Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Чи була комірчина?

До пізньої ночі, до закриття, Губченко просидів у кав’ярні навпроти того місця, де останнього разу вони сиділи з Коміренком. Він розумів, що сидіти тут безглуздо, але не міг себе змусити підвестися й піти додому.

Кілька наступних днів Губченко перебував у стані чорної безпорадності й безсилого розпачу. Він не ходив на роботу, не займався наукою, нічого не писав, не підходив до телефону. Вигляд лептопа вдома був йому огидний, і він сховав вірного друга в шухляду письмового стола. Мабуть, це був єдиний випадок, коли він у ці дні до того стола підійшов.

Він розумів, що треба щось робити, однак навіть найулюбленіше заняття — складання плану — уявлялося йому надмірним зусиллям, позбавленим будь-якого сенсу. Єдине, що робив, це щоранку виходив до кіоска й купував усі місцеві газети. Дуже швидко переглядав їх, шукаючи некролог Коміренка. Марно. Ніяких слідів, ніяких згадок.

Чи був той одружений? Чи мав дітей? Якісь туманні спогади твердили, нібито якась жінка колись була, Губченко бачив їх разом. Здається, у неї були неймовірно сині, та навіть кольору морської хвилі, очі, якими вона допитливо дивилася на нього, коли Коміренко їх знайомив. Ні імені, ані подальшої долі цієї жінки він не знав. Чи одружилися? Чи наступного дня після знайомства з Губченком розійшлися? Бог його знає. Ніяких координатів, крім номера мобільного телефону, він не мав. Можна було б спробувати розшукати домашній номер, передивившись старі записники. Але навіть на те щоб їх розшукати, в Губченка сил не було.

Щоправда, лишалася крихітка надії, мов макове зернятко між зубами. Вона особливо не муляла, та все ж не давала про себе забути. Адже Губченко не бачив справжньої смерті професора. Він спостерігав лише гіпотетичну картину, створену МГ. Незрозуміло, що саме давало йому таку впевненість, але за цей час він звик довіряти МГ, покладатися на її свідчення. Тож і у випадку з Коміренком не мав підстав сумніватись. І все ж крихітне макове зернятко карієсною цяточкою свердлувало свідомість. Може, це брехня? Може, живий? Все одно перевірити було неможливо.

Зателефонувати на мобільний? Щоб там негайно зафіксували його номер і зрозуміли, що йому щось відомо. Або невідомо, але він має якісь припущення.

«А як вони вирахують мій номер?» — питав себе Губченко.

«А це не твій клопіт, — відповідав він собі. — І можеш не сумніватися, — дуже слушно себе переконував, — вирахують».

Якось так воно виходить у житті людини, що можна розраховувати на своє оточення, на зарплату, ліві підробітки, напівсторонніх людей, і жити. І ніщо тобі не загрожуватиме, ніщо не заважатиме жити життям нормальної людини, члена суспільства і таке інше. А потім ти залишаєш уторовану стежку й знаходиш комірчину, і маєш чим її заповнити. І виявляється, що закони цього суспільства вже не для тебе. Що ти сам себе поставив поза ними, порушивши невинне й непомітне правило. Адже комірчина була не твоєю. Її, власне, й не було… Вона з’явилася тоді, коли знадобилася тобі…

Губченко відчував, що навіть на полі логічних міркувань його розум здатен усе перетасувати й звести послідовний хід думки на зручний для нього, носія цього мозку, шлях, виправдати всі його порушення й злочини… «Це інтелігентська вигадка, — думав Губченко, — що мозок є запорукою моральності. Він цій моральності вміє прислужуватися, мов звичайнісінький лакей звичайнісінькому панові».

Але ні ці, ні протилежні за знаком роздуми не виводили його з розпачливого неробства.

Прогулянка з користю і не без пригод

Час від часу заходила до кімнати дружина й казала, що телефонує той чи той. Одного разу це був співробітник, іншого — однокурсник, потім — кум, тоді сусід… Щоразу Губченко відповідав, що він спить або його немає вдома.

Минуло два тижні після загибелі Коміренка, коли зателефонував Величко. Він був людиною дуже своєрідною. Працював директором культурологічного телеканалу. Він був ледачим і незалежним чоловіком. Щоб позбутися ненависної роботи й не переробляти її, він усе робив вчасно та якісно. Щоб його не звинуватили в непрофесіоналізмі, він виробив у собі неспростовні риси професіонала. Щоб не сперечатися з керівництвом (тобто з грошодавцем, бо іншого начальства в нього не було), він навчився завжди мати рацію й не помилятися. Щоб почуватися незалежною людиною, він завжди читав книжки, бо знав, що тільки художня література може дати людині усвідомлення незалежності від керівництва, дружини, дітей, друзів — усього того, що зветься суспільством.

Губченко не часто зустрічався з Величком, але ці зустрічі дуже цінував. Тільки з цим відособленим від дійсності чоловіком він міг відчути свою незалежність. Тільки з ним міг говорити на властивому собі інтелектуальному рівні, хоч і усвідомлював, що цей рівень для Величка — розминка. З ким такий розумний чоловік задовольняв свої інтелектуальні потреби, Губченко не знав. Але підозрював, що ні з ким. Він був цілком самотнім, сказати б, унікальним мешканцем цього світу. Його самотність була для Губченка чимось на зразок прапора, символом самої можливості бути собою і бути — незалежним.

Коли зателефонував Величко, Губченко за інерцією сказав дружині, що він спить, але через п’ятнадцять хвилин сам передзвонив і запропонував зустрітися. Була п’ятниця. А в суботу Величко завжди ходив на Петрівку. Це був ритуал, без якого така пунктуальна і педантична людина жити просто не могла. Тож там домовилися й зустрітися.

Петрівку Губченко любив. Це було ідеальне місце для зустрічей і розмов. Там навколо були книжки — сотні й тисячі. Плаксиві жіночі романи, безумні фентезі, штучно надрочені детективи, шалено ускладнені філософські праці, повчальні томи для дітей і підлітків, божевільні біографії та романтичні романи й вишукані вірші, ілюстровані ілюзорні енциклопедії й багато іншого. А серед усього цього — класика, великі романи, написані сучасниками, сповнені химерних обіцянок твори молодих і нахабних сучасників… І маса народу. Ідеальне місце, щоб пройтись і просто поспілкуватися, не вдаючись у деталі й не називаючи імен. Просто про життя й літературу. Зрештою, це саме те, чого Губченкові саме зараз бракувало. Та й що може бути цікавішим?

Вони зустрілися біля входу на старий книжковий ринок, як завжди. Там усі зустрічаються, тож як завжди, вони постояли кілька хвилин за два метри один від одного, поки помітили, що вже обоє на місці. І розмову почали, як завжди. Власне, першим привітався Губченко, який трохи спізнився (Величко ніколи нікуди не спізнювався):

— Привіт, як життя?

— Що наше життя, — звично озвався Величко.

— Як дружина?

— Коли я йшов із дому, вона ще спала. Отже, добре.

Розмова не була нав’язливою. Обмінявшись двома-трьома фразами, вони підходили до чергової полиці, гортали книжки, віталися з продавцями. Потім ішли далі й по дорозі знову спілкувалися, починаючи з того місця, на якому закінчили попередній фрагмент. Траплялося, між репліками минало десять, а то й двадцять хвилин. Траплялося, Губченко вже й забував, про що вони говорили, а Величко не забував ніколи. Тож здебільшого плином обміну інформацією керував саме він.

Але цього разу Губченко вирішив сам означити тему:

— Що ти думаєш про кінець світу, Величку?

Той здивовано звів брови.

— А я повинен про це думати?

— Всі про це думають, хоч і не безперервно, ясна річ.

— Ну, якщо не безперервно, тоді не так страшно, — з полегшенням зітхнув Величко й підійшов до знайомого продавця. — Щось нове отримали?

Той почав показувати й заманювати. Величко гортав книжки, читав анотацію на останній сторінці й розкладав у стосики. Один стосик залишав на полиці, другий, оплативши, ховав до безрозмірного чорного портфеля.

— То що ти маєш на увазі? — спитав він, відійшовши від продавця.

— ?

— Ну, ти мене спитав про кінець усього світу чи тільки нашого?

— А яка різниця?

— Справді ніякої, - погодився Величко. — В цьому питанні я суб’єктивний ідеаліст. Яка різниця, чи є десь світ, якщо нас немає? Ну, то що думати про це? Колись він настане — все вмирає. Залізо помирає і перетворюється на іржу, ніч помирає і перетворюється на день… Власне, ти ж у нас представник точних і природничих наук — кому я розповідаю!

Губченко помовчав. Справді, він змусив Величка казати якісь тривіальні речі. Все це відомо кожному школяреві. Отже, виходить, його просто мучить страх?

— А страх?

— Ну, а що страх… Страх, — відповів Величко. — Всі бояться смерті. Навіщо додатково боятися смерті всіх? Смерть — вона і є смерть. Її страшно. Це нормально. Так само нормально, як і смерть. А що це в тебе за такі дивні запитання сьогодні? Краще розкажи, як там твоя дружина.

— Коли я виходив, вона вже не спала. Отже, добре, — відповів Губченко.

Цієї миті він звернув увагу на парубка, який щойно підійшов до них і над їхніми головами роздивлявся книжки.

— Запитуйте! — звернувся до нього продавець.

— Га?

— Я кажу, вам щось підказати?

— А-а, — зрозумів парубок. — Нє.

Губченко з Величком обмінялися усмішками. Це було їхнє улюблене запитання на Петрівці. Хоча не таке й дивне, але воно їх дратувало. Чимало продавців на базарі знали Величка, тому з цією дурницею до них не чіплялися. Як тепер стало зрозуміло, то тільки до них, бо запитання, схоже, було професійною ознакою петрівківських продавців.

Вони рушили далі.

— А донька?

— Коли я вчора заснув, її ще не було, — відповів Губченко.

— Отже, добре. — Величко закінчив за нього фразу.

— Перекур! — раптом під самим вухом крикнув молодик і кинувся чимшвидше замикати свій контейнер.

Його приклад підхопили ще кілька продавців.

— Облава, — спокійно пояснив Величко спантеличеному Губченкові. — Полюють на продавців неліцензійних дисків. Дулі вони когось уполюють.

— Зате галочку поставлять: захід проведено.

— Ага. Знаєш, колись у мене був друг Коля Гурченко. Майже як у тебе прізвище. Ми з ним писали детективні повісті з продовженням — для обласної комсомольської газети. Й одного разу я запропонував написати фантастичний роман про кінець світу, про який знають усі. Коля довго кусав вуса, а потім спитав: «А хто врятує?» — «Кого?» — не зрозумів я. — «Світ». — «Ні, — я намагався викласти сюжет, розповісти, хто як чекає смерті, реагує на перші симптоми й таке інше. — Ніякого порятунку. Просто кінець світу. Цей роман буде цікавий не фабулою, а характерами. І водночас це буде оптимістичний, так би мовити, твір». — «А, — здогадався Коля. — «Далека райдуга». Зрозумів. Ні. Не напишемо». «Чому?» — «Бо, по-перше, Стругацькі «Райдугу» вже написали, а по-друге, ніяка місцева газета цього не надрукує».

— Він мав рацію, — вставив Губченко.

— Так, можливо. Я про інше…

Вони знову зупинилися біля знайомого продавця. Поки Величко з ним спілкувався, Губченко роззирнувся, сподіваючись побачити, як відбувається облава. Нічого не діялось. Але біля сусідньої крамнички стояв той самий парубок, який щойно був поруч з ними біля попереднього продавця. Зрештою, нічого дивного, якщо вони йшли одним маршрутом. Може, Губченко й не звернув би на нього уваги тоді, за першої зустрічі. Але тепер, побачивши парубка вдруге, він зрозумів, чому запам’ятав це обличчя.

У принципі, на базарі чимало таких, що тільки ходять і витрішки купують. На те він і базар. Але завжди видно людину, яка нічого не збирається купувати. От і цей парубок. Він дивився на книжки, як дивляться на пташок у парку: ти диви, головою крутять! Намагаючись не бути настирливим, Губченко відвів погляд, а потім знову глянув, перевіряючи власну здогадку. Так і є. Читати цей хлопець, швидше за все, вмів. Але не настільки легко й органічно, щоб за власні гроші купувати собі книжку. На інших базарах такі люди — звичайна річ. Але на книжковому!

То що ж він тут робить? У Губченка спина вкрилася липким потом. Отут він цього парубка і впізнав. Не те щоб вони були знайомі чи десь зустрічалися, просто вираз обличчя у нього був такий самий, як у Миколи Миколайовича Биковця.

Прогулянка з користю і не без пригод 2

Тут Губченко зловив себе на тому, що вже якийсь час не слухає Величка. Той встиг перевести тему розмови у філософське русло.

— Зрештою це не стільки етична, скільки онтологічна проблема. Так само, як і поява світу, так званий «перший поштовх». Якщо ми визнаємо, що цього стусана дала абсолютна вища сила, тоді й кінець світу мусить бути нею ж зумовлений. І з цього переконання апріорі виходять історії про Содом і Гоморру, про потоп і… А можна мені подивитись оту книжечку?

Опустивши очі, Губченко розглядав ноги людей, що стояли чи рухалися неподалік. Він чомусь був переконаний, що парубок, який не звик читати, мусить бути в кросівках. У дешевих кросівках без фірми або в турецькій підробці якогось Reebock’a чи Adidas’a. Іще з детективів він згадав, що потай роззиратися зручно, коли ти прикурюєш, затуляючись від поривів вітру.

Усе його нутро криком кричало, що треба схопити ноги в руки й кинутися світ за очі. На дачу, наприклад. Сховатися там… Еге ж. Якщо вони знають, де ми зустрічаємося з Величком, то запевне знають і про дачу, і про жінку, і про доньку, і про всіх родичів. Тільки про комірчину не знають… Чи знають? Це можливо. Це цілком можливо. Тільки ввімкнути МГ не вміють. І користуватися нею не вміють. І ніхто, крім нього, Губченка, не вміє. Тому їм потрібна не комірчина, а саме він. І нікуди від них не втечеш.

Треба вдавати, що ти не помічаєш цього хлопчика нівроку.

А далі? А потім? Скільки саме хвилин, годин, діб чи місяців треба його не помічати?

Він поглянув на Величка. Той зосереджено читав анотацію. Губченко дістав сигарети й почав лазити по кишенях «у пошуках сірників». Він знав, що так треба. Самому було незручно за цей театр. Невже ж спеціаліст, якого приставили стежити за ним, не зможе розгадати цього нехитрого фокуса?

Дурнів там не тримають.

Чи тримають? От читати ж він не звик!

Губченко підвів погляд на власника дешевих, хоч і новеньких, кросівок… І це був не він. Весь спектакль пішов намарне. Але відступати було пізно.

— Пробачте, немає вогнику? — звернувся він до погано вдягненого хлопця в окулярах.

На щастя, той виявився некурцем. Роззирнувшись, Губченко знайшов поглядом хлопчика нівроку.

— Не знайдеться прикурити? — якомога невинніше спитав він.

Той сполохано поляскав себе по кишенях, потім здивовано подивився на Губченка й винуватим голосом відповів:

— Я не курю.

Це також була корисна інформація, адже такий спортивний парубійко, незвиклий читати через надмір тренувань, просто не міг собі дозволити отруювати організм нікотином.

— Добре вам, — приязно сказав Губченко. — Слухайте, не допоможете нам? Ми тут із приятелем побилися об заклад… — Він навмання взяв з полиці книжку. — Це третій чи четвертий роман… е-е… Престона?

Над Петрівкою розлігся тріск. Хлопчик нівроку думав. Щоб виграти час, спитав:

— Га?

Губченко вибачився:

— Я думав, ви знаєте… Ви так професійно озираєте книжки й нічого не купуєте: зразу видно, що вам потрібне щось особливе. Може, я десь бачив те, що вам треба?

— Га? — повторив хлопчик нівроку.

— Я кажу, може, мені зустрічалася книжка, яку ви шукаєте. Хто автор?

— Тарас Бульба, — видав хлопчик нівроку.

— Валеро, ти знаєш такого автора? — дуже серйозно поцікавився Губченко.

Величко подивився на нього з нерозумінням і осудом.

— А! — зрадів Губченко. — Це назва «Тарас Бульба»! Я читав. А вам в оригіналі чи в українському перекладі?

— Ги! — розплився хлопчик нівроку. — У перекладі, звичайно.

— Тоді от що. — Губченко заходився пояснювати. — Там у сорок дев’ятому ряду є великий лоток — на два контейнери — української літератури. Я у них бачив. Якщо не там, то в попередньому — сорок восьмому є «Книгоноша». Ви її зразу побачите. Точно знайдете.

— Ага, — подякував хлопчик нівроку. Він так промовисто не знав, як бути далі, що Губченко навіть відчув до нього співчуття. — У п’ятдесят восьмому?

— Ага, у сорок дев’ятому, — підтвердив Губченко.

— Ага, — ще раз подякував парубок.

І пішов.

— Ти чого це з людини знущаєшся? — спитав його Величко.

— Та ні, нічого, — стурбовано відповів Губченко.

Його трохи збентежило, що хлопчик нівроку так легко його залишив. Може, справді він даремно знущався з людини? Чи хлопчик — не один? Та навіть якщо так, другий уже не буде наступати на п’яти й підслуховувати, про що вони з Величком балакають. Бо якщо цей фанат читання переповість їхню розмову, можна собі уявити, яким буде той переказ.

Була субота, людей центральним рядом ходило багато, і Губченко швидко спустив з ока шанувальника творчості Гоголя. Можна було б поозиратися й вирахувати іншого, якщо він є. Але в будь-якому випадку плани Губченка було порушено. Тепер уже діставати пульт і просити Величка записати його, Губченків, скан, та ще й не пояснюючи, що це й навіщо… І друг його вже ставиться до нього… хай не підозріло, але десь на межі. Справді, на сторонній розум його поведінка з незнайомою людиною була невмотивована, пихата й на пробачення не заслуговувала. Зараз би на все махнути рукою і втекти, вибачившись перед Величком, мовляв, невідкладні справи, на комп’ютерний ринок треба зганяти…

Однак він розумів, що треба розібратися тут. Якщо є другий, вирахувати його, щоб принаймні знати в обличчя.

— …Судний день. І написати щось геніальніше чи принаймні страшніше за історію Лотової дружини я б не зміг. Тут кара навіть не за спробу щось зробити, а за спробу мати свої почуття і свою волю. Такого не тільки вигадати — прийняти я не можу. І це, між іншим, одна з причин, чому я не можу прийняти існування отієї абсолютної вищої сили. В тому світі, який я бачу й розумію, для бога просто немає місця. Тож ми повертаємося до апокаліпсису в чистому вигляді. Без будь-якої вищої сили. І тоді вимальовується зовсім інша картина.

— Я б навіть сказав, вималювана… — вставив Губченко.

— Так! — зрадів Величко. — Вона вже сто разів… та яких сто — мільйон разів вималювана. І не в тому річ, чи надрукує хтось мільйон першу. А в тому… скільки у вас оця книжечка коштує?

Губченко нарешті здогадався взяти запальничку Величка й тепер байдужим поглядом фотографував людей навколо. Він цією грою навіть захопився, тож не зразу вловив, про що це його друг розповідає:

— … Хто її читатиме. В радянські часи, скажімо, цієї проблеми не існувало. Тоді головне було видати. Сьогодні — головне продати.

— Зрештою, і тоді, й зараз читач лишається десь поза сферою інтересів… — підключився Губченко.

— Так, — погодився Величко, — і письменників, і видавців. І тих і тих цікавить насамперед покупець. Хоча письменник і ближчий до читача, ніж видавець. Рідніший йому. От тому я тоді й відмовився писати з Гурченком цей роман.

Я тебе породив…

Як завжди, Величко розвинув тему сам, завівши туди, де йому найзручніше було давати їй раду, — в царину літератури. Губченко, який не тільки не зміг використати друга наосліп для запису свого скану, а й розмову дозволив завести не туди, де йому було значно цікавіше, все ж не відчував себе скривдженим. Його думки попливли в іншому руслі.

Попрощавшись із Величком, він подався до «Бочки» — великого гамірного кафе неподалік ринку, де можна було загубитися в натовпі відвідувачів і побути на самоті зі своїми думками. Щоправда, зараз, удень, хоч і суботній, людей було мало. Що ж, принаймні всіх видно, й ніхто зненацька його не заскочить. Він сів за темний столик у глибині зали, замовив собі вареники й каву й дістав щойно придбану газету, яка б у всіх навколо створила враження, що він зайнятий, тому краще його не турбувати. Він розгорнув газету й почав читати — так, як читають верстку. Не сприймаючи змісту, тільки вилущуючи помилки. А з тим думати можна про що завгодно.

Отже, література. Губченко завжди знав, що доленосні рішення літературних героїв завжди правильніші, моральніші, ніж ті, до яких приходять шляхом складних етичних компромісів реальні люди. Справжня людина живе в більш розгалуженому, поєднаному безліччю помітних і непомітних зв’язків і традицій світі. Їй вибрати єдино правильне рішення значно складніше, ніж літературному героєві. Той, мабуть, здогадуючись, що він усе ж несправжній, має можливість одним ударом розрубати гордіїв вузол і, скажімо, загинути, ціною свого життя врятувавши людство. Його шкода, але не дуже, бо ж заради великої мети він віддав, зрештою, несправжнє життя.

У пригодницькій, фантастичній, детективній літературі — ще краще. Там герой знаходить таке вирішення проблеми, яке й світ рятує, і зло карає, і не дає самому померти. У казках герой навіть може померти, щоб потім у чудесний спосіб відродитися — вже зовсім іншим, багатшим, досвідченішим, одруженим, просто кращим.

Перед Губченком стояла така проблема, якої — він відчував — неможливо вирішити так, як вирішують у літературі. Ну, наприклад, як би на його місці повівся якийсь там Чіпка чи Кайдаш? Бог його зна як. Йому ще треба було б довго пояснювати, як це людина може втрапити в таку халепу. І взагалі: що таке кінець світу не Богом задуманий, а людьми створений. Ні, класика тут не годиться… «Наш кореспондент передає з епіцентру подій…» Слід гадати, події відбуваються високо в небі, а кореспондент після тривалої біганини знайшов точку безпосередньо під подіями. Хоч і невідомо, що за події, але, як з’ясувалося, нинішні газети можуть-таки захопити читача — особливо якщо він читає їх як верстку.

Губченко перебрав подумки ще півтора-два десятки героїв різних книжок і дійшов висновку, що в них нічого такого, що зарадило б у цій ситуації, не навчишся. Найдоречніше, що спливло в пам’яті, це «Я тебе породив, мені тебе і вбивати». Що ж, професор так і спробував зробити. Тепер порятунку немає. Всі найгірші прогнози справджуються.

Знищити МГ? Це нескладно. І що? Далі скласти руки й чекати, поки все прийде до логічнішого завершення? Чи ще краще: накласти руки на себе, щоб ніхто не зміг катуваннями вирвати з нього зізнання, «формулу», як кажуть у кіно. Це, звичайно, було б чесно. Але неефективно. Бо разом із його життям пішла б у невідь уся інформація про те, що чекає на людство найближчим часом.

А це вже нечесно. І в газеті про це: «Приймати в цьому участь було б нечесно по відношенню до себе». Жах!

Чесно було б, мабуть, усім повідомити про те, що сталося. Про Коміренка, про черв’яків, про інституцію, яка в усьому винна. Знайти її адресу для Губченка — не проблема. Це було б чесно, але безглуздо. Тоді працедавці покійного професора миттю зрозуміють, звідки Губченко все це знає, і накласти на себе руки йому не дадуть. Вони такі могутні, що страшно подумати. Та й ніхто, крім них, Губченкові не повірить. Він не має жодного доказу на підтвердження цієї інформації. Тобто знову те саме: божевільний професор лякає людей. Людство.

Але виникає питання. Попри всю могутність черви подолати океани вона не може. Таким чином виходить, що кінець світу настане тільки в Євразії? А від чого? Від теплих дощів? Від якоїсь хвороби? Дощів спричинити ніяка черва не в змозі. А от пандемія…

Чума, холера, інфлюенца, пташиний грип… Людство пережило не одну епідемію. І не було в нього століття тому потужних оснащених лабораторій, діагностичного обладнання, записаного генетичного коду й уміння клонувати необхідні органи й організми. Звісно, все це сьогодні однаково не дає можливості подолати рак, СНІД, туберкульоз і багато інших смертельних хвороб. Але ж допомагає локалізувати їх. А в деяких випадках і вилікувати. Що ж таке страшне можуть запропонувати черви, щоб передова медицина світу не впоралася з цим захворюванням?

Губченко зловив себе на тому, що сам не вірить у те, що дуже добре знає.

Напевне знає. І все одно не вірить. То хто ж може йому повірити? Ніхто. Таким чином і цей чесний варіант виявляється дурним і безглуздим. Хоч виходь на вулицю й починай репетувати про кінець світу, хоч просися на телеканали й проголошуй на всю країну, хоч пиши доповідні уряду — результат буде однаковий. А саме — відсутність будь-якого результату. Якщо не вважати результатом дуже швидко сформований імідж божевільного блазня. Та й хто його пустить на телебачення? Хто читатиме його листи в уряді? Хто слухатиме його на вулиці? Хіба мало ходить божевільних, яких ніхто не слухає? Чи мало музикантів (і подекуди непоганих) грає в підземних переходах? Хто їх слухає? А то все ж таки музика, а не хворі пророцтва новоявленого юродивого.

«Чому він може навчити?» Справді, чому? Треба було б прочитати цю статтю, аби з’ясувати, чи сам автор розуміє, що він написав. Чому людина може навчити? Бо сама вчена. Якщо ж ідеться про інше, тоді мусило б бути «Чого він може навчити?».

Так і з цим юродивим. Люди знатимуть, чого він може навчити, але не знатимуть чому. Тому й не навчаться. А МГ потрапить у руки тих, хто вбив Коміренка. Тих, хто вже призвів нас до кінця світу.

Ох, порадитися б із кимось!

Губченко безжально задушив цю думку.

В кафе ставало людно. Молодь вливалася парами й групами, обкурювала столики, заповнювала весь внутрішній простір вигуками й сміхом. «Ми, мабуть, не доживемо. Але наша молодь…» — згадав він давній, ще радянський, анекдот. Ми собі позичаємо й позичаємо, а як вони після нас будуть із цими боргами розраховуватися…

Так він нічого й не вирішив. Розрахувався за холодні вареники, залишив їх на столі й пішов.

Телевізор ремонтують удвох

Удома почалося. Кран у ванній тече. Телевізор на кухні показує три програми. Більше нічого. А ще три так шумлять, що вона взагалі боїться його вмикати. Насос на дачу купили, а встановлювати хто буде? Чи хай іржавіє в підвалі? Ну і, звичайно, «під лежачий камінь вода не тече». Це, ясна річ, про ті дні, що він пролежав у своїй кімнаті без діла після смерті Коміренка. Тепер ось устав. І що? Щось робить? Ні, ходить гуляти по Петрівці. Ті книжки вже весь простір зайняли у квартирі. Це ж пилозбірники. В домі дихати нічим від тих книжок.

«І вночі мені немає спокою», — подумав Губченко серед білого дня, відчуваючи, як знову навалюється чорний відчай, і коли він залив уже майже всю душу, з непомітного крихітного закутка раптом випірнула ідея. Він хвилину обмірковував її, а потім урвав дружину:

— Телевізор треба протестувати. Сам я цього зробити не можу, а в тебе допомоги не допросишся.

— А ти намагався? Ти пробував мене попросити?! — ще дужче завелася дружина.

— Ну, от і прошу.

— Просить він. Уже зовсім розучився просити. Я для тебе взагалі порожнє місце!

— Ну годі, годі. Ходімо спробуємо телевізор полагодити.

Він дав їй у руки те, що досі жодна людина, крім нього самого, в руках не тримала, найбільшу створену ним цінність, і сказав за його знаком натиснути й утримувати металеву кнопку. А сам зняв задню кришку телевізора й почав у ньому виразно колупатися.

Дружина натиснула на кнопку, Губченко почав говорити:

— Що ж тут у нас таке? Чому ти не хочеш ловити всі канали? Хто тебе образив? Може, хтось тебе чимось ударив? Чи цей вазон з квітами хтось на тебе ставив? Чи, може, на тобі й гаряча сковорідка стояла? Ні? Так у чому ж річ?

Власне, що говорити — не мало ніякого значення. Просто сканер краше працював, коли мав голосовий контакт із тим, кого він сканував. І от за кілька хвилин Губченко забрав у жінки сканер. Отак, виявляється, все просто. Йому здавалося, він ніколи не придумає, як себе просканувати.

Втім, радіти рано. Треба ще телевізор полагодити, намагаючись не дратуватися через невпинний потік звинувачень, який супроводжував цей процес. Губченко не відповідав. Кожне його слово могло тільки ще більше розпалити жінку. Адже вона й сама знала, що не має рації. Просто їй треба виговоритись. А якщо почує опір, почне сперечатися. В неї з’явиться новий імпульс, як щойно з’явився у нього.

Маленька шпигунка

Стояла розкішна великодня весна. Все розпускалося, зацвітали квіти. Навколо був дрімучий ліс, майже непролазний. Жодного сліду. Жодного звуку — це особливо дивувало. Наскільки підказував власний досвід, у ліс: завжди є звуки: там пташки цокотять, там дерева риплять, там листя шумить… Тут — нічого подібного. Височенні дерева — хвойні й листяні — стояли непорушні, ніяких пташиних голосів, гілля нішелесь. Як у барокамері.

Поцятковані сонцем, стовбури сосен нагадували вогненних леопардів. Невже знову світ, який належить черві? Принаймні ця картина так нагадувала той ліс, у якому він надибав кістяк оленя, обліплений синьою енергетичною масою, що Губченко відчув нудоту.

Він рушив через кущі й дуже швидко наштовхнувся на дивну картину. На крихітній галявинці, зусібіч оточеній чагарями, стояла величезна дерев’яна… ступа. Інакше цю дубову посудину не назвеш. Гладенький майже правильний циліндр, порожній усередині. Власне, ступа не була порожня, бо з неї визирала золотоволоса дівчача голівка, а поруч із нею в ступі стояли велика мітла й рогач, яким саджають горщики в піч.

Атрибут Баби Яги так не пасував цій чарівній дитинці, що Губченко аж злякався. У дівчинки було дуже стурбоване обличчя, вона пильно дивилася в гущавину й ніби до чогось прислухалась. А потім з великим зусиллям вибралася зі ступи й беззвучно рушила в тому напрямку, куди щойно так допитливо дивилася.

Губченку й на думку не спало переміститися в її тіло. Він рухався слідом за дитиною, дивуючись, як упевнено й обережно та пересувається. Оце немислиме поєднання обережності й упевненості в маленькій дівчинці (скільки ж їй років — шість? п’ять?) просто вражало. Вона жодного разу не наступила на гілочку, не зачепилася за соснову лапу чи прозору брость вільхи. І дуже скоро Губченко зрозумів, що дівчинка йде назирці.[11]

Далеко попереду промайнула постать — і це також була дитина, хлопчик, хоч і значно старший за неї. Він теж рухався скрадливо, і це не менше дивувало, бо в цьому чарівному лісі, здавалося, не могло бути ніякої небезпеки. Усе це мало якийсь нереальний вигляд, аж поки Губченко зрозумів, що діти просто граються. Це така гра. Яка? Бог його знає. Хто ж збагне дитячі ігри.

Хлопчик попереду зупинився, й дівчинка причаїлася за деревом. Там, за тим гравцем, починався глибокий яр. Можливо, хлопчик удавав небезпеку, бо поводився досить дивно. Він пішов краєм яру праворуч, весь час опускаючи перед собою довгого ціпка. Тепер видно було, що за плечима в нього досить великий — як на такого невеликого хлопчика — лантух. Одного разу Губченкові навіть здалося, що в лантусі щось заворушилось. Але то, мабуть, просто мішок перемістився на спині, коли хлопчик нахилився.

Ця гра почала вже набридати спостерігачеві. Так жінки не люблять дивитися футбол, бо не знають правил і не розуміють, що там на полі відбувається. Але він не кинув стеження, бо сподівався, що діти зрештою приведуть його до своїх батьків чи просто дорослих людей, і тоді він зможе щось з’ясувати про цей час і цей ліс.

Дівчинка зробила ще кілька кроків і знову сховалася за деревом. Аж ось хлопчик укотре підійшов до краю, опустив униз ціпок і випростався. Ніби збирався з силами. Потім зробив обережний крок уперед. Ще постояв і зробив другий крок. За хвилю він зник з очей, і тоді дівчинка так само впевнено-обережно підбігла до краю яру, а Губченко — за нею. Він зазирнув униз і навіть присвиснув. Дно яру було густо порізане ямами і траншеями. На дні деяких із них стояли, націлившись у небо, гострі палі й шипи. Поміж цими пастками примхливо звивалася гадючка стежки. Нею, не роззираючись, високо задерши підборіддя, мацаючи перед собою ціпком, рухався хлопчик з лантухом.

У Губченка в серці похололо. Він зрозумів, що хлопчик — сліпий. І ще — що хлопчик помирає від страху. Його колотило, кожен крок давався йому через неймовірні страждання. Це не могло бути грою. Таких ігор не буває.

Дівчинка йшла безстрашно, але безшумно. Вона не боялася бути поміченою — боялася бути почутою. Чому вона не наздожене хлопчика й не допоможе йому? Що вони взагалі роблять у цьому химерному яру? Губченко подивився вперед, намагаючись розгледіти мету їхньої подорожі. Але яр унизу завертав, тож побачити, що там, у кінці гадючої стежки — неможливо.

Хлопчик зупинився. І… щось змінилося. Він уже не так боявся. Він пішов уперед значно впевненіше. Прискорила кроки й дівчинка.

Їй було, мабуть-таки, років шість-сім, але поведінка її, зосередженість, зваженість кожного кроку — все це наводило на думку, що перед Губченком підліток. Він розумів, що це не так, і все ж відчував якусь невідповідність. Величезні сині очі, золоті кучері, повні вишневі губи, щічки, що, здавалося, впираються в плече, коли вона повертає голову… Дитинча. Але цей зосереджений погляд, безпомилкова обережна хода, впевненість у кожному кроці… Підліток, та й годі.

Слідом за нею Губченко завернув за ріг і побачив масивні дубові ворота. Він одразу згадав ступу. І ці діти, що займаються недитячими іграми, і ступа, і дубові ворота — все викликало в думках образ казки. Вони стояли, причаївшись, і дивилися, як хлопчик намагається намацати щось таке, що цю браму відчинило б. А потім просто штовхнув плечем, і ворота беззвучно прочинилися. Звідти полилося рівне штучне світло.

Губченко мимоволі відсахнувся, щоб не бути поміченим. Він так і не звик до того, що ніхто його бачити не може, що його взагалі в цьому світі немає, що він дивиться щось на зразок телепередачі. Де ж це таке бувало, щоб герої мильної опери бачили своїх глядачів!

Але хлопчик навіть не озирнувся. Він прослизнув у щілину і зник. Дівчинка підійшла ближче й зазирнула всередину. І Губченко — понад її плечем.

Там була велика зала, залита світлом, джерела якого Губченко не побачив Утім, він бачив далеко не все. Щілина у брамі була неширока. Але Губченко й не роздивлявся інтер’єру. Бо погляд його негайно притягла до себе велетенська личинка. Він не міг відвести від неї очей. Це було неймовірне диво природи. Що ж із неї може вилупитися? Страшно навіть подумати. Губченко все зрозумів. Черви не можуть бути розумними. Вони можуть утворювати величезні родини на зразок комах, але немає в тілі черв’яка місця для мозку. Звісно, Коміренко створив не дощових черв’яків. Вони насичені енергією. Губченко бачив, як вони знищували останки оленя, — навіть для того, щоб ця могутність могла втілитися в організовані дії, необхідний мозок. І цей мозок зараз був перед ним.

Роздивляючись личинку (власне, найпевніше, личинкою вона й не була, просто схожа за формою, тож і називати її так зручніше), Губченко не помітив, коли по залі килимом почала стелитися черва. Тільки коли хлопчик розв’язав лантух і випустив курей, він звернув увагу на те, що й дівчинці вже загрожує ця синя повінь.

Звісно, він нічим не міг допомогти, ніяк не міг утрутитися, нічого не міг навіть порадити. Це була якась незбагненна фантасмагорія: хлопчик випустив курей, ті погнали черву, раптом звідкись із-за лівих лаштунків з’явився маленький дідок. Губченко кинув погляд на курей, а коли знову глянув на дідка, того вже не було, тільки величезна сова якось кривобоко злетіла й погналася за курами. Хлопчик стріляв з арбалета, неймовірно вправно його перезаряджаючи, то в сову, то в личинку, але не зміг завдати їм ніякої шкоди…

Це була не гра. Хлопчик не був сліпий. Тим більше не була сліпою дівчина, яку Губченко спершу прийняв за сновиду, бо рухалася вона якось загальмовано, ніби під гіпнозом. Скориставшись тим, що хлопчик був цілковито захоплений стріляниною, дівчина тихо підійшла до нього ззаду і великим поліном, не вагаючись і не роздумуючи, вдарила його по голові. Хлопчик упав.

Які вже там ігри.

Однак Губченко був немов заворожений. Він не міг відвести погляд і дивився все це як бейсбол. Колись на стадіоні після футбольного матчу диктор оголосив, що зараз відбудеться бейсбольний матч між збірними України й Куби. Почалася гра, і глядачі весело сміялися, спостерігаючи, як спортсмени кидають м’яч, інші відбивають, ще інші ганяються за ним по полю, а ще інші в цей час здійснюють якісь безглузді спринтерські забіги. А коли двоє суперників зіштовхнулися й попадали на траву, забивши собі голови, стадіон реготав, наче в цирку. Водночас Губченко знав, що якісь місця тут повинні називатися «базами», знав, що когось із гравців називають «ловцем» — як той, що в житі, що американці бейсбол дуже цінують, що відданих уболівальників команди мають значно більше, ніж команди з європейського футболу… Будь-яка гра перетворюється на суцільну маячню, коли ти спостерігаєш за нею, не знаючи правил.

І все ж відвести погляду було неможливо. Наприклад, де ще побачиш, як сова, перебивши курей, сідає на землю й невловно перетворюється на маленького дідка? Удвох із дівчиною-сновидою вони взяли за руки-ноги непритомного хлопчика й понесли кудись праворуч. Куди саме, ні йому, ні дівчинці видно не було. Тоді Губченко просунувся вперед, до зали, й побачив великий кам’яний стіл — власне, брилу з добре відшліфованою поверхнею. На цю поверхню хлопчика й поклали.

Губченко обійшов навколо столу і знайшов пологий спуск із нього з протилежного боку. По цій поверхні піднялася колона черв’яків, несучи на собі дві маленькі напівпрозорі лялечки, що нагадували личинки хруща. Їх піднесли до самісінької хлопчикової голови. Ніби прокинувшись, личинки миттю заповзли у хлопчикові вуха, й черва сповзла зі столу, та й з підлоги дуже швидко забралася.

Лишилася чиста світла зала. Дівчина-сновида й дід-сова обмінялися байдужими поглядами й одночасно рушили до великих ніш у стіні. Зайшли туди лягли й завмерли, ніби вимкнені роботи.

Хлопчик підвівся, зіскочив зі столу й попрямував до прочиненої брами. Тепер він чимось дуже нагадував дівчину в кам’яній ніші, на яку й оком не повів. Губченко поквапився вперед, ніби щоб попередити маленьку золотоволоску, але з’ясувалося, що її й слід прохолов. Коли ж вона втекла?

Назад хлопчик ішов упевнено, швидко, він більше не справляв враження сліпого. Губченко не відставав. Серце у нього хололо. Що буде, як вони знайдуть малу золотоволоску?

Вони знайшли її там, де Губченко її вперше побачив. Тільки цього разу вона сиділа не в ступі, а поруч, на траві. Коли хлопчик допомагав їй залазити до ступи, Губченко зрозумів, чому вона сиділа на траві: сама не могла залізти. Хлопчик теж умостився. Що далі? Невже полетять? Невже це справді ступа Баби Яги?

Вони справді полетіли. І так швидко! Губченко спробував переслідувати їх по землі, але це виявилося марною справою. Втім, він побачив, що летять вони на північ — уздовж берега річки, тож приблизно знав, де їх надалі шукати.

Якщо, звичайно, шукати ще буде кого.

Хлопчик нівроку 2

Він зрозумів, що МГ — це страшний наркотик. Від нього стаєш залежним, хоч нічого, крім болю, він не дає. І з кожною новою подорожжю цей біль глибший і безнадійніший. Здавалося б, уже бачив будь-які жахливі історії: і про зрадника під гарячим дощем, і про страшне використання власної МГ для селекції людських душ, і про землю, геть-чисто звільнену від людей, і про багато-багато інших жахів. І думав, що вже нічого гіршого не буде. А тут і люди є, і ліс прекрасний, і все одно моторошно далі нікуди.

А найгірше те, що він сам собі задав такий шалений темп, який позбавляв його можливості проаналізувати й осмислити все бачене. Як ненаситна до вражень дитина, думав він про себе. Хоча річ, звичайно, була не в ненаситності. Та й дитина не може всього осмислити й проаналізувати не тому, що їй ніколи. Треба все запам’ятати. А потім, потім… коли виросте…

У Губченка «потім» не було. Він уже жив у «потім». Тому всю майбутню історію, наукову перемогу і життєву поразку Коміренка (та й свої), стеження й прослуховування телефону, нишпорення Биковця — все це треба було осмислити й проаналізувати негайно, а не колись. От тільки дуже бракувало… Ні, не інформації — її було більше, ніж навіть можна осягнути. Бракувало точки опертя. Якогось морального фундаменту, якщо хочете — ідеалу, який би втримав на плаву Губченків благенький ковчежок.

«Фундамент, який би втримав на плаву»! Яка маячня в моїй голові, думав він. І далі думки запліталися й завивалися в нерозплутувані клубки.

Наступного дня він помітив іншого хлопчика нівроку. Той був невисокий на зріст, одягнутий так само ніяк, як і попередній, він сидів на лавці у дворі й читав газету, коли Губченко йшов на роботу. Взагалі в їхньому дворі, розташованому навпроти гастроному, чужих людей завжди було чимало. Але цього він упізнав одразу: вже працювала інтуїція людини, яку переслідують. Та й не буває такого, щоб чоловік просто сидів один на чужому подвір’ї і читав газету, всім своїм виглядом демонструючи, що він ні на кого не чекає.

Цього разу Губченко вирішив у прямий контакт не вступати, а спробувати загубитися. Слава богу, детективів бачив у своєму житті чимало. Можливо, філер знав навколишні двори; певно, цих хлопців готували, якщо вже потрапили на службу до такої багатої фірми. Але все одно ж знав не так, як Губченко, який прожив у своєму будинку не одне десятиліття.

Спочатку він зупинився, помацав себе по кишенях і вдав, ніби щось забув. Сигарети, наприклад. Не уточнюючи, що саме, не звертаючись по «закурити» до філера, Губченко «повернувся додому». Тобто зайшов у парадне, піднявся на один поверх і визирнув у віконце на сходах. Хлопчик нівроку сидів на місці, поклавши поруч на лаву свою газету, й пильно вдивлявся у те саме віконце. Бачити Губченка він не міг, бо надворі було яскраве сонце, воно запевне віддзеркалювало у склі. Що ж, подивися ще.

Губченко спустився в підвал і, намагаючись не наступати на шприци й недопалки, пройшов у сусіднє парадне. Ясна річ, так просто від спеціаліста не втечеш, він на це й не сподівався. Просто прагнув викликати у філера знервованість. Вийшовши на подвір’я вже з іншого парадного, Губченко глянув на хлопчика нівроку, із задоволенням помітив подив у того в очах і спокійно пішов до воріт дитячого садка.

Завертаючи у хвіртку, помітив, що шпигун почав вагатися. Він не знав, що потрібно цьому вченому мужу в царстві дошкільнят, чи заходити слідом, чи це буде надто очевидним переслідуванням? Губченко рухався вздовж стіни дитсадка й у вікнах бачив відображення хлопчика нівроку. Той стояв біля хвіртки, чекаючи, чи зайде Губченко до будинку.

Він не зайшов і, проминувши двері, вже не бачив відображення філера: кут змінився. Повільним кроком до рогу, потім бігом навколо будинку. Там за ігровий павільйон — і причаїтися. Тут між стіною і металевою сіткою з великою дірою також було чимало шприців, недопалків, екскрементів і всілякого іншого непотребу.

Постоявши кілька хвилин, яких мусило вистачити, щоби хлопчик нівроку розгубився, Губченко спокійно вийшов зі своєї схованки… і очі в очі зіштовхнувся з філером. Тут уже він і сам розгубився. І оговтатися просто не встиг.

Хлопчик нівроку (а він таки був досить дебелий) схопив його за вуха й, немов лантух із чимось гидким, потужно пожбурив спиною на розхитану металеву сітку огорожі. Це було не боляче, але дуже принизливо, бо підвестись одразу Губченко не міг. Коли ж це нарешті вдалося, філер зі знанням справи схопив його двома пальцями за горло, так що біль паралізував Губченка, й прошипів просто в обличчя:

— Якщо я тебе ще раз побачу біля дитячого садка, кісток не збереш. Зрозумів? Я б тебе вже зараз прибив, але цього не треба. Ти й сам скоро розсиплешся. Педофіл старий.

І він знову сильно штовхнув Губченка на сітку.

Той не зразу зрозумів слова, які йому сказали. Сльози виступили в нього на очах, і ніби крізь залите дощем скло він побачив, як хлопчик нівроку помахав рукою у вікно дитсадка й упевнено покрокував до воріт. У вікні, по той бік скла, стояла вже трохи знайома Губченкові молода вихователька. Вона спокійно, впевнено й переможно дивилися йому в очі.

Він відчув себе шкодливим дошкільням. Було гидко й соромно. І нікому ж нічого не поясниш і не доведеш!

Він завжди вважав себе «хорошим хлопчиком», який насправді є кимось іншим. Тобто Губченко звик до того, що його сприймають не таким, яким він є насправді, і дуже здивувався б, якби хтось розумів його на всі сто відсотків. Власне, ніхто нікого так не розуміє. Хоч скільки років з людиною проживи, і все одно вона час від часу дивуватиме спалахами несподіваних вчинків. Інша річ, що не всі — Губченко в цьому неодноразово переконався за своє довге життя — навмисно прагнуть справляти інше враження. І що далеко не всім це вдається.

Він так звик вважати себе спеціалістом у цій справі, що пригода з псевдофілером просто вибила його з колії. Виходить, він не на всіх справляє однакове враження. І не на всіх таке, яке прагне справити.

Повертаючись подумки до своїх шпигунських пригод, він почав розуміти, що й ті, хто його «пасе», можуть зовсім інакше про нього думати, ніж він гадає.

А може, ніхто його й не пасе?

Кожен на своєму місці

Як з’ясувалося невдовзі, пасе. По дорозі на роботу Губченко знічев’я купив собі морозива. Чомусь морозива закортіло. Він ішов пішки від зупинки до інституту і втішався теплим днем і прохолодним десертом. Побачила б дружина — вже б йому було! Вона сама не любила їсти на ходу і вважала це страшним моветоном.[12] Утім, морозива вона також не любила.

Він доїв порцію перед самими важкими старовинними дверима і був неприємно вражений тим, що біля дверей не виявилося звичного смітника. Нести обгортку від пломбіру до лабораторії видалось йому нераціональним, тож вирішив пройти за будівлю інституту, щоб викинути обгортку безпосередньо в сміттєвий бак.

Мабуть, хлопчик нівроку не припускав навіть думки, що людина може так далеко йти, аби викинути обгортку від морозива. Тож він не встиг сховатися, скажімо, за сміттєвий бак, юну берізку, що росла неподалік, чи там під поверхню калюжі. Щойно Губченко завернув за ріг, як зіштовхнувся з ним — тим самим, з яким майже познайомився на Петрівці.

— О! Добрий день! — радісно сказав він, сам дивуючись своєму самовладанню. — Ну як, знайшли?

— Кого? — збентежено бовкнув хлопчик.

— Тараса Бульбу — ви ж його шукали?

— А… Ага… Ні… Там не було…

— А знаєте, — дедалі більше собі дивуючись, запропонував Губченко. — У мене є зайвий примірник. Можу вам принести. Ви завтра тут будете?

Хлопчик нівроку сковтнув і нервово кивнув.

— От і гаразд, — ніби аж заспокоївся Губченко. — Тоді завтра тут же в цей же час.

Не чекаючи відповіді, він обійшов хлопчика, мов кам’яну бабу, викинув обгортку й, знову обігнувши свого пастуха, повільно пішов на роботу.

По дорозі сюди він уже налаштувався на те, що робитиме. Його надихало те, що ніхто за ним не стежить, тож знав, кого шукатиме за допомогою МГ.

Тепер, після зустрічі з хлопчиком нівроку, він зрозумів, що замикатися зараз у своїй комірчині було б дуже нерозважливо. Це вже, як кажуть, наражатися. Однак тверезий розрахунок нині був явно не його сильною рисою. Тому, зайшовши до інституту, він, з останніх сил намагаючись зберегти рештки розважливості, пішов не в свою лабораторію, де його б уже ніщо не втримало, а до Тихолоза.

Той, як завжди, був на своєму місці. Колись у дитинстві Губченко читає оповідання про хлопчика, якому товариші (це в них така гра була) доручили охороняти якийсь камінь. Тобто поставили вартовим. А потім вони всі побігли гратися, забувши про героя. А він стояв на посту цілий день і не зрадив свого обов’язку, аж поки якийсь випадковий солдат звільнив (чи то змінив) його. Губченко не дуже добре пам’ятав те оповідання й зовсім не пам’ятав імені юного героя, але, схоже, твір був про Тихолоза. Мабуть, героя звали Костею.

Остапович вважав, що кожен повинен чесно обробляти свій город. Навіть якщо цей город йому не належить. Навіть якщо всі плоди в нього забирають. Навіть якщо йому за станом здоров’я протипоказано перебувати на городі. Губченко про такі протипоказання не чув, але в наш вік пандемічної алергії на все на світі щось подібне неодмінно мусило б бути.

Тихолоз читав газету «Щоденні факти» й Губченка зустрів, як тому здалося, непривітно. Побалакали ні про що, й виникла тягуча ситуація, коли з незрозумілих причин розмова не в’яжеться й урвати її неможливо. Губченко спершу спитав про газету: що там, мовляв, пишуть?

— А що там нового можуть писати? — запитанням відповів співрозмовник

Потім Губченко спитав про газету — чи давно він, мовляв, читає таку пресу?

— А чим вона гірша за інші?

Тоді Губченко спитав про газету, мовляв, Тихолоз її передплачує чи купує?

— А хіба це має принципове значення? — поцікавився його приятель…

Посидівши мовчки ще три-чотири хвилини, Губченко підвівся й здивований рушив до дверей.

— А ти чого приходив? — спитав Тихолоз навздогін.

— А хіба це заборонено? — передражнив його гість.

— А хтозна, що вам — дисидентам — заборонено, а що ні…

— Чого-чого? — здивувався Губченко.

Тихолоз мовчки перегорнув сторінку й заглибився в читання.

— То це ти так сказав, аби сказати? — спитав Губченко. Не те щоб він вважав слово «дисидент» лайливим чи непристойним. Нормальне слово. Просто він сам ніколи дисидентом не був і не уявляв, як би міг ним стати. Але зараз, коли Тихолоз промовив це, немовби прозвучав пароль. Код, який миттєво дає ключ до розуміння якщо й не всього в житті, то дуже багато чого.

— А що тут казати? — Тихолоза збити було непросто.

Губченко вже відчинив двері, коли почув за спиною незвично голосне:

— А заявочку ж ти не забудь занести. — І ще: — О, а чого ж не розписався?

Тож знову зачинивши двері й повернувшись до конторки Тихолоза, він вислухав уже ледь чутний голос, майже шепіт:

— Не знаю, що ти там наробив, а тільки про тебе розпитував Заступ. Як у старі добрі часи. Чи давно знайомі, чи часто ходиш на роботу, чи вживаєш, чи гуляєш… Коротше, все. І про дочку, і про жінку, де працює, ким, де дача, чи сам усе робиш своїми руками, чи наймаєш когось…

Поки він шепотів, Губченко опанував себе й розсміявся.

— Так він і про тебе в мене розпитував. Це ж у нього робота така — про всіх розпитувати.

— Що про мене? — Тихолоз помітно зблід.

— Та все те саме. Про човен, про двигун, про те, чому не захистився, про сім’ю… Кажу ж, у нього служба така.

— Чому не сказав?

— Чому «не сказав»? Сказав йому все що знаю. А чого ж приховувати. Не вороги ж якісь. Головне нічого не підписувати. А казати…

— Я питаю, чому мене не попередив?

— Про що? Про те, що Заступ — заступник директора з режиму?

— А я тебе попередив, — сумно промовив Тихолоз, із болем дивлячись у вічі Губченку.

Найгірше було б зараз дати комірникові відчути, що вони по-своєму спільники. Йому спільники не потрібні. Він сам. І хоч як боляче ображати Тихолоза, таж правди йому все одно не скажеш.

— Ну, попередив, то й дякую. Хоча мені воно по барабану. Заступа я не люблю, але розумію, що свою роботу і йому треба виконувати. Кожен на своєму місці робить те, що може. — Останнє речення було хамським, та іншого шляху Губченко не бачив. — Гаразд, бувай!

І вийшов.

Потайний хід

Першим бажанням було навідатися до Заступа. Губченко вже переконався, що зі своїми філерами легше, коли знаєш їх в обличчя, коли не боїшся спілкуватися з ними. Биковець, звичайно, не філер. Він заступник директора інституту. Але якщо не зважати на посаду, професія у них одна.

Втім, для такого візиту потрібен якийсь привід. А приводу немає. Не зайти ж просто так, щоб поцікавитися, чого це Заступ ним цікавиться Підставляти Тихолоза він не буде. Ну, та й Бог із ним, із Миколою Миколайовичем! Не така він цяця, щоб Губченкові до нього самому ходити. Знадобиться — сам завітає. А ми ще подивимося, чи відчиняти йому двері.

Що робити далі? До МГ зараз доступу фактично немає. Тобто її ніхто звісно, не стереже, але стережуть його. Зараз на прохідній зафіксовано, що він уже в інституті. Отже, тепер до нього в лабораторію можуть щомиті навідатись. А це означає, що треба сидіти в лабораторії, а не в комірчині. От якби знайти потайний хід до інституту, можна було б удати, що вже пішов додому, а тоді повернутися на роботу непоміченим. Чорний хід, звичайно є. Але він завжди на замку…

Ноги самі понесли Губченка до чорного ходу.

На засувці справді висів масивний іржавий замок. У закапелку коридору, було порожньо. І в самому коридорі — жодного звуку. Губченка надихнула іржавість замка. Придивившись, він зрозумів, що ключ ув отвір давно ніхто не встромляв. І добре. І хай він собі висить. Зрештою, так навіть надійніше А от засувка, на якій він висить, вона ж на шурупах тримається. Так само іржавих, давно не змащуваних. І не будемо змащувати.

Який інженер ходить на роботу без викрутки? Хіба що Губченко. Та й то лиш тому, що має чорний пакетик, у якому міститься диво інженерної думки — ніж-плоскогубці. Це він так для зручності називається, бо насправді має не тільки ніж і плоскогубці, а ще й пилку, і штопор, і ножиці, й багато чого іншого. Зокрема й набір викруток.

Двері нарешті рипнули й відчинилися, впустивши досередини хвилю гарячого світла. Це погано. І рип, і світло. Але зі світлом нічого не вдієш. А от рип…

Зачинивши двері й обдивившись, чи не помітно, що вони вже зламані. Губченко подався нарешті до своєї лабораторії, відчуваючи глибоке задоволення, як спортсмен, який перескочив через високу планку так, що ніхто й не помітив. Не сказати б, що планка була такою вже надто високою, але відчуття було таке.

Кому потрібні промінчики?

Треба було попрацювати, щоб вештання по інституту не привернуло чиєїсь сторонньої уваги. Губченко ввімкнув комп’ютер, увів пароль і відкрив свою планову тему. Перейшов у кінець файлу й прочитав останню фразу. І нічого не зрозумів. Її вже так давно було написано, що згадати, які слова чи формули мусять бути після неї, він не міг, хоч як напружував мізки. Знав із власного досвіду, що така дискретна робота не приводить до добрих наслідків. Але що ж тут удієш. Губченко був схильний у всьому себе виправдовувати, та й які ще можуть бути планові теми!..

Треба було, звісно, повернутися до самого початку і знову все перечитати. Однак ця думка була такою огидною, що він заліз в інтернет і почав там лазити з сайту на сайт. Передивився новини, однак вони не справили ніякого враження й навіть не зачепили, бо все, що діялось у світі, було, як і планова тема, незмірно дрібнішим, ніж те, що мало статися.

Він передивився календар чемпіонату країни з футболу, результати останнього туру, турнірну таблицю, список бомбардирів… Колись усе це було для нього сповнене великого змісту. Тепер жодне почуття не відродилося. До футболу він збайдужів. Не у футболі порятунок.

От у тому й біда, що він і гадки не має, в чому ж може бути порятунок.

Закрив Інтернет, вимкнув комп’ютер і поліз до заповітної шафочки з інструментами та цвяхами, шурупами, заклепками й іншими корисними речами. Дістав пляшечку з мастилом, поперебирав пальцями, як це робив зазвичай, усе, що було в шафі. Сенсу воно нібито й не мало, але він знав із досвіду, що таке перебирання може щось підказати, наштовхнути на якусь ідею. Цього разу воно ні до чого не підштовхнуло. Навіть більше того: він сам підштовхнув коробочку з дрібними цвяшками, й вона перевернулась. А стояла на самому краєчку полиці. Широким струмком цвяшки посипалися на підлогу.

Губченко навіть не подумав про те, що треба їх зібрати. Бо його увагу привернуло зовсім інше. Кілька цвяшків у польоті якось дуже дивно зблиснули. Зблиск був миттєвим, і Губченко міг би його не помітити або не зважити на нього, якби у вікно, наприклад, падало сонячне проміння. Але вікна його виходили на північний бік, тож сонця тут не було ніколи. Що їх висвітлило?

Він підійшов до іншої шафи, узяв віник і картонку, на яку вони в лабораторії збирали сміття, а потім побачив те, що йому треба. Пластмасову пляшечку з розпилювачем. Найакуратніший працівник лабораторії Вадим Борисюк раз-два на рік любив підмести в кабінеті. І робив він це, побризкавши з цього розпилювача водою на підлогу. У пляшечці й зараз було трохи брудної, аж жовтої води.

Губченко пшикнув хмаринку розпорошеної води й побачив у ній замість веселки тонкий прямий промінчик, який перерізав приміщення лабораторії на висоті приблизно двадцяти сантиметрів. Але він був не біля дверей, тож переступити, знаючи, де саме цей промінчик, — не проблема.

Проблема була в іншому. Це вже, як і зловісна будівля, де загинув Коміренко, було надто схоже на кінодетектив. Це означало, що у грі задіяно надто великі сили, здолати які йому просто не під силу. Хіба що перехитрувати?..

Він обійшов усю лабораторію, пшикаючи навсібіч застояною цвілою водою, аж поки вона скінчилася. Промінчиків виявилося три. Цікаво, що всі вони виходили просто зі стін. Якщо не знати про них, якщо на них не натрапити випадково, то помітити нічого неможливо. І головне — прилади було сховано в стінах, а стіни потім заклеєні такими самими вицвілими шпалерами, як і вся кімната. Він, звичайно, знайшов, де саме були стики, але навіть його, людину акуратну, схильну до перфекціонізму, вразило, як ретельно все це було зроблено.

Тут працювала бригада професіоналів високого рівня. Як вони могли з таким обсягом робіт не натрапити на комірчину й МГ, просто загадка. А може, вони вже натрапили?

Тоді навіщо всі ці промінчики? Якщо МГ вони вже мають, навіщо їм я?

Ну, це зрозуміло. Без мене вони не зможуть нічого зробити. Вони навіть увімкнути комп’ютера не зможуть. А головне — це сканер, без якого все те не працюватиме. Тоді треба мене просто обшукати.

Ну, це якщо вони вважають, що я не такий лох, яким я насправді і є. Якщо припускають, що я з собою сканер не ношу. А може, у них і немає таких фахівців, які твердо сказали б, що для цієї машини потрібен іще якийсь сканер.

Утім, згадавши ту колосальну споруду, в якій жили черви, Губченко подумав, що останнє міркування свідчить про його, Губченка, жалюгідність і неспроможність мислити. Фахівці в них є які завгодно.

Але не такі, як я. Тобто все, чого їм бракує, - це змусити мене працювати на них. А для цього необхідно знати, що я знаю, що я вмію, що в мене є. А для цього треба за мною стежити, зловити мене на гарячому.

МГ вони ще не знайшли. Такий висновок зробив для себе Губченко. І знову відчув себе стрибуном-переможцем.

Провокація

Він уже виходив з лабораторії, але в останню мить вирішив усе ще раз перевірити. Насамперед обдивився шафу й нічого підозрілого не знайшов. Уважно обдивився свій стіл, висунув шухляду. Все було на місці. Власне, там нічого важливого ніколи й не було. Знову ввімкнув комп’ютер і перевірив свій пароль, облікові записи, навіть поштову скриньку, якою майже ніколи не користувався. Ясно було одне: в комп’ютері дуже уважно лазили, передивилися всі файли, особливо уважно ознайомившись із незавершеною плановою темою. Схоже, її навіть скопіювали. Втім, швидше за все скопіювали весь жорсткий диск. Працював спеціаліст, тому напевне Губченко цього не міг ні ствердити, ні заперечити. Але він на місці цієї людини так би й зробив. Зрештою, це не страшно: в цьому комп’ютері в Губченка нічого такого, що могло б їх зацікавити, крім планової теми, не було.

Але перш ніж вони це збагнуть, мусить минути чимало часу.

Губченко вимкнув комп’ютер і залишив лабораторію. Він спокійно вийшов з інституту, зазирнувши по дорозі до комори й попрощавшись із Ти- холозом. Той, схоже, злякався його візиту, принаймні полегшення, коли він збагнув, що Губченко не налаштований розмовляти, було помітним.

На вулиці ще дужче палило сонце, щебетало птаство в каштанах. Губченко сів у тролейбус і проїхав дві зупинки в напрямку дому. Він стояв біля задніх дверей і на пасажирів не дивився. За тролейбусом, схоже, стеження не було. На другій зупинці, ніби спохопившись, він в останню мить вискочив на тротуар і рушив у бік мінімаркету. Там придбав собі два апельсини й ще раз пересвідчився, що ніхто його не пасе.

Неквапно обійшовши чотири квартали паралельною вулицею, він повернувся до подвір’я, на яке виходив чорний хід інституту.

Номер не вдався. Знайомий хлопчик нівроку стояв на подвір’ї й рахував гроші — старі сотенні купюри.

Губченко пройшов через подвір’я, не наближаючись до нього, але й не розраховуючи, що той його не помітить. Він обійшов будинок і знову зайшов у парадний вхід.

— Щось забули? — привітно поцікавився Степанович, якого позаочі називали консьєржем.

— Та гроші забув у лабораторії, — усміхнувся у відповідь Губченко.

Він зайшов до лабораторії, пройшов до свого столу, витяг шухляду, перетасував скріпки, олівці й неважливі папірці й засунув шухляду на місце. Потім рішучим кроком пройшов до консьєржа.

— Степановичу, у нас в інституті вчора чи сьогодні вранці не було сторонніх? — стурбованим голосом поцікавився він.

— Сторонніх? — розгубився Степанович, і Губченко зрозумів, що були.

А тут, як в опереті, до них виплив з коридору заступник директора інституту з режиму Микола Миколайович Биковець. Усе складалося якнайкраще.

— Дуже добре, що я вас зустрів, — сказав Губченко, не вітаючись. — Можна вас на кілька слів, Миколо Миколайовичу?

Він із задоволенням спостерігав за грою почуттів на обличчі Заступа. Там був і миттєвий страх, і недовіра, і радісне зацікавлення — все змінювалося так швидко, як ситуація на спринтерській доріжці. «Не лише стрибун, а й спринтер, — з гордістю подумав Губченко. — Легкоатлет — це спеціаліст значно ширшого профілю».

— Попрошу до мене в кабінет, я маю на увазі, - залізним тоном промовив нарешті Заступ, і Губченко відчув себе школярем, який підклав вужа в сумочку вчительки.

У кабінеті Заступа він роззирнувся, сподіваючись побачити портрет Дзержинського, натомість уздрів тільки радісне обличчя президента, не за літами молодого. А так — звичайнісінький собі бюрократський кабінет нічого зайвого, на столі ідеальний порядок. Тобто на столі взагалі нічого тільки фотографія в рамочці, роздивитися яку з місця відвідувача було неможливо. «Мабуть, усе ж таки Дзержинський», — подумав Губченко.

— Слухаю вас, — суворо мовив Заступ.

— У нас надзвичайна ситуація, Миколо Миколайовичу! — навіщось злодійкувато озирнувшись, тихо сказав відвідувач.

Видно було, як Биковець увесь підібрався, мов кіт перед стрибком на горобця.

— Слухаю вас, — повторив він уже значно тихіше.

— У мене в лабораторії зникли гроші, - повідомив Губченко. — І я знаю, що нікого зі співробітників сьогодні зранку і вчора ввечері там не було.

В очах заступника директора промайнуло розчарування.

— Які гроші, я маю на увазі? Які гроші?

— Великі. Триста гривень. Сотенними купюрами старого зразка, — так само тихо й довірчо сказав Губченко. — Вчора я їх забув забрати зі своєї шухляди, а сьогодні їх немає.

— А чого це ви на робочому місці тримаєте свої власні гроші? — Навіть грізність тону не змогла приховати, наскільки Заступ утратив інтерес до теми розмови.

— Це не має значення, — сказав Губченко, незмигно дивлячись Биковцеві в очі. — Не в грошах річ. Сам залишив — сам і винен. Це ви дуже точно зауважили.

Він навіть здивувався, як подіяли ці грубі лестощі. Заступ розплився, мов морозиво на пластмасовому столику.

— То що ж тоді? Я маю на увазі, що ж тоді має значення, я маю на увазі?

— Миколо Миколайовичу! — Губченко зробив злякані очі. — Ви мене розігруєте. Не може бути, що ви, — він інтонаційно підкреслив останнє слово, — не зрозуміли, про що йдеться. Там у комп’ютерах планові теми. Там зрештою (пауза) протоколи профспілкових зборів. Там замок на дверях! І якийсь сторонній негідник краде гроші. Як він туди потрапив? Хто йому допоміг? Звідки він міг (чи могли?) знати про ці гроші? А якщо завтра вони винесуть комп’ютер? У мене там, звичайно, стоїть такий захист, якого жоден хакер не зламає. — До того позичені в Сірка, на цих словах вовчі очі Заступа зблиснули тріумфальним вогнем. — А якщо зламає?

— А що у вас у комп’ютері? — удавано злякано спитав Заступ.

Губченко витримав паузу.

— Планова тема, — відповів він нарешті з усією вагомістю, на яку був здатний. — Вона, щоправда, ще не завершена, але…

— І що ж такого секретного у вашій плановій темі? — нібито зневажливо поцікавився Заступ.

Губченко образився. Він образився з останніх сил. Він образився понад власні сили.

— Миколо Миколайовичу! — Губченко випростався, розправивши плечі. —Я в інституті працюю понад двадцять років. І ніхто інший, як ви, мусите знати, що я займаюся часом. Часом! Якщо ви вважаєте, що це тема, в якій немає нічого секретного… Якщо ви не розумієте, як цю тему можуть використати наші вороги і просто якісь негідники… Якщо ви гадаєте, що в інституті, де є заступник директора з режиму, будь-хто може шарити по шухлядах співробітників… — Він підвівся. — Вибачте, що потурбував. Справді. Ви маєте рацію. Сам залишив — сам винен.

Губченко розвернувся й рушив до дверей.

Усе відповідно до закону

— Я вас не відпускав, Губченку! — голос Заступа зупинив його, коли він уже взявся за ручку дверей.

Він чекав цього, тож сильно ризикував, так упевнено рухаючись на вихід. Якби Заступ подумав хоч на три секунди довше, Губченко не знав би, що далі робити.

— А ви мене й не запрошували, — відповів він, тільки повернувши голову, не обертаючись усім тілом, ніби він не збирався тут лишатися.

— Поверніться й сядьте на місце, сядьте на місце, я маю на увазі! — у голосі Миколи Миколайовича задзвеніла сталь.

— Я не розумію, це у вас що, такі ігри? — Губченко обернувся, але від дверей не відходив. — Це ви так граєтеся з людьми?

— А мені здається, Губченку, це ви тут завели якусь незрозумілу мені (поки що!), я кажу — поки що! — гру, я маю на увазі. Але я зрозумію, Губченку, я зрозумію, зрозуміло вам?.. Я маю на увазі… То, може, самі поділитеся, що це ви задумали, що це ви задумали? Сідайте і розповідайте, я маю на увазі.

Заступ промовляв дуже суворо, навіть грізно, але Губченка це не лякало. Він приблизно так і уявляв собі плин цієї розмови. Сам він з «органами» справи ніколи не мав, але читав про них дуже багато. Він спокійно подивився в очі Биковцю й здивовано сказав:

— А що я такого задумав? Викличу міліцію, та й усе. Хай шукають відбитки пальців, допитають охорону й інших працівників, які вчора були в інституті. — Він зробив паузу й дуже вагомо додав: — Усе відповідно до закону.

Все правильно. Вгадав. Заступ сполотнів.

— І що це вам дасть, я маю на увазі? — спитав він насмішкувато, але глузливість удалася йому погано.

— Не знаю, — стенув плечима Губченко. — Знімуть відбитки пальців, допитають працівників, охорону… Щось та з’ясують. Принаймні знатиму, що більше такого не буде.

— Звідки ви таке знатимете, таке знатимете? Міліція нічого не знайде, я маю на увазі, я маю на увазі. А злодії можуть прийти знову, прийти знову. — Тепер уже глузливість була реальна. Але ще не переконлива.

І раптом стала переконливою. Щось таке ледь уловне промайнуло в Заступових очах, і він уже зовсім іншим, справді глузливим тоном кинув:

— А втім, робіть як знаєте. Хочете викликати міліцію — викликайте. Ніхто вам не заважатиме.

Моя міліція

Він потрапив у власну пастку. А головне — просто не знав, де саме помилився. Що таке згадав чи придумав Заступ? Чому він раптом став таким глузливим? І що тепер робити?

Губченко сидів у своїй лабораторії перед телефонним апаратом і напружено думав. І нічого не міг придумати. Зрештою вирішив іти до кінця. Він набрав номер, довго чекав. Потім знову набрав номер і знову довго чекав. Така оперативність оперативного телефону міліції вже наперед нічого доброго не віщувала. В серіалах відважні охоронці порядку прибувають на місце злочину за мить до того, як він має статися. Вони всіх рятують, заламують негідникам руки за спину й спритно окільцьовують їхні зап’ястки. У житті за той час, поки Губченко висів на телефоні, навіть дуже непідготовлені злочинці встигли б накоїти більше лиха, ніж сподівалися.

Нарешті приємний жіночий голос безбарвно повідомив, що Губченко додзвонився туди, куди хотів.

— У мене на робочому місці сталася крадіжка. Власне, мене пограбували… — Спроби говорити стислою офіційною мовою завжди давалися йому зле. — У мене з робочого стола вкрали триста гривень.

— Вибачте, якщо збитки не перевищують вісімсот гривень, ми не приймаємо заяви. Треба бути акуратнішим із власними грішми. — І мила жінка (якою уявляв її Губченко) швиденько відімкнулася, щоб він не встиг сказати ще щось.

Ну, тепер зрозуміло. Звісно, Заступові це було відомо. Втім, відомо йому було й те, що в кабінеті Губченка встановили сигналізацію. Без нього це було б ніяк не можливо. А це означає, що та дивна структура, де працював Коміренко, — державна. Або, можливо, вона приватна, але має серйозний дах у конторі.

Що ж, будемо шукати інші способи. Губченко раптом новими очима подивився на телефон. Невже? Він увімкнув комп’ютер, увійшов в інтернет, знайшов якийсь рок-сайт і запалив на всю потужність жахливе гупання з неймовірним вереском. Потім обережно розкрутив телефонну слухавку й побачив те, що там і мусило бути, — маленького жучка. Зовсім крихітного. Він навіть не уявляв, що вони такими бувають. Поза будь-якими сумнівами, такий жучок значно дорожчий, ніж, скажімо, втричі більший. Відчувається, що вони не економлять.

Це ще одне ускладнення. Як користуватися комірчиною, якщо вони чують усе, що діється в лабораторії? Знову закрутив слухавку і зробив тихіше музичні тортури. Гаразд. Здаватися все одно не можна. Треба якось дуже по-дурному відреагувати. Хай вважають, що він у розпачі й робить дурниці.

Втім, це щось розумне легко придумати, а спробуй вигадати, як повівся б дурень! Насамперед він би не уявляв, з ким має справу. Тож справді захищався б від злодія. От і спробуємо захиститись.

Губченко дістав із шафи з інструментами в’язанки різнобарвних дротів і вибрав із них коричневий, кольором дуже подібний до кольору підлоги. Забив в одвірки два цвяшки в самісінькому низу й натягнув дріт. Для цього довелося переставити сміттєве відро, і воно перекрило один із датчиків сигналізації. Губченко хотів поставити відро на місце, але потім подумав, що це якраз добре. Він піде з роботи, а сигналізація працюватиме. Отже, хтось муситиме перевірити, що сталося. Шкода, що цієї картини сам Губченко не побачить. Це було б уже надто нахабно.

Побутова травма

«Доводжу до Вашого відома, що в інституті стали регулярними спроби пограбування службових приміщень. Про одну з таких спроб, яка призвела до втрати мною матеріальних цінностей у розмірі 300 (триста) гривень, я Вам повідомляв усно під час нашої розмови у Вашому кабінеті, куди Ви мене запросили, щоб не обговорювати цієї проблеми в присутності працівника охорони, хоч, як на мене, він міг би щось додати до нашої розмови. Втім, Ви, шановний Миколо Миколайовичу, за своєю посадою маєте більші підстави вирішувати, з ким радитися, а з ким ні. Оскільки Ви під час нашої розмови порадили мені звернутися до міліції, я так і зробив, але отримав відмову з огляду на те, що наша міліція не розглядає справ щодо правопорушень, унаслідок яких виникли збитки на суму меншу за 800 (вісімсот) гривень. На жаль, через небажання міліції втрутитися в цю ситуацію, минулої ночі сталася ще одна спроба пограбування службового приміщення (лабораторії). Вчора я поставив сигнальний прапорець на вході до свого службового приміщення, а сьогодні вранці помітив, що він пошкоджений. Власне, цілком зруйнований, що є незаперечним свідченням того, що до службового приміщення намагалися проникнути сторонні. Звертаюся з клопотанням щодо вжиття належних заходів, які б унеможливили проникнення до службових приміщень сторонніх осіб».

Цей шедевр бюрократичної творчості Губченко писав з величезною насолодою. Він заніс доповідну до канцелярії, попросив, щоб її зареєстрували й передали Заступові. Занотував у своєму записничку вхідний номер документа й пішов працювати.

Планова тема знову зрушила з місця. Він плідно попрацював півтори години і зрозумів, що вийшов на фінішну пряму. Але не настільки пряму, щоб уже сьогодні закінчити. Закрив файл, поставив додатковий захист — не для того, щоб роботи ніхто не прочитав. Усе одно прочитають. Однак доведеться посушити голову.

І тільки після цього сходив до канцелярії й поцікавився, чи його доповідна вже потрапила до Заступа.

— Миколи Миколайовича сьогодні не буде, — відповіла Ганна Іванівна.

— Щось трапилося? — стурбовано спитав Губченко.

— Ото б я щоразу цікавилася, чи нічого не трапилося, коли вас немає на роботі! — пожартувала вона у відповідь. Потім стишила голос і довірчо повідомила: — Побутова травма. Тільки нікому не кажіть.

— Та хіба ж я!.. — Губченко злякано приклав руки до грудей.

І зразу ж вирушив до Тихолоза — розповісти про «побутову травму», не наголошуючи, безперечно, на своїй участі в її організації. Натякнути — це, ясна річ, можна. Але наполягати на чомусь — навіщо?

Втім, розмова не склалася.

— Що це ви там із Заступом зробили? — замість привітатися неприязно спитав його Тихолоз.

— Я?!! — здивувався Губченко.

— Я його вчора зустрів у коридорі з заюшеною пикою. Він матюкався на весь інститут, і зрозуміти можна було тільки одне: що ви наставили пастки на живих людей і що він цього так не залишить.

— Он воно що! — роздумливо протягнув Губченко. — Отож я й здивувався. Зайшов щойно до канцелярії спитати, коли буде Биковець, а мені кажуть, що сьогодні його не буде, бо в нього побутова травма.

— То це не ви на нього пастку поставили?

— На нього?! Та ви що!..

— Ох, Губченку! Дограєтеся ви! — У словах Тихолоза було стільки осуду, що Губченко подумав: «Може, й дограюся».

Вести розмову далі було вже безглуздо. Схоже, він утратив друга. Он воно як буває. Разом жартували, збиткувалися з Заступа. Але Заступ — влада. Тож тепер уже не до жартів. Тепер безпечніше висловлювати осуд на адресу Губченка.

А цікаво, подумав він, чому Заступ не сказав, що у нього виробнича травма?

Кінець комірчини

Лишалося тільки одне. Скористатися з відсутності заступника директора й зробити те, що він уже давно планував зробити. Губченко пішов до себе, замкнув за собою двері, залишивши ключ у замку — так ніхто до нього в лабораторію не зайде, принаймні несподівано.

Він знову знайшов сайт з рок-музикою, ввімкнув її на виразну гучність і зайшов до заповітної комірчини. «Мотоцикл» можна й тут залишити. Без електроніки він нікому нічого не скаже. Найкращий інженер не розбереться, що тут до чого. А електроніки тут уже сьогодні не буде.

Губченко повід’єднував дроти, запакував у старі картонні теки системний блок, пульт керування, всі роз’єми й дроти, навіть дисплей, над яким так довго промарудився свого часу, відкрутив і теж запакував. У портфель усе це не вміщалось. А залишати не можна. Жарти скінчилися. Бити по пиці заступників директорів — нерозважливо.

Він розпакував дрібніші пакуночки й порозсовував по кишенях усе, що туди могло вміститися. Ризикуючи зламати замок, защібнув портфель, зачинив комірчину й поставив клинця під задню ніжку, щоб навіть у разі, якщо хтось знайде механізм, усе одно не зміг би ним скористатися. Уважно обдивився підлогу, почовгав ногами, щоб не лишилося ніяких слідів, і після цього залишив приміщення.

Лінивим кроком він пройшов до чорного ходу — нікого по дорозі не зустрів, тож вирішив, що йому щастить. Обережно обдивившись навколо, вийшов з інституту й подався дворами на сусідню вулицю. Нібито ніхто його не помітив. Пройшов зо три квартали, зупиняючись перед вітринами, в яких відбивалося життя на вулиці. Нікого підозрілого. На узбіччі навпроти торговельного центру стояло кілька таксівок. Він вибрав найпошарпанішу машину, не торгуючись, домовився з шофером і за півгодини вже був у віддаленому мікрорайоні. Розрахувавшись із водієм, Губченко довго розкурював сигарету — аж поки машина зникла за поворотом, потім прожогом заскочив у сусідній двір, стишивши ходу, перетнув його, вийшов на стихійне сміттєзвалище, обійшов його і через шпарину в паркані опинився на території гаражного кооперативу. Там, як завжди, було безлюдно.

Усе складалося якнайкраще, аж поки він відімкнув ворота свого гаража. А там завмер і замислився. Не може бути, щоб усе було так просто. Якщо в них вистачає ресурсів на те, щоб стежити за ним, на такі дорогі чіпи й датчики руху, то про місце розташування гаража вони не можуть не знати. Вони не могли тут не бути. Отже…

Коли знаєш, що шукаєш, сліди знайти неважко. Навколо машини все було чисто, тобто не так, щоб чисто, а як завжди. Де ви бачили, щоб у гаражі було чисто? Не метро ж. Але там він нічого не знайшов. А от коли розібрав «пайоли» — так він називав нарізані дощечки, що закривали яму під машиною, — і ввімкнув світло, то зразу ж помітив слід. Власне, й не слід і навіть не півсліда — хіба що чверть. Звісно, якби не шукав, то й не помітив би. А так… Просто чіткий помережаний відбиток підбора кросівки. Тут хтось стояв. Навіщо?

Губченко взяв лампу й спрямував на дно свого заслуженого «жигуля». І зрозумів, що тут працював справжній професіонал. Бо цього жучка він би так просто не помітив. Якби не слід на дні ями, то й не знайшов би нічого. Чіп був приклеєний якимось чорним дуже густим і тягучим пластиліном. Добре, що не спробував відліпити його пальцями. Чим таке відмити, він навіть не уявляв. Відколупнув старою викруткою і так на ній і залишив.

Викотив машину з гаража, не вмикаючи двигуна, зачинив ворота, потім іще прокотив «жигуля» вниз, майже до виїзду з кооперативу, аж тоді завів і під’їхав до шлагбаума.

— О! А коли це ви пройшли, що я не помітив? — Дякувати Богу, охоронець був знайомий.

— Та давно вже, — відповів Губченко. — Десь ви, мабуть, відходили на хвилинку.

— Дивно, — промимрив охоронець.

Вести з ним розмову далі було безглуздо. Щойно шлагбаум піднявся на достатню висоту, водій газонув, і, здійнявши куряву, «жигуль» помчав у напрямку моста.

Міст з’єднує те, що природа вважає різним. Урвистий правий берег лишився позаду. Попереду був пологий, зарослий високими травами лівий. Губченко знав, що не втече. Надто досвідчені й треновані люди полювали на нього. Але він знав і дещо інше: там, на лівому березі, він виграє час.

Фундамент крутого дядька

Десна в цьому місці робила крутий віраж, утворюючи видовжений півострів. Річка вона норовлива, непевна, вередлива. Цього року їй хочеться текти так, а вже наступного — інакше. То на радість рибалкам намиє довгу піщану косу, де вони потім приманюють глюкалом сома, то їм на горе з’їсть ту косу за один рік, вріжеться в протилежний берег і намиє весь виграний пісок десь посередині русла, утворивши острів. За два-три роки острів заросте травою, там заведуться жаби, і до них злетяться лелеки — на бенкет. А соми й рибалки шукають собі інше місце для спілкування.

Колись Десною ходив кораблик на повітряній подушці — аж за Остер, уперті буксири тягли важкі баржі, рибалки ганяли туди-сюди на моторних човнах. Доводилося дбати про фарватер. То тут, то там постійно гуркотіли земснаряди, поглиблюючи русло. А пісок вимивали на півострів. Зникли під цими дюнами трави й верболози, поховані під ним цілі генерації вужів, польових мишей та їжаків.

А людям ця намита територія сподобалася. Вони почали її ділити й роздавати різним установам під дачні ділянки. Загуркотіли «камази» з чорноземом, щебенем, лісом і цеглою, вишикувалися вздовж і впоперек, немов вартові, стовпи електропередач, потяглися вервечки майбутніх дачників від дебаркадера-пристані та від автобусної зупинки.

Швидкість, із якою довгий півострів перетворився на селище, вражала навіть річку. Вона раз у раз намагалася то підмити, то перерізати це утворення. Але люди підкладали залізобетонні блоки, стоси мішків із злежаним торішнім цементом, прокладали дренажні й обвідні канали, вгамовували й переконували Десну: тут уже ми господарі, поводься пристойно.

Вона пручалася й звивалася. То підмиє городи, то відступить, то розіллється навесні й залишить на ділянках мул, гадюк і дохлу рибу… Людей це не зупиняло. Вони знали свій інтерес і своє право.

Будиночок Губченка стояв у корені півострова, недалеко від води, але й не так близько, щоб примхи річки йому дошкуляли. Будиночок хоч і невеличкий, але на високому бетонному фундаменті, дерев’яний, обкладений цеглою. Всередині залізна піч під дрова, три кімнатки, горище і два підвали. Один очевидний, а другий такий, що знайти його неможливо. Колись, коли ще тільки будувався, це була ніби гра: буде син чи онук, для нього це буде надійна схованка. Сина не народив, донька до цієї схованки поставилася байдуже, жінка про неї взагалі не знала, тож кращого місця для нової МГ й не вигадаєш.

Так він принаймні думав до того, як наблизився до дверей. А їх відчиняла стороння людина. Це неважко. Замок там дуже простий — якщо закортить, можна відімкнути навіть ножичком. Губченко знав, що замок для злодіїв — не перешкода. Навпаки, грабують ті дачі, які мають дорогі замки. Це ніби сигнал такий: ми багаті, у нас є що красти. Зрештою, ці двері вели всього лише до прибудови, а там, крім старого зношеного одягу, нічого цінного не було. Залізна піч була цінна, але хай би хто спробував її винести!

А от внутрішні двері — з прибудови в кімнати — були замкнені на справжній замок із секретом. Їх подолати не так просто. Втім, справа була зараз не в них, а в гномику. Колись в Америці Губченко побачив, що мало не біля кожного будиночка стоїть у палісаднику невеличкий гном. Інколи двоє-троє. Ці нехитрі скульптурки ніби оберігали господарів та їхнє майно. Ці гномики були страшенно наївні, як і багато що інше в американському повсякденні, але запали чомусь у душу.

Тож коли збудували дачу, він узяв стару вицвілу Оленчину іграшку — зеленого гнома — й почепив його на двері, на металеве кільце, що слугувало за ручку вхідних дверей. Бідна ганчір’яна істота висіла там уже багато років, переживаючи мороз і спеку. Але ґанок надійно захищав її від дощу й снігу, тож гномик стійко зносив усі негаразди свого сторожового життя.

Коли їхали з дачі, кільце піднімали вгору, воно не висіло, а стояло над гномом, спираючись на двері. Що на поверхні, те не дуже помітне. Тож якби Губченко побачив, приїхавши вчергове на дачу, що кільце не стоїть, а висить, це б означало одне з двох: або трапився незначний землетрус, або хтось відчиняв двері.

Оце він зараз і помітив. Кільце висіло. Отже, хтось відчинив двері, не помітивши, що кільце стоїть. Коли двері відчинилися, воно впало — до того ж практично беззвучно, оскільки між ним і дверима була товста нейлонова нитка, що радикально пом’якшувала удар кільця об двері. А коли незвані гості виходили, на кільце уваги не звернули. От і все.

Яких після них чекати сюрпризів у хаті, Губченко не знав. Швидше за все, просто все акуратно перевернули з ніг на голову, потім поставили знову на ноги, нічого вартісного не знайшли й рушили геть. Але могли бути й жучки і датчики руху і казна-що ще. Якщо вони справді є, то за мить після того, як він відчинить двері, люди з Коміренкової контори знатимуть, де він, Губченко, є. А це означає, що виграний такими зусиллями тайм-аут негайно закінчиться.

Доріжка з прямокутних бетонних плит вела до залізного вагончика, який з’явився тут іще раніше, ніж будинок, і спершу правив за спальню, кухню, вітальню й комору. Тепер — тільки за кухню та їдальню в дощову погоду. На цій доріжці ніяких слідів і не могло лишитися.

Двері в підвал замикалися зсередини, тож відчиняти їх гостям не було ніякого сенсу. Трава на ділянці стояла висока, некошена, неохайна. Слідів на ній не було. Працювали акуратно. Губченко повернувся до машини й замислився. Що робити далі, він не знав. Сів за кермо і рушив назад, до міста. Проїхав сто метрів і зупинився. Розвернутися тут не було де. Він залишив машину на вулиці й пішов аж у кінець, де біля річки була нічия ділянка.

Колись її придбав якийсь дядько — страшенно кручений і наворочений. Він за тиждень поклав бетонний фундамент заввишки в півтора метри, накрив його бетонними плитами… А потім зник. Уже згодом до Губченка дійшли чутки від Валентини Сидорівни, сусідки, яка знала все про всіх. Вона повідомила, що дядька посадили «за махінації». Все майно конфіскували, а про ділянку, мабуть, не знали, бо ніхто не приїжджав, не обмірював і взагалі.

Пробратися до залізних воріт унизу пандуса було непросто — крізь потрісканий бетон пробилися високі бур’яни. У воротях була хвіртка з чудернацьким врізним замком. Та в «жигулях» була невеличка болгарка на батарейках. Не минуло й півгодини, як хвіртка відчинилася.

Загальні збори трудового колективу

В інституті було не протовпитися. Губченко аж злякався: чи туди потрапив? Він просто вже не пам’ятав, коли в цих коридорах було стільки народу. Ба навіть більше: серед співробітників були й такі, кого він узагалі не пам’ятав. Якісь молодики в окулярах і драних джинсах, дівахи з погано прикритими молодими тілами… От із сивими було все гаразд. Вони підкреслено шанобливо віталися з Губченком, але було помітно, що на довгу розмову не розраховують. Якоїсь миті Губченко навіть відчув, що його обходять.

Не так обходять, як на перегонах, а так як обходять прив’язаного біля магазину пса. Ясно, що домашній, ясно, що не кусається, але ж пес… Хтозна, що в нього у голові!

Причина велелюдності з’ясувалася невдовзі. Загальні збори трудового колективу. Від цього вислову потягло чимось дуже радянським, давно забутим.

— А чого раптом? — спитав когось із співробітників Губченко.

Той нервово гигикнув у відповідь і відійшов, підморгнувши: мовляв, це ви у мене питаєте?

Довелося йти вглиб коридору, де навпроти дверей приймальні висіла велика дошка оголошень. На ній червоними літерами гуашшю (!) було намальовано:

Так. Щоб мати персональну справу, треба мати провину. Те, що він натягнув дріт над підлогою, — це погано. Що ще йому можуть інкримінувати? Ну звичайно ж! Планову тему!

Губченко розвернувся і майже бігом подався до своєї лабораторії. Там теж було повно народу. Його вітали:

— А ось і винуватець торжества!

— Слухай, старий, ти справді набив пику Заступу?

— Не міг цього зробити взимку? Це ж треба, скільки народу повикликали — всіх, кого дістали.

Серед цього веселого гамору пролунали неголосні, але всіма почуті слова завідувача відділу:

— Губченку, ходіть на хвилинку.

Він підійшов і привітався.

— Що з плановою темою? — спитав завідувач.

— Та… сміх і гріх, — почухав потилицю Губченко. — Там уже буквально висновки лишилися.

— Негайно роздрукуйте і здайте вченому секретареві відділу. Я з ним говорив — зареєструємо заднім числом.

Ще гув принтер, а планова тема вже була зареєстрована як здана три дні тому. Хоч як дивно, але попри велику кількість людей в лабораторії ніхто цього й не помітив. Коли йшлося про порушення так званої трудової й виробничої дисципліни, працівники інституту демонстрували непохитну солідарність.

— І щоб до завтра були висновки, — твердо й бездискусійно сказав заввідділу.

Губченко вдячно кивнув.

Доповідь Заступа була плутана, демагогічна, сповнена прихованих, але зловісних погроз. Він розповів про аморальний «облік» Губченка, про його постійні порушення графіку роботи й подання «тез», про ганебний випадок «ставлення» пасток на живих людей, про те, що він, Заступ, має на увазі та про багато чого іншого. А потім запросив усіх «свідомих» працівників висловити свої міркування з цього приводу, цього приводу.

Свідомих не виявилося.

І тоді руку підніс сам винуватець торжества. Микола Миколайович цієї руки довго не помічав, аж поки хтось із останніх рядів вигукнув:

— Дайте слово Губченку!

— Навіщо? — з погрозою в голосі озвався Заступ.

— Як так навіщо? — знову пролунало з залу.

Якби той анонімний вигукувач пояснив, навіщо, Заступові було б що спростувати. Але оскільки у відповідь на його запитання прозвучало інше запитання, то він ніби мусив відповідати, а відповідати, виходило, треба було собі самому. Поки він розмірковував над цією задачею, Губченко підвівся й пішов до трибуни. Він пішов не просто до трибуни, а ва-банк. Биковець не встиг його зупинити.

— У мене є кілька запитань до доповідача, — почав Губченко голосно, з натиском. — По-перше, про які такі систематичні порушення дисципліни з мого боку йшлося в доповіді? Я хотів би почути конкретні приклади. Та й громадськість була б удячна шановному доповідачеві. Шановному доповідачеві. Я маю на увазі.

Залою прошелестів легкий сміх.

— По-друге, — вів далі винуватець торжества, — яких заходів ужив шановний заступник директора з режиму у відповідь на мої усні сигнали щодо факту вилучення невідомими моїх власних матеріальних цінностей з мого власного робочого місця? По-третє, чому ніхто не відповів мені на доповідну, чому ніхто не вжив заходів з приводу викладених у цьому документі порушень режиму в інституті? І нарешті: з якою метою заступник директора з охорони заходив до лабораторії, коли нікого з працівників у приміщенні не було, і на якій підставі охорона видала йому ключ? Тільки після отримання відповідей на ці запитання я зможу далі обговорювати свою персональну справу. Персональну справу. Персональну справу. Я маю на увазі.

Сміх уже був майже непристойним. До цього люди дивилися в потилицю тому, хто сидів попереду, й не розуміли, що відбувається. Тепер вони ще менше розуміли, але вже насмілювалися перепитувати одне в одного:

— Про що, власне, йдеться? Яке таке вилучення матеріальних цінностей?

Заступ наливався кров’ю, обурений нахабством і зухвалістю «рядового працівника», що дозволяв собі так розмовляти з начальством. Найгірше почувався вчений секретар інституту Маньківський. Директор у відпустці, заступник з науки у закордонному відрядженні. Формально Биковець теж заступник директора, але він заступник із режиму… Як повестися в цій ситуації? Зрештою, яку саме ситуацію нині обговорюють? Який фарс розігрують? Правильно було б зателефонувати директору і про все розповісти, попросити поради. Але той наказував, щоб його турбували тільки в разі ядерної війни. Тут саме щось на зразок війни й відбувається, але ж не ядерної…

— Я директор з режиму! — вибухнув Заступ.

Але цей аргумент потонув у дружному вибуху сміху: тепер уже сміялася вся зала.

— Я заступник директора, я маю на увазі, — поправився Микола Миколайович, та марно — його слів уже ніхто серйозно не сприймав. Однак він не міг зупинитися, відчуваючи, що земля пливе з-під ніг. — Я маю право відвідувати будь-які приміщення, будь-які приміщення. Я маю на увазі. А ви, Губченку, пастки на мене порозставляли.

— У такому випадку прошу вибачення. — Губченко вклонився. — Я зовсім не на вас розставляв пастки. Просто до нас у лабораторію занадився злодій, тож я й поставив невеличкий запобіжничок, оскільки ви відмовилися реагувати на мої сигнали з цього приводу. Звідки ж я знав, що ви ходите по лабораторіях, коли там нікого немає, й перевіряєте, де що лежить.

Він з останніх сил намагався не засміятися разом зі співробітниками.

— Я не перевіряю, де що лежить! Я маю на увазі, я перевіряю на предмет режиму, на предмет режиму!

— Ну, де що стоїть, яка різниця, — виправився Губченко. — Чи там де який режим… Але ви не відповіли на мої запитання, Миколо Миколайовичу.

— Я не зобов’язаний перед вами звітувати! Перед вами звітувати! Я заступник директора, а ви…

Решта фрази потонула в новому вибуху реготу. Схоже, відтепер хоч у якому б контексті Заступ назвав свою посаду, це викликатиме сміх у всього інституту.

— Я й не прошу переді мною звітувати. Просто я звернувся до вас із клопотанням спочатку усно, а потім письмово. І я маю право вимагати від вас відповіді по суті порушених у моєму клопотанні проблем. Бо якщо в режимній установі пропадають гроші з кабінетів, а заступник директора з режиму…

— А я вам кажу, ніхто у вас нічого не крав! Нічого не крав! Я розбирався…

— З ким? — здивовано урвав його Губченко.

Зала завмерла. Це вже було не смішно.

Завмер і Заступ. У цілковитій тиші стало чутно, як ворушаться звивини під його черепом.

— Та як ви смієте!.. Та я вас!..

— Так, це ми знаємо, проходили, — втомлено підсумував Губченко. — Ви ще нагадайте про те, що у мене є родина. Цілком у дусі дідуся Єжова.

Хтось невпевнено хихотнув, але миттю злякано замовк.

— Ви планову тему досі не подали на обговорення, я маю на увазі, — схопився Заступ за останню соломинку.

— О! Згадали, — зовсім уже зневажливо кинув Губченко.

— Згадали! Згадали! І ще згадаємо! Я маю на увазі!..

— Тему я здав. У вас є ще якісь зауваження щодо моєї роботи? Може, вас не влаштовує якість? Мій, так би мовити, науковий рівень?

Це було схоже на базарну сварку. Маньківський вирішив втрутитися Вчасне подання планових завдань було в його компетенції. І він негайно скористався зі зміни напрямку базару.

— Віталію Григоровичу, — звернувся він, підвівшись, до заввідділу, — внесіть, будь ласка, ясність.

— Планове наукове завдання старший науковий співробітник Губченко здав. З деяким запізненням, щоправда. А про науковий рівень цього дослідження я зможу говорити тільки після обговорення на засіданні відділу. Зараз літо, — стенув він плечима. — Щось не пригадаю, коли ми в період відпусток збирали засідання відділу. Якщо це пече, тоді, звісно… Але попереджаю, що якщо нас підганятимуть, це може суттєво позначитися на якості й осмисленні обговорення.

Він сів, і зала полегшено зітхнула. Схоже, розмова дійшла логічного завершення. Вчений секретар закрив збори, і Заступ перший вилетів з приміщення.

Губченко не відчував задоволення від своєї перемоги. Коли тебе відверто й до глибини душі ненавидить представник таких органів, особливого щастя в цьому немає.

Ніч у музеї, чи то пак інституті

Насправді ніхто так і не зрозумів, що сталося, як пояснити ці збори, цей виступ Заступа, цей революційний опір Губченка. Кожен здогадувався, що за всією історією стоїть щось іще — важливе й вирішальне, однак Губченко на прямі запитання віджартовувався, а на непрямі непрямо відповідав. Коли збентежені працівники розійшлися, він сам лишився в лабораторії.

Хоч які були його бажання й плани, але сьогодні за ніч він мусить закінчити планову тему, бо так пообіцяв своєму завідувачу. Він увімкнув комп’ютер і поки чекав завантаження, почув тишу за дверима. Інститут спорожнів. Ця будівля, в якій Губченко завжди почувався захищеним, майже як удома, тепер раптом відкрилась йому іншим боком. Так, убити його Заступові чи його хазяям зараз невигідно. Але, зважаючи на ту ненависть, яку він побачив в очах доповідача наприкінці зборів, Губченко цілком міг припустити, що Заступ от-от утратить контроль над собою і накаже своїм нукерам покінчити з цим негідником.

І ніхто їм у тому не завадить. Нікому. Хіба що охоронець на вході раптом збожеволіє і почне чинити їм нетривалий опір. І сам загине, і Губченка не врятує. Втім, він сподівався, що охоронець не втручатиметься, тож залишиться живий.

Губченко зачинив двері на ключ, підпер спинкою найміцнішого стільця ручку дверей. Усе це не дуже заспокоїло, бо він пам’ятав, як крізь замкнені двері розстріляли Коміренка. Отже, що ще зробити, щоб урятувати життя? Що може зупинити кілерів?

Сьогодні він зупинив Заступа зброєю гласності. Власне, це його єдина зброя. На мить він замріявся про те, щоб усім розповісти про МГ й тим цілковито знезброїти Биковця. Яке було б полегшення! Всю відповідальність за людство звалив би на плечі людства. Отримував би премії, їздив на симпозіуми й розповідав про своє відкриття… Але згадав про похмуре засніжене місто й вирок, винесений далекому нащадку на ім’я Сергій його машиною, і ці думки відкинув.

Треба думати не про це. Навмання повідчиняв шафи й столи, і таки знайшов те, чого, власне, й не шукав. У сусіда лежав у тумбі столу старий ревун. Це така залізяка: якщо крутиш ручку, вона страшенно реве — півміста розбудити можна. Ну, а електромотор в їхній лабораторії був завжди — казна-навіщо. А от і зрозуміло, навіщо.

Найгірше те, що не можна випробувати пристрій. Його сила в несподіванці Губченко викинув у коридор три малесенькі кнопочки на коричневих дротиках — зовсім непомітні, приладнав двигун до ревуна й подивився на годинник. Була вже десята вечора. А він іще не брався за свою багатостраждальну планову тему. Вона тому й планова, заспокоїв він себе, що виконувати її треба за планом. Тобто в свою чергу. От зробили ревун для захисту, тепер можна повернутися й до головного.

Він не подумав про те, що, як почнуть стріляти крізь двері, то стоятимуть навпроти них біля протилежної стіни, тож на кнопки не натиснуть. А натиснуть на них тільки в тому випадку, якщо спробують відчинити двері.

Він сів працювати, трохи заспокоєний, але все ж сторожко дослухаючись до звуків за межами лабораторії.

Це тільки здається так, що коли вирішив швидко закінчити роботу, вона вже вважай завершена. Насправді ж бо йому треба було не тільки висновки дописати, а й завершити аналіз, тобто прийти до цих висновків. А це робота не на одну ніч. Знаючи все те, що знав Губченко про майбутню долю цивілізації, він міг би все швидко зробити лівою холодною ногою, однак клятий перфекціонізм! Він просто не міг видавати халтуру. Тим більше, що зараз, у цей вирішальний і стресовий момент він відчув, що ця остання (остання?) його робота мусить лишитися якнайкращою.

Та й усі підстави для цього були. Робота виходила революційна. Тільки тепер Губченко усвідомив, що він справді добрий вчений. Звісно, під час обговорення буде дискусія, що плавно переросте в бійку. Надто несподівані й незвичні для наукового вуха висновки просяться на папір. Не всі, ох не всі у відділі готові їх прийняти.

Це були, так би мовити, супутні думки, які не заважали головному. Губченко працював, і вже на дванадцяту ночі справді вийшов на фінішну пряму. Лишилося дописати, може, сторінку й переходити до висновків. Звісно, це найважче, але це вже останнє, що треба зробити.

А о дванадцятій пролунав телефонний дзвінок. Він був такий різкий і несподіваний, що Губченко здригнувся. Перша реакція була — не брати слухавки. Але що ховатися! Він сьогодні зробив такий рішучий крок назустріч небезпеці, що тепер уже все одно. Губченко підніс слухавку до вуха і сказав:

— Алло.

— Губченку, щось трапилося? — стривожено спитала дружина.

Це ж треба! Він, виявляється, ніколи ще не був такий радий чути її голос.

— Та ні, все гаразд, просто термінова робота. Лягай спати, я ще мушу попрацювати.

— Яка в тебе може бути термінова робота? — Дружина заспокоїлась і перейшла в наступ. — Ти вже зовсім совість утратив! Немолодий уже, щоб волочитися ночами де попало!

— А ти куди дзвониш? — поцікавився в неї чоловік.

— Тобі на роботу дзвоню!

— І як ти собі уявляєш людину, яка волочиться де попало на роботі?

Мабуть, відповісти на це було нічого, тож дружина просто кинула слухавку.

Він з величезним полегшенням повернувся до роботи. А потім збагнув, що відповідати на дзвінок не слід було. Адже цю розмову записано! Адже якщо вони не зразу зрозуміли, що він лишився в лабораторії, то тепер знають це напевне. Тепер їм відомо, де його шукати, й вони цілком усвідомлюють, що кращого місця їм не знайти!

Але ж іще одне! Це ніби підказка щодо родини — дружини, доньки!

Ні, на це вони зараз не зважаться. Після того, як Губченко на зборах витягнув із Заступа погрозу, ще й сам додав до неї про свою сім’ю, від цього крайнього кроку вони мусять утриматися. Принаймні це те єдине, на що зараз можна сподіватися. Звісно, Губченко шалено ризикував, коли це казав. Але… Звичайно, краще все кинути й помчати додому. Однак… Хто може з упевненістю сказати, що його не чекають за рогом біля виходу з інституту? Або — ще гірше — біля входу в будинок, де він мешкає. Щоб зайти разом з ним і… Ні. Зараз головне — завершити роботу. Він обіцяв.

Але попрацювати не вдалося. Дякувати Богу, хоч устиг зберегти написане. Бо за п’ять хвилин зникло світло. І стало дуже страшно. Не тому, що темно, а тому що цього варіанту розвитку подій він не передбачив. Ревун не гудітиме. Переключити його на ручний режим — немислимо. Тобто це просто, але займе чимало часу і створить чимало шуму. Ефект несподіванки буде втрачено.

Крізь вікно пробивалося тьмяне світло від далеких ліхтарів. Відбувся цікавий фізичний ефект: переломлені склом промені висвічували промінчики датчиків руху. Мабуть, вони живляться від якогось іншого джерела енергії, не від тієї ж мережі, що й уся електрика в лабораторії. Це правильно: система спостереження повинна працювати незалежно від того, чи ввімкнений рубильник на розподільному щиті.

Губченко обережно, щоб не рипнула жодна дошка підлоги, пробрався до шафи, переступаючи через промінчики. Він таки постарався колись шафа відсунулася справді безшумно. І так само безшумно повернулася на місце. Хай тепер пошукають.

Він машинально простягнув руку і клацнув вимикачем. І ледь не вилаявся вголос. Звідки ж воно тут візьметься, якщо його немає в лабораторії!

З коридору не долітало жодного звуку. Якби хтось спробував відімкнути двері, Губченко почув би. Минали хвилини. Тут, у цілковитій темряві, час набував химерних вимірів. Можна було подумати, що збігло десять, двадцять, тридцять хвилин. А може й година. В лабораторії й далі було тихо. Він почав подумки рахувати секунди. На тисячі зупинився й сам собі здивувався. Як же він міг так купитися. Це вже параноя. Все просто: охоронець після півночі вирішив обійти приміщення й здивувався, що один із рубильників на щиті не опущений. От вам і немає світла.

Губченко вийшов з комірчини й зателефонував до охоронця. Той дуже здивувався, що в інституті є ще хтось, крім нього, поцікавився, чому ж йому так довго не дзвонили, бо він уже хвилин двадцять як повернувся після обходу й пообіцяв зараз же знову ввімкнути світло.

Однак минуло ще не менш як десять хвилин, поки він нарешті дістався до розподільного щита й виконав свою обіцянку. Комп’ютер, дякувати Богу, від раптового вимкнення енергії помітно не постраждав, усе збережене було на місці, й Губченко знову взявся до діла. Ніби друге дихання відкрилося. Давно він не відчував такого натхнення. Висновки лилися, мов пісня. От тільки вони не дуже відображали загальний текст, особливо першу його половину, написану вже дуже давно. Довелося повертатися, дещо переробляти, дещо викидати, дещо дописувати.

О третій ночі повіки поважчали, боліла голова, немилосердно хотілося спати. Довелося перервати роботу, зварити собі каву. Чи то кава подіяла, чи просто через те, що довелося трохи порухатись, але працездатність повернулася.

Він закінчив роботу о п’ятій ранку. Потім, поки працював принтер, ще зварив собі кави, пив її й спостерігав, як ритмічно випливають із принтера сторінки його найкращого наукового дослідження. Усі вчорашні проблеми здавалися далекими й мізерними на тлі такого успіху. «Може, все ще буде добре, — думав він. — Може, МГ помиляється, може, щось не допрацював. Що саме?»

Думки ринули в інше русло, немов весняний потік. Але не в те русло, в яке хотів їх спрямувати Губченко. Він мимохіть згадав маленьку дівчинку, що полетіла в ступі зі старшим від неї й вочевидь ворожим хлопчиком. Мабуть, вона теж думала, що все минулося, втішалася, що небезпечна пригода — позаду…

Це майбутнє було химерне і незрозуміле. Дівчинка була схожа на бабу Ягу, як Губченкова донька — на Заступа. І все ж літала на ступі, з мітлою… Все це треба дослідити, треба туди повернутись і знайти її.

А для цього самому треба вціліти і врятувати МГ від загадкових переслідувачів з необмеженими ресурсами.

Остання сторінка випала з принтера. Губченко переписав собі на флешку всю свою працю, поклав віддрукований примірник у новеньку картонну течку, зав’язав поворозки, на обкладинці написав своє прізвище, назву рукопису і поклав його на стіл завідувача. Тоді передумав і поклав у стіл. Потім вимкнув комп’ютер і, переступаючи через промені, пішов до дверей. Відставив стілець, вийшов у коридор і замкнув за собою двері. Ще кілька кроків зробив, за інерцією високо піднімаючи ноги.

Він нікого не зустрів по дорозі. Чорний хід був відчинений. Губченко обережно визирнув на подвір’я, де вже на повну силу займався новий день. На нього тут ніхто не чекав. Може, дурні мої страхи, подумав Губченко. То дзвінка телефонного злякався, то темряви. Та й ті хлопчики нівроку на Петрівці й біля інституту — може, простий збіг? А я справді — як дурень. Пастки ставлю на людей. Ревун от… Він згадав, що не відімкнув датчиків ревуна. Ото було б сміху, якби, виходячи з лабораторії, наступив на власноруч підкладені кнопки!..

Цієї миті в надрах інституту страшно заревла доісторична потвора. Звук був такий потужний, ніби ревун стояв тут, поруч. У будинку навпроти засвітилося кілька вікон. Губченкові знову пощастило.

Він бігцем перетнув подвір’я, потім прохідний двір, вибіг на паралельну вулицю, далі — знову через прохідний двір і далі, до супермаркету, біля якого на тротуарі стояли його старенькі «жигулі». Моторошне завивання ревуна переслідувало його, аж доки зачинив за собою дверцята машини. Треба тікати подалі. Потрапити зараз комусь на очі — найгірше, на що можна сподіватися.

Викрадення

Губченко багато років мав мобільний телефон на картці. Скільки разів йому присилали від оператора SMS із пропозицією перейти на контракт, але він ніяк не наважувався.

— Не такі ми багаті, — пояснював він дружині своє небажання змінювати звичний порядок.

Звісно, це не означало, що його номер мобільного невідомий Заступовим поплічникам. Але надія була. Бо не так давно його старенький телефон геть розсипався, довелося купувати новий. І щоб уже новим було все, Губченко тоді поміняв номер — просто придбав на вулиці новий стартовий пакет. Є мало людей, яким цей номер відомий. Він набрав мобільний номер дружини й швидко сказав:

— Нам треба терміново виїхати з квартири. Зберіть негайно тільки найнеобхідніше. Не валізи, а маленькі сумочки…

— Ти що, напився, Губченку? — сонно спитала дружина.

— Роби, що я кажу. І не перебивай. Коли зберетеся, подзвони мені на мобільний. Тільки з мобільного на мобільний, зрозуміла?

— І не треба множини. А то ти не знаєш, що Оленка вже два тижні живе у Валєріка.

— Як це — живе? — справді не зрозумів Губченко.

— Ой, не вдавай дурня! — жінка роздратувалася. — Вдома треба хоч інколи бувати. А то геть пропав, а тепер у детективи грається.

— Послухай, Галю, кохана, — м’яко, скільки міг, сказав Губченко. — Я ні в що не граюся. Все це дуже серйозно. Будь ласка, роби те, що я кажу. Це дуже серйозно. Як зберешся… Власне, нічого не треба збирати. Візьми документи, всі гроші, які є в хаті, кофту, плащ і парасольку. І все. І виходь через п’ятнадцять хвилин до аптеки на Білоруській. Підійди до віконця — вона працює цілодобово — і замов там якогось аспірину.

— Ну?

— Ну, і все. Я під’їду, й зразу сідай у машину.

— А аспірин?

— Обійдемося поки що без аспірину. — Губченко вимкнув телефон.

Він сидів у машині за сто п’ятдесят метрів від аптеки — на протилежному боці вулиці за перехрестям. Тут стояло чимало машин. Поруч був нічний магазин з випивкою й закускою. Магазинчик мав нічного охоронця. Люди платять йому якісь гроші, й він принагідно наглядає за їхніми машинами, залишеними на ніч. Тому його «жигулі» серед усіх цих транспортних засобів не привертали ніякої уваги.

Було вже зовсім світло. Він добре бачив, як із-за рогу вийшла його дружина в недоречному, зважаючи на теплинь, плащі. Вона підійшла вже до аптеки, коли з-за того ж рогу вийшов парубок — і також у недоречній шкіряній куртці. Втім, якщо він стояв під будинком цілу ніч, то куртка була йому цілком необхідна. Він залишився на тролейбусній зупинці біля аптеки, не наближаючись до Губченкової дружини й не звертаючи на неї ніякої уваги. Губченко засумнівався, чи це не випадковий перехожий, але тут же з-за рогу, хитаючись, вивернув тролейбус. За півхвилини він зупинився й відчинив двері перед парубком. Той не зайшов.

Але тролейбусів інших маршрутів тут не буває. Тут ходить тільки один тролейбус — до ринку. Дві зупинки. Якщо ти стоїш на зупинці й не сідаєш у цей тролейбус, це може означати тільки одне: ти не його чекаєш.

Можливо, Губченко й не звернув би уваги на чорну «волгу», що зупинилася на протилежному боці вулиці. Але з неї ніхто не виходив, і Губченко вирішив, що більше чекати не можна. Він виїхав на тротуар між стовпом і деревом, ледь не пробивши собі піддон картера об бордюр. Під’їхав до аптеки й відчинив праві дверцята. Мабуть, вираз його обличчя був такий, що дружина не вагалася ні хвилини й швидко сіла в машину. Парубок, уже не криючись, рушив до «жигулів», але було пізно. Губченко мало не збив його з ніг, промчав порожнім тротуаром і завернув у свій двір.

У дзеркальце, перш ніж зникнути за будинком, він бачив, як парубок підбіг до проїзду, він не знав, що робити, тож розвернувся до «волги». Але тролейбус уже рушив і знову закрив його від співробітників. Проїхавши через двір, Губченко не звернув на Ікара, що було б логічно, а знову проїхав по тротуару, і знову заїхав у двір, пролетів наскрізь, і знову виїхав у той же проїзд, завернув ліворуч і потім праворуч. Світлофори ще не працювали, тож він вискочив на Мельникова й помчав, порушуючи всі мислимі правила. Волга не вміла їздити так, як його «жигулі», до того ж вона втратила чимало часу, поки розвернулася, і Губченкові вдалося добряче відірватися від переслідувачів.

Назустріч ішла колона військових машин, він з великим ризиком проскочив перед головним газиком і вискочив на Дорогожицьку. За першим будинком — праворуч, далі через двір до заправки, звідти праворуч. Він встиг помітити хвіст «волги», що завернула на Дорогожицьку, а от його вони вже побачити не могли.

— Що ти виробляєш? — нажахано спитала дружина.

— Почекай, потерпи, — сказав Губченко. — Я тобі все поясню.

Втім, він знав, що бреше. Всього він їй, безперечно, пояснювати не буде.

— Губченку, мені страшно, — голос дружини був уже благальний.

— Мені теж, але ти не бійся. — Губченко не дбав про логіку. — Я не дам їм тебе образити.

— Кому їм?

— Їм, — твердо відповів Губченко, даючи зрозуміти, що більше нічого заразне пояснюватиме.

— Куди ми їдемо?

— Туди, де нас не шукатимуть.

Дорога в нікуди

До Старого Новодуба вони дісталися вже в другій половині дня. А спочатку шукали вулицю, що на ній, як пам’ятала дружина, жив Валєрік Потім чекали сьомої години, щоб «не будити дитину». Зателефонували з її мобільника на мобільник Оленки. Донька спросоння вирішила, що це батьки з міркувань збереження моральності приїхали визволяти її з лабет розпусти.

Але телефон узяла мати, і з її голосу, а не слів, доця зрозуміла, що справді сталося щось серйозне.

А поки чекали її пробудження, жінка весь час намагалася витягти з Губченка пояснення, «куди це він вліз». Він пообіцяв іще раз: мовляв, як уже буде з ними Оленка, тоді все розкаже, щоб не повторювати. Це пояснення дружину не задовольнило, але була вона така налякана, що мусила погодитися ще потерпіти.

Вискочила донька й не озираючись побігла до машини. Губченко наозирався за них двох, але нічого підозрілого не помітив. Вони рушили, й довелося розповісти родині, що сталося.

— Ти пам’ятаєш Коміренка? — спитав він дружину.

— Ой, Губченку, давай без вступів. Як наче від того, чи я його пам’ятаю щось залежить.

— Так. Маєш рацію, — погодився Губченко й подумав, що це добре — похвалити дружину на самому початку розмови. — Коміренко винайшов… коротше, йому вдалося відкрити таке, що тягне на Нобелівську премію. Але і він і його винахід потрапили в лапи дуже потужних людей. Дуже потужних. Ви навіть не уявляєте собі, наскільки. Зрештою вони вбили Коміренка, швидше випадково, ніж навмисне. Але перед смертю він просив мене допомогти з його винаходом. Ці люди знають, що він до мене звертався. Зараз вони безпорадні, без Коміренка вони не вміють користуватися тим, що потрапило їм до рук…

— Губченку! Про що ти говориш? Що за викрутаси? Там що, атомна бомба? Кажи як є!

— Не перебивай мене. Я все одно не скажу більше, ніж можу. Там гірше ніж атомна бомба. Це те, що може знищити людство.

— І ти?.. Тобі?.. Ти справді?..

— Я сказав, не перебивай. Насправді я не знаю, чи можу їм бути корисним, чи можу їм зашкодити, — це не має значення. Найгірше те, що вони вважають, ніби я можу — або зашкодити, або допомогти.

— Губченку! Не лізь у цю справу!..

— Мамо, дай йому договорити, — втрутилася донька, яка, схоже, повірила й зрозуміла.

— Послухайте мене, — терпляче повторив Губченко, проїжджаючи на червоне світло. — Якщо вони мене схоплять, то чи буду я їм допомагати, чи ні — не має ніякого значення. Мені однаково не жити — рано чи пізно. Якщо ж вони схоплять вас, то, по-перше, я муситиму їм допомагати, по-друге, не жити нам усім трьом.

— Куди ми їдемо? — спитала Оленка.

— Ми їдемо в Старий Новодуб. Нам треба… Мені треба витримати паузу. Власне, їм треба дати час, щоб вони не гарячкували, щоб тверезо поміркували, хоч я й сумніваюся в їхніх розумових здібностях…

— Ти вже з ними познайомився? — вибухнула дружина. — Я так і знала!

— Мамо! — спробувала її вгамувати Оленка.

— А ти не мамай, не мамай! Краще за собою стеж! Зовсім совість загубила. І це через тебе! Дітей виховувати треба, а не все їм дозволяти. Сю-сю-сю, доцю, доцю. Додоцявся! З дому з’їхала! Нерозписана живе! Не-роз-пи-са-на!! Перед усіма людьми!

— А що, краще, як ви, ховатися?

— Що?!

— Нічого. Ви коли одружилися? А я коли народилася? Чи ти гадаєш, у мене аж так погано з арифметикою?

Дружина замовкла, присоромлена, але здаватися, ясна річ, не збиралася. Ситуація була надто складна, не до кінця зрозуміла, тож винуватого знайти вона просто була зобов’язана. У неї було так багато запитань, що вона не знала, з якого розпочати. До того ж була майже впевнена, що чоловік не відповість. Вона лишилася в меншості, й це надавало їй більшої наснаги. Тому Губченко вирішив уникнути подальшого розпалювання скандалу.

Вони саме виїхали за місто. Біля першого-ліпшого кафе він зупинився й запросив милих леді на сніданок.

— Мені шматок у горло не полізе, — відрубала дружина.

Та все ж слухняно вийшла з машини й пішла до кафе. Вони поїли бутербродів із непереконливої свіжості ковбасою, попили чогось, що називалося кавою, і весь цей час вона мусила поводитися пристойно, бо барменка за стійкою сиділа як влита, нікуди не збираючись виходити. Вони розрахувалися й поїхали далі.

— Що це за така прикольна назва — Старий Новодуб? — спитала донька.

— Це коли я служив в армії, у мене там був друг Олекса Позняк. Він закінчив сільськогосподарську академію…

— Агроном? — перебила дружина.

— Ні, інженер. Його призвали на два роки, як і мене, — їх там було чоловік двадцять однокурсників. А я один з університету. Однак саме з Олексієм ми дуже здружилися. Він мені подобався своїм глибоко пофігістським ставленням до служби. Тобто не був нехлюєм, як я, все робив як слід, але… От до всього ставився з дуже здоровим гумором…

— І це ти через стільки років згадав про нього?

— Так, — не дуже впевнено відповів Губченко. — Саме про нього й згадав. По-перше, нас там не шукатимуть. По-друге… Знаєш… От я думав, що в інституті можу покладатися на Тихолоза, а тепер…

— Чим тобі вже й Тихолоз не догодив? — здивувалася дружина. — Дуже порядний інтелігентний чоловік. І його Таня дуже…

Губченко зрозумів, що ляпнув зайвого і промовчав. А після досить тривалої паузи додав:

— На кого іншого, а на Позняка, я думаю, ми цілком можемо розраховувати. От розумієте, він п’ять років провчився в столиці, а лишався сільським хлопцем і ніскільки не комплексував із цього приводу.

— Так може, він тупий? — припустила Оленка.

— Ні, він просто справжній. Самодостатній. Це дуже рідкісна порода людей. Він у Старому Новодубі сільський голова.

— Ого! — вигукнула Оленка. — А ми що, надовго?

— Не знаю, — чесно відповів Губченко. — Сподіваюся, що ні. Але…

— Щось ти, Губченку, темниш, — дружина згадала, що ще не визначила винного. — Тихолоз що, теж у цьому замішаний?

— Тихолоз — ні.

— А хто?

— Ніхто. Тільки я.

— Не вірю! — категорично відрубала дружина.

— Не вір, — дозволив Губченко. — Але припусти, що все це правда. Який у нас є інший варіант?

— Можна було б поїхати на Донбас, до твоїх родичів.

— А вони такі дурні, що у родичів не шукатимуть.

— У тебе стільки родичів…

— Мамо! — знову втрутилася Оленка.

І тієї ж миті в неї задзвонив телефон. Губченко не встиг її зупинити.

— Алло! Валєрік?.. Ні. Ну, тобто так… Ну, не сердься. Просто… Розумієш… у нас захворіла бабуся на Донбасі… Так, є… Ну, мало чого я тобі не казала… Ну так, ми з батьками їдемо на Донбас… Звичайно, зразу, а що? Куди відкладати? Слухай, ну що ти… Я тебе прошу, не скочуйся до вульгарності… Так, передзвоню.

Коли вона відімкнула телефон, Губченко попросив її:

— Доню, у мене до тебе велике прохання. Не дзвони йому. Принаймні кілька днів.

— Ти що!

— Я тебе дуже прошу.

Вона промовчала. Ніколи йому не брехала і тепер вирішила не починати. А в цій ситуації — він уже знав — наполягати безглуздо. Зробить по-своєму. Але, попереджена, не дасть йому ніякої інформації.

Далі їхали мовчки. Та й не до розмов було Губченкові, бо дорогу він обрав глуху, суцільні підйоми, спуски, повороти, потовчений асфальт, зустрічні машини, попутні вантажівки й трактори, яких неможливо було обігнати через інтенсивний рух назустріч…

Губченко відчував слабеньку втіху від того, що йому вдалося не відповісти на запитання про те, як довго вони пробудуть у Старому Новодубі. Ще невідомо, як їх зустрінуть. А потім? Він справді цього не знав.

Старий Новодуб

Село було велике, в такому заблукати нескладно. Але найлегше, як завжди, знайти сільраду. Губченко під’їхав просто під вікна й пішов шукати кабінет голови. Але там на нього чекала цілком закономірна несподіванка: голови на місці не виявилося.

— Він у райцентрі, — привітно пояснила дівчина-секретар.

— А коли повернеться?

— Не знаю, — вона винувато стенула плечима. — А ви звідки будете?

— Та я… — Губченко й не знав, як пояснити. — Я його давній друг. Іще в армії разом служили.

— Ой! — Вона аж підвелася зі стільця. — А ви його що ж, не попередили, що приїдете?

— Та от… Не попередив. Думав сюрприз зробити.

— Ой-ой-ой! Знаєте що. Ви трохи погуляйте, а я спробую його відшукати.

Губченко слухняно вийшов. Він зупинився в затінку старезних вишень, що майже затуляли від світу досить скромну одноповерхову будівлю, яку можна було впізнати тільки завдяки національному прапору на високій жердині. Навпроти стояла двоповерхова, значно сучасніша споруда, в якій неможливо було не впізнати школу. Школа навпроти сільради — це добре, подумав Губченко, закурюючи. Село небагате, це зразу видно, але чисте впорядковане. Був робочий час, тож по вулицях не вешталися люди. У кожного свої справи. От тільки дивно, що дітей немає. Мабуть, теж при ділі.

Він згадав своє сільське дитинство, як їх возили в колгосп на тиждень-два полоти буряки, збирати кукурудзу, помідори, фрукти… Мабуть, так воно й тепер.

Губченко докурив і озирався в пошуках урни. Він знав, що в селі урн не водиться, але тут, у Старому Новодубі, недопалки на дорозі не валялися.

З дверей сільради вийшла дівчина-секретар, світловолоса й веснянкувата, теж, мабуть, учорашня школярка, що не змогла вступити до вузу, то й лишилася при сільському голові секретаркою — до наступного літа.

— Я побачила, що ви курите, ось винесла попільничку. Олексій Олексійович буде через півгодини. Може, вам чайку зробити?

— Дякую, серденько, — відповів Губченко. — Хіба, може, моїм дівчатам…

Дівчина нахилилася й зазирнула в машину.

— Ой, а що ж це вони там сидять! Хай заходять!

— Дякую, дякую, ви не переймайтеся. Погода добра, ми тут почекаємо.

Вона засміялася:

— Як смішно ви кажете — не переймайтеся! Ну, я піду, бо хтось може дзвонити.

Вона повернулася до сільради, а Губченко помахав дружині й Оленці, щоб вийшли, трохи розім’ялися після дороги.

Позняк приїхав через двадцять хвилин — на задрипаному «москвичі», який вірою і правдою відслужив, мабуть, не одному поколінню його попередників. Вони обнялися, Олексій підніс палець, сказав:

— Хвилиночку! — й забіг до сільради.

Ще через п’ять хвилин він вискочив звідти й пішов знайомитися з дівчатами. Власне, як з’ясувалося, з дружиною він уже колись давно був знайомий, тільки вона забула, а Оленці сказав:

— Я тебе ще отакою бачив, — і показав великим і вказівним пальцями, якою саме.

Сама по собі фраза досить банальна, але Оленка розсміялася — від того, як це було сказано й показано. Губченко з задоволенням відзначив, що Позняк їй сподобався.

Сіли по машинах і поїхали до голови додому. А там уже вся родина була в зборі, всі зайняті ділом, усі радісні й метушливі — борщ варять, салат кришать, битки відбивають, картоплю чистять, стіл накривають, рибу смажать… І всього троє: мати і двоє доньок. Нікого з них Губченко раніше не бачив. Ні маму Ларису, ні Оксану з Христиною. Схожі всі — дивовижно. Тільки в Оксани губи не сходяться, бо завжди усміхнена, а у Христини не розходяться — очі привітні, а усмішки немає. Губченкові дружина з донькою якось непомітно, але миттєво влилися в процес, аж подив брав: якби ж коли так швидко й радісно працювали вдома!

Він спробував запропонувати свої послуги, та Позняк забрав його:

— Нема гірше, як чоловік плутається між ногами. По-перше, можуть наступити, а по-друге, він тоді дрібнішає. Не псуй людям радість. Ходи краще мені допоможи.

— Гей, Льошко, ви там не сильно! — кинула їм услід Лариса.

— Ага! — радісно озвався Позняк.

Вони пройшли повз курник і вийшли до аркового входу в льох. Господар видобув з кишені в’язанку ключів, зняв пудовий замок і, увімкнувши світло, почав спускатися сходами.

Після літньої спеки там було чарівно прохолодно. Навіть холодно. Позняк зняв дерев’яну покришку з великої діжки й запустив руку на самісіньке дно.

— Вони, щоправда, минулорічні, але ще добрі, — пояснив він. — Як старе вино.

Тут же на полиці стояла полив’яна миска, і в неї він почав діставати квашені огірки — повну миску, з горою. Губченкові здалося, що зараз уся ця гірка посиплеться на долівку. Але Позняк уважно подивився на неї і сказав:

— Ще одненького.

І таки прилаштував його на вершечку. На тій же полиці він узяв два стограмові гранчаки, протер їх туалетним папером, рулончик якого тут же стояв, мабуть, саме з цією метою, відкрив краник у стіні й наповнив з нього чарки бездоганно прозорою безколірною рідиною.

— Відкрив тут невичерпне джерело, — пояснив він. — Сідай. Ну, дякую, що приїхали. Я й раніше знав, що ти молодець, але не уявляв масштабів.

Вони випили й захрумтіли гострими холоднючими огірками. Губченко почав крутити головою, намагаючись збагнути, звідки до крана потрапляє така дивовижно міцна й чиста самогонка. Позняк захихотів.

— Допитливий погляд інженера, — прокоментував він.

Губченко засміявся. Чи не вперше за останні кілька тижнів. Тут, у Позняка, він ніби повернувся до нормального життя. Й не хотілося думати про світові проблеми. Про власні проблеми думати так само не хотілося. Та й взагалі — не завжди ж думати!

— Кого ти бачив з наших? — спитав він Позняка.

Той, виявляється, бачив багатьох. Він розповідав небагатослівно, але дуже зримо, предметно, психологічно точно. Перед Губченком ніби оживали давно забуті постаті. Розповідаючи, господар не забував час від часу підносити чарки до загадкового краника. Той краник справді почав на гостя справляти враження невичерпного джерела.

Десь за півгодини Губченко відчув, що вже змерз. І це негайно помітив Позняк. З іншої полиці він дістав дивовижний старовинний штоф на добрі півтора літри й наповнив його горілкою.

— Все, ходімо до нашого прекрасного жіноцтва. До речі, Оленка твоя заміж іще не вийшла?

— Та як тобі сказати…

— О! І моя старша так само. Так ви хоч у місті — там ніхто одне одного не знає. А тут… — Позняк спохмурнів, але ненадовго. Коли замикав льох, знову був енергійний і життєрадісний.

За столом розмовляли про те, які смішні речі казали їхні дівчата, коли були малі, розповідали анекдотичні історії про знайомих — не конче спільних, просто анекдоти… Так ніби їм було байдуже, про що говорити, оскільки сам процес спілкування давав насолоду. Губченко бачив, як сподобалися Позняки його дружині й доньці, радів, що Оленка з мамою майже не думають про те, що їм загрожує… Він зрозумів, що вчинив правильно, приїхавши саме до Старого Новодуба.

Чому впала Вавилонська вежа?

Після закусок чоловіки вийшли покурити. Заговорили про політику. Губченко не був сильним у цих проблемах, тому Позняк дуже швидко переконався, що його апетитів співрозмовник не задовольнить. Тож вирішив викласти свої погляди:

— Я не знаю, я в тих колах не обертаюсь, а там, мабуть, стільки підводних течій, що затягне у вир на рівному місці. Хтось чийсь родич, у когось спільний бізнес, хтось комусь чимось зобов’язаний. Це зрозуміло. Це не для нас. Але от що я думаю. Наші біди в тому, що всі наші президенти — селюки.

Губченко засміявся.

— Так, я теж селюк. Але ж я не там, а тут. Я голова у своєму селі. А в президенти ніколи б не подався, навіть якби мене силою змушували. Бо я селюк. Хоч двадцять років прожив би я в місті, а все одно бачив би все зі свого села. Зі своєї дзвіниці, як кажуть. Розумієш, коли селюк приїздить до столиці на постійне проживання, він намагається налагодити зв’язки — потрібних людей. А потім стає від них залежним. І якщо трапляється йому посісти високу посаду, він уже не може робити те, що вважає за потрібне. Він робить потрібне його благодійникам. Або всі зусилля кидає на те, щоб їх знищити.

— А що, міські не так?

— У принципі так, але масштаби інші. От диви, принца виховують так, щоб він, як виросте, був добрим монархом. Його навчають того, що необхідне для правління країною, його виховують так, щоб він був відповідальний за свій народ, свою землю і свою мову… Це не означає, звичайно, що всі вони стають добрими монархами. Але якби знайти таку статистику, то я переконаний, що більшість із них — кращі монархи, ніж узурпатори. А всі наші селюки — це справжні узурпатори. Вони й до влади рвуться не для того, щоб відповідати за свій народ, а щоб у цього народу якомога більше вкрасти. Як в анекдоті, знаєш? Коли селюка спитали, що б він зробив, якби став царем, а він каже: «Я б украв сто рублів і втік». О. Монарх мусив дбати про свою землю, мову і народ, бо це все потім успадкують його діти. А нашим селюкам про все це дбати немає ніякої потреби. Тільки вкрадуть трохи грошенят, як одразу ж відправляють дітей вчитися за бугор. І дуже сподіваються, що ці діти додому не повернуться. А потім і самі за ними подадуться — на пенсію…

Був уже вечір. Сонце ще освітлювало верхівки дерев, але воно вже втомилося пекти. Природа розслаблювалася, готувалася до відпочинку. Жінки погукали їх за стіл.

Іще через годину чоловіки знову вийшли на перекур, і Позняк заговорив, ніби розмова й не переривалася. Губченко бачив, що другові треба виговоритися, мабуть, у нього не було тут, у селі, співрозмовників, з якими можна було б відверто поділитися думками й почуттями.

— Раніше я думав, що треба «обробляти свій сад»… Щоб у селі моєму все було чисто й справедливо, щоб удома був лад, щоб родина не голодувала й не тонула в розкошах, бо це ще гірше… Як Кандід, знаєш?

Губченко кивнув.

— Але це тоді так можна було. Нині ми всі у світі так залежимо одне від одного, що, мабуть, настав нам час згортатися в лялечку. Як метелик, знаєш?.. Чи то навпаки — як гусінь. Раз — і новий етап, нова фаза. Бо я вже не контролюю свого саду. Він уже значною мірою не мій. От, наприклад, пробив свердловину, щоб брати воду з глибини, — сорок два метри. Бо тут недалеко Дніпро, він розливається, отруєні води потрапляють у криниці… А потім думаю: а хто ж мене застрахував, що отрута не потрапляє в мою свердловину? Це що там у мене під землею — окреме озеро, ізольоване від світу? Ювенільне[13] море? Це ж там така сама річка, як і Дніпро, тільки підземна. А звідки вона тече, куди? Може, вона починається просто під четвертим реактором? Я ж не знаю. І ніхто не знає… Ти що куриш?

Губченко мовчки показав пачку.

— Дай покуштую… Ну от. Так і в селі. Я ж сьогодні не можу контролювати молодь. Вона вже не з нашого села. Вони ж не мене слухають, а телевізор. Як п’ятниця, так усе село перед телевізором. І знають же, що всі ті політики брешуть — без винятків, усі! — а все одно сидять і дивляться. Корида в них така. Як у Римі дивилися на бої гладіаторів, так тут дивляться на цих обранців. Просто світ навиворіт! Брехунам не соромно, що всі бачать їхню брехню, співачкам не соромно, що всі знають про їхній силікон, народним артистах не соромно рекламувати ліки від простати. Зраджувати не соромно, продаватися не соромно, мати сексуальне збочення не соромно… Звідки ж у цих дітей з’явиться почуття сорому? Знаєш, чому впала Вавилонська вежа? Б всі там сором утратили.

Губченко мугикнув у тому сенсі, що там насправді трохи не так було…

— Я знаю, — сказав Позняк, — але то все — зухвалість, зневага до Бога — то все вже похідні. А першопричина — втратили сором. Як у великому, так і в малому. Як ми. Ну, я тебе не маю на увазі…

— Дякую! — розсміявся Губченко.

— А от і не смійся. Я заходжу сьогодні до приймальні, а там попільничка з недопалком. «Це хто ж тут у нас курив?» — питаю. А Валя каже: «Це ваш гість курив перед сільрадою і довго крутився, куди недопалок викинути. От я йому попільничку винесла. Вибачте, Олексію Олексійовичу, зараз помию Забула».

— Ну, то поставив би урни, — порадив Губченко, — то й інші б не кидали. Хоча у тебе там така чистота, що гріх смітити.

— О! — Позняк підніс указівного пальця, ніби зловив співрозмовника на слові: — Гріх смітити! І не насмітив. Бо в тебе сором не відмер. Бо ти не тільки про себе думаєш. А коли стоять урни, то невелике досягнення — кидати недопалки туди.

Вони повернулися за стіл, але на яблучний пиріг із компотом у Губченка вже не було сил. Він засинав серед розмови, хоч як намагався триматися. Зрештою, минулу ніч не спав, та й дорога була неблизька. Помітивши його сонливість, Позняк наказав по останній — і спати. Губченкам постелили у великій кімнаті, де стояло неосяжне ліжко і крісло-ліжко. Довгий тяжкий день лишився позаду.

Пікнік біля озера

Губченко прокинувся рано, дівчата ще спали. Але коли вийшов з кімнати, зрозумів, що рано це — для міста. В хаті було порожньо. Отже, встигли встати, нагодувати свиней, курей, собаку й побігти на роботу. І справді — була сьома ранку. В селі у цей час уже всі на роботі.

Він вийшов на кухню й побачив невеличкі жовті стікєри, наліплені на все, на що їх можна було наліпити: на каструлі стікер з написом «Картопля з м’ясом», на банці кави — «Кава», на пачці чаю — «Чай», на чайнику — «Чайник», на руків’ї ножа — «Ніж»… Він усміхнувся й пішов до вбиральні. Там на дверях висів стікер із написом «Туалет». Ідучи на роботу, Позняк подбав про своїх гостей.

Коли Губченко зварив каву і її запах змієм-спокусником поповз будинком, вийшла дружина.

— А де всі?

— На роботі. Ти взяла мою бритву, зубну щітку?

— О! — спалахнула вона. — А ти казав? Ти взагалі мені не казав, що ми їдемо надовго. Як здрастє приперлися: ні гостинців, ні домашніх капців, ні зубних щіток — нічого. Хто так їздить у гості?

— Ми не в гості. Ми переховуватися.

— Це ти знаєш, — відрубала дружина. — А вони думають, що в гості. Треба ж їм щось сказати.

— Нічого поки що казати не будемо.

Попивши кави, вони пішли до крамниці, яку Губченко помітив дорогою від сільради. Придбали пасту, зубні щітки, бритву й гель для гоління, дешевий одеколон, ще якісь дрібнички. Коли повернулися, Позняк уже чекав їх.

— Їдемо до сарая, — сказав він. — Тільки треба, щоб ви поснідали.

— Ой, Льошечко, ми вже попили кави, а більше нічого й не їмо ніколи, — пояснила жінка.

— Ага, бачив я вчора, як ви не їсте. Хутко мені снідати й збиратися.

— А сарай — це що? — поцікавився Губченко.

Позняк задоволено розсміявся.

— О! Оце запитання. У нас тут неподалік є озеро, а ми маємо на тому озері сарай.

— А, дачу!

— Це в тебе дача, — парирував Позняк. — А в нас просто сарай. Там зберігається гумовий човен, мотор для нього, посуд… Ну, коротше, найнеобхідніше.

Поки чистили зуби й Губченко голився, з’явилися й Лариса з доньками. Щоправда, Оксана хутко десь зникла, Позняк пояснив, що вона приїде прямо туди трохи згодом. У неї є ще справи.

— Нам тільки треба тут дещо попереставляти, — сказав господар Губченку. — Давай твою тачку заженемо в гараж, бо вона все одно там не пройде. Поїдемо на моїй. Вона пройде будь-де.

Виявилося, «москвич» був не єдиним транспортним засобом, яким володів Позняк. З глибокого гаража вони вигнали «ланос», потім загнали туди Губченкового «жигуля», підперлили його «ланосом», а тоді якимось дивом усі втислися в «москвич» і поїхали.

Сонце вже вибилося високо в небо, спека стояла виснажлива. У відчинені вікна лізла жовта густа пилюка.

— Ох і літо, — бідкався Позняк, — усе горить. Я тут орендував дванадцять гектарів землі, але, боюся, збирати буде нічого. І ти бач: це вже друге літо поспіль. Я думав, так не буває. А тепер буває по-всякому. Ще, боронь Боже, доживемо до тридцять третього року.

Цієї теми Губченко вирішив не підтримувати. Бо вона заведе…

Над озером росли старезні верби, що горнулися до води й мили в ній свої коси. Поміж них справді стояв синій дощаний сарайчик. На дачу він зовсім не був схожий.

Жінки накривали на стіл — стіл був добрий, капітальний, під навісом. — а Губченко з Позняком витягли з сарая гумового човна, увімкнули автомобільний компресор, і за десять хвилин човен уже гойдався на воді. Коли прикріпили мотор, у господаря задзвонив телефон. Про що йому там розповідали, Губченко не зрозумів. Позняк відповідав «так» або «ні». Потім завів двигун, запросив Губченка в човен і відійшов від берега метрів на п’ятдесят.

Там заглушив двигун і сказав:

— У нас тут є уповноважений контори. Він мені вранці подзвонив і сказав, що сьогодні приїдуть його співробітники, яких цікавиш ти.

— Я тобі все… — почав Губченко.

Але Позняк його урвав:

— Ти мені не пояснюй нічого. Якби це було таке, що можна пояснити, ти пояснив би вчора. Раз промовчав, то, мабуть, пожалів мої вуха… Або збирався зробити це пізніше. Якщо хочеш цих пацанів чекати, воля твоя. Мені уповноважений нічого не сказав, але я так зрозумів, що краще тобі тікати далі. Я зрозумів, що ти в бігах, іще тоді, як помітив, що ви не взяли з собою зубних щіток. Розумієш, я сільський голова. Прямо виступати проти контори я не можу. Але, як і всі радянські люди, дуже її не люблю. Будеш тікати?

Губченко кивнув.

— Тоді от що. Зараз посадиш своїх дівчат у човен і попливеш із ними отуди під міст і далі. Метрів через триста візьмеш ближче до правого берега. Там є невеличка затока з піщаним берегом. На тому березі тебе чекає Оксана з машиною. Але ти мені повинен дещо пообіцяти.

— Все що завгодно, — чесно сказав Губченко.

— Пообіцяй, що як усе роз’ясниться, ви до нас приїдете. На кілька днів — щоб ми й порибалити, й пополювати змогли… І про політику з екологією поговорити.

— Ти так упевнено кажеш: «Як усе роз’ясниться»…

— Губченку, я тебе давно знаю. Не та ти людина, якою контора може цікавитися «по дєлу». Або непорозуміння, або якесь падло зводить особисті рахунки. Повторюю: раз ти мені вчора нічого не розповів, то й тепер казати не треба. Я в будь-якому разі вдячний, що ти приїхав саме до мене. То ти обіцяєш?

— Обіцяю, — сказав Губченко. І додав: — Позняче, я тебе й раніше любив, але не уявляв масштабів.

Позняк завів двигун і повів човна до берега, нічого не відповівши. На березі вони помінялися місцями, хазяїн виліз на берег, погукав дружину й дочку Губченка й допоміг їм сісти в човен.

— Далеко не запливайте! — гукнув на прощання.

Поки пливли вздовж витягнутого і, як з’ясувалося, досить довгого озера, не розмовляли, бо дуже гримів двигун. А коли побачили Оксану, жінка сплеснула в долоні й щось сказала. Та Губченко все одно не почув. Він причалив до піщаного пляжу, витягнув човна й допоміг жінці з дочкою вилізти з човна. Потім підійшов до Оксани.

— Ось ваш паспорт, — сказала вона. — Батько просив вибачення, що витяг його з портмоне, коли ви голилися. Ось довіреність на «ланос», техпаспорт, ключі. Їдьте по цій дорозі, до розвилки. Там беріть праворуч. Це великий гак, і дорога там не дуже. Зате вийдете на Дніпропетровську трасу далеко звідти. Ну, а там зорієнтуєтеся. Ваші речі в багажнику. Батько ще велів мені, щоб сказала: коли приїдете наступного разу, тоді отримаєте свою замурзану машину. Вибачте, він сказав, щоб я повторила слово в слово.

Губченко обняв дівчину, поцілував у щоку й сказав:

— Ти й від мене перекажи батькові: «Від дині кавуни не родяться».

— Гаразд, — усміхнулась Оксана.

Вона спустилася до води, обняла й поцілувала дружину й доньку Губченка, які нічогісінько не розуміли, сіла в човен, майстерно завела його і з карколомним розворотом помчала до своїх батьків.

— Нас знайшли, — сказав своїй родині Губченко. — Треба їхати деінде.

І, не озираючись, пішов до машини.

Коли вже доїхали до розвилки, Оленка, що сиділа поруч із ним, тихо сказала:

— Вибач, тату. Це я винна.

— Я знаю, — відповів Губченко.

— Розумієш, він учора ввечері подзвонив… Сказав, що сам приїде до нас… Що він без мене не може… — Оленка розплакалася й крізь сльози промовила: — Його, мабуть, катували!..

— У нього був голос закатованої людини? — спитав Губченко.

Оленка розревілася ще дужче. Треба було щось їй сказати, якось підтримати.

— Не плач, доню, — сказав батько. — Я розумію, що ти відчуваєш… Це боляче. Але я думаю, що воно на краще. Зрештою, його зрада не застала нас зненацька.

Але він і сам не вірив у те, що казав. Що на краще? Що закохалася в зрадника? Чи те, що він розкрився тепер, а не потім? Яка ж різниця? Чим нині краще, ніж потім? А щодо зненацька, то й тут Губченко злукавив. Це не він був готовий до такої зради. Це Позняк завжди готовий до найгіршого. І до найкращого — також. А ще Губченко подумав, що він не вартий такого друга як Позняк.

Роздоріжжя

— Скільки у нас грошей? — спитав Губченко.

— У мене двісті гривень, — сказала Оленка.

— Гроші були в сумці. А вона лишилася в Лозняків, — відповіла дружина.

Губченко зупинив машину на роздоріжжі, про яке казала Оксана Позняк дістав із багажника сумку й віддав дружині. Рушили далі. Через хвилину вона повідомила:

— У мене вісімсот.

Це була катастрофа. За такі гроші можна зняти номер у готелі максимум на два-три дні. Безперечно, вони знайдуть у Позняка їхню машину Найлогічніше — їхати на Донбас до родичів. Тут не так далеко. Їх там багато Але про них не можуть не знати переслідувачі. Вчора він вибрав Позняка — як осяяння. Навіть не довго думав. Просто перше ім’я, що спало на думку, було його ім’я. Тепер, пробираючись підступною степовою дорогою, де не так багато їздить машин, він думав, думав, і не міг нічого придумати. Був іще Миколаїв. Там друзів багато. Кожен з них радо пустить їх переночувати Але Губченко сумнівався, що хтось із них поведеться так, як Позняк, якшо до нього прийдуть ті. Під Миколаєвом брат, але до брата не можна: надто просто.

Є родичі дружини в Луцьку. Туди далеко, але… Втім, і там їх швидко знайдуть. Родичі — це найпростіший зв’язок, а вони вже вийшли навіть на Валєріка.

До того ж — нелегко уявити, які неприємності зараз чекають на Позняків. Вони просто привезли в цей дім біду. А права на це не мали. Жодного. Тепер він їде розмитою і розвезеною, хоч і вже сухою дорогою і думає про те, кому б іще подарувати таку радість.

— Куди ми їдемо, тату?

— Не знаю, доню.

— Знаєш, про що я подумала? Зелений туризм.

— А гроші?

— Це насправді недорого. Треба тільки знайти десь інтернет-кафе й вибрати адресу, яка нас влаштовує. Думаю, днів на чотири нам грошей вистачить А ще у мене на карточці є гривень двісті. Якщо зняти в банкоматі у великому місті, нас там не вирахують.

У Губченка теж на карточці були гроші, значно більше, ніж у Оленки. Як він сам не здогадався, що таким чином можна збити хортів зі сліду! Що ж, тоді Дніпропетровськ.

Зелений туризм

Рахунок Губченка не був заблокований, отже, офіційної справи проти нього відкрито не було. Тобто його переслідувала не служба безпеки, а окремі люди, що служать у службі безпеки. Це лишало деякі надії. Хоча й непевні. Спало на думку написати скаргу вищому керівництву СБУ, але він відкинув цю ідею, бо розумів, що скарга його може потрапити саме до цих окремих людей, і тоді все буде значно безнадійніше.

Тепер вони були з грішми, тож вирушили шукати інтернет-кафе. Виявилося, що це зовсім просто. Оленка сіла за комп’ютер, він поруч (мама лишилася в машині). Донині пальчики швидко забігали по клавіатурі, а курсор — по монітору. Пропозицій було справді багато. Треба було, мабуть, сидіти цілий день, аби все лише прочитати. Але така необхідність відпала сама собою, бо Губченкову увагу привернула одна адреса: с. Пухівка. Це всього за кілька кілометрів від їхньої дачі.

— Осьде нас напевне ніхто не шукатиме, — сказав він.

І Оленка зразу його зрозуміла.

Господарі виявилися людьми акуратними: вже через двадцять хвилин їм прислали відповідь, що все гаразд, є дві кімнати, кінні прогулянки, Десна, ліс і все таке інше. Ціна була не така й божеська, як твердила Оленка, але тиждень вони могли собі дозволити. Повідомили, що будуть пізно вночі, й пішли обідати.

Знову дорога. «Ланос» біг значно прудкіше: Губченко почувався таким собі Шумахером. Не кажучи вже про комфортність. Передачі можна перемикати двома пальчиками. Втім, настрій усе одно не поліпшувався. Час від часу дружина на задньому сидінні починала плакати, і в її схлипах було стільки розпачу, що в Губченка починало боліти серце. Під вечір заплакала Оленка. Звісно, у неї були інші, вагоміші причини. А втім, хтозна, чиї сльози були більш обґрунтовані. Сльози — як час. У кожного свої, кожному для них достатньо тих причин, які є.

Сам Губченко, звичайно, не плакав у дорозі, але на душі було дуже гидко.

Пухівкою довелося поблукати — не тому, що село заплутане, а просто вночі в незнайомому населеному пункті розібратися взагалі важко. А ще ж і номери на будинках є далеко не скрізь. А в багатьох вони ховаються за вишнями та яблунями… І спитати ні в кого — глупа ніч надворі. Це в містах люди ночами вештаються вулицями, а в селах — сплять.

Однак господарка «зеленого готелю» на самому краєчку села не спала. Мабуть, помітивши світло фар, вийшла до хвіртки, привіталася, відчинила ворота, впустила на подвір’я машину, відвела їх до кімнат.

Кімнатки були невеличкі, невисокі, але ошатні й чисті, власне, це була звичайна сільська хата, тільки двоповерхова. Поки вони роздивлялися своє нове помешкання, хазяйка спритно принесла на таці три чашки молока з яблучним пирогом. Губченко зазвичай на ніч не їв, але тут не зміг утриматися. Та й дівчата його з насолодою все строщили.

Коли вони прокинулися, хазяйка Оля вже була на ногах. Тепер вони її роздивилися: молода ще жінка років, може, тридцяти, миловида, кругленька, з акуратною, цілком міською стрижкою і великими, аж надто блакитними очима. Вона швидко зварила досить пристойну каву, до кави подала сиру й ковбаси з хлібом, таким пухким, як сніг.

— Ви погуляйте, поїжте фруктів — абрикоси закінчуються, а яблука ще зелені, тільки білий налив — там, у кінці саду. Ті вже нічого, їсти можна. Ну, і ягоди зрілі — й смородина, й порічка, й аґрус, і малина, звичайно. Їжте все, скільки вам заманеться. Там у кінці саду є хвіртка, а за нею стежина до річки. Ну, тут недалеко — може, метрів п’ятсот. Там добрий берег, піщаний. Тільки по дорозі дивіться під ноги. Каже сусідка, бачила гадюку. Та й по телевізору казали, що їх цього року розвелося чомусь. Не знаю, я не бачила. А хвіртку, будь ласка, зачиняйте за собою.

— Та ми якось… — пробурмотів Губченко. — А тут є десь крамниця, щоб купити купальники?

— А нащо їх купувати? У мене там стільки… Всі випрані, чисті. Люди знаєте, бува, забувають… Ви невеликі, — обміряла вона поглядом жіноцтво. — щось собі підберете.

— А багато у вас буває людей? — поцікавилася Оленка.

— Та чого ж… Є. Зараз тільки чогось уже тиждень нікого не було. От тільки ви. А завтра ще повинні заїхати — чоловік із жінкою.

— А ви сама живете? — спитала Губченкова дружина.

— Та чого ж сама — з чоловіком і дітьми. У мене двоє дівчаток. Ну, малі ще. Ми ж не тут живемо: он наша хата!

Сходили скупалися, потім пообідали, а після обіду Губченко сказав, що йому треба з’їздити в одне місце.

— В яке? — сполотніла дружина.

— На риболовлю.

— Губченку! Відколи це ти став рибалкою?

— А відколи ти бігаєш зайцем по Україні?

— Знаєш що… — Дружина добирала слова, готова спалахнути.

— Заспокойтеся, — втрутилася Оленка. — Мамо, ну сама подумай. Скільки ми можемо тут насолоджуватися життям? Тиждень? Два? Треба ж щось робити. Досі батькові вдавалося нас захищати. Тому хай їде.

— Куди?

— Ну воно тобі треба — куди? Я теж не знаю. Але краще не закудикувати. Розбереться.

Просто так здатися дружина не могла.

— Коли повернешся?

— Пізно.

— Коли пізно?

— Послухай, люба, я ж не гуляти їду. Постараюся раніше. Але — як складеться. Мені не телефонуйте. Я ось собі в Дніпропетровську придбав стартовий пакет, заміню картку, тоді вам зателефоную сам. Ну все, щасливо.

Загадка лисого хлопчика

Машину він залишив за дві вулиці. Пройшов до заповітного підвалу від річки. Сторожко визирнув на вулицю. Ніде нікого. Важливо було не засвітитися не лише хлопчикам нівроку, а й сусідам. Наче злодій, прокрався до зарослого фундаменту, відімкнув замок і опинився в чужій темряві. Скарби його були на місці.

От що добре зробив колишній господар цього підвалу, так це те, що провів сюди електрику. Світла запалювати Губченко не збирався. Ще бракувало, щоб хтось із вулиці помітив, що в підвалі світиться. А от комп’ютер увімкнути — не проблема. З годину пішло в нього на те, аби зробити добру розетку, все попід’єднувати, одне слово — зібрати МГ в портативному, так би мовити, варіанті. Добре, що все приготував заздалегідь, іще коли вперше потрапив до цього підвалу.

Він відкрив свій скан і спробував повернутися на те ж місце, де бачив дівчинку в ступі. Це йому вдалося. Але далі почалися невдачі. Він добре пам’ятав, що ступа полетіла на північ — уздовж берега річки. Він також вирушив на північ. Досить довге рухався в тому напрямку, але так і не знайшов ознак села.

«Якби вона йшла пішки, — думав Губченко, — то могла б змінювати напрямок сто разів. Там треба яр оминути, там непролазні зарості, там озерце, там іще щось. Це зрозуміло. А якщо вона летить, ніякі зміни напрямку їй не потрібні. Вона може летіти навпростець».

Він іще просунувся на північ на п’ятдесят кілометрів — і все одно нічого. Обстежив усе, що було на схід від місця, де опинився, — аж до берега. І теж нічого. Губченко зрозумів, що треба рухатися не в просторі, а в часі. Він повернувся на те саме місце й почав відкручувати час назад. Ось прилетіла ступа з двома дітьми, ось хлопчик задки подався в ліс, дівчинка через кілька хвилин вирушила задки за ним… Усе це він бачив раніше. Нарешті вони знову відлетіли, а Губченко, чомусь переконаний, що це був не перший їхній візит, і далі відкручував час.

І дочекався, коли на цей же берег прийшли троє інших дітей з собакою Кіно задом наперед його дратувало, тож він швидко прокрутив його до початку й почав дивитися вже в нормальному часовому режимі.

Історія перед ним розгорталася не менш приголомшлива, ніж та, що він її бачив раніше. Спочатку дівчинка розмовляла з потворними зеленими русалками, і Губченко з тієї розмови майже нічого не зрозумів. Зрозумів тільки, що русалка багато знала, та не поспішала ділитися своїми знаннями. Потім вони вийшли до вже знайомої йому яруги, але тут знову було щось неясне. Вони, схоже, не бачили ні доріжок унизу, ні брами. Щось їм заважало. А що саме, Губченко збагнути не міг. Дітям треба було повертатися до свого села, але чомусь вони не могли йти тією дорогою, якою прийшли. Дівчинка ще раз спустилася до води й попросила русалок, щоб її та її друзів пропустили берегом. Однак русалки сказали, що вони берегом усе одно не пройдуть, бо там чатує якийсь загадковий Чата.

Один із хлопчиків був зовсім лисий. Звали його Лесиком. Дівчинку — Лелею. Губченка вразило, як сильно, по-дорослому, ці діти кохають одне одного. Навіть коли вони посварилися на березі, й Губченко вже думав, що зараз повбивають одне одного, все закінчилося міцними обіймами.

Він упізнавав Десну, береги й дерева, але не впізнавав того світу, в якому жили ці діти. Вони були без ступи, і все ж навколо було стільки химерного! Невідомий науці звір чата, наприклад, був загадковою й небезпечною істотою, яку Губченкові так і не вдалося побачити. Як не вдалося й зрозуміти, яким чином цей чата зміг прилаштувати на березі змію, що зупиняла перехожих і надавала йому можливості змивати їх у воду.

Потім він жахнувся, побачивши, як на дітей нападає неймовірна зграя неймовірних видр — Губченко й не уявляв, що вони такі величезні й полюють зграєю. Втім, можливо, вони стали такими великими й змінили звички потім — через століття. Він знав, що еволюційні зміни так швидко не відбуваються, але ж про мутації й досі ніхто достеменно нічого не знає.

Однак що довше він спостерігав за дітьми, то більше вони його вражали — своєю спритністю, своїми вміннями, своєю пристосованістю до цього світу. І своєю самовідданістю, готовністю до самопожертви заради інших. Коли лисий хлопчик навмисне здався якимось мисливцям, щоб відвернути їхню увагу від Лелі й Василька, він зробив це без вагань і роздумів.

А найдивовижніші події сталися в селі, куди лисого привели мисливці. З їхньої поведінки Губченко був упевнений, що хлопчика вб’ють. Але побачивши, що він лисий і босий, все село почало ставитися до нього як до святого. Розгадка була проста і разом з тим мало не сакральна: на великому камені посеред села було вирізьблено досить темне за змістом застереження, з якого, вилущивши раціональне зерно, можна було зрозуміти, що вбивати цього хлопця не можна.

Але що найбільше вразило Губченка, це те, що в тому написі було сказано, що тільки цей хлопець зможе зупинити «неміряну, але кінечну черву». Отже, про небезпеку, яку несе людству це рукотворне диво, хтось у тому світі знав. Хтось попереджав його мешканців. Хтось підказував лисому хлопцеві його місію. Чому саме йому? Що означає «непіддатний смерті»? Це поки що було Губченкові неясно.

Хоч він і пропускав ті шматки фільму, які йому здавалися нецікавими, все ж коли вимкнув МГ, з’ясував, що вже вечір. Він усе знеструмив, розібрав на деталі, найважливіші, найскладніші забрав із собою, замкнув підвал і поїхав до своєї родини.

Що ж ти, Колю, накоїв?!

Схоже, за дачею взагалі ніхто не стежить. Або стежить так майстерно, що Губченко вже другий день не може його викрити. Втім, може, й справді нікого, крім сусідів, немає. А сусіди… Ну, не всіх сусідів він знав, але ті, кого знав, були начеб людьми порядними. Якби ж то побутова порядність була запорукою…

Та менше з тим. Він знову був у підвалі й далі дивився історію хлопця, непіддатного смерті. Але не довго. Вбивство й відродження хлопця справили на нього таке враження, що далі дивитися він уже не зміг. Хотілося курити. Вчора він забув про куриво, а нині відчув, що без сигарети не виживе. Курити в підвалі він не міг, виходити було небезпечно. Щоб якось угамувати себе, вирішив подивитися щось інше. Та й необхідність у тому була.

Губченко поставив скан Биковця й час — за десять хвилин. І дуже вчасно, бо побачив те, про що давно здогадувався. Заступ сидів за столом у кабінеті, і це був зовсім не той кабінет, у якому Губченкові доводилося бувати. В їхньому інституті всі приміщення, навіть відремонтовані, як-от кабінети директора і заступників, мали вигляд чогось учорашнього. А тут навколо Миколи Миколайовича був що називається євроремонт. І меблі — зовсім не такі, як в інституті.

А перед Заступом стояв кручений хлопчик, якого Губченко вже знав. Це він перед Коміренком розігрував із себе крутого шефа. Тепер його колотило. Язик йому заплітався, й сам він нагадував цуценя, що передчуває розплату за калюжу. Він мовчав.

— Я слухаю, Колю! — приязно озвався Заступ.

— Це… — Коля наважився подати голос, — все.

— Ага, — Заступ став просто лагідним. — Тобто дилетант на «жигулях», я маю на увазі, дилетант на «жигулях», обтяжений дружиною і донькою, я маю на увазі, зміг укотре заплутати сліди й збити з пантелику, збити з пантелику твоїх… вовкодавів, Колю, я маю на увазі… Так?

— Так, — після паузи хрипко відповів Коля.

— Ну, і як їхнє здоров’я, я маю на увазі?

— Е-е-е… Василю Васильовичу?

Отакої! Виходить, Заступ тут — Василь Васильович!

— Зрозуміло, що тобі нічого не зрозуміло. Ну, та це ж… я маю на увазі.. Що ж тут удієш, коли людина не розуміє… Нічого не розуміє, я маю на увазі Іди, Колю. Працюй.

Коля сполотнів. Він не рухався з місця й тремтів іще дужче: краплі поту тепер не стікали його обличчям донизу, а розліталися, немов із сегнерового колеса.

— Василю Васильовичу! Я їх поміняю.

— Ти думаєш, за них щось дадуть, Колю, я маю на увазі? Іди, Колю, йди. Працюй.

Коля не рухався з місця. Він і сам уже зрозумів, що він — відпрацьований матеріал. Його було шкода. Але було цікаво, як він вийде з кабінету. Бо Губченкові здавалося, що він стоїть на ногах за інерцією, тож варто йому лиш спробувати зробити крок, і він обсиплеться на підлогу.

Його врятував телефонний дзвінок. Перед Заступом на столі лежали два мобільники, але задзвонив третій — у боковій кишені розкішного піджака, якого на ньому ніхто в інституті не бачив. На мить Заступ став схожим на Колю. Він метушливо потягнувся за телефоном і зробив жест рукою. Цей жест на якийсь час повернув Колі життя. Той розвернувся й вилетів із кабінету, мов корок із пляшки шампанського.

Губченко перемістився в тіло Заступа і встиг почути з телефону:

— Я тебе чекаю через п’ятнадцять хвилин.

— Звичайно, Василю Васильовичу! — запопадливо відповів лже-Василь Васильович.

Він сховав телефон, підхопив два інші, кинув у селектор: «Машину» — і вийшов у шафу. Там був ліфт, який, схоже, завжди чекав на нього. Ліфт спустився на кілька поверхів, і Заступ вийшов до дверцят великого чорного авто. Він іще не зачинив дверцят, як машина рвонула з місця.

Вони мчали майже винятково зустрічною смугою, не зважали на світлофори, і Губченко, хоч він знав, що йому ніщо не загрожує навіть у випадку найстрашнішої катастрофи, обливався потом у своєму, чи то пак чужому, підвалі. Але встигли за чотирнадцять хвилин.

І даремно. Бо довелося хвилин сорок чекати в приймальні. Там не було секретарки, а був майор, який досить непривітно привітався з Заступом, і той почав помітно нервувати. Його хвилювання зростало з кожною хвилиною чекання, тож до кабінету, коли запросили, він зайшов уже в належній кондиції — мокрий наскрізь і готовий до найгіршого. Губченко не міг не позловтішатися. А далі — ще більше радості.

— Ну що, Колю, як справи? — спитав його генерал, не запропонувавши сісти.

— Усе гаразд, товаришу генерал, я маю на увазі.

Генерал раптом посуворішав:

— Це ти мене маєш на увазі чи справи?

— Я маю на увазі… Я не маю на увазі ні вас, ні справи… — Заступ щось таке пробелькотів, чого й сам не зрозумів.

А генерал весело розреготався:

— Ну, ти, Колю, вмієш загнути! Ги-ги-ги!

Коля теж залився догідливим сміхом, хоча це й не змусило його розслабитися. Він і далі був наляканий і напружений. А Губченко відчував дивне дежавю. Так ніби цю розмову він уже чув, ніби знав напевне, чим вона закінчиться, от тільки забув. Принаймні було зрозуміло, чию роль виконував Заступ перед Колею.

— Що там в інституті? Директор на місці?

Заступ негайно вхопив потрібну інтонацію й дуже серйозно відповів:

— Нікак нєт, товаришу генерал. Він у відпустці, я маю на увазі, турбувати себе заборонив. Турбувати заборонив. Сказав, тільки в разі ядерної війни.

— Це ж як треба про себе уявляти! — зовсім щиро здивувався генерал. — Наче крім нього і війни ядерної нікому провести!

Тут Заступ не втримався й голосно розреготався. Генерал дуже уважно стежив за його настроєм. Помітивши це, Биковець ураз захлинувся власним сміхом і закашлявся.

— Та й взагалі, — вів далі генерал уже іншим, ніби як утомленим голосом: — Що там у вас в інституті може бути влітку. От би мені таку службу. Керівництво у відпустці, й на роботу ходити не треба… — Він мрійливо закотив очі.

— Ну, не всі там не ходять, товаришу генерал. Я, наприклад, щодня на роботі.

— Це ти молодець, Колю, молодець! — похвалив начальник. — А що це в тебе з оком? Ніби впав де?

Минуло вже так багато часу від «побутової травми» Заступа, що генерал навряд щоб міг помітити якісь сліди.

— Та то пусте, товаришу генерал, я маю на увазі. То таке. Вже минулося. Я маю на увазі, вже й не видно.

— Ну я ж побачив.

— Так то ж ви, товаришу генерал!

— Гаразд, гаразд, підлизуєшся. — В очах у генерала промайнув якийсь теплий вогник. От що таке лестощі! І знає, що лестять йому, а все одно купується. Навіть коли діти лестять, а ти точно знаєш, що хочуть позачергову порцію морозива, все одно купуєшся. — Тобто все добре, Колю?

— Так, товаришу генерал. Усе добре, я маю на увазі.

Генерал так тріснув кулаком по столу, що на протилежному боці земної кулі стався невеличкий землетрус.

— Що ти мені свистиш? — пронизливо й грізно закричав він. — Що ти мені свистиш?

— Та я, товаришу генерал…

— Я тебе не питаю, що ти! Я питаю, що ти мені свистиш, твою мать! Свистить він мені! Що ти мені свистиш? Що ти мені свистиш?! Ти кому свистиш, твою мать? Га?

— Товаришу генерал…

— Малчать! Ти хоч розумієш, твою мать, кому ти свистиш? Га? Я тебе питаю, га? Все гаразд у нього. Ти органи виставив на посміховисько, твою мать! Я життя присвятив службі в органах, це тобі зрозуміло? Зрозуміло, я питаю? А ти мене на посміховисько виставив! Ти Дзержинського, твою мать, на посміховисько виставив!!! Ти розумієш це? Про тебе анегдоти розказують! І ти мені доповідаєш, що все гаразд, твою мать? Чи що ти мені тут свистиш, твою мать? Га? Ти що, особисті стосунки з’ясовувати вирішив, прикриваючись високим званням особіста? Га? Твою мать?

— Товаришу генерал…

— Малчать!!

Запала тиша. Вона тривала досить довго, і Губченко не здивувався б, якби в Заступа були вже мокрі штани. Бідолашний Микола Миколайович стояв виструнчившись, задерши голову, жоден м’яз у його тілі не подавав ознак життя. Це була скульптура, залізний Фелікс це був.

— Що ж ти накоїв, Колю? — лагідно спитав його генерал. — Ну гаразд, гаразд, розповідай усе по порядку. Та ти сідай, що стоїш посеред кабінету?

Заступ сів до приставного столика, генерал обійшов свій неосяжний стіл і демократично примостився навпроти Биковця на стільці. Це було цікаво, тож Губченко відділився від Заступа й подивився на нього збоку. І справді в його очах були сльози. І взагалі — моторошно дивитися на людину. Губченко раптом подумав, що Биковець же теж людина. І що в нього не таке просте життя. І воно зараз висить на ниточці. Ясна річ, розповісти правди він не міг. Приховувати надто багато — теж не міг. І треба було вибрати серединну версію, яка й генерала влаштувала б, і дозволила самому займатися далі інститутом, у якому раніше працював покійний Коміренко.

І Заступ почав плутано розповідати незбагненну історію про те, що такий собі Губченко неодноразово заявляв, що готовий виїхати за кордон і вивезти свій прилад, що вміє прогнозувати соціальні процеси. Щоб припинити це, він, Биковець, вирішив провести збори трудового колективу інституту, так би мовити, повернути цього Губченка до реальності, до справжніх завдань, які стоять перед інститутом…

Генерал слухав з помітним зацікавленням, не перебивав протягом добрих десяти хвилин. А потім поставив цілком логічне, як на Губченка, запитання:

— Де цей прилад, Колю?

— Ми його шукаємо, товаришу генерал.

— Хто ми, Колю?

— Ну, я і мої люди.

— Які твої люди? Працівники інституту?

Заступ зрозумів, що проговорився. Він нервово сковтнув щось таке, що було у нього в горлі, й прокашлявся.

— Та які там працівники… Це мої… ну, колишні колеги… Просто друзі…

— А де ж сам цей Губенко?

— Губченко.

— Ну Губченко.

— Ми його шукаємо, товаришу генерал.

Генерал подивився на Заступа з глибоким співчуттям.

— Тобто це ти мені зараз розповідаєш, що мав факти неприпустимих розмов одного зі співробітників свого інституту… Тобто інституту, який тобі довірено захищати й обороняти від ворогів країни… Тобто ти мав факти, і замість того, щоб відкрити оперативне провадження, вирішив присоромити якогось Губченка на зборах трудового колективу. Після цих зборів, на яких ти, Колю, по вуха обісрався, цей самий Губченко втік, прихопивши з собою цінний прилад, і зараз десь торгується з закордонними покупцями. Я правильно тебе зрозумів, Колю?

Заступ поплямкав, але нічого не відповів.

— А який він, цей прилад, Колю? Він завбільшки з кімнату чи кишеньковий, чи як автомобіль?

Заступ захитав головою.

— Що ні, Колю? Ти не бачив цього приладу?

Заступ захитав головою.

— А хто бачив, Колю?

Заступ захитав головою.

— Отепер зрозуміло, Колю.

Цієї миті задзвонив телефон. Точніше, це був не дзвінок, а повідомлення SMS. Ні генерал, ні Заступ не звернули на дзвінок ніякої уваги. А ще за мить Губченко зрозумів, що це прийшов SMS на його телефон. На телефон з новою карткою. Тобто на номер, якого ніхто не знає. Він запанікував, здалося, зараз і ті, в кабінеті генерала, почують його. Губченко вимкнув МГ, зняв окуляри й навушники й прочитав послання. Це оператор пропонував йому нові, вигідніші тарифи. Губченко спересердя вимкнув телефон і тут почув дивні звуки за дверима підвалу, а потім просто над собою — на стелі чи то пак на потенційній підлозі потенційного будинку.

Господарка бетонного фундамента

Він був у пастці, яку сам собі вибрав. Вийти — означає відкритися. Хоч хто б там що робив — усе одно погано. Якщо це лазять діти — вони його побачать і розкажуть батькам, що «там якийсь дядя живе». І хтось із батьків неодмінно вирішить перевірити. І впізнає Губченка. А хтось, можливо. зацікавиться, чим він там таким займається. Якщо це його переслідувачі тоді взагалі все пропало, і МГ потрапить до рук Заступа.

Він не міг вийти. Добре хоч, у підвалі на дверях була внутрішня засувка Якщо почнуть ламати залізні двері, він матиме час просто розчавити МГ підбором. Але чи не знайде хтось шлях до відродження машини після цього?

Звуки стихли. Але Губченко сидів непорушно. Щось сталося з ним. Шок мабуть. Десь він читав, що коли злочинцеві вдається відірватися від «хвоста», він на радощах втрачає пильність і попадається на якійсь дурничці. Класичний випадок. Те саме сталося й з ним. Чого було б не поставити якісь датчики, якісь — бодай іграшкові — перископи?

Губченко вже звик боятися. Страшно йому було давно. Але останні два-три дні він жив майже без страху. Послухавши розмову Заступа з генералом, він майже повернувся до нормального життя. Однак несподіване вторгнення сторонніх звуків не просто повернуло страх. Він ніби тільки й чекав, щоб заповнити емоційний вакуум. Як річка, яку стримує гребля: вона чекає й нудиться. Та колі: в греблі утворюється бодай невеличкий пролам, вода миттю його розширює й виривається на волю, затоплюючи ще більше, ніж їй належало раніш.

Страх паралізував його, зробив зовсім нездатним думати й діяти. Так і сидів, натягнутий, мов струна, отупілий до рівня Заступа.

Втім, якась частка свідомості все ж працювала. Бо Губченко себе зловив на тому, що він несправедливий до Биковця. Адже той знав, чого він боїться, коли розмовляв з генералом. А він, Губченко, просто боїться, не знаючи, чого чи кого. Але цей голос розуму пролунав неголосно й невпевнено.

Невідомо навіть, скільки часу минуло в цій наелектризованій тиші. Аж поки над головою знову почувся той самий незрозумілий шум. Ніби хтось дряпає чимось дерев’яним об бетон: шурх, шурх-шурх-шурх, шурх… Може, це просто гілка шурхотить по фундаменту? Ні. Гілка робила б це з якоюсь ритмічністю. А тут явно чутно неприродну стихійність. Звичайно, всіх ритмів, можливих у природі, ми не знаємо, знову спромігся на подобу думки Губченко. Але від цього, почувши морзянку, наприклад, ми не подумаємо, що це так пищить якийсь птах. А може, це птах?

Або віслюк. Буриданів. Той помер із голоду, бо не знав, яку вибрати купку сіна: вони йому здавалися однаковими. Щоправда, він мав вибір. А Губченко… Ні. Він знав, що вибір є завжди. До того ж один і той же вибір може бути правильним за одних обставин і неправильним за інших. Є час переховуватися, а є час виходити з піднятим забралом. Є час збирати інформацію і час розвіювати її. Час боятися й час безумствувати. Час програвати й час вигравати.

Цікава гра — вигадування таких антонімічних пар, нібито сповнених змісту. Це таке виправдання бездіяльності, як дві купки сіна. Я б, мовляв, давно поїв, коли б знав, яка купка більша, я б, мовляв, нічого не пожалів, якби нині був час роздавати каміння…

Або інакше: я б, звісно, вийшов, якби знав, хто це там так дивно й загадково шурхотить. Він підкрався до ляди й беззвучно відкинув клямку. Сонячне світло вдарило по очах. Нікого. Літо. Спека. Будній день. Ті, хто зараз у відпустці й сидять на дачах, швидше за все — на пляжі. Або в хатах, де значно прохолодніше. Не так, звичайно, прохолодно, як у підвалі, де Губченко навіть трохи змерз, але й не так спекотно, як на вулиці. Під таким сонцем матері навіть по морозиво до крамниці дітей не випускають.

З одного боку, це добре. Ніхто не помітить його. З другого боку, якщо його зараз битимуть, різатимуть чи засовуватимуть у багажник чорної «волги», також ніхто не побачить. З усіх інструментів, які лишилися в підвалі від колишнього власника, зараз Губченкові найдужче припав до душі розвідний ключ «попка». Він притиснув «попку» до стегна й вистромив голову. Тихо. Шурхіт припинився. Воно завмерло й чекає, що буде далі. Або готується до стрибка. Або до удару. Або до пострілу. Втім, останнє — малоймовірно. Хіба що з арбалета чи лука.

Губченко різко сховався, залишивши дверцята відчиненими. Страх уже дозволяв рухатися й думати, але зовсім іще його не полишив.

Нічого не відбулося. То може, там нікого й немає? Він легковажно вийшов з підвалу. Єдиним шляхом на «дах» була велика купа глини, колись висипана під бетонну стіну фундаменту. Під дощами й снігами вона опала, стала пологою, хоч у дощову погоду, мабуть, нездоланною. Але зараз, суха й тверда, дозволила легко піднятися на перекриття.

Сусідня верба, яку, слід гадати, ніхто тут не саджав — сама виросла невідь із чого, — нахилилася над зародком хати й рясним гіллям дбайливо вкрила ненароджену дитину. Навіть звідси, зблизька, неможливо було роздивитися, що там, під тим гіллям.

Губченко щойно вийшов із підземелля, де було досить темно. Тут його засліпило яскраве сонячне проміння, а тепер знову треба було роздивитися те, що ховали у своєму затінку густі коси вербового гілля.

І все ж таки було страшно. Він залишив МГ незахищену, і якщо зараз із сутінків на нього, освітленого, нападуть, він стане винуватцем найстрашнішого. Заступ отримає МГ. Заступ її використає для підпорядкування суспільства. Він створить сірий світ, який вразив Губченка до глибини душі, хоч нібито побачене й було не таким страшним, як світ, підкорений червою, як теплий дощ, у якому люди полювали на людей, як рожеві шмарклі в скані виховательки дитячого садка…

Все це була правда, але відступати й тікати від невідь-чого Губченко більше не міг.

— Виходь! — сказав він відважно, хоч і відчув, що його голос прозвучав не дуже переконливо.

Він почекав і додав уже значно твердіше:

— Виходь, не бійся.

Але ніхто не вийшов.

Губченко розгорнув гостролисту запону й зазирнув у темряву. Звичайно, якби там стояв зловмисник, то поки очі Губченкові звикли до сутінкової темені, він би вже міг і не жити. Але там нікого не було. Жодної живої душі. І все ж саме звідси, з-під дерева, лунали ті зловісні звуки. Він подивився собі під ноги й обімлів.

Під ногами, на купі сміття, сиділо дивовижне створіння — їжак. Воно дивилося на людину зляканими очима, але не втікало, не рухалось, а навпаки — погрозливо пирхало. І причина цього незабаром стала зрозумілою Далі від Губченка, за їжаковою спиною, було гніздо, в якому сиділо трійко крихітних, не більших за мишу, їжаченят. Вони були страшенно зворушливі, хоч уже й колючі. Зрозуміло, що у мами їхньої сил проти цього великого чоловіка було небагато, і все ж вона не відступить і захищатиме дітлахів до останньої миті свого життя. Губченко зрозумів її й повернувся до підвалу.

Історія лисого хлопчика Лесика

Губченко знову ввімкнув скан Заступа, але той уже їхав до інституту. Він сидів на задньому сидінні автомобіля, й з обличчя його нічого неможливо було визначити. SMS від оператора мобільного зв’язку та їжачиха зі своєю малечею не дали Губченкові дізнатися, що ж ухвалив генерал щодо Заступа, а головне — щодо самого Губченка. Що ж, у минуле його машина зазирати не вміла.

Він трохи перемотав уперед і з подивом побачив, що автомобіль приїхав не до інституту, а на стоянку біля супермаркету. Саме туди, де й Губченко залишав свого «жигуля». Ото б могла бути зустріч! Від цього «мерседеса» він би навіть на Лозняковому «ланосі» не втік. Утім, навряд щоб Заступ сам його переслідував. Хіба в нього нема кому?

Від стоянки Микола Миколайович уже зовсім іншою людиною — поважною й неквапною — пройшов до інституту, зупинився, не вітаючись, біля охоронця, який виструнчився й чітко по-військовому доповів:

— Директор у себе, Миколо Миколайовичу, вчений секретар у себе, Миколо Миколайовичу, Губченко не з’являвся, Миколо Миколайовичу, Тихолоз на місці, Миколо Миколайовичу. — Доповідаючи, охоронець вирячившись дивився на Заступів костюм. Видно, приголомшений розмовою з генералом, Биковець геть забувся, куди в чому ходити.

Заступ кивнув і пройшов у свій кабінет. Там він пильно оглянув речі на столі — важкий письмовий набір, яким ніхто, схоже, ніколи не користувався, папір для нотаток, також стерильно чистий, телефони, календар-щоденник. Дивно, але поверхня стола змінилася від того дня, коли Губченко тут був. Микола Миколайович перегорнув сторінку й поставив у верхньому правому кутку сьогоднішнього дня галочку. Потім дістав з кишені мобільний телефон і натиснув на кнопку виклику.

— Слухаю вас, Василю Васильовичу, — озвався зляканий голос Колі.

Биковець промовчав, і Коля поспішливо додав:

— Радикальних результатів поки що немає, Василю Васильовичу. Але новини є. З’ясовано, що в Старому Новодубі об’єкт поміняв машину. Є пропозиція передати до ДАІ дані про авто, щоб його зупинили…

— Ага, — відповів Заступ саркастично, — ти б іще юних слідопитів підключив. Не діло ДАІ виконувати твою роботу. Отже, так. Знайти, встановити дуже обережний нагляд, але не чіпати ні його, ні членів родини до моєї команди. Все. — Він відімкнувся.

Навіть не бачачи в цю мить Колю, Губченко відчув, яке полегшення охопило того парубка.

Губченко вимкнув МГ й теж відчув полегшення. Отже, якісь зрушення на краще є. Можна перевезти родину на дачу й відігнати «ланос» до Позняка. Він уже майже вирішив виходити, але МГ не відпустила. Губченко повернувся; почав далі дивитися про лисого хлопчика Лесика. Він виставив час на два роки раніше й сидів до пізнього вечора, забувши про голод, сигарети й усе на світі.

Хлопчик був дуже спритний, він багато часу проводив у лісі й знав про ліс таке, чого Губченко навіть не міг зрозуміти. Він якимось дивовижним чином умів уникати небезпек, багатьох із яких Губченко також не міг збагнути. Ліс був дуже схожий на той, який він знав, але там відбулися несподівані мутації у флорі й фауні, хлопчик сприймав їх як належне, хоч було зрозуміло, що й він не все знає.

Насправді його звали не Лесик, а Лисий — у їхньому селі, мабуть, люди розучилися давати звичні Губченковому вухові імена — людей називали Бородою, Вуханем, друга Лесикового звали Довгоногим, і тільки одне з імен вразило Губченка своєю недоречністю в тому світі: вчителя, з яким Лисий проводив дуже багато часу сам на сам, звали Інженер. Інженер був суворим і наполегливим наставником, було ясно, що він готував хлопчика до якоїсь особливої місії, про яку поки що нічого не казав.

Іще була там дуже вродлива дівчина Люба, яка також незрідка приходила до Інженера, і теж коли нікого іншого в учителя не було. Власне, Любу він нічого й не навчав, як і решту односельців. Він у селі був радше старійшиною. ніж учителем.

А Люба часто сама ділилася з Інженером новинами, які невідомо звідки приносила. Губченко, звичайно, міг за нею простежити, однак він тепер був надто захоплений долею Лисого, тож вирішив з Любою все з’ясувати пізніше, коли вже знатиме про Лисого якомога більше.

Інженер навчив хлопчика читати. Губченко був вражений, що цей чоловік спромігся зберегти книжку. Вона геть розлізлася, папір майже розсипався, але читати ще можна було. Лисий прочитав «Пригоди Робінзона Крузо». Схоже, й Довгоногий прочитав книжку — це можна було зрозуміти з деяких його висловлювань, але чомусь читання було секретом. Хлопці про це не обмовилися один одному жодним словом.

А потім Довгоногий загинув. Це було жахливо: він вийшов на галявину, й на нього кинулися невеличкі крилаті комахи, які за кілька секунд сточили хлопця до кісток.

Інженер тоді став особливо уважним і навіть ніжним до Лисого. Мотиви старого часто були незбагненними для Губченка. Але це, мабуть, нормально, бо ж він так мало знав про цей світ, зрештою, про самого Інженера. Однак за кілька місяців він зрозумів, яку місію покладає на Лисого старійшина. Хлопець мав принести з Руїни — очевидно, старого зруйнованого міста — якусь речовину, котра допомагатиме очищувати воду. Губченко так і не вловив, що то таке. Та менше з тим.

Завдання справді було важливе, бо ж село вигибало: вода в річечці була отруйна. Губченко думав, що й лисина хлопця, й інші мутації його односельців насамперед походили від чимось серйозно отруєної води. Та от у чому головна придибенція! Старий вочевидь уже давно готував хлопця до цього походу, а остаточно вирішив послати його тільки після дуже дивної розмови з Любою.

— Я точно знаю, що вони шукають саме його. І ще двох дівчат. Вони й села знищують заради цього.

— Любо, я не можу його зараз відрядити. Він іще не готовий.

— Буде пізно.

— Ти можеш зрозуміти чи ні? Це вбивство!

— Але село виживе…

— Не виживе воно без води.

— Краще без води, ніж отак…

Завжди впевнений у собі Інженер справляв у цій розмові жалюгідне враження. Він увесь час бгав пальцями своє жовте вухо, ніби хотів його запхати собі в голову. Він був наляканий і нерішучий. А коли Люба пішла, погукав до себе Лисого й наказав йому наступного дня вирушати.

Потім Губченко стежив за божевільно страшною подорожжю Лисого й побачив, як той познайомився з Лелею, як вони удвох відважилися на безумну битву з вовкулаками — щоб урятувати дітей. Серед тих дітлахів була й чарівна золотоволоса дівчинка Марічка, перша дитина з цього села, з якою Губченко познайомився завдяки своїй МГ.

Далі дивитися не було ні фізичних, ні моральних сил. Надто багато переживань і пригод. Губченко повернувся до дружини й доньки пізно ввечері, коли вже небо було помережане великими яскравими зірками. Він знав, що Лисий любив (любить? любитиме?) дивитися на зірки. Тож, замкнувши машину, ще стояв кілька хвилин на подвір’ї зеленого готелю, курив і дивився на небо, намагаючись уявити, як воно — робити те саме, але в зовсім іншому, ворожому й непередбачуваному світі.

Чуття єдиної родини

Уранці вони розрахувалися з милою господаркою готелю, заїхали на базар на Троєщині, закупили харчі й приїхали на дачу. Губченко тільки й сказав їм, що поки що можуть спокійно тут пожити.

— А зразу не можна було привезти нас на дачу? — Дружина ніяк не могла погодитися з тим, що всім тепер керував Губченко. Бо керував він, ясна річ погано. От якби вона знала все те, що знав він, вона ухвалювала б значно зваженіші рішення.

Втім, протести її були несміливими й невпевненими. Більше обурення викликало інше: коли через дві години після приїзду Губченко подіставав з підвалу старі вудки, якими не користувався років із двадцять, і сказав, що збирається на риболовлю.

— Відколи це ти рибалкою зацікавився? — вже на повну силу запротестувала жінка. — То цілими днями його не бачиш, тут приїхали на дачу, стільки роботи, а він… Хто це рибалить опівдні?

— А коли ж? — не до ладу перепитав Губченко.

— Коли всі люди! — гримнула дружина. — Люди або, спозаранку йдуть на рибу, або під вечір. А то ти не знаєш!

Звісно, навіть для самого Губченка привід утекти з дому був не дуже переконливим. Тож дружину він тим більше не міг переконати. Зрештою, вона так до кінця й не повірила, що її чоловік справді потрапив у велику небезпеку. Бо велика небезпека може бути викликана або дурістю, або великих звершенням. Дурнем він не був, це вона визнавала, а от великих звершень визнати за ним не могла.

Втім, можливо, він приписував їй думки, яких насправді й не було. Але те, що вона до кінця не вірила в цю історію і в цю небезпеку, це вже точно Не вірила. Та й чого б це вона раптом повірила? Хто в таке повірить? Де це в таке вірили? Але поведінка чоловікова була надто вже несподіваною незвичною. Ну і, звісно, вся ця історія з обміном автомобілями… Людям яких двадцять чи тридцять років не бачив, своєї нової машини не довіряють навіть на двадцять хвилин — по пиво з’їздити. То було переконливо. А зараз — риболовля! Та яка ж нормальна жінка в таке повірить!

Однак Губченко нічого не став їй пояснювати. Просто пішов до річки потім повернувся іншою вулицею і, пересвідчившись, що його ніхто не бачить, пірнув до свого, чи то пак нічийого підвалу.

Він ніби був під наркотиком — не міг прожити цей день, не побачивши продовження історії Лисого. Попри всі жахи, які йому довелося бачити в цій історії, вона була єдиною з усіх бачених раніше, яка тримала в собі певний заряд оптимізму. І річ не тільки в тім, що в цьому світі життя тривало й люди вели хай тяжку й виснажливу, але ж боротьбу за виживання. Саме вже це надихало.

Головне, що дарувало Губченкові оптимізм, був цей хлопчик. Він був чесний і відважний, нездатний на зраду чи підлість. Він мав відданих друзів, і вони також були чесні, сміливі й талановиті. Він мав здібності, яких не мали інші люди. Він умів уникати небезпеки. Він мав подругу Лелю, яка могла оживити людину. Він нарешті був цілісною і неподільною особистістю, що Губченка захоплювало особливо.

У Лисого не було другого Я. Він не був тут — хорошим хлопчиком, а там — самим собою. Він не змінював мови й манери поведінки. Він був чоловіком, мужчиною, дарма, що мав тільки тринадцять-чотирнадцять років. Коли Губченко мав такий самий вік, він мріяв бути таким. Тільки сил йому не стало відстояти себе, свою внутрішню правду, не той стрижень він мав у душі. Він і зараз хотів би бути Лисим.

Губченко останнім часом багато думав про те, чим заслужили люди такий кінець. Що в них такого поганого? В чому їхнє слабке місце? В чому його, Губченка, особиста провина? І от зараз йому спало на думку, що він знає відповідь.