Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Зашморг часу

Він знав, що всі побачені історії може додивитися. Як склалася доля Киці, яку зрадив її коханий, чи знайшли причину «тектонічних явищ», котрі стали причиною загибелі Спідюка, що сталося з парубком, якому винесла вирок його МГ… Він усе міг додивитись. Але не хотів. Власне, хотів, та все те було якимось неактуальним, ніби казка, якої в дитинстві не дочитав, бо випадково здав книжку до бібліотеки, а потім вона постійно була в когось на руках, а потім забулося, захопили інші книжки, інші справи…

Тепер його захопила історія лисого хлопчика, тож не додивившись її, він ні про що інше не міг думати.

Після тривалої перерви, коли вони з дружиною і дочкою займалися дачею і Губченко майже виправдався перед Тихолозом, справді зробивши невеличкий косметичний ремонт, він нарешті поставив крапку в хатніх роботах і пішов «ловити рибу».

Був світанок. Через річку пролягала гаряча доріжка від половини сонячного колеса, що вже котилося десь за отавами протилежного берега. Трава при березі була ще мокра, росяна. Якби зараз нагодився хтось зі справжніх рибалок, нічого, крім кпинів, Губченко від нього не почув би. І справді казна-що: у кросівках, без головного убору, зі старенькою вудкою, волосінь на якій така перекручена й посохла, що жоден жаб’ячий пуголовок не наважиться викликати до себе цілковиту зневагу підводного світу й наблизитися до цього антикваріату. Тож він навіть не намагався зайняти на березі пристойне місце, а швиденько сховався в тій ничці, яка так і не встигла стати підвалом чиєїсь дачі.

…А потім він їх загубив. Найгірше — Губченко не розумів, куди вони прямують і по що. Він не міг собі дозволити довго сидіти й спостерігати, як Лисий з Лелею, Марічкою і старим мисливцем Опеньком пробираються лісом. Він постійно «прокручував» час, не залишаючи мандрівників, але й не чуючи їхніх розмов. Тож коли вони пішли вузенькою, якоюсь мало не лисячою норою попід заростями ліщини, Губченко теж вирішив «прокрутити» — і вони раптом зникли.

Він швидко промчав до кінця заростей — нікого. Повернувся назад — теж нікого. Потім вирішив, що десь пропустив відгалуження цього проходу — вони могли туди звернути, а він ганяє туди-сюди. Пройшов без «прокручування» весь лаз іще раз — ніякого результату. Тоді згадав давню мудрість: якщо двоє бігають, шукаючи одне одного, то ніколи не знайдуть. Треба щоб один стояв на місці. Він вийшов із проходу й зупинився, почав «прокручувати» час.

Навіть уявити не міг, як довго доведеться цим займатися. Там, у майбутньому, закінчився день, минула ніч, і нещасний вартовий уже втратив сподівання, коли раптом вони вийшли з-під ліщинових нетрів.

Читачеві вже відомо, що там сталось, а для Губченка це було потрясіння. Коли пишеш наукову працю, все, пов’язане з темою, стає головним, неймовірно важливим. Надто ж якщо твоєю темою є час. Знайти таке диво — часовий закрут — хто ж може на подібний успіх сподіватися! Першим порухом душі було залишити мандрівників і зайнятися цією неймовірною знахідкою: вивчити, як працює, з яких причин, можливо, навіть з’ясувати походження…

Але він зараз же й злякався цього імпульсу. Згадав свою паніку, коли загубив ватагу в цій клятій ліщині, й вирішив, що сюди він іще встигне повернутися.

І знову тривала подорож, «прокручування», намагання збагнути, куди ж і по що…

Коли він нарешті побачив хробака й зрозумів, що замислив Лисий, то вимкнув МГ й сидів майже годину мовчки. На нього навалився такий розпач, такий відчай, така безнадія!.. Не могли ці небезпечні ігри з підземною потворою привести до чогось доброго. Він уже знав, що сподіватися можна тільки на цього хлопчика. Тепер бачив, що задумана хлопчиком авантюра приречена на поразку. Неминучу поразку. Отже, і всі його сподівання марні.

Губченко сидів у темному холодному підвалі й розривався: його, немов магнітом, тягло до МГ, і ніби іншим полюсом того ж магніту, відштовхувало: він не уявляв, як переживе загибель Лисого. Ніби потрапив у закрут часу, що зашморгом затяг горло й не давав дихнути.

Він повернувся додому без сил і почуттів. Дружина й донька навіть не поцікавилися, де був і чому без риби. Губченко зрозумів, що вони його вже бояться. І стало ще гірше.

Підземна потвора

Наступного дня він знову був у підвалі й знову незримо супроводжував мандрівників. І майже весь час «перемотував», поспішав, боявся так зациклитися на другорядному, що не вистачить часу побачити головне. Тільки коли з’явилося дві Лелі, він не міг утриматись, не міг рухатися далі, аж поки розбереться з цим часовим парадоксом. Це була страшна річ, але нічого такого, чого Губченко не очікував би, чого він не міг би передбачити.

Втім, тут він переконався, що його випадок — не частковий. Кожен, хто намагається щось вигадати, маючи можливість змінити час, потрапляє в пастку. В Лелі він побачив споріднену душу. Вигоди майже ніякої, а гріх на душу взяла. Можна, звісно, вважати, що друга Леля — та, що полетіла, — вона не цілком людина, бо ж є тільки віддзеркаленням першої. От тільки зрозуміти, хто з них перша, а хто віддзеркалення… Принаймні кожна з них першою вважала себе.

А сам він — хіба не так? Хто він? Хто в ньому перший, а хто другий? Хороший хлопчик? Чи скандаліст? Чи потайна потвора, що знає про небезпеку, яка майже неминуче впаде на людство, і нічого не робить, аби попередити інших?

От з Лішаком усе зрозуміло. Губченко вже бачив його в підземеллі, куди Лисий, безперечно, вів хробака. У нього в очах немає нічого доброго. Це істота цілісна й неподільна. Він просто лихий — без відтінків. Тому коли півень Сокіл почав битися з Лішаком, Губченко хвилювався, як у римському амфітеатрі. І коли хробак проковтнув цю нечисть, уболівальник мало не виказав себе, голосно закричавши. Слава Богу, нікого поруч із підвалом не було.

Тоді ж у Губченка й виникла ідея, яку він реалізував наступного дня.

Ні, він не розраховував на те, що зрозуміє хід думок хробака чи зможе на нього вплинути. Найстрашніше в цих його подорожах було те, що він ні на що вплинути не може. Нікого не може врятувати, нічому не може зашкодити. Тільки спостерігати, тільки всотувати, вбирати в себе. Цілком тваринна функція загалом.

Він уже майже звик до думки, до сподівання, що Лисому все вдасться. От тільки бентежили розмови про порожні дерева. Губченко зрозумів, що всі їх бояться найдужче, тому вирішив просто повірити, що вони справді небезпечні, не вдаючись у зайві міркування. Бо перепитати він усе одно не міг. А якщо ти тільки знаєш про існування проблеми, без її розуміння перейнятися все одно неможливо. Це як у книжці, коли автор пише: «Мишкові стало страшно». Читач узяв до відома, та й усе. А переживати за Мишка йому ліньки. Що тут переживати? Самому ж читачеві не страшно. Чого йому боятися?

От коли бачиш цього велетенського хробака, стає страшно, хоч і розумієш, що тобі особисто він ніяк не загрожує. Перша спроба Губченка зазнала невдачі. Він просто не наважився. Просто злякався. До підземної потвори, що виринула поруч із Лисим, було не більше метра. Вона була велетенська, ніби сам чорний страх вискочив із-під землі. Здавалося б, що тут думати! А духу не стало.

Довелося чекати наступного разу. Втім, недовго. І тоді вже Губченко спромігся зробити цей крок.

Такого ще з ним не було. Він просто всім тілом відчув ворожість, яка його оточувала. Хробак розрізав землю, як ніж масло. Стояв огидний шум — тертя об землю, розривання коріння, скрегіт хітину об корені… Як крізь цей тарарам він примудрявся почути чиїсь кроки на поверхні — дивовижа! Губченко почав рухатися всередині хробакової голови, шукаючи вуха. І знайшов. І тут-таки почув. Немов хтось змікшував звуки, якісь притлумив, якісь увиразнив, підняв рівень одних частот і знизив рівень інших.

Губченко вже раніше бачив, як бігає Лисий. У того був довгий високий крок, він ніби летів над землею, ледь торкаючись поверхні ногами. Насправді — і тепер це було очевидно — відштовхувався він потужно, ритмічно і, здавалося, невтомно. Проте не це найбільше вражало. Губченку здавалося, що там, нагорі, Лисий просто не може не чути, з яким шаленим гуркотом хробак проламується крізь товщу землі, як наздоганяє і як, стрімко змінивши напрямок руху, вискакує на повітря.

Весь відчай, який іще вчора заполонив душу, повернувся. Губченко зрозумів, що це лиш питання часу. Уникнути зустрічі з цією машиною смерті не вдасться нікому. Щоправда, з’явився у цьому розпачі й світлий, хоча й далекий вогник. Окрім розміреного бігу Лисого він чув і кроки його друзів, хоча й віддалені, приглушені, не такі ясні. Ті пробиралися лісом, тож хробак навіть не зважав на ці звуки. То було далеко, збагнув Губченко, то було там, за потужним корінням живих дерев, туди непросто пробитись. А головне, до тих людей хробак, схоже, не мав такої ненависті, як до цього хлопця.

Такого сильного почуття Губченко раніше навіть уявити собі не міг. Люди так ненавидіти не вміють. Мабуть, і всі інші ссавці — теж. Але хробак не був ні ссавцем, ні птахом, ні навіть земноводним. Він стояв на значно нижчій сходинці розвитку. Простота почуттів полягала не в тому, що вони слабкі, а в тому, що вони не мали відтінків. Голод — шалений, страх — нездоланний, ненависть — люта. І з кожною невдалою спробою зловити ворога вона ставала дедалі лютішою, просто-таки засліплювала. Губченко відчув, що тремтить, що страх перед цим нездоланним психологічним тиском заповнює кожну клітину мозку, всього тіла.

Аж ось Лисого заступив півень, що Губченка дуже здивувало. Адже він добре чув ранкову розмову, коли хлопець безапеляційно наполіг на тому, що саме він поведе хробака під порожні дерева. За підрахунками, до них уже лишалося зовсім недалеко.

Хробака водило то праворуч, то ліворуч. Бо так — зиґзаґами — біг Сокіл. Це зменшувало швидкість хробака, ускладнювало переслідування. Нарешті відстань між ними скоротилася, хробак вискочив з-під землі, але півень уже летів, тож підземна потвора знову пірнула в ґрунт. Та Губченко встиг помітити, що до порожніх дерев справді зовсім близько. Він їх упізнав миттєво, хоча до того ніколи не бачив. І навіть почув тривожний перестук. Втім, то тривало не довше за секунду. Гонитва не припинялася.

І коли знову хробак уже майже наздогнав півня, Губченко почув те саме, що й хробак. Як ця потвора зрозуміла той звук, він не сказав би. Але якби спитали його, то — попри абсурдність такого припущення — він упевнено відповів би, що це працює потужний трансформатор. Гудіння й тріску електричних розрядів він, інженер, ні з чим не міг сплутати.

Мабуть, хробак здивувався. Він завмер, давши півневі можливість відірватися на чималу дистанцію, а потім з подвоєною енергією помчав на новий звук.

Кроків Сокола Губченко більше не чув.

Аж ось хробак на всій швидкості врізався своєю твердою головою в стару бетонну стіну. І вона не витримала. Хробак і Губченко в його голові ввалились у велику світлу залу, яку мандрівник у часі вже бачив. У хітинове чоло дзенькнули дві стріли, але навряд щоб вони залишили бодай крихітні сліди. Немов роботи, навперейми хробакові рушили вродлива дівчина й маленький хлопчик, той самий, що був першим, хто прийшов сюди й привів за собою Губченка. Звісно, вони не могли зупинити велетенського підземного звіра. Скидалося на те, що їм було наказано нагодувати хробака собою, щоб той не йшов далі.

І справді, під велетенською лялечкою вже була ціла висока синя подушка з черви, яка повільно рухалася подалі від зайди. Але хробак, схоже, навіть не помітив двох людських постатей. Він просто підім’яв їх під себе й стрибнув на лялечку. Тієї миті, коли його зуби зімкнулися на тендітному рожевому, такому беззахисному, такому маленькому порівняно з розмірами хробака тілі, відбулося неймовірно потужне виділення енергії. Вибух не був ядерним. Але Губченко подумав, що він став першою людиною, яка опинилася не в епіцентрі, а в самісінькому центрі ядерного вибуху і спромоглася не тільки вціліти, а й оцінити його потужність.

Так, приголомшено констатував він, хто б міг подумати! Маленький, невпевнений у собі, занудний до нестями Коміренко виявився великим ученим. Він знайшов новий вид енергії. Він його, власне, створив. Скільки століть минуло після смерті професора, а його дітище нарешті стало в пригоді людям.

Плюшкін

Після безслідного знищення МГ Губченко зайнявся приготуваннями. Коли настає кінець світу, коли людство мусить загинути, бо саме воно є головною мішенню непідвладних розумінню сил, безглуздо боротися проти цих сил. Треба боротися за своїх близьких. У нього були донька і дружина. Якимось дивовижним збігом обставин він урятував їх від Заступа та його посіпак. Тепер треба було зробити все, щоб вони (і він з ними) вижили, коли настануть найстрашніші дні.

Губченко зайнявся своєю дачею. Придбав у бариг десять алюмінієвих бочок від мастила — по кубометру кожна. Щоб не привертати зайвої уваги, по одній перевіз їх на дачу й закопав у землю, влаштувавши замаскований, але зручний доступ. Придбав і обладнав у підвалі дизельний генератор. Передивився свій інструмент і докупив якнайякісніше — те, чого бракувало, й на заміну тому, що вже віджило. Прочистив димар старої залізної печі. Потім подумав, склав нову — кам’яну, щоб могла обігріти будинок узимку.

Ці приготування з’їдали весь час і всі ресурси. Завозив на дачу сіль, крупи, консерви, цукор…

— Що це з тобою сталося, — дивувалася дружина. — Просто на хом’яка якогось перетворився.

— Хай буде, — не дуже переконливо відповідав він.

Заліз у борги й придбав рушницю. Щотижня навідувався в мисливський магазин — щоразу інший — і купував набої — різні. І шрот, і картеч, і жакани.

А життя тривало. Дружина вийшла на пенсію, донька знову закохалася — в Павлушу. Павлуша був нічогенький, дебелий і вродливий. І начебто добрий. Втім, МГ вже не було, тож нічого детальнішого про нову доньчину пасію Губченко довідатися не міг. За рік вони одружилися, Павлуша став приїздити на їхню дачу і спочатку мовчав, а потім якось увечері за чарочкою, сидячи навпроти Губченка й немилосердно чухмарячи під столом покусані комарами ноги одну об одну, немов хотів у туалет, пошепки звернувся до тестя:

— А скажіть мені чесно, тату. — Він називав Губченка татом, а тещу — мамою. Не сказати б, що це дратувало, спершу навіть приємно було, але згодом почало переслідувати відчуття, ніби це нещиро. Та й яка може бути щирість: батько ж у людини один. І мати одна. Але що ж… Губченко не переймався — традиція, знаєте.

Отож спитав:

— А скажіть мені чесно, тату… Ви щось знаєте, правда?

— Ну, як тобі сказати, — не зрозумів Губченко запитання. — Дещо знаю, звичайно. Школу ж закінчив, інститут…

— Ні, ви розумієте, про що я.

— А про що?

— Про майбутнє. Щось буде погане?

Першою думкою Губченка було: хлопець із контори Заступа. Не силоміць, так через доньку. Дякувати Богу, було темно, тож він міг не боятися, що обличчя викаже його наполоханість.

— Майбутнє… — повільно промовив він, закурюючи. — Яке вже в мене майбутнє. Це вам з Оленкою треба про нього думати.

Зять налив горілки в чарки. Пауза вийшла природньою і невимушеною.

— От ми ж про нього й думаємо. Хотіли дитину заводити…

Він простягнув чарку, дзенькнули й випили. Потім закусили. І Губченкові стало дуже-дуже погано. Гидко й страшно. Захотілося тут-таки підвестися й піти на берег. Там вибрати дерево й повіситись. Але що це змінить?

— Не нагулялися ще? — Губченко вдався до банальності.

Вони вирішили почекати, хоч зять і зачаїв образу — це було видно. Тесть йому не довіряє, — так він, мабуть, вирішив. Якби ж йому можна було пояснити, що це інше, що воно інакше називається!

Лот Мафусаїлович

Телевізор щороку розповідав про настання нової пандемії, і серце Губченка стискалося. То пташиний грип, то свинячий, то легенева чума десь у Китаї або Чернівцях… Він бачив, як починалася паніка, і розумів, що це тільки квіточки.

Він вийшов на пенсію, майже зовсім переселився на дачу, випробовуючи її в зимовому режимі експлуатації, навесні робив якісь ремонти…

А коли почалася справжня пандемія, її стрімкість і всеосяжність перевершили навіть його очікування. Він не встиг перевезти родину на дачу. Донька пішла волонтеркою в лікарню, а сам він захворів одним із перших. І був одним із перших, хто вижив. Однак потім за це одужання довелося заплатити надто високу ціну. Принаймні так він усе це сприймав годі, так розумів і потім — завжди.

Він утратив дружину й доньку. Навіть не був упевнений, що обидві вони загинули. Просто зникли з його життя. Жінка пішла з дому, ображена його підозрами. Доньку вбив один із пацієнтів, запідозривши, що вона його хоче отруїти ліками. Принаймні так Губченку розповіли. Знайти її тіла він не зміг. Він шукав свою жінку, з якою прожив хай непросте, але довге життя, в якому було багато доброго й не дуже, яку він (тепер це було цілком зрозуміло) дуже кохав; він шукав її так довго, як це тільки було можливо за тих умов суцільного безладу, масового бандитизму і взаємної ненависті всіх до кожного. Шукав скрізь, куди міг проникнути, пробратися, прорватися… Одного разу на Байковій вулиці, заваленій мертвими тілами (в перші тижні їх іще звозили ближче до цвинтаря), Губченко зустрів Павлушу, який так само, як і він сам, напевне, шукав… Ну ясно, кого. Розмовляти з тестем Павлуша не схотів, навіть на привітання не відповів.

Якби Галя була жива, вона й сама вже зрозуміла б, що він не винен. Усі ті підозри — то була хвороба. Це казав не вождь, а хвороба вождя. Якщо вона не повернулася, отже, її немає. Така була логіка, та хто ж до неї дослухається! Він усе одно шукав. І не знайшов.

Губченко знав, що цю розплату він заслужив. І ще знав, що вони — донька і дружина — не заслужили. Вони стали невинними жертвами. Як, власне, і решта людства. Кожен окремо був невинною жертвою. Всі разом — заслужили. Такого висновку дійшов Губченко через багато років. Уже після того, як на Землі майже не стало людей.

Паніка. Він і раніше знав, що її не минути. Але й уявити собі не міг, як це — коли не один, не група, не натовп, а — всі. Надто швидко розвивалася епідемія. Вже через два тижні після перших випадків люди перестали ходити на роботу. Тоді ж перестав надходити у квартири газ, погасла електрика… Ширилися чутки про вибухи на електростанціях, про пожежних-паліїв, про міліціонерів-грабіжників, лікарів-убивць. Потім паніка припинилася. Кожен зрозумів, що все залежить тільки від нього. І почалося найстрашніше. Одного разу Губченко сам бачив самотній танк на вулиці. Схоже, крім механіка-водія в ньому нікого не було, бо танк стріляв тільки з курсового кулемета. А з нього не прицілишся. Кількох людей йому вдалося вбити, та й то були здебільшого випадкові перехожі, що необачно перебігали перед ним дорогу. А з іншого боку, чи можна було б тут вважати будь-яку жертву невипадковою?

Всі жертви були випадковими й усі закономірними. Таким став світ — ненадовго, але на страшно. Кожен підозрював іншого. Підозри були безглузді й дикі, та не для тих, кого вони мучили. Вбити першим, щоб не вбили мене, — така логіка здавалася найбільш переконливою. А головне — ніхто не одужував. Губченко був один такий. Принаймні серед тих, кого він знав. Принаймні він не чув про будь-який випадок зцілення. Чому так сталося, було загадкою і для нього самого — на кілька століть.

Дід Мазай

Уперше він замислився про це лиш років через тридцять-сорок. Він жив сам на своїй нафаршированій дачі. Втім, харчі дуже швидко скінчилися, тож довелося зайнятися сільським господарством. Це було жахливо. Він нічого в тому не тямив. Грядки — то завжди була парафія його Галі. А у тваринництві й поготів нічого не петрав. Навіть не уявляв, яка це тонка й складна наука. У перші роки після початку епідемії не так важко було знайти свиней, курей, навіть коней і корів. Навпаки — їх важко було не знайти. Одного разу, ще на початку свого відлюдного життя, Губченко пішов до села неподалік своєї дачі й за кілька кілометрів почув їх: ревли корови. Негодовані, непоєні й недоєні, вони стояли в яслах при хатах, а людей у тих хатах уже кілька днів не було.

Цілий день ходив він селом, випускаючи на волю корів, свиней, курей, котів із будинків, спускаючи собак з ланцюгів… А потім, увечері, вони всі пішли за ним. Він почувався безумним щуроловом з відомої казки. Тільки там щуролов перехитрував пацюків, а тут він сам став жертвою своєї доброти. Губченкові було страшно, здавалося, ця жахлива отара (череда?) зараз затопче його, визволителя.

На подвір’я він їх не пустив, і ніч стала справжнім прокляттям. Коти шкреблись у двері, собаки завивали на Місяць, а корови ревли по всій вулиці.

Ной, мабуть, і сам не розумів свого щастя. Втім, може, й розумів. Цілком. Цілком можливо, що він усю цю історію й сприймав як велике щастя, фарт.

Адже на першому етапі — перед Потопом — йому тільки й треба було, що виявити послух. Сказано збудувати човен з хатою та хлівом — виконано. А міг же почати шаманити: мовляв, людоньки! Що ж ви собі думаєте! Богове терпіння вже дійшло межі! Він уже запланував Потоп на вас. І не простий, а вселенський! Покайтеся! Благайте прощення! Він добрий! Він усе простить і замінить смертну кару на довічне ув’язнення!

Втім, для такого кроку треба було бути цілковитим ідіотом. А Бога таке вочевидь не влаштовувало. По-перше, це не в Божому стилі, некрасиво: рятувати тільки одного, та й того ідіота. По-друге, не міг же Він (Бог!) не подбати про гени для майбутнього, наступного людства!

Ною не годилося бути ідіотом. Та й щодо його такої вже бездоганної праведності Губченко мав суттєві сумніви. Так і уявляв собі, як цей спасенний сидить на лаві, з останніх сил тримаючись за спеціально влаштовані ручки, зелений від морської хвороби, й дивиться на дружину і трьох своїх нащадків, яким уже сил триматися за ручки не стало, тож вони повзають по пайолах у власному блювотинні. І Ной думає: «Дякую тобі, Боже, що врятував нас! Не сусіда Івана і не свата Степана, а саме мене й мою родину!»

Та й що там тих випробувань — сорок діб! Совість його навіть прокинутися не встигла. А головне — він точно знав своє призначення. Він знав, навіщо збережений, як генофонд. От і все.

А навіщо доля зберегла його, Губченка, науковець не знав. Це належало зрозуміти самому. Самому вирішити. І на будь-яку підказку сподіватися годі.

Скільки разів він розпачливо мріяв, що ось зараз йому скаже Голос: «Чи згоден ти, Губченку, помінятися з Ноєм? Чи згоден ти блювати до посиніння сорок днів і ночей? Чи згоден, щоб твоя родина так само страждала в тебе на очах?» Що б він тому Голосу відповів, Губченко придумати не міг. Якби він міг відповісти, відповідав би дні й ночі — й тоді все змінилося б…

Та Голосу не було. Тільки невтомне ревіння корів, завивання собак, мекання кіз…

Уранці велика рогата худоба розбрелася, пішла знову до села, а по дорозі зупинилася на луці. Розбіглися й коти, й собаки, й свині. Та не далеко.

Коли Губченко вийшов на вулицю, там ніде було ногу поставити: хоч які голодні, а встелили корови всю вулицю своїми іржавими коржами. Невиспаний, розбитий, Губченко стояв біля хвіртки, розгублено дивлячись на те, як знову починає збиратися худоба, помітивши, що він вийшов з хати. На нього напав розпач: він не готовий до місії діда Мазая. У нього немає ні льоху, ні ясел, ні стайні… що там іще треба? Він не вміє доїти корів, навряд чи зможе заколоти свиню… Та й годувати їх усіх нічим. Він повернувся до хати пошукати чогось їстівного й зупинився. Всіх їх він не нагодує. Але навіть пригостивши, вже ніколи цієї орави не позбудеться.

Щось ворухнулося за спиною. Губченко злякано озирнувся й побачив чорну з білим «комірцем» і «шкарпетками» кішку. Коли вона встигла вскочити в хату? Що ж, подумав він. Раз прийшла, залишайся. Справді, треба займатися селекцією. Він знову вийшов на подвір’я, вибрав найбільшого непевної породи пса, почухмарив йому потилицю й повів за собою. Ногами відтурив від хвіртки інших собак, вдав, що не помічає корів, які вже мало не повалили паркан. Знайшов якусь більш-менш придатну їжу для кота і для собаки.

Потім замислився, як їх назвати. Перше, що зринуло в пам’яті, — П’ятниця. Та він не пам’ятав, який саме був день тижня. До того ж і тварин було дві.

Поміркував і назвав кішку Нахаба, а собаку — Друг. Ще й подумав, що надто помітний стилістичний різнобій, еклектика — кішці дісталось ім’я вишукане, а собаці банальне. Ну та вже як буде.

Перше враження було важливим, але, можливо, помилковим. І все ж Губченко переживав, що дав невідповідні імена. Бо собака поки що друга не нагадував: був набурмосений і весь час стиха гарчав. Щодо зацькованого й злодійкуватого кота, він щонайменше нагадував мудру й самостійну кішку, яка ходить де заманеться й гуляє сама-одна.

— Вівці ж мої вівці, — дивлячись на них, стиха сказав Губченко. — Хто ж вас буде пасти, як мене не стане, ге-ей гей?

Вони мовчали, ніби знали, що пережити його їм не вдасться.

Інь і Янь

І тут ми повертаємося до цієї теми. З роками Губченко, доведений до відчаю втратами, відчуттям власної провини й самотністю, мріяв про смерть як звільнення. Але минали роки й десятиліття, й він раптом усвідомив, що вже багато років не хворів ні на що. Навіть нежитю не було. На слабкість, а тим більше смерть, — ані натяку. Знаючи, що скоро помре й нічого по собі не залишить (просто нікому), він навіть не рахував днів. Тож не міг сказати, скільки років минуло після зникнення людей. Хоча, за найскромнішими припущеннями, йому вже було за вісімдесят, він ніколи раніше не почувався таким міцним і здоровим.

Уже й Друг і Нахаба давно здохли, після них іще було кілька котів і собак, і свині, й кури, і навіть ручний вуж — незамінний соратник у боротьбі з мишами… А Губченко жив і жив.

Настав день, коли до нього прибилася жінка. Не така молода й не така гарна, однак вона його вразила, бо жінок він уже не бачив багато-багато років. Як вона його знайшла, він легко зрозумів. Стояла зима, і дим над його хатиною було видно далеко-далеко, він височів молочним стовпом навіть понад деревами, що забили весь простір навколо колишнього дачного селища.

Вона була змерзла й голодна. Ледве пересувала ноги, мало що вже розуміла від холоду й знесилення. Пленталася, мов сновида. Але пленталася не куди очі світять, а безпосередньо до його хати.

Сказати, що вона була першою людиною, що знайшла його, було б неправдою. Їх таких багато приходило. В перші роки — мало не щотижня. І кожен з одним і тим самим наміром: пограбувати, забрати все цінне, що він має. Таким був тоді алгоритм життя всіх уцілілих. Він їх відганяв пострілами з рушниці. Дуже пишався, що вдалося відігнати всіх, нікого не вбивши й не поранивши. Втім, приходили й інші — з автоматами, та їх теж пощастило відігнати. Вона була інша. Губченко дивився на неї понад хвірткою, а вона опустила очі й тільки рукою сперлася на рештки бетонної опори колишнього стовпа електролінії.

— Як тебе звуть? — Губченко чомусь вважав, що це найголовніше запитання. Саме назва, ім’я, на його думку, визначали людину. Та й тварину теж.

— Яна, — ледь чутно обмороженими губами видихнула вона. — А вас?

— А мене… — Губченко затнувся. Він зрозумів, що ні ім’я його, ні прізвище не мають ніякого значення. І відповів те, що цілком несподівано для нього виринуло з пам’яті: — Інженер.

Схоже, вона не сприйняла це слово як просто іменник. Видно, ніколи не чула про таку професію. Мало які чудернацькі імена люди вигадують своїм дітям, мабуть, подумала вона. А коли — вже через кілька місяців — уперше назвала його Інь, він мимоволі почав називати її Янь, дивуючись, як найпростіші збіги обставин можуть бути сповнені таким первісним, древнім змістом. Інь і Янь. Чоловік і жінка. І більш ніяких імен не потрібно. «Не вийшло з мене Ноя, — думав він, — то буду Адамом».

Не так сталося, як гадалося. Дітей у них не завелося, хоч жили добре, мовчки, не набридаючи одне одному запитаннями й спогадами. Якось дуже швидко і просто розділили господарські обов’язки, допомагали одне одному, розумілися з півслова. Навіть відпочивши й від’ївшись, вона не стала красунею. Але була доброю, чуйною, теплою. А з роками він помітив, що Янь почала старішати. І незчувся, як вона стала зовсім немічною, розбитою хворобами… Перед смертю спитала його:

— А ти вічний, так?

Він не знав, що відповісти. Тільки дивився їй в очі й тримав за руку.

— Бідолаха, — видихнула вона і заплющила очі.

Назавжди.

Велике переселення

Після її смерті Губченко кілька днів думав про жінок. Будь-чим зайняті руки, а голова все згадує. Він згадував своє сонечко — доню Оленку, з якою був нечесний, якої не зміг урятувати. Зажди знав, що живе для неї, що сенс його існування — в ній… І от вона врятувала йому життя, сама загинула, а він лишився — без неї й без сенсу.

Губченко згадував свою Галю. Ще студентами вони познайомилися, ще студентами одружилися, все життя прожили разом — майже до її смерті. І в її смерті був винен він, чоловік, який колись визнав своїм обов’язком дбати про неї.

Він згадував Олю, з якою ходив до дитячого садка, а потім десять років навчався в одному класі. Вони були найближчими друзями, практично нічого не приховували одне від одного, розповідали одне одному про свої сердечні справи, але одне в одного так і не закохалися. Де вона зараз? Мабуть, там, де й усі.

Відтоді він жив один. Не сказати б, що це був його вибір, — просто більше до нього ніхто не приходив. Тобто приходили, звичайно, але знову й знову з одним: щось украсти або й відібрати силоміць. Тепер він мав уже двох великих собак, які вільно тинялися подвір’ям і тримали на відстані всіх охочих до його запасів.

Звісно, це були не ті запаси, які він зробив іще до епідемії. Ті давно вичерпались або спорохнявіли, заіржавіли, зотліли. Але він з роками навчився солити м’ясо, зберігати зерно, фрукти й овочі. Мав і кіз, від яких завжди були молоко, сир і теплі шкури на одяг і взуття. Працював до нестями, від зорі до зорі, ніби намагався виснажити себе й підірвати роботою. Та наступного ранку знову прокидався міцний і бадьорий.

Таке розмірене трудове життя тривало довго, аж доки Губченко помітив, що хата його, попри безкінечні лагодження, починає розсипатися. Він зрозумів, що одного дня вона просто впаде на нього й лагодити вже нічого не доведеться.

Колись думав: розвалиться хата — збудую нову, он скільки зруйнованих осель навколо. Будівельних матеріалів вистачить. Але на той час, як підійшла до останньої межі його власна хата, порозсипалися й усі інші. Дощі, сонце і морози навіть цеглу й бетон перетворили на порох.

Губченко вирішив перебратися в інше місце і там збудувати нову хату. Де саме — він знав. І давно думав про те, що треба жити ближче до Руїни, принаймні по той бік Дніпра. Забрав собак, кіз, те, що вціліло з металевих речей і наприкінці весни подався до греблі, яка й досі нагадувала про могуття людства, що жило тут багато століть тому. Величезна бетонна споруда мала вже великі пролами, крізь які бурхливо проривалася вода. Ще кілька років чи десятиліть, і вода закінчить справу — розвалить греблю остаточно. Але зараз іще можна було перебратися на інший берег. Там він збирав каміння, пташині яйця для розчину, глину для черепиці. Все літо жив у тимчасовій халабуді, яку потім зміцнив і розширив, — там згодом жили кози й собаки.

Налагодити побут на новому місці — непросте завдання. І хоч до осені вдалося переїхати до нової хати, там була пустка, на те, щоб облаштуватися, пішов не один рік.

Тут було гамірніше. З весною почалися відвідини. До Руїни ходили мародери. Що вони там шукали, то їхнє діло. Губченко був майже переконаний, що тягти звідти вже давно нічого. Але в тому й була основна загроза. Люди долали великі відстані через ліс, сповнений небезпек, приходили й не знаходили нічого цінного. Роздратування й відчай у них були такі сильні, що вони ладні були тягти бодай щось. Тож хата Інженера на їхньому шляху — немов знахідка. Довелось озброюватися. Тепер уже по-новому — від рушниці лишилися тільки спогади.

Цю місцину Губченко добре знав колись — у минулому житті. Та тепер тут усе змінилося. Не було колишніх доріг — їх пробили паростки, що перетворилися на великі дерева, які порозламували й покришили асфальт і бетон. З’явилися нові стежки, потім і ті зникли… Розвелося звірини. Що ретельніше Губченко облаштовував свою хату й подвір’я, то важче ставало жити. І він укотре дякував долі, що підказала йому колись зробити бодай те невелике, що було йому до снаги.

Він знав, що людство — точніше, рештки, залишки, поодинокі села — цих розрізнених, підозріливих, зацькованих людей — може врятувати тільки одне. Слово. Так, як колись воно, вибите на великій гранітній брилі, врятувало життя лисому хлопчику. Губченко не довго міркував, аби зрозуміти, звідки той напис узявся.

Колись він був письменником. Часом, створюючи книжку, відчував себе деміургом, який народжує новий світ. Ту вигадану дійсність, яка часто не мала нічого спільного з реальністю, Губченко дуже любив. Він ніби на якийсь час поселявся в іншому світі, а коли книжка виходила друком, іще довго страждав від ностальгії за нездійсненим і нездійсненним. Згодом народжувався новий світ, який поглинав його, але все одно часом напливало бажання повернутися в один зі світів, раніше створених…

Де тепер ті книжки? Згоріли в пожежах і багаттях, розсипалися на порох від часу… Та й навіщо вони? Читати їх нікому. Майже всі шукачі уламків читати не вміли. Він намагався їх навчити, але це не завжди вдавалося. В людині вже розвинулося те, що було потрібним для виживання, й відмерло те, з чого негайної користі не матимеш. Абстрактне мислення, наприклад. І все ж Губченко був наполегливим. Знову й знову намагався навчити, роздавав по одній ті кілька книжок, які дивом уціліли. Він знав, що коли ніхто вже не вмітиме читати, нікому буде прочитати напису на гранітній брилі, зробленого ним, Губченком, багато-багато років тому. А якщо ніхто не прочитає, історія може піти зовсім іншим шляхом.

Власне, до історії ще дуже далеко. Те, що відбувається в різних селах, — це ще не історія. Але ж колись вона мусить з’явитися! Колись. Хай нескоро. Хай несміливо. Хай по крихітці. Але ж хтось мусить написати першу книгу нового світу! Але до того, вважав Губченко, мусить статися ще одна дуже важлива в історії світу подія.

Щоб не проґавити її, він щоліта безліч часу проводив у прогулянках. Бродив навколо своєї хатини, далеко заходячи в ліс, обстежуючи кожен клаптик, зазираючи під кожне велике дерево. Якби хто побачив його, подумав би, мабуть, що він шукає гриби. Але це було не так. Він шукав обмороженого серед літа хлопчика з лисою головою. Він вірив, що хлопчик неодмінно до нього прийде. Схоже, тільки ця віра тепер і тримала його на світі.