Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Помидорині клопоти

— Нє, ну як вам це подобається, — обурювалася біля Лисої криниці Помидора. — Не їсти яєць! А що ж їсти? Тут і так — весна. Їсти ж зовсім нічого.

— Та годі тобі вже, Помидоро, — відповідала Дзвінка. — Кому-кому, а тобі нічого їсти — в це й мій Вухань не повірить.

— А ти що, в моїх коморах рилася?

— Та ні, не рилася…

— Ото й мовчи, як не знаєш! Ми з Мишею останнє подоїдали. Думали навіть курочок останніх… обох… із’їсти…

— А курочок, як і півників, як і яйця, Лисий наказав берегти, щоб курчаток побільше було на літо, — майже лагідно, але таким тоном, що далі й нічого казати, закінчила розмову Дзвінка.

Вона підхопила відро з водою і пружною ходою подалася додому. Помидора провела поглядом її сильну й пружну постать і розвернулася до іншої жінки — такої ж огрядної, як і вона сама, Манюні. Та взагалі була людиною мовчазною, тож і в цій розмові участі не брала. Але Дзвінка пішла, через те Манюні не було де дітися.

— Ви чули? Так ніби вона в моїх коморах рилася!

Манюня непевно стенула плечима. Потім вирішила перевести розмову на інше:

— А не чули, як там Каченя? Це ж уже от-от…

— Ні, ви мені скажіть, — напосідала Помидора, — чому це пацаненя вважає, що може керувати всім селом? Не чула. Він, бачте, вирішує, що нам робити з яйцями власних курочок.

— А я так непокоюся за неї… - тихо почала Манюня, та Помидора не дозволила їй розвинути думку.

— Ні, ви мені скажіть, чому він вважає, що може всіма нами керувати? Що попередив про вовкулаків? Так якби не мій Миша, його попередження нічим би не допомогло. Ви ж знаєте, що всі вовкулаки, з усього села — і до нас із Мишею! Тільки що мій Миша з луком нагодився, то й село тепер існує.

— Це правда, тільки ж зараз Каченя… — Манюня знову спробувала звернути Помидору зі шляху.

— Ще б пак не правда! А то ти не знаєш, що саме Миша врятував село!

— Та хіба ж я могла те бачити? — Манюня ніколи ні з ким не сперечалася, тож розмовляти з Помидорою їй було непросто. — Де я живу, а де ви!

Справді, думала вона, всі знають, що Миша перестріляв чимало вовкулаків під час того нічного нападу. Звісно, не так багацько, як каже Помидора, та все одно молодець, хто б подумав. Але ж і з тим погодитися, що саме він зробив вирішальну справу й урятував ціле село, вона не могла. Тільки от Помидору ж однаково не переконаєш. Марні спроби.

— Так, ви не могли бачити, а я не просто бачила, я все те пережила! А той малий тепер почав усіма керувати!.. А вигодувати курчат! Це вам що? Чим, я вас питаю? А він мене спитав, чи я маю чим їх вигодувати? І сама яєць не їж, і ще й курчат вигодуй! І я вас питаю, навіщо? Чим я потім цих курей годуватиму? Ні, Манюню, я вам так скажу: не діло, що Лисий у моєму курнику почав командувати. Не діло.

На щастя Манюні до криниці підійшов Борода, височенний, уже не такий чорний, як після пожежі, і майже такий само волохатий, як раніше. Побачивши його, Помидора підхопила свої давно наповнені водою відра й швидко пішла додому. З Бородою не посперечаєшся. Він тільки слово скаже, й від Помидори мокре місце залишиться.

— Доброго дня, Бородо, — привіталася Манюня. — Як там Каченя?

Коваль тільки рукою махнув.

— Коли ж чекаєте?

— Як не вчора, то сьогодні, — цього разу відповів Борода. — Та хто ж у таких справах щось напевне скаже!

— Ой, ваша правда, Бородо! Ви ж їй вітання переказуйте. Хай як що, то гукає…

Манюня також пішла додому, переживаючи й дивуючись, чому це Помидорі так сильно не хочеться, щоб у її квочок було більше курчат.

Скрадлива постать

Василько цілу зиму місця собі не знаходив. Він не знав, що його так мучило, але якась гризота точила зсередини, мов черва. Навіть серед ночі прокидався часом і відчував потребу щось негайно робити. От тільки що робити вночі? Світла не запалиш, бо всі сплять. Надвір також не дуже вийдеш — мороз, вітер, замети…

Зима й справді видалася шалено сніжна — огорнула важкою ковдрою все, що могла. Селом можна було ходити тільки вузенькими проходами між високими — вище Василькового зросту — білими стінами відкинутого з доріжок снігу. В цих коридорах, що чимось нагадували підземні переходи в Орлиному лісі, навіть вітру не було — скаженів десь над головою, намагаючись увірватися туди, вниз; вривався, нудився й знову вилітав на простір.

Мало не щоранку вичищали з коридорів новий сніг, збільшуючи висоту стін обабіч. Але роботи все одно не було. Мисливці й ті вешталися без діла. Довкола села блукали зграї голодних вовків, які поїли всю мислиму живність у лісі. Хіба що час від часу доводилося ставати на лижі й іти відганяти тих же вовків. Та й те — зграї не перестріляєш. Одному чи вдвох проти неї виходити безглуздо, а від великої ватаги мисливців вовки враз тікали.

Івась якось спробував зробити засідку на зрізаному дубі. Пішли вп’ятьох, заліз він, узяв із собою їжі, запас стріл, мотузкою підняв знизу важкого кожуха… А через годину після того, як його залишили самого, набігла зграя вовків. Двох він підстрелив, а решта сиділи на безпечній відстані довкола дуба й чекали, поки злізе. Івась задубів, захрип, намагаючись догукатися до села… Та де — далеко! Вже й стріляти не міг — пальці закоцюбли й не слухалися. Вітер угорі був такий, що й самого його мало не зносив. А що вже все тепло з кожуха видував — то тільки свистіло.

Лиш під вечір повернулися по нього. Побачивши чотири темні постаті на білому снігу, що рухалися від села, Івась спробував крикнути, щоб були обережні: зграя вовків на чотирьох людей кинеться, й ніякі стріли її не зупинять. Та жодного звуку, крім хрипіння, з горла його не вилітало. Він звівся на ноги, почав махати арбалетом над головою. Тут же налетів порив вітру, Івась втратив рівновагу й ледве не зірвався, мов сухий лист. Одна втіха, що його вимахування побачили й зрозуміли. Повернулися до села й за півгодини знову прийшли — тепер уже великою ватагою.

Вітер був від села, тож зграя, ще й не побачивши мисливців, залишила ретельно обгризені кістки двох убитих Івасем вовків і високими стрибками, загрузаючи в снігу, але все одно досить швидко помчала до лісу. А там уже переслідувати її було дуже важко й небезпечно.

Та ніхто й не намагався. Треба було визволяти Івася. Про те, щоб злізти самому, не могло бути й мови. Він сидів на вершечку дуба, намагався дихати на скоцюрблені сині пальці, колотило його так, аж віковічне дерево тряслося. Стрибати звідти — певне самогубство. Залишатися там довше — ще певніше.

Довелося Лисому лізти на дерево. Воно було таке холодне, що пальці мало не примерзали до кори. Але доліз. А там почалося. Івась сидів нерухомо й змусити його посунутися на край Лисий не зміг. Якось та влаштувався поруч на самому краєчку зрізу, однією ногою ледь спираючись на далеку гілку. Обв’язав Івася навколо пояса мотузкою, перекинув мотузку через гілляку, щоб хоч трохи легше було втримувати його.

— Спускайся.

Де там. Наче й не чує. Почав Лисий помалу зіштовхувати його. Аж тут Івась ніби прокинувся, завовтузився, та користі з того було небагато. Ледве- ледве вдалося підштовхнути його до краю зрізу, на якому сидів.

І раптом хлопчик нахилився вперед і просто впав. Мотузка смикнулася в руках Лисого, роздираючи смушкові рукавиці, здираючи шкіру з долонь. Але втримав. Почав повільно, долаючи біль, попускати мотузку…

Одне слово, те ще полювання вийшло.

Коли сніг почав сходити, вовки, мабуть, знайшли собі іншу поживу й до села вже не наближались. Але вартові й досі щоночі пильно охороняли всі підступи. От у кого завжди була робота — у дорослих чоловіків, які по черзі ходили на варту. А Василькові зимові вечори давалися важко.

Його, щоправда, постійно гукали то до однієї, то до іншої хати, щоб посидів у колі сусідів, щось розповів. Якщо ніхто не гукав, набивалися до їхньої оселі.

Цілу зиму Василько розповідав. І розповідаючи, відчував, що його історії стають дедалі вільнішими, довільнішими. Вони вже не передають тієї історії, яку він бачив. Вони її роблять іншою, цікавішою для нього (а може, й для тих, хто його слухав), але вже не такою правдивою. Василькові завжди було цікаво розповідати, він це любив. А люди любили його слухати. Так і казали:

— Ходім на Василька.

Ніби на вовка, на зайця, ніби на полювання. Однак зараз, коли настала весна, він уже почувався кимось таким… Ну, Помидорою, чоловік якої перестріляв усіх вовкулаків. Люди й знають, що не такий уже Миша стрілець, але раз вона так упевнено каже, то, певно, щось та було. От і ходить Миша такий бундючний, поради всім роздає.

А якщо я загину, думав Василько, люди ж пам’ятатимуть мене не таким, яким я був насправді, а таким, як хтось про мене розповідатиме. Наприклад, хто? Лисий? Ох, із нього такий розповідач!.. Та й немає в нього часу на розмови. Навіть узимку. Все село ходить до нього — по розпорядження, поради. А ще коні. Відколи стало ясно, що у Ворони в череві зародилося лоша, Лисий і ночувати ладен був у конюшні, щоб, не приведи лихо, не застудилася, щоб не голодна була… Це зрозуміло. Якщо вдасться розвести коней… Зовсім інше життя настане. Ні, Лисому не до розповідей.

Леля? Та в неї й поготів клопотів вище голови. Ніхто й не знав про казанок — приховували як могли, та все село з болячками своїми почало ходити до Лелі. А й куди ж їм ходити — Люби нема…

От і про Любу треба розповісти.

І про Каченю. Вона тепер у всіх на вустах. Ясна річ: стільки років не народжувалися діти в селі, а тут — вагітна жінка. Мимоволі згадували, як Те- ревенька померла пологами разом з плодом, як Губонька народила мертве немовля…

Василько цілий день блукав лісом навколо села, ніким не помічений, пильно обдивлявся дерева. Він, звичайно, ризикував — ліс є ліс, а весна — не літо, небезпек тут повно, проте він знав чого шукає.

Атракціон нечуваної щедрості

Що вже там казати, зима — це зима. Нічого доброго в ній немає. Це тільки дітлахи можуть радіти сніговикам, ковзанкам, санчатам… Однак і їхня радість обмежена, адже дорослі майже весь час удома. У полі, на городі робити нічого. Вони, звісно, свої дорослі, але що ж за життя, як вони без кінця сидять у тебе на голові! А з іншого боку, як холодно й голодно, не дуже потішать ковзанка й лижі.

І все ж село знало одну перевагу зими: чисту воду. Збирали сніг, топили й мали те, чого влітку не бувало. А з появою Лисої криниці й ця радість потроху зблякла, зіщулилася й зникла. Сніг збирати майже перестали. Навіщо? Ще першого місяця зими за звичкою згрібали верхній чистий шар, носили кошиками до хати, зсипали в баняк, що стояв біля плити… А потім припинили. По-перше, вода в криниці смачніша, по-друге, де ще побалакаєш із людьми, як не там. До сусідів, звісно, ближче, але за зиму ті сусіди гірше редьки набридають.

Тож Лиса криниця заслужено перетворилася на центр села. Сюди сходилися всі. Похід до криниці — це вам не збігати по воду. Це ціла подія. Жінки чепурилися, вдягали найкраще вбрання.

— Для кого то ти пиндришся? — гримав на дружину Борода.

— Чому «для кого»? — знічувалася Каченя. — Просто так.

— Та яке ж «просто так», як там самі баби, та ще й у кожухах. Хто її, твою запаску, там побачить?.. А відра?

— Таж мені, любий, не можна такого піднімати. Важке ж!..

— То чого ж ти туди йдеш?

Вона лиш знічено опускала очі.

Атож, жінки вбиралися наввипередки. Мабуть, не так одна для одної, як самі для себе. Чоловіки знали, що скоро їх чекати не випадає. Для жінок узимку криниця стала єдиною радістю. Ледь доносили відра додому — такі були змерзлі. Жінки, звісно, а не відра.

Коли ж настала весна, людей біля Лисої криниці значно поменшало. Вони, ясна річ, не перестали туди ходити, але стільки часу, як узимку, вже не мали. І городи скопати треба, й те посадити, те посіяти, й хату впорати після зими, набрати білої глини, помазати ззовні й усередині… Починалося життя, яке з клопотів і складається.

Проте відмовитися від годинки-другої на день, проведеної в товаристві односельців (односелок, правильніше буде сказати), ніхто не хотів. От тільки вбиратися й чепуритися вже було ніколи. Хіба що Помидора щодня вихвалялася то свіжопофарбованою стрічечкою, то зачіскою, а то дерев’яним намистом.

Намиста їй робив із різноколірної деревини чоловік, це всі знали. Більше того, дехто навіть намагався замовити йому щось для себе чи для своєї дружини, однак Помидора пильно оберігала чоловіків талант і нікого близько до його витворів не підпускала.

— О, Помидоро, у вас нове намисто! — вигукнула котрась із жінок. Намисто справді було гарне.

— Та! Ото нічого Миші робити взимку. Вирізьблює та нанизує, наче мала дитина. Я вже й не знаю, що з ними робити. Хочете, вам віддам кілька?

— Ой дякую! Хіба я зможу носити таку красу? Та й куди?

— Та хоч би й до криниці. А мені куди носити?

На тому розмова здебільшого й уривалася, бо всі розуміли, що Помидора жодної своєї прикраси нікому не віддасть.

Та не так склалося цього разу, коли Мишина дружина розмовляла з Дзвінкою. Несподівано Помидора дістала десь із-за пазухи гарне крупне намисто з видовжених, мов сливки, дерев’яних намистин різного кольору. Це вже викликало здивування не лише в самої Дзвінки, а й в іншої присутньої жінки — Кропивки.

Вона й звуку не зронила протягом усієї розмови, і зараз не спромоглася на слово. Тільки дивилася широко розплющеними очима на цей дивовижний випадок у житті села.

— Вам подобається, Кропивко? — Помидора могла й не питати. Звісно, дуже гарне намисто, але не воно мало значення, а сама подія. — То нате й вам осьо.

І для Кропивки також із неосяжної Помидориної пазухи визирнув гарненький разок кольору перестиглої вишні.

— І не дякуйте, не дякуйте! — вигукнула Помидора.

Утім, від онімілих з несподіванки жінок чекати бодай якихось звуків було зайве.

— Ой, мені ж треба бігти, бо Миша…

Що саме зробить із такою дебелою жінкою маленький худорлявий Миша, Кропивка й Дзвінка не почули. Помидора помахала рукою, підхопила коромисло з відрами й подалася додому.

Після нетривалої паузи Дзвінка невпевнено промовила:

— Що ж їй треба?

І, перехопивши очманілий погляд Кропивки, додала:

— Навіть води забула набрати.

Говорити далі нібито й не було про що. Жінки взяли воду й подалися додому. І мимохіть обидві рушили повз хату Бороди й Качені. Там їхні кроки уповільнилися, жінки ступали обережно, щоб навіть звук кроків не завадив почути… Що вони сподівалися почути? Та вже ж відомо що.

Зустріч ветеранів

Під самим своїм двором Помидора зустріла Опенька. Той, побачивши її, зразу набурмосився й спробував проскочити до свого обійстя, щоб із сусідкою не розмовляти. Хоч і старий був мисливець, та поруч із цією пишною жінкою ставав геть розгублений і без’язикий.

— Ой яка зустріч! — зраділа Помидора. — Це ж треба: живемо через дорогу, а бачимося так рідко!

— Та що ж… — закінчив розмову Опенько.

— А як вам ця новина? — не дала йому втекти сусідка.

— Це яка ж? Про Каченю? Так вона й не новина… — Опенько зрозумів, що не відкрутитися, тож опустив очі й чекав, поки Помидора сама набалакається.

— Та про курчат же! Про яйця!

— Це що ж?..

— Ви не чули? Де ж ви були, Опеньку?

— Ну де ж… у лісі був. Ось… — він підняв за вуха зайця. Дуже худого, звичайно, але ж зайця! Є чим пишатися.

— А, — мимохідь кинула Помидора. — То ви й не знаєте! Лисий наказав, щоб ніхто в селі не їв яєць. Як вам таке?

— Це як же?.. — справді здивувався Опенько. — Це чому ж?..

— Так от і я вас питаю, сусіде, — зраділа жінка. — Це чому ж я не можу хазяйнувать у своєму курнику, питається? Це коли таке було бачено де? Чи старий Інженер коли таке дозволяв собі — щоб не дозволяти їсти свої ж яйця, питається!

Сказане Помидорою було таке двозначне, що Опенько зашарівся, мов підліток. Але сусідка на те не зважала. Вона вела своє:

— Ні, ви мені скажіть, сусіде, чи таке коли було?

— Та де ж…

— От і я кажу: де ж це таке бачено, щоб у моєму курнику хтось за мене хазяйнував. Курчат, каже, нам треба якомога більше. Ну? А годувати їх чим? А самим що їсти? Весна. Що їсти, питається?

Опенько почувався так, ніби це він винен, що настала весна й що Помидорі нічого їсти. Він, звичайно, не так уже й вірив у це. Є їй що їсти, інакше не була б така вгодована. Кому іншому старий так би й відповів. А тут був геть втрачений.

— Та зараз якщо яєць не їсти — чи варених, чи смажених на салі… Сало, правда, жовте вже зовсім, старе сало, — спохопилася Помидора. — Та й скільки там того сала з осені лишилося — з такою зимою. Ви ж пам’ятаєте, яка зима цей рік випала? Такого ще не було! Скажете, ні?

— Та чого ж… — Опенько й сам розумів, що це не відповідь, що ці слова можна розуміти і так і сяк, але про те, щоб виправитися чи пояснити, він навіть не подумав.

— І хто йому дав таке право — розпоряджатися в селі? Він що, новий Інженер? Мій Миша стільки вовкулаків перестріляв — усе село знає! — а й то не розпоряджається. Та й старший наскільки від того Лисого.

— Ну, це ви… Скільки ж там Миша… — не стерпів Опенько. Хто-хто, а він же точно знав, скільки вовкулаків Миша примудрився підстрелити. Тут його Помидора зачепила за живе.

Від самого літа, від тієї ночі, коли на село напали вовкулаки, Опенько й словом не обмінявся з Мишею. Бо коли він, Опенько, опинивсь у скрутній ситуації, коли його драбина зламалася, а вулицею мчало на нього не менше десятка велетенських розлючених тварюк, Миша відмовився спустити драбину і спасти сусіда. Просто випадковість, що Опенькові вдалося врятуватися. Таке не прощають. Тож коли Помидора заговорила про те, про що вона весь час теревенить по цілому селу, — як її Миша мало не десяток вовкулаків перестріляв, — старий мисливець не міг мовчати.

— Чи я не бачив… — устиг він додати, перш ніж Помидора урвала його.

— Ой, сусіде, що ж ви там могли бачити! Ви ж усеньку ніч пролежали долілиць зі стрілою в цій… як її… І це, мабуть, так боляче, так боляче! — вона притулила долоні до своїх рум’яних щічок. — Страшно навіть уявити. Дякувати хоч, ніхто, крім нас із Мишею, не бачив. Бо народ — ви ж знаєте, Опеньку, — таке вже понесе по селу!.. Що такий заслужений і досвідчений мисливець, як ви, — і своєю ж стрілою собі влучили в цю… як її… Ой, я за вас тоді такого жаху натерпілася, краще не згадувати. А вже як малій Марічці свою… ту… показували…

Опенько скреготнув зубами. Він єдиний бачив справжні «подвиги» Миші. Досі нікому не розповів, бо що ж тут розповідати — всі й так знають, хто такий Миша. А тепер виходить, що й далі нікому розповідати не можна. Бо ж справді: якщо ця осоружна Помидора понесе по селу, як він своєю стрілою влучив собі в гепу… То вже не відмиєшся до кінця днів.

Не попрощавшись, старий мисливець розвернувся й побрівшу свій двір. По дорозі ще подумав, що ту його біду не тільки Помидора бачила. Мала Марічка налила йому тоді чогось на рану, й та миттю чудодійно загоїлася. Тоді перед дитиною було соромно. Але старий знав, що від неї ніяких чуток по селу не піде. Він іще хвилювався: чи бачила те Помидора, чи ні. Виходить, не тільки бачила, а й здогадалася, як використати собі на користь. Чи не собі, а Миші — яка різниця.

— Куди ж ви, сусіде? — загукала йому в спину Помидора. — Тільки почали балакати, а ви вже й ідете! Нічого з вашим зайцем не станеться. Зачекайте!

Однак Опенько й не озирнувся.

Мишин план

Двері рішуче відчинилися, й на порозі виник Миша.

— Можеш не вставати, — по-хазяйськи поблажливо кинув він господарю, й Лисий зробив над собою зусилля, щоб не розсміятися. Хоч це й було дотепно, та хлопець не був упевнений, що гість справді жартує.

Взагалі він зрадів Мишиному приходу. Якось так склалося, що вони не бачилися від самого літа, від тих зборів перед нападом вовкулаків. Хоч сам Лисий і не чув тодішнього Мишиного виступу, однак Леля й Василько йому все детально переповідали, тож він знав усе так, ніби чув на власні вуха. Знав, що Миша був проти підготовки до нападу вовкулаків, натомість вимагав, щоб діти залишили село, хоч і усвідомлював, що для них це означало певну смерть: узимку в лісі ніхто не виживе, що вже казати про дітей від шести до тринадцяти років… Лисий знав, що Миша тоді мало не переконав усіх односельців, і тільки втручання Бороди змусило людей прислухатися до свого сумління й присоромити Мишу. Хлопець здогадувався, що гість увесь цей час картався за свою тодішню поведінку, що йому було соромно. Тому треба було б піти до нього, порозумітися, пояснити, що він, Лисий, не лихий на нього, Мишу, що їм і далі жити в одному селі, тож краще жити по-людськи.

І те, що Миша набрався рішучості й прийшов сам, було дуже добре. Треба тільки так побудувати розмову, щоб не вийшло, ніби Миша мусить вибачатися, рвати на собі волосся чи посипати голову попелом.

— Проходьте, дядьку Мишо, сідайте.

— Невеликий пан, і постояти можу, — відповів Миша, пройшов до столу й сів на лаву. — То які в тебе міркування?

Лисий розгубився. Міркувань у нього було чимало, тільки от які саме гість має на увазі?

— Та тепер усі міркування, мабуть, як і в кожного, — про Каченю.

— Лисий, ти ж знаєш, що я не про це.

— А про що, дядьку?

— Ясно про що, про вовкулаків.

— Та з вовкулаками якраз усе нормально, — відповів Лисий, досі не розуміючи, куди Миша хилить. — Перебили їх, та й вже. Не в них річ.

— А в чому ж? — Миша спитав так, наче насправді йому не так уже й цікава відповідь, ніби ця відповідь — він це добре розуміє — тільки спосіб відкласти головну розмову.

Лисий нараз усвідомив, що з Мишою він ніколи не був добре знайомий. Жив той на дальньому кутку, майже не перетиналися. До лісу ходив рідко. Чим займався? То його справа. От і тепер — більш як півроку не бачилися, й нічого. Тому розмовляти з ним було дуже важко, Лисий ніяк не міг підібрати потрібної інтонації, він весь час почувався так, ніби співрозмовник його в чомусь підозрює й ставить запитання не заради відповіді, а щоб підловити на чомусь. Дурниця, звичайно. На чому його ловити? І в чому підозрювати?

Така балачка — зовсім не той випадок, коли треба розкривати душу. І все ж Лисий вирішив бути щирим, розповісти Миші все, що знав і про що справді невпинно думав останнім часом.

— От дивіться. — (Слухаючи, Миша дивився не на співрозмовника, а в куток кімнати, ніби чекаючи, коли хлопець закінчить говорити про нецікаве). — Перше: в тому селі, де ми були з Лелею та Марічкою, на камені було написано про «неміряну й конечну черву» що нашле кару на… Ну, на них. Далі. Василько в лісі бачив велетенську кількість синіх черв’яків, що лізли з землі до нього на дерево. Це друге. Третє. Коли Люба збиралася робити пастки, наводити свою темряву на ямки в землі, вона наказувала Пластунові забрати й винести подалі курей. Яр біля річки, від якого пішла сліпа пожежа, також закритий тією ж темрявою. Я в цьому, щоправда, не впевнений, але схоже на те. Розумієте? Тобто виходить, що, перестрілявши вовкулаків, ми тільки відклали перемогу. Треба якось знайти шлях до цієї черви…

— Закінчив? — урвав його Миша. — Тепер послухай мене, дорослого й досвідченого чоловіка. Що там написано на камені й яких курей перелякався в лісі Василько, я не знаю. А от що ми перемогу тільки відклали, — це ти точно сказав. Собаки дуже швидко ростуть, правильно?

Не розуміючи, куди він хилить, Лисий кивнув.

— Звісно, правильно. А де сказано, що ми повинні думати, ніби вовкулаки ростуть довго? Якщо собаки ростуть швидко, то, мабуть, і вовкулаки ростуть швидко. Правильно? Отож-бо й воно. То чого ж ми чекаємо? Ти їх бачив. Тобі не треба пояснювати, які вони небезпечні.

— Бачив, — погодився Лисий. — Але небезпеки нам від них зараз немає.

— Зараз! — знову урвав його Миша. — А завтра? А післязавтра? Що ж нам, сидіти й чекати, поки їхні вовкулаченята попідростають? Собака за рік стає дорослим. Правильно? Правильно. То коли нам чекати молодих і лютих вовкулаків, які прийдуть помститися за своїх батьків і матерів? Ні, Лисий. Ми чекати не маємо права. Заради своїх дітей.

І тут нарешті Лисий роздратувався й навіть розлютився. Це хто ж тут так дбає про дітей? Чи не цей самий Миша пропонував перед зимою вигнати дітей із села?

— Тобто заради своїх дітей перестріляти їхніх дітей — правильно я вас зрозумів?

— Ну, нарешті дійшло. А то я вже думав, що ти так і не допетраєш.

— І як же ви, дядьку, збираєтеся це зробити? — Лисий намагався говорити рівно й спокійно.

— Та вже ж маю план, — зверхність Миші зростала з кожним словом. — Де їхнє лігво, ти знаєш. Правильно? Просто зараз, поки не настало літо, збираємо ватагу чоловіків, добрих мисливців, і йдемо туди. Вони нас зараз не чекають. Правильно?

Лисий промовчав.

— Правильно. А тут і ми — як сніг на голову! Збагнув? Перестріляємо до останнього — й додому. От і все. Тож давай збирайся, покажеш дорогу. Візьмемо Бороду, Опенька, Лелю можемо взяти, якщо ти без неї і кроку не ступиш… Ну, ще там кого… Я вважаю, відкладати не слід. Зібратися, звісно, треба добре. Бо… Скільки днів туди йти?

Тепер уже Лисому стало весело.

— Не знаю, — відповів він.

— Як це не знаєш? Ти ж там був!

— Я знаю, скільки я туди йшов. А скільки часу йтиме велика ватага, якій ніде сховатися, на яку весь ліс накинеться, я не знаю. Тим більше, якщо й ви збираєтеся йти.

Миша помовчав, пильно вдивляючись в обличчя Лисого своїми маленькими гострими, глибоко посадженими над довгим носом оченятами.

— Отак, значить, — нарешті озвався він. — Думав, що ти розумніший.

Він підвівся й не прощаючись вийшов із хати, грюкнувши дверима.

Ще одна відмова

Марічка пробиралася дуже обережно. Була майже переконана, що ніхто її не помітив. У селі — це точно. А за селом… Там досить великий відкритий простір. Поки були хати, Марічка скрадалася й озиралася, а вже там, на величезній галявині, що тяглася від села до заростів ліщини, йшла повільно, головою не крутила, нахилялася роздивлятися кульбабки, що вже подекуди розкрили жовті квіти… Якщо хто й помітив її, то подумав: «Гуляє дитина. Не годиться, звичайно, гуляти за селом, та що ж — тепер поблизу села досить безпечно».

Так Марічка гадала собі, що подумають про її прогулянку, коли помітять. Але справді захопилася свіжістю весняного лугу, роздивлялася гострі травинки й уповільнених комах, що намагалися вигрітися на ще не гарячому сонці. Втім, її подорож мала свою мету, й незабаром дівчинка наблизилася до заростей ліщини. Вони вже ніжно зеленіли, хоча й зберігали ще прозорість.

Навіть не підійшовши впритул, Марічка вже знала, що прийшла марно — Друга немає. Восени він несподівано зник, нічого не сказавши на прощання. І от уже все зелене, а його нема й нема. Вона все ж обійшла чагарі й сполохала цілу зграю горобців, які щось шукали на колишньому ведмежому лігвищі. Дівчинці було не до них.

Вона ще повиглядала кілька хвилин, сподіваючись, що от саме зараз він повернеться — а вона тут. Отак вийде з лісу, озираючись на всі боки, ніби чогось остерігаючись… Чого йому стерегтися? Кого боятися? Хіба що людей, але ж вони його знають. Та й самі бояться жах як. Скільки Марічка пояснювала, переконувала їх, що Друг не може нікому завдати шкоди, бо ж він друг, — усе одно бояться. І чому люди бояться звірів?

Марічка замислилася. Вона також боялася — вовкулаків. Боялася, бо не могла з ними порозумітися. Щойно вони почали відгукуватись на розмову, як щось ніби заступало їм розум. Розуму там, звісно, не дуже — той же Друг значно розумніший. І Глина, і коні… Але розмови з вовкулаками в неї не виходило. Тому й боялася.

От люди — ті справді бувають страшні. Люба, наприклад. Лішак. Щоправда, лішак не зовсім людина, та все одно страшний. Мабуть, найстрашніший.

Марічка злякалася. Сама не розуміла, що її налякало, але вона розвернулася й побігла до села. Ні, Лішак удень не літає і не ходить, вона сама бачила, як той боїться світла. І все одно бігла так, ніби за нею хтось гнався.

Аж як почалися паркани, перейшла на крок, важко дихаючи й витираючи кулаками сльози з очей.

— Марічко! — почувся з-за рогу радісний голос, і вона здригнулася від несподіванки.

Однак це був Івась. Мала кинулася йому на шию й заплакала. Сама не знала, чому.

— Хто тебе образив, серце?.. Ти забилася?.. Щось болить?.. Щось загубила? — Він більше не знав про що спитати.

Мала тільки крутила головою і ще гіркіше плакала. Як її заспокоїти, Івась не уявляв. Зрозумівши, що не вгадає, спробував відвернути її увагу, розповів про те, що Помидора всім дарує свої намиста, що все село про це гомонить. Потім про те, що Глина мало не покусав Мишу, коли той спробував погладити пса по голові. Марно.

І хлопчик удався до останнього способу. Трохи помовчавши, він тихо спитав:

— Ну що, не з’явився ведмідь?

Марічка завмерла й перестала плакати. Голова її так само була притиснута до вже геть мокрого Івасевого плеча, та він не міг помилитися. Припинилися схлипи, почалася робота мізків. Поки мала думала, що відповісти й як викрутитися (Леля їй суворо заборонила ходити з села, мовляв, коли Друг прийде, вони довідаються), Івась повів далі:

— Та не бійся, я вмію берегти таємниці. Нікому не скажу.

Дівчинка невпевнено ворухнулася в нього на руках.

— А ти? — спитав Івась.

Вона не знала, що відповісти. Якусь хвильку поміркувала, потім закивала головою.

— Це добре. Тоді я тобі відкрию одну таємницю. Але якщо ти більше не плакатимеш. Гаразд?

Мала вже трохи підвела голову, тож Івась зрозумів її відповідь із енергійних ударів її підборіддя по своїй шиї. Він поставив її на землю, сів навпочіпки перед нею і дуже серйозно сказав:

— Тільки це таємниця від усіх-усіх, розумієш?

Марічка з нетерпінням кивнула головою.

— Навіть від Лелі й Лесика.

Очі її збільшилися принаймні удвоє. В них з’явився переляк.

— Хіба так можна? — спитала вона.

Івась розгубився. Сказати, що можна, він, звісно, не міг. Сказати, що не можна, — тоді про що взагалі йдеться?

— От давай я тобі все розповім, а тоді ти сама вирішиш — можна чи не можна.

— Я сама вирішу, чи розповідати їм, чи ні?

Не те він мав на увазі, не те. Але тепер уже назад дороги не було. Івась дуже ризикував. Однак він сам собі розставив сильце, тому треба вже йти до кінця.

— Ти пам’ятаєш, що було написано на камені в тому селі? — спитав він.

Мала кивнула. Вона чекала почути страшну таємницю, через те не витрачала часу на пусті балачки.

— Там було сказано, що тільки Лисий може здолати черву, яка насилає вовкулаків.

— Пам’ятаю. Тільки про вовкулаків там не було.

— Так, правильно. Молодець, добре пам’ятаєш.

Марічка не зреагувала на лестощі й далі суворо дивилася на старшого брата, ніби казала: «Годі вже теревенити дурниці. Переходь до головного».

— Ти знаєш, де живе та черва?

— Звісно, в землі.

— А де саме в землі?

— Скрізь. Василько бачив її біля Видриного болота.

— Так. А Люба куди пішла?

Хоч це й неможливо, та Маріччині очі розширилися ще більше.

— З Лішаком… — невпевнено промовила вона.

— Так, з Лішаком. А куди?

Він почекав, переконався, що мала вже більше не говоритиме, доки всього не почує, й повів далі:

— Мені здається, я знаю, куди…

І він почав пояснювати свій план. Марічка мовчала, не перебивала, але що далі рухався Івась у своїй розповіді, то безнадійнішим ставав його голос. Очі малої були промовистіші за будь-які слова. Вона Івасевого плану не схвалювала. І навіть більше: було ясно, що допомагати йому дівчинка не буде. Що краще він це усвідомлював, то менш переконливими ставали його слова, а від цього її непохитність тільки дужчала. Зрештою вона почала злегка хитати головою, що могло означати тільки одне: цього не буде. Хлопець зовсім скис. І замовк.

І тоді в її погляді він побачив щось нове й дуже швидко збагнув, що саме: жалість. Марічці було дуже шкода його. Вона менша майже на шість років — і жаліє його! Івась відчув, як у душі наростає роздратування.

Однак вихлюпнутися воно не встигло. З-за рогу на них вилетіло руде кошлате чудовисько, почало гавкати й лизати їх в обличчя, залишаючи на одязі віхті своєї рудої щетини. Глина линяв.

— Нас Леля шукає, - сказала Марічка, взяла Івася за руку й повела до села.

Кропив’яний носовичок

А біля Лисої криниці Помидора вже дарувала чергове намисто. Приголомшені жінки не знали, що сказати, тому просто мовчали й слухали:

— Ви розумієте, сусідко, він так не може. Це ж звичка. От як ви звикли були витирати носа хустинкою, а вам кажуть, тепер витирайте кропивою. Отак і він, розумієте?

Жінки захихотіли, й Помидора відчула приплив сил.

— Ну, звикла людина снідати яєчнею!

— Яблуко теж добре на сніданок — полегшує, — промовила котрась із жінок.

— От бачите, — зраділа Помидора. — Вам полегшує, а мені ясна задирає. Воно як кому. То хіба ж можна, щоб усі — як один?

— Та хто ж таке каже?

— Як хто? Як хто? А хто сказав, щоб ніхто на сніданок яєчні не їв?

— Лисий?

— Ну, та не Миша ж!

— Чекайте, Помидоро! Хто сказав, щоб Миша не їв яєчні?

— Та до чого тут Миша! — Помидора почала дратуватися з недоумкуватості співрозмовниць. — До чого тут Миша. Я ж не про Мишу кажу, я взагалі!

— То це не Миша звик до яєчні? — з радістю спитала щойно обдарована тітка.

— Ні, не Миша, — демонструючи свою терплячку, стримано промовила Помидора. — Це якраз не Миша. Це якраз Опенько любить яєчню. Але яке то має значення — хто? А якби й Миша? А якби ваш от чоловік Стирчак узяти. Я його дуже поважаю. Так йому й скажіть: Помидора тебе дуже поважає.

Стирчачка з сумнівом повела головою. Ще чого, ніби відповіли її враз нашорошені очі, ще я своєму казатиму, що він Помидорі вподобався… Ага!

— Неодмінно перекажу.

— От уявіть, якби він звик до яєчні на сніданок…

— Та де ж це на нього тих яєць набрати, щоб він щоранку їх жер і не вдавився?

— Ой, — знайшлася Помидора, — а то у вас курочок нема!

— Та де ж це бачено, щоб кури несли сім яєць на тиждень!

— А хіба це дивина? — ляпнула Помидора й миттю прикусила язика. За мить виправилася: — У вас же не одна курка.

Співрозмовниці помітили Помидорину ніяковість і опустили очі долу, щоб не запосміхатися їй в обличчя.

— Воно, може, й не одна, та все одно не стільки, як у вас із Мишею, — стримано відповіла Стирчачка.

Однак Помидора не здавалася. Чомусь їй необхідно було взяти гору в цій розмові. Скільки пам’ятали жінки, ніколи вона не була такою наполегливою.

— Ну от. У вас іще менше, ніж у нас. І що? Й тих двійко яєць на тиждень не з’їсти?

Розмовляли вже тільки Помидора з дружиною Стирчака. Всі інші ховали очі, в балачку не втручалися.

— Важко, звичайно, не їсти їх, коли весна й харчів і так обмаль… А що тут можна вдіяти? Якщо Лисий каже, що треба завести якомога більше курчат, мусимо слухатися. Йому видніше.

— Хіба як на ослінчик залізе, — підпустила Помидора.

— Та є такі, що й з ослінчика стільки не побачать, як він бачить.

— Так, — втрутилася ще одна жінка. — Страх подумати, що було б, якби того разу його не послухалися. То що ж тепер не вірити! Краще вже попостувати.

— Ви так кажете, — наполягала Помидора, — наче це Лисий усіх вовкулаків перестріляв.

— Ну, не всіх. Ніхто не каже, що ваш Миша мало їх убив. А тільки не Миша, а Лисий попередив про те, що вони прийдуть.

— То й що?

— Нічого. Того разу послухалися і цей раз послухаємося. Без води жили, що вже без яєць весну перебути!..

Стирчачка сказала це й сама запишалась, як вона добре це втнула. Бо всі ж пам’ятали, що без води (без доброї води) доводилося жити, аж поки викопали цю криницю, біля якої й точилися нині ляси. Лису криницю, бо викопав же її ніхто інший, як Лисий. Це в неї справді добре вийшло.

Ковалеве слово

Своїми твердими, нечутливими до температури пальцями Борода схопив розжарене до білого залізо й кинув його на ковадло. Мишу аж пересмикнуло. Якби він на власні очі не бачив, що коваль вихопив цей шматок металу з горнила, міг би ще припустити, що то просто колір такий, що насправді залізо не гаряче. Якби Миша думав, що Борода його бачив, тоді він міг би припустити, що це такий фокус — навмисне для нього, Миші. Та це здоровило з величезним молотком у руці було так зайняте своїм ділом, що гостя навіть не помітило. Тому побачене вразило Мишу до нудоти. Він навіть забув, із чого хотів розпочати розмову.

Миша стояв і дивився на Бороду, як той працює. Височенний, чи не вдвічі вищий за гостя, сильний аж страшно, волосся на обличчі за зиму відросло, але не дуже: стирчало в усі боки, як колючки в їжака. «Цікаво, казала якось Помидора, воно в нього м’яке чи цупке?» Миша тоді ладен був убити її за таку цікавість. Але засіло, бач, у голові. Сам тепер дивився й думав, чи цупке волосся в Бороди на бороді.

Коваль працював сьогодні сам, підручного не було. Видно, це не дуже добре. Він сам тримав великими щипцями шмат червоного заліза на ковадлі й сам гупав по ньому молотком. Молоток у нього був велетенський, як і сам Борода, — молот, а не молоток. Утім, молот стояв тут же, поруч, у кутку, руків’ям догори. І то був справжній молот — Миша одразу й не взявся б за такий, принаймні на людях. Бо підняти його він би підняв, а от уже як слід розмахнутися й ударити… А може, й зміг би.

Миша взагалі не був слабаком. Хоч із виду й не скажеш. Він був жилавий, спритний, обережний, хитрий. Але, звичайно, з Бородою ніколи б не надумав тягатися силами. Хіба що в дитинстві, коли хлопці боролися (без ударів), він якось боровся з Бородою. І навіть переміг. Щоправда, Борода тоді піддався, й цього ніхто не помітив, крім Миші, звісно. О, як він тоді цього дебелого зненавидів! І досі не пробачив. І ніколи не пробачить…

А перед хлопцями тоді Миша хизувався:

— Добре бути маленьким. Якщо мене поборе Борода, всі казатимуть: «От уже ведмідь — такого маленького поборов». А якщо я поборю його, всі казатимуть: «Ти диви, такий малий, а такого здорованя подолав».

Борода тоді весело сміявся разом з усіма. І Миша сміявся, хоча на душі було гидотно.

Зараз усе це чомусь згадалося. Може, тому, що Миша, спостерігаючи, як вправно й точно працює Борода, раптом усвідомив, що він би так ніколи не зміг. Ніколи б не навчився. Дрібний він, Миша, от і все. А дрібних ковалів не буває й бути не може. Тож йому не силою, а розумом і обережністю слід усього в житті домагатися.

А як же він мріяв стати ковалем! Годинами просиджував у кузні, дивлячись на вогонь, на іскри, що розліталися, мов мухи, коли коваль піддавав повітря з міху, а потім як під вправним молотком кавалок заліза перетворювався на маленькі, але дуже гарні й гострі наконечники для стріл. Коваль занурював їх у масну воду, й вони шипіли, як гадюки…

Що ж, не судилося. Судилося Бороді. То й хай. Хай Борода буде ковалем, а він, Миша… А він буде не ковалем, а… Буде. Напевно буде, якщо переконає Бороду. Бо якщо погодиться Борода, погодяться й інші. Не всі, звичайно, він не пустопорожній мрійник. Але всіх і не треба. Хтось мусить і похазяйнувати тим часом.

— Тобі щось треба? — урвав коваль його роздуми.

— Та… — Миша зовсім не так планував розпочати розмову. — Власне…

— Що ти тягнеш, як Вухань! Кажи, що треба, або не стій над душею. Страх не люблю, як хтось через плече зазирає. — Борода сильно вдарив молотком по залізу.

— Хіба ж, Бородо, через твоє плече хто зазирне? — Миша потроху намагався вивернути на свій шлях.

— Я не дівка, щоб мене вихваляти. Кажи, чого прийшов. — Коваль не припиняв праці.

— Та побалакати треба.

— Ну, то балакай! Чи в мене часу, як у тебе? Он скільки роботи — бачиш?

Миша не бачив, але кивнув. Він не хотів говорити голосно, однак Борода знай стукав по ковадлу, тож довелося майже кричати. А знадвору ж могли почути…

— Як там Каченя?

— Звісно як, діло жіноче, — відказав Борода через плече. — Ти оце спитати про Каченю прийшов?

— Та оце ж я про вовкулаків…

— Ото згадав, як баба дівкою була! Нема вовкулаків — перебили.

— Це тут нема, — наполягав Миша. — А в лігві їхньому є. Там і вовкулачиці, й охоронці, й дрібнота їхня… І року не мине, як попідростають. Що тоді робитимемо?

— Те саме.

— Це якщо знатимемо, коли вони прийдуть. А як не знатимемо? А як зненацька нападуть — хоч і завтра?

Борода опустив молоток і задумливо подивився на Мишу.

— До лісу ти не ходиш. Ніяких слідів не бачив. Звідки ти взяв таке?

— Яке?

— Що завтра?

— Та ні… Я для прикладу кажу. Можуть же прийти. Ну, там… помститися…

— То що ти пропонуєш?

— Піти в їхнє лігво й назавжди очистити від них землю.

— Овва! — Борода взяв з полиці кухля, набрав з відра води й великими ковтками миттю випив її. — І хто ж піде?

— От про це ж я й хотів побалакати, — пожвавішав Миша. — Якби ти погодився, та з чоловіків іще хто…

— Ну, хто, хто?

— Так я й кажу ж: ти, я, ну, і ще хтось із чоловіків…

Борода випив ще одного кухля води.

— А чого це ти вирішив, що я з тобою кудись піду, Мишо? Я й до криниці краще без тебе прогуляюсь, не те що до лісу…

— Ну, я не вирішив, а от просто прийшов погукати тебе з собою…

— Он як! А якщо я відмовлюся, ти сам підеш?

Миша опустив очі й мовчав.

— Я питаю, сам підеш? — гримнув Борода. — Чи тільки як є за чию спину сховатися?.. Га? Не чую!

Миша нарешті набрався рішучості, підвів на Бороду очі, для чого йому знадобилося задерти голову, й твердо відповів:

— Якщо більше ніхто не піде, я піду сам. Тому що це конче необхідно зробити. І якщо ви не розумієте цього…

— Чекай-чекай! Не напускай тут диму. Он горнило й так чадіти почало, як ти прийшов. Ти мені краще скажи, що це зробити?

— Як що? Перебити вовкулаків. Невже не зрозуміло?

— Отепер зрозуміло. Поки вони малі, так?

— Звісно!

— Поки вони дітки! Діток легше бити, ніж дорослих. Безпечніше, так, Мишо?

— Ясна річ, безпечніше. А що ж, чекати коли виростуть?

— А якщо це безпечніше, то йди, Мишо, сам. Не відволікай нікого від роботи. Бо це тільки ти в нас намистечками бавишся, а інші мусять працювати. Щоб прогодувати себе й дітей. Щоб наступної зими з голоду не спухнути. Іди, Мишо! І справу зробиш, і тут спокійніше буде.

— Даремно ти так, Бородо…

Борода знову взяв молоток і так подивився на Мишу, що той похолов.

— Ти, Мишо, або йди, або й не дійдеш.

Чомусь Миші здалося, що Борода не жартує.

Як не можна казати про дорослих

Вже й до хати Лисого дійшли, а Івась ніяк не міг оговтатися. Не сказати, щоб він так уже вірив в успіх, та все одно Марійчина непохитність не лишала надій. А тепер іще й Леля гукає. Може, вона знала, що Івась і Марічка десь разом? По Марічку посилати Глину — звичайна річ. А по нього, Івася? Наче Наталочки немає. Щоправда, тій довелося б півсела оббігати, поки знайшла б хлопця, а Глина зразу відчує, хто де. Мабуть, Леля знала, що вони разом. Отже, знала і про що розмовляли? Та ні, звідки!

Все одно на душі коти шкребли.

У хаті зібралися, як і завжди, Борода, Вухань і всі діти. Розмова вже почалася, тож її й не переривали, коли зайшли Івась і Марічка. Глина, щоправда, намагався втрутитися й привернути увагу до свого неабиякого внеску в загальну справу.

— Ну що, хіба не швидко я їх знайшов! — почав він, та Леля його різко урвала й наказала мовчати.

Обурений такою чорною невдячністю, пес ліг під дверима, відвернувшись і поклавши голову на лапи, й вирішив більше ні слова їм не казати. Тільки очима раз у раз косував на людей — чи не передумали, бува. Ні, схоже, про нього забули. Хоч не женуть, подумав Глина, й то маслак…

— …Щось таке робиться в селі, — казав Борода. — Він приходить і каже: «Ходім вовкулаченят перестріляємо». В нього взагалі якийсь чиряк у задниці. Сподобалося стріляти сучому синові.

— І Помидора його ходить, як той… — втрутився Вухань. — Моїй той… подарувала ні сіло ні впало.

Василько засміявся.

— Гарно вийшло, Вуханю! «Подарувала ні сіло ні впало».

І всі засміялися. Бо справді смішно, що Вухань заговорив віршами.

— А що подарувала? — поцікавилася Леля.

— Ну, те… на шию.

— Намисто? — вражено перепитала дівчинка.

— Еге.

Запала мовчанка.

— То їй щось треба, — впевнено мовив Борода. — Просто так вона й шкаралупи яєчної нікому не подарує.

— І що ж їй від Дзвінки може знадобитися? — Лисий переводив погляд з одного на другого, шукаючи відповіді.

— Шкаралупа, — відповів Борода, але вже не так упевнено.

Усі чекали, що він пояснить, тож Борода, помовчавши, ще менш упевнено сказав:

— Я й сам не доберу. Це моя Каченя казала… Помидора ходить по селу й усіх намовляє, щоб не слухалися тебе і їли яйця. Їсти, мовляв, і так нічого навесні, а тут іще яєць не їж… А нащо воно їй, це…

— Так може, вона той?.. — Вухань знову висловив загальну думку.

— Нічого вона не той, — сказала Марічка. — Просто дурна.

— Марічко, хіба можна так казати про дорослих? — гримнула на неї Леля.

— А як на неї казати? — Марійчині очі були чисті й прозорі.

Леля хотіла обуритись, але всі засміялися, то й вона усміхнулася. Що вдієш із тією Марічкою!

— Хоч як кажи, а я все одно не розумію, чого вона домагається, — Лисий повернув усіх до серйозної розмови.

Та розмови все одно не виходило. Якось так безглуздо поводилася Помидора, що зрозуміти її ніхто не міг. Одна за одною виникали ідеї, припущення, часом навіть зовсім дикі. Наприклад, що тепер вона замість Люби, що пов’язана якось із червою. Цього, звісно, не могло бути, інакше чого б це її Миша так багато вовкулаків перестріляв?

— Жити хотів, от і стріляв, за свою задницю переживав, — буркнув Борода.

— Та якби він був той… хіба ж вони б його той…

— Вони б не розбирали, хто той, а хто не той. Люба ж із Пластуном пішли з села — теж не хотіли з вовкулаками зустрічатися. — Леля цього разу говорила мало, рідко вставляла слово. Тому до неї особливо пильно дослухалися. — Я думаю, вона хоче, щоб її Миша став Інженером, щоб зайняв місце Лесика.

— Яке місце? — спитав Лисий.

— Твоє місце.

— У мене немає ніякого місця. Я не Інженер.

— Ти ще бовкни, що ти не Лисий, — втрутився Борода. — Верзе, як кінь везе!..

— Хай навіть так. До чого тут яйця?

— А ні до чого. Була б розумна, щось краще придумала б. Леля діло каже. Це Помидора так людей проти тебе нацьковує. От же ж стерво! І додумалася ж! Лисий поганий, бо не дозволяє яєчню їсти! Тьху! От дурепа!

— Ой, Бородо! — злякано вигукнула Марічка, широко розкривши свої невинні очі. — Хіба можна так казати про дорослих?

Бенкет

Вона знову зрозуміла, що Друг не прийшов, іще тільки наблизившись до заростей ліщини. Там, за чагарем, стояв веселий пташиний лемент. Марічка підкралася ближче. Листя ще було маленьке, ясно-зелене, крізь зарості було добре видно зграю горобців, що відчайдушно щось видзьобували з-поміж молоденької травички. На дівчинку вони не звернули уваги. Та й чого боятися горобцям. Навіть якби вона була за два кроки від них, і тоді б не змогла заподіяти їм шкоди. Вони завжди встигнуть розлетітися.

І все ж поведінка пташок здалася малій дивною. Вона завмерла за ліщиною і стала прислухатися.

Мова у горобців не така й складна. Вони взагалі не надто розумні — не круки й не лелеки. Та коли разом цвіркотить ціла зграя, щось розібрати дуже непросто.

Тож минуло чимало довгих хвилин, доки Марічка почала розуміти, що горобці злетілися на величезну кількість надзвичайно смачних черв’яків, які самі повилазили з пухкої землі. Їх було дуже багато, але горобцям усе одно доводилося поспішати, бо черв’яки почали ховатися. Дякувати хоч, не могли сховатися зразу. Тому зграя встигла добряче побенкетувати. А тепер коли ще така радість знову настане! От уже й не лишилося нічого поживного на тому місці, а горобці таки не розліталися, чекали: може, дурна черва знову виткнеться.

Втім, і це тривало недовго. Зграя поволі розсмокталася, перебравшись на ліщину. Горобці перестрибували з гілки на гілку, зовсім не боялися Марічки, й вона незабаром почула все, що хотіла знати. Цих дурних розбишак навіть не треба було розпитувати.

Вона нарешті наважилася ближче підійти до того місця, де щойно товклися горобці. Земля була порита, ніби поколупана гострими лапами сотні горобців. Насправді їх було значно менше. А трохи віддалік Марічка побачила ще одну витовчену галявинку — там, де горобці товклися вчора. Вчора їх було значно менше — хто ж знав, що тут такий бенкет! Це вже сьогодні зібралися всі, хто чув про вчорашній обід. Зібралися й не пошкодували.

Марічці здалося, що от зараз під землею сила-силенна черви тільки й чекає, доки розлетяться горобці, щоб разом вилізти на поверхню…

Мала знову тікала до села, ніби за нею хтось женеться.

Казка про вовкулаків

Вечір видався теплий. Може, через те біля Лисої криниці зібралося так багато людей. Мабуть, уперше після того літнього ранку — після перемоги над вовкулаками. Восени роботи було під зав’язку, а взимку — які там посиденьки на вулиці! В хатах не знали як зігрітися.

Кожного новоприбулого зустрічали радісним сміхом — так ніби щойно про нього балакали, а тут і він. Насправді ні про що не балакали. Якось не зав’язувалася розмова. Просто раділи весні й можливості отак разом посидіти на довгих колодах, принесених до криниці кимось із чоловіків. Життя налагоджувалося — є вода, немає вовкулаків, ще й вагітна Каченя. Перша вагітна жінка за стільки років! Та й про Каченю не говорили. Хто ж при чоловіках про таке говорить. Хай уже як їх не буде, тоді, звісно… Сміялися зі свіжоприбулих, весело перезиралися, наче чогось чекали.

Однак спитай їх, кого чекають, ніхто б не відповів. Самі не знали. Просто здавалося, зараз щось відбудеться — таке втішне й тепле, як цей вечір. Ось Миша з Помидорою вийшли з-за рогу. Розлігся регіт. Миша не знав, що так усіх зустрічали до нього і що всі спершу бентежилися, тому набурмосився. Ще смішніше. Помидора залишила його й пішла на жіночу половину. Миша спочатку затнувся, зупинився, а потім, ніби щось згадавши, рішуче рушив у бік чоловічого гурту. Пройшов просто всередину кола й почав з усіма вітатися за руку.

Знову розлігся сміх, і Миша налився буряковим соком по самі брови. Але то сміялися не з нього — то Вухань придріботів.

— Та я… той… думаю, може, хто… той… То й сам… той… — вичерпно пояснив він.

Вухань виявився першим, хто засміявся назустріч сміху — зовсім не сприйняв його на свій рахунок. Одразу зрозумів і підтримав загальний настрій. Утім, можливо, йому просто сподобалось, як дружно й самовіддано сміялися односельці.

Потім з’явилися Борода з Каченею, Леля, Лисий, Петрусь, прибігла, здійнявши куряву, Наталочка. І тільки коли прийшов Василько, стало зрозуміло, що саме його й чекали. Усі якось полегшено зітхнули й почали розмовляти — між собою. Ділилися новинами, хоч які там у селі новини. Звичайно, цікаво було б поговорити про зміни, що відбулися з Мишею і особливо Помидорою, та вони ж тут поруч, незручно.

Василька не квапили, знали вже, що йому потрібен настрій, от настрій і створювали.

Пішли балачки — так, ні про що. Про те, що пережили зиму без голоду, що ніхто не помер, що худобу зберегли, — тобто про життя. Але й ці теревені не розросталися й не поглиблювалися — були легкі, невимушені й недраматичні. У всіх зберігався добрий настрій, підживлений нетерплячим очікуванням. Уже сутеніло, хоча небо було чистим, і ніч обіцяла бути місячною. Бо що ж його слухати в темряві. Голос, звісно, почуєш, а нічого ж не побачиш, як він це промовляє. Половина задоволення пропаде.

Час від часу хтось зачіпав Василька якимось пустопорожнім запитанням, ніби перевіряючи, як він, у якій готовності.

— Васильку, Кирпатого не бачив?

— Та де! Він за своїм носом сховався — й не вздриш!

— Васильку, як гадаєш, холоди ще будуть?

— Це вже хто скільки проживе. Кому будуть, кому ні.

— Бачив, Васильку, жінки в намиста повбиралися?

— Так навесні ж усе розцвітає.

Кожна відповідь викликала дружний сміх. І знову пауза. Навіть коли прийшов Лисий, на нього не дуже звернули увагу. Всі чекали, що Василько почне розповідати якусь історію — байдуже яку.

— Васильку, як гадаєш, вовкулаки плачуть?

— Майже ні. Тільки як Лисого побачать. Що ж це за життя таке — без волосся на голові, думають. Та й ну плакати. — Василько зробив паузу, поки сміялися. — Вони чому й дали себе перестріляти тоді, в лісі. Нічого від сліз не бачили. Ходили й підставлялися під стріли. — Василько показав, як саме ходили сліпі від сліз вовкулаки, повиставлявши перед собою руки й обережно намацуючи кожен крок. Лелі з Лесиком тільки стріляй. Їх тоді й Марічка перестріляла б. Тільки в неї лука не було.

Сміялися так, що аж у Лисій криниці відлунювало. Мабуть, і вартовим довкола села було чути. Та й не лише тому розлягався такий сміх, що Василько смішно зображав вовкулаків, а й через те, що всі пам’ятали жах, який у них викликали ті потвори, й пишалися зі своєї перемоги над ними. Адже висміяти переможеного ворога — найкращі ліки проти решток страху перед ним.

А Василько набирав сили. Він розповідав про те, як Лисий і Леля врятували дітей від вовкулаків іще на початку минулого літа. Ця його розповідь відрізнялася від попередніх. Хлопчик розпочав не з того, як він прокинувся від гарчання вовкулаків і нелюдських криків його односельців, коли звірюки напали на їхнє село. І навіть не з того, як їх, кількох хлопчиків та дівчаток, гнали лісом невідь куди від села, де загинули їхні батьки й рідні. Він почав уже з того денного привалу в лісі, коли Івась помітив хлопчика в смішному капелюсі з їхнім сільським арбалетом і їхнім же палашем за паском. До того ж у цій розповіді більше уваги було приділено не так подвигам Лелі та Лисого, як поразці вовкулаків.

Хлопчик падав на пісок і зображав, як хропуть і крізь сон відганяють надокучливих мух волохаті потвори. Як один із вовкулаків вирішив перевернутися на другий бік і мимохіть зачепив вожака, а той за це роздряпав до крові пику нахабі. Як вовкулаки добивали свого пораненого родича. Особливо смішною вийшла розповідь про те, як у нового вожака відростав палець, щойно відрубаний Лесиком.

Сам Лисий сміявся разом з іншими. Він точно знав, що Василько не міг цього бачити: він тоді був надто далеко від дерева, під яким відбувалася ця історія. Але Василько так точно передав здивований вираз вовкулачої пики, його тріумфальний вигляд і піднесений високо над собою білий палець, що годі було сумніватися: хлопчик усе це бачив на власні очі.

Сміялася Леля, згиналася вдвоє Наталочка, витирала свої рясні сльози червона, мов калина, Дзвінка. Стогнала Каченя. Задихався Івась. Утім, йому не довелося довго сміятися. Раптом він відчув, що хтось смикнув його за кожушок. Івась не зразу й звернув на те увагу — в цьому суцільному реготі навіть коли б хто гепнув його по спині, він, мабуть, не відчув би того. Але смикання повторилося. Хлопчик озирнувся й побачив серйозне обличчя Марічки, яка повела очима в напрямку їхньої хати й тут же зайшлася реготом, ніби й не припиняла сміятися. Потім, пересвідчившись, що ніхто на неї не дивиться, поволі задки рушила в бічну вуличку.

Івась обережно, щоб його не помітили, подався слідом за нею. За спиною почулося плямкання стрибунців, і в хлопчика мурашки полізли по спині, та він одразу здогадався, що це не справжні їдючі жаби, це Василько почав наступну частину розповіді. Зляканий рев вовкулаків, що кинулися тікати від жаб, підтвердив його здогадку. Сміх вибухнув з новою силою.

Івась наздогнав сестричку в затінку високого осокора, що втомлено схилився над вулицею і вже випустив достатньо дрібних листочків, аби місячне сяйво крізь них пробивалося ледь-ледь.

— Що сталося, мала? — стурбовано спитав він Марічку, наблизившись.

— Нічого, — відповіла вона, дивлячись своїми чистими глибокими очима просто йому в душу. — Я згодна.

Остання спроба

Розходилися пізно, коли вже й перші півні от-от закричать. Сміх і балачки розповзалися вулицями, мов кола по воді. Так трапилося, що Миша, Помидора й Опенько йшли в одному гурті. Їхні супутники знай згадували якісь слівця й рухи Василька, намагалися повторити, виходило не так смішно, як кумедно, тож компанія сміялася, йшли повільно, тільки старий мисливець намагався відірватися від Миші з Помидорою і пришвидшував кроки. Однак його не відпускали. Розходитись не хотілося, тож зникнення бодай одного супутника здавалося справжньою втратою.

— Опеньку, куди ви так поспішаєте? Ще виспитеся, — вигукувала котрась із жінок, і старий, подумки кленучи все на світі, зупинявся й чекав решту.

Потім зупинялися біля хвірток тих, хто вже прийшов, і нарешті вони лишилися втрьох. Гірше не вигадаєш. Балакати їм не було про що, і все ж Миша завів, долаючи себе, розмову.

— Так я ж оце, сусіде, про тих вовкулаків…

Опенько не відповів.

— Не всі вони до нас приходили, ох не всі!.. — Миша вів далі, ніби й не помітив, що старий йому не відповідає. — Там же діти лишилися, вартові при них, мамці їхні. А ті мамці нічим не кращі за батьків, між іншим. Принаймні ота, яку я застрелив…

— Ти хоч мені не розповідай, кого ти застрелив, — не витримав Опенько.

— Та ніби ви не бачили! — здивувався герой. — Вона ж просто на вас бігла. Та якби я її не поцілив…

— То поцілив би мене, — закінчив фразу мисливець.

— Чого б то я у вас цілився? — образився Миша. — Я в неї пустив стрілу, в неї вона і влучила.

— Ой, ну що ви, Опеньку, ваша ласка, малу дитину з себе вдаєте? — втрутилася Помидора. — Ви ж розумієте, про що мій Миша вам торочить! Вони всі сюди поприходять, розумієте? Вони ж нас так не залишать. Добре, цих ми чекали. А як зненацька нападуть! Та сонних і передавлять, мов тхір курей!

— Тож я й кажу, — вів далі її чоловік. — Треба піти й там їх винищити. От. Що скажете?

— Йди, — байдужим голосом відповів Опенько.

Миша кілька кроків зробив мовчки. Але він умів себе опановувати.

— І піду. Але якщо я піду сам, то ніхто не знає, чим усе скінчиться…

— Та чого там, — урвав його Опенько. — Лисий он сам ходив і повернувся, іще й дітей повне село привів.

І знову Миша не піддався почуттям. Відповів рівним голосом:

— Самі знаєте, це випадковість, що він дітей знайшов.

— І що зберіг — теж випадковість?

— А хто каже, що він не молодець? Тільки молодий іще, недосвідчений. Рано йому ще… — Миша прикусив язика, та було пізно.

— То он куди ти надумав! — Опенько розсміявся. — Ти спершу зроби хоч щось для села, для людей. Криницю, наприклад, вирий. Чи від вовкулачої навали захисти, а тоді люди й вирішать, яке твоє місце. Тільки мене в це не вплутуй.

Вони зупинилися між своїми хатами. Опенько вже завернув до своєї хвіртки, аж раптом зупинився й озирнувся.

— Ти знаєш, Мишо, це іншим твоя Помидора може розвішувати про твої подвиги й сотні вовкулаків, яких ти тут настріляв. А я тобі ціну знаю. Ти для мене — як бичачий міхур. Прозорий. І весь твій придурашний задум я теж наскрізь бачу. Подвиг він задумав! То й здійснюй! Але не сподівайся, що знову хтось за тебе все зробить, а ти будеш тут потім пишатися по селу. Хочеш перестріляти вовкулаків — іди й стріляй. Сам. Та сам же ти не підеш. Кишка тонка. І сам це знаєш. То й сиди на своєму місці. З твоєю кишкою — там тобі й місце. Зрозумів?

Опенько розвернувся й пішов додому.

— Ой-ой! Ви не дуже вже!.. — скандальним голосом гукнула йому навздогін Помидора. Вона страшенно не терпіла, коли її слово виявлялося не останнім у розмові.

Утікачі

Мабуть, кожен із них, незалежно від іншого, встиг усе продумати до найменших дрібниць. І їхні плани значною мірою збігалися. Мовчки вони бігцем дісталися хати Лисого, Івась відімкнув комору й виніс ступу на рогачі — спершу на вулицю, а звідти в глухий провулок за хатами. Потім притьмом повернувся, озброївся, зачинив комору й метнувся до курника. Марічка зразу побігла по сусідських курниках. Вона знала, кого саме немає вдома, — добре роздивилася ще біля Лисої криниці.

Івась поклав у ступу лантухи[1], заліз сам, перегнувся через край, підхопив під пахви малу й переніс її досередини. Марічка повільно підвела мітлу, ступа піднялася в повітря, й так, на невеликій висоті, вони рушили в бік яруги, де ніколи не стояли вартові. Облетіли яром поза всіма постами, потім знову повернули на схід і плавно спустилися на зрізану верхівку дуба.

Вечір минув. Загусла ніч. Стало холодно. Івась розстібнув кожушок, сів на дно ступи, полами вкрив лантухи, притиснув до себе Марічку й обгорнув її своїм кожухом.

Так і просиділи майже до самого світання. Коли в селі пропіли півні, лантухи нервово заворушилися, діти злетіли в небо й помчали на схід. Знали, що з першими променями їх підуть шукати. Без сумніву, Лисий про все здогадається й шукатиме їх насамперед на верхівці дуба.

Вони летіли туди, де небо було світлішим, де от-от з’явиться сонце. О, як чекали сонця їхні задубілі ноги й закоцюрблі руки! Далі ступа зупинилася в небі, як і слід було чекати, — вони долетіли до смуги порожніх дерев, яку Марічці вже доводилось облітати. Вона повернула на північ, потім знову на схід, і коли зійшло сонце, діти вже прямували на південь, до поваленої сосни, де й збирались опуститися на землю.

Та не так сталося, як гадалося. Тут на них і чекала перша несподіванка. Знайомої поваленої сосни на місці не виявилося. Марічка вдивлялася-вдив- лялася в берегову смугу, та жодного сліду осоружного дерева й рівненького майданчика, на якому вона сиділа в ступі, розмовляючи з потворними русалками, дівчинка видивитись не змогла.

Так вони долетіли до закруту, який річка робила в напрямку того страшного яру, однак і закруту не було. А була рівна піщана коса, що відділяла річку від болітця. Марічка, відчуваючи, як уже втомилася ступа, спробувала посадити її на цю косу, але ступа вперлась і відмовилася там приземлятися. То й добре. Бо й Марічці та привітна коса чимось страшенно не подобалася.

Вони знову злетіли вище й роззирнулися вже з іншого боку. Відомо ж, що лісові стежини мають геть інакший вигляд залежно від того, звідки на них дивитися: звідси чи звідти. І тепер Марічка побачила те місце, де раніше була повалена сосна. Знесло її, мабуть, кригою, кудись далеко, вода підмила берег, тож він обвалився й засипав горезвісний майданчик. От тільки біда: земля обвалилася так, що оголила коріння найближчих до річки дерев. І жодного клаптика землі, на який можна було б посадити ступу, там не лишилося. Ліс тут, при березі, був дуже густий. Вони ще пролетіли на північ — і там нічого. Хоч додому повертайся.

— Ми що, заблукали? — стривожено спитав Івась. Це він уперше за весь політ подав голос.

— Ні, — відповіла Марічка. Вона справді не заблукала, та все пояснювати зараз Івасеві… Мала відчувала, що зараз розплачеться. А хто ж плаче в небі?

Марічка відчула, як ступою пройшла перша хвиля тремтіння. Довго вона вже не політає. А сісти нікуди. Того й дивись у воду доведеться падати. А там… Утім, краще про це не думати.

І все ж подумала. Згадала тих бридких зелених русалок і затремтіла дужче, ніж ступа.

— Допоможи, допоможи, — прошепотіла без надії, сама не знаючи, до кого звертається.

Допомогла ступа. Вона різко прискорилась, аж Марічка ледве не випустила з рук мітлу, й полетіла до берега. Івась озирнувся й помітив, що від того місця, де ступа так несподівано рвонула, колом розходилася хвиля. Може, це у них щось випало зі ступи? Він мимоволі помацав лук, сагайдак[2], ніж, мішки — все на місці. Виходить, це від ступи така хвиля? Чи не від ступи? Чи від когось у воді?

Вони мчали до берега, просто на високий підлісок, з якого густо стирчали золотаві в ранковому сонці стовбури сосен. Марічка заплющила від страху очі й навіть втягла голову в плечі. Тому й не помітила, як вони швидко й невимушено проскочили між кущами, шелеснувши гілочками по ступі, а потім приземлилися на крихітній галявині, оточеній густими чагарями. Над ними низько нависало рясне плетиво дубового гілля. Як ступа проскочила між ним і таким непрохідним чагарем, залишалося загадкою.

Вони знали, що ступа не могла вибрати небезпечного місця. Тобто могли бути спокійні: тут на них ніякі несподіванки не чатують. Однак на душі було негаразд. Зрештою, коли потрапляєш у безвихідь, порятунком здається й просто трохи безпечніша ситуація. Може, так і ступа: вибрала єдиний доступний порятунок, не дбаючи вже про те, щоб там, де вона приземлиться, було зовсім добре…

Ледь виткнувши голови над краями ступи, Марічка з Івасем пильно вдивлялися в ніжно-зелене мереживо. Івась тримав арбалет напоготові. Під ногами нервово ворушилися лантухи. Зарості навколо, навпаки, були непорушні. Анішелесь. Десь тут неподалік Василько застрелив вовка. Зараз весна, вовки голодні й особливо небезпечні. Вони, щоправда, вже не ходять зграями, але й із самотнім вовком зустрітися віч-на-віч — невелика радість. Утім, тут, за порожніми деревами й вовків бути не повинно. Як би вони сюди потрапили?

А неподалік те місце, де Леля розмовляла з русалками. Івась не чув, щоб русалки ходили по суші. Та він про них узагалі не так багато чув.

Тут нарешті неподалік та сама яруга,[3] в якій несправжня трава. Там вхід. Куди? Чи є при ньому охорона? Чи не стоїть охорона навколо яру? Коли сюди прийшли Леля з Васильком, а потім і з Лесиком, охорони нібито не було. А тепер? Так багато запитань — і жодної відповіді. Якби ще в нього була така ж, як у Лесика, здатність — відчувати небезпеку!

Якби він чесно сказав їм, старшим, що замислив, його б запевне не відпустили. Йому поставили б усі ці запитання і ще чимало інших, і відповіді він би не мав на жодне. І по всьому виходило б, що коли хтось і міг туди йти, то тільки сам Лесик. Або з кимось. Нічого на це заперечити Івась не зміг би.

Однак попри все це він знав одне. Такий похід — страшенно небезпечний. Для будь-кого, навіть для Лесика. Він знав і те, що не з’ясувавши, що там, у тій ярузі, вони не можуть нічого планувати, не зможуть нічого вдіяти. Отже, цей похід — необхідний. І ще одне: ризикувати Лесиком вони не мають права. Це навіть Марічка зрозуміла. Це зрозуміла б зрештою і Леля. Тільки одна людина з цим ніколи б не погодилася. Сам Лесик. І ніяк його ніхто не переконав би.

От і довелося все робити потай, підбивши на таку слизьку й страшну справу малу Марічку, якою ризикувати взагалі не можна, її не можна наражати на щонайменшу небезпеку. І це Івась знав. Заплутавшись у своїх думках, він вирішив, що зможе вибратися з цього лабіринту тільки в один спосіб: якщо почне діяти.

Івась обережно виліз зі ступи й завмер біля неї, пригнувшись про всяк випадок. Він знову довго прислухався, потім дістав зі ступи два лантухи і промовив ледь чутно:

— Чекай мене, аж поки он та сонячна пляма впаде на ступу. Якщо мене не буде, негайно лети додому. Якщо я вийду не сам, теж лети додому. Зрозуміла?

— Зрозуміла. А як же ти?

— Марічко, ти зрозуміла?

Вона мовчки кивнула. Але Івась не був упевнений, що мала саме так і зробить. Та й хто ж здатний передбачити її вчинки?

Уперед і вниз

У лісі було зовсім тихо. Навіть пташок не чутно, лиш далекий перестук порожніх дерев. Ніби попередження. Ніби застереження. Ніби нагадування.

— Тук-тук-перетук! — Мовляв, не ходи.

— Тук-перетук-тук. — Тебе там чекають, щойно зануришся в темряву, як нападуть і знищать.

— Перетуки-тук-тук…

Івась тут ніколи раніше не був. Знав це місце тільки з розповідей Василька, але цього, як з’ясувалося, виявилося досить, і він дуже скоро вийшов до яру. Хай там що, а Василько молодець. Цієї місцини неможливо було не впізнати, бо ніде навколо не було такої густої, високої й зеленої трави. Вона була мов прищ на рівному місці. Мабуть, після того, як порожні дерева відгородили це місце від решти лісу, господарі яру вже не крилися — не сподівалися, що хтось сюди прийде.

Замість того, щоб відчути полегшення, Івась розлютився. Виходило, що їх, людей, зовсім ні за що мають. Можливо, якби не ця лють, він би розслабився й одразу втрапив у пастку. Але щастя було на його боці. Коли Івась розлючувався, він ставав страшенно розважливим. Усередині все кипіло, а розум працював напрочуд чітко. Перш ніж наблизитися до зеленої трави, він роззирнувся й побачив велику соснову гілку, що валялася неподалік. Він ножем обчухрав дрібні пагони та колючки й повільно, обережно, ризикуючи вибухнути, пішов униз.

Ось він, край марева. Зараз, коли навколо немає трави, коли весна тільки-но запанувала, воно має особливо зловісний вигляд — непорушні зарості соковито-зеленого кольору, яких нині ще просто не може бути.

Івась зв’язав краї лантухів і перекинув їх через плече. В ліву руку взяв ціпок, у праву — заряджений арбалет і обережно занурив палицю в «траву».

Він уже підніс ногу, щоб стати в цю моторошну зелень, але його ціпок легко пройшов крізь зарості й глибше, глибше, аж Івасеві довелося присісти навпочіпки. А дна все одно не було. От і перша пастка.

Він уважно подивився праворуч і ліворуч уздовж яру. З обох боків підступи до «трави» були крутіші й менш зручні. Він мимоволі обрав найпростіший — пологий шлях, а міг би й здогадатися, що найзручніший шлях зазвичай найнебезпечніший.

Хлопчик обережно рушив уздовж краю прірви, нахилившись і не виймаючи ціпка з примарної зелені — туди, де підхід до неї найкрутіший. Він пройшов до самого краю, де яр уже переходив у вкрите минулорічним очеретом гниле болото. Потім повернувся на те місце, з якого почав, і пішов в інший бік. Не встиг і трьох кроків ступити, як ціпок почав шкребти по піску. От і рівний вхід. Неширокий — з крок завширшки, а далі знову прірва. Може, вона й неглибока, та хто ж перевірятиме. Івась пройшов до кінця «трави» й знайшов іще три входи. Отже, два з пастками. Які ті пастки, він не знав. Там так само, ймовірно, прірви, а може, якісь інші. Він згадав про ті пастки, що їх будували на вовкулаків Петрусь із Вуханем, і подумав, що краще не перевіряти. Треба одразу вибрати правильний шлях.

Але як?

Івась сів навпочіпки й замислився. Так. Якщо є бодай один правильний прохід, отже, хтось ним користувався. Отож треба шукати сліди до одного з цих входів. Якщо вхід є, ним користувалися — хай навіть давно, восени. Якщо входу немає, тоді… Тоді навіщо ця омана? Що тоді намагалися приховати? Хоч як крути, а треба шукати сліди. Він підвівся, сторожко роззирнувся й почав придивлятися до землі поблизу першого входу. Роздивлявся довго, схоже, нічого не пропустив. Але нічого й не знайшов. Перейшов до другого. І там те саме. Тобто взагалі ніяких слідів. І біля третього нічого. Втім… Між травинками Івась розгледів розплющеного, давно розплющеного жука. Звичайного жука-рийка. Він уже давно тут лежав, навіть упізнати нелегко. Але хтось же його розчавив! Ні заєць, ні вовк так розчавити жука не могли — тільки людина. Взута людина. Тож виходить, хтось сюди колись ходив. От і відповідь.

Лишилося зробити перший крок. Хлопчика почало нудити, щойно пригадав, який жах на нього чекає. Ще й не зануришся в цілковиту темряву, ще тільки торкнешся її рукою чи ногою, а вже стає так моторошно, хоч тікай світ за очі. Якби ж йому не доводилося раніше бувати в таких оманливих заростях — на городі в Плазуна. Івась пам’ятав, як треба боротися з пітьмою і жахом. Треба згадати щось смішне. Він навіть придумав заздалегідь, що смішне буде згадувати. Але разом із тим пам’ятав і пітьму та жах. І що ближче підходила мить першого кроку, то дужче він їх пам’ятав.

Він із раннього дитинства боявся всього, що під землею. Хтось боїться павуків, хтось плазунів, хтось учителів. Івась боявся стрибати в яму, чим розважалися всі хлопці, коли дорослі цю яму з якоюсь метою викопували. А що вже до самого копання ям, то Івасева відраза до цієї роботи була неміряна. Варто було тільки по кісточки опинитися нижче рівня землі, й на нього нападала така паніка, такий страх, аж він ладен був по-вовчому вити й на край світу тікати.

Зараз йому належало спуститися не просто в яму, а в жахливу пітьму, яка сама зліплена зі страху. І він не уявляв, що на нього там може чекати. Тож вибору в Івася не було. Він зробив крок уперед і вниз.

Ногу охопив крижаний холод. Він швидко поповз угору й гострими пазурами уп’явся в серце. Івась помацав ціпком перед собою і, долаючи заціпеніння, зробив іще один крок. Жах зміцнів. Треба його просто подолати. Відступати не можна. Якщо я зроблю крок назад, подумав хлопчик, я вдруге сюди не прийду.

І все йому всередині радісно заволало: «Так, крок назад! Так, ніколи більше сюди не прийдеш!!!» Він зрозумів, що це його найпотаємніша мрія, злегка постукав перед собою ціпком і зробив третій крок.

Бажання було тільки одне: зовсім не те, не попереднє. Він уже не хотів повернутися. Він хотів тільки одного: несамовито кричати. Згадав раптом, як кричала Наталка, вперше втрапивши в пастку під хатою. Ось воно. Отакий, мабуть, вигляд він і сам зараз має. Такі ж безумні очі, така ж відсутність думки, відсутність людини. Ось чого вони від нас домагаються! Щоб ми перестали бути людьми, щоб людей просто не було на землі. Щоб вони перетворилися на вовкулаків, на кущі й дерева, на русалок, на що завгодно. Тільки щоб не було людей.

Лють дала йому сили повозити ціпком під ногами, зрозуміти, що наступний крок треба робити праворуч, а не прямо, дала сили зробити цей крок. Стало трохи легше. Лантухи завовтузилися: їх уже торкнулася «трава».

Іще крок, іще, й вони заціпеніли, замовкли. «Трава» вже закрила його груди. Це було зовсім не так, як буває, коли людина заходить у справжню траву. Івась не відчував на тілі пружного опору стеблин, він знав, що може не боятися якихось підступних тварюк, що ховаються під ногами, і все ж страх дужчав і дужчав. Він дивився на своє тіло й ладен був повірити, що половина його справді розчинилася в цьому зеленому середовищі, що зараз він весь перетвориться на нерухому зелень… І знову робив наступний крок, намацавши собі ціпком дорогу. І знову.

Страшно було й кілька хвилин тому, але те, що сталося тепер, перевершувало навіть минулий досвід хлопчика. Кожна клітинка його тіла тремтіла й стискалася від жаху. Сила чарів тут була величезна. Що ж, це лиш підтверджувало, що Івась на правильному шляху. Раз від нього рятуються такими страшними чарами, то виходить, що він для них справді страшний.

Івась навіть здивувався, що зміг про все це подумати попри те, що, здавалося, не тільки думати, взагалі дихати й жити він уже не здатний. А коли так, то треба подумати про щось смішне.

У нього була заготовлена ідея: згадати про те, як Василько ніс казанок під сорочкою. Він згадав, і нічого смішного в тому не побачив. Ну, біжить собі людина з казанком під сорочкою.

Натомість на пам’ять спадали зовсім не смішні картини: як гинуло від нападу вовкулаків їхнє село, як їх, дітей, гнали посеред зграї невідомо куди й дівчатка намагалися не плакати, як вони спали, зв’язані посеред смердючих тіл… Згадувалося інше підземелля, де з них знущався Микита Орел, намагаючись вивідати щось про їхню безслідну мітлу… А тоді, всупереч часовій послідовності, спливли спогади про те, як Леля й Лесик прийшли їм на допомогу в лісі, як перебили всіх вовкулаків. І миттю цей спогад переріс у зовсім свіжий: Василько розповідає односельцям про цю пригоду…

Івась захихотів. І зразу ж навколо посвітлішало. Він побачив звивисту доріжку, якою мусив іти, побачив і дерев’яних їжаків, що її вкривали сям і там. Він упізнав їжаків. Він їх уже бачив, він знав, хто їх тут залишив. І ці їжаки також були смішні. Розум хлопчика перемкнувся на смішне, і тепер він бачив смішне в усьому. Навіть лантухи несміливо заворушилися. І раптом за спиною почулися кроки. Івась завмер, відчуваючи, як знову почав загусати морок навколо. Хлопчик рвучко озирнувся. Але морок уже загус. Завмерши, Івась прислухався. Нічого… І розсміявся. Звісно, це лантухи заворушилися, а він уже…

І знову темрява почала розсмоктуватись. А з нею відступив і страх. Перед ним лежала стежина, яку треба пройти.

Утім, ця стежина була тільки початком, тільки підступом до того невідомого підземного світу, куди він прямував. Далі стояла невисока дубова брама, дуже надійна й міцна. І ніякого замка. Напевне, треба було знати закляття. Івась одразу здогадався, яким воно мусить бути. Він неголосно промовив:

— Світлана.

І нічого не відбулося. Він почав обмацувати дерев’яні дошки, сподіваючись, що й тут є місце, на яке треба натиснути, промовляючи закляття.

— Світлана, Світлана, Світлана, — шепотів він, рухаючи рукою вгору і вниз уздовж дверей.

Усе безрезультатно. Івась уже майже впадав у відчай, і повітря навколо почало загусати, темнішати. Він сперся плечем на браму… І ледве встояв на ногах. Бо дубові двері легко відчинилися всередину. Івась увалився до просторої світлої печери, не зачинивши за собою дверей.

Червиві знайомі

Він мав не так багато часу на те, щоб роздивитися вміст печери. Побачив тільки білі стіни, вкриті якоюсь пористою й на вигляд дуже твердою глиною, побачив узвишшя під протилежною стіною, на якому дихала велетенських розмірів — завбільшки з людину — лялечка. Це була рожева личинка, й Івасеві знову стало страшно — він спробував собі уявити метелика, на якого вона незабаром перетвориться. А ліворуч було чотири глибокі ніші. Й у двох із них на білому камені спало двоє давніх знайомих: Люба й Лішак.

Більше він нічого не помітив, бо раптом стіни посиніли й заворушилися. Від стін до Івася з усіх боків посунула хвиля синіх черв’яків. Хлопчик був готовий до чогось подібного. Зрештою, не лялечку, а черву шукав він тут, у підземеллі. Швидко розв’язавши лантухи, він випустив із них шістьох курей.

Ті ще й не встигли звикнути до світла й розім’яти м’язи, як хвилі черв’яків зупинилися й почали швидко повертатися до стін. Кури, щоправда, отямилися швидше. Вони отетеріло квохнули й, розставивши крила, помчали до черв’яків. Такого кури ще не бачили: черв’яків не треба вибирати з землі — їх було так багато, що можна клювати навмання, хапаючи щоразу по кілька штук. Але їхнє щастя теж тривало недовго. Лішак крутнув головою, скочив на ноги, потім завертівся на місці й перетворився на сову. Підсліпувато мружачи свої круглі очі, величезний птах налетів на одну курку, далі на другу. Летів він якось боком, нерівно, й Івась розгледів, що праве крило в Лішака менше за ліве.

Івась підняв арбалет і вистрілив. Стріла його, мабуть, пройшла крізь пір’я лівого крила, бо не завдала шкоди хижакові. Той лиш зиркнув на хлопчика й по дузі впав на третю курку.

Івась миттю вихопив із сагайдака другу стрілу, зарядив арбалет і знову вистрілив. Однак лішак, схоже, краєм ока стежив за ним, бо зробив різкий рух убік, і стріла пролетіла повз нього. Хлопчик зарядив третю стрілу й несподівано для птаха пустив її не в нього, а в рожеву лялечку.

Вона здавалася такою ніжною й безпомічною, такою безпорадною і вразливою!.. Але стріла зі срібною цяточкою на кінчику, вдарившись у личинку, відскочила і впала на підлогу. Івасеві навіть здалося, що при цьому вона заіскрила, мов розжарений метал, коли коваль б’є по ньому молотком.

Сова на мить завмерла, а потім знову перекинулася на Лішака, який повільно і погрозливо пішов на Івася. Очі його ніколи особливою виразністю не вирізнялися. Але зараз вони були порожні й безтямні. Ні страху, ні гніву в них не було. Хлопчик знову вихопив із-за спини стрілу, але зарядити її в арбалет не встиг. Він відчув тяжкий удар по голові й без тями впав на підлогу. Люба підібрала арбалет і трьома влучними пострілами перебила курей.

Черва повернулася в шпарини у стінках печери.

Все знову стало чисто й світло. Тільки не для Івася.