Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Епілог

Усе село тепер прокидалося від страшного й войовничого крику півня. Лисий підхоплювався на лежанці й хапався за ногу. В цьому «кукуріку-у» йому щоразу чулося інше: «Забалакала!» Сокіл злітав зі своєї гілки й починав ганяти по селу в пошуках курей. Сховатися від нього вони намагалися, та, схоже, жодній це не вдавалося. Вдавалося тільки іншим кільком півням, які скидалися поруч із Соколом на курчат. Спершу хазяйки намагалися відігнати його, боячись за своїх рябеньких і біленьких. Та впоратися з цим героєм, коли він бачив курку, — марні спроби. Єдина істота, якої півень по-справжньому, з повагою, боявся, — це був Глина. Пес не схвалював півнячих витівок. І взагалі він не любив нового односельця. Зрештою, село було його, Глининим, а цей зайда…

Кури почали нести яйця в неймовірних кількостях. Вони неслися й плакали. Яйця були величезні й, слід віддати належне, дуже смачні. А коли з них вилупилися перші курчата, стало зрозуміло, що в курячій історії настав новий період. «Діти-індики», — називав їх Василько.

Для нечисленних справжніх індиків також настали нові часи. Індички не боялися Сокола й зустрічали його значно привітніше, ніж кури. Індики ображалися, та що ж вони могли вдіяти. Навіть за розмірами вони поступалися цьому півневі, що вже казати про войовничість…

Розум до нього повернувся таки не скоро, за словами Марічки. Втім, уже восени вона з ним балакала, а про що — не казала нікому.

Помидора з півроку переживала втрату Миші. А потім якось непомітно для односельців заспокоїлася й опинилася в Опеньковій хаті. Так вони й жили удвох, душа в душу, мирно й щасливо. От тільки над дверима й вікнами в їхній хаті висіли голівки часнику, в кутках хати стояли наготовлені осикові кілки, бо Помидора боялася, що Миша — такий яким він став — повернеться й помететься за те, що вона його, ще немертвого, зрадила. Згодом Опенько став страждати на старечу хворобу. Двічі, а то й тричі за ніч мусив ходити до вбиральні. Одного разу, повернувшись до темної хати, він мало не впав, спіткнувшись об щось велике і м’яке. То була Помидора. Вона лежала мертва на долівці. Навіть у труні вираз жаху й каяття не залишив її вродливого обличчя.

Тарасик був біленький, з руцями, ніби ниточками перев’язаними, у три місяці вже сидів. Окрім батьків своїх, найбільше любив Марічку, в чому немає нічого дивного, бо її всі любили, і Лелю. Втім, і в цьому немає нічого дивного. Дуже любив тягати за бороду свого батька, Бороду.

Петрусь так і прижився в родині Вуханя. До Лелі з Лисим навідувався далеко не щодня. Та й то. Клопотів у нього вистачало. Того року чомусь усе село заходилося ремонтувати хати. І Вухань, і Петрусь світу білого не бачили — роботи було вище голови.

Аж через два роки у Лелі народилася дівчинка Марійка — страшенно схожа на Марічку, тільки зовсім мала. Марічка відтоді дуже запишалася. Вона вже не була наймолодшою дівчинкою в селі. Вона проводила з Марійкою майже весь свій час, казала, що дитина надзвичайно розумна і що з нею цікаво розмовляти. Про що вони там розмовляли, знову ж таки лишалося для всіх таємницею. Тільки одного разу старша зізналася, що Марійці дуже подобається Тарасик. Той своїх почуттів і не приховував. Коли бачив малу ровесницю, починав щось ґелґотіти, махав руками — дуже нагадував Сокола.

Лисий тепер не те щоб боявся, а якось обережно й уважно ставився до Марічки — після того, як вона його забалакала й змусила вивихнути ногу. Звичайно, дівчинка його тоді врятувала, але хто його зна, коли їй іще забандюриться скористатися цим своїм умінням!

Наталочка довго намагалася зліпити хробака. Її просто зациклило на цьому намірі. Один, другий, третій — і щоразу носила до Лисого, аби підтвердив, що нарешті схоже. Ні. Не підтверджував. І раптом одного дня, побачивши чергову спробу, Лисий аж сахнувся. Зовсім як живий.

— Як тобі вдалося?! — здивувався він.

— А мені Марічка розповіла так, що я його аж побачила.

Лисому стало недобре. Ввечері розповів усю цю історію Лелі. Щось, каже, треба робити. Якось стримати її. Щоб не було якого лиха.

— Якого лиха? — здивувалася Леля. — Хіба вона щось погане зробила?

— Ні. Нічого поганого. Але хтозна, що буде завтра.

— Ти гадаєш, завтра вона зробить щось погане?

— Ні, Лелю. Я так не вважаю. Але вона ще мала. Вона може подумати, ніби робить щось добре, а вийде…

— Ну, наприклад?

— Та в тому ж і річ, що я не знаю, що це може бути! — Лисий замислився. — От згадай, як вона колись розповіла Пластунові про те, що ми пастку на нього влаштували.

— Я пам’ятаю, — відповіла Леля. — І хіба з того, що вона зробила, вийшло щось погане? Все одно ж зрештою з’ясувалося, що вона зробила правильно!

Лисий не міг з нею сперечатися. Він тільки руками розвів.

— Не хвилюйся, Лесику! — спробувала вона заспокоїти його. — Марічка просто серцем чує, де добре, а де погане. Вона нікому не заподіє лиха.

Він замовк, хоча Леля його й не дуже переконала. Після цього намагався пильнувати. Та хіба ж малу впильнуєш! Утім, Лисий часто ловив себе на тому, що він став надто обережним з людьми, а часом навіть підозріливим. У ньому, немов скалка в нозі, муляла думка: тоді хробак знищив дуже багато черви. Але не всю. Десь далеко під землею росте нова лялечка. Коли вона виросте й набере сили, цього ніхто не знає. Але до того треба бути готовим.

А ще в селі народилося лоша. Через рік із лишком — іще одне. І тепер вони мали вже дві пари коней.

От тільки… З Васильком щось було негаразд. Вечорами люди, як завжди, збиралися до Лисої криниці й чекали: от прийде Василько, розважить їх, щось розповість. Раніше він ніколи не відмовлявся. А тут… То один раз віджартувався: мовляв, не в гуморі. То другого разу не прийшов, і ніхто не бачив, де він. Потім іще раз відмовився. А далі просто перестав вечорами ходити до криниці. Він узагалі був якийсь не такий, щось у ньому дуже змінилося. Що саме? І чому? Відповідей на ці запитання Лисий не мав.

І одного разу вирішив простежити, куди ж Василько зникає. Йому й соромно було цим займатись, однак після історії з Івасем він готовий був і на холодну воду дмухати. У Васильковій поведінці нічого подібного до Івасевої не було. І все ж…

Якось після вечері, коли хлопчик, поївши, подякував і вийшов з хати, Лисий вирушив за ним назирці. Стеження не було складним. Василько не крився, спокійно йшов у незрозумілому напрямку, не озираючись. Часом, однак зупинявся, але то були цілком виправдані, принаймні зрозумілі зупинки. Одного разу він опустився навпочіпки біля мурашника й довго розглядав, як мурахи загортають вхід на ніч. Потім якось спинився біля порожньої оселі, в якій давно ніхто не жив. Там він зірвав яблуко.

А далі почалося щось дуже підозріле. Лисий навіть не зразу збагнув, куди саме прямує Василько. А коли зрозумів… Той ішов до оселі Пластуна. Уже кілька років цей будинок стояв порожній. До порожніх осель ніхто не ходить — це нормально. Що там робити? Та й іди знай, що в тій хаті поселилося за цей час! Тим більше — в оселі Пластуна. Нічого доброго там одвіку не було. Чорні передчуття закралися в душу Лисого.

Дочекавшись, коли Василько зник за дверима, він підкрався й зазирнув у вікно. Василько саме запалював каганець. Потім сів на лаву за стіл — спиною до вікна, в яке підглядав за ним Лисий. Так він і сидів, щось перекладаючи на столі чи щось вирізаючи… Неможливо було розгледіти. Хоч як силкувався, Лисий не зміг здогадатись. Оглянувши кімнату, він з подивом помітив, що в ній дуже чисто. Невже це Василько поприбирав? Навіщо? А головне — чим же він тут вечорами займається?

Можна було обійти хату з двору й зазирнути звідти, але тоді Василько міг би його помітити. Лисий постояв іще й без відповідей пішов додому. Цього разу він вирішив не ділитися з Лелею своїми підозрами, аж поки все з’ясує.

Тож наступного дня попросив Василька піти в сад допомогти збирати плоди. Хлопчик не зрадів цьому дорученню, але опиратися не став. Та й у Лелі це не викликало ніякої підозри. Лисому видніше, кому й що доручати. Хто ж і доручатиме, як не він?

А Лисий вийшов з дому за півгодини й обхідним шляхом подався до хати Пластуна. Ішов він байдужим кроком, ніби прогулюючись, але встигав озиратися: чи ніхто його не переслідує. Дійшовши до Пластунової хвіртки, минув її, а потім повернувся й пірнув у двір.

У хаті було порожньо й чисто — ввечері він не помилився. Тут взагалі було доволі обжито. Відчутно, що Василько приходив сюди вже не вперше, що він тут узагалі провів досить багато часу. Принаймні саморобний каганець свідчив саме про це. А на столі біліли великі шматки берести, складені у два стоси — великий і маленький, а ще лежала загострена паличка. Тут же був і невеличкий уламок ножа. Слід гадати, ним хлопчик заточував паличку.

У правому стосі берести було значно більше, ніж у лівому. Вся вона була чиста. Чисті були й аркуші в меншому стосі. Загадка, та й годі. Лисий погладив рукою один із них і… І відчув, що аркуш нерівний. Хлопець підняв його, перевернув і побачив слова: вся поверхня була списана від верху до низу. Такими ж списаними були й нижні, також перевернуті списаним донизу, сторінки.

Піднявши найнижчу, першу, з них, Лисий уважно придивився і прочитав перший рядок:

«Одна гілка хиталася. В цьому була причина. Саме це зупинило Лисого».