Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Подрібнене життя

Одного разу малого ще Губченка батьки залишили на ніч у своїх приятелів, в гостях у яких добряче загуляли. Його поклали в невеличкій кімнатці, схожій радше на скриню, на пуховій перині (вдома в них таких розкошів не було), навпроти помпезної картини із середземноморського життя. Власне, то була не картина, навіть не копія, а просто репродукція, але за злидарською модою тих років її було вміщено в дерев’яну раму, обліплену гіпсовим орнаментом. Орнамент був пофарбований золотистою фарбою, тож картина справляла на малого хлопчика враження чогось багатого й прекрасного.

Там була стара, вибита бруківка, що вела до неймовірно синього моря. Бруківкою йшов чудернацьки вбраний чоловік, тримаючи за повід віслюка, запряженого в невеличкий візок з двома непропорційно великими колесами. А по праву руку від нього стояв будинок. Архітектура цієї споруди не мала нічого спільного з тим, до чого малий Губченко звик у своєму місті. Особливо його вражала кімната на другому поверсі. Вона, мов на ресорах, виступала зі стіни й нависала над вулицею. Стін у тій кімнаті не було — суцільне вікно, під яким на меншеньких ресорах був квітничок. І ці «ресори», і квітничок, і квіточки в ньому були надзвичайно детально прописані. Квіти були калачики, яких і в їхньому місті на підвіконнях багатоповерхових будинків хлопчик бачив чимало.

А ще там була зображена темноволоса дівчинка, що, висунувшись із вікна цієї дивовижної кімнати, поливала ті квіти з довгоносого глечика, але дивилася на море, а не на квіти. І це було найдивовижніше на всій картині.

Був ранок, сонце пробивалося в невеличке віконце, яскраво висвітлюючи ліжко, на якому лежав Губченко. Картина лишалася нібито в затінку, проте кожну деталь на ній можна було роздивитися дуже ясно. Господарі спали за стіною, Губченко чув потужне хропіння дяді Вані. Він міг устати, тихенько вдягнутися й піти додому. Дорогу він знав. Однак Губченко не хотів вставати. Він хотів дивитися на картину й темноволосу голівку трохи старшої за нього дівчинки.

Безперечно, вона йому дуже сподобалася. Можна навіть упевнено сказати, що Губченко в неї закохався. Але сказавши так, ми б, мабуть, помилилися. Бо він закохався не власне в дівчинку, а в дівчинку як частину того дивовижного світу — божевільно синього моря, древньої бруківки, гарби з колесами, вищими за неї саму, і головне — тієї чарівної, ніби приліпленої до стіни кімнатки, в якій дівчинка, схоже, мешкала. Губченко тоді ще не знав слова «еркер»,[8] він і балкони бачив тільки ззовні, навіть не мріючи про те, щоб самому опинитися на балконі другого чи третього поверху. Хлопчик був переконаний, що то повноцінна кімнатка, хоч і не більша за скриньку, в якій він минулої ночі й сам спав на жаркій перині.

Через рік дядя Ваня помер. Сам факт його смерті, похорон, приголомшення від зустрічі зі смертю — все це поступово витіснилося з пам’яті хлопчика. Дружина дяді Вані переїхала до міста. Більше Губченко тієї картини не бачив. Власне, навіть саме її існування так само було витіснене з його дитячої пам’яті як щось, пов’язане зі смертю дяді Вані.

Але десь у глибинах пам’яті лишилися залита сонцем бруківка, химерний будинок і кімнатка, що швидше нагадувала балкон. Коли Губченко, уже в дорослому віці, потрапив до Хорватії, в селище Фажена, він побачив таке море, таку стару бруківку й такі самісінькі уквітчані еркери. Він точно знав, що десь колись усе це бачив, але ні комірчини, в якій у дитинстві провів ніч, ні картини в позолоченій рамі не згадав.

Відтоді в нього з’явилося переконання, що в минулому житті він був хорватом, жив на Середземному морі в якомусь рибальському селищі на кшталт Фажени. Губченко був вражений. Він і раніше мав роздвоєне життя — того Губченка, яким був, і того, яким його хотіли бачити люди навколо. А тепер виявилося, що його життя було роздроблене ще й на «до» і «нині». Зрештою, й письменник та вчений — це також різні люди, принаймні для переважної більшості, для невтаємничених.

Ці магічні «до» і «нині» він згадував тепер мало не щодня. Бо дроблення тривало. А може, він просто почав помічати його й там, де не було. І все ж. Його життя до першого випробування МГ й після — це різні життя. Його життя до останньої розмови з Коміренком і після неї — це теж різні життя.

Життя розпадалося на кавалки, кусні й шматки просто на очах. Кожна нова подорож у часі відривала якусь частку душі й кидала її у вічність, а там уривок душі, уривок життя танув, як кубик льоду в теплій воді. Пошматована душа боліла, мов зуб.

Губченко відчував, що він перед усіма винен. Перед донькою і дружиною, перед Тихолозом і Коміренком, перед видавцями й керівництвом інституту, перед усім людством разом узятим. Він знав щось таке, до того ж надзвичайно важливе, чого ніхто з них не знав. І Губченко не міг нікому нічого сказати, пояснити.

Єдина людина, яка б однозначно й одразу повірила йому, це була його доня. Але… Але вона тут же почала б усім про це розповідати — винятково з почуття обов’язку. І дуже скоро опинилася б у божевільні. Останнім її аргументом на волі було б:

— Батьку, скажи їм, доведи їм, покажи їм свою МГ!!!

Годі й казати, що це нічого не вирішило б. Він просто не міг цього зробити. Він знав, що жодна сила не втримає його машину в безпеці, якщо про неї довідається бодай одна жива душа. Працедавці Коміренка зрештою не найстрашніші з тих, хто може дуже скоро стати її власниками. А може й найстрашніші. От у чому біда. Хто кращий, хто гірший, що краще, що гірше, Губченко не знав. Доживши до сивого чола, чоловік зрозумів, що він не знає, що таке добре і що таке погано. Хто кращий за іншого, а хто гірший за всіх.

Щось пояснити, як сподівався власник МГ, могло сканування Коміренка. Губченко, звісно, не втратив нагоди просканувати свого гостя, коли той запрошував його на роботу. Тепер чекав слушної миті, щоб подивитися, куди цей технічний біолог може завести м’ячик історії, якщо на полі не буде захисників.

Звільнена земля

І знову яскравий сонячний день пізньої весни. Густий ліс, через який неможливо пробратися. Крізь живу зелень проламуються навскісні промені. Ліс неторканий: ніде ні стежинки, ні навіть сміття. Можна припустити, що людська нога тут не ступала.

Губченко рушив просто крізь зарості й опинився на галявині. І тут — ні папірчини, ні цеглини, ні целофану. Він зрозумів, як це нудно: подорожувати в часі й не побачити людини. Де тут шукати людей, він не уявляв.

На галявину вискочив заєць. Сторожко повів вухами і щез у кущах. Тихо.

Зовсім тихо. Аж тепер до Губченка дійшло, що він від самого початку нічого не чує — жодного пташиного голосу. Він згадав своє місто 1986 року, коли там не було дітей і птахів. Одразу стало моторошно — радіація! Вона не могла йому зашкодити, але страх подолати вдалося далеко не зразу. Тільки поміркувавши й згадавши, що від радіації хвоя жовтіє, іржавіє, він вирішив перевірити радіаційний фон саме таким чином.

Далеко від міста він бути не міг — просторова похибка могла складати не більше ста кілометрів. А тут — навколо міста — ліси здебільшого мішані. Губченко рушив далі в гущавину й незабаром викотився в прозорий сосновий ліс. На чистій жовтій глиці стояли могутні стовбури з золотими плямами сонця, у вишині темною зеленню завмерли хмари колючих крон.

Ні. Радіації тут немає. Якщо і є, то незначна. Просто він, мабуть, потрапив у такі глухі хащі, де людей не буває. Досі, щоправда, не уявляв, що так близько від міста може бути подібне місце, без будь-яких слідів людини.

Губченко визначив свої координати. Він був приблизно за вісімдесят кілометрів від свого міста — просто на північ. Якщо рушити на північний схід, буквально за кілька кілометрів буде великий обласний центр. Нісенітниця. Він іще раз перевірив просторові координати. Так і є. Відкрив на моніторі карту. Правильно — сім-вісім кілометрів до будівель. Як таке може бути? Вони що, по гриби не ходять? Пікніків за містом не влаштовують? Вогнищ у лісі не палять?

Такого не буває.

«Та годі вже тобі! — сам собі сказав Губченко. — Такий став наполоханий! Не побачив битої пляшки в лісі й уже злякався. Поглянь лишень, яка краса довкола!»

Еге ж, краса… Заспокоїтися не вдавалося. Навпаки, напруження й страх зростали з кожною миттю. Не та людина Коміренко, щоб створити таке майбутнє — чисте й прекрасне. Ні. Щось тут усе ж не так. Хай немає сміття, але ж люди мають бути!

Він вирішив не ризикувати з електронікою і рушив навпростець, не оминаючи дерев, — на північ-північ схід, на максимальній швидкості. Вся подорож до міста не повинна забрати більше п’яти хвилин.

Важко було щось помітити чи почути на такій швидкості, і все ж через дві хвилини Губченко різко зупинив машину, повіривши якійсь неясній здогадці. Він повернувся на кілька десятків метрів, що здолав за інерцією, й побачив, що саме його зацікавило.

Видовище було таке гидотне, що Губченка почало нудити. На невеличкій галявинці лежав кістяк оленя. Тобто це вже потім чоловік здогадався, що то кістяк оленя, бо спочатку взагалі не міг зрозуміти, що воно таке — якась синя маса, що повільно ворушилася. А далі вже роздивився: кістяк оленя, густо обліплений дрібними синіми черв’яками. Їх була така кількість, яку годі й уявити. Раз по раз то тут, то там проглядала біла кістка, й миттю зникала під новим шаром черви. Що з кістяком робили ці черви, неважко було здогадатися, бо кістяк танув на очах, ніби то не тверді кістки, а м’яке морозиво. Він зник за кілька хвилин зовсім, колонія черв’яків розчинилася між травою й щезла.

І тут Губченко все зрозумів. І чому в лісі так чисто, й чому під самим містом не видно людей. Ніякого бажання далі подорожувати цим світом у нього не було. Він перевів важіль на повернення і знов опинився у своїй потаємній комірчині.

Дядя Саша

Усе стало на свої місця. Ось воно, те біопальне. Вкотре Губченко проклинав себе за неуважність. Тоді в кав’ярні, під пиво, коли Коміренко розбазікався, Губченко самовпевнено відключився від розмови, переконаний без будь-яких підстав, що це йому нецікаво. Так, займаються альтернативними джерелами енергії. Біологічними джерелами. Ще й жартував подумки: енергетичні слимаки…

А вийшло он як. Ці черви справді могли зробити революцію в історії людства. Така здатність знищувати відходи просто вражала. Який лад навели вони на землі! Усе ж перетравили. І людей також. Оце революція так революція!

Губченко вимкнув машину, прислухався до того, що діється в кабінеті, й вийшов. Усе було нормально, спокійно. Екран його комп’ютера блимав захисним гаслом: «Якби ж знаття!..»

Активізувавши комп’ютер, Губченко спробував заглибитись у роботу над плановою темою, що вже була так добре вималювалася перед візитом Коміренка. Звісно, нічого з того не вийшло.

Натомість замислився про те, чому всі варіанти майбутнього такі різні. Ясно, що кожен просканований (піддослідний кролик — невесело пожартував подумки) творить своє майбутнє. Ясно, що дай людям волю — заведуть не лише в неволю. В такі нетрі заведуть, що страшно подумати. І все ж мусить бути якась домінанта! А її немає. Нічого спільного. Що нова подорож — то зовсім новий, відмінний від інших світ. А якщо спільне і є, то поки що вирахувати його — Губченкові не до снаги.

Це дало поштовх, і він почав писати теоретичне обґрунтування. Так, крок за кроком, його наукова тема, підживлювана результатами нечуваного експерименту, просувалася вперед. «Ох і негідник, — мимохідь подумав він про себе. — На чому ж ти наукові досягнення куєш!»

Ну, та що ж. Що маємо, на тому й куємо, відповів собі. Потім робота захопила, й він уже не відволікався на міркування про моральність і долю людства. Коли тема цікава, можна ні про що, крім неї, не думати.

Він просидів до пізньої ночі й уже почав виходити на якісь результати. А вони були такі несподівані, що якби Губченко знав про них раніше, то ніколи не наважився б створювати свою МГ. Тобто не те що не наважився б, а просто вона йому здалася б зовсім непотрібною.

Загалом картина складалася приблизно така.

Виходило, що кожна людина створює своє майбутнє. Незалежне від інших людей. І ці майбутні не складаються в єдине ціле. Ніяк. Вони такі різні, такі різноспрямовані, такі наснажені різними векторами… Але ж щось спільне можливе, воно неодмінне! Не може бути окремих майбутніх! Не може бути незалежності різних людей одне від одного! Не може!..

І божевілля цієї простої істини доводило Губченка до сказу. Це ж очевидна річ! Справді: кожен має бажання й прагнення, мрії, характер, якийсь алгоритм свого життя, всіх кроків, які робить. І в результаті будує майбутнє. Це нормально. Але коли ми аналізуємо майбутнє, створене різними людьми, виходить, що нічого спільного між ними немає. Немає!! Бо в цьому процесі відсутня ще одна людина. Головна.

Далі ще страшніше. Виходило, що суб’єктивність майбутнього, створюваного кожним, залежить від суб’єктивності когось третього. Чи другого. Радше третього — тобто людини, яка не залежить від дій іншої людини.

Погодьтеся, звучить не так зухвало, як безглуздо. От, наприклад, ви самодостатня людина. Скажімо, Ольга Приходько. Все ваше життя присвячене певній ідеї. Або не присвячене. Або не ідеї. Тобто ви собі живете своїм життям. Ні про що вічне, величне чи визначальне не розмірковуючи. Але алгоритм, тобто ритм, спрямування, призначення вашого життя веде людство до певного наслідку.

Далі починалося те, з чим Губченко в цілому був згоден. Що такого майбутнього бути в принципі не може. Не може бути майбутнього, залежного від волі одного дяді Саші!

Виникає запитання: хто такий дядя Саша? Запитання цікаве. Бо дядя Саша — це історично вірогідна особистість. Він живе в парадному Губченка й належить до homo sapiens. Однозначно. Незважаючи на те, що дядя Саша — алкоголік. Це нічого не змінює. Він така ж людина, як і Коміренко, як і Тихолоз. Так, дядя Саша — алкоголік. Це правда. Так, його вплив на історію людства — мінімальний. Але не нульовий. Дядя Саша на нього надзвичайно сильно впливає. Або не надзвичайно. Або не сильно. Це теж правда. Але ж впливає!

От наприклад, — сам собі пояснював, а радше — виправдовував свою ж теорію Губченко. Колись трапилося з ним, Губченком, захворювання. Осте- охандроз називається. Це може статися з кожним.

З Губченком було так. Він приймав делегацію. Винний — Тихолоз, він завжди в чомусь винний. У цьому випадку прийшов до Губченка кілька місяців тому — ще до появи МГ — і сказав, що директор шукає, хто б зустрів корейців. Що більше Губченко думав про цю історію, то глибше усвідомлював, що корейці тут ні до чого. Але вони справді були першопричиною. Він, може, й оминув би цю несподівану придибенцію, якби не корейці. Бо вони ні йому, ні комусь іншому не були потрібні. Просто собі делегація церкви Муна. Є така церква. Їх, церков, нині повно: жоден чоловік (і жодна жінка) всіх перелічити й оцінити не в змозі. Але кожна з них також певним чином впливає на розвиток історії.

Губченко тоді цілий день супроводжував цих корейців по місту, по різних установах і організаціях. Перекладача знайшли, але з японської. Мунівці японською говорили поганенько, однак таке-сяке порозуміння було. Що здивувало Губченка, так це те, що про цю церкву багато хто знав — і знав якісь недобрі речі. Більшість тих, кого вони відвідували (можновладці, церковники, вчені), цим візитом були вкрай незадоволені. І невдоволення своє виміщали не на корейцях — що з тих корейців візьмеш, — а на Губченкові й перекладачеві. Жодного разу за день їм навіть сісти не запропонували.

Корейців терпляче слухали. Ті розгортали великий альбом із численними фотографіями молодих людей, мудрих наставників і чарівних краєвидів — одне слово, про діяльність своєї церкви, клали його перед господарем чергового кабінету, гортали й змушували передивитися всі фотографії. На кожній сторінці вони радісно повідомляли, демонструючи неабиякі лінгвістичні здібності:

— Отіня інтєрєтна! — що означало «дуже цікаво».

Наступна сторінка:

— Отіня інтєрєтна! — І так до кінця альбому.

Губченко в цей час стояв зі своїм важким портфелем у руці (і навіщо тільки взяв його з собою, але що ж тут уже — звичка). Він жодної фотографії не бачив, але дедалі непохитніше був переконаний, що найцікавіша з них — нітєво інтєрєтнава.

Коротше, коли він уже садовив їх на потяг до Москви, здоров’я стрімкими кроками його полишало. А як потяг рушив, останні сили помчали за ним з останніх сил. До Москви.

Губченко стояв на вокзалі з важенним портфелем і не міг кроку ступити. У нього боліла вся ліва половина тулуба, боліла так, що дихнути було неможливо. Один необережний рух — і божевільний спазм стискав. Ніколи раніше такого з ним не траплялося. Він стояв безпорадний і наляканий, роздумуючи: це серце чи не серце? Спробувати піти на трамвай? Він спробував. Вистачило його тільки на те, щоб вийти з приміщення вокзалу. І стало ще гірше.

Просто поворушитися, повернутися, зробити крок — нічого цього він не міг. Поруч були телефонні автомати (мобілок у ті часи ми ще не знали). Він попросив якогось чоловіка набрати номер. Тоді, задихаючись, ледь утримуючи слухавку біля вуха, сказав дружині продуманий текст:

— Я біля входу на вокзал. Мені погано. Візьми таксі й приїдь по мене. — І повісив слухавку. Більше на жодне слово він був не здатний.

Дружина приїхала дуже швидко. З її та водія таксі допомогою Губченко так-сяк спромігся сісти на переднє сидіння. Жінка взяла осоружний портфель і сіла ззаду. Щойно зачинивши дверцята, почала розпитувати: що болить, коли почалося, що відчуваєш? Вона взагалі була дуже дбайливою, коли Губченкові траплялося хворіти. Це був її великий талант — піклування. Спочатку він намагався відповідати, а потім замовк і не реагував, думаючи з розпачливим страхом, як у своєму парадному долатиме сходинки на четвертий поверх.

А коли під’їхали, на ослінчику біля під’їзду побачили дядю Сашу. Власне, Саша був одного з ним віку, дядею його називала колись у дитинстві Губ- ченкова донька. Дядя Саша дуже дружив з усіма дітьми в дворі, пригощав їх цукерками, що лишилися від закуски. Так і зачепилося — дядя Саша й дядя Саша.

— Сашко! — щойно відчинивши дверцята таксі, гукнула Галя. — Допоможи!

І дядя Саша допоміг. Навряд чи хтось спромігся б допомогти краще. Він якось миттєво визначив, у чому проблема.

— Ти, головне, не бійся й не хвилюйся, — примовляв він. — Давай спробуємо спиратися на праву руку.

Губченко спробував і не зміг. Одразу перехопило подих, і страшний біль пронизав усе тіло.

— Так, не виходить. Тепер спробуємо на ліву.

На ліву вдалося. Дивно — біль якраз концентрувався в лівій частині тіла.

— А тепер я спробую тягти тебе за праву.

І теж вийшло. Не те, щоб усі проблеми було вирішено, але Губченко рухався. Лівою спирався на бильце сходів, за праву його дуже обережно й делікатно тягнув дядя Саша, а ззаду з портфелем ішла дружина, бідкаючись і зітхаючи. Це дратувало. Хто ж людину найбільше дратує у скруті — найближчі люди!

— Ти не причитай, а от зараз на поверсі обжени нас і приготуй, куди його покласти, — миролюбно сказав дядя Саша. М’якість голосу компенсувала в нього жорсткість слів.

Вона слухняно виконала розпорядження, й коли вже випередила їх на цілий поверх, він додав навздогін:

— І чарчину приготуй. Це не тобі, - заспокоїв він Губченка. Дядя Саша знав, що у Губченка як людини непитущої чарчина в хаті завжди знайдеться. — Тобі, мабуть, зараз не можна. А може, й можна. Тільки ризикувати не варто. Завтра вже вип’єш.

Отак поволі, за якихось п’ятнадцять-двадцять хвилин вони дійшли додому.

І тепер Губченко думав: хто ж насправді більше впливає на історію людства: він сам, Тихолоз, Коміренко, потенційний зять чи дядя Саша?

Хто винен?

Утім, якби й можна було дати відповідь на це запитання, все одно вона не допомогла б визначити відповіді на питання головне: як знайти об’єднаний, чи то пак об’єктивний, прогноз. Звичайно, можна подумати над таким собі аналізатором, до якого вносити різні скани, а він даватиме узагальнену картину. Але де знайти такий комп’ютер, як забезпечити йому належну пам’ять, цього навіть Губченко не міг уявити. І так сам лише голографічний перетворювач ізжер стільки гігабайтів, що хоч криком кричи. Йому принаймні таку машину створити несила.

Та й картина все одно буде з кожним новим сканом наближатися до об’єктивної, все ж лишаючись суб’єктивною. Об’єктивну картину, справжнє майбутнє можна буде побачити лише тоді, коли в комп’ютер буде введено скани всього населення Землі. Плюс безліч природних чинників. Такого комп’ютера не буде ніколи. Такий комп’ютер — це Бог.

Тож усе знову впиралося в Губченка. Він мусив просканувати себе, а цього якраз зробити й неможливо. Тобто можливо, звичайно, але за умови, що його просканує хтось інший. Тобто неможливо. Бо нікого іншого він у все це посвячувати не міг.

До того ж з’явилося ще одне: Губченко злякався. Здавалося б, він уже стільки лякав себе останнім часом, що мусив би загартуватись. Але то було інше. Він злякався свого скану. Що він несе людству? Яка його роль на цій Землі? Зараз можна думати в принципі що завгодно. Зараз можна гратися зі своїми численними частками, зі своїми різноманітними життями і вважати себе тим, хто допомагає людству вижити, стати кращим. Власне, кожен може так про себе думати, й ніхто не здатний переконати цього кожного в протилежному. У Губченка з’явилася можливість довідатися про себе правду. І стало страшно.

Бо як поважати себе, маючи таке знання? Як жити з цим? Може, це буде історія зради, як у Валєріка, може, зруйновані відстійники для сміття, як у Тихолоза, може, рожеві шмарклі, як у виховательки з дитсадка, може… Ні, в тому й річ, що в нього буде щось інше. Тому й страшно. Вперше винахідник подумав про МГ як про засіб для перевірки суспільної вартості особистості. Ще й не просто якоїсь особистості, а саме його, Губченка.

А що тут, зрештою, перевіряти? Чи сам він не знає собі ціну? Знає. Справді талановитий учений, може, навіть геніальний. Майстер та інженер — цілком управний. Непоганий письменник. Хоча й далекий від геніальності. Вірний чоловік. Добрий батько. Дисциплінований та ініціативний працівник інституту…

Господи, яка маячня! Божевільний аморальний учений, що придумав більше, ніж може осягнути, й тепер не знає, що з цим робити. Власне, як і всі винахідники, яких цікавить насамперед науковий бік справи, а вже її моральні плоди лишаються на периферії свідомості. Письменник!! Просто графоман, який навчився заробляти на писанні книжок. Чоловік, який ні в гріш не ставить думку дружини, зробив її нещасною вдовою при живому мужеві… Батько, що тяжко дурить свою доньку, не розповідаючи їй тієї страшної правди, яку знає сам. Працівник інституту, що використав приміщення й ресурси свого науково-дослідного закладу для виготовлення таємного приладу, яким не тільки сам-один користується, а ще й не повідомив своєму начальству про існування МГ. От і все. От і вся ціна. І що нового може йому розповісти МГ?

Впадаючи подумки у крайнощі, Губченко все ж не втрачав ясної голови, тому розумів: МГ не просто здатна розповісти нове. Вона може перевернути уявлення про світ і долю людства, а також про роль однієї людини — кожної людини — у здійсненні цієї долі. Бо якщо…

Дійшовши подумки до «бо якщо», Губченко почув дивний звук. Він озирнувся й устиг побачити, як ручка дверей повільно повернулася на своє місце. За мить перед тим хтось обережно й тихо намагався відчинити двері. Та оскільки Губченко з недавніх часів поклав собі за правило замикати двері на ключ, то відвідувач і не зміг застукати його зненацька.

Перед очима мимоволі постав образ Коміренка, який уособлював людей, що його послали до Губченка. Губченко їх не знав і не хотів знати, але мимоволі знав про них, як пишуть у детективах, «надто багато». Хоч як це дивно, але йому не стало страшно — радше цікаво. Що вони робитимуть тепер? Замкнутих ізсередини дверей відімкнути неможливо, особливо якщо зі шпарини не вийнято ключа. Можна, звісно, виламати двері. Не такі вони й міцні. Але чи наважиться кілер (чомусь він був упевнений, що це саме кілер) здіймати такий тарарам в інституті, де є й інші працівники, де є, зрештою, охорона?

За довгі роки роботи в лабораторії він вивчив, що тільки одним маршрутом можна дійти до дверей, щоб не зарипіли виснажені беззмінним і безремонтним служінням паркетини. Цим шляхом той гість і підкрався до дверей. На рівні очей двері мали вибитий сучок. Від нього лишився отвір, що під гострим кутом прошивав дерев’яне полотно наскрізь. Нічого крізь той отвір побачити неможливо. Але якщо підставити під нього долоню, на неї впаде маленька плямка світла — від лампи, що висить у коридорі безпосередньо над дверима. Губченко підставив долоню, й на ній нічого не з’явилося — ніякого сонячного зайчика. Це могло означати тільки одне: хтось там, по той бік, стоїть і прислухається.

Ні почути його, ні побачити Губченко не міг. Але міг просканувати. Крізь оту нахилену маленьку дірочку. Для сканера її достатньо. Цілком достатньо. От тільки той мовчить, а для сканування необхідний голосовий контакт. І тієї ж миті в коридорі почулися віддалені кроки, а потім пролунав голос Тихолоза:

— Що там, Миколо Миколайовичу? Нема?

— Це мене й дивує, Остаповичу, це мене й дивує, - під самими дверима прогуркотів бас Биковця, заступника директора з режиму. — Двері замкнені зсередини, а ніхто не відчиняє. Ніхто не відчиняє, я маю на увазі. Схоже, що пан Губченко на місці, але чому він не відчиняє? Чим він там зайнятий, чим зайнятий, я маю на увазі? От що я хотів би знати. Саме це я хотів би знати. Не спить же він, справді, я маю на увазі.

Цієї тиради виявилося достатньо. Намагаючись погамувати нервовий сміх, Губченко відчинив двері, ніби хотів просто вийти з кімнати, зробив рішучий крок уперед і наштовхнувся на Биковця.

— Ой, вибачте, Миколо Миколайовичу, не знав, що ви стоїте під дверима!

— Я не стою під дверима, — з досадою почав той виправдовуватись. — Я маю на увазі, я щойно підійшов. А ти чому не відчиняєш? Чому не відчиняєш?

— Тобто? — удавано здивувався Губченко. — А хто ж відчинив, як не я? А що ви хотіли?

Тихолоз уже підійшов зовсім близько, тож чув усю розмову й також ледь стримувався, щоб не засміятися в очі заступнику директора.

— Я? — той не зразу знайшовся, що відповісти. — Я… хотів довідатися, як у тебе справи з плановою темою. З плановою темою, я маю на увазі. Бо вже всі терміни спливли…

— А! — зрадів Губченко. — Ну, слава Богу! А то я вже злякався: чи я, бува, не під підозрою. З плановою темою у мене все гаразд. Вона затверджена вченою радою ще торік. Тож працювати є над чим.

— Я маю на увазі, що спливли терміни подання теми, я маю на увазі.

— Ви маєте на увазі, терміни подання роботи? — дуже чемно перепитав Губченко.

— Так я ж про це й кажу, про це й кажу.

Взагалі Биковець був досить карикатурним персонажем в інституті.

Його, звісно, не любили, але нікому не спадало на думку обговорювати його доцільність — не як людини, а як посади. Справді, в їхньому інституті за часів холодної війни без секретності й бути не могло. Та й тепер наявність заступника директора з режиму зрозуміла.

А от щодо людини, то тут практично всі працівники інституту були одностайні. Биковець не був ученим. Коли і як він захистив свою кандидатську дисертацію, для всіх лишалося таємницею. Він не був добрим адміністратором. Страшно подумати, що його бодай на день залишили б виконувачем обов’язків директора. Яким він був спеціалістом у своїй охоронній галузі — ніхто не знав. Але він дратував усіх: від пенсіонерів, що працювали вахтерами, до директора інституту включно.

Дратував тим, що брав слово на засіданнях ученої ради й висловлював свої судження. Те, що суджень у нього, зважаючи на інтелект і освіту, бути не могло, Биковця не бентежило. Дратував тим, що постійно намагався «душевно побалакати» з кимось із наукових співробітників, — притому неодмінно про їхніх колег і начальників. Разом з тим був він відданим прихильником суворої субординації: до завідувачів відділів і головних наукових співробітників звертався підкреслено на «ви», до старших, молодших і просто наукових — тільки на «ти», незалежно від віку.

В їхньому інституті субординація взагалі була досить відносна. Авторитет Тихолоза, наприклад, перевершував авторитет деяких завідувачів відділів (а Биковця й поготів!). До Губченка також усі ставилися з пошаною як до людини, котра добре робить свою справу й не поведена на кар’єризмі. Але незалежно від того більшість співробітників називала одне одного на «ти» — ну, хіба що вже велика різниця у віці. І, ясна річ, це було завжди на взаємній основі — без винятків. Якщо директор інституту називав на «ти» Губченка, то й Губченко відповідав йому тим самим.

Звичку заступника з режиму повторювати двічі одну фразу висміювали мало не у вічі. А позаочі взагалі читали одне одному віршики:

«Раз якось бик покрив овець — На світ з’явився Биковець».

Той про ці віршики знав і невтомно намагався з’ясувати авторство. Але марно. Безперечно, в інституті були свої стукачі, але й їм не вдавалося знайти, хто про шанованого заступника таке пише. Не вдалося їм з’ясувати й імені негідника, який придумав Биковцеві прізвисько Заступ.

Через те раптовий інтерес Заступа до Губченкової планової теми не міг викликати нічого, крім відвертого збиткування.

— Правильно, Миколо Миколайовичу, — дуже серйозно підтримав його Тихолоз. — Бо ці наукові вже зовсім розпустилися, я маю на увазі. Планові теми здають не за планом, я маю на увазі. Ви його позбавте перехідної грошової премії, я маю на увазі.

— Та при чому тут… — здивувався Заступ. — У нас і премії такої немає, я маю на увазі. Шо ви, їй-Богу! І не треба тут… я маю на увазі.

Але до лабораторії він усе ж таки протиснувся. Чіпким поглядом обмацав кімнату, пильно вчитався в гасло, що захищало екран Губченкового комп’ютера, крім цього не знайшов нічого підозрілого, очевидно засмутився з цього приводу, але не відступати ж, то й вирішив зупинитися на гаслі.

— Отож, товаришу Губченку! Отож! Треба більше працювати, то й знання буде, я маю на увазі. І не треба тут… А тему пора здавати. Пора здавати, я маю на увазі.

— Та хіба ж я проти, Миколо Миколайовичу! — Губченко в розпачі приклав руки до грудей. — Та я б із дорогою душею. Тільки от шкідливі звички не дозволяють.

— Які такі звички? — одразу напружився Заступ. — Які такі звички?

— Та от не звик незакінчену роботу показувати. Особливо декому.

— А це ти на кого натякаєш, Губченко?

— Та ви що! Ні на кого я не натякаю. Просто звичка така.

— Ти дивись мені, Губченко, я маю на увазі. - І Заступ вирішив залишити поле бою.

Вони довго сміялися з Тихолозом, цитуючи Заступа, потім Остапович приніс пива (у нього було в комірчині), посиділи просто так, розмовляючи про те-се. Було вже поночі, коли вони разом вийшли з інституту й попрощалися на ґанку. Наступного дня знову не випало можливості, післязавтра знову, одне слово, до скану Заступа Губченко зміг узятися тільки через тиждень.

Слава МГ!

Він потрапив у темний зимовий ранок. Подекуди невиспано світилися вікна, падав густий, ніби аж сірий сніг. Утім, це, мабуть, тільки здавалося, бо яким іще може здаватися сніг серед похмурих будинків із тьмяними вікнами? Чи це вечір? Ні, навряд. Увечері вулиці не бувають такими пустими. Ввечері завжди хтось ходить, їздить… А вранці, коли ще мало хто прокинувся, на вулицях порожньо.

Власне, це все були запитання, які не впливали на самопочуття Губченка. Він був щасливий. Уперше за всі рази він потрапив до населеного людьми й незруйнованого світу. Перша подорож, щоправда, також була в населений світ, але той світ був таким чистим і стерильним, що одразу породжував думки про свою штучність і приреченість. А ця сіра імла, ці брудні будинки, тьмяний сніг, якого ніхто не прибирає, - це все було ознакою життя нормального. «Якщо наше життя можна таким вважати», — подумки додав Губченко.

Просто навпроти нього ледь світилося вікно на першому поверсі. Він спрямував туди МГ й потрапив у досить незвичну, але вочевидь заселену кімнату. Незвичною вона була через украй мінімалістське, щоб не сказати аскетичне, облаштування. Вузьке ліжко, невеличкий комп’ютерний стіл, над ним вбудований у стіну великий плаский монітор, шафа-пенал — і все. Власне, сюди більш нічого й заштовхати було б неможливо. На ручці пенала висить наготований чорний костюм (а може й коричневий, а може — синій). Лампа в стелі давала так мало світла, що роздивитися колір ніяк.

І знову Губченку це сподобалося. Весь попередній досвід подорожей у часі переконав його в необхідності саме аскетизму. Він тепер твердо знав, що людство загине через надлишки — надлишок їжі, надлишок енергії, надлишок ваги, надлишок розваг і т. д.

Двері від’їхали в стіну, й до кімнати зайшов юнак у чорних сатинових трусах. Він був ніби привидом з минулого. У Губченковій молодості були такі чорні сатинові труси. Потім вони згинули, поступившись місцем різноманітним — як за матеріалом, так і за кольором. Хлопцеві було років сімнадцять — вісімнадцять, коротка стрижка, волосся ще мокре, але вже акуратно зачесане на проділ.

Слідом за ним зайшла мати (це одразу було зрозуміло — такі вони схожі). Руки її нервово перебирали кухонний фартук, хоча жінка й намагалася не виказати хвилювання.

— Може, візьмеш бутерброд? — спитала вона.

— Та ні, мамо, навіщо той бутерброд. Це ж недовга процедура. А до того там напевно є де перекусити.

— А якщо нема де?

— Мамо! Де ти бачила голодних людей?

— Бачила, — відповіла вона невпевнено. — Колись бачила…

— То колись.

— А якщо затримаєшся?

— Якщо затримаюся, погодують.

— Як я боюся, що ти затримаєшся…

— Мамо!

— Я знаю, синку, знаю! — поспішила вона виправитися. — Звичайно, я пишатимуся тобою. Але…

— Мамо, хоч би де я був, — хлопець поклав руку на її руки, — я завжди буду з тобою. І завжди знайду можливість навідати тебе.

— Ті, що затримуються… — Мати заплакала.

— От побачиш, я повернуся. Тільки не плач.

Вона через силу вгамувала сльози.

Хлопець почав одягатися, мати дивилася на нього так, ніби бачила востаннє. Несміливим жестом поправила комірець сорочки. Ще за хвилю щось струсила з плеча, хоч піджак і був вичищений до непристойності. Та й не піджак це був, а швидше френч — щось таке напіввійськове з паршивень- кого сукна.

— Сядьмо, — і сама перша сіла на ліжко. Хлопець сів поруч.

Губченко знав: аби зрозуміти, що відбувається, йому треба проникнути в тіло хлопця. Це було нескладно, але щось його зупиняло, він відчував, що це знову буде ніби підглядання. Він не наважувався порушити мовчазний тет-а-тет матері й сина. А той сидів і терпляче чекав, доки можна буде підвестися й піти. Нарешті він вирішив, що вже можна, й випростався на весь свій чималий зріст. Звелася на ноги й мати.

— Синочко!

— Все буде добре, мамо, не хвилюйся. — І він вийшов.

А мати нарешті невтішно розплакалась.

Губченко не міг цього зносити, та й не мати його тут більше цікавила. З нею все зрозуміло. Він поспішив за сином, і от уже тіло хлопця вело споглядача містом.

Надворі почало сіріти. Зимові ранки пізні, тож можна було припустити, що вже не так рано. Загрібаючи черевиками сніг, хлопець простував тротуаром. Про що він думав, Губченко не знав. До чого готувався — тим паче. Але невидимому гостеві мимоволі передавалося напруження й готовність до будь-яких викликів.

Подекуди стали з’являтися самотні перехожі. Всі вони, певно, не були між собою знайомі, тож ніяких привітань, ніякого спілкування. Вони пройшли похмурою вуличкою й завернули на іншу — таку саму похмуру. Вулиці не освітлювались, і Губченкові це теж сподобалося — це було ще одним підтвердженням аскетизму суспільства, яке спромоглося вгамувати свої апетити до суперрозкошів і вдовольнитися найнеобхіднішим.

Скільки їм доведеться йти, Губченко не знав, тож, економлячи свій час та енергію, пересунувся на двадцять хвилин уперед. І вгадав. Хлопець саме підійшов до великої яскраво освітленої споруди, яка Губченку щось дуже нагадувала. Вона мала високі, цілком непотрібні колони на фасаді, вікна й двері були велетенські, неспівмірні з людським зростом. Над увігнутим фасадом світилися гігантські літери: «Слава МГ!»

Збіг абревіатур був такий разючий, що Губченко здригнувся. І взагалі це гасло йому не сподобалося. Він стільки в житті пережив цих «Слава праці!», «Хай живе народ!» і таких інших нісенітниць, що замилування майбутнім суспільством майже випарувалось.

До будинку з різних боків стікалися молоді люди — хлопці й дівчата. На вході стояли військові (а може, міліціонери, поліцейські — хто їх знає!), перевіряли у всіх документи. Губченко мимоволі напружився, ніби його могли побачити й теж перевірити документи. Сумнівно, щоб його паспорт, виданий понад сто років тому, справив би на служивих належне враження. Проте його, ясна річ, ніхто не міг бачити.

Мовчки, з напруженими обличчями всі спускалися до гардероба, знімали верхній одяг і виявлялися в майже однаковому вбранні — охайному, але бідному й одноманітному.

Губченко знову прокрутив двадцять хвилин. Хлопець стояв у черзі до віконечка, за яким механічно працювала невиразна жінка. Вона отримувала паспорт і сканувала його в невеличкому пристрої, що трохи нагадував сканери для кредитних карток у супермаркетах. Потім, дивлячись на екран, питала:

— Прізвище, ім’я та по-батькові?

Коли дійшла черга Губченкового хлопця, той відповів:

— Опанасенко Сергій Васильович.

Жінка кивнула, повернула паспорт і з ним — невеличку пластикову картку, значно меншу за кредитну. На ній був зазначений номер кімнати й час прийому: 11:24. Навіть такій пунктуальності Губченко вже не радів.

Сергій кинув погляд на годинник — пів на десяту. Губченко прокрутив іще півтори години. Вони сиділи на пластмасовому ослінчику під високими дверима, через кожні шість хвилин на табло над ними висвічувався номер картки, і її власник мовчки заходив у двері. Жоден із тих, хто зайшов, назад не повернувся. Очевидно, там був іще один вихід. Губченку стало моторошно. Якби це був екзамен на атестат зрілості, наприклад, чи як він там у них називається, то всі до одного екзаменовані не були б такі натягнуті, мов тятива. Вони спілкувалися б між собою. Вони б, зрештою, виходили з дверей і ділилися з тими, хто чекає, радістю чи смутком.

Якщо це щось репресивне, вони б не йшли сюди, як на заріз, убравшись у найкращий свій одяг (чомусь було зрозуміло, що ця одноманітність кольору хакі зовсім не означає повсякденності).

Коли двері за Сергієм зачинилися, перед ним на стіні засвітився великий екран, і миловидна, але теж якась сіра жінка на екрані урочисто промовила:

— Доброго ранку, Сергію Васильовичу!

Сергій відповів на привітання, та жінка його не чула.

— Сьогодні вирішальний день у вашому житті. Вітаю вас із тестуванням. Бажаю довести, що ви є повноцінним членом нашого суспільства, що ваш внесок у розбудову світлого майбутнього буде вагомим і прогресивним. Я не сумніваюсь у ваших щирих намірах і відданості нашому суспільству. Однак людина подекуди й сама не знає, на що вона здатна, не може достатньою мірою оцінити можливих наслідків своїх учинків. Тест на МГ допоможе вам і самому розібратися в собі й суспільству оцінити найдоцільніше застосування ваших знань, талантів, вашої енергії. Ви знаєте, що МГ — це найдивовижніший винахід в історії людства. Завдяки йому нашому народу вдалося вижити й залишитися на планеті після нашестя неміряної, але конечної черви. Не треба хвилюватися й боятися. Для страху підстав немає. МГ приносить тільки благо — як для суспільства в цілому, так і для кожного його члена. Прошу сісти в червоне крісло й покласти руки на скляні кулі: праву руку на зелену, а ліву — на червону.

Сергій слухняно сів у крісло й поклав руки на кулі. За кілька хвилин голос з екрана промовив:

— Вітаю вас, Сергію Васильовичу. Ви пройшли тестування. Тепер пройдіть, будь ласка, в зелені двері. Прямо коридором і ліворуч ви знайдете їдальню, де на вас чекає сніданок. Просимо не залишати їдальні до виклику. Смачного! Й доброго настрою!

Звичайно, Губченку було дуже цікаво, що з хлопцем станеться далі, як проходить це тестування й чи справді Сергій виявиться вагомим і прогресивним. Але тут було дещо значно цікавіше, тож він залишив хлопця й занурився у стіл, роздивився, як улаштоване те, що під кулями, потім рушив слідом за дротами, крізь стіну, до великого комп’ютера, який займав цілу сусідню кімнату.

Розглядати його зсередини було дуже дивно й цілком безперспективно. Навіть на вигляд він не міг часом визначити, що то за такі блоки й деталі. Тому швидко почав шукати монітор. Не знайшов. Але знайшов флешку. Власне, вона виглядала зовсім не схоже на звичні йому накопичувані інформації, але сумнівів у Губченка не було: це вона. Це носій інформації. Досить дивний спосіб передавати дані з комп’ютера в комп’ютер, зважаючи на те, що загалом техніка дуже складна. Втім, можливо, так зберігалася автономність і безпека даних.

За хвилину до кімнати зайшла дівчина в білому халаті, вийняла флешку з гнізда й вийшла. Губченко негайно опинився в її тілі.

Відчуття було дуже дивне. У жіночому тілі він перебував уперше. Але дослідницький азарт не дав йому зациклитися на цій темі. Дівчина пройшла до величезної зали, де сиділо не менше сотні практично однакових людей в однакових навушниках і однакових шоломах. Одному з цих людей вона віддала флешку й тихенько відійшла до дверей.

Вже немолодий чоловік у френчі кольору хакі вставив носій інформації в гніздо на столі й завмер. Губченко залишив дівчину й перемістився в тіло цього чоловіка. І його очима побачив якісь незрозумілі технологічні процеси, щось гупало й крутилося, якісь пакунки вискакували з конвеєра. Подивившись усе це кілька хвилин, чоловік зняв шолом і набрав на клавіатурі: «Код С-18. Без допуску». Розібратися в цьому коді без доступу, звісно, неможливо, та Губченко зрозумів, що Сергія Васильовича прирекли працювати десь на конвеєрі без подальших перспектив. Утім, можливо, він і помилявся. Але ця доля була хоч і страшна, та не страшніша за інші, які йому довелося вже побачити в майбутньому. А ще страшніше для нього було інше.

Якби Губченко не сидів у своїй МГ, а справді перебував поруч із цим контролером, він, певно, знепритомнів би від миттєвого здогаду. Притьмом він перейшов до комп’ютера, ще раз його оглянув і зараз же все впізнав.

Звісно, це була надзвичайно вдосконалена, допрацьована, масштабніша, з неміряно потужною пам’яттю, з величезною кількістю робочих модулів, майже довершена — МГ. Машина Губченка. Саме їй співало славу вогненне гасло на фасаді цього велетенського будинку.

Як боротися з внутрішнім голосом

Найстрашніше, що це був скан не його, Губченка, що це життя Биковця, виявляється, може привести до такого майбутнього. Яким чином? Невже він знайде МГ, і її конфіскує контора, в якій раніше працював (та й тепер, напевне, є там не останньою людиною) Заступ? Якщо так, то щойно побачене майбутнє цілком можливе.

Першим порухом Губченка було взяти молоток і рознести МГ на дрібні друзки, стерти її з лиця землі, щоб жоден найдосвідченіший інженер не зміг її відновити. Але тут почались інтелігентські сумніви й вагання. Зрештою, поки що це був єдиний скан, який обіцяв порятунок людства. Що, занадто дорога ціна?

Може, справді треба жити так, щоб вижити? Може, не варто сподіватися на краще, на те, що колись у всьому світі запанує демократія (комунізм, радикалізм, лібералізм — будь-який — ізм) і люди будуть братами? Може, широкомасштабне застосування МГ — цілком адекватна плата людства за те, щоб існувати й далі, далі отруювати землю, воду та небо й наближатися до свого неминучого кінця? А там заплатити ще одну ціну — вже значно більшу. А кому? Ну, з червою, скажімо, впоралися…

Повернення подумки до черви спрямувало Губченкові думки в інше русло. Коміренко. Мабуть, даремно він відмовився від тієї пропозиції. Принаймні знав би, в чому річ, чому ця черва така небезпечна. Щоправда, він уже бачив її в дії, від згадки про той кістяк у чистому лісі йому захотілося в душ.

Коміренко. Змінити рішення ще не пізно. Треба йому просто подзвонити й сказати, що після нашої розмови я почав вагатися й зараз готовий вислухати більш конкретну пропозицію. І вдати, ніби під більш конкретною маю на увазі фінансово виразнішу.

Є й інший, детективний шлях. Як в американському кіно: простежити, де працює Коміренко, вночі з жінчиними колготками на писку проникнути в будинок, зламавши сигналізацію жінчиною шпилькою й хребти кільканадцяти охоронців — голими руками, знайти, не вмикаючи світла, їхній головний комп’ютер і підкласти під нього потужну, бажано ядерну, бомбочку, сховану в жінчину сумочку. Потім можна навіть загинути разом із цим осиним гніздом, рятуючи людство від небезпеки, про яку воно так ніколи й не довідається.

Губченко зробив над собою зусилля, щоб не розвивати далі цей спокусливий і неодноразово випробуваний план. Не Шварценеґґер я, подумав він із сумом, і не Вілліс. А шкода. Наскільки легше було б жити!

Звичайно, це усвідомлення не додало йому доброго настрою. Так, думав він, я, безперечно, не вмію ламати карки озброєним і натренованим охоронцям. Але я також дещо вмію.

— А що ж ти таке вмієш, що могло б зарадити в цій ситуації? — єхидно поцікавився тоненький голосок десь у куточку лівої півкулі.

— Мовчи, — відповів йому Губченко. — В півкулі не може бути куточка, отже, тебе не існує.

— Кого, — поцікавився голосочок, — ти маєш на увазі, я маю на увазі?

Губченко саме думав про те, що він таки справді на щось здатний, бо от придумав, наприклад, МГ, тож голосочку більше не відповідав. То більше, що раптом вигадав, чим можна зарадити. Пошуки Коміренкового скану зайняли п’ятнадцять хвилин. Перевіривши двері до лабораторії й шафу-двері до комірчини, Губченко осідлав МГ й акуратно виставив час: за 10 хвилин. Звісно, це не було точним знанням про те, що станеться з його недавнім спокусником через шістсот секунд. Але, зважаючи на відносну свіжість скану, ймовірність була дуже висока.

Нове застосування

— Викликали, Василю Васильовичу? — Голос Коміренка — це було перше, що почув Губченко. А потім і побачив його скуйовджене й винувате обличчя у дверях.

— Запрошував! Запрошував! — ображено виправив його молодик за велетенським столом у «європейському» новоукраїнському стилі. — Хто я такий, щоб вас викликати! Проходьте, будь ласка, сідайте. Каву? Чай? А може, коньячку? Маю дуже добрий французький коньячок. «Хо». Га?

На Коміренка боляче було дивитися. Поведінка і весь вигляд його аж ніяк не відповідали тій люб’язності й солодкавості, з якою до нього звертався начальник. Начальник мав років тридцять, був акуратно й дорого вдягнений, бездоганно зачесаний. Більше про нього Губченко нічого не міг сказати. Цей молодик був швидше представником типу, класу, покоління, ніж індивідуальністю.

Щодо запропонованих напоїв Коміренко не відповів, але начальник і не перепитував і не зробив жодного руху на підтвердження своїх пропозицій.

— То як у нас справи? — поцікавився він таким тоном, ніби наперед знав відповідь.

Коміренко похитав головою. Мовляв, справи ніяк.

— Шановний професоре, а ви не могли б якось детальніше пояснити? — весело перепитав начальник.

— Він відмовився, — сумно сказав «професор», дивлячись у підлогу.

— А ще детальніше можна?

— Та що там… Він щось темнить… Нічого не сказав. Власне, він і не відмовився, але я зрозумів, що неодмінно відмовиться…

Начальник не перебивав, і Коміренко мусив розповідати далі, хоч, як Губченко й сам розумів, далі розказувати було нічого. Розмова справді вийшла ніяка.

— Я в загальних рисах пояснив, чого ми від нього чекаємо, якого саме приладу… Сказав про зарплату… Він здивувався, але вирішив не показувати цього. Щось він темнить… Він таких грошей зроду не бачив… Але не клюнув… Щось темнить…

— Вибачте, шановний професоре, — подав голос молодий начальник. — Що ви маєте на увазі під словом «темнить»? Я не зовсім вас розумію.

— Не знаю, — вже впевненіше відповів Коміренко. — Чи то він уже над таким приладом працює для когось іще, чи над чимось іншим — теж за великі гроші… Якась у нього є противага… Щось він темнить…

— Вибачте, професоре, ви, мабуть, самі не зовсім розумієте. Якщо він працює на когось іншого, то треба було це з’ясувати. Здається, ми так домовлялися?

Коміренко кивнув.

— Але ви цього не з’ясували? — вів далі начальник.

Коміренко похитав головою.

— А чи не буде з мого боку нахабством поцікавитися, чому ви, власне, цього не з’ясували?

— Не зміг. Кажу ж вам, він темнить.

Начальник помовчав, і протягом цієї паузи Коміренко, схоже, зовсім тратив надію вижити. Губченкові аж шкода його стало. Хоча після того, що він оце почув, підстав для позитивних емоцій на адресу «професора» у нього, здавалося б, не мусило залишатися.

— Ну, гаразд, — сказав начальник таким тоном, яким розмовляла директорка Зіна Вартанівна, коли хотіла остаточно залякати дитсадківця. — А як наші підопічні? Ви нічого нового не придумали?

— Я придумав тільки одне, — відповів Коміренко, намагаючись надати твердості своєму голосу. — Необхідно негайно їх знищити. А потім провести додаткові експерименти й тільки потім повернутися до цього питання.

— Мені імпонує ваша наполегливість, ваша, сказати б, відданість творчості Миколи Васильовича Гоголя. Я тебе, мовляв, породив… Ви на мене, будь ласка, дивіться, коли розмовляєте. — Раптом начальник сам себе урвав іще м'якшим голосом. — Може, ви знаєте й інше? Може, ви знаєте й, сказати б, вірогідний кошторис цієї… гм… операції? Чи ви, шановний професоре, зважаєте, що ті божевільні мільйони, які ми вклали в цю справу, вже заграні, як порушення правил у дворовому футболі? Га?

Коміренко мовчав. «Чому він мовчить? — думав Губченко. — Чому не пояснить, що черви — небезпечні? Небезпечні для цивілізації, для людей? Чи він цього й сам не розуміє? Звісно, не розуміє. І я б не розумів. І я не розумію, що МГ небезпечна для людей. Знищити її? Знищити.

Але навіть коли він про це думав, то все одно відчував, що рука в нього на своє дітище не підніметься. До того ж він нікому не був зобов’язаний. Ніхто не вкладав «божевільних мільйонів» у його винахід. Коміренкові було значно важче. Хай там як, а я йому не суддя, подумав Губченко. Подумав — і сам собі не повірив.

І тут у погляді Коміренка щось змінилося. Щось невловиме, але таке знайоме Губченку. На мить йому здалося, що професор вирішив лишатися слухняним хлопчиком, що він роздвоївся, вдягнув машкару, щоб заспокоїти начальника, а сам задумав…

Найгірше те, що начальник, схоже, також це помітив.

— Добре, ідіть працюйте, — сказав він так само привітно.

Коміренко посидів іще з півхвилини, а потім підвівся й вийшов із кабінету. Тільки вже без Губченка. Той лишився й почув те, чого професор почути не міг.

Начальник натиснув кнопку на селекторі й тихо сказав:

— Наш професор потребує твоєї допомоги… Ні, не тут. Не зараз. Але сьогодні. - І відпустив кнопку.

Так Губченко відкрив нове застосування МГ. Шпигунське.

Акваріум з піраньями

Роздумувати було ніколи. Губченко кинувся до телефона, але вчасно схаменувся й поклав слухавку. Ні, він не передумав телефонувати. Але телефонувати зі свого службового — це все одно, що виступити на телебаченні. Його зразу ж знайдуть, і тоді все пропало. А от мобільний телефон він придбав зовсім недавно, номер вибирав собі сам, тож його майже ніхто не знає. Втім, негайно дзвонити безглуздо. Адже Коміренко ще не вийшов від начальника. Треба виждати десять хвилин. За цей час Губченко остаточно вирішив не телефонувати.

Коли десять хвилин спливло, він набрав номер Коміренка. Довгі гудки. Нарешті — після восьмого сигналу — той узяв слухавку.

— Не називай мене на ім’я, — роздільно сказав у телефон. — Одразу після нашої розмови видали зі свого телефону мій номер. Тебе сьогодні планують убити. Спробуй утекти з роботи без хвоста. Останнього разу ми з тобою пили пиво. Навпроти навскоси є кав’ярня. О восьмій вечора там.

І відімкнувся.

Лишалося сподіватися, що Коміренко виявиться достатньо вправним злочинцем і втече від переслідування. Господи! Як же це безглуздо. Він же як дитина. Від кого там він утече! Що йому це попередження!

А що робити? Звісно, розумніше було б сховатися й удати, що нічого не зрозумів, що нічого не знаєш. А перед ким удати? Перед собою?

Можна заспокоїти себе: мовляв, Коміренко сам заварив кашу, тож хай тепер її й хлебче. Але ж усе одно себе не заспокоїш. У Губченка на совісті було вже так багато гріхів, що брати на душу ще один — це занадто. Такого тягаря вона може не втримати.

Гаразд, що тепер робити? До зустрічі з Коміренком іще купа часу. Головне, щоб він зміг утекти. Губченко завмер. Він раптом зрозумів, що нічого про Коміренка не знає. Він просто не уявляє, на що ця людина здатна, на що не здатна. Уже той факт, що цей давній занудний приятель зміг зробити таке відкриття, мусив би щось дати для розуміння людини. Не дав. Як він зараз поведеться? Уявити неможливо. А як би повівся Губченко, отримавши повідомлення про те, що його планують убити? Ет, яке це має значення! То він, а то Коміренко.

І Губченко повернувся до МГ. Цього разу поставив усього п’ять хвилин — менше вже МГ не дозволяла.

Як і слід було очікувати, Коміренко сидів, утупившись у стіну поглядом. Губченко вирішив у його тіло не входити, поспостерігати збоку. І правильно зробив, бо приятель його зразу ж здивував. По-перше, він сидів непорушно й дивився у стіну — це так. Цілком нормальна поза за таких обставин. Але в погляді його не було розпачу. Не було страху. Була злість. Була лють. І це не могло не викликати поваги. Виявляється, все, що Губченко знав про Коміренка, це було знання про «слухняного хлопчика», якусь часточку, яку той хотів показувати іншим. А справжній свій характер, справжні уподобання ховав від стороннього ока. Як равлик: тільки ріжки, щоб лякати, а зсередині панцира м’яке й беззахисне тільце.

Аж ось на обличчі професора з’явилося нове почуття, знайоме, але невловне. Що це? — думав Губченко. — Що він зараз зробить?

Коміренко підніс руку з мобільним телефоном і почав набирати номер. Губченко ледь устиг пересунутися в його тіло, щоб побачити, кому професор збирається телефонувати. Однак той не телефонував. З відчуттям садистського задоволення він вносив у мобільний прізвище людини, яка щойно йому зателефонувала: «ГУБЧЕНКО».

То он воно що! То, виявляється, не на своїх працедавців і потенційних убивць Коміренко був лихий! Ні! Він злостився на Губченка. І зрозуміти, за що, було неважко. Адже саме Губченко призвів його до цієї халепи. Через його відмову співпрацювати керівництво й незадоволене професором. А що ніхто інший, як той-таки Губченко попередив його про небезпеку, то пусте. Сам винен, а тепер намагається виправити непоправне.

Голова йшла обертом. Отакої! Оце так «слухняний хлопчик»! Вирішив посмертно помститися. «Так тобі, Губченку, й треба, — подумав він. — Це тобі за милосердя, що пролізло у твою грішну душу крізь невідь-які шпарини». Але попри це відкриття він і далі спостерігав за Коміренком, немов за героєм трилера. Тільки у трилері все не насправді, а тут… Тут, щоправда, все теж може бути не насправді. Це лиш імовірність, але ймовірність найбільша, яка межує зі щирою правдою. Він не підглядає, а лиш аналізує найвірогідніший варіант розвитку подій. Та й то — залежно від Коміренкового скану. Але без нього не обійтися. Адже навіть адреси цієї лабораторії він не знає. Тож цей скан, як вірний пес, приводить його куди треба без особливих знань з географії.

Професор нарешті щось вирішив. Він рвучко підвівся і вийшов з кімнати. Він крокував довгим добре освітленим коридором, у якому через кожні тридцять кроків стояли, притулившись до стіни, байдужі, але дебелі парубки в цивільному. Вони не дивилися на Коміренка, однак це не означало, що не бачили його. Професор так само байдуже проходив повз них і, здавалося, зовсім їх не помічав.

Губченко пригадав, що не сказав йому про «не тут». Тож можна було очікувати хоч якоїсь знервованості. Однак її не було. Коміренко був зовні спокійний і внутрішньо зосереджений. Отже, зрозумів, що тут його не чіпатимуть. А може, він узагалі не повірив Губченковому попередженню? Та ні, не міг не повірити. Все свідчило про те, що повірив. Причому — одразу. Але у цього слухняного хлопчика ввімкнулись якісь захисні механізми. Як кажуть спортсмени, відкрилося друге дихання.

У приймальні, до якої вони зайшли, замість вікна проти дверей був величезний, але тоненький акваріум з підсвіткою. Від вигляду риб, які там плавали, Губченко здригнувся. Вони були завеликі як для акваріумних риб і страшенно зубасті. Він їх раніше ніколи не бачив, але безпомилково впізнав, бо чимало про них чув, читав, якісь жахливі версії бачив по телевізору. Під акваріумом сиділо чарівне створіння з довгими, як опахала, віями й застережливо нафарбованими великими губами. «Світлофор», — мимоволі охрестив її Губченко.

Біля дверей до кабінету начальника (тут сплутати було неможливо) сидів професійно байдужий парубок у трохи завеликому чорному костюмі й білій сорочці. На його довгих ногах були потворні начищені черевики з тупими носами.

— Слухаю вас, — звернулося створіння до Коміренка.

Той мовчки запитально кивнув на двері.

— Василь Васильович зайнятий.

— Я почекаю, — твердо сказав відвідувач.

— Будь ласка, — махнула віями секретарка, — але це, боюся, безглуздо. Василь Васильович дуже зайнятий.

Незважаючи на драматизм ситуації, Губченко піддався звичайній людській цікавості. Він перемістився за стіну й потрапив у вже знайомий досить аскетичний кабінет — ніяких тобі акваріумів. За столом сидів той самий ніякий Василь Васильович і гамселив по клавіатурі комп’ютера. З динаміка линули постріли, вибухи й передсмертні хрипи. Губченко зазирнув на монітор, але в цей час, мабуть, начальник саме здолав черговий рівень, тож клацнув на паузу й опустив очі на великий монітор, якого невидимий гість раніше не помітив, — цей монітор був схований від поглядів відвідувачів за тумбою стола.

На екрані була дуже чітка картинка приймальні з Коміренком у центрі. Якусь хвилину начальник пильно вдивлявся в обличчя професора, потім зітхнув і натиснув на кнопку селектора.

Почулося енергійне «слухаю вас!»

— Альбінонько, — неголосно промовив Василь Васильович, дивлячись у те місце на стіні, за яким саме сиділа секретарка. — Там у вас сидить наш професор…

— Так, — безбарвним голосом відповіла Альбінонька, навіть не повівши очима в бік Коміренка.

— То хай посидить хвилин двадцять, а потім скажіть йому, що я не зможу його прийняти, хай іде працювати. Гаразд?

— Звичайно.

Потім Василь Васильович натиснув іншу кнопку на селекторі й, дочекавшись відповіді, сказав:

— Евакуація на базу в Межиріччі. Другий рівень готовності.

— Тобто починати вантажити? — почулося з динаміка.

— Тобто почитати інструкцію, що таке другий рівень готовності, — жорстко відповів Василь Васильович і відімкнув селектор.

Губченко здивувався, до чого тут Вавилон, але зупинятися на цій думці не став. Він вийшов у приймальню. Цієї миті секретарка-світлофор, удавши, ніби в неї засвітився сигнал на селекторі, зняла трубку й промовила:

— Слухаю.

Вона хвильку «послухала», потім «відповіла»:

— Гаразд, Василю Васильовичу. А коли ви будете?.. Дякую.

Альбінонька з винуватою посмішкою глянула на Коміренка й розвела руками. Мовляв, я людина маленька, від мене тут не багато залежить.

— А коли він буде? — без надії спитав професор.

— Сам не знає. Зайдіть завтра. А краще зателефонуйте, я вам скажу все, що знатиму. — Очі її світилися щирістю, відданістю й непідробною симпатією.

Синьо-чорне місиво

Повернувшись до своєї лабораторії, Коміренко перше що зробив — це зі мстивим виразом на обличчі знищив у своєму телефоні останній вхідний дзвінок від Губченка. І той зрозумів, навіщо професор щойно ходив до начальника: розповісти про цей загадковий дзвінок. Здати Губченка й таким чином, можливо, випросити собі прощення. Загадкова душа людська!

Отже, Коміренко зразу повірив, що його збираються вбити. Але не повірив у щирість намірів Губченка. Мабуть, мав на те право. Справді, звідки Губченко міг знати? Очевидно, професор припустив, що це провокація, що його в такий спосіб перевіряють. Утім, ця версія так само гіпотетична. Нічого певного про мотиви Коміренка він сказати не міг. Судив тільки зі вчинків, а будь-який вчинок допускає безмежну кількість потрактувань.

Та й то все пусте. Що тими версіями перейматися! Як у кожному детективі а відчуття, що навколо розгортається саме детектив, не полишало Губченка), найголовніше інше: що буде далі? Хоч які були б спонуки професорових учинків, яким буде його наступний крок?

А той повернувся до своєї кімнати й кілька хвилин непорушно сидів, дивлячись у дзеркало. Губченкові на мить здалося, що варто туди переміститись — у дзеркало, щоб побачити професорову душу. Мабуть, недаремно люди наділяли свічадо[9] такими містичними властивостями. Що довше Коміренко сидів, вдивляючись у своє відображення, то більше його потаємний споглядач вірив у магічну силу дзеркала. От зараз біолог простягне руку, свічадом підуть кола, рука зануриться туди, а за нею — і весь професор. І тільки зображення, тільки портрет Доріана Ґрея залишиться на склі, а самого чоловіка тут уже не буде.

А що ж там — у задзеркаллі? Що з ним там станеться? Чи справді він потрапить у руки пекельних сил?

А тут він тоді в чиїх руках?

Це мовчазне й непорушне сидіння могло тривати дуже довго, й Губченкові слід було «прокрутити плівку» — прискорити віртуальний час — принаймні до тієї миті, коли професор почне щось робити. Але він не міг відвести очей від обличчя свого приятеля. Саме тепер він почав краще розуміти Коміренка. Принаймні Губченку стало ясно, що раніше він просто не знав цієї людини. Власне, він ніколи не бачив її мовчазною. Коміренко завжди говорив. І говорив так нецікаво, що дивитися тоді на нього було, як на голого й брудного, — непристойно. Мабуть, це стосувалося не лише Губченка. Мабуть, так само не знали професора і його працедавці, й дружина, й найближчі друзі.

А чи були вони?

Нічого я про нього не знаю, думав Губченко. Нічого. Це зовсім незнайома мені людина. Я завжди знав тільки «хорошого хлопчика» — ту частину, яку він сам волів показувати людям. Так, вона була неприємна. Але йому, скажімо, Коміренка завжди було шкода. Може, це не випадково? Може, той навмисне створив собі такий захисний панцир? Хай бачать лиш те, що заслуговує на жалість. Може й так. Бо коли людину жалієш, не помічаєш, що вона здатна бути зрадливою й жорстокою, підступною і невблаганною…

Аж ось професор підвівся й відвів погляд від дзеркала. Ніщо в його очах не змінилося. Він підвівся не рвучко й не так, ніби вирішив щось важливе. Але це знову був зовсім інший чоловік. Точніше, Коміренко ніби повернувся до себе. Він, як і раніше, мав жалюгідний вигляд зацькованої нещасної людини, яку можна зневажати, можна жаліти, але нікому не спаде на думку, що ця людина має силу, що її варто стерегтися, що вона в кишені не дулі крутить, а стискає зброю.

Нещасний упосліджений інтелігент вийшов зі свого кабінету й пішов довжелезним одноманітним коридором, звертаючи в якісь бічні однакові коридори, і Губченко збився з ліку поворотів. Сам би він тут заблукав на сотому кроці. Байдужі й нічим не прикметні охоронці біля деяких дверей не звертали на професора уваги. Він був таким же неважливим атрибутом інтер’єру, як павук у кутку під стелею. Втім, павуків тут не було. Ні мух, ні тарганів, ні маленьких всюдисущих мурашок. Навіть на підвіконнях не було жодної порошинки: стерильний світ, як у скані Тихолоза.

Кілька разів, поки вони йшли коридором, Губченко визирав у вікно, намагаючись зорієнтуватися, де вони, в якому районі міста. І не міг. За вікнами завжди було подвір’я, а навпроти — однакові акуратні, але безликі корпуси. Зрештою, вийти через стіни на вулицю й упізнати район — не проблема. Але Губченко не робив цього, мов заворожений, супроводжуючи професора в цій чаклунській ході лабіринтом.

За мить вони вже їхали в ліфті. І з’ясувалося, що визначити, куди саме — вгору чи вниз, — неможливо. Бо коли людина їде в ліфті, напрямок може підказати сила тяжіння. А коли в ліфті їде безтілесний споглядач на кшталт Губченка, підказати йому не може ніхто. До того ж Коміренко, зайшовши в ліфт, не натиснув, як це звично, кнопку поверху, а вставив у щілину свою картку й набрав довгий код — не коротше міжміського телефонного номера.

І тільки коли ліфт зупинявся, Губченко помітив, як у професора злегка підігнулися коліна. Отже, приїхали в підвал. Глибокий підвал. Дуже глибокий. І тут уже не було довгих коридорів з євроремонтом. Тут були всього одні двері, біля яких стояло двоє таких самісіньких хлопаків нівроку,[10] як і в горішніх коридорах. Тільки в цих на шиях висіли десантні варіанти автоматів Калашникова. І вдягнені вони були не в цивільне, а в цілком військову форму з зеленими погонами прапорщиків.

Губченкові стало страшно. Як і кожна далека від політики людина з головою на плечах, він боявся служби безпеки. Він надто багато читав, щоб вірити в поширений міф: я ні в що не втручаюся, я вірний громадянин своєї держави, тож мені ніщо не загрожує. Злякався він іще й тому, що не зрозумів. Якщо це державна установа, тоді чому в ній платять такі зарплати, яку йому пропонував Коміренко? Якщо це не державна установа, тоді чому її охороняють прапорщики з зеленими погонами й табельною зброєю? І до чого тут цей швицик Василь Васильович, який розмовляв з Коміренком, як із черв’яком? Чому він наказав комусь невидимому прибрати Коміренка, якщо це державна установа? І останнє: чому він наказав зробити це «не тут»? От уже тут ніхто ніколи не знайде ні тіла, ні кінців. Будь-яке розслідування помре, не розпочавшись. Ніякий Еркюль Пуаро, ніякий Коломбо не пробереться цими лабіринтами.

А за дверима він побачив те, що й сподівався: величезне приміщення, де було багато різноманітної апаратури, комп’ютерів, а посередині — великий скляний контейнер, у якому ворушилося бридке синьо-чорне місиво.

От і побачив

Коли першу огиду він подолав, тоді помітив і те, що, здається, хвилювало Коміренка. Власне, те, що він називав «дещо вийшло з-під контролю». Черви не просто ворушилися. Вони розгойдувалися — з боку в бік з організованістю, неймовірною для нижчих організмів! І якби це були не черви, а, скажімо, мавпи, Губченко був би переконаний, що це вони намагаються розхитати свою домівку, повалити її.

Подумати таке про черву — це все одно, що уявити собак, які виходять на демонстрацію, захищаючи свої права на безконтрольне розмноження у великому місті. І все ж ніякого іншого пояснення на думку не спадало. То більше, що кожного разу, коли червива маса досягала найвищої точки амплітуди коливань, із неї виривалася потужна іскра, яка била у скляну стіну контейнера.

Професор стояв перед контейнером і мовчки дивився на плід своїх зусиль. Мабуть, так би й Губченко за певних умов міг стояти перед МГ й дивитися, дивитися на неї… Та й коливання черви його хвилювало, майже заколисувало. Якщо вона так і буде день і ніч коливатися, з’явиться резонанс. Ніяка механіка цієї вібрації — хай навіть не дуже швидкої — не витримає. Рано чи пізно контейнер упаде й розіб’ється. І тоді…

Що буде тоді, Губченко вже знав — і то краще, ніж будь-хто, значно краще, ніж навіть сам творець цього біологічного дива — професор Коміренко. І знову в невидимого споглядача не виникло й спокуси «промотати плівку», поки господар лабораторії стоїть і нічого не робить. Колись в одній газеті був надрукований портрет одного академіка й невеликий текст. Фотокореспондент розповідав, що зйомка кількох варіантів портрета зайняла певний час, тож, закінчивши, він подякував академікові й попросив вибачення, що змусив його певний час сидіти непорушно.

— Нічого, — відповів академік, — я не гаяв часу. Я працював. Думав.

Це був той самий випадок. Ніяких сумнівів не могло бути: професор думає. Але цього разу обличчя його нічого не виказувало. І Губченко швидко зрозумів, чому. За всім, що відбувається в лабораторії, без сумніву, спостерігають. У кожному кутку приміщення під стелею світилися червоні оченята телекамер. Згадуючи те, що він побачив у приймальні та кабінеті начальника, Губченко був у цьому переконаний. А що вже казати про Коміренка! Той напевне знав, що за ним стежать.

І далі він стояв непорушно, без жодного промовистого жесту, жодного натяку на те, що він планує щось робити. Втім, він міг і не знати, що робити, однак Губченко чомусь відчував, які будуть наступні кроки. Зараз професор щось вирішить і тоді почне чітко, розрахованими рухами, це виконувати.

Так і сталося. Коміренко взяв стілець і пішов з ним до дверей. Висота спинки відповідала висоті ручки. Він підпер ручку, і тепер ніхто вже не міг зайти до кімнати. Потім професор від’єднав мережний кабель від одного з комп’ютерів, і тепер ніхто не міг через мережу зупинити те, що він планував зробити. Далі пішли якісь програми, він набирав на клавіатурі якісь команди, паролі, й нарешті хтось — мабуть, ті ж таки охоронці почали смикати ручку.

Губченко знав, що в Коміренка є ще кілька хвилин. Ось охоронці з’єднуються через комунікатор з начальником, доповідають, що двері підперті зсередини. Ось начальство п’ять секунд думає, ось віддає наказ…

Але професор свій наказ уже віддав. Через одну з труб, які згори входили до контейнера, полізли клуби зеленуватого газу. Відчувши його, черва різко зсунулася всією масою на край контейнера, але марно: верхній її шар почав просто зсипатися вниз. Очевидно, газ був справді ефективний. Коміренко зі сльозами на очах спостерігав, що діється у великому скляному слоїку.

І тут за дверима пролунала автоматна черга. У дверях навколо замка утворилося кілька отворів. Але стілець і далі стримував прапорщиків. Ось уже вони почали стріляти удвох. Одна куля влучила в голову професору. Той, мабуть, не встиг навіть зрозуміти цього — повалився на кам’яну підлогу, на якій кулі вибивали глибокі подряпини.

І нарешті дві чи три кулі, зрикошетивши, влучили у скло. Прапорщики висадили двері й забігли до приміщення тієї самої миті, коли скляна споруда обсипалася дрібними скельцями. Прапорщики стояли й безпорадно дивилися, як черва розповзається на всі боки, шукаючи шпаринки у підлозі.

— Вони розповзаються!!! — закричав один із них у комунікатор. — Що робити? Що робити?

Комунікатор у відповідь мовчав. Що робити, ніхто не знав, бо саме тепер розпочався кінець світу. А тут уже нічим не зарадиш.