могорич, на який Тихолоз навіть не сподівався. Губченко зробить Тихолоза першим.

Ремонт не закінчується ніколи

Треба знати Губченка, щоб зрозуміти, чому він так довго ремонтував ту кімнатку. Взагалі-то прибрати, забетонувати пацючий лаз, наклеїти шпалери й пофарбувати підлогу — діло нехитре й недовге. Це кожному зрозуміло. Кожному — тільки не Губченку. Бо спочатку слід було зробити кімнату легкодоступною. Необхідно було забезпечити надійний і від усіх прихований вхід.

Найменше йому хотілося, щоб хтось про цю комірчину довідався. Таку знахідку віддавати він не мав наміру. Всі війни на землі (чи майже всі) велися за землю, за територію, за життєвий простір. Губченко не хотів ні з ким воювати, він просто хотів володіти цим чарівним закапелком. Навіщо? Бо хотів. Це по-перше. А по-друге, бо кращого місця для складання МГ й придумати годі.

Робота над шафою тривала цілий місяць. Не можна було допустити, щоб шафа привернула увагу хай рідкісних у цих стінах, але цілком імовірних співробітників. Відкриття входу мусило бути легке, безшумне, швидке, і — головне — застраховане від несподіванки. Щоб не було, як у тих ідіотських фільмах: думає-гадає герой, нічого не виходить, уже й смерть близько; потім випадково спирається плечем на вирізьблену з каменя троянду — і важка стіна зі скреготом відсувається, розкриваючи запавутинений вхід (чи вихід). Коли Губченко бачив такі кадри, його просто до сказу доводила недоумкуватість героїв. Там же з першого погляду зрозуміло, де шукати потайну кнопку чи важіль, чи що там іще може бути.

Ускладнювало роботу й те, що спершу все треба продумати, зробити креслення, виготовити окремі вузли й частини, й тільки потім дуже швидко зібрати всю конструкцію, щоб ніхто з випадкових зайд не застав його за роботою й не помітив змін в інтер’єрі.

Нарешті цей етап лишився позаду. Почалося вже легше: провести електрику до заповітного закапелка, зробити там ремонт. На цьому етапі найважче довелося з витяжкою. Ясна річ, у невеличкій кімнатці без вікон і дверей довго не попрацюєш — там збереться стільки вуглекислого газу, що так у ній назавжди й залишишся, як один безумний винахідник із книжки улюбленого в дитинстві письменника. Придумав бомбу з вуглекислим газом, вона мимохіть вибухнула, й він завмер назавжди за стіною з велетенського збільшувального скла. Та зрештою й витяжка була готова — дуже дотепна й зовсім непомітна ззовні.

А потім почалося: з кожним днем роботи над МГ доводилося прилаштовувати верстак, верстати, стенди… Все це ніяк не могло вміститися в комірчині, більшу частину якої займала прозора капсула. Губченко намагався виготовляти деталі в різних місцях — і так, щоб ніхто не здогадався, навіщо такий несподіваний профіль потрібен. Щось робив на дачі, щось в інститутських майстернях.

Тут уже уникнути свідків неможливо. Кожному з них на кожну окрему деталь, на кожен вузол треба було вигадати правдоподібну легенду, бо люди раз у раз розпитували, що це таке дивне ти вариш (точиш, паяєш, фальцюєш, фрезеруєш), Губченку?

Найгірше ж те, що ця робота забирала весь час. Із видавництва телефонували мало не щодня — він зірвав усі мислимі графіки, завдав збитків, пустив з торбою попідтинню, зарізав, задушив, знищив і т. д., і т. п.

Потім перестали дзвонити, тож він уявляв собі, що доведеться шукати нового видавця, коли знову захочеться писати. Поки що не хотілося, тож він цим легковажив. То більше, що проблем у роботі над МГ виникало чимало.

Часто звертатися до Тихолоза Губченко не міг: розвивати версію про ремонт на дачі довго не вдасться. Та й потреби його дедалі більше відходили від шпалер і цементу.

Губченко був перфекціоністом. Якщо в процесі роботи він бачив, що те саме можна зробити краще, невтомно переробляв зроблене або й узагалі починав спочатку, відмовляючись від готових блоків та вузлів. Ця його риса постійно конфліктувала з прагненням працювати за раніше визначеним планом. І жодна сила перемогти в конфлікті не могла. Втім, подібне з ним, зрозуміло, було не вперше. Раніше, коли він задумував, наприклад, засклити балкон, ця робота розтягувалася на тижні, й дружина обурено вимагала прийняти нарешті остаточне рішення й закінчити розгардіяш.

— Ти ж ніколи його не засклиш. Знайшов собі розвагу!..

Тож досвід привчив його до своєрідного компромісу, який зазвичай іще більше дратував дружину. Коли Губченко знаходив нове вирішення замість ухваленого раніше, насамперед брався за план і переробляв його. Звісно, це дуже затримувало рух уперед, але Губченко був переконаний, що без плану працювати не можна.

Такий педантизм робив його спорідненою душею з Тихолозом, зустрічей з яким він не міг уникнути. Дуже ризикував, звичайно, але куди ж без нього! Зміни у плані вимагали нових деталей, матеріалів, і далеко не все можна було знайти на базарі. Губченко регулярно відвідував і Караваєві, і «Юність», і Борщагівку, але часом доводилося звертатися й до Костянтина Остаповича, намагаючись брати в нього речі, які нічого б не підказували, які нелегко було б об’єднати у щось ціле. Одного разу це, наприклад, були плати комп’ютерної пам’яті, а наступного — дверні завіси.

У Тихолоза була ще одна щаслива риса: він рідко ставив запитання. Та й то дуже делікатно. Можна було не відповідати, щоб не брехати. Приходить, скажімо, Губченко по реле часу, а Тихолоз, ніби й так усе розуміючи, каже:

— Сусід у мене поставив таке на свого горбатого запорожця. Скільки його пам’ятаю, знай воловодиться з цим дивом техніки. Так що він утнув. Оце приходить о восьмій ранку до машини, а вона вже чверть години як завелася й салон обігріла. Кажу, запатентуй, бабла навариш. Тільки рукою махає: нема в мене стільки часу, каже…

Тут тобі й приховане запитання, навіщо Губченку реле, й здогад про те, що той працює над новим винаходом, і цікавість: чи буде патентувати… Губченко щоразу з останніх сил стримувався, щоб не клюнути на провокацію й не розпочати ділитися своїми міркуваннями з приводу бодай одного з запитань.

Переводив здебільшого мову на політику й філософію — не на Канта й Бердяєва, звісно, а на, так би мовити, філософію життя. Розмовляти з Остаповичем було цікаво. На кожну проблему, яку вони обговорювали, той мав у запасі промовисту історію.

— Чув, що там із боєприпасами трапилося? — закручував балачку Губченко.

— А що ж вони хотіли! — запалювався Остапович. — От дивись: у мене є човен. Купив іще до зміни парадигм.

— Ти що, рибалка?

— Та нє. Так, думав, вивезу родину на Дніпро, на острів кудись у вихідні… Не в тому річ. Ото як купив, знайшов місце на РОПі, почав ходити туди — майже кожного вихідного. Там багато таких сухопутних моряків. Ото приходять, щось там до обіду почистять, пофарбують, мотор поперебирають… А тоді так помалу сходяться до краю, до верб. Там такі вербові зарості над водою — фантастика. Ти не уявляєш, в них соловей живе. Ото ми горілочку попиваємо, теревені правимо, а він аж заходиться. Прямо тобі в місті — уявляєш! Там п’ятдесят метрів до автобусної зупинки. Ну, може, сто. І — соловей! Бува, мовчки сидимо хто на чому, слухаємо.

— А який же сенс у човні? Якщо ви там усі сухопутні? — дивується Губченко.

— Як це? — ще більше дивується Остапович. — А чого ж би ми туди ходили, якби не човни?

— Так оце ти його для того й купив?

— Ну, ні, звичайно. Я не такий багатий. Кажу ж тобі, думав ото із сім’єю на острови, те-се…

— Ну?..

— Ну, й не склалося. Один раз вийшов за акваторію РОПу, заглушив двигуна, дивлюсь, а від нього по воді райдуга. Е ні, думаю. Райдузі місце на небі, а не на воді. Більше й не виходив.

— То, мабуть, треба було відлагодити, щоб не текло з нього.

— Та це неможливо. Хочеш не хочеш, а він усе одно воду забруднює. А ще, кажуть, човни акустичним ударом пуголовків убивають.

— Що, всіх?

— А яка різниця — всіх чи не всіх?

— А продати не міг?

— Човна? Та який же сенс! Тоді хтось інший на ньому природу гробив би. А так він стоїть собі на березі. І знаєш, непогано зберігся. Я його щороку чищу, мию, фарбую — освіжаю, словом. Гарний човен. Любо-дорого.

Губченко більше не перепитував, хоч і не зразу збагнув, який стосунок має цей човен до тих боєприпасів, які вибухнули під не таким уже й далеким селом. Сам потім поміркував і зрозумів, що має. Безпосередньо стосується.

Сто мільярдів

Губченко любив круглі цифри. Тому й сидів напередодні у своїй потаємній комірчині до глибокої ночі.

Ніч була задушлива. Витяжка не допомагала. Вентилятора він вирішив не вмикати, а кондиціонера, звісно, в його закапелку не було. Сто разів хотілося все кинути — ніхто ж не підганяє! Але завтра, дванадцятого червня, виповниться рівно три роки, як він уперше побачив своє нове приміщення — свій цех, свій стартовий майданчик у майбутнє.

Жодної книжки за цей час. Планова наукова тема, термін виконання якої давно минув, існувала тільки в попередніх планах — ні експериментів, ні наукового обґрунтування, ні вивченої історії питання. Губченко, згадуючи про неї, дивувався: як він міг колись таким зацікавитись?!

Але прийшовши дванадцятого числа до своєї лабораторії й переконавшись у тому, що нікого зі співробітників на робочому місці немає й не передбачається, він відчув, що руки йому тремтять і в голові паморочиться. Сьогодні. Зараз. От безпосередньо за кілька хвилин!

Губченко запустив руку під шафу, із зусиллям відсунув убік поперечну планку, на якій мусило триматися дно, пригнічене центнерами протоколів, планів і звітів, і натиснув на сховану під планкою крихітну кнопку, дуже схожу на звичайний сучок у дошці. Тобто вона була б дуже схожа, якби хтось міг зазирнути під шафу.

А потім він легко, однією рукою, підняв увесь вміст шафи — разом з теками й поличками. Немов шухлядка сірникової коробки, вона висунулася під стелю. На її місці виявився вхід до комірчини — просто крізь шафу, ніби під тріумфальною аркою. Губченко натиснув на важіль — колишню ручку перемикання передач із «Жигулів», — і вміст шафи майже беззвучно повернувся на своє місце.

Перед ним, займаючи добру половину комірчини, стояла прозора плексигласова капсула майже в людський зріст заввишки, й сто п’ятнадцять сантиметрів завширшки. Габарити МГ мали величезне значення. Губченко від самого початку спланував, що в разі найнесподіванішої необхідності капсулу можна буде вивезти з комірчини через той самий отвір у шафі. З цією ж метою він поставив МГ на колеса, бо сам її підняти не зміг би ні за яких умов, а покладатися на чиюсь допомогу не мав права навіть у разі найнесподіванішої необхідності.

Він дістав із кишені джинсів звичайнісіньку комп’ютерну флешку й устромив її у звичайнісінький USB-порт. Машина загула з приклацуванням — ніби загорілася звичайна неонова лампа. З бокової кишені піджака, такого недоречного в цю спеку, Губченко видобув звичайнісінького дисковода для дискет 3,5 і під’єднав його до сусіднього USB-порту. Дисковод розкрився, немов портсигар, і в ньому засвітилася зеленими вогниками панель управління. Він набрав на крихітній клавіатурі слово «Тихолоз», увів його в пошукову систему, а потім надрукував цифри: «+100.000.00.00.00». Це зовсім не означало ста мільярдів, але — погодьтеся! — справді кругле число.

— Поїхали! — патетично процитував Губченко й заплющив очі.

Тектонічні явища

Він нічого не відчув. Ніяких перевантажень, запаморочення в голові, ніяких різнокольорових спіралей перед опущеними повіками, ніяких «космічних» звуків — узагалі нічого.

Губченко розплющив очі, і його засліпило яскраве сонце, що хизувалося на дивовижно блакитному небі. Тільки здавалося, сонце світить не лише з неба, і небо не лише вгорі. Він прикрив очі рукою й почекав, доки вони звикнуть до такого палючого світла. Не було ніяких звуків — навіть гудіння МГ. Відвів руку й побачив, як просто на нього мчить на величезній швидкості ще одне сонце. Поки Губченко зрозумів, що це не сонце, а тільки його відображення в поверхні чудернацького автомобіля із дзеркальним покриттям, було пізно робити якісь рухи. Машина пролетіла просто крізь нього.

І отут він уже відчув. Він ніби роздвоївся: одна половина лишалася в МГ, засліплена яскравим сонцем, а друга мчала рівнесеньким і чистісіньким шосе в мобілі, що працює від якогось централізованого джерела енергії. Ця енергія передається в його мобіль якимось дивним недротовим способом. І звуть його вже не Губченко, а Спідюк. Точніше сказати, він не роздвоївся, а навпаки — в ньому одному, в його свідомості об’єднався й він сам, і той чоловік, що керував дзеркальним транспортним засобом.

У Спідюка був кепський настрій. Він намагався зосередитися, опанувати себе, адже на нього чекала дуже неприємна робота, але розігнати сумних думок не міг. Ясно, що загадки неможливо розгадати до того, як він потрапить до Першої зони. Тільки там, якщо пощастить, він зможе з першого разу розібратися, що до чого. А це, зокрема, залежить і від того, наскільки зосередженим і врівноваженим він буде.

До зони було ще далеко, але вона вже нещадно сліпила очі, довелося максимально затонувати скло. Все одно залишалися добре видні дві веселки: одна в небі, друга — відбита у дзеркальному куполі. Незабаром мобіль влетів у затінок старезних акацій, тож довелося ввімкнути хамелеона. Він трохи просвітлив вікна, а потім ураз затемнив, коли нестрункий і тому ще більш прекрасний ряд старезних квітучих дерев закінчився.

Причиною поганого настрою Спідюка була інформація, що линула з акустичної системи:

— …нічого доладно не пояснив. Можливо, це справді просто якісь тектонічні явища. Але хто мене переконає, — єхидно розпатякувався чоловічий голос, — що «тектонічні явища» не мають нічого спільного з землетрусами. Хай хтось спробує запевнити мене, що в нашій тектонічно нейтральній смузі у будівництві зон було враховано можливості землетрусів. Ніхто й не намагається. А я можу легко уявити собі, що станеться з велетенськими конструкціями в разі навіть незначного підземного поштовху. Я можу уявити собі, що станеться, коли крізь пролами в куполах на наше місто попливуть хмари агресивного отруйного газу…

Спідюк роздратовано вимкнув звук. Тільки б і небезпеки, що землетрус. Утім, він розумів, що правди зараз казати не можна. Принаймні доти, доки ми самі її не знаємо. Скандал, який розгорівся сьогодні в Департаменті Санітарних Зон, навколо цього й спалахнув. Випустивши інформацію про «тектонічні явища» медіа-служба завдала великої шкоди. Зараз ціле місто обговорює можливі наслідки того, про що ніхто нічого до пуття не знає. Чи можна придумати кращий ґрунт для спекуляцій і навіть паніки?

Мобіль під’їхав до воріт Першої зони й зупинився. Спідюк відімкнув автопілот і відкинув голову на підголівник. Усе. Більше часу на хвилювання він не має. Треба заспокоїтися. Це не та робота, в якій може бути місце для зайвих емоцій.

«Вийти з мобіля», — загорілися на брамі червоні літери.

Спідюк виконав вимогу й відійшов на десять кроків. Тієї ж миті в нижній частині брами відчинилися дверцята й звідти виїхав приземкуватий робокоп. Він наблизився до мобіля й довгими мацаками обстежив його нутрощі.

У Губченка виникло несподіване відчуття страху: ніби він справді був тут фізично присутній і робокоп міг його помітити. Один із мацаків націлив камеру на праве око Спідюка, другий — на ліву долоню, яку той слухняно розкрив перед ним.

— Сідайте в мобіль, — приємним жіночим голосом промовив робот.

Коли брама відчинилася, він поїхав уперед, блимаючи написом на спині:

«Рушайте за мною! Швидкість 5 км/год».

За ворітьми охорона була аж надмірна. Спідюк повільно рухався за робокопом, не звертаючи уваги на численні брами, двері, бронемобілі й дула різноманітної зброї, що постійно рухалися, супроводжуючи його. А от Губченку не вдавалося зберігати спокій. Що саме його найбільше бентежило й лякало, він тривалий час не міг зрозуміти. Коли ж робокоп зупинився й знову наказав Спідюкові вийти з мобіля, Губченко нарешті зрозумів. Бездушність. Відсутність жодної живої людини. Для Спідюка це був цілком нормальний порядок, для Губченка — ні.

Втім, у приміщенні, до якого вони зайшли після знову ж таки зупинок, затримок, ретельних перевірок, людей було аж п’ятеро, і всі мали дуже стурбований вигляд.

— Це триває вже тиждень, — розповідав один, очевидно, головний із присутніх, чоловік понад два метри заввишки. — Спочатку шуми не виходили за межі норми, були суто акустичні, потім почали наростати, а вчора їх зафіксували й тектонічні датчики. Найгірше те, що ми не можемо їх локалізувати. То здається, що вони десь у центрі, то раптом вони відлунюють на південному краї периметру. Притому напруга на жодній з ділянок бані не змінюється.

Спідюк слухав, не зводячи очей з моніторів. На них нічого не відбувалося. Губченку стало дуже неприємно. Що довше він роздивлявся монітори, то більше підступала нудота. Зображення на всіх моніторах нагадувало великі нафтові калюжі.

— Пробували аналізувати одночасні показники з датчиків руху й відеоспостереження? — запитав Спідюк.

— Звичайно, — рівним голосом відповів довготелесий. — Нуль…

— Що? — так само спокійно спитав Спідюк, відчувши якусь заминку.

— Тільки позавчора ввечері ми щось помітили майже в центрі зони.

— Що саме?

— Не знаю. Погляньте самі.

Він увімкнув найбільший монітор на стіні. Зображення було темне й нерухоме.

— Який масштаб? — поцікавився Спідюк.

— Сто відсотків. Зараз збільшу… Ось, двісті відсотків… Повторюю.

На моніторі так само нічого не було видно.

— Бачите, людина нічого не може помітити, — підтвердив довготелесий те, що Губченко й сам бачив. — Якби не програма звірки… Тепер триста відсотків…

Чотириста. Тут уже помітно.

— Чому так темно? — спитав Спідюк, котрий, схоже, теж, як і Губченко, не був таким гострозорим, як довготелесий.

— Коли ввімкнули світло, все припинилося, — пояснив той.

— Що «все»? — не зрозумів Спідюк.

— Все, — відповів довготелесий. — І рух, і «тектонічні явища». — Останні слова було вимовлено з відчутною іронією.

«Мабуть, слухав радіо», — подумав Губченко.

— Ще скажіть, що там є щось живе, — образливо кинув Спідюк.

У санітарній зоні

Тут не могло бути нічого небезпечного. Це тільки відходи. Вся ця маса внизу — сто разів перероблені відходи, в яких немає жодної живої клітини. Просто не може бути.

Так заспокоював себе Губченко, разом зі Спідюком рухаючись по легкому містку. Та все ж не міг позбутися страху. Схоже, й Спідюк почувався не дуже комфортно, хоча для нього це просто робота.

Було не темно, хоча й яскравого світла світильники, розташовані високо під банею, не давали. Ззовні дзеркала, що вкривали зону, нагадували звичайнісінькі люстра, через які цілком могли пробиватися бодай несильні сонячні промені. Уже тут, у зоні, Губченко збагнув, що світло тут зовсім не потрібне. Більше того, воно може бути шкідливим: він не хімік, але розумів, що навіть у цій інертній масі під ногами сонячне світло може викликати якусь реакцію. І ця реакція цілком може бути несподіваною.

Спідюк упевнено йшов містками, що на перший погляд нагадували лабіринт, як у древньому монастирі; він переходив з одного на інший, потім на ще один. Маршрут, очевидно, Спідюк вивчив заздалегідь. Містки з відходами ніде не контактували, тож були надійні. Втім, припускав Губченко, в повітрі, яке їх оточувало, було стільки отруйних і агресивних газів, що й вони могли з часом роз’їсти ажурний метал містків. Мабуть, про цю можливість також думали, коли їх створювали.

Ох і настворювали! Труби, з яких у зону вливалися відходи, звідси, згори, виглядали крихітними, але Губченко здогадувався, що діаметр у них дай Боже, не менше двох-трьох метрів. Із цих рогів достатку безперервно витікала й повільно розпливалася густа маса — екскременти цивілізації. В них не було ні білків, ні жирів, ні вуглеводів — тільки те, що вже не піддавалося переробці, з чого вже не можна було добути нічого корисного. Мабуть, мине кілька десятків років, і люди навчаться розкладати на атоми й цю отруйну масу, перетворювати її на щось корисне. А поки що звалюють у санітарні зони, герметично відгороджені від стерильно чистого, сонячного світу.

Подорож була довга. Закутий у герметичний скафандр із багатьма системами захисту, Спідюк не міг рухатися швидко. Якби не психологічне напруження і страх — хоч і безглуздий, як розумів Губченко, бо йому особисто нічого не загрожувало, — все це вже давно набридло б. Він ладен був повернутися в свою затишну комірчину, та все ж цікаво, що трапилося, що там, у центрі зони, рухалося, звідки могли з’явитися «тектонічні явища».

Білі містки ніби аж сяяли у тьмяному освітленні, на тлі моря бруду. Цей контраст був нестерпний. Невже таке відділення чистоти від сміття, добра від зла може привести до чогось путнього, думав Губченко. Чистота вимоглива, плинули його думки. Чистота вимагатиме невпинного очищення, створюючи дедалі більше бруду. Ще через сто років ці санітарні зони займуть половину земної суші. А потім що?..

А який вихід? — сам собі заперечив Губченко.

Що ближче підходили вони до центру зони, то напруженішим ставав Спідюк, його хвилювання передавалося незримому супутникові.

І тут Губченку здалося, що темна маса внизу тяжко ворухнулася. Зрештою, нічого дивного, відходи в гігантському резервуарі постійно поповнювалися. Вони не були рідкі, але не були й сухі, тож мусили рухатись. Але якось не так. Йому здалося, що це був не зсув усієї маси, а якийсь окремий порух в одному місці. Звісно, такого не могло бути, якщо… Якщо справді то не «тектонічне явище».

Спідюк також помітив. Він завмер, пильно вдивляючись в однорідну масу. Тоді відстібнув від паска зонд і кинув його вниз, точнісінько в те місце, де щойно сколихнулася темна маса.

А далі все відбулося дуже швидко. Брунатна поверхня під ними напнулася назустріч білій цяточці, що вже майже досягла її, потім прогнулася й пружно відштовхнула від себе зонд. Він помчав угору, і вже коли був у кількох метрах від містка, зсередини екскрементів ударила блискавка, занадто сильна, щоб обмежитися знищенням зонда. В її громі потонув розпачливий скрик Спідюка. Губченко тільки й встиг, що вдарити по тумблеру аварійного вимкнення МГ.