Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Невчасне пробудження

Лисий нікого не хотів будити, тому, взявши за нашийник Глину і довгий поводок, тихо вийшов з хати. Пес почав радіти непередбаченій прогулянці, але хазяїн цитьнув на нього, то Глина змовницьки замовк, без слів відповівши:

— Так, так! Я зрозумів тебе! У нас секретне завдання! Я таке люблю! Ти не думай, я більше не приведу тебе до вовчого лайна. Але якщо тобі туди треба, то приведу.

— Ні, — відповів Лисий. — Мені потрібен Івась. Івась, зрозумів?

— А чого ж тут не розуміти! — зрадів Глина й одразу ж образився. — А поводок навіщо? Що ж це за недовіра така бідному псові! Тільки що, одразу прив’язують! Тут би тільки й радості, так прив’язують!

Вони дуже тихо розмовляли, та все одно розбудили Лелю. Вона нічого не сказала, вийшовши з хати, тільки винувато потерлася сонною щокою об плече Лисого. Він подумав, що зовсім не пам’ятає запаху маминого волосся. Якби вдихнув його, то впізнав би одразу. А от — не пам’ятає. Він був зовсім не такий, як запах Лелиного волосся. І Лисий подумав, що вже ніколи не з’ясує, який із них йому рідніший.

— Йди спати, — ніжно сказав він, погладивши її по голові.

— Ні. Я проґавила, я й шукатиму.

Це було нерозумно, але хіба ж її переконаєш!

Якби Лисий не тримав його за нашийник, Глина точно б доскочив до Лелиного обличчя й лизнув його. А так уся радість лишилася всередині. Ще й гавкати не можна!

— Шукай, Глино, Івася! — тихо нагадав йому Лисий. — Де Івась?

Пес обнюхав землю навколо й побіг на вулицю, далі праворуч, до села. Леля і Лисий — за ним. Вони пробігли повз самотню Лису криницю й незабаром стало зрозуміло, що прямують до крайніх хат, у яких ніхто не живе. Тобто — за село. Але до кінця вулиці не добігли, завернули ліворуч. І знову — майже до самого краю села. І так кілька разів: скидалося на те, ніби Івась намагався вийти з села, але в останню мить щось чи хтось ставало (ставав) на заваді, тож він повертався й шукав іншого виходу.

Він не завернув у жоден двір, навіть не наближався до парканів, ішов (чи біг?) посередині вулиці. Щоразу, пробігаючи повз живі оселі, Лисий весь напружувався й чекав, що от зараз собака заверне до курника. Але цього не сталося.

Вулиці були темні, лиш місяць освітлював землю. Бігти за Глиною було важко. То Леля, то Лисий раз у раз послизалися на мокрій землі, вскакували в калюжі. Забрьохалися по самі очі. Цікаво, що Глина калюж не оминав — мабуть, Івась ішов саме так, не вибираючи дороги, не дивлячись під ноги.

Аж ось Глина завернув до центру села, але до криниці не добіг, повернув додому. Мокрі, змерзлі й брудні, вони підбігли до хати Лисого й зупинилися перед дверима.

— Тихо, Глино, тихо, — Лисий намагався не пустити собаку до дверей, щоб той не почав гавкати й не збудив Марічку.

Тільки вгамувавши й відв’язавши його, зайшли до хати, намагаючись якомога менше шуміти.

Коли очі звикли до темряви, Лисий побачив Івася, який солодко спав. Під ліжком стояли черевики. Бруд на них уже майже висох, але всередині вони були ще зовсім мокрі. Івась, схоже, повернувся вже давно. Можливо, зразу по тому, як Леля з Лисим вирушили на пошуки.

Сон його був тяжким і тривожним. Мабуть, щось страшне й невідв’язне снилося йому. Івась крутився, стогнав, скидався вві сні. Але не прокидався. Та й те: така прогулянка серед ночі не могла не виснажити дитячий організм, і той вимагав сну.

Івась не прокинувся навіть тоді, коли сестра поклала руку йому на чоло. Втім, і це не допомогло. Хлопчик і далі стиха стогнав і крутився. Тоді Леля сіла на ліжко, нахилилась і притулилася щокою до його лоба. Івась ніби заспокоївся, але за мить дівчинка різко відсахнулася від нього й сіла рівно.

— Що сталося? — злякано прошепотів Лисий.

— Він… Я… Не знаю… Щось страшне й чуже, — відповіла вона. — Я не можу з цим упоратися.

Леля беззвучно заплакала. Лисий сів поруч з нею, обняв її за плечі й притулив до себе. Вона сховала обличчя на його грудях, схлипувала, заливала сльозами сорочку, а він лиш дужче притискав її й згадував, як колись оці сльози врятували йому життя. І то неодноразово.

Уперше це сталося ще влітку, коли вони були в оселі старого Інженера, неподалік Руїни. Тоді з Лисим трапилася прикра несподіванка. Він літав у ступі аж до її цілковитого виснаження, а коли приземлявся, то майже впав і розбив щось таке під землею, в чому зберігався холод. Лисий тоді страшенно перемерз, ледь не загинув, його врятував незнайомий сивий чоловік. Від смерті врятував, а від страшної хвороби — ні. Як розповідав пізніше Інженер, від цієї хвороби вимерло людство — крім тих небагатьох людей, що жили в глухих селах і вбереглися від зарази.

Самого Інженера кілька століть тому зцілили сльози його доньки. А Лисого — Лелині сльози. Звісно, вона тоді й не здогадувалася. Просто притулилася до його грудей і плакала. Було з чого. Від самої згадки Лисому захотілося скреготіти зубами. Хоч він і був тоді хворий, та сором і досі душив за все, що він їй наговорив, що надумав зробити. А вона просто притислася до нього й розплакалася. І він одужав.

А вдруге все було ще страшніше. Восени вони потрапили в полон у чуже село. Власне, Лисий потрапив у полон, а Леля сама прийшла, щоб його врятувати. А потім усе так закрутилося, так ускладнилося… Зрештою один недалекий чоловік устромив Лисому списа в груди. І хлопець помер. І, ясна річ, Леля сиділа над ним, мертвим, і плакала. І знову її сльози… А ще ж раніше русалки сказали їй, що черві вона небезпечна тим, що в неї є жива вода. Яка жива вода, чудувалися вони з Лисим. А от і зрозуміли. Його повернула до життя саме жива вода.

Хоча, схоже, повернула не таким, яким він був до смерті. Лисий дуже переживав, щоб хтось не помітив цієї зміни. А сам відчував її весь час. Смерть не змогла забрати його життя, але забрала дитинство. Йому було всього чотирнадцять, а почувався він цілком дорослою людиною. Він знав, що так само ставляться до нього й інші односельці, але сподівався, що саме як раптову зміну цього ніхто не помітив.

Крім Лелі, звичайно. І крім Марічки, яка була тоді свідком усіх цих подій.

Стільки часу вже минуло — майже рік. А їм ніколи не випадає можливості побути наодинці. Вони майже не розмовляють.

Лисий опустив голову і поцілував Лелі волосся. Вона перестала плакати й підвела на нього очі. «Зараз я її поцілую», — подумав Лисий. Він бачив, хоч у хаті й темно, що вона це зрозуміла, що вона не проти.

Їхні губи вже майже торкнулися, коли прокинувся Івась.

Передсвітанкова прогулянка

— …Там немає! — голосно сказав він і сів на лаві.

Знічені, Леля і Лисий відсунулись одне від одного й дивилися в підлогу. Тому не зразу й зрозуміли, що Івась їх не бачить. Коли нарешті Леля наважилася підвести голову й поглянути на брата, той сидів, дивлячись в одну точку, але навіть тієї точки він, без сумніву, не бачив. Він до чогось прислухався, і дівчина ніяк інакше не могла це зрозуміти, як тільки що він дослухається до чогось у собі.

Легко, ніби перед тим і не спав, Івась зіскочив з лави. Він почав наосліп узуватися, натягнув кожух Лисого і його ж шапку й зробив упевнений крок до дверей.

— Івасю, ти куди? — стиха, щоб не збудити Марічку, спитала Леля.

Він не відповів і навіть не здригнувся, не зупинився. Просто не почув.

Лисий як був, без верхнього одягу, рушив за ним, та Леля зупинила. Вдягнися й наздоганяй. А сама швидко накинула свого кожуха, шапку й вибігла на вулицю.

У небі висів круглий повний місяць, по якому рухалися ледь помітні тіні. Тіні лежали й на землі. Мереживо гілля і брості ледь ворушилося, годі як обриси будинків були непорушні, немовби вічні. І лиш одна тінь рухалася дуже швидко.

Івась устиг відійти досить далеко, тож Лелі довелося рухатися швидше слідом, намагаючись і не бігти, щоб не сполохати його тупотом чи хлюпанням черевиків по калюжах, і не дуже відстати. Та ще ж треба було подбати, щоб Лисий, коли знайде що вдіти, не загубив їх. Аж ось вона почула ззаду кроки й озирнулася. Вона й не одразу впізнала його: то була зовсім незнайома постать. Радше жіноча, ніж хлоп’яча. А коли впізнала, стиха розсміялася. Лисий справді мав кумедний вигляд. Довга ковдра на плечах, на голові Лелина хустка. Що перше трапилося під руку, те й схопив. Знову озирнувшись на Івася, Леля його не побачила. Вона прискорила ходу й, завернувши разом з вулицею, помітила нарешті швидку тінь на дорозі.

Порівнявшись із нею, Лисий узяв її за лікоть і відвів під самісінькі паркани. Тепер вони йшли в затінку, і їхніх тіней ніхто б не зміг зауважити.

Куди він? Чого йому не спиться? Чи це він щось таке сильне бачить уві сні?

Леля ослизнулася й мимоволі схопилася за ковдру, що заміняла Лисому кожух. І все в неї всередині похололо. Під ковдрою був арбалет.

Вона зупинилася й подивилась Лисому в очі. Але тінь і є тінь. Леля нічого не побачила.

— Навіщо? — спитала вона самими губами.

— Не знаю, — так само ледь чутно відповів Лисий.

— Лисий, це мій брат!

— Ти що! Невже ти подумала?..

Леля не відповіла, бо справді подумала те, про що він спитав.

Івась зупинився на перехресті. Одна вулиця вела до лісу, друга — вглиб села. Леля з Лисим зупинилися за тридцять кроків від нього, в тіні паркану. Його було непогано видно: він стояв на відкритому місці, посріблений місячним світлом, незграбний у великому, не за розміром, кожушку, і його ніби хитало. Немовби вагався, куди йти, і ніяк не міг вирішити. Він узявся руками за голову й раптом розвернувся обличчям до Лелі та Лисого.

З такої відстані й у непевному місячному світлі вони не могли б точно сказати, чи помітив він дві постаті, що причаїлися під чужим парканом. Але швидше за все — ні. Бо Івась тільки ковзнув по них поглядом і перевів його далі, далі, мало не обернувся навколо себе.

Леля готова була битися об заклад, що Івась тільки тепер прокинувся. Втім, вона розуміла, що у Лисого могла бути інша думка. Звісно, вони бачили одне й те саме, і зір у нього був не гірший, може, навіть кращий, ніж у неї. Але вона була Івасевою сестрою, тож бачила не тільки й не стільки очима, скільки душею, серцем. А цей зір — Леля вже не раз у тому переконувалася — у неї був кращий.

Якби вона могла зараз притулитися головою до його голови, все стало б ясно. Але така спроба в неї вже була. І боляче було навіть згадувати, як її злякало те, що вона відчула. Нічого певного, тільки страшно.

Так і тримаючи себе руками за голову, Івась розвернувся й пішов до села. Схоже, кожен крок давався йому з болем, одного разу, видно, боляче було так, що він аж заточився. Але за мить знову рушив подалі від краю села. Леля пишалася братом, що він не піддається, опирається, перемагає чужий голос, який звучить у голові. Та водночас — соромно зізнатися — їй було й трохи прикро. Бо якби він зараз пішов туди, куди йти йому наказують, вони з Лисим могли б, крадучись назирці, вивідати щось важливе, щось, що допомогло б їм подолати ворогів, які вже залізли в душу не лише деяким односельцям, а й її рідному братові.

Івась знову зупинився. Леля відчула, що біль його стає нестерпним. І вона сама не витерпіла. Зірвалася з місця й побігла до нього.

— Стій! — прошипів услід Лисий.

Але вона не зупинилася. Вона знала, що він їй скаже: сама про це щойно подумала. Це було справедливо, саме так і треба було вчинити — так, як сказав би зараз Лисий. Але вона не могла далі спостерігати, як страждає її брат.

Він не здивувався, побачивши її поруч. Він зараз, схоже, взагалі не здатний був дивуватися. Леля обхопила його руками й притислася чолом до його чола. Івась завмер, а вона тяжко застогнала.

Дівчинка не знала, що то було. Але відчула те, про що вже здогадувалася. Розум Івася був ніби розколотий на дві частини, які люто змагалися одна з одною. Битва була така запекла, що Леля спочатку навіть не могла розрізнити, де хто. Власне, вона цього так і не розрізнила, однак згодом відчула рідне, Івасеве, і чуже, темне. Дівчинка намагалася проникнути в те чуже, зрозуміти його, побачити, де в нього слабкі місця, зрештою — чого воно хоче. Та це було практично неможливо. У неї нічого не виходило.

Краєчком свідомості вона розуміла, що поруч Лисий, тож можна не боятися стороннього нападу. Бо якби зараз хтось хотів їм з Івасем заподіяти щось лихе, то великих клопотів із цим не мав би. Вони були відсторонені від світу й тому беззахисні.

Втім, це лиш на мить відвернуло частку її уваги. Бо далі вона вже ні про що не думала. Її взагалі не було. Був тільки Івась, його внутрішня боротьба. Це був її брат, заради якого вона ладна на все. Заради нього вона колись гналася за зграєю вовкулаків просікою, на яку жодна жива душа не ступить протягом трьох діб. Заради нього змагалася з велетенським орлом над Орлиним лісом, заради нього взагалі було все її життя. Там, у глибинах його розуму, щось діялося. Хтось сторонній намагався змусити його робити щось лихе. І Леля знала, що ніколи не дозволить зробити з її Івасика знаряддя. Знаряддя будь-чого. Доброго чи поганого. Бо що добре для одних, те зле для інших. А людина — це людина. Вона живе на світі заради цього світу. І світ без людини — такий самий непотрібний, як людина без світу. Може, Леля й помилялася. Та її ніхто б не переконав у протилежному, бо вона знала: людина — це найкраще й найцінніше, що є в цьому світі. Тому будь-що може бути знаряддям для збереження людини. А людина бути знаряддям не може. Не повинна. Не має права. Тим більше не має права будь-хто чи будь-що робити собі з людини якийсь реманент.

Що казати, Леля про все це тоді не думала. І ні про що інше також. Вона все це просто знала. На цьому ґрунтувалась її впевненість у тому, що Івась — то найдорогоцінніше, що може бути. І якби вона вирішила, що Лисий узяв із собою арбалет, аби зупинити Івася, якщо той заміриться зробити щось негідне, то вона й Лисому перегризла б горлянку.

Всі сили її єства були спрямовані на те, щоб урятувати брата, щоб здолати темну силу, яка намагалася використати Івася проти села, проти інших людей.

Те інше було страшне й могутнє, вона це відчувала. Воно було чуже, нелюдське. І тому вороже їй самій.

А найгірше — вона не знала, що з цією силою робити. Леля краще вміла допомагати, ніж нищити. А хто ж, як не вона? Івась не боровся з цією силою. Він тільки намагався вивільнитись. А це можна було зробити один раз, двічі, та все одно ворог лишався в голові. Як його знищити чи бодай вигнати звідти — оце була проблема, якої Леля вирішити не могла, хоч скільки намагалася.

І що дужче намагалася, то гірше ставало Івасеві.

Як сміх по землі покотився

Як Опенько з Гострооким пішли позавчора з села на пошуки Миші, ніхто не бачив. Це було на світанку, навіть Помидора ще спала. Це настали такі сонні ранки. От і коли Борода з’явився біля хати Лисого, Василько сказав, що всі ще сплять, хоча Марічка вже поралася біля курника.

— Кудись уночі ходили всі втрьох, — дуже переконливим байдужим голосом пояснив хлопчик. — Повернулися тільки під ранок.

— Як прокинуться… — Борода замислився, розглядаючи двері. — Як прокинуться, погукай Вуханя з Петрусем. Хай щось із вашими дверима зроблять. Як ви тільки зиму перезимували? Скоро зовсім злетять із завіс.

Він розвернувся й пішов додому. Чекати, поки Лисий прокинеться, було безглуздо, його роботи ніхто за нього не виконає. Вже біля самої кузні зустрів Вуханя й сказав йому про двері. Той зразу ж забідкався, розхвилювався:

— То ж я й дивлюся, що воно той… Добре, що ти той… Бо могло б і той…

— Отож! — сказав Борода, щоб якось закінчити розмову, й пішов працювати. І так уже ранок згаяв.

А Вухань побіг до хати Лисого. Пробіг добру половину дороги, а тоді отямився: «Борода ж наказав Петруся з собою взяти». Розвернувся й помчав додому. Вже, мабуть, Дзвінка нагодувала малого. Тож можна й той… Бо без Петруся якось не той…

Однак з’ясувалося, що хлопець уже той… Тобто побіг до Лисого й Лелі.

— Чого? — спитав Вухань.

— А що я, питала? — здивувалася дружина. — А як і спитала б, чи він скаже? Зранку такий набурмосений, хоч не підходь. Хоч нагодувати встигла, то й добре.

Вухань знову поспішив до Лисого, Звісно, квапився він не через те, що робота аж така невідкладна. Будь-яку роботу Вухань робив добре. Але довго. «Це тому, казав Борода, що ти робити любиш більше, ніж зробити». Смішно сказав, Вухань і зараз захихотів, згадавши. Але це ж не так. Просто робити аби зробити — нецікаво. Так кожен може. А треба робити, щоб добре зробити, щоб не переробляти й не лагодити через тиждень. О. Отак і треба робити. І Петрусь, виходить, розумніший за Бороду. Бо він це розуміє, а Борода — ні.

Звісно, Вухань не словами все це думав. Бо якби думав словами, то вийшло б зовсім щось інше. Він узагалі намагався думати не словами. Бо коли думав словами, то важко було зрозуміти й самому. А нащо ж люди думають? Аби зрозуміти. А для чого ж іще?

На цій думці він підійшов до хати й одразу звернув увагу на двері, які справді давно слід було полагодити.

«Як же це я раніше не той… — подумав Вухань словами. Але зрозумів себе. — То воно як коли!»

Петрусь був уже там, розмовляв з Васильком перед хатою. Розмовляв, власне, Василько, а Петрусь слухав. Що саме казав, Вуханеві чутно не було, бо хлопчик говорив тихо, але якби хоч слово почув, то, мабуть, здогадався б, про що йдеться, — так виразно жестикулював оповідач. Утім, слова цього Вухань не почув, бо, помітивши його, Василько привітався й замовк. Ну й хай. У хлопчаків завжди свої секрети, не розпитувати ж, про що вони тут торохтіли. Та й не став би Вухань розмовляти з Васильком, бо той негайно знайшов би, до чого причепитися, щоб почати насміхатися зі старшого.

Вухань любив Василька, як і всіх дітей. І як усіх дорослих. Та все ж не любив, коли той дражниться. Тільки Вухань щось скаже, а малий ну пере- кручувати. А всі сміються. Ні, краще вже помовчати.

Так він мовчки й стояв, чекаючи, що діти першими почнуть балакати. Але Петрусь із Васильком мовчали, немовби чекаючи, поки Вухань піде. Це було дуже дивно. Він поглянув на Петруся, очі хлопчика байдуже ковзнули по його обличчю. Глянув на Василька, хлопчик відповів запитальним і зацікавленим поглядом. Вухань стримався й нічого не спитав. Він підійшов до хатніх дверей і почав роздивлятися їх.

Шкіряні завіси розтяглися, й двері вільно хиталися в одвірках. Зараз нічого робити він не міг, бо Леля й Лисий іще спали. Треба почекати.

— Це тебе Борода прислав? — спитав Петрусь.

Вухань кивнув і знову кинув оком на хлопчика.

— Треба почекати, — сказав Петрусь неголосно. — Як прокинуться, щось зробимо. Тільки мені не подобаються ці шкіряні завіси. В нас у селі були залізні.

— Так де ж ти його стільки… той… — забувши про обережність, пхикнув Вухань.

— Це Вухань хотів сказати, що в нас немає так багато заліза, — пояснив Василько так само впівголосу.

Зрозумівши, що знову зловився, Вухань спересердя вдарив кулаком по дверях.

— А це він натякнув Лелі, Лисому й Івасеві, що час прокидатися. Що день настав, пташки співають, кури квокчуть, а йому, Вуханеві, нічого робити, бо не можна стукати у двері.

— Ну, що ти… той!..

— Тобто, що ти, Васильку, верзеш, сказав наш старший друг. Я ж не для того грюкнув по дверях, щоб вони прокинулися. Навпаки, сказав наш старший друг, я грюкнув, щоб вони знали, що я, тобто він, наш старший друг, на сторожі, тож можна спати досхочу. А двері, мовляв, ми встигнемо полагодити. Все одно Петрусь іще не готовий лагодити двері. Бо Петрусь, сказав наш старший друг, не любить такої нудної роботи, як лагодити двері. Петрусь любить придумати щось таке, чого ще ніхто не придумав. Тож якщо я, тобто він, наш старший друг, зараз почне лагодити, допомоги від Петруся буде годі чекати. Тому потім усе одно доведеться все переробляти. От що сказав наш старший друг цими простими словами: «Ну, що ти… той!»

Вуханеві очі були широко розплющені, а вуха відсторбучені, немов у кажана. Він слухав, що плете Василько, й думав: «А все ж він правильно плете!» Ох і розумний той… Ні, цей… Вухань навіть забув образитися.

— Еге ж, — підтвердив він.

Тут уже Петрусь розреготався. Вухань подумав секунд із п’ять, чи не варто вже тепер образитись, але й сам не витримав і теж розсміявся. Сміх заразний, тож за півхвилини надсаджувався й Василько. Вони трималися за животи, дивились один на одного й сміялися ще дужче.

І тут відчинилися, зловісно рипнувши, двері, й на порозі виник Лисий. Вигляд у нього був такий, що сміх замерз, як плювок на морозі. Впав на землю й покотився.

Поламані двері

— Васильку, збігай до Опенька подивися, чи ще не повернувся.

— А тут же й Борода… той… — почав було Вухань, та Лисий його урвав:

— А ти, Петрусю, сходи до Бороди й попроси, щоб прийшов до мене.

— Двері треба полагодити, — сказав Петрусь.

— Двері потерплять, — твердо відповів Лисий. — Зараз зробіть, будь ласка, те, що терміново. Вуханю, вибач, що про таке прошу, але…

Хлопці стояли й зацікавлено чекали, про що Лисий проситиме їхнього старшого товариша.

— Ви ще тут? — здивовано спитав, озирнувшись на них, Лисий.

Вони неохоче рушили в різні боки.

— Ну, ти… той…

— Послухай, Вуханю, — знову урвав його Лисий. — Ти мене ні про що зараз не питай. Просто відведи Івася до себе додому й попроси Дзвінку, щоб нагодувала його. А потім хай він у вас поспить… Він, мабуть, казатиме, що спати не хоче, але… Він цілу ніч не спав… — Скидалося на те, ніби хлопець важко добирає слова. — Просто не випускай його. Хай поспить. Гаразд?

— Так як же я…

— Як хочеш. Хоч зв’яжи, розумієш?

Вухань невпевнено засміявся.

— Це дуже серйозно, Вуханю!

— Це ти його ніби як той… у куток…

Нарешті його слова сподобалися Лисому. Він за них ухопився, як за бадилину над трясовиною.

— І як ти здогадався! Зробиш?

— Та хіба ж я… той!.. — по самісінькі свої величезні вуха усміхнувся Вухань.

— Гаразд, Вуханю, йдіть. Івасю! — гукнув Лисий до хати, відчинивши двері.

Вийшов Івась, і Вуханеві вуха з’їхалися до самого носа.

Івась похитувався. Він був блідий, як сніг. Він тримався за голову, ніби вона могла раптово відпасти. Очі були пусті й затуманені.

— Що ж це з тобою… той?.. — Вухань кинувся до хлопчика й обхопив його за плечі. — Що ж це з ним?

Лисий стенув плечима:

— Не знаю… Не знаю, Вуханю. Ти мене зрозумів?

— Ні, ну ти… той… Хіба ж він… той!.. За що ж!..

— Будь ласка, Вуханю, зроби, як я попросив! — із притиском і чітко — кожне слово — промовив Лисий.

— Та ясно ж! Ясно ж! — І Вухань повів Івася до себе додому.

А Лисий стояв і з сумнівом дивився їм услід. Хоч би вони все правильно зробили, думав він.

Потім розвернувся й зайшов до хати, хряснувши дверима. Верхня завіса цього не витримала й двері, перекосившись, зависли, залишивши довгу трикутну щілину.

— Я тебе не відпущу, — сказала Леля.

Вона сиділа на лежанці, звісивши босі ноги, що не діставали долівки. Лежанка була висока. У хаті було значно темніше, тож Лисий почекав, доки звикнуть очі, й відповів.

— Ти сама знаєш, що іншого шляху немає. Ми не можемо кинути його самого. Або повинні цілому селу пояснити, що з ним сталося.

— Так наче ми самі знаємо, — слабким голосом озвалася Леля.

— Тим більше. Але якщо Опенько з Гострооким не знайдуть його, то… Воно й так уже майже безглуздо…

— Нічого не майже, — Лелині слова падали, мов камінці. — Безглуздо і є. Не міг Миша так довго прожити в лісі. Навіть Борода не зміг би. Це хіба ти, я… Опенько, ну, ще трійко мисливців. Але не Миша.

— Я знаю, Лелю. Але що це змінює?

— Те, що треба вибирати: мертвий Миша чи живий Івась.

Лисий замовк. Звісно, вона мала рацію. Він і сам про це думав. Але… Була ще одна правда, через яку він не міг переступити.

— Миша також жива людина, Лелю. Навіть якщо він уже загинув. Не можна кинути його без допомоги тільки через те, що він дурень.

— Він сам винен. — Мабуть, їй було зовсім зле. Бо казала вона не те, що насправді думала.

— А Івась не сам винен?

— Івась мій брат!!

— Ну то й що? Хто його змушував іти в те підземелля й наражатися на небезпеку? І нас наражати. Ціле село. І тепер ми щомиті можемо чекати такого, що важко й уявити. Чим він кращий за Мишу?

— Ти сам знаєш, чим він кращий! — Леля вже не стримувалася.

— Знаю, — Лисий досі намагався бути розважливим. — Знаю. А ти сама знаєш, що ми не можемо кинути в лісі дурного Мишу, бо малий Івась нічим за нього не розумніший. Тому ти повинна лишитися з Івасем і ні на крок не відпускати його від себе… Я знаю, що це нелегко. Він собі не хазяїн. І обдурить, і втече… Сама ти не впораєшся. Треба ще комусь розповісти.

Леля скинулася:

— Ні!

— Сама ти не впораєшся, — повторив Лисий. — Марічка ще є. В неї стане глузду допомогти тобі. А я мушу піти до лісу. Я не візьму Бороду. Ми підемо тільки удвох: Опенько і я…

— Ні!

— Так. Ми не пропадемо. Опенько обережніший за мене. Розберемося. А Борода тут потрібніший. Боронь лісе, щось станеться, без нього ти взагалі будеш безпорадна.

Знадвору долинули швидкі дитячі кроки, а за мить пролунав голос Василька:

— О, доброго ранку, дядьку Опеньку! Як це ми з вами розминулися? Я ж саме до вас бігав, — пролунав захеканий Васильків голос.

— Та, видно, розминулися, — відповів йому Опеньків голос, такий гучний, наче він теж був у хаті.

— А чого ви знадвору стоїте? Чого до хати не заходите?

Опенько відповів не зразу, він чогось зашпортався на якусь мить. А потім сказав:

— Та оце ж тільки підійшов, якби не почув, що ти біжиш, то вже й зайшов би.

Двері з рипом відчинилися, й на порозі виник старий мисливець.

— Доброго здоров’я у вашій хаті!

Не пускайте дітей до вбиральні

Лисий підхопився зі свого місця.

— Доброго ранку, дядьку Опеньку! Ну, що?

— Сідайте, будь ласка, — додала Леля.

— Нічого. Нічогісінько.

— Не знайшли?

— Та де ти його знайдеш! Розумну людину хоч зрозуміти можна: куди йде, чого, як. А цього…

— Сідайте, дядьку, — повторила Леля. — Ви вже снідали?

— Ну, як за сніданням балакати ліпше, то давай щось із’їмо. Ви, бачу, теж іще не починали? — Він кинув виразний погляд на Лелині босі ноги.

— Та, власне, проспали. То розкажіть же, що бачили.

— У лісі чого тільки не побачиш! Але все не те, по що ходили.

— Геть ніяких слідів?

— Він вийшов із села під дощем. А дощ був такий, що хоч би й коні віз протягли — все одно жодного сліда не лишилося б. Ми потикалися-потикалися та й вирішили пройти якийсь час на південний схід, а потім вернули на захід. Так на захід і йшли…

— І що?

— Ну й нічого. Зовсім нічого. Що розпитуєш? Якби знайшли його, тоді й балакати було б що. А так…

Леля поставила на стіл глиняні кружки, миску з картоплею, буряком та морквою, цибулю.

— Пригощайтеся, дядьку Опеньку!

— Це правильно, — стиха відповів старий мисливець. — Краще їсти, ніж говорити.

Лисий зрозумів, що дядько встиг чимало почути. Але скільки саме? Прямо спитати його? Ні, він не зізнається. А якщо почув зовсім мало, то схоче дізнатися більше…

— Давайте завтра підемо вдвох, — несподівано для себе самого запропонував Лисий.

— Ти знаєш, як я ставлюся до Миші, дарма що ми сусіди. — Опенько жував потроху, і це не заважало йому говорити. — А може, саме через те, бо про інших рідко знаєш таке, як про ближніх. Але… Я вже старий, щоб просто чекати, що мені накажуть: сьогодні йди, а завтра не йди. Я ніколи нікуди не піду, якщо не вважатиму за потрібне. Розумієш, Лисий?

— Розумію, дядьку Опеньку. Вибачте, що не пішов тоді з вами…

— Ти мене не зрозумів, Лисий. Я не красна дівка, мені вибачення не потрібні. Якщо не пішов — отже, не зміг. Отже, була причина… Я в цьому селі такий самий чоловік, як і ти, Лисий. То розкажи мені те, що сам знаєш.

— А знаєте, що в нас є! — втрутилася Леля. — Наталочка черемші назбирала біля яру.

— О! — без виразу мовив Опенько. — То що ти мені скажеш, Лисий?

Лисий дивився йому в очі й не знав, що робити. Не сказати нічого — це означає образити. До того ж це небезпечно, бо ображений Опенько роздзвонить усьому селу про те, що встиг почути. Сказати все — це означає тут таки, зараз образити Лелю. Івась може бути небезпечним. Але це не означає, що все село має тепер його цькувати.

І знову побутові обставини виручили Лисого. Двері рипнули, й до хати забігла Марічка.

— Лелю! Я вже все зробила! Льоху… — Вона побачила, що в хаті сторонні, й замовкла. Та не надовго. — Доброго ранку, дядьку. А я й не чула, коли ви прийшли. У нас просто сходини якісь сьогодні.

— Це чому ти так вирішила? — усміхнувся їй у відповідь Опенько.

— А он іще дядько Борода йде. Я люблю, коли в хаті багато гостей. А ще як я вже все зробила, то ще більше люблю.

— Це ж через що?

— А через те, що коли б я не все зробила, то мене б, щоб не слухала дорослих балачок, послали б зараз курей годувати чи льоху, чи город проривати… А так я вже все зробила. Маю повне право сидіти й слухати дорослі балачки.

— А ти любиш дорослі балачки?

— Ні. Не люблю. Але ж це краще, ніж полоти город, поки дорослі сидять і про щось балакають. Вони ж можуть сказати щось таке, що й мені цікаво, а мене — нема. Можна, звичайно, запам’ятати, що такого цікавого для мене було сказано, а потім мені переповісти. Тільки дорослі ніколи так не роблять. Вони забувають. От тільки Леля не забуває. Та й то не завжди. Вона ме…

Вкотре вже бемкнули об одвірки двері, й зайшов Борода, зігнувшись у три погибелі. Він привітався з усіма, ні до кого окремо не звернувшись, і без особливого запрошення сів за стіл.

— Будете снідати, Бородо? — спитала Леля.

— Цілий день снідатимеш — з убиральні не виберешся, — як завжди чемно відповів коваль. — Лисий, хотів тобі сказати, що Опенько з Гострооким повернулися ні з чим, а ти вже й так знаєш.

Борода рятував. Лисий кивнув, лиш на мить пізніше, ніж треба. Однак Опенько й це помітив.

— Знає, — осміхнувся він. — Тільки я нічого не знаю. Мені взагалі нічого не переказують. Я тільки виконувати повинен, вирішуватимуть інші.

— І це правильно. — Борода взяв картоплину з миски. — Бо ти навирішуєш. Навіршуєш. Моя хата скраю — нічого не знаю.

— А вона й справді скраю.

— О! — сказав коваль з повним ротом і взяв другу картоплину. — О!

— А ти не окай! — Мабуть, Опенько був єдиним чоловіком на все село, який не боявся Бороди (крім хлопців, звісно, але ж вони були друзями коваля). — Бо ви тут вирішили, що можете все знати й ні з ким не ділитись, а вам такого права ніхто не давав.

— Те, що я знаю, знаєш і ти, — кинув Борода. — Тільки я не вмію так стріляти, як ти, а ти б у кузні напудив повні штани. От і все.

— Не все. Бо якщо правду кажеш, то твої юні друзі тебе за дурника вважають, якому можна щось казати, а чогось не казати.

— Що ти мелеш, Опеньку! — Борода обурився не на жарт. — Ти вже як Помидора — аби ляскати.

І все ж глянув на Лисого. Отже, засумнівався.

Лисий розумів, що справді винен перед Бородою. Він для того й погукав Бороду, щоб усе розповісти йому про Івася. Але не встиг. І тепер виходило на те, що Опенько каже правду, а він, Лисий, — просто брехун. Почати виправдовуватися — ще гірше буде. Не виправдовуватися — остаточно загрузнути в брехні.

— Дядько Опенько каже правду, Бородо, — раптом втрутилася Леля. — Лесик для того й погукав вас, аби розповісти, що сталося… Ми боялися говорити будь-кому, але сьогодні вранці вирішили, що треба сказати людям. Вам от, дядькові Опеньку, Вуханеві…

— Ви що, одружитися надумали? — Борода явно сказав зовсім не те, що думав.

— Одружитися ми давно надумали, але ще не одружилися, — відповіла Леля, зиркнувши на Лисого. — У нас справді сталася дуже… Івасеві пороблено.

І вона почала розповідати.

Лисий почувався винним. Він дивився на Лелю й думав, що от зараз вона знову його врятувала. Все взяла на себе. Сама повідомила про біду, що сталася з її братом, сама сказала про те, що вони вирішили одружитися. Вона нічого не боїться. І має на те право. Бо знає, що за Івася буде битися, як вовчиця за своїх вовченят. І всі це знають — це чутно в її голосі, бо в ньому не лише зізнання, а й погроза, виклик. І кожному було зрозуміло: чоловіки не годні цей виклик прийняти.

Опенько сидів за столом, дуже повільно жував бурячину й дивився у стіл.

Борода ніби й не здивувався. Мовчки слухав, чекаючи, поки Леля закінчить.

Марічка тихенько застилала рядниною лежанку. Потім так само мовчки заходилася протирати вікна. Від того не було багато користі, бо діставала вона тільки до нижніх клітинок рами. Але в її очах, коли озиралася на тих, хто сидить за столом, також не було ніякого подиву.

А Глина спав, поклавши морду на передні лапи. Йому було добре. Якби до хати напхалося ще кілька людей — Наталка, Петрусь, Івась — йому було б іще затишніше.

Мовчанки ще зо дві хвилини по тому, як Леля замовкла, ніхто не порушував. Тільки Глина здивовано підвів голову й подивився на Лелю. Він любив, коли вона говорила, її голос був чи не найкращим, що є в цьому світі, тож ця тиша йому була не дуже до вподоби. Вона його дратувала й тривожила.

Звісно, вона тривожила не тільки його. Борода заціпенів і не міг сказати й слова. Він уже був навіть рота роззявив, але слова застрягли в горлі.

Лисий дивився на Лелю з болем і вдячністю. Він гладив себе по лисині правою рукою, ніби від цього там щось могло вирости.

Марічка вдавала, буцімто й раніше все це знала, тож їй ця розмова нецікава.

Опенько сумно кивав головою, ніби повторював: «Так я і знав. Так я і думав. Про це я й попереджав». Він же першим і порушив мовчанку:

— То що ж ви збираєтеся робити з ним?

— З ким? — щиро не зрозуміла Леля.

— Ну, з Івасем вашим, — тим же рівним голосом уточнив старий мисливець.

Миттю всі згадали осінь, підступну промову Опенька на сільських сходинах, коли старий вимагав, щоб дітей вигнали проти зими, аби вберегти село від можливого нападу вовкулаків. І зрозуміли, на що він натякає.

— Що ви хочете сказати? — хрипко спитала Леля.

— Слухай, дівчино, ми тут не в піжмурки граємося. Я тебе питаю, що ви збираєтеся робити, а ти замість відповіді питаєш, що я хочу сказати. Я хочу почути.

Мабуть, було б несправедливо вважати, що Глина заспокоївся, коли відновилася розмова. У тому, як розмовляв Опенько, пес відчував неясну загрозу Лелі. Тож він був насторожі. Проте коли знову запала мовчанка, він почав дратуватися.

— Гррр, — мовив він стиха.

— Отож! — Опенько його зовсім неправильно зрозумів.

Знадвору почувся незграбний тупіт, і Лисий миттю схопив арбалет. Але це був не ворог. Іще гірше: це прибіг Вухань.

Усі підхопилися на ноги.

— Що сталося? — майже крикнула Леля.

— Івась… той… — відсапуючись, відповів Вухань.

— Що той? — Лисий з Васильком вигукнули одночасно.

— Втік…

Вухань дуже довго пояснював, його перепитували, зрештою з’ясували приблизно таку картину: Івась полежав із півгодини, потім звівся й пішов до вбиральні. Першою кинулася Дзвінка.

— Ти б сходив подивився, — сказала вона Вуханеві.

Той пішов і нікого у вбиральні не знайшов. І ніде. Оце прибіг… той…

Останній крок

Як і минулої ночі, вони бігли селом. Лисий міцно тримав на повідку Глину. Добігли до подвір’я Вуханя, який дуже відстав, забігли в хату, злякавши ще більше й без того перелякану Дзвінку, звідти — до вбиральні, запахи якої завдали чимало клопоту собаці, та зрештою він знову взяв слід.

Івасева дорога й сьогодні була плутана, з несподіваними заворотами; Лисий уже був вирішив, що Глина збився зі шляху, загубив запах. І тільки його натхненний погляд і впевнений біг не давали хлопцеві зупинитися, повернутися до Вуханевої оселі й усе почати спочатку.

Ось вони добігли до того місця, де наздогнали Івася минулої ночі. І тут Лисий цілковито переконався в тому, що Глина заблукав. Він зупинився, натягнувши шворку, зупинив собаку. Той рвався мов навіжений. Тільки тепер хлопець зауважив, що на вулицях порожньо. Нікого й спитати, чи бачили Івася. Це було дивно, але особливо уваги не спинило. І поки він про це думав, Глина так шарпнув шворку, що мало не повалив його з ніг. Тут їх наздогнала Леля й підхопила хлопця за руку, щоб не впав. Далі бігли поруч.

Бігли вони зовсім в іншому, несподіваному напрямку: на північ, на край села, повз хату Пластуна, що блимала сліпими вікнами, потім крізь суцільні чагарі, що вже починали зеленіти, а далі до яруги, куди ніхто ніколи не ходив і з якої вилізти майже неможливо. І Глина мчав просто до урвища.

А Лисий раптом уловив мало не забуте відчуття — небезпеки. Глина теж її відчув. Над самим краєм він різко почав гальмувати, однак напівзопріле мокре листя, що вкривало тут землю, поїхало під його лапами, і якби не шворка, то загримів би він униз без будь-якої надії на виживання. Лисий упав, але мотузку втримав. Наспіла Леля й допомогла йому витягти Глину. Той скавулів і трусився, наче усвідомив небезпеку, яка йому загрожувала. Хоч насправді цього ще не усвідомлювали навіть Леля і Лисий.

Вони зазирнули вниз, до яруги. Там земля була ще зовсім чорна, а прямо під їхніми ногами зорана, ніби хтось безладно котився вниз. Диво, що він котився саме тут, де не було повалених дерев і чіпких кущів, але й це навряд чи врятувало б від численних синців і, можливо, навіть переломів.

А глибоко внизу, на дні яруги, на невеликому узвишші, в оточенні сухих торішніх пагонів комишу сидів на землі Івась. Хоч як далеко він сидів, а й звідси можна було помітити, який брудний і подертий його одяг, навіть на обличчі лишалася пляма невисохлої землі. Втім, можливо, що це лиш здавалося, бо там, унизу, було майже зовсім темно.

Відчуття небезпеки зсудомило Лисому живіт.

— Стій! — несамовито крикнув він Лелі, яка вже почала спускатися схилом.

Дякувати хоч Глині, котрий ухопив її за спідницю й щосили потяг назад.

Леля не втримала рівноваги й сіла на мокре листя. Вона сердито відмахнулася від пса, звелася на ноги й знову рушила до прірви.

— Стій, я тобі сказав! — вигукнув Лисий і схопив її за обидві руки нижче ліктів. — Туди не можна!

Але в ній уже прокинулася вовчиця, що захищає свій рід. Звідки й сили взялися. Вона повалила хлопця на спину гак спритно, як це було при їхній першій зустрічі рік тому.

— Ти мене все одно не втримаєш! Це Івась!

— Не пускайте її! — крикнув Лисий, дивлячись кудись за її плече.

Вона не купилася на цей маневр, скочила на ноги й… опинилася в руках у Бороди. А от із ним уже боротися — марні спроби. Леля хотіла вкусити його за руку, та Борода ніби передбачав таке. Він раптом за дві руки підняв її над землею, і тільки тоді вона зрозуміла безпорадність і неможливість далі вириватися.

— Він там загине! — благально промовила вона до Бороди, глибоко зазираючи йому в очі. — Ми мусимо його врятувати. Мусимо!

А от щодо жіночих благань коваль загартований не був. Він повільно опустив дівчину на землю й відпустив її руки. Вона миттю кинулася до яруги, але на шляху знову став Лисий.

— Лелю! Ти ж знаєш, є випадки, коли мені треба довіряти, — тихо, самими губами, сказав він. — Туди не можна. Спершу подумаємо, а потім уже щось робитимемо. Гаразд? — І він поклав руку їй на потилицю, пригорнув до себе. — Там небезпека, Лелю. Розумієш? Це пастка. Зараз розберемося, що до чого, а потім почнемо щось робити. Гаразд?

Її били дрібні дрижаки, вона притулилась на мить до Лисого, потім відсторонилась і вже зовсім іншим голосом сказала:

— Гаразд.

Весь цей час Лисий намагався не зводити очей з Івася. І хоч вони тут, нагорі, здійняли пташиний галас, хлопчик на дні яруги не ворушився. Він рівно сидів на землі й дивився перед собою. Ніби й не чув їх.

Надбіг Опенько, важко дихаючи. Останнім дістався краю яруги Василько з Марічкою на плечах. Їй стільки бігти самій іще важко. Це не Наталочка. І кожного доводилося зупиняти. Всі слухняно ставали над урвищем і злякано дивилися на Йвася. І тільки Опенько вирішив розібратися, не повіривши на слово:

— Так чого ми стоїмо? Ви його збираєтеся звідти витягати? Бо у мене й мотузка є.

— Мотузка — це добре, — сказав Лисий. — Тільки треба ще бути певними, що він її візьме.

— Треба просто по мотузці спуститися до нього й витягти його, — пояснив Опенько.

Борода мовчки простягнув руку й витяг шаблю з-за паска Лисого. Той без зброї не ходив ніколи. Коваль у три удари зрубав досить товсту берізку — з ногу завтовшки. Була небезпека, що, впавши на Івася, вона просто розплющить його. Але вийшло ще страшніше. Берізка впала за якихось два кроки попереду хлопчика. І провалилася. Спочатку крона м’яко втонула в торішніх очеретах, а потім потягла за собою стовбур. Землі там узагалі не було. Ані очерету.

Була яма, оманливо вкрита густою темрявою, як у тому другому яру, куди ходив Івась. Недаремно у Лисого з’явилося це відчуття небезпеки. Недаремно скімлив і припадав до землі Глина. Там справді була пастка. Але ж Івась туди дістався! Отже, є якийсь шлях?

— Івасю! — гукнула Леля. — Як ти туди потрапив?

Це був, певне, єдиний голос у світі, який міг пробити незбагненну чорну силу, що затягла голову хлопчика. І він прорвав захист. Івась стрепенувся, схопився за голову руками, але знайшов у собі сили. Підвівся. Поглянув угору, поглянув униз перед собою. Видно, йому стало зовсім зле, бо він зігнувсь у три погибелі, не випускаючи голови з рук.

— Тримайся, братику! — знову крикнула Леля. — Ми тебе врятуємо!

Він знову підвів очі на сестру й похитав головою. Схоже, він хотів щось крикнути, сказати, про щось попередити, але не зміг.

— Івасю! Івасю! — кричала Леля, щоб він не втрачав зв’язку з нею, щоб боровся.

Івась боровся. Він знову випростався, подивився на Лелю, Лисого, Бороду, Василька — на всіх, хто стояв на горі — й твердо похитав головою. І всі, не тільки Леля, зрозуміли, що це не заперечення, а застереження. Він навіть відірвав руку від голови й обвів нею навколо себе.

— Яма навколо тебе? — голосно спитала Леля.

Івась насилу спромігся кивнути.

— Як ти туди потрапив?

Він знову похитав головою, потім його скрючило так, що він сів навпочіпки, уткнувши голову в коліна. А ще за мить…

Хлопчик рвучко підвівся, ніби підняв себе за волосся. Ще раз подивився нагору, махнув рукою і зробив рішучий крок уперед.

Леля й Марічка удвох закричали так, що земля здригнулася. Зі старої ялини посипалися торішні шишки. Але цей крик уже нічим не міг зарадити. Хоч і розуміючи це, Лисий назбирав шишок і почав кидати їх у яр — одну за одною, ближче, далі, лівіше, правіше…

Так і лишилося незрозумілим, як Івась спромігся потрапити на той крихітний острівець посеред величезної ями.