Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Непроглядна темінь

Усі звуки зникли, й жодного промінчика світла не лишилося. Він зрозумів, що помер. Навколо була непроглядна вата. Невже він опустився на дно? Цього не могло бути, не повинно було статися. Це просто неможливо.

Дивним здавалося тільки одне: що він досі думав. Міг аналізувати й розуміти. Наприклад, він зрозумів, що сидить, і це також було дуже дивно. Може, не помер? Потім збагнув, що руки його міцно стискають кермо. Це правильно. Так і мало бути. Адже він сидів у кабіні МГ, нікуди він з неї не міг подітися. І тієї миті, коли вдарила блискавка з глибин мертвих відходів, він вимкнув МГ. Отже, мусив повернутися до своєї комірчини. Тоді чому так темно?

Пропало світло. Може, блискавка?.. Ні, це неможливо. Ніщо за межами МГ не могло зашкодити їй. Бо це не справжня машина часу. Вона нікуди не рухалася. Вона весь час лишалася в комірчині, разом із ним самим. Отже, світло зникло тієї миті, коли він вимкнув МГ. Збіг?

Губченко ляснув себе рукою по лобі й зрадів, відчувши біль. А як же інакше могло бути? Звісно, що він спалив трансформатор, і добре, якщо тільки один. Адже всі витрати енергії, пов’язані з його подорожжю, припали саме на одну мить. Ту саму, коли він ввімкнув і коли вимкнув МГ. Якби він повернувся, так би мовити, «своїм ходом», його час перебування в майбутньому був би рівним часу, що минув тут, в інституті. А він вимкнув машину й автоматично повернувся у свій час, створивши один із численних парадоксів, пов’язаних із подорожами в часі. Вся електроенергія, спожита МГ протягом кількох годин, пішла немов у чорну діру — без часу й простору.

Так.

Що тепер робити? Губченко намацав ручку й відчинив дверцята. Він дуже добре знав своє крихітне приміщення й розташування в ньому всякої всячини. І однаково кілька разів наштовхувався то на верстак, то на комп’ютер, то на стілець, із якого з гуркотом посипалися на підлогу столярні інструменти, яких він не завдав собі клопоту покласти на місце. Губченко завмер, а потім збагнув, що так само, як до нього не долинає жодного звуку, так і цей гуркіт нікому не чутний. Нарешті дістався до виходу, намацав таємну кнопку й натиснув на неї.

І вже натискаючи, зрозумів, який він дурень. Адже якщо немає електрики, то й кнопка мертва. Губченко гірко засміявся. Він стільки разів переплановував і переробляв механізм блокування дверей-шафи й жодного разу не подумав про те, що робитиме, коли в інституті зникне світло. На якусь мить він знову подумав, що електрику вже ніколи не підключать і він не зможе звідси вибратися. Так і знайдуть через століття кістяк і машину, яку й не знатимуть, як назвати.

Втім, він одразу ж заспокоївся, бо цей страх був цілком ірраціональним. Як це так — не ввімкнуть світло? Куди ж воно, світло, подінеться? От відремонтують і ввімкнуть. Щоправда, на це може піти кілька годин, а їсти-пити хочеться вже зараз. Що ж, треба потерпіти. Зрештою, шафа дерев’яна, а в нього не лише молоток, а й сокира тут є. Проте вийти за допомогою цих інструментів означає назавжди розсекретити МГ.

Почекаємо. Подумаємо, що робити далі. Шкоди, звичайно, я наробив великої. Якщо мене вирахують, доведеться заплатити такий штраф, якого я не маю й ніколи не матиму. Колись, коли я розсекречу МГ, вона принесе людству таку користь, яка перекриє ці збитки з головою. А якщо зараз мене зупинять, то й відшкодувати всього не зможу, й МГ пропаде. І я пропаду, додав він, щоб бути чесним бодай із собою. Перед собою виправдатися завжди легко.

Губченко помацав кишені. Ні запальнички, ні сірників. От халепа! Це теж досвід. Треба завезти сюди свічки й сірники. Або гасову лампу. Ні, гасова лампа небезпечна. Краще свічки. І ще — треба після себе прибирати. Тут мусить бути ідеальний лад, щоб завжди все можна було знайти. Одразу все класти на місце. Хай це зробить тривалішим робочий процес, але такої ідіотської ситуації, як зараз, можна буде уникнути.

Думки Губченка самого його вражали дріб’язковістю, незначністю. Він усіляко уникав спогадів про смерть Спідюка, взагалі про все, що сталося там, у майбутньому. Йому було страшно. Думати про таке в темному приміщенні — абсолютно темному! — це було вище його сил.

Донька вранці щось таке важливе сказала. Що? Здається, щось про свого Валєріка. Ох же ж ім’я! Валєрік! Невже вона справді вийде за нього? Це жахливо. Хіба може бути добрим чоловіком і батьком родини той, хто представляється потенційному тестеві: «Валєрік»? Це ж до чого треба бути недорослою людиною, щоб так себе називати!

Жінка каже, це не твоя справа. Воно, звісно, так, але ж… Хіба його донечка, світло всього його життя, заслуговує на Валєріка? А на кого вона заслуговує, питає жінка. Якщо ми його зараз навколо себе не бачимо, відповідає їй Губченко, це ще не означає, що його не існує. Знаєш, каже жінка, це сімнадцятилітні дівчатка можуть мріяти про прекрасного принца, їм можна вибачити ці мрії. А ти не дівчинка, й тобі не сімнадцять. Знову має рацію.

Губченко зловив себе на тому, що всі його роздуми звелися до звичних діалогів з дружиною. Коли вони розмовляють, вона завжди бере гору, бо чоловікові бракує аргументів. Вони йому здаються такими очевидними, що й промовляти незручно. А їй зручно. Тому він уже навчився сперечатися з нею заочно — коли її поруч немає. Це нічого не додає до їхнього життя, але йому так легше. Все ж правда на моєму боці, має він право подумати.

А як вона заводить такі розмови, Губченко здебільшого відмовчується. Перетворюється на слухняного хлопчика, але все одно лишається зі своєю думкою.

Спалахнуло світло. Скільки часу минуло? Губченко подивився на годинник. Уже вечір. Отакої!

На межі провалу

Що таке ремонт електроприладів, Губченко знав. От уже все зробив, усе ввімкнулося, та монтеру відомо, що воно там усе тримається на шмарклях. Тому знову вимикає й починає доводити до безперебійності. Тож він вирішив не ризикувати, не чекати, що зараз знову вимкнуть світло, швиденько вийшов зі своєї комірчини, все там повимикавши, й поставив шафу на місце.

Як з’ясувалося, вчасно. За хвилину світло знову зникло. Ну, тепер уже нехай. Він зібрався й пішов додому.

І от. Біля виходу з інституту зустрів Тихолоза.

— О! — зрадів Костянтин Остапович. — Живий! Де це ти був?

— У себе, — легковажно відповів Губченко й зараз же спробував перевести розмову на інше. — Що це в нас зі світлом?

— Щось неймовірне, — байдужим тоном відповів Тихолоз. — Десь сталося дуже коротке, але дуже потужне замикання. В інституті всі ввімкнені комп’ютери погоріли. У тебе цілий?

Губченко про це не подумав. Він не пам’ятав, чи вмикав комп’ютер перед тим, як пішов до комірчини. А довго не відповідати — це дуже підозріло. Остапович недаремно говорить таким байдужим голосом. Не інакше, як щось підозрює.

— Та ні, я не вмикав, — ляпнув він і зрозумів, що зловився. — Тобто вмикав, але перед тим вимкнув, — виправився він іще незграбніше.

— А де ти був? Я стукав, стукав…

Що далі, то важче!

— В туалеті, - знайшовся Губченко. — Можеш уявити. Тільки прилаштувався, як зникло світло. Був би жінкою — ніяких проблем. А тут… Важко нам, мужикам.

Костянтин Остапович чемно посміхнувся. Ця посмішка справила на Губченка страшне враження. Він ладен був убити Тихолоза. Мало що винен у смерті Спідюка, так іще й не вірить тому, що йому кажуть.

— Тому ти, мабуть, і не чув, як я ходив гукав тебе, — промовив комірник примирливо.

І гнів миттєво змінився на паніку. Якщо Тихолоз пересвідчиться, що аварія трапилася з вини Губченка, він не мовчатиме. Він людина порядку. Губченко зробив найневинніший вигляд, на який лиш був здатний, і сказав:

— Та ні, щось чув, тільки як же його відреагуєш за таким серйозним заняттям!

На тому й розійшлися. Губченко йшов додому з важким серцем. Усе пішло не так, не такою вже й нешкідливою виявилася МГ. Не таким щасливим виявилося майбутнє, яке йому випало побачити. Не такими райдужними уявлялися й перспективи використання МГ в майбутньому. Ясно одне. Треба бути ощадливим і обережним. Навіть без таких коротких замикань машина бере багато, дуже багато енергії. Тихолоз може його вирахувати.

Звісно, його можна зробити спільником, ознайомивши з усім тим, чим займається Губченко. Але нікого втаємничувати у свої досліди він не хотів і не міг. Навіть заради власного порятунку. Навіть заради порятунку МГ.

Як справи?

Утім, більшість людей зовсім не цікавиться тим, чим займаються інші. Серед знайомих Губченка було безліч добрих приятелів, які ні про що, пов’язане з роботою, ніколи його не розпитували. Більше того, Губченко підозрював, що якби він почав цим приятелям розповідати про свою роботу, вони, ще й не знаючи, до чого це він, померли б від нудьги. І не тому, що він — поганий оповідач. Ні. Просто це було б усе одно, що на запитання: «Як справи?» — почати розповідати, як.

— Як робота?

— Нормально.

Така розмова нікого не дивує.

— Що там у тебе на роботі?

— Ти знаєш, усе було б просто чудово, якби ще й зарплату платили, а не ті сльози.

І така не дивує. А спробуй стисло окреслити, чим займаєшся на робочому місці, які маєш плани, яка користь суспільству (і тобі особисто) від твоєї праці, — й на тебе дивитимуться як на вивершеного ідіота. Та й то недовго, бо головною думкою співрозмовника буде: як би його швидше втекти, щоб не дуже образити.

Для Губченка цей дикий звичай був дуже зручний. Він якось навіть подумав грішним ділом, що люди в такий спосіб навчилися приховувати свої справді грандіозні плани, що кожен виношує свою МГ, тому й мовчки погодились особливо не розпатякувати, щоб не наврочити.

Він зайшов до кав’ярні, аби якось погамувати нерви й заспокоїтися. І у дверях наштовхнувся на зануду Коміренка. Той уже виходив із кав’ярні, та, побачивши Губченка, вирішив затриматись — побалакати. Відступу не було. Хочеш не хочеш, а мусиш вислуховувати захопливу розмову про тещу, дружину, невістку, сусіда чи за кого ще там сьогодні Сергій Вікторович непокоїться.

Та виявилося значно гірше. Власне, Губченко сам винен у тому, як вийшло. Щоб уникнути всіх цих ґрунтовних історій про незнайомих йому людей, він спитав:

— Що там у тебе на роботі?

Й одразу пошкодував про це, побачивши, як хитро засвітилися Коміренкові очі. А далі пішла незрозуміла, нудотна, виснажлива для слухача розповідь про великий прорив у справі вивільнення енергії клітини. Можливо, біологи були б у захваті від колосальних перспектив, які розкриває поступ у Коміренкових дослідах. Губченко як учений поважав усі науки. Але якби йому запропонували тест: визначити три найкращі й три найгірші науки, він без вагання поставив би на останні місця хімію та біологію, а потім уже думав би про всі інші. В інституті навіть опір («спротив», як він тоді жартував) матеріалів не викликав у нього такої відрази.

Він кивав головою, сьорбаючи каву, час від часу стиха вигукуючи змістовні репліки на зразок:

— Та ти що!

— Ну, ти молодець!

— Це ж треба.

— Не може бути!

Їх цілком вистачало, щоб не слухати Коміренка й думати про своє. Коли вже все передумав і вирішив іти, майнула думка просканувати Коміренкову свідомість, хоч це загалом було й нецікаво.

Потім іще стрімке півгодинне прощання, обіцянки неодмінно телефонувати й тримати в курсі.

І хоч цілу годину він намагався не слухати горе-біолога, однак і про своє подумати як слід не зміг. Тому вирішив іти додому пішки. І по дорозі ще раз пережив смерть Спідюка й безнадійний шлях розвитку людства, який сьогодні йому відкрився. Якби навіть не ця блискавка, не ці «тектонічні явища», все одно таке майбутнє не надихало. Все це справа часу, не більше. Не через сто, так через триста років проблема відходів стане невирішуваною. Їх просто стане більше, ніж людей. От і все. Недаремно ж хтось великий сказав, що вирішуючи одну технологічну проблему, людство створює п’ять інших. А то й десять. Просто зразу всі побачити й осягнути воно не здатне. Це борги, які доведеться платити дітям і онукам.

А ще й ці «тектонічні явища». Якби ж то тільки тектонічні. Блискавка — це вже дуже серйозно. Вона вдарила просто у Спідюка. Наведена блискавка. Не інакше. Хто її навів? Невже в цих відходах могло завестися щось живе? Хай навіть так. Мутація там, те-се. Але ж воно не просто живе. Воно розумне! Чи мислимо, щоб за такий короткий — в історичній перспективі — проміжок часу відбулася така колосальна еволюція? Тут ніяка мутація не допоможе. То що ж це?

Ні. Треба шукати інших шляхів. Треба шукати інших людей, тих, що своїм життям будують інше майбутнє для всіх нас. Яке інше? І хто ці люди? Відповідей Губченко не мав.

Хто збудував міст?

Удома в них був Валєрік. Звісно, він не сам був, але від того не легше. Не той сьогодні день, щоб дружити з Валєріком.

Мав би Губченко п’ятикімнатну квартиру, пішов би, привітавшись, до свого кабінету. Але свого кабінету в нього зроду не було. Була двокімнатна «хру- щовка», тож уникнути спілкування з потенційним зятем — годі сподіватися. До того ж і Оленка дивилася на нього так виразно, що він зрозумів: не подружить з Валєріком — вона образиться. А що може бути гірше за доньчині образи!

Валєрік сидів за столом у позі чемної гідності. Він узагалі дуже чемний хлопчик. Підвівся, коли до кімнати ввійшов Губченко. Стримано потиснув руку. Молодець. Високе чоло, вольове підборіддя…

Губченко й сам не розумів, чого цьому молодикові бракує. Однак зараз у нього не було сил розбиратися. Дружина твердила, що то він у всьому винен. Мовляв, так любить доньку, що немає на світі зятя, якого він прийме. Всі будуть погані — не тим, так іншим.

Доня збирала на стіл. З одного боку, справді хочеться їсти. Губченко відчув, який він голодний. З другого — це буде чемне застілля з потенційним зятем у центрі уваги. І головний удар припаде по ньому, Губченку, це поза всяким сумнівом. Дружині його Валєрік подобається. Вона щаслива, що донька знайшла такого розумного, вихованого і т. д. Сама Оленка сидітиме мовчки, в розмову не втручатиметься. Вона не зронить ні слова на захист батька чи нареченого. Її позиція зрозуміла: «Ось я вибрала. Хочете — знайдіть спільну мову. Не хочете — не знайдіть. На моє рішення це ніяк не вплине».

Вона свого батька знала. Тож вибрала безпрограшний варіант поведінки.

— Як у вас справи на роботі? — поцікавився Валєрік у свого майбутнього тестя.

— Дякую, непогано, — відповів той. — А у вас?

— Та що там у мене… — Валєрік махнув рукою. Мовляв, хіба можна порівнювати мої дрібні проблемки з тими глобальними науковими проблемами, які вирішуєте ви!

Якби ж то він уявляв, наскільки має рацію!

— А ви читали у «Дзеркалі» статтю академіка Патона? — «Академіка Патона» Валєрік спромігся промовити з таким пошанівком, що Губченкові закортіло попити, щоб якось цей цукор розбавити.

— Ви з такою повагою вимовляєте його ім’я… Знайомі з його працями?

— Ні, звичайно, — парубок сяйливо посміхнувся. — Що я можу петрати в електрозварюванні! Але я справді шаную його як людину, що досягла таких висот у науці… яка очолює Академію Наук…

Губченко не перебивав і всім своїм виглядом показував, що з інтересом слухає. Валєріка це почало дратувати. Він вочевидь не був упевнений у тому, що казав. Але це лотерея. Якби він сказав про Патона зневажливо, міг би наразитися на ще гострішу реакцію. Співрозмовник мовчав, змушуючи його говорити на тему, в якій він був цілковитим невігласом.

— Зрештою, знаєте, — хлопець спробував просто викрутитись, — якщо людина так багато в житті зробила… Зрештою, збудувати міст — це вже величезне досягнення.

Оленка пирснула. Валєрік кинув на неї зляканий погляд і зараз же перевів очі на Губченка. Це була миттєва зміна. Тепер він дивився допитливо й зацікавлено, хоча й тінь страху потенційний тесть устиг в його очах помітити.

— Це не він, — сказав Губченко.

— Прошу? — не зрозумів Валєрік.

— Я кажу, міст не він збудував. Не Борис Євгенович.

— Я розумію, що не він сам. Багато людей працювало, однак керував же колективом він.

— Та ні, — Губченко зробив паузу на жування й запивання. — Це його батько.

— Правда? Тобто міст збудував — батько? — Хлопець щиро розсміявся. — А я завжди був переконаний, що це той самий Патон. Чекайте, — ніби схаменувся він. — Так скільки ж тому мостові років?

Хід його думок був такий прозорий, він так відверто спростовував усю пошану, яку щойно виказував до головного вченого країни, що Губченко не стримався й теж розсміявся. Щоправда, сміх його був радше сумним.

Головний висновок, який він зробив із цієї розмови, — що Валєрік намагається вдавати простого й безпосереднього хлопця, але ясно, що таким він не є. У нього досить непогано виходить, але якийсь камінь за пазухою Губченко весь час помічав. А хто ж побажає своїй донечці чоловіка з каменем за пазухою!

От тільки що то за камінь? Що насправді думає про світ і себе в ньому така людина? Куди вона може привести інших?

Губченко вирішив просканувати Валєріка. Дочекавшись, коли жінки почали виносити посуд на кухню, він непомітно дістав із кишені сканер. Тепер треба було Валєріка розговорити.

Губченко спитав його, про що ж там ідеться, в тій статті Патона. Потенційний зять нічого доладного сказати не зміг. Про видатні успіхи, втрати в той час, коли за кордон подалося чимало найталановитіших…

— Це він так і написав — що поїхали найталановитіші? — здивувався Губченко.

— Ну, це ж зрозуміло, — Валєрік стенув плечима. — Кому ж там потрібні неталановиті.

Губченко мав що на це сказати, але йому було важливо, аби хлопець сам говорив. Сканування коду — нетривала процедура, але вимагає постійного звукового контакту з тим, кого скануєш. Зрозумівши, що про Патона багато не почуєш, потенційний тесть перемкнув Валєріка на те, що той сам знав.

— Тобто там, за кордоном, іще й відбирають? — здивовано спитав він.

— Звичайно, там іде дуже ретельний відбір, — потенційний зять сів на свого коника. Він, як з’ясувалося, справді багато про це знав. Розповідь свою пересипав безліччю прикладів про долю того чи того свого знайомого. Той в Америці, той у Німеччині, той в Ізраїлі, а один навіть на островах Фіджи…

Губченкові раптом стало страшно. Він уявив собі, як, одружившись із його донькою, Валєрік почне й собі мостити шлях за кордон. На тлі цієї справді реальної небезпеки — що доня залишить країну, а отже, і їх із Галею, — навіть глобальна катастрофа здалася йому далекою і малореальною перспективою.

Удавано великі проблеми

У наступні дні Губченко не міг скористатися МГ. Річ не лише в психологічному бар’єрі, що виник між ним і машиною після смерті нещасного фахівця з відходів. Хоча й це важило. Дуже важило. Він уже боявся своєї МГ. Боявся того, що вона йому відкриє наступного разу.

Було й інше. Губченко боявся Тихолоза. Він розумів, що страхи швидше за все безпідставні, але опанувати себе не міг. Надто добре уявляв, як може статися викриття. Остапович просто навідає його в лабораторії, а потім, коли Губченко не відчинить, дочекається, доки той вийде з кімнати. От і все. А вже знайти комірчину — справа техніки. Її ніхто не знайде, якщо не шукатиме. Випадково на неї наштовхнутися можна лиш раз. Губченко цей раз використав. А якщо шукати цілеспрямовано…

Він сумлінно щодня ходив на роботу, хоч таке й не заведено в академічних інститутах. У них, принаймні, в інституті такою сумлінністю ніхто не вирізнявся. Декого не бачили місяцями. Чому не було на роботі? У бібліотеці працював. Іди перевір. То більше, що й справді в бібліотеці працювати треба багато. Тому на відсутність працівників на робочих місцях дирекція заплющувала очі. Навіть учений секретар, якому за посадою належить ходити на роботу щодня, і той нерідко на неї не з’являвся. Хіба що Тихолоз був на місці практично завжди.

До комори Губченко цими днями не навідувався: викручувався сам. Власне, він тепер не так багато й потребував. МГ працювала, тож він міг і не перейматися вдосконаленнями. Але переймався. Така вже вдача. Насамперед треба було поставити запобіжника, щоб іншим разом не вскочити в ту ж халепу. Якщо електричний струм зникне ще раз, а Губченко в цей час перебуватиме в лабораторії, Остапович такого не пропустить.

Дещо для запобіжника в нього було, але не все. Щось довелося докуповувати на Караваєвих Дачах, на радіобазарі.

Чимало часу й зусиль забрав і верньєр точного підлаштування часу, щоб у межах однієї подорожі можна було не стежити за подіями крок за кроком, а пірнати на кілька годин, а то й хвилин уперед чи назад, «прокручувати», користуючись магнітофонною термінологією. Якби подібний пристрій у нього був раніше, Губченко міг би не нудитися зі Спідюком, поки той їхав містом, потім поки його перевіряла зовнішня охорона… Це виявилася надзвичайно складна штука. Але вона обіцяла чимало цікавого.

Працював він тепер іще обережніше, ніж раніше. Завжди замикав за собою двері лабораторії, вмикав комп’ютер, відкривав якусь божевільну таблицю, створював єралаш на робочому столі, потім відчиняв комірчину й працював там, не повертаючи шафу на місце. Якби хтось постукав у двері, він міг би миттю замкнути комірчину й відчинити двері. Тож мало скластися враження, що це він щойно від комп’ютера. Довелося навіть пожертвувати монітором і вимкнути його захист. Бо якщо він відчинить двері й відвідувач побачить чорний монітор, то негайно здогадається, що на комп’ютері давно ніхто не працював.

Так тривало тиждень, другий, і за весь цей час Тихолоз тільки одного разу зайшов до нього. Щоправда, спершу демонстративно зателефонував: мовляв, чи не заважатиму? Привід у нього був залізний: вчений секретар доручив йому скласти графік відпусток. Власне, графік уже було складено, лишилося тільки всіх обійти, щоб люди розписалися, буцімто згодні. Це була просто формальність. Який там графік відпусток у науково-дослідному інституті? Всі йдуть у відпустку протягом двох місяців — липень-серпень. Але не всі. Хтось мусить бути на хазяйстві.

У цьому й пастка. Знайти охочих хазяйнувати в липні — серпні дуже важко. Якби учес (так називали ученого секретаря) доручив це секретарці чи якійсь лаборантці, діло було би провалене. Вона б нікого не знайшла. А Остапович так добре знав усіх співробітників, що міг вирішити цю проблему майже безболісно. І щороку вирішував. Тому сказати, що він цього разу просто використав нагоду, щоб перевірити Губченка, нікому б і на думку не спало.

І все ж у Губченка підозра виникла. Бо саме йому Остапович запропонував не ходити влітку у відпустку. Іншим разом він би й не звернув на це уваги — теж мені проблема. Влітку в інституті такий штиль, така бездоганна відсутність керівництва, що досить один раз на тиждень навідуватися, й ніхто не матиме до тебе ніяких претензій. А взагалі не навідуватимешся, то й не помітять. Знову ж таки — ніяких претензій.

Тобто іншим разом він нічого поганого в такій пропозиції не побачив би, хоч вона його, може, й не дуже потішила б. Але тут Губченко запідозрив пастку: якщо він легко погодиться, це означатиме, що він справді зайнятий чимось серйозним і таємничим.

— Ну ти, Остаповичу, придумав! — удавано обурився він.

— А що? — удавано здивувався Тихолоз.

— Та літо ж!

— То й що?

Перепитуючи, Тихолоз мав аж занадто байдужий вигляд. І Губченко зрозумів, на чому його хочуть підловити.

— Остаповичу, я ж тобі казав, що завівся з ремонтом на дачі.

— Ну от!

— Так що ж от?

Тут він збагнув — що от. Якщо він справді зайнятий ремонтом на дачі, то ні на який південь улітку не поїде. Отже, сам Бог йому, Губченку, велів не ходити влітку у відпустку. А якщо ремонт на дачі — причина не справжня, тоді запевне існує причина справжня. І виходить, що Губченко щось від нього приховує.

— Ай справді, — ніби щойно дотумкавши, раптом погодився він. — Я ж собі так відпустку розтягну на чотири місяці!

— А я ж тобі про що! — зрадів Тихолоз.

— Остаповичу, — удавано розчулено промовив Губченко. — З мене могорич.

— Оце розмова! — удавано зрадів Тихолоз.

Він іще раз байдуже кинув оком навколо й подався геть.

Якби Губченку ще два тижні тому сказали, що він буде так лукавити з, можливо, єдиною людиною в інституті, яку він по-справжньому поважав, то був би неудавано обурений. Він сидів і дивився на двері, за якими зник комірник, і думав, що великий винахід створює винахідникові великі проблеми.

Він тоді думав, що це і є оті великі проблеми.

Гарячий дощ

Тихолоз не ходив на роботу по вихідних. Він вважав, що організована людина може з усіма своїми обов’язками впоратися протягом робочого тижня. То більше, якщо вона не дурня валяє, а виконує свої обов’язки.

У суботу в інституті майже нікого не було. Але дехто все ж приходив, тому субота була ідеальним днем. І Губченко нарешті наважився.

Йому ще й пощастило: вахтер кудись відійшов на хвилинку — саме ту, коли до дверей підступив Губченко. І в коридорах він нікого не зустрів. Одна тільки річ могла його виказати — ввімкнений тумблер на електричному щитку. В тому коридорі, де він працював, не було нікого, тож і струм був вимкнений. Якщо вже хтось намагатиметься його викрити, це може бути зачіпка. Але кому, крім Костянтина Остаповича, може таке спасти на думку?

Він увімкнув комп’ютер у лабораторії, потім перейшов до комірчини, зачинився, перевірив, чи працює ручний механізм відкриття дверей, навів ідеальний лад, усе порозкладав на свої місця, увімкнув МГ, встромив у гніздо сканер.

Падав густий дощ, аж парував, тож Губченко не зразу розгледів дивну пару, яка пробиралася просто до нього крізь мокрі кущі. Відчуття було дуже незвичне і неприємне. Немовби дощ падав крізь нього, ніби він сам був безтілесним, як і МГ. І пара була дуже дивна: хлопець і дівчина років сімнадцяти-вісімнадцяти, дуже легко вдягнені як на таку погоду. Одяг їхній був не просто мокрий, то була ніби частка дощу. Ніби дощ падав і крізь них також. Хоча в цьому світі вони, звісно, були тілесні, на відміну від Губченка. Хлопець ніс за спиною автомат Калашникова дулом донизу, щоб не набиралася вода в цівку.

І от при тому здавалося, що їм зовсім не холодно. Вони пройшли крізь МГ, тож Губченко став одним цілим із хлопцем. І зрозумів, чому ці діти не справили на нього враження змерзлих. Дощ був гарячий. Тобто трохи гарячіший, ніж теплий. Ніколи раніше він такого дощу не бачив.

Колись він, щоправда, переживав щось подібне — в серпні був у Нью-Йорку, помирав від неймовірної спеки, і тут пішов дощ. Губченко тоді зітхнув з полегшенням, однак дуже швидко збагнув, що радість була передчасною. Негусті великі краплі падали на гарячий асфальт і миттю випаровувалися. Велетенське й страшне кам’яне місто перетворилося на лазню. Вологість була такою високою, що він вирішив сховатися в метро. Метро в Нью-Йорку неглибоке, під самісінькою вулицею, тож усі відпрацьовані автомобілями гази спустилися від дощу теж до метро. Там просто неможливо було дихати. Та ж вологість, отруєне повітря, наскрізь мокрий одяг… Коли підійшов потяг, люди спрагло кинулися до нього, всередині працювали кондиціонери. На наступній зупинці він вийшов, бо з’явився страх дістати запалення легень…

Відчуття хлопця під гарячим дощем передавалися йому; це були неприємні відчуття: втома, задуха, страх.

Хлопець і дівчина втікали. Втеча була довга і майже безнадійна. Губченко зрозумів це, ще не з’ясувавши, від кого й куди вони втікали. Хоч погодні умови й не були його проблемою, все ж він через хлопця сприймав тиск і вологість повітря, вони ніби робили його дурнішим і тупішим, ніж він був насправді. Губченко уявляв собі, як їм ведеться. Парило нещадно.

Хлопця звали Максимом. Він був студентом. Поки що нічого іншого Губченко про нього сказати не міг. Аби краще ідентифікувати парубка, частиною якого він зараз себе відчував, йому потрібен був якийсь зовнішній орієнтир, якась інша точка відліку. Наприклад, дівчина, яку з останніх сил Максим тягнув за собою.

Але хоч скільки дивився Губченко на неї боковим зором, він не міг пробитися до її свідомості. Вона була надто втомлена, виснажена, спустошена. Вона віддала вже всі свої сили цій гонитві — як фізичні, так і моральні. А коли в людини немає ні думок, ні почуттів, що ти про неї зрозумієш! Одне слово, зацькована. Гнаному завжди важче, ніж переслідувачу. Це Губченкові дуже добре знайоме, з цим він готовий беззастережно погодитись. От тільки поки що не міг збагнути, хто ж їх переслідує.

Земля була мокра наскрізь, навіть на узвишшях небезпечно пружинила під ногами. В низини, яри та балки хлопець і дівчина намагалися не спускатися. Там повільно рухалися підступні тумани, клубочилися й випускали нагору свої довгі коси. Дно яруг було безладно перекреслене поваленими, вирваними з корінням деревами.

Хлопець ішов дуже швидким кроком, майже навмання обираючи дорогу. Від узвишшя до узвишшя, від пагорба до пагорба, обходячи кущі, не наближаючись до дерев з густими кронами. Раптом він зупинився, й дівчина ледве не наштовхнулася на нього: вона вже мало що розуміла, була майже непритомна. Він приклав палець до вуст, прислухався.

У лісі шуміло, дощ ішов невпинно, не посилюючись і не вщухаючи. Його рівномірний шурхіт зливався зі стуком великих крапель, що падали з листя нижніх гілок. Аж ось! Губченко вловив звук, трохи відмінний від цього постійного фону. Кроки. Десь попереду, зовсім недалеко, йшли люди. Троє чи й четверо. Вони перетинали шлях хлопцеві й дівчині. Хлопець опустився навпочіпки й потягнув за руку дівчину. До зброї не потягнувся. Автомат як висів за спиною, так там і лишався.

В її великих блакитних очах не з’явилося й тіні страху — взагалі ніяких почуттів. Тільки байдужа втома. Під мокрою сукнею, такою недоречною в цьому бентежному лісі, вимальовувалася струнка й сильна постать. Навіть зараз, доведена до нечутливості багатогодинною гонитвою, вона зберігала граційність.

Кроки стихли. Перечекавши кілька хвилин, хлопець знову підвівся, але з місця рушив не зразу, ще хвилю мовчки постояв і тільки тоді зробив обережний крок. Потім ще один. І знову швидко на пагорб, потім на другий… Тільки в тому місці, де пройшли люди, він зупинився, відпустив руку дівчини й, нахилившись, почав роздивлятися сліди. Довго під таким дощем вони не могли зберігатись, але один слід він усе ж побачив — досить виразний обрис підошви військового чобота. Офіцерського, подумав Губченко. Такі вузькі чоботи бувають в офіцерів, цим їхній слід відрізняється від солдатських кирзових гімнодавів.

Хлопець провів тильним боком долоні по чолу, ніби витираючи піт. Насправді це був жест радше полегшення, ніж справді викликаний необхідністю.

Раптом сполохано крикнув якийсь нетутешній птах. Принаймні Губченко такого пташиного крику ніколи в цих лісах не чув. А може, то й не птах був… Звук долинув з того боку, куди йшли військові. Досить далеко вже. Максим узяв дівчину за руку і знову пішов уперед.

Губченко був ніби заворожений цією втечею. Він утратив відчуття часу й простору. Вони йшли і йшли, він розумів, що зовсім непотрібний тут, що він не може допомогти, не може зашкодити, і все ж ішов і йшов, точніше — не полишав цієї нещасної загнаної пари.

Він разом із хлопцем відчував руку дівчини у своїй руці, усвідомлював, що ця тендітна мокра рука з довгими чіпкими пальцями тримається за руку Максима не тому, що довіряє йому. Досі Губченко вважав, що дівоча рука в парубковій — це вияв саме довіри. Тут було інше. Мабуть, довіра також була, але не це головне. Просто дівчині більше ні на кого й ні на що було спертися. Вони — хлопець і Губченко — були її єдиним опертям в її юному виснаженому житті. Якщо цю руку відпустити, дівчина впаде й більше не підведеться.

Можливо, саме ніжність і зачудованість цією рукою не давали Губченкові повернути верньєр і відірватися від них, рушити далі в ліс, трохи повернутися в часі, щоб з’ясувати принаймні, від чого чи від кого вони втікають. Це виснажене й стражденне, але все одно чарівне створіння просто приворожило його. Він дуже добре усвідомлював, що нічим допомогти їй не може, але й кинути не міг.

Тополя й ліщина

Хлопець зупинився. І за мить просто перед ними розляглося грізне рипіння, земля стала дибки, й висока сосна з тріском і гупанням повалилася на землю, обдавши людей бризками мокрої землі. Губченко знову здивувався такому доброму слухові.

— Що це? Чому вони так часто падають? — нарешті почув він голосок дівчини.

— Просто земля стає такою рідкою, — відповів хлопець, — що не може вже втримати в собі коріння. Не турбуйся, кицю, на нас не впаде жодне дерево.

Та вона й не турбувалася. Знову в синіх очах з’явилась апатія.

Про можливе глобальне потепління Губченко чув і читав чимало, тільки такого не уявляв. Утім, це могло не бути одним із наслідків чи симптомів потепління. Але він чомусь був упевнений, що це наслідок діяльності людини.

Йти мокрим лісом ставало дедалі важче: тут і там уздовж і впоперек їхнього шляху лежали повалені дерева. Власне, про їхній шлях тепер можна було говорити тільки з огляду на ці природні перешкоди, подекуди нездоланні. Шлях залежав уже не від вибору хлопця, а від того, куди дозволяли йти сосни. Більшістю повалених дерев були саме сосни. Хоча здавалося, що в цьому мішаному лісі хвойні дерева зі своїм довгим вертикальним корінням мусили б бути найбільш стійкими. Це б Коміренка про все розпитати…

Ця дівчина була молодша за Губченкову доньку. І він ставився до неї як до доньки. Вона зовсім не була схожа на Оленку: все інакше, і разом з тим, було в ній щось таке зворушливе… Що саме? «Ти ж письменник!» — висварив себе Губченко. Невже не можеш сформулювати, що саме? І мусив визнати, що не може. «То такий ти й письменник!» — проголосив собі вирок.

Письменник… Це було так далеко. Точніше — так давно!.. Ніби він уже належав не своєму часові, а цьому теплому дощу. Все колишнє здавалося нині пустопорожніми забавками, інтелектуальними вправами, розвагами, чимось на зразок «тетрису». Тут була доля справжньої живої людини з синіми очима й мокрим волоссям, що ручаями струмувало по шиї та плечах…

«Отямся, — сказав він собі. — Яка жива? Яка справжня? Це лиш гіпотетичне майбутнє. Тож і ця киця — теж гіпотетична, вона цілком може взагалі не з’явитися на світ».

Але самого його це не переконувало. Адже будь-який з відомих йому варіантів майбутнього може стати справжнім. Тобто це для нього, для Губченка, який комфортно сидів у своїй захищеній і відгородженій від світу комірчині, киця була гіпотетичною. Для неї самої це були її світ, її життя, її доля — не гіпотетична, а справжнісінька, єдина, якої не можна прожити двічі, не можна переграти, перехитрувати, підмінити.

— Все, — сказав хлопець. — Привал. Якщо я зараз не відпочину, то впаду, як та сосна.

Киця не відповіла.

— Максе, — сказала вона через кілька хвилин, — кинь мене. Я більше не можу. Я мов сосна. Я вже впала й більше ніколи не підведуся.

Губченко засміявся. Сміх був недоречний, але він зрадів, що так точно вгадав у своїх роздумах характер дівчини. Вона була щира — не блефувала, не перевіряла його. Справді думала те, що казала.

— Ти що, кицюню, — втомленим, але дбайливим голосом відповів Макс. — Куди ж я без тебе. Якщо не можеш іти, будемо сидіти, лежати — що завгодно… — Він мить подумав і виправився: — Лежати, щоправда, не можна. Навіть сидіти довго не можна. Самі пустимо коріння й перетворимося на різні дерева. Ти, наприклад, станеш калиною. Або ні… Тополею: стрункою і тендітною. Пірамідальною.

На її обличчі майнуло щось на зразок усмішки. Заохочений цією реакцією, Макс вів далі:

— Навколо все попадає, а ти стоятимеш серед поля. Вітер нагинатиме тебе до самого долу, та не зможе здолати. Дощі полоскатимуть твоє листя, однак не зможуть розмити твого коріння. Самотній музикант приходитиме до тебе й розмовлятиме в твоєму затінку з чотирма стихіями…

— А ти? — дуже серйозно спитала дівчина.

— А я? — хлопець затнувся, не знаючи, що сказати.

Губченко спочатку здивувався, що йому так важко відповісти на таке просте запитання, а потім зрозумів, що Макс — нещирий.

— Я стану кущем ліщини, — нарешті придумав він. — У мене буде багато стовбурів, весь я буду всипаний дрібними горішками, й до мене прилітатиме навесні сила-силенна пташок.

— Це принаймні зрозуміло, — тихо мовила дівчина.

— Що саме?

— Такі плани. Це плани. Все інше…

— Це не плани, дурненька, — засміявся Макс. — Це фантазії. А план у нас один: врятуватися.

— Це не план, бо це неможливо, — похитала дівчина головою.

— Можливо, — твердо сказав Макс. — Можливо. Тому що необхідно. Якщо загинуть усі, ми загинемо з ними разом. Якщо хтось залишиться живий, це мусимо бути ми з тобою.

— Чому?

— Бо у нас немає іншого виходу: або ми загинемо, або виживемо. Удвох. От і все. Ходімо.

Нікак нєт!

Він підвівся й подав дівчині руку. Без цього вона б, мабуть, не змогла встати. Макс різко підняв її, й вона за інерцією опинилася в його обіймах. Автомат за спиною безвільно смикнувся й ударив його магазином по спині. Дівчина звично поклала голову Максові на груди й обхопила руками навколо талії, пропустивши ліву руку між його спиною й автоматом. Так вони стояли кілька хвилин. Навіть утомлена, вона не дратувалася на хлопця: розуміла, що він має рацію, що їм треба встигнути якомога далі відійти від… Від чого саме, Губченко досі не зрозумів.

Разом із Максом він відчував її мокре волосся на своїх мокрих грудях, усе її тіло й руки в себе за спиною. В нього ненадовго з’явилося відчуття, буцімто він підглядає, буцімто краде чуже щастя. Але це було радше придумане, ніж справжнє відчуття. Якби не жалість, яка його переповнювала, можна було б подумати й про підглядання. Тут було інше. Він разом з Максом обіймав кицю й переживав гострий жаль. І так би й стояв, не поворухнувшись, щоб не злякати її довіри, не наполохати ніжності.

Максим м’яко відсторонив її, взяв за руку й повів далі, прискорюючи кроки. Поступово вона втягнулася в ритм руху і йшла майже поруч, спираючись на його руку.

— Вони не будуть за нами гнатися?

— Звісно, ні, — бадьористо відповів Макс. — Вони хворі люди. Нас немає поруч, тож ми їм нецікаві. Але краще не розмовляти. Тим більше, що ти про це вже сорок разів питала.

— Чому не розмовляти, якщо вони не будуть гнатися?

— Тому що в лісі можуть бути й здорові. От їх нам треба боятися.

— Але ж нам усе одно колись доведеться прибитися до якихось людей. Ми не зможемо завжди тікати.

Макс подумав, тоді сказав:

— Можливо. Але що пізніше це станеться, то краще. Мовчи.

І знову вони йшли мовчки. Тільки невпинний дощ шурхотів у кронах і під ногами, заливаючи очі, пробираючи теплою вогкістю до самісіньких кісток.

А тут іще й цей пагорб. Дуже високий, дуже спокусливий — там мусило бути сухіше, й звідти можна було чимало побачити. Але біля підніжжя його був зсув ґрунту, а над ним — кілька повалених сосен. Якщо туди полізти, вся ця купа лісу може безладно покотитися вниз, і порятунку вже не буде. До підніжжя вела давня просіка, хоч і заросла вже, але й досі дуже приваблива. Обабіч просіки — густі зарості ожини. Крізь них не продертися.

Позаду, дуже близько, розляглась автоматна черга.

Максим заметушився. Він кинувся в один бік, у другий, потім побіг просто до пагорба. Про свій автомат він навіть не згадав. Зупинився. Страх з’явився і в очах киці. Але її переляк був не такий зацькований і панічний, як у Максима. Очей його Губченко не бачив, але знав його відчуття, тож міг уявити, який це вигляд має ззовні. Ломитися крізь ожину — безглуздо. Вони прокладуть такий слід, що за кілька хвилин їх, обідраних, подряпаних і принижених, напевне доженуть. Але чому він не береться за зброю?

У заростях ожини з правого боку була невелика ніша. Максим потягнув туди за собою дівчину. Вони притулились одне до одного, невідь на що сподіваючись.

Невдовзі почулися кроки, й крізь гілля ожини вони побачили три чоловічі постаті.

— І куди ж це ви, блін, поділися? — весело спитав один із чоловіків.

Він сторожко, тримаючи автомат напоготові, почав наближатися на півзігнутих ногах, пильно роззираючись, як Брюс Вілліс. Двоє інших так само обережно рухалися слідом за ним. Максим не ворушився, міцно притискаючи до себе дівчину.

Їх застукали, мов шкодливих кошенят. Стояли втрьох навколо й лагідно посміхалися.

— Ну, і чого ж ви ото боялися? — знову весело заговорив той, що йшов першим, — кремезний дядько в зеленому військовому комбінезоні, але без погонів. Він, певне, був найбалакучішим із трьох. — Хіба ми такі вже страшні? Чи ви всіх підозрюєте?

— Ні, — відповів Макс нетвердим голосом. — Ми ховаємося від тих, хто всіх підозрює.

Мабуть, невпевненість, з якою він відповів озброєним чоловікам, справила на кицю більше враження, ніж зміст його слів. Вона почала тремтіти, немов від холоду. Максим міцніше притиснув її до себе, мовляв, не бійся, я з тобою.

— Ото придумали, блін, собі розвагу — ховатися! — чоловіки засміялися. — Чого ж від них ховатися! Хай вони ховаються від нас, правду кажу?

Двоє інших щось промимрили в тому сенсі, що так, мовляв, правильно кажеш.

— Ну от! А то — ховатися! Це не діло, не діло, блін…

Максим мовчав. Один із чоловіків повільно підійшов до нього і зняв через голову автомат. Комбінезон повів далі:

— Ну, а що ж ти таке від них ховаєш, цікаво? — Він лукаво перезирнувся зі своїми.

— Нічого я від них не ховаю. Тільки себе й от її.

— Її? Кого це, блін, її? — удавано здивувався дядько в комбінезоні. — О! Та в тебе тут дівка! Оце молодець. А кажеш, нічого не ховаєш. Ну, ти, блін, і жучило!

Губченко нічого не міг удіяти. Абсолютно нічого. Він не міг кинутись на Комбінезона, не міг навіть нічого сказати. Все одно його б не почули. Він тільки міг всотувати інформацію, враження, почуття. Він ніяк не міг вплинути на події.

— Вилазьте, блін. — Комбінезон подав руку дівчині. — А то ще подряпаєш там таку цяцю.

Цяця руки не прийняла. Першим вийшов Максим, вона так і лишилася за його спиною, під захистом ожини.

— Так чого ж ти, чувак, хочеш?

Макс не відповів.

— Ну, жити, звичайно. Це, блін, панятно. Ще — дівку свою. Теж панятно. — Супутники за його спиною реготнули. — Але тут треба вибирати. Шо-нібудь адно. Це панятно?

Максим мовчав.

— Нє, він якийсь небалакучий попався, блін, — звернувся Комбінезон до двох чоловіків, ледь розвернувши голову в їхньому напрямку.

— Зара заговорить, — відповів один із них.

— Це ти добре сказав, брате. Зараза говорить. Зараза справді говорить. А ці мовчать. Значить, не заразні. Незаразна дівка — це справді скарб. Пацана можна зрозуміти. Хто ж таку віддасть по-доброму.

Він замовк і запитливо дивився на Максима. Щось у цьому чоловікові дивувало Губченка. Мабуть, мова, вирішив він. То Комбінезон балакав доброю українською, то раптом переходив на калічний суржик, то знову повертався до української. Грається, зрозумів він. Грається, як кішка з мишкою. Не відпустить. Вірити не можна. Не можна вірити людині, яка змінює мови, як шкарпетки.

Максим — ні пари з уст. Тільки притискав до себе кицю, яка не могла опанувати пропасниці. Її просто-таки колотило.

— То що ж ти мовчиш, друже мій єдиний? — Комбінезон почав дратуватися. — Треба щось вирішувати. Тут уже так: або зараз…або потім.

Його супутники заіржали. Їх було троє озброєних чоловіків. Їм зараз нічого не загрожувало. Ні втекти, ні опиратися бранці не могли. Можна було вбити їх, відпустити, покалічити, просто познущатися…

— Ми дві доби тікаємо з міста, — нарешті заговорив Максим. — Ми виснажені й голодні. У нас нічого немає. Навіщо ми вам? Відпустіть нас.

Він говорив і сам розумів, що каже не те. Це не могло подіяти на його співрозмовників. Але що він мав робити? Він бачив, що ніякого порятунку немає.

— Ну-ну? Чого зупинився? Прадалжай.

Це «прадалжай» виявилося останньою краплею, яка добила рештки Максового характеру. «Прадалжать» було нічого. Він усе сказав. Більше не міг сказати нічого. Він заплакав. І це було найгірше, що він міг зробити за таких умов. Двоє засміялись. Але Комбінезон так глянув на них, що сміх замерз на їхніх мокрих губах.

— Ну от! — лагідно промовив він. — Оцього ще бракувало. Чого ти, дурненький? Невже злякався нас?

Він узяв Макса рукою за шию й нахилив його голову до себе. Макс заридав на його плечі, відпустивши свою кицю.

— Тю, дурненький! — материнським голосом заспокоював його Комбінезон.

— Чи нам тут мало вологи, що й ти ще вогкість розвів. Ну, отямся, ти ж чоловік. — І раптом він зірвався на крик: — Ти ж чоловік, блін!!! Чи ти баба, блін!!! Я кого питаю, блін! Струнко!

Найбільше Губченка вразило, що це подіяло. Макс не тліьки перестав плакати, а й справді став струнко. Невже встиг послужити в армії? Не схоже.

— Ти що ж це, стерво сопливе! Це тобі тут дитячий садок? Я вас спрашую, маладой-неабучений! Це вам дитячий садок, штолі? Атвєчать!!!

— Нікак нєт! — істерично вистрілив у відповідь Максим. Він уже підсвідомо почав пристосовуватися до нових умов.

— Молодець! — радісно поплескав його долонею по щоці Комбінезон.

— Молодець! А що, хлопці, візьмемо його до свого загону? Чим не вояк? Справжній оборонець землі рідної. Га?

Хлопці нерішуче промовчали, не знаючи, що відповісти, як на цю відповідь відреагує їхній непередбачуваний командир.

— Ех, не пощастило тобі, неборако, — з сумом мовив Комбінезон. — Не хочуть хлопці. А я без них… Сам розумієш — чого я вартий один, без своїх орликів? Ось що я без них! — Командир скрутив дулю й підніс до самісінького Максимового носа. — Отже, полонених не беремо, в загін наш ти не підходиш… Та й сам поміркуй: на хріна ти нам такий здався? Заєць якийсь — тільки й знай тікаєш. Ні, не уявляю, що з тобою робити.

Максим мовчав, але не від мудрості, а від тваринного страху. Він би справді був нікудишнім воїном. Тут із Комбінезоном сперечатися марно. Якби ж то це було найгіршою його рисою! Втім, Губченко чогось чекав, він не вірив, що Макс так легко здасться. Відчував, що Макс не такий, як він, і все ж вірив, що той іще не сказав свого останнього слова.

І той нарешті сказав:

— Відпустіть мене, будь ласка! Що хочете заберіть, — Макс показав очима, що саме, — відпустіть мене!

— Ну от, так би й зразу! А то… ми б її й самі, звісно, забрали. Ти ж ні захистити не можеш, ні ощасливити. Не те що ми. Правда, доцю?

Максим не озирнувся на неї, тож і Губченко, котрий бачив його очима, не знав, як вона відреагувала на ці слова.

— Мовчиш? Ну, помовч поки що. Якийсь час можна й помовчати, — роздумливо сказав Комбінезон. І додав, звертаючись до Макса: — А ти йди. — Він кивнув у напрямку пагорба, заваленого стовбурами повалених дерев.

Максим спробував піти в протилежному напрямку — звідки прийшов. Але хлопці заступили йому дорогу.

Він глянув угору. Незрозуміло, за що трималися ті величезні стовбури на краю прямовисної кручі зі свіжого мокрого ґрунту. Здавалося, тільки торкнися будь-якого з них — і всі вони покотяться вниз, знищуючи на своєму шляху все живе.

Він благально подивився на чоловіка в комбінезоні.

— Ти чого? — здивувався той. — Не хочеш іти? Вибираєш другий варіант?

Макс похитав головою, розвернувся й пішов угору.

— Що ви робите! — страшно закричала киця. — Він же загине!

— О! Заговорила! — зрадів комбінезон.

Хлопці заіржали.

Максим зупинивсь і з надією подивився на них, потім перевів погляд на дівчину. Він не зміг на такій відстані зустрітися з нею поглядом, очі заливала гаряча вода. Може, це й на краще, подумав він. Якось виберусь. Якось буде. Але сам я певніше врятуюсь. Добре, що так дешево відбувся. Він уже був біля підніжжя пагорба й видивлявся зручніший і безпечніший шлях нагору. Поки що нічого зручного й безпечного видно не було. Нічого, нічого, щось зараз знайдемо.

Яка гидота, подумав Губченко. Яка гидота цей ваш гарячий дощ.

Цієї миті все зникло, його огорнула непроглядна темінь.

Атракціон нечуваної щирості

Він сидів у своїй МГ й не міг відійти від щойно побаченого й відчутого. Найгірше — нічого не зрозуміло. Який стосунок має гарячий дощ до того, що Макс і киця змушені тікати? Це збіг обставин чи системна катастрофа? Нічого подібного (чи бодай наслідків цього) в минулій «подорожі» він не помітив. Який стосунок сьогоднішні події мають до Валєріка? А це ж його скан показав таке майбутнє. До того ж Губченко не міг позбутися огидного й нічим не обґрунтованого відчуття, ніби він і досі мокрий. І тільки через певний час він подумав про світло. Що сталося? Чому знову його подорож завершилася в такий дивний спосіб? Чи це на ньому прокляття таке? Чи збіг обставин? Чи навчиться він колись відрізняти закономірності від збігу?

Голова сохла, а відповідей не було.

Однак слід було вибиратися. Хай там яка причина зникнення електроенергії, довго тут залишатися не можна. І краще вийти, поки світла немає. Бо знову виникнуть запитання. І не тільки в Тихолоза.

Він вийшов із комірчини й здивовано помітив, що з-під дверей лабораторії пробивається вузенька смужечка світла. Він клацнув вимикачем у лабораторії — нічого не відбулося. Отже, знеструмлено тільки його крило. Це могло бути так: змінювалася вахта, перевірили всі тумблери — з’ясувалося, що в цьому крилі світло ввімкнене. Постукали до всіх кімнат, нікого не виявили й вимкнули світло. Тепер, коли Губченко виходитиме з інституту, його неодмінно спитають, де це він був, чому не відгукувався, коли до нього стукали…

Нічого страшного, звичайно, але й із цього може вирости підозра. Добре хоч Тихолоза немає в інституті.

З Костянтином Остаповичем він зіштовхнувся ще раніше, ніж дійшов до вахти. Це було так несподівано, що Губченко мало не розгубився. Врятувало тільки те, що вирішив сам атакувати.

— Привіт, Остаповичу! Ти що це тут робиш у суботу?

— Привіт. Нічого не роблю, як завжди. Чогось захотілося прийти — а що вдома робити? А ти?

— А я так само. Уявляєш, заснув за комп’ютером. Прокидаюся, темно, таблиці не зберіг… Треба з цим закінчувати.

— З чим «цим»? — мимохідь спитав Остапович.

— З трудоголізмом своїм, — так само мимохідь відповів Губченко.

— А-а.

— Ходімо десь пива вип’ємо, — запропонував Губченко, сподіваючись, що Остапович відмовиться.

Але, схоже, той вирішив, що це його приятель натякає, ніби збирається з ним поділитись якоюсь інформацією, й погодився.

Втім, жорстокі реалії життя стали в пригоді. Вони обійшли кілька пивбарів — і все марно. Суботній вечір давався взнаки. Нікуди втрапити не вдавалося. А коли нарешті в одному генделику вони знайшли два місця біля шинкваса, з’ясувалося, що там не побалакаєш. Принаймні на серйозну тему.

А несерйозну… Несерйозною виявилася тема, яка в інший час була б для Губченка більш ніж серйозною. Він заговорив про Валєріка. Про своє ставлення до потенційного зятя, про свої марні спроби переконати доньку, про те, що жінка несподівано стала на її бік… Одне слово, якось так логічно вийшло, що він з дому тікає на роботу, хоч ніякої особливої роботи й немає. От, будь ласка, заснув за комп’ютером.

— Але ж у тебе є дача! — Остапович спробував знайти для нього вихід.

— Та знаєш, коли будували її, коли ремонтував, весь час була така думка, що це для доньки. От усе, що робиш, — шпалери там переклеюєш, двері міняєш, дерева обкопуєш, — і мимоволі гадаєш, чи їй сподобається? І думаєш: мене не стане, вона сюди приїздитиме з чоловіком і дітьми… А тепер…

Усе це була чистісінька правда. Просто раніше ні з ким на світі, навіть з Остаповичем, навіть із найближчими друзями, він би такої щирості собі не дозволив. А нині розумів, що тільки особлива щирість у питаннях, не пов’язаних з МГ, може відвести Тихолоза від підозри.

Та й Губченкові так було легше. Подібні балачки ніби допомагали йому повернутись у цей світ, у цей час, відсторонитися, дистанціюватися від гарячого дощу й огидної зради.

Додому він прийшов пізно, добряче напідпитку, однак настрій був оптимістичний. Він відчував щось на зразок гордості: навіть хитрого лиса Тихолоза вдалося заплутати й пустити хибним слідом.

Чорні дні

Для Губченка настали чорні дні. Він неясно відчував, що між подорожжю з гарячим дощем і характером Валєріка є певний зв’язок, але не міг його сформулювати, увиразнити — навіть для себе. Що вже казати про Оленку! Їй він не міг нічого пояснити. Взагалі нічого! Хоч побачене стосувалося її значно більше, ніж його самого. Значно більше!

У батьків завжди не менше секретів від дітей, ніж у тих — від батьків. Це закономірно. Однак попри це Губченко від доні мав секретів значно менше, ніж від інших дорослих. Менше, ніж навіть від дружини. З Оленкою він обговорював свою роботу, стосунки зі співробітниками, яких вона майже всіх знала, задуми своїх книжок, письменницькі та видавничі інтриги… Вона зрештою була єдиною людиною, з якою йому було цікаво говорити про літературу. Так склалося з її дитинства, що вони читали одні й ті ж книжки. Одне слово, вона була єдиною в світі людиною, якій він міг би відкрити МГ і все, що завдяки своїй машині побачив. Зрештою, він навіть міг би їй дати можливість здійснити подорож.

Усе це було можливо. Було б. Якби в тому клятому майбутньому йому пощастило побачити бодай щось радісне й приємне. Бодай щось!

Губченко сподівався, що це поки що. Що далі все зміниться. Що це просто йому траплялися скани не тих людей. Але зараз на худенькі плічка доні навантажити всі знання, від яких він собі вже кілька тижнів не знаходить місця, — цього зробити він не міг. Надто любив доньку, аби власноручно вганяти її в депресію. З дітьми діляться добрим, а не страшним.

Однак він розумів, що Валєрік може стати її життям, її долею. І приховувати про нього те, що знав її батько, було безвідповідально. А що він знав? Він сам нічого не знав. То чим же ділитися? Губченкові було гидко. Треба завести на дачу купу піску, щоб було куди ховати голову, думав він.

Телефонували з видавництва. Всі графіки подання рукопису нової книжки він уже зірвав. Це вже по другому колу. Дивно, що взагалі подзвонили. Губченко знав, що він чи не єдиний пунктуальний автор у видавництва — письменники взагалі люди необов’язкові. Редактор наполягав на відповіді: чи буде він узагалі цю книжку подавати й чи збирається й далі з видавництвом співпрацювати. Губченко розумів, що редактор не може знати, чим він займається, і все ж дивувався: кому потрібні ці книжки, коли людство перебуває на межі катастрофи. Пояснити цього він не міг, тому брехав і викручувався. І знову був сам собі гидкий.

Одного вечора дружина терпляче дочекалася, поки він повечеряє, потім склала в мийку брудний посуд, але не стала мити, а сіла перед ним за стіл і промовила найнеприємнішу фразу:

— Тобі не здається, що нам треба поговорити?

От уже чого йому не хотілося — так не хотілося. Але скаже про це, і далі розмова піде добре відомим руслом: «Тобі вже й розмовляти зі мною не хочеться?»

Тому він відповів запитанням на запитання:

— Про що?

— А хіба нам нема про що поговорити? — Звісно, вона була б задоволена, якби починав він. Попри те, що почала сама.

— Треба з’їздити на дачу, весна. — Ясна річ, вона не це хотіла почути, але Губченко не збирався підігравати. Хай починає розмову сама.

— У тебе є на це час? — саркастично спитала жінка.

— Яке це має значення? Ти ж сама розумієш, що від мого часу це не залежить.

— А від чого це залежить? — Жінка вже завелася. — Від чого залежить узагалі все в нашій сім’ї? У тебе ж ні на що немає часу. Ніколи. У нас немає чоловіка в домі. Протікає труба на кухні, то це тільки я можу викликати сантехніка, не піти на роботу, щоб дочекатись його… Ти що, не вмієш сам полагодити? Якби ж то не вмів! Ти ж усе вмієш! Але часу в тебе, бачте, немає! Цілий тиждень з вихідними проводити на роботі, а потім вештатися з Тихолозом по генделиках — на це в тебе є час. А поговорити з жінкою — на це немає!

Загалом вона мала рацію. Тому нічого заперечити Губченко не міг. І погодитися не міг. Бо якщо він погодиться, далі доведеться обіцяти, що він полагодить пральну машину, вивезе півбалкона мотлоху на дачу, перекопає там город, випере тут білизну, подружиться з Валєріком, ніколи не вип’є пива з Тихолозом і взагалі ніколи не вип’є пива…

— Чого ти від мене хочеш, люба? — спробував він надати своєму голосу примирливих інтонацій.

— А сам ти, ти — чого ти хочеш, ти знаєш? — Вона не піддалася на цей хід. — Я вже давно знаю, що не потрібна тобі. То треба зробити якийсь висновок. Треба зробити вчинок. Ти ж чоловік. Зберися на силі й скажи те, що ти хочеш сказати.

О! Такого він не очікував. Виявляється, питання вже лежить в онтологічній площині: бути чи не бути. Звісно, вона перебільшує. Але все одно виходило, що він занадто вже віддалився від неї, від родинних справ узагалі.

А хіба те, чим він займається, — не стосується родинних справ? І це питання вже майже злетіло з язика. Але він учасно схаменувся. Бо зрозумів, що це те саме. Що дружина зараз робила таку ж спробу, які перед тим неодноразово робив Тихолоз. Тобто спонукала його до того, щоб він усе розповів. Отже, таємниця написана в нього на обличчі. Отже, він справляє враження людини, яка від усіх приховує страшний секрет. А це справді погано. І з цим щось треба робити.

— Люба, ти перебільшуєш, — іще більш примирливим тоном сказав він. — Просто в мене горить планова тема. Я весь у роботі. Навіть у видавництві позривав усі графіки. Вибач, якщо мало уваги тобі приділяю. От закінчу тему, тоді стану активнішим на сімейному фронті.

— Коли це станеться? Ти можеш сказати, коли ти її завершиш? — Дружина так просто не здавалася. Щоб вийти з розмови, вона мусила отримати обіцянку. Інакше ніякого задоволення, ніякого відчуття перемоги в неї не буде.

— Так, звичайно, — невлад відповів Губченко.

— Що «так»?!

— Як тільки закінчу тему, так і скажу, — він підвівся з-за столу, показуючи, що розмову завершено.

І обоє лишилися незадоволені.

Наступного дня він щойно прийшов до інституту, як зателефонувала секретарка й сказала, що директор викликає його до себе.

— Прямо зараз?

— Прямо зараз.

І почалося. Ми, звісно, дуже цінуємо ваш талант, але якщо ви й далі так ставитиметеся до виконання планових завдань… Як слухняний хлопчик Губченко слухняно слухав директора, знав, що ніяка сила зараз не змусить його взятися за виконання планового завдання, й думав про те, що необхідно зробити якийсь акумулятор, що не дозволить знеструмити МГ, якщо навіть несподівано вимкнеться живлення.

Мабуть, директорові його вигляд не сподобався, бо той перейшов на довірчий тон:

— Слухай, ну чим ти таким зайнятий, що не можеш закінчити тієї нещасної теми? Ну це ж дурниця, а не тема. Я ще розумію, був би п’яницею чи там гультяєм. Ну, чим можна займатися, що не вистачає часу на таку нескладну тему?

Он воно як! Виходить, що й директор уже щось підозрює! Чи не Тихолозова це заслуга? Ні, навряд. Не така він людина. Якби й наважився щось сказати директорові, то спершу попередив би самого Губченка. Невже директора справді так турбує затримка з плановим завданням? Теж навряд. Тобто сам він, Губченко, видно, справляє таке враження. З його вигляду, отже, помітно, що він щось цікаве знайшов чи винайшов. А це ще гірше, ніж якби Тихолоз щось на нього настукав.

Після розмови з директором він почувався зацькованим звіром. Навколо було багато людей — близьких, рідних, добре знайомих, різних. І ні з ким не міг він поговорити про найголовніше, що зараз було в його житті. І навалився страшний і ніколи раніше не звіданий стан — самотність.

Свій город

І знову Губченко боявся МГ. Тепер іще більше, ніж минулого разу. Він уже виготовив прилад, який накопичує енергію під час роботи МГ, а також попереджає про відімкнення струму в мережі. Тепер, якщо хтось вимкне рубильник на щитку в той час, як Губченко «подорожуватиме», машина повідомить йому про це, він зможе вимкнути МГ і нормально повернутися з комірчини до лабораторії.

Але це він зробив за інерцією, як людина, що звикла кожну справу доводити до кінця. Що ж до нової подорожі, то він досі не міг наважитися. Вирішив відкласти нові випробування, а тим часом закінчити планову тему — адже саме за неї йому платять зарплату, завдяки їй він може користуватися електричним струмом, комірчиною, та й усіма запчастинами, отриманими від Тихолоза.

Однак ця робота не пішла. Просто не зміг себе змусити зануритися в справу. Думки літали зовсім в інших краях.

Невже це справді the point of no return?[4] А коли можна було все поставити на своє місце? До Чорнобиля? До атомної бомби? До першого паротяга? Цього він не знав, хоча й був переконаний, що кожна з цих віх має значення. Звісно, має. Все має значення. Кожна людина своїми справами рухає життя в тому чи іншому напрямку. Цього внеску не можна применшувати. Але й перебільшувати не можна.

А потім він вирішив, що «своя хата скраю» і «треба обробляти свій сад» — це дуже близькі концепти. І повірив у мудрість свого народу. Французи до вісімнадцятого століття страждали, доки придумали, що треба обробляти свій сад, а не шукати шляхів, як перевиховати інших. А наш народ із цим переконанням жив віки. Був нюанс, була істотна різниця між цими хатою й городом; цієї різниці Губченко не міг не бачити. Тож вирішив поки що жити за французьким рецептом.

Він не став підганяти себе й ґвалтувати — хай їй грець, тій МГ. Нічого з нею не станеться, якщо постоїть. Губченко занурився у планове завдання.

Тут, зрозуміло, було лукавство. Не так планове завдання його захопило, як пов’язані з ним небезпеки. Інститут, точніше — його керівництво — постійно сушило собі голову над проблемою скорочень. Грошей катастрофічно не вистачає, тому треба зменшувати фонд зарплати. Виганяти людей з роботи — неприємно. Не хочеться ж, справді, виглядати звіром. Тому треба чіплятися за формальний привід: мовляв, я тут ні до чого. От вирішили: хто не виконує тем, тих скорочуємо. Рішення було таким справедливим, що годі й сперечатися.

Звісно, Губченко не так уже й тримався за цю роботу. Але бути звільненим з інституту означало втратити доступ до МГ. На це погодитися він не міг, попри весь свій страх перед подальшими подорожами.

Тепер можна було відкрито дивитися дружині в очі: він їй не брехав про роботу над плановою темою. Він справді над нею працює!

Від ранку до вечора сидів він у лабораторії й намагався працювати. Щось виходило, але зовсім не те, на що він розраховував. Результати перших експериментів були безсистемні й суперечливі. Природа часу вислизала з рук, як мило. Прогностивні технології, над якими працював Губченко і які він заклав в основу своєї МГ, навіть теоретично давали такі відносні й умовні результати, залежали від такої величезної й непіддатної врахуванню кількості факторів, що у Губченка паморочилося в голові. Передбачення виходили непередбачуваними.

При цьому він весь час намагався не збитися на практику, бо тоді його результати стали б очевидно експериментальними, й кожному невігласові відкрилося б, що Губченко має якийсь прилад або принаймні колосально складну комп’ютерну програму, що дає такі дані.

Він не міг собі дозволити подати на вчену раду абияку роботу. Звик усе робити досконало. А досконалість не давалася до рук. Ясна річ, існувала можливість подати таку роботу, яка б одразу вивела інститут у передові у світі, а її автора як мінімум висунула на здобуття Нобелівської премії. Це великі гроші. Тоді можна було б створити власну лабораторію, ґранти з усього світу посипалися б, мов сніг… Ні. Губченко не міг, не мав права випускати з пляшки цього джина. Це його хрест. Він уже знав, у який психологічний стан завела його ця клята МГ. Страшно уявити, що станеться з людством, якщо в будь-якому універмазі електроніки кожен охочий зможе придбати собі таку іграшку.

Тоді від подорожей і дітей не вбережеш. А такі удари по дитячій психіці, які вже отримав Губченко, можуть призвести взагалі до катастрофічних наслідків для всього покоління. Та й для всього людства, зрештою.

Свій город треба обробляти самому. Й нікого не пускати на грядки. Повбивати кілочки, напнути на них різнобарвні стрічечки й пильно стежити за кожним, хто має нахабство чи необережність наблизитися.

Дійшовши цього благородного висновку, Губченко раптом ляснув себе по лобі. Діти! Так, діти! Як же він одразу не подумав про сканування коду дитини! От що допоможе йому з’ясувати, чи хвороба людства смертельна, чи просто страшна.

Не валяй моїх пасочок!

У нього під вікнами був дитячий садок, який належав мотоциклетному заводу. Робочий день там починався рано. Вже о пів на восьму огороджений металевою сіткою майданчик починав заповнюватися малечею. Всі звуки міста поступово тонули в позбавленому приголосних щебеті. Який мудрий Тичина, часом думав Губченко. «А я у гай ходила!» Перші три слова геть без приголосних. Як він зумів це почути!

І ставало прикро, що не він те почув перший.

Одного ранку, всупереч звичці, він встав о сьомій і за півгодини сидів на ослінчику поруч із великою діркою в огорожі. Дірку прорвали місцеві підлітки. Вечорами, коли дітей і вихователів немає, а сторож боїться носа виткнути зі свого поста, ці герої проходять на територію дитсадка і там репетують, цілуються, грають у карти і п’ють пиво. Або не пиво. І курять. Часом вони серед ночі починають сваритися, битися, дівчата верещать, хлопці добірними матюками просять їх замовкнути… Тоді хтось із Губченкових сусідів не витримує й викликає міліцію.

Коли під ворітьми з’являються міліціонери, які всіх дірок в огорожі не знають, любі дітки миттю зникають. Потім настає два-три вечори відносного спокою. А тоді знову…

Та найгірше те, що вранці діти знаходять у своїх пісочниках голки від шприців, пляшки, недопалки, використані презервативи й іншу гидоту. Двірники ніби й старалися, настрахані завідувачкою, та всього, що було розкидане по території, виловити не могли.

От і нині малеча в очікуванні сніданку завела гру в приймальний пункт склотари. Дівчинка в червоній курточці сиділа в пісочнику, а інші збирали й приносили їй кришечки від пива. Вона з кожним чесно розраховувалася піском — за одну кришечку насипала в кишеню один совочок піску, за дві кришечки — два совочки. Дехто з найспритніших уже так розбагатів, що кинув шукати.

Вихователька — молоденька й гарненька дівчина з чорно-білим волоссям — спостерігала за тим з байдужо-філософським виразом обличчя. Її робочий день іще тільки починався, тож витрачати психічну енергію треба було ощадливо.

Губченко раптом зловив себе на тому, що вже не дивиться на дітей, заради яких прийшов сюди, а всю увагу перемкнув на виховательку. Вона таки була гарна. Схоже, небезпідставно вважала цю роботу тимчасовою — доти, доки на її «дані» зверне увагу спонсор чи працедавець. А може, якщо пощастить, то й спонсор-працедавець. Чи то відчувши на собі погляд стороннього чоловіка, чи то справді змерзнувши, вихователька підняла комір недорогого, однак пристойного пальта, і Губченко отямився. Зараз вона усвідомить, що змерзла й заведе дітей у приміщення.

Він почав квапливо шукати дитину, яка б йому підійшла для сканування. В тім і біда, що він не уявляв, яка саме дитина йому підійшла б. Мала бізнесменка? Чи як правильно сказати — бізнесґьорл? Казна-що. Підприємниця. Так буде ліпше. Чи один із тих двох заповзятливих пацанів, чиї кишені роздувалися від чесно заробленого піску? А може, ця зовсім крихітна вигнанка, котрій ніяк не вдавалося знайти кришечку, й за це її не підпускали до жаданого пісочника? Хто з них? Несамовиті хлопчаки? Слухняні дівчатка? Розумна дитина? Добра?

Яку саме просканувати, щоб дістати втішний результат? Губченко не уявляв, він пробував аналізувати сам, тобто робити самотужки роботу своєї МГ, і нічого не виходило. Збивався. Плутався.

— Діти, діти! — не витримала лихої долі вихователька. — Всі підійшли до мене!.. А тепер стали по двоє. Коля, візьми Свєту за ручку! Коля, я кому сказала! Коля, ти й з мамою своєю так розмовляєш? Я тебе питаю, ти так розмовляєш зі своїми батьками? Так ото дома з ними так і розмовляй, а зі мною так розмовляти ти не будеш. Ти зрозумів мене? Я питаю, ти мене зрозумів, Коля? — Її голос був монотонним і невиразним, ніякої інтонації, роздратування, люті, не кажучи вже про любов. — От зараз усі будуть снідати за столами, а ти — навстоячки. Ти цього добиваєшся? Я питаю, ти цього добиваєшся?.. А мені все одно, яка в неї ручка. І тобі все одно. Можна подумати, що в тебе суха й чиста. Візьми Свєту за ручку… Так. Пішли в групу!

Він так і не наважився когось із дітлахів просканувати. Це жахливо. З’явилося щось нове в його стосунках із МГ. Він почав вірити в остаточність її вироків.

І все ж наступного ранку знову пройшов до дитсадка й просканував блондо-брюнетку виховательку, поки вона вчергове розповідала Колі про його перспективи.

Сліпота

Його оточувала суцільна манна каша. Крізь білу мішанку раптом пробивалися неясні обриси чогось темного й невиразного. Він повільно рухав МГ в невідомому напрямку, сподіваючись хоч на якийсь орієнтир, розраховуючи зустріти людину. Він був переконаний, що люди десь поруч, але жодної постаті не зустрічав.

Праворуч щось заясніло, Губченко звернув гуди, але сяйво миттєво зникло, знову пішла манна каша. Він почав вдивлятися під коліщатка МГ, намагаючись зрозуміти, по чому вона рухається. Мусить же бути твердь! Вона, мабуть, була, однак нечітка й нетверда. Часом йому здавалося, він упізнає щось у цьому мерехтінні й безладному русі. Але жодного разу не зміг зрозуміти, що то було.

Після півгодинних зусиль хоч би за щось зачепитися Губченко поставив важіль на повернення й знов опинився у своїй виразній, твердій, чітко окресленій лабораторії, радий, що вирвався з того божевілля. Що ж це таке? Що ж це за людина? Це ж виходить, що від цієї нафарбованої ляльки годі чекати не лише якихось суспільно-корисних дій. У неї навіть виразних бажань і устремлінь немає. Суцільна манна каша.

Губченко роззирнувся. Тут був лад, тут усе працювало, тут його ніхто не міг знайти, тут йому ніщо не загрожувало, хіба що несподіване вимкнення електроенергії.

«Треба виготовити генератор», — подумав Губченко.

Ця думка йому сподобалася. Він відчував неймовірне прагнення працювати, щось робити, діяти. Тут, у комірчині, зараз робити було нічого. Збирання генератора — це копіткий процес, який потребує підготовки, планування, віднаходження необхідних деталей і вузлів. Нині Губченко ще не готовий.

Він вимкнув МГ, перейшов у лабораторію і з головою занурився в роботу над плановою темою. Такого потужного бажання працювати в нього давно не було. Справа йшла добре. Звісно, до завершення ще далеко, але тепер у нього щось вимальовувалося. Тепер він бачив, як з’являється струнка система, доволі відмінна від тієї, в межах якої він зібрав МГ.

Ця система була йому необхідна. Він знав, що її відсутність — ось що стримувало його, не давало осягнути всіх даних, отриманих у ході експериментів з МГ. Це був іще один орієнтир, зовнішня точка. Як у того грека, подумав він з гордістю. «Дайте мені точку опори…» Ось вона: цілком хибна теорія, що якнайкраще вписується в сучасні наукові канони. Ця теорія не викличе опору, її приймуть на ура. За неї Губченку дадуть премію — не Нобелівську, звісно, й навіть не державну, але це буде опубліковано й матиме добрий розголос у науковому світі. Й тільки Губченко знатиме, що це суцільна маячня.

Втім, у нього не було бажання когось містифікувати. Просто він збагнув, що йому ця теорія необхідна як точка відліку, як предмет полеміки й заперечення в подальших експериментах з МГ.

Дипломат

Але розвинути й упорядкувати всього, що він зараз для себе відкрив, Губченко не встиг.

У двері лабораторії несміливо постукали. Якби в коридорі пролунав вибух, це, мабуть, злякало б його менше. В їхньому інституті стукати в двері не було заведено. Це робочі приміщення, а не будуари. Чого стукати? Відчиняєш двері й заходиш. Якщо двері зачинені, це означає, що там або нікого немає, або нікого не хочуть бачити. В обох випадках стукати безглуздо.

До того ж в обережності, несміливості стуку було щось знущальне, іронічне… Він дивився на двері й не міг поворушити язиком, аби щось відповісти. Двері тихенько прочинилися, й до лабораторії зазирнула масна пика Коміренка.

От уже кого не сподівався тут побачити. Безглуздість і непередбачуваність цієї появи так вразили Губченка, що він забув про обережність, відчув навіть таке собі полегшення.

— Оце так-так! — майже весело сказав він. — Що привело вас, вельмишановний пане, до нашої скромної оселі?

Коміренко розсміявся. Щоправда, трішки напружено, трішки силувано — зовсім трішечки. Губченко помітив це, але вирішив і далі бути привітним і гостинним.

— Проходь, сідай! Кави?

Коміренко щось недоладне промимрив, і Губченко зрозумів, що, мовляв, еге ж, кави.

Він навмисне повільно готував каву, а що чайник і шафа з чашками, цукром, ложками і всім була в іншому кінці великої кімнати, розмовляти було незручно. Тож він косував на несподіваного гостя й думав, яка б то притичина могла його сюди привести. Спільних друзів у них практично не було: так, іще зі студентських років приятелі, з якими Губченко не бачився вже понад двадцять років. Це перше, й це відпадає.

Друге. Губченко не належав до сильних світу цього. Він не мав корисних зв’язків, не міг перед кимось поклопотатися, щоб Коміренка, наприклад, просунули службовою драбиною чи у квартирній черзі. Та й які тепер черги?! Отже, й це відпадає.

Третє. Вони працювали в різних інститутах академії наук, у різних кінцях міста, тож добре уявляли фінансові можливості один одного. Тобто Коміренко не міг прийти до нього по гроші. Якщо йому треба небагато, не варто так далеко мандрувати. Якщо йдеться про велику суму, то це не те місце, де її слід шукати.

Четверте. Йому треба щось змайструвати. Це найбільш вірогідне припущення, зважаючи на те, що Коміренко завжди був дуже високої думки про приладобудівний талант Губченка. Особливо після того, як Губченко років зо два тому полагодив йому комп’ютера. Проти цієї версії свідчило тільки одне: гість почувався дуже невпевнено. Хіба що проситиме щось виготовити задурно.

Він приготував каву й повернувся до столу.

— Що нового? — чемно спитав. Варто було б спитати й про роботу, однак боявся, що Коміренко знову почне розповідати йому про енергетично збагачених равликів чи що там у нього.

— Ой, нового! Нового багато! Так багато, що… — Коміренко замовк і довго думав.

Якийсь атракціон нечуваних несподіванок. Мовчазний Коміренко. Він переставав бути нудним. Однак Губченко знав, що розслаблятися не можна. Тільки повіриш у те, що все буде гаразд, як той знову заговорить, і тоді його вже не зупинити. Це тобі не в кав’ярні. Там набридло — розрахувався й пішов. А зі своєї лабораторії куди дінешся?

— Так багато нового, що я сам не можу розібратися. Оце прийшов до тебе по допомогу.

Губченко розсміявся. Дипломат із Коміренка був ніякий. Здавалося б, усе є в людини, щоб стати дипломатом: і побалакати любить, і занудний, і зовнішність невиразна… А от усе одно не дипломат. Щоб гість не образився на його сміх, Губченко сказав:

— Чим же я можу тобі допомогти? Я в біології ні бельмеса.

— Ти перебільшуєш, — чемно відповів Коміренко.

От і чемний, а все одно не дипломат.

— Але в біологічних проблемах ми самі розберемося. Тут інше.

— Хто «ми»? — зачепився Губченко за ниточку.

— Наша лабораторія. Але нам потрібна твоя допомога. Треба зробити один прилад. Це велика робота. І великі гроші… — Коміренко переможно поглянув на Губченка, щоб побачити, яке враження справили на того останні слова. Але не побачив.

Губченко знову розсміявся.

— Ну, звідки ж у вашого інституту великі гроші? І що мені до них? Інститути укладуть угоду, ваш заплатить нашому (якщо заплатить), мені випишуть премію, а премія і великі гроші — це дуже різні поняття.

— Хіба ти не знаєш? — здивувався Коміренко. — Я вже давно в інституті не працюю. Чекай, хіба я не казав тобі тоді в кав’ярні, над чим зараз працюю?

— Над чим — казав, а де — не казав.

— А… Ну… Коротше… Розумієш… — дипломат підбирав слова. — Річ у тому, що… Ніякої угоди не буде. Тобто буде, але з тобою особисто. Розумієш?

— Халтура, одне слово. Тепер розумію.

— Це не халтура, — поправив його Коміренко. — Це інша робота. Зарплата — п’ять тисяч зелених на місяць.

Губченко занімів. Він знав про існування таких зарплат. Але щоб стільки платили вченому! А дипломат неправильно зрозумів його мовчання.

— Плюс преміальні, — додав він.

— Що це за така лабораторія? — Губченко розумів, що ні за які тисячі не залишить таємну комірчину з МГ. Однак вигравав час, намагався з Коміренка витягти якомога більше інформації.

— Я зможу тобі це сказати тільки якщо ти погодишся.

— А чому саме я?

— Бо я не знаю нікого іншого, хто вмів би так творити прилади.

Губченко розсміявся. «Творити прилади»!

— Звідки ти таке взяв? З того, що я колись якийсь комп’ютер полагодив?

— Ти його не полагодив, — заперечив Коміренко. — Ти його переробив, додав до нього такий блок, якого жодна фірма у світі не випускає.

Губченко ладен був собі губи прокусити за таку легковажність. Хто ж міг тоді подумати, що комп’ютер цього нещасного біолога потрапить до рук фахівцеві, який зможе оцінити вдосконалення!.. Охо-хо!

— Це хто ж тобі таке розповів?

— Співробітники. А начальство тоді послало до тебе на цю розмову.

— І хто ж твоє начальство?

— Це я тобі зможу сказати тільки тоді, коли ти погодишся в нас працювати.

Не дипломат, а партизан якийсь. Недооцінив його Губченко, недооцінив.

— Боюсь, ти мене переоцінюєш. То була забавка, зробив собі таку й тобі таку зробив. По дружбі. Це зовсім не те, що будувати прилади. А що вам, до речі, треба зробити?

— Один прилад.

— Слухай, Коміренку, не темни! Як я можу на щось погодитися, не знаючи, про що йдеться. Мені не двадцять років, аби вважати, що я з будь-якою роботою впораюсь, якщо за неї добре платитимуть. — Губченко вирішив удати, ніби роздратувався.

— Вибач, я не можу тобі всього сказати. — Дипломат аж спітнів. — Але це такий прилад, який ти зможеш зробити. Принаймні ніхто інший його не зробить. Він нам дуже потрібен. Я розповідав тобі трохи про мою роботу… Ну от…

«Ну от! — подумав Губченко. — Тепер він знову почне говорити про свою роботу». Втім, це вже обіцяло бути не таким занудним, як тоді в кав’ярні.

— Ну от… — повторив партизан. — Вона, як я казав, досить успішно просувається. Може, навіть надто успішно…

— Як це?

— Ну, дещо почало виходити з-під контролю. Ми не знаємо, що може статися. Розумієш, не хочеться випустити джина з пляшки.

— Ого! Аж так серйозно?

— Не знаю… Може бути серйозно. Тобто нам треба все прорахувати, зрозуміти, куди нас може привести подальша робота.

— Так, а я тут до чого?

— Ну, виникла така ідея, щоб ти зробив прилад, який зможе прорахувати всі можливі прогнози. Розумієш?

І Губченко зрозумів. Спина його вкрилася холодним потом. У ногах він відчув слабкість. Здалося, що в повітрі закінчився кисень.

Він підвівся й підійшов до вікна. Потім сів на стіл. Знову підвівся. От і все. Недаремно кажуть, що ідеї літають у повітрі. Його ідея вже спала на думку іншим. А це означає, що її ще хтось реалізує. Ну й хай. Ще побачимо. В одному Губченко ні на мить не засумнівався: він твердо знав, що не виконуватиме цього замовлення й не зробить для них — хоч би ким вони були й хоч би які гроші пропонували — ще однієї МГ.