Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Треба йти

Те, що придумав Лисий, не подобалося нікому. Ні Лелі, ні Бороді, ні Вуханеві, ні навіть Марічці. Задум був непевний і небезпечний. Шалено небезпечний. Але хіба ж Лисого переконаєш! То більше, що нічого кращого ніхто запропонувати не міг.

Та й хто б? Хіба Леля, однак після загибелі Івася вона була апатична й відсутня. Здавалося, її більше ніщо не цікавить і не хвилює. Почувши про його задум, вона зразу спалахнула й сказала, що це безумство, що вона такого ніколи не дозволить і на таке не погодиться. Але вже за півгодини знову була байдужа, мовби махнула рукою: мовляв, його все одно не перебалакаєш.

Борода обзивав Лисого останніми словами, вимагав, аби той сів на голову, якою все це придумав, казав, що як у людини голова схожа на дупу, то й працює вона так само: таке з неї лізе, що людям краще не показувати.

Вухань висловив свою думку, як завжди, дуже стисло й конкретно:

— Це вже ти зовсім… той…

Але думка Бороди й Вуханя Лисого не дуже турбувала, бо брати їх із собою він не планував. Що менше людей піде, то краще, то буде легше. Піде він сам, Лисий, звичайно, Марічка, Леля й Опенько.

— Хто?! — обурився Борода.

— Нам потрібен добрий стрілець, мисливець, — пояснив Лисий. — Адже доведеться нести ступу, отже, в одного дорослого руки будуть зайняті.

— А дитину куди ти надумав тягти? Зовсім пустився берега!

— А без дитини у нас взагалі нічого не вийде. Вона у нас головна, — Лисий кинув погляд на Марічку, що гордо сиділа за столом, сповнена відповідальності. Ще б пак — її теж погукали на таку важливу раду. — Якщо, звичайно, вона погодиться, — додав Лисий.

— Я погоджуюся, — дуже серйозно сказала мала.

Тоді Лисий пішов до Опенька. На серці було тоскно. Він і сам розумів, що наражати на таку небезпеку малу дитину й старого мисливця — недобре. Але знав і те, що без них не впорається. Швидше без Лелі можна було б піти. Однак залишати її зараз саму не годиться. Не можна. Місяць минув від загибелі її брата, а вона ніяк не прийде до тями. Він і сам серед ночі прокидається з наміром іти шукати Івася. А потім згадує і довго не може заснути.

І Марічка плаче ночами. А вдень усі вдають, ніби нічого не трапилося.

Опенько уважно вислухав Лисого, нічого не перепитував, тільки спитав, хто ще піде. Почувши відповідь, здивовано звів брови, та нічого не сказав. Він мовчав, тож Лисий мусив насамкінець спитати:

— То що скажете, дядьку? Підете з нами?

Опенько пошкріб бороду, пильно подивився Лисому в очі й нарешті відповів:

— Місяць тому вирішив би, що це небезпечно й безглуздо. А нині думаю, треба йти.

Мишин подарунок

То й пішли. Вийшли рано, ще тільки почало сіріти. Проминули городи й сади й рушили далі на південний схід. Хоч Леля й була проти, Лисий наполіг, що треба вийти на вовкулачий шлях за її селом.

Звісно, вона боялася. І не так за себе, як за малу Марічку. Як вона поведеться, побачивши руїни села, де народилася й виросла, де загинули її батьки? Однак Лисий переконав її, що до села вони не зайдуть. Обминуть. Та й на вовкулачий шлях не виходитимуть, а йтимуть паралельно, лісом. Тоді вона погодилася.

Втім, туди ще треба дійти. Навіть за умови, що вони знають дорогу, це займе не один день.

Ліс улітку — це зовсім інший світ, ніж навіть навесні. Здебільшого немає тут таких загроз, як вовки, скажімо, зате з’являються стрибунці й саранці, червоні мурахи й синя черва, мавки й потерчата… Хіба все перелічиш! Пильність необхідна щомиті. Лисий ішов попереду, за ним мала Марічка, потім Леля зі ступою на самоносному рогачі й мітлою на плечі, а замикав вервечку Опенько: як і Лисий, зосереджений, напружений, із зарядженою зброєю напоготові. Галявини обходили, через густі зарості також не ломилися — не ведмеді ж. І в низини намагалися не спускатися. Там болота, там завжди небезпека.

Стояв пташиний вереск, тож ніяких несподіванок від черви мандрівники не чекали. Далеко попереду почулося глухе торохтіння порожніх дерев. Треба пам’ятати про них. Аж дивно, як багато вони встигли пройти за півдня — і без жодної пригоди. Недобра прикмета, подумав Лисий. І як у воду дивився.

Попереду було негарне місце. Нібито пагорб як пагорб, але обабіч — два болітця, яких він не пам’ятав. Щось тут було не так, але він не розумів, що саме. На пагорбі росли три берези, старий дуб і кілька верб біля підніжжя. Досить дивне поєднання дерев, та не це турбувало. Він пильно подивився під дерева — материнки не було. І галявини достатньо просторої для саранців також не було.

Лисий зупинився й поглянув праворуч і ліворуч. Можна, звичайно, обійти, але зручних шляхів щось не видно. Ідеальне місце для пастки. Чиєї? Це головне запитання, і відповіді на нього хлопець не знав. Він озирнувся. Леля зрозуміла причину його вагань, але нічого підказати не могла. У Марічки був дуже стурбований вигляд. Опенько мовчав і чекав. Лисий беззвучно спитав малу, що вона відчуває.

Та не відповіла. Так бувало, коли мала чи то замислювалася, чи до чогось прислухалася. Лисий уже хотів спитати її вголос, але вона раптом торкнулася рукою його плеча й показала очима вгору. Він простежив за її поглядом, але нічого там не побачив. Тоді мала показала пальцем на верхівку однієї з беріз. І після цього Лисий побачив. Побачили й Леля з Опеньком.

Берізка була молода, струнка і якась аж грайлива. Чи краще сказати — граційна. Вона трохи схилилася до дуба, мов донька до батька. А в височині, приблизно за метр від верхівки, її юний совбур охоплювало яскраве червоне намисто. Неможливо уявити, щоб хтось спромігся туди залізти й зав’язати його, — на таких тонких гілочках не те що людина, навіть не кожен птах утримається.

Лисий знов озирнувся, й Марічка приклала палець до вуст. Він кивнув і жестом показав Опенькові, що треба повернутися назад і обійти це місце. Поки відходили на добру сотню кроків, Лисий повсякраз озирався, чи ніхто їх не переслідує.

Коли зупинилися, Марічка тихо сказала:

— Це їй Миша наш подарував.

— Кому? — здивувався Лисий.

— Мавці. Це її берізка. Вона там живе. А Миша подарував. А мавкам дарувати нічого не можна, ти ж знаєш.

— А ти звідки знаєш? — спитав Лисий.

— А я не знала, я почула, як берізки перемовлялися. В отій найменшій — там Миша. Йому там дуже тісно й погано. Але в нього немає сил, щоб вирватися.

Опенько мовчки витяг з-за паска сокиру і з рішучим виглядом рушив знову до того пагорба.

— Ні! — зупинила його мала. — Не можна, дядьку Опеньку! Так йому погано, а так його зовсім не буде. Не чіпайте. Ми тут нічим не зарадимо.

— Що ж, — сумно підсумував Лисий, — принаймні тепер ми знаємо, що сталося з Мишею. І що чекати на нього — безглуздо. Не прийде.

— Ні! — повторила Марічка. — Він може прийти.

Вона подумала й додала:

— Але краще б не приходив.

— Для кого краще? — спитав Опенько.

— Для нього. Та й для всіх. Для тітки Помидори — особливо. Бо він її ще любить. І ніколи цього не простить їй.

— Як це? — здивувався старий мисливець. — Ти нічого не переплутала?

— Ні, — мала похитала головою. — Не переплутала. Але я також не розумію.

Число на число

Усі розуміли, що врятувати Мишу вони не могли — ні тоді, коли він пішов із села, ні тепер. На його повернення вже давно ніхто не сподівався — навіть Помидора. Та й не дуже любили його. І все ж ішли принишклі, збентежені, сповнені смутку. Мишу було шкода. Такої долі нікому не побажаєш. Особливо пригнічена була Леля. Тут хоч якесь знаття. А про Івася вона нічого не знала.

Тільки бачила, як той ступив у прірву і зник. А далі? Може, він теж нині ув’язнений у якомусь дереві чи камені? Може, лежить, закляклий у зловісній печері поруч із Лішаком і Любою? Ні, краще смерть, ніж така доля. Але в тому й річ, що від її вибору геть нічого не залежало: нічим зарадити братові вона не могла. Ще тоді, коли Івась зник, вона в нестямі побігла до ступи, щоб спуститися в яругу й спробувати врятувати брата з мороку. Але ступа летіти в яругу відмовилася. Стала в повітрі над її краєм мов укопана — й ні руш. Хоч як її Леля благала — нічого не допомогло.

— Давайте нічого не казати Помидорі, — запропонувала вона.

— А якщо він з’явиться до неї? — засумнівався Опенько.

Леля йшла якийсь час мовчки, а потім зронила:

— Краще хай один раз з’явиться, ніж усе життя чекати цієї з’яви. Все одно вона нічим зарадити не може.

Ще за кілька хвилин Опенько сказав:

— Якщо їй не сказати, вона не буде готова. Якщо він з’явиться, вона може вирішити, що він такий самий, як і пішов від неї. Тобто повірить йому. А йому тепер вірити не можна.

І далі знову йшли мовчки. Аж кроків через сто Леля відповіла:

— Вона йому все одно повірить. Хоч так, хоч так.

А тоді почалося. За кілька кроків попереду Лисий помітив ланцюжок червоних мурах. Наближатися було небезпечно, тож він дав знак, щоб усі зупинилися, сам зробив іще два обережні кроки вперед і придивився. Вони йшли двома колонами: по одному без вантажу й поруч — на відстані людської долоні — у зворотньому напрямку, вже з вантажем. Лисому здалося, що в зустрічній колоні їх було значно менше, але, можливо, це тільки здалося. Отже, треба було йти ліворуч, щоб обійти їх там, де лежить їхня здобич, а не там, де їхній мурашник. Мурашник довелося б обходити дуже великим гаком. Там вартових — неміряно.

Лисий завернув, і вони рушили далі — тепер в обхід. Обхід вийшов дуже довгий — мабуть, із півгодини довелося йти далеко не найкращою дорогою. Перелазили через повалені стовбури, обходили малинник, бо якщо через нього прорубуватися, вийде надто багато шуму, перетнули струмок, якого раніше тут не було, ледве не вскочили в болітце. А наостанок ще й почули плямкання їдючих жаб праворуч від себе. Врятувало, мабуть, те, що їдючі жаби теж не наважувались наближатися до ланцюжка червоних мурах.

Після зустрічі з мавчиною берізкою все пішло не так, і це непокоїло Лисого.

Нарешті наблизилися до мурашиної здобичі. Це був — хоч як дивно — вовк. Але й ця огидна картина — як мурахи розтягують вовка по крихітних шматочках — була б для них приємнішою, ніж те, що вони побачили.

Насправді вовком займалася лише половина прибулих мурах. А друга половина була поглинена зовсім іншим ділом. Вони воювали. Битва була запекла й нерівна, мурахи її явно програвали. Одразу ж за тушею вовка із землі вилазили сині черви. Мабуть, вони теж претендували на цю здобич, та мурахи ділитися ні з ким не звикли.

Роздивитися, що там діється, було важко. Наближатися — необачно. Все, що Лисий зміг побачити, виглядало так: з-під землі з’являлися нові й нові черв’яки, мураха кидалася на черв’яка, хапала його своїми клешнями й обидві завмирали, ніби мертві. Мабуть, черва була для мурах отруйна. Іншої зброї, крім клешнів, вони не мали, тож убити черв’яка могли тільки ціною власного життя. Вони не вагались. І гора синіх і червоних трупів зростала з кожною хвилиною. Слід гадати, після битви переможці заберуть і своїх, і чужих, і слідів не буде. Але чи буде тут переможець, чи буде кінець цій війні?

От би вони знищили одне одного вщент, подумав Лисий. Але цю надію одразу ж задавив. Такого не може бути, доки існує лялечка. Вона не дасть знищити всіх черв’яків. Те, що відбувається, безперечно, їй відомо. І воно відбуватиметься, аж поки черва знищить мурах. А якщо їх виявиться надто багато, черва просто перестане їх атакувати.

Принаймні чекати розв’язки їм ніколи.

Дика ліщина

Вони обійшли поле битви й рушили далі, намагаючись зрізати кут, щоб усе ж таки втратити менше часу. Але не вдалося.

Спочатку натрапили на галявину саранців, і знову довелося обходити. А що з одного боку її підрізала яруга, а з другого непролазний підлісок, гак вийшов дуже великий. А потім майже вперлися в стіну порожніх дерев.

Ці дерева, схоже, й раніше тут були, бо Лисий пам’ятав, що чув їх минулого року, коли йшов до Руїни. Але тоді він їх якось так обійшов, що й не помітив.

Усі були втомлені, слід було зробити привал, та не перед стіною ж порожніх дерев!

Це була виснажлива частина шляху, коли вже ноги ледве слухались, а кінця тому муру не було. Він завів їх далеко на захід, тож тепер до мети було чи не далі, ніж від їхнього села. Сонячне проміння майже не пробивалося крізь крони дерев, лиш подекуди золотило стовбури сосен високо над землею Коли Лисий відчув, що вже можна повертати на південь, була надвечірня пора. У деревах загомоніли птахи. Ноги не слухались, але порожні дерева були ще близько, тож Лисий не зупинявся.

Вони пройшли з півтисячі кроків на південь і вийшли в чистий і прозорий сосновий ліс. Тут і вирішили перепочити й попоїсти. Їли мовчки, настрій у всіх був похмурий. На Марічку боляче було дивитися, така вона була виснажена й пригнічена.

— Марічко, хочеш далі в ступі поїхати? — запропонував Лисий.

Вона здивовано подивилася на нього й заперечно похитала головою.

— Чому?

Мала тільки плечима стенула. Мовляв, що ж тут незрозумілого. І справді: одне діло нести ступу, яку не лякає хляскання гілок, і зовсім інше — дбати, щоб гілки не хляскали. А як трапиться якась небезпека, порожню ступу можна просто кинути на землю й схопити зброю. Ступу з дитиною на землю не кинеш, її треба обережно поставити. Витрачений час може стати вирішальним.

Щойно вийшли з соснового лісу, як знову постала проблема: довелося обходити галявину з материнкою — великою і всіяною рясним листям. Дякувати хоч, Лисий встиг її вчасно помітити. А там просто з’явилося відчуття небезпеки, тож знову поверталися й обходили галявину з іншого боку. Інша придибенція: скільки сягало око, клубочилися густі зарості ліщини — від галявини з їдючими жабами й до глибокого яру зі стрімкими урвистими краями. Здолати ці хащі здавалося немислимим. Тільки посередині був не те щоб просвіт, а щось на зразок стежини, печери в зеленій масі.

Довго й уважно придивлялися до вкритої травою землі — чи немає там яких слідів. Начебто чисто, ніхто тут, схоже, не ходив. Звідки ж такий прохід? Сам утворився? Можливо, звичайно, але малоймовірно.

Втім, ради не було. Або довго шукати інші шляхи, або пробиратися крізь ліщину. До того ж ніхто не сказав, що цей прохід — наскрізний. Разом з тим, ніякої небезпеки там нібито не було. Вирішили спробувати. Лисий на пальцях показав, що треба йти на відстані двох кроків. І рушив уперед.

Прохід був дивовижно довгим. Він петляв то ліворуч, то праворуч, часом навіть здавалося, що йдеш назад. Подекуди він був страшенно вузьким — доводилося протискуватися боком. Як пройде Леля зі ступою? Втім, у таких місцях можна було зігнутись у три погибелі й пройти навпочіпки. Це для неї можливість. Схоже, так пронести ступу вдасться.

Тут, у ліщині, не було птахів. Густі зарості навколо глушили всі звуки. Тиша була цілковита: тільки шелест листя, коли нахиляєш гілку. Місцями Лисий пробирався майже навпомацки, так тут було темно. Позаду чулися дрібні кроки Марічки. їй, звичайно, було трохи легше, якщо не зважати на втому, яку дитина зносила мужньо, без скарг.

Потім прохід помітно розширився, і Лисий подумав, що це вже вихід, але далі сталося щось незрозуміле: його ніби хтось ударив по очах, якесь сліпуче світло зблиснуло на мить, і знову все повернулося на свої місця. Він озирнувся, й нічого дивного чи небезпечного не побачив. Вирішив рухатися далі. Тут йому здалося, що він не чує Маріччиних кроків, але за мить почув, як мала дріботить за ним. Далі, ніби нізвідки, ніби зненацька, долинули кроки Лелі.

Лисий пішов уперед. І нарешті зарості скінчилися. Він зупинився перед виходом, нахиливши гілку, дочекався, поки очі звикли до яскравого світла, й пильно роздивився навколо. Все нібито було спокійно. Він вийшов і через п’ять кроків зупинився, чекаючи на своїх супутників. Ось з’явилася Марічка, потім — зовсім виснажена, аж упріла, Леля й за мить — Опенько, на якого, попри його похилі роки, важка мандрівка, здавалося, не вплинула.

Лисий відчував велике полегшення від того, що цю зелену печеру вони успішно подолали. Тому був дуже здивований, почувши Маріччине:

— Що трапилося?

Він вирішив, що це в нього обличчя якесь дивне, й перепитав:

— Ти про що?

— Про сонце, — відповіла дівчинка.

І тут тільки він помітив, що в лісі значно світліше, ніж було тоді, коли вони ввійшли під ліщинове гілля. Але світліше — це що! Це б іще півбіди. Значне гірше те, що сонячні плями тепер сяяли не на тих деревах, що ліворуч, а на тих, що праворуч. Виходить, вони вийшли туди ж, де були? Ні. Цього бути не може, бо він рахував повороти. Чи збився? Та й яскравішого сонця це не пояснює. Хай як недовго вони пробиралися крізь хащі (а це тривало досить довго — не менше як півгодини), а посвітлішати не могло ніяк. Навпаки, мусило стати темніше.

Ніби зрозумівши його думки, Опенько сказав:

— Якби ми повернулися, дерева були б до нас південним боком. А вони — північним.

— Але ж зараз ранок! — ніби прокинулася Леля.

— Ранок, — промовив Опенько.

— Цього не може бути, — сказала Марічка. — Увечері ранку не буває.

— Ми не могли там іти цілу ніч, — промовив Лисий.

— Не могли, — погодилася Леля. — Але напевне можна сказати одне, що поки ми йшли, минула ніч.

— Може, ми потрапили в інший світ? — припустила Марічка. — Знаєте, як у казках? Раз — і в іншому світі.

— Це можна перевірити, — вирішив Лисий. — Треба пролетіти в ступі над ліщиновими заростями й подивитися, чи це той світ, чи ні.

— І куди ж ти подивишся? — в Лелиному голосі був сумнів.

— Там є куди подивитися, — втрутився Опенько. — Я коли заходив у цей прохід зламав гілку по праву руку. Якщо там гілка зламана, то це той самий світ.

Ступа — річ добра. Нею можна швидко дістатися туди, куди тобі треба Але й небезпечна, бо як із неї все внизу видно, так і з землі її може побачити кожен. Якщо поблизу є двоногі або крилаті вороги, — вони тебе помітять Тому діти, коли ще тільки принесли ступу від баби Яги до села, вирішили не користуватися нею — тільки в крайньому випадку. Нині Леля не могла не погодитися з Лисим, що це був єдиний спосіб з’ясувати, чи в своєму вони світі, чи в іншому.

— Тільки полечу я, — сказала вона. — Бо ти так літаєш, — вона подивилася на Лисого й усміхнулася, — що невідомо куди прилетиш.

Її не було чверть години чи навіть довше. За цей час на небо наповзла чорна хмара. От-от мав піти дощ. І не просто дощ, а злива.

— Там є зламана гілка, — сказала дівчинка, вилізши зі ступи. — Але зламана вчора, не пізніше. Листя зовсім пожухло.

Ніхто їй не відповів. Кожен жував свої думки й розумів, що нічого не розуміє.

Минуло кілька хвилин, нарешті Лисий подав голос:

— Нікого не бачила?

Вона заперечно похитала головою.

— Давайте спробуємо висловити, хто що думає, - запропонував хлопець. — Дивіться, ми пройшли через ці зарості й опинилися в завтрашньому дні. Там було темно, тобто майже ніч. А після ночі настає інший день.

— Але ж я туди повернулася, й там такий самий ранок, як і тут, — не погодилася Леля.

— Правильно, — сказав Лисий. — Але ти повернулася не через ніч, а через день. Якщо ми повернемося назад цим же проходом, ми потрапимо в завтрашній день.

— Або знов у вчорашній, — тихо кинула Марічка.

— Як це? — не зрозумів Опенько.

— Це такий прохід, — пояснила Марічка. — Він краде час. Якщо йти звідти. А може, він повертає час, якщо йти звідси.

— Світло! — згадав Лисий. — Я коли йшов сюди, мені здалося, що був якийсь дуже сильний спалах світла…

— І я це помітила, — зраділа Леля.

— От дивлюсь я на тебе, мала, — з усмішкою сказав Лисий, — і дивуюся: чому ти така розумна?

— Я така вродилася. — Марічку просто розпирали гордощі, хоч вона й марно намагалася цього не виказати.

Півень Сокіл

Вони йшли другий день без ночі. Лисий таки наполіг, щоб Марічка поспала в ступі. Звичайно, там було незручно, але хоч який, а сон. Інші йшли, мов сновиди. І лиш коли Опенько, який тепер вів перед, ледь не наступив на дивного великого чорного павука, вибрали місце, залізли на дерева й по черзі поспали.

Коли рушили далі, сонце вже сідало за ліс, розкричалися птахи, але цього дня вони вийшли у знайомі Лелі місця за її селом. Про це вголос не говорили, однак Марічка щось відчула. Вона дивилася навколо широко розкритими очима й, здавалося, от-от заплаче.

— Що ти така нашорошена, горобчику? — спитав Лисий.

— Як тут гарно! — з захватом відповіла вона. — Це, мабуть, найгарніше місце в усьому лісі!

Лисий роззирнувся. Ліс як ліс. Дуби, берези, сосни, кущі ожини. Нічого особливого.

Він не відповів малій. Поглянув на Лелю, й та миттю відвернулася, ховаючи від нього сльози. Вона ж бо знала, що мала цілком має рацію. Вже перед ніччю Леля знайшла великі крислаті дуби, на яких спати було безпечно й зручно. На одному влаштувалися вона з Марічкою, а на другому — Лисий і Опенько.

Ніч минула без пригод. Тільки на світанку, щойно вони прокинулися пролунав віддалений, але від того не менш дивний звук. Якби це не було так несподівано, Лисий вирішив би, що то прокукурікав півень. Його тут не могло бути!

Найбільше враження крик півня справив на Марічку.

— Це наш півень! — вигукнула вона й спохмурніла. — Він самотній! Треба взяти його з собою!

Звісно, цей півень міг жити тільки на руїнах їхнього з Лелею села. Марічка його впізнала за голосом. Леля теж. Лисий побачив, як шалено засвітилися її очі. На що вона сподівалася, незрозуміло. Рік тому вони були в цьому селі. Рік тому там не лишилося нікого живого. Зараз і поготів там не могло бути нікого живого!

Лисий висловив побоювання, що це хтось може наслідувати кукурікання, щоб заманити їх у згубне місце. Леля тільки здивовано кинула:

— Ти вважаєш, я можу не впізнати голосу власного півня?

І Марічка її підтримала:

— Якби це був хтось лихий, я б одразу почула.

— Тоді так, — сказав Лисий. — Опенько з Марічкою залишаються тут, а ми з Лелею сходимо до села.

— Якого села? — вхопилася мала за слово.

— Ну, десь же він живе, — невпевнено пояснив хлопець. — Мабуть же, в селі,

— У нашому?!

— Ну, чому у вашому?.. Хіба мало сіл…

Але Марічка його не слухала. Вона своїми велетенськими очима невідривно дивилася на Лелю.

— Як же я не здогадалася зразу! Ще й думаю, чому це твій півень?

Стало зрозуміло, що як її не візьмуть, вона туди піде сама, й ніхто її не втримає. Пішли обережно, повільно і не вервечкою, а лавою. Півень не може жити один. Навіть якщо тоді йому пощастило врятуватися, хтось мусив його годувати, захищати від шулік і лисиць. Зрештою, зиму мав же якось перебути!

— Нікого в нього немає, кажу вам, — наполягала Марічка, але цього разу їй не повірили.

І даремно. Знали ж, знали, що кому-кому, а малій треба вірити завжди. І не повірили. А півень справді жив один. Він жив у нелюдських умовах, тобто давно перестав бути півнем свійським, однак на шкоду це йому не пішло. Невідомо, чим він харчувався весь цей час, та виріс птах до небачених розмірів. Лисий просто уявити собі не міг, що бувають такі велетенські півні. Вищий за Марічку, він був такий вгодований, як кабан. Про те, щоб його зловити, взагалі не могло бути мови. Бігав невимовно швидко, стрибав і навіть літав, розпроставши велетенські, як у Лішака, крила.

Так би їхній похід до села і закінчився нічим, якби не Марічка. Півень слухняно підпустив її до себе, вона сіла біля нього на землю, хоч Лисому на тій землі й стояти було страшно.

Колись він сказав вождеві сусіднього села, що в Лелиному селі після нападу вовкулаків панували сині черви, — просто так сказав, вигадав. Але сам же й повірив. І все, про що згодом довідався, підтверджувало ці слова. Тому серед цих повалених споруд, де вже рік не ступала нога людини, йому було страшенно незатишно. І він дивився на Марічку зачудовано.

Вона сиділа на землі кроків за тридцять від старших, перед нею походжав півень, і між ними було цілковите порозуміння. Взагалі тут, у сплюндрованому селі, вони чомусь почувалися безпечно й захищено. Леля пішла до своєї колишньої хати, й Лисому навіть на думку не спало, що варто було б піти з нею, що самій ходити селом небезпечно.

Нарешті Марічка підвелася й підійшла до них з Опеньком. За нею, гордий, мов півень, ішов величезний півень.

— Він піде з нами, — сказала дівчинка. — Його звуть Сокіл.

— Це ти його так назвала? — усміхнувся Опенько.

— Ні, це він сам себе так називає. Він страшенний хвалько.

Півень обурено заквоктав і розпростав свої справді орлині крила.

— А хіба ні? — в’їдливо кинула через плече Марічка.

Сокіл ображено відвернувся.

Повернулася Леля з двома сагайдаками, повними стріл зі знайомим Лисому чорним оперенням. Він дістав із сагайдака одну стрілу. Наконечник був уже трохи заіржавілий, але срібне осердя ясно сяяло на сонці. І ще вона принесла шаблю зі срібною жилою — майже таку саму, яка колись пішла під землю разом із велетенським хробаком, якого вбив Лисий. Можна було б озброїтися й краще, та хіба ж стільки зброї на собі понесеш?

Слід вовкулаків

— Жодна нечисть не наблизиться до сліду вовкулаків протягом трьох днів. — Так казав колись покійний Інженер, виряджаючи Лисого до Руїни.

Та й те. Вовкулаки сунули зграєю, не вибираючи дороги, вони втоптували в землю кущі й молоді дерева, а також дрібну звірину, що не встигла сховатися. Лисий пам’ятав, як вони бігли з Лелею цією огидною дорогою, і це було єдине безпечне місце в лісі. Бо вони тоді відставали від зграї на півдоби.

Минув рік відтоді. Рани лісу почали зарубцьовуватися. Вовкулачий слід було не впізнати: лісові санітари розтягли згниле м’ясо, крізь твердий наст пробивалися молоді пагони беріз і в’язів, під ногами сновигали мурахи, над квітами гули бджоли. Якби не знати, що тут було, — тільки радій, яка зручна дорога.

Але рік — не такий довгий термін. І Леля, і Лисий, і особливо Марічка надто добре пам’ятали, що вони бачили тут минулого разу. Особливо Марічка яку несли в невідь вовкулаки цим шляхом, і ніякого сподівання на порятунок не було. Навіть після того, як Леля й Лисий їх усе-таки врятували, той жах не минув, не зник, просто сховався кудись у глибини пам’яті. Зараз він повернувся.

Леля йшла поруч із малою, добре розуміла її стан, тож намагалася відвернути увагу, розпитуючи про півня. Спочатку неохоче, неуважно й непослідовно, а потім, розговорившись, Марічка розповідала те, про що довідалася від нового члена їхньої ватаги.

З’ясувалося, що під час нападу вовкулаків він дивним чином не потрапив тим на очі, а коли вони пішли, ще довго не міг поворушитися.

— Мабуть, він тоді знепритомнів, тож вони його й не чіпали. Не знаю.

А потім звідусіль полізли сині черви. Він бігав мов навіжений і наїдався так, що під вечір ледь ворушився. Уже й не міг їх їсти. Сидів на сідалі й дивився, як вони все витягають. А на ранок знову кинувся їх їсти. І так тривало дуже довго, бо черви з’являлися знову й знову. Мабуть, тому так і виріс що наїдався тих черв’яків досхочу. Вони для курей, мабуть, дуже смачні, бо тоді в їхній печері, коли ми… Тут мала загнулася, згадавши, що була там з Івасем, і що саме той похід спричинив братову загибель. Тобто тоді кури їх так їли, наче були тиждень у голодному краї.

Потім прилітав великий птах, який з усіх сил намагався вполювати півня. Та на той час півень уже був і сам чималий. Він каже, відбився одним ударом дзьоба. Перебільшує, мабуть, він страшенний хвалько. А потім розрив підвал, де зберігалося зерно. І всю зиму ним харчувався. Весь час чекав, що повернуться хазяї. Ті хоч і не дуже добре його годували, каже, гірше, ніж він заслуговував, однак із ними якось спокійніше…

Півень зупинився. Він змахнув крилами й позадкував.

— Погане місце, — сказала Марічка.

— Що означає «погане»? — спитала Леля.

— Не знаю. Він і сам не знає.

Лисий зробив кілька кроків до півня й теж зупинився. Вільну ліву руку завів собі за спину й показав, щоб усі розійшлися на узбіччя. Леля з Марічкою миттю опинилися з правого боку від сліду вовкулаків, а Опенько — з лівого. Лисий позадкував іще на кілька кроків. Півень, розправивши крила, почав бігати по колу на дорозі. Це здавалося безглуздим, але ось він набрав швидкість і злетів у повітря. Він і справді літав, наче сокіл.

Птах пролетів подалі від «поганого місця» — не менше ста кроків — і сховавсь у кроні дуба. Але нічого не відбувалося. Всі стояли напружені, готові відбити будь-який напад. Та ніхто не нападав.

Лисий лишався на дорозі один. І він задкував, бо відчуття небезпеки наростало, а звідки і якої, він не знав. Нарешті вирішив не випробовувати долю й теж зійшов на узбіччя, став за стовбур старого осокора, виставивши заряджений арбалет. І далі нічого не трапилося. Тоді, озирнувшись, Лисий знайшов поглядом замашний уламок гілляки, потім, не відводячи погляду від дороги й опустившись навпочіпки, підняв гілляку і, розмахнувшись, кинув її на середину дороги.

В тому місці, де палиця впала, земля ніби прогнулася під нею, миттю здибилася навколо й накрила гілляку. Немов паща розкрилася й миттю зімкнулася над здобиччю. Немов вода, що поглинає, але не пускає кіл по тому. І знову там був рівний вільний шлях. Ніхто не ворушився, і правильно. Бо за мить земля знову виросла пагорбом, він втягнувся всередину верхівкою, а потім звідти вилетіла та сама палиця й зі страшною швидкістю полетіла в напрямку Лисого. Вона врізалася в дерево, за яким хлопець ховався, й розлетілася на друзки. Рік тому вони з Лелею пробігли тут, і нічого подібного не сталося. Всього рік тому!

Ховаючись за деревами, всі мандрівники відійшли туди, де причаївся на дереві півень, і тільки тоді Лисий зробив знак Опеньку, щоб перебіг на лівий від дороги бік. Півень теж перебіг на своїх дужих, взутих у міцний жовтий панцир, ногах.

Він поважно походжав поміж супутників, усім своїм виглядом показуючи, який він молодець, що це саме він попередив їх про таку страшну небезпеку, мовляв, невідомо, що з ними було б, якби їм не пощастило зустріти на своєму шляху такого Сокола.

Марійчин переклад тут був не потрібен.

Попіл від води, тінь від повітря

Цього разу йшли лісом іще обережніше, ніж до зустрічі з земляною пащею. На слід вовкулаків довго не наважувалися повернутися, та й відчуття небезпеки, хоч і не таке гостре, не полишало Лисого. Коли ж нарешті вийшли, перше, що зробили, попросили Сокола розрити борозну впоперек шляху. Поки той енергійно махав ногами, розкидаючи навсібіч землю й дрібне гілля, Лисий зробив ще й помітні зарубки на ближніх деревах.

Далі рушили в тому ж порядку: попереду Сокіл, за ним Лисий, потім Леля з Марічкою, а замикав Опенько. Півень ішов гордо й швидко, майже біг часом допомагаючи ногам крильми й озираючись на Лисого: чи не відстає бува. Йти без пригод добре, але втомливо. Тож коли сонце почало хилитися на захід, вирішили зупинитись на обід. Звісно, їсти на шляху вовкулаків не наважилися — зійшли з дороги в ліс, вибрали невеличку безпечну галявинку й там отаборилися.

— Опеньку, ви колись чули про таку земляну пащу? — спитав Лисий.

Той саме напхав рота картоплею, тож тільки похитав головою.

— А ти? — звернувся хлопець до Лелі.

Вона теж не чула.

Марічка погладила по шиї Сокола, і птах розквоктався, почав крутити головою і рити ногою землю.

— Він каже, що такі пащі є скрізь навколо села. Їх навмисне поставили щоб він не зміг вийти і знайти більше черв’яків. Але ці пащі так смердять що такому досвідченому й відважному птахові вони зашкодити не можуть

— А спитай його, чи ці пащі одночасно з’явилися, чи вони весь час нові з’являються.

Марічка якусь мить дивилася на Лисого широко розкритими очима, а потім знічено сказала:

— Я не знаю, як таке спитати.

— І не треба, — втрутилася Леля. — Буде час, про все довідаємося. Зараз у нас інша справа. Доїдайте й ходімо далі.

Але підводитися нікому не хотілося. Вони їли повільно, подовгу пережовували суху картоплю, маленькими ковточками запивали її водою… Їли мовчки і непомітно заснули.

І наснився Лисому сон. Він ішов з наплічником за спиною колишнім руслом річки. Чомусь він знав, що раніше тут протікала могутня ріка. Зараз під ногами був порох, схожий на попіл, світло-сизого кольору, глибокий — по кісточки. З нього витикалося велике й дрібне каміння, хоч і теж укрите тим же порохом. Дорога була незручна й довга: другий берег бовванів далеко попереду. За кілька десятків кроків перед ним ішли його супутники — він упізнавав тільки Лелю, інші були йому незнайомі, дивно вдягнені люди.

На рівному місці він мало не впав і, оглянувши, що його могло перечепити, побачив, що його шкіряне взуття зав’язане тоненькими, але міцними шворочками, пропущеними через маленькі отвори в черевиках. Одна зі шворочок розв’язалася, й він, схоже, наступив на неї другою ногою. Тобто сам себе перечепив. Лисий сів на великий камінь і почав зав’язувати шворку. Він досить довго вовтузився, бо чомусь треба було зав’язати її так само, як зав’язана друга. А зробити це виявилося непросто. Нарешті він зрозумів, у чому тут річ. Необхідно було зробити це так, щоб черевик тримався, але при цьому розв’язувати було легко і зручно.

Він сильно відстав від супутників. Уже хотів був наздоганяти, але в тому місці, де ноги його розрили порох, раптом щось зблиснуло. Лисий нахилився й побачив невеликі металеві кружальця. Він збагнув, що це ті гроші, про які колись казав йому старий Інженер. Лисий підняв одне кружальце. Він чомусь знав, що це не дуже цінний предмет, але якщо їх кілька… Втім, навіть одна така металева штучка — це щонайменше наконечник для стріли. А якщо вона ще й зі сріблом (звідкілясь у Лисого було переконання, що цей метал містить срібло, — може, через те, що навіть у такому попелі не потемнів)… Розчистив місцину від пороху й побачив цілі розсипи білих і жовтих кружалець.

Від його супутників долинув ледь чутний крик. Він подивився й зрозумів, що там нічого не сталося, просто його гукали. Нічого. Наздожене. Він напхав повні кишені й тільки тоді рушив далі. Ішов, дивлячись під ноги й розгрібаючи черевиками порох. Гроші траплялися дедалі частіше, розсипами, немов родини грибів у лісі. А далі він підібрав щось уже зовсім дивне: папірчину — не таку, як у книжці, бо та пожухла й крихка, сіра з чорними виразками літер, а це була нова, хрустка, кольору глини. На ній було написано: «Дві гривні». Лисий не знав, що таке гривні, але якось легко зрозумів, що це також гроші. І що вони цінніші за ті, металеві. От тільки навіщо вони йому, не уявляв. Але вирішив про всяк випадок прихопити.

Далі знайшлася друга папірчина, тож він розчистив черевиком попіл і знайшов цілу купу грошей: де була одна гривня, де дві, де навіть десять. Він їх ховав собі за пазуху. Вони шурхотіли під одягом, немов миші під клунею.

Його супутники сиділи на каменях при березі, й коли він підійшов, усі розсміялися. Мабуть, подумав Лисий, він зараз схожий на Каченю перед народженням Тарасика.

— Дивіться, що я знайшов, — він витяг із-за пазухи жмут паперових грошей.

— Дрібні, — зневажливо кинула Леля.

Вона розв’язала наплічник і показала йому акуратно згорнуті в рурочку[14] й перетягнуті мотузкою такі гроші, яких він навіть не бачив.

— Ми тебе гукали, гукали, а ти відмовлявся наздоганяти нас.

Лисий подумав і сказав:

— Мабуть, вони добре горять. Будемо багаття розпалювати. — Іншого застосування цим папірцям він не міг придумати.

Всі розсміялися. Крім Лисого. Йому було не до сміху. Довгий шлях, погана дорога, купа папірців на животі й металу в кишенях… Він просто обливався потом. Особливо пекло живіт. Він відчував, що зараз знепритомніє. Та ще її десь закричав півень — нажахано й розпачливо.

Лисий прокинувся. Живіт справді зводило — але не від тепла, а від передчуття дуже близької небезпеки. Однак роззирнувшись, він нічого підозрілого не помітив. Був вечір, на землі пролягли довгі тіні, яких не буває вдень, бо сонце застрягає в густих кронах. Далі на захід стояли голі сосни тож проміння призахідного сонця наостанок гріло траву й глицю. От тільки Сокіл поводився як навіжений. Він робив приблизно те саме, що й півдня тому, коли вони зустріли Земляного Чату. Він квоктав, ганяв по колу й бив своїми велетенськими крилами. А набравши необхідну швидкість, злетів і помчав поміж дерев, дивовижним чином не чіпляючись за стовбури.

Всі підвелися й приготували зброю. От тільки проти кого її спрямувати? Ніякого ворога видно не було. Припустити, що Земляний Чата може їх переслідувати, безглуздо. Що ще може бути невидимим? Черви? Тоді б півень не втік, він би поводився зовсім інакше. Червоні мурахи? Їх нібито ніде не було. Гадюка? Чорний павук?

Ці думки блискавкою змінювали одна одну, а відповіді на запитання не було. Водночас відчуття небезпеки ставало дедалі нестерпнішим.

— Тінь, — показав пальцем Опенько.

І тільки тепер Лисий помітив, що до їхніх ніг справді підповзає тінь. А в небо й не подивилися! Вони розбіглися, й тінь на мить завмерла, ніби вирішуючи, хто їй більш бажаний. Лисий встиг подивитися в небо, а там нічого й не було. Він подумав, що той, хто цю тінь відкидає, мусить бути низько й на заході. Але й там нікого.

Усі четверо, немов за командою, відбігли в одному напрямку, щоб зловити її на протиході. Але почуття небезпеки зросло, і Лисий показав, щоб відходили саме туди, куди сунула темна пляма. Власне, туди й півень полетів — на південь. От тільки…

Праворуч від них починалися непролазні зарості — листяні дерева, підлісок… Там не було жодного промінчика, тож і пляму тіні не помітиш нізащо. Що ж, доведеться покладатися на його відчуття небезпеки. Але щойно вони вскочили в цілковитий затінок, Лисого попустило. Тобто живіт зовсім заспокоївся, ніякої небезпеки вже не було.

Вони зупинилися, досі не розуміючи, що це (чи хто це) на них нападало. Перезирнулися й зрозуміли, що жоден із них нічого подібного не бачив, ні про що подібне не чув.

Раптом кущі неподалік ворухнулися, і Лисий з Опеньком навели туди арбалети. З-поміж листя виткнувся яскраво-червоний півнячий гребінь. Похитавши головою, Сокіл заспокоївся й величаво вийшов до них. Він стріпнувся, щось повидзьобував у себе з пір’я й переможно на всіх поглянув. Мовляв, знову я вас урятував.

Що ж, тут і заперечити нічого.

Навіщо людям пам’ять?

І знову ніч на дереві, а потім — далі. Вони втікали від їдючих жаб, знову обходили червоних мурах, ледь не напилися води з прозорого й холодного струмка, тільки в останню мить Марічка їх зупинила. Струмок перерізав вовкулачий слід, тож вона сказала, що тут воду пити не можна.

— Піднімемося вище проти течії? — запропонував Лисий.

— Ні, — твердо відказала вона. — Взагалі не будемо пити з цього смердючого струмка.

Лисий понюхав — нічим не смердить. Але сперечатися з малою не став.

Тільки наприкінці наступного дня підійшли до піщаних дюн, то тут, то там помережаних чагарями. Далі не йшли. Вирішили відкласти на ранок. Власне, тут уже й іти нікуди. Це і є мета їхньої подорожі. Проміжна мета.

Лисий попросив Марічку, щоб переклала півневі: було б добре, якби він наловив мишей чи зайців — якоїсь дрібної живності.

Вона щось пошепотіла Соколу, той раптом заквоктав, затрусив головою і закотив очі.

— Він… Він образився, — переклала Марічка. — Сказав, що він не їсть зайців і що… що він не зобов’язаний годувати всю ватагу. До того ж він каже, що вперше чує, ніби люди їдять мишей.

Втім, після нетривалих переговорів їм пощастило вмовити Сокола. Той вирушив на полювання й що десять хвилин почав приносити то мишу, то вужа, то хом’яка, а насамкінець і зайця притяг. Заєць був іще живий і страшенно здивований: видно, на нього вперше в житті полював півень. І востаннє.

Лисий похвалив Сокола, а той підійшов до Марічки, й вона пошкребла йому шию.

На дерева залізли завчасно, але заснути довго не могли. Хіба що Опенько миттю заснув. Та й зрозуміло: йому ж не стільки років, як Лелі й Лисому. Навіть разом складених. Навіть якщо й Маріччині роки додати.

От і мала заснула. Поруч із нею на гілці завмер півень. Він, вочевидь, вирішив, що має насамперед охороняти найкмітливішу людину з ватаги. Що ж, він мав підстави так думати. Тільки дівчинка розуміла його мову, тільки вона могла з ним спілкуватися. Крізь гілля пробивалися окремі зірки. Світив місяць, хоч від його світла з’являлися лиш химерні сріблясті плями на траві під деревом і на гіллі. Раз у раз, кинувши на таку пляму погляд, Лисий уже не міг відвести очей: здавалося, вона рухається. Десь пугукав птах, десь співав загулялий цвіркун. Лисий і Леля лежали на розгалуженнях сусідніх могутніх гілок і дивились одне на одного. Вони були дуже близько, але якби простягнули руки, то, мабуть, їхні руки все ж не зустрілися б.

— Лисий, я боюся, — сказала Леля.

— Я теж. Але що ж тут удієш!

— Може, ще не пізно відмовитися?

Лисий не відповів. Утім, вона й сама знала відповідь. Якщо вже він щось вирішив, сперечатися марно.

— Послухай, що я подумав, — озвався Лисий. — Мені довго доведеться його вести — не один день. Зрозуміло, що в якісь моменти тобі треба буде мене підміняти. Ти не вмієш чути небезпеку. Тому тобі буде важче.

— Усім буде важче, — Леля не любила, коли до неї ставилися як до дівчинки. Вона вже майже доросла жінка.

— Не перебивай. Тому як побачиш, що я вибиваюся з сил, бери ступу й лети до тієї ліщини. Пройди її в зворотному напрямку й повертайся. Якщо… Якщо вдасться повернути час… Ти відпочинеш і знову будеш мене підміняти.

— Уявляєш, скільки різної гидоти мене помітить?

— Помітить, — погодився Лисий. — Але з тією гидотою потім уже якось розберемося.

Вони замовкли. Вони вміли мовчати. Просто бути поруч і нічого не казати. Зрештою, і так усе зрозуміло. Хіба що новинами поділитися.

— Мені наснився дивний сон, — сказав Лисий. — Про те, чого я ніколи не бачив.

— Уві сні завжди так, — відгукнулася Леля.

— Ні. Не так…

Він розповів їй свій сон.

— Я теж після зустрічі з Інженером думала про гроші. Які вони, навіщо… Ти, мабуть, теж…

— Не в тому річ. — Лисий подумав. — Мені здається, я бачив справжні гроші. Такі, якими вони колись були. Розумієш?

Леля хотіла відповісти, що інших він і побачити не міг. Тільки ті, якими уявляв собі справжні гроші. Але вона розуміла, що він веде мову не про це. А про те, що придумати вигляд тих грошей він не міг. Що він їх справді бачив — справжні.

— Виходить, — вів далі Лисий, — що давні люди лишили нам не тільки борги, а й спогади. Пам’ять.

— Не знаю, — сказала Леля. — Я, наприклад, нічого такого не пам’ятаю. Я пам’ятаю тільки те, що сталося зі мною. І всі люди так…

— От дивися, — наполягав Лисий. — Навіть якщо я один такий. От Марічка вміє розмовляти з тваринами й водою. Це дуже корисно. Це допомагає нам, рятує нас. Коли був її ведмідь, він урятував нас. Ми вчора не отруїлися, не пили поганої води… Ти повертаєш людям життя… Коли я чую небезпеку, це також допомагає врятуватись. А чим мені може допомогти ця пам’ять? Що вона може нам дати?

— Не знаю, — повторила Леля. — Але все, що є, існує для чогось. Може, це щоб ми не повторили помилок, яких наробили давні люди?

— Ну й снилися б мені якісь їхні помилки! — роздратувався Лисий. — А мені що наснилося?

— А може, те й наснилося, — ледь чутно промовила Леля. Завжди, коли її Лисий починав дратуватися, вона відповідала дуже тихо і знала, що це допомагає його заспокоїти. — Адже ти знав, що тобі ці гроші не потрібні. Правда? І все ж збирав їх. Навіть ризикуючи відстати від своїх супутників, від мене…

— А до чого тут ти? Я ще розумію, що мене там не могло бути. Але ж і тебе!..

— Може, ти просто хотів, щоб я там була, — просто сказала Леля й відчула, як у темряві засвітилися її щоки.

Лисий простягнув до неї руку. Вона швидше здогадалася, ніж побачила це, простягнула назустріч свою. І їхні пальці зустрілися, хоч це й здавалося неможливим.

— Ви зараз разом попадаєте, — пролунав над ними голосок Марічки.

Всі троє розсміялися, та пальці Лисого й Лелі, з’єднані, мов гачки, не розімкнулися.

У чагарях

Тут усе було так само, як і рік тому. Густі високі чагарі чергувалися з блискучими піщаними лисинами. Пекло сонце, відкидаючи чіткі короткі тіні. Подекуди свистіли пташки, зрідка. В піску то тут, то там промальовувалися нечіткі, давні сліди: тут заєць промчав, тут кабани пройшли зграєю, там хвилястим шляхом прошелестіла змія. Все свідчило про близькість води, але враження було оманливим: до великої річки на заході добрих півдня путі, та й на схід — до малої річки — не ближче.

Усі, крім Лисого, лишилися в лісі, де минулорічний слід вовкулаків виходив на поле чагарів.

Лисий брів полем, пильно стежачи за своєю тінню. Коли вона зневажить сонце й почне поводитися незалежно, це означатиме, що він прийшов. І тоді почнеться найголовніше й найнебезпечніше. І чим воно закінчиться, ніхто не знає.

Рік тому Лисий ледве не загинув у цих пісках. Він ішов останнім у вервечці — Леля попереду, потім діти, потім він. І відстав. Досі не розуміє, як це сталось. А потім взагалі пішов кудись не туди, бо тінь його почала крутитися й збила його з пантелику. А тоді охопило відчуття небезпеки — тим страшніше, що її причини він не розумів, і тільки прудкі хлоп’ячі ноги не дали його ворогові скористатися з того, що він не знав, звідки того ворога чекати. Це був велетенський хробак, який чув кроки й підступно, з-під землі, нападав на свої жертви. Лисий тікав, різко змінював напрямок руху, оббігав великі кущі, але зрештою втратив надію врятуватися. Однак йому тоді пощастило: в останню мить йому вдалося влучити шаблею між пластинками на череві велета. А за кілька хвилин з’явився (чи з’явилася) інший хробак (чи хробачиха) й зубами вгризся у свого чи то родича, чи то коханого.

Тепер він шукав цього вцілілого хробака (чи хробачиху). Навмисне йшов до нього від самісінького свого села. Звісно, він сподівався на успіх. Але добре усвідомлював, що більш небезпечного задуму в нього ще ніколи не було.

Хоча тієї миті, коли цей задум уперше тільки зблиснув у його голові, Лисий здивувався, як він міг зразу не здогадатися. Коли сказав про це Лелі, та кинула:

— Краще б ти про таке не здогадався ніколи.

Що ж, її страхи зрозумілі. Навіть Борода з Вуханем обізвали його дурнем. А вони ж не бачили хробака! Леля, щоправда, також не бачила, але бачила Марічка, а Леля бачила рану на нозі Лисого — тільки від того, що хробак своєю клешнею зачепив його ногу. Вона ще й як уявляла собі, що це за потвора.

Найбільш цікаве в цій історії, раптом подумав Лисий, те, що в селі про хробака знали всі. Тож усі собі його якось уявляли. Це все Василько. Його розповіді про мандрівку Лисого з дітьми до Руїни й назад були улюбленою розвагою односельців. Хробак не належав до числа улюблених персонажів у цій історії, та все ж про нього не раз чули на вечірніх посиденьках.

Звісно, чути про нього — це одне, а побачити його в усій красі — зовсім інше. А втекти від нього — це ще більш інше, якщо можна так сказати.

Так, замислившись, Лисий знову не помітив моменту, коли його тінь стала незалежною від сонця. Власне, навіть не тінь, відчуття небезпеки, що стрімко наростало, змусило його помітити, що тінь його на піску лежить головою до сонця.

Лисий кинувся бігти, але, зробивши всього кілька кроків, зрозумів, що не втече. Він завмер на місці мов укопаний і кинув дохлу мишу з прив’язаним до хвоста камінцем на десяток кроків ліворуч від себе. Пісок поплив під його ногою, мов вода, але він устояв на ногах. За мить під мишею з каменем розверзлася земля й із землі виткнулося ще більше страхіття, ніж воно було торік. Широка тверда голова, пласкі клешні, якими воно, слід гадати, риє землю, а ще хапає здобич, поперечні хітинові кільця, непіддатні ані стрілі, ані мечу, пара маленьких лапок-лопаток на кожному з них унизу… Досконале створіння для підступного вбивства.

Лисий притьмом побіг майже на нього, під кутом до того напрямку, в якому виринуло з-під землі це диво. Він здогадувався, що під землею не так легко розвернутися, особливо якщо ти ще не занурився. Але звірюка спробувала дотягтися до нього на поверхні. Вона, відштовхнувшись під землею хвостом, вискочила з нори на пісок і почала плазувати. Досить швидко до того ж. Відстань між ними не скорочувалась, але й не зростала. Лисому стало страшно, бо він чомусь не припускав, що потвора може пересуватися й поверхнею, та ще й з такою швидкістю.

Тоді за спиною пролунав звук «чпок», Лисий на бігу озирнувся й побачив, що хробак знову пішов під землю. Лисому вдалося на якийсь час відірватися від переслідувача, але почуття небезпеки дедалі наростало, і він відчував, що його от-от наздоженуть. А це ж був тільки початок довгого шляху!

Нарешті в небі з’явилася Марічка. Лисий замахав їй руками, й вона різко спрямувала ступу йому навперейми. Швидкість її була така шалена, що Лисий зрозумів: іще мить, і ступа його змете й розплющить одним ударом.

Мала встигла загальмувати ступу перед самим ударом. Однак Лисий не дочекався цього. Він різко відскочив убік і покотився по піску. Земля під ступою стала дибки, й Марічка ледве не випала зі ступи, коли та сама, з власного бажання різко рвонула вгору. Цього разу хробак не чекав і не роздивлявся, а зразу пірнув під землю. Щастя Лисого, що потвора встигла вискочити із землі в цьому місці, інакше б вона вигулькнула б там, куди хлопець покотився.

Але він устиг звестися на ноги й ухопитися за край ступи, яку Марічка знову спрямувала до нього. Ступа тяжко злетіла на три метри над землею і помчала на схід. За якусь сотню кроків хлопець знову зіскочив на землю й побіг далі. Марічка вела ступу трохи ззаду й на безпечній висоті.

Мабуть, якийсь час спантеличений зникненням їжі хробак розмірковував своїми хробачими мізками: наздоганяти чи ні? Бо Лисий біг легко, й відчуття небезпеки його полишило. Та ненадовго, бо, видно, підземна тварюка вирішила спробувати ще раз.

Витягши на бігу з наплічника першу-ліпшу півневу жертву, він кинув її на кілька метрів перед собою, а сам ухопився за край ступи і знову злетів у небо. Він розрахував так, що ці миші й зайці для хробака — не їжа. Але якщо ніяк ту худобину не підгодовувати, вона швидко втратить інтерес до цих гонів. Пролетівши ще добру сотню кроків, Лисий попросив Марічку приземлитися й швидко заліз до неї в ступу. В нього з’явилася нова думка: летіти низько над землею і стукати по землі держалном самоносного рогача. Однак ступа летіти так низько відмовилася. Нічого не вдієш. Треба бігти далі.

І він побіг. Оббігав зарості, різко змінював напрямок руху і все ж відчував, що відстань між ним і переслідувачем стрімко скорочується. Коли небезпека була вже зовсім близько, Лисий замахав руками, й Марічка знову підлетіла. Він ухопився за край ступи, злетів разом з нею над землею, а на тому місці, де він щойно стояв, завирував пісок, і з нього знову вистромилася потворна голова хробака.

Лисий згадав усі слова, якими його називав Борода, й подумав, що той мав рацію, але виявився надто м’яким і поступливим. Страшно собі уявити, що було б, якби Марічка хоч на мить забарилася. А ступа ж теж не може літати цілий день! їй також потрібен відпочинок. І що він тоді робитиме?

Вони піднялися на добрий десяток метрів над землею, Лисий подивився на північний схід, де пролягав слід вовкулаків, але його ще не було видно. Зате він побачив таке, чого зовсім не сподівався побачити. Їм назустріч, хоч і трохи нижче — ближче до землі — летів великий птах. Його ще важко було як слід розгледіти, але це створіння Лисий упізнав би й у темряві. Шкода, що колись він пожалів Лішака, а була ж можливість раз і назавжди його позбутися.

— Марічко, швидко вниз! — гукнув він. — Я так не зможу стріляти!

— Куди стріляти? — злякано спитала вона.

— Як куди! В Лішака! Он, бачиш?

— То не Лішак, — з полегшенням розсміялася дівчинка. — То ж наш Сокіл! Він, певне, скучив за мною!

Це справді був півень! Тепер і Лисий ясно міг його роздивитися. Півень кращий за Лішака, але ж це все одно клопіт! Або він зараз сяде на ступу, і тій уже несила буде нести зразу трьох, або спуститься на землю й — ще гірше — стане здобиччю для хробака.

Ніби почувши першу частину його думки, Марічка знизилася, й Лисий знову побіг. А півень сів на край ступи, й та не виявила ніякого роздратування.

Пробігши добрих три сотні кроків, Лисий раптом здивовано помітив, що відчуття небезпеки не з’являється. Він зупинився, відхекуючись. Нічого. Лисий ліг на землю й приклав вухо до піску. Тихо. Це могло означати тільки одне: хробак зрозумів, що з нього знущаються, й вирішив більше в ці ігри не грати.

Лисий припускав, що так може статись. Але не уявляв, що це може статися так рано: на самому початку, першого ж дня.

Хоч як не хотілось, а він розвернувся й пішов назад, туди, де був хробак. Якщо, звичайно, той не повернувся на своє колишнє місце — далеко позаду, в серці чагарів.

Живіт звело раптово і дуже сильно. Лисий побіг. Але тепер ворог був надто близько. Хлопець замахав руками, гукаючи Марічку. Він краєм ока бачив, як півень злетів зі ступи, а вона помчала до нього, Лисого. Цього разу він також устиг ухопитися за край ступи й піднятися вгору, поки вискочив із землі хробак — високо, майже на весь свій зріст. Ще б трохи, і дістав би Лисого навіть у повітрі. Але не дістав.

А далі сталося непередбачуване. Описавши в повітрі широку дугу, Сокіл стрімко опустився на голову хробакові й почав дзьобом довбати його твердокам’яну голову. Хробак спробував скинути півня, намагався схопити своїми клешнями-лопатами, та все марно. Сокіл виявляв неймовірну спритність — то підскакував, то знову сідав на голову. Дзьоб у нього був хоч куди — міцний і сильний, та все одно він не міг пробити лобового панциря підземної потвори. Однак за ті дві хвилини, поки все це тривало, півень неабияк розлютив хробака. А потім розвернувся, переможно глянув на зачудовану Марічку, що висіла в ступі неподалік, розвернувся й злетів на землю.

Хробак, розкинувши хвилю піску, спробував на поверхні землі розвернутися й тут-таки наздогнати зухвальця, але з того нічого не вийшло. Сокіл бігав дуже швидко, ще й, коли треба, підскакував. Із тим він несамовито клекотав, верещав і квоктав. Лисий не витримав і розсміявся.

Нарешті хробак зрозумів, що так він півня не зловить, і пішов під землю. А Сокіл, розставивши крила, швидко побіг у напрямку сліду вовкулаків. Він біг по прямій, потужно відштовхуючись ногами, й Лисому стало страшно, що зараз вони птаха втратять. Але той знову врятувався, злетівши в небо за мить до появи хробака з-під землі. І ще раз Сокіл описав коло в повітрі й устиг двічі дзьобнути звіра в тім’я, поки той занурився під землю.

Сокіл кілька разів повторював це, і хробак, вочевидь, не на жарт розлючений, ошаліло переслідував його, щоразу наступаючи на ті самі граблі. Лисий і Марічка супроводжували їх у ступі, з неба спостерігаючи за відважним і кумедним півнем.

І от нарешті він опинився на шляху вовкулаків. Наближався вечір.

Зіронька

Далі все йшло добре. Принаймні спочатку. Замінивши втомленого півня, Лисий біг просікою, час від часу заскакуючи за особливо великі дерева й залишаючи на витоптаному колись вовкулаками шляху їжу-приманку.

Хробак чув запах, хапав мишу й іще більше злостивився, бо того було дуже мало, не на те він розраховував, так багато сил і часу віддаючи цій гонитві.

Далі знову біг півень, хоч цього разу йому це давалося вже зовсім важко.

Нарешті Лисому стало шкода Сокола. Той був уже зовсім знесилений. Ось він розправив крила, спробував злетіти, не вийшло. Мабуть, хробак був уже зовсім близько, бо півень відчайдушно підскочив, замахав крилами… А крила його вже не тримали. І добре, що Марічка відчула цю небезпеку раніше, ніж Лисий. Вона вилетіла з-за дерев на ступі й полетіла вслід півневі просто над землею, пролетіла над ним, і птах, відчайдушно підскочивши, впав на край ступи. Коли Марічка різко повела ступу вгору, Сокіл втратив рівновагу й ледь не впав на голову хробакові, що саме вискочив із-під землі. На щастя, він нічого не бачив, бо якби змахнув клешнею, то міг би збити на землю ступу разом з півнем та Марічкою.

Цього разу присутність півня ступі зовсім не сподобалася. Вона смикалася й тремтіла. Втім, можливо, просто втомилася. Ще мить, і вона впаде на шлях вовкулаків, і від її гупання хробак здригнеться й кинеться вперед, а вони, безпорадні, в перевернутій ступі, стануть легкою здобиччю.

Лисий вискочив на просіку й щодуху побіг уперед, далі, далі, подалі від хробака, хоча й розумів, як це безглуздо й безперспективно. В останню мить він устиг відскочити за потужний стовбур віковічного дуба, що ріс на узбіччі.

А найгірше було попереду: ніч. Лисий був уже дуже втомлений, а півні вночі сплять, навіть такі великі, як їхній Сокіл. А чи сплять уночі хробаки, чи розуміють вони, що таке ніч і чи сплять вони взагалі — цього ніхто не знав.

Мурахи — сплять, а комарі — не сплять. Хробак — теж комаха. Але комахи бувають різні. Тим більше, такі велетенські. Люди теж бувають різні, але здебільшого вони сплять уночі. А якщо не сплять, то наступного дня з них ніякої роботи. «В одному лісі — два ліси, — казав колись їхній сільський Інженер. — Один живе вночі, другий удень. Людині вночі в лісі нічого робити. Тільки спати, якщо є безпечне місце. Хоча його там і немає».

У лісі снилися Лисому страшні сни. Поки йому щастило. Але скільки він знав людей, які лишилися на ніч у лісі й більше ніколи не повернулися додому! Хоч Мишу згадати. А скільки було до нього!

Але ж спати на високому розлогому дубі й бігти темним слідом вовкулаків — це зовсім різні речі. Небезпека помножується неміряно. Втім, Лисий знав, що коли знадобиться, гнатиме хробака цілу ніч.

Та з’ясувалося, що хвилювався він марно. Скидалося на те, що хробак також спить уночі. Бо з настанням сутінків він почав рухатися повільніше, і Лисий завиграшки тримав дистанцію, навіть відпочивав. А коли сонячні промені лишилися тільки на хмарах у небі, хробак і взагалі перестав його переслідувати.

Щоб пересвідчитися, що він справді не збирається більше полювати, Опенько кинув йому зайця під самий ніс, але й це не подіяло.

Вибрали дуб і залізли на нього. Лисий попросив Опенька розбудити його після півночі, а поки початувати самому. Той погодився. Втім, розбудити Лисого він не встиг.

Рівно опівночі прокинувся Сокіл і голосно закричав на весь ліс.

— Що сталося? — спитав спросоння Лисий.

— Нічого, — відповіла чистим голосом Марічка. У неї завжди — навіть серед ночі — голосочок був чистий і дзвінкий. — Просто в середині ночі всі півні співають.

— Ага, і розповідають цілому лісу, де вони сховалися, — невдоволено буркнув Лисий.

Спати хотілося немилосердно. Давалася, мабуть, взнаки вчорашня втома. Але заснути, щоб через годину вставати, — це було б нерозумно. Та й знав він добре, що тепер уже не засне.

— Лягайте, дядьку, спіть, — сказав він Опеньку й сів на гілляці.

Спросоння не все в лісі відчуваєш так як слід. Лисому це було відомо, тому він прислухався, не дуже покладаючись на очі. Що ти розгледиш тими очима, коли навіть зірки не пробиваються крізь віття. Так, де-не-де лежить на землі зрадлива, як болотні світлячки, плямка блідого місячного світла, яка не тільки не допомагає бачити, а навпаки — заважає, притягуючи погляд.

А слухати ніщо не заважає. Тихо. Вітру немає, навіть над головою крони не шумлять. Тільки внизу такий собі звичний шурхіт: то миша пискне, то їжак протупотить. А десь далеко, ледь чутні через відстань, перемовляються порожні дерева. Дуже часто, схвильовано, незвично.

Про них Лисий намагався не думати. Він знав, що наприкінці їхньої подорожі доведеться якось розбиратися з цією бідою. Як — не знав, навіть не уявляв. Хіба що йти просто під порожні дерева, а там уже як буде, так і буде. Навіть якщо після цього вже не буде нічого. Він не знав і того, чи можна пройти під ними — під землею. Тобто чи може пройти хробак. І Леля казала йому про це. Він тоді не відповів, промовчав, але вона, звичайно, зрозуміла, що в нього просто немає відповіді. Є лише сподівання, але що ж сподівання!.. Лисий про нього промовчав.

Промовчав і про те, що як його сподівання не справдиться, він піде під порожні дерева. І ніхто його не зупинить. Утім, Леля це знала. Мабуть, через це й була так налаштована проти цього задуму і всього походу.

Десь запугукав пугач, і Сокіл щось стурбовано забелькотів уві сні, не розплющуючи очей. Протупотів їжак. Шелеснув вуж у траві, почувши цей тупіт.

— Ох-ох-ох! — тяжко зітхнув Опенько.

— Чого ви, дядьку, не спите? Скоро світатиме. — Ледь чутно прошепотів Лисий.

Утім, слух у старого мисливця був молодечий. Але відповідати він не поспішав.

— А ліс його знає, чого не сплю, — нарешті озвався. — Чого старі перед світанком не сплять? Бо… не сплять… Мабуть, спи вже ти. А я повартую до світла.

— Е ні. Знаю, як вони, старі, не сплять. Он покійний Інженер коли хворів три роки тому, теж казав: «Якщо вже прокинувся серед ночі, то до ранку не спатиму». Ну й не спав… А вранці дивиться — а мене й немає. «Я ж, — каже, — зовсім не спав! Як же ти?..»

— То правда, — зробив Опенько несподіваний висновок, — хлопець ти меткий. Я й сам такий був. От не женишся тільки… Це даремно.

Він так несподівано змінив тему розмови, аж Лисий навіть не знайшовся, що відповісти.

— Даремно… — повторив мисливець. — Нам потрібні діти. Без дітей що ж… Нічого немає і не буде. А хто ж їх народжуватиме? Я, чи що? А ви молоді… Он яка дівка в тебе! Таких більше немає.

— Так, дядьку Опеньку, — рішуче урвав Лисий, але старий його перебив.

— Що ти мені, сивому, такаєш! Слухай краще. Тут щодень важить. Нас ліс із’їсть, якщо не будемо розмножуватися. Ви вже не малі діти, розумієте, що до чого. Ціле село чекає, коли твоя Леля народить. Це ж яка дитиночка у вас може бути!.. Ох яка! А ви…

Лисий промовчав. Звісно, в Опенькових словах була правда, яку він добре розумів. От тільки… Правда в словах була, поки старий цього не сказав. Тепер уже в них правди немає. Тепер уже так, ніби не він вирішує, а Опенько.

Хлопець не раз думав про одруження з Лелею. Власне, він про Лелю думав весь час. І знав, що вони завжди будуть разом, якщо не трапиться чогось такого… Мало що може статися…

— От дивися, — знову заговорив старий. — Завтра буде той земляний Чата, як ти його назвав. Як твій хробак поведеться? З’їсть він того Чату? Чи його Чата з’їсть? Чи ще щось таке скоїться… І все… І людей стане менше. Якщо я загину, стане менше на одного. Якщо ти — на багато-багато. Бо у мене дітей уже й так не буде, а в тебе ого-го скільки може народитися. Воно справді що ж… Леля молода ще. Багато дітей іще може народити… То чого чекати? Невже не знаєш, що треба робити?

Лисому стало страшно, що й у темряві помітно, як запалали в нього вуха. І ще стало страшно від однієї думки, яку тепер уже, мабуть, ніколи він не зможе вигнати з голови. Бо не він, не він вирішував. Вирішували обставини.

І якщо він зараз наважиться запропонувати Лелі одружитися, то… В тому й річ, що тепер уже не наважиться ніколи. Бо це ніби не тому, що він без неї не може, а тому, що всі від нього чекають такого кроку. Що це все село, всі ці опеньки так вирішили. І він знав, що через це переступити не зможе. Щойно наважиться, зараз же й відмовиться, бо у вухах стоятимуть ці Опенькові слова. Серце стиснув чорний відчай. А ще ж — боронь лісе! — якщо Леля не спить і все чує!..

Темрява в лісі загусла. Навіть місяць сховався — чи то за хмари, чи то просто так відплив небом, що срібні промінчики його перестали пробиватися крізь віття.

— На ваш дядьку, язик, і Борода цвяха не викує, — кинув він спересердя. — Ні щоб спати й не молоти дурниць!

— Ох-ох-ох! — як і на початку розмови, зітхнув Опенько. — Ти, звісно, хлоп розумний… Та все ж інколи треба прислухатися до того, що старі люди кажуть.

І тут Леля стиха захихотіла.

Хай би земля не носила цього Опенька! Лисий від безсилля стиснув горло руками, щоб не застогнати. Нащо він дозволив старому говорити на цю тему? Нащо? Що тепер? Як бути тепер, коли вона все почула, коли він знає, що вона все чула? Лисий відчув, як під ним розверзається чорна й бездонна прірва.

— Чого ж ви замовкли, дядьку Опеньку? — зовсім не сонним голосом спитала Леля. — Бо, може, ми й справді не знаємо, що робити? А ви знаєте й не ділитеся з молоддю…

— Ек, — крекнув мисливець, — ох і дівка!

— Ото краще спіть і не лізьте в чужі справи. Народжувати нам дітей чи не народжувати — то наше діло. І робитимемо ми його тоді, коли самі вирішимо. Правда, любий?

Лисий не відповів. Він не знав, що відповісти. Якийсь сучок під лівою лопаткою вже давно муляв, і тепер біль у спині став нестерпним. Лисий зсунувся трохи нижче й тут просто над його головою опинилося віконце. Такий собі просвіт між листям. І в ньому, високо в небі, він побачив зірку. Зіроньку. То була та сама маленька й пронизлива зіронька, яку він уже не раз бачив раніше. Це його Леля так назвала вперше.

Лисому й на думку не спало засмутитися, що не він перший так її назвав, що це взагалі було не його рішення.

— Так, кохана, — ледь чутно, самими губами промовив він.

Однак Леля почула й усміхнулася. Він цього, звісно, не бачив, але знав напевне, що так воно й було.

Куди поділася Леля?

Найгірше те, що його не видно. Що він там робить під землею? Замислився чи щось замислив? Чи вже от-от вирине просто під ногами — і все? Так, небезпеки не Лисий відчував. Під ногами зненацька не вирине. Але ж Лисий не один. Точніше, він тільки один такий, хто чує небезпеку. Скільки разів Опенько пропонував підмінити його, а він, звісно, відмовлявся. Казав, що вже знайомий з хробаком давно, тож краще сам.

— Та я вже й сам, схоже, знайомий з ним… — невпевнено сперечався мисливець, однак не дуже наполягав.

Звісно, був іще півень. Чи то пак Сокіл. Він, як пояснювала Марічка, просто чув, як під землею хробак проламується крізь коріння. Можливо. Сокіл принаймні — через Марічку — підтвердив припущення Лисого, що хробак на просіці й розвернутися не може, оскільки коріння дерев, що раніше стояли на шляху вовкулаків, — мертве, тому його проламувати легше, ніж живе коріння дерев обабіч шляху.

Це було схоже на правду. Тоді виникала проблема Чати. Чи вдасться провести хробака в обхід? Скільки згадував, Лисий не міг твердо сказати, чи були там якісь великі галявини, чи ні. А вони ж не просто мають бути великі. Це б мусив бути такий ланцюг — щоб одна галявина переходила в іншу, щоб хробакові було хоч і не дуже зручно, та все ж і не нездоланно.

Лисий страшенно картав себе щоразу, коли з’ясовувалося, що він чогось не передбачив.

На додачу до всього, зранку підніс несподіванку півень.

— Він каже, що втомився й більше підставлятися хробакові не буде, — пояснила птахову позицію Марічка.

А саме вранці Лисий на птаха дуже розраховував, бо хотів полетіти вперед і розвідати шлях для обходу. Тепер виходило, що цього зробити неможливо. Послати Лелю? А як же він без ступи? От якби було дві ступи…

— Лелю, — він зазирнув їй глибоко в очі.

В її очах з’явився страх. Вона зрозуміла, чого він хоче, але це означало залишити його тут самого. Ну, не самого, звісно, але ж без неї. Це означало… От у тому ж і річ, що невідомо, що це означало. Але вона розуміла, що ради немає. Вона поставила рогач у ступу, залізла сама й швидко, не прощаючись, злетіла в небо.

— Куди це вона? — спитав Опенько.

— Не закудикуйте, дядьку, — відповів Лисий. — Скоро повернеться. Знаєте що… Треба чогось уполювати. Якогось м’яса. Впораєтеся сам?

Опенько помовчав, потім сказав:

— Якщо буде що, то впораюся, звісно. А як нічого не здибаю…

— Будь-що, — наполягав Лисий. — Хоч пацюків.

— Хе-хе, — засумнівався Опенько. — Пацюків якраз найважче вполювати.

Як і Леля, він розвернувся й пішов у ліс, не попрощавшись. Це добре, подумав Лисий. Прощання — погана прикмета. Втім… Он Миша пішов з дому не прощаючись, і що? Але хлопець відігнав від себе ці думки. Був майже переконаний, що зробив усе правильно, але на душі було тяжко і млосно. Леля полетіла, а він лишився. Без сил і впевненості в собі.

Останній перегін

Покладатися можна було тільки на Марічку. А вона ж іще така мала! І нічого не боїться. Це найгірше. Ліпше боягузкою була б. Вони з Лелею тоді б не так за неї боялися. Та хоч би ступа була!..

Ранок випав хмарний. Якщо піде дощ, буде важче. Бігти по слизькому — хробак одразу матиме перевагу. А вони й так ледь-ледь давали собі раду з ним. Ще тільки початок дня, ще й не біг, а ноги вже гудуть і не слухаються. І Лелі немає. І Опенько пішов у ліс. І півень вередує. Зовсім кепсько на душі.

Лисий вирушив на слід вовкулаків. І не дійшов. Хробак чатував на нього у видолинку, під кущами верболозу. Якби попереду йшов хтось інший, вже пропав би. Лисий відчув небезпеку, але не зразу впізнав її. Просто до всіх прикрощів додалося ще щось, невиразне й огидне. А коли живіт звело передчуттям, кинувся бігти, петляючи між деревами й репетуючи на весь ліс:

— Марічко! На дерево! Негайно!

Потім живіт попустило, він зрозумів, що відірвався, і став чекати. Одначе хробак не наближався. Десь, мабуть, заплутався в корінні. І Лисому стало страшно, що він усе змарнував. Тепер підземна потвора не зможе виплутатися й там і здохне під землею з голоду. І тоді все марно — всі сподівання й зусилля.

Коли згадував упродовж року свою з дітьми мандрівку минулого літа, завжди дивувався: стільки було страху й небезпек, а ніщо не викликало такого жаху й огиди, як спогади про цього хробака. Точніше, не про цього, а про першого, якого йому цілком випадково вдалося важко поранити. А тоді з-під землі виник другий хробак (чи друга?) і почав пожирати першого (чи першу?). Щось у цих тварюках було таке бридке й неприродне, що Лисий навіть здивувався: треба ж таке! Пожалів хробака.

Молода сосна за кілька кроків від нього крекнула, затрусилася й повільно впала на сусідній клен. Той не витримав, і обидва дерева, обнявшись, гепнулися на землю, підім’явши під себе густий підлісок.

Лисий знову побіг.

— Марічко! Де ти? — закричав він щосили.

— Я тут, — пролунало над головою, зосім поруч.

— Піднімися вище. Коли я добряче відбіжу, тоді спускайся. Але близько не підходь! Я виведу його знову на дорогу.

— Гаразд, — спокійно погодилася мала. — Тільки не заблукай. Ти зараз не туди біжиш.

Це він і сам знав. Просто шукав такий шлях, аби хробакові лишалася хоч якась можливість продертися.

Коли вибіг на шлях вовкулаків, уже падав з ніг. Пробіг із сотню кроків у напрямку земляного Чати й стишив біг. Мимоволі підвів очі, шукаючи малу в небі, й побачив, що до них по небу мчить якось непрямо, перекособочено, великий сірий птах. Лисий упізнав цього птаха. Скільки вже разів він ставав їм на заваді! А Марічка була там одна.

І Лисий допомогти їй зараз нічим не міг. І ніхто не міг. Лелі не було, Опенько ходив десь у лісі й, швидше за все, нічого того не бачив, а де подівся бунтівний Сокіл, ніхто не знав. Та й не міг цей півень битися з лішаком. Могло б допомогти сонце — Лисий пам’ятав, як боявся лішак сонячного світла. Але день був пасмурний і набурмосений.

Він різко звернув до лісу, де хробака мало загальмувати коріння дерев. Але цей маневр підземній потворі вже був знайомий. Тож вона вискочила з-під землі саме там, куди хлопець щойно завернув. Він спробував оббігти зліва, за потилицею хробака, але далася взнаки втома. Ноги не послухалися так, як слід було. Хробак змахнув клешнею і збив Лисого з ніг. Він іще встиг побачити над собою хітинову маску, яка, здавалося, переможно усміхалась. А потім — нелюдський біль. І запала темрява.

Вчора

Нарешті Лисому стало шкода Сокола. Той був уже зовсім знесилений. Мабуть, хробак був уже зовсім близько, бо півень відчайдушно підскочив, замахав крилами… А крила його вже не тримали. І добре, що Марічка відчула цю небезпеку раніше, ніж Лисий. Вона вилетіла з-за дерев на ступі й полетіла за півнем просто над землею, пролетіла над ним, птах відчайдушно підскочив і впав на край ступи. Коли Марічка різко повела ступу вгору, Сокіл втратив рівновагу й ледь не звалився на голову хробакові, що саме вискочив із-під землі. На щастя, той нічого не бачив, бо якби змахнув клешнею, то міг би збити на землю ступу разом із півнем і Марічкою.

Цього разу присутність півня ступі зовсім не сподобалася. Вона смикалася й тремтіла. Ще мить — і впаде на шлях вовкулаків, і від її гупання хробак здригнеться й кинеться вперед, а вони, безпорадні в перевернутій ступі, стануть легкою здобиччю.

Лисий вискочив на просіку й щодуху побіг уперед, далі, далі, подалі від хробака, хоча й розумів, як це безглуздо й безнадійно. Все одно наздожене. Зліва стояв великий дуб. Його коріння хробак точно здолати не зможе. Лисий уже зробив крок ліворуч, як раптом побачив те, чого бути не могло. Назустріч йому летіла ступа.

Їй там — попереду — геть нізвідки було взятися. Вона була позаду: Марічка щойно винесла в ній півня до лісу. Навіть якби вона, не приземляючись, викинула півня й помчала вперед, лісом, аби потім повернутися над слідом вовкулаків, вона б не встигла так далеко залетіти. Ніби відчувши небезпеку, яка їй загрожує, Лисий прискорив біг, хоч це й здавалося неможливим. Але дивитися весь час угору не можна. Тут на дорозі є стільки всього, через що можна перечепитися! І бугристе коріння, і молоді потворні кущики, і просто гілляки, відламані колись вітром з довколишніх дерев… Він глянув угору тільки тоді, коли вже далі тікати було б зовсім нерозсудливо.

У ступі була… Леля. Дивуватися ніколи, тож Лисий підстрибнув, схопився за край ступи, яка відчайдушно сіпнулась і рвонулася вгору, та піднятися не змогла. Так і полетіли вони назад, назустріч хробакові. Навіть не бачили, а тільки почули, як він відвалив купу землі й виткнувся на світ, люто заскреготівши зубами.

Лисий відпустив руки й швидко забіг за дерева. За мить там же приземлилася й ступа з Лелею.

— Як ти встигла? — спитав він.

— Я думала, ти взагалі здивуєшся, що я з’явилася, — відповіла вона.

— Так і дивуюся ж!

Леля якось дивно усміхнулася — недовірливо, чи що.

— Де всі? — несподівано поцікавилася вона.

— Ти мене питаєш?!

Леля розсміялася. Потім подивилася в небо. Лисий мимоволі простежив за її поглядом і отетерів. З-поміж крон спускалася ступа, в якій сиділа… Леля. Він зиркнув на Лелю, яка стояла поруч, на ступу в неї за спиною… І аж тоді все зрозумів.

— Коли ти полетіла туди?

— Мабуть, завтра вранці.

Приземлилася друга Леля. Ні, вона була та сама. Тільки… Вона вистрибнула зі ступи й зупинилася за три кроки від першої Лелі. Дівчата дивились одна на одну, і Лисому щось у цих переглядинах не сподобалося. Якби він зустрів себе, було б цікаво. Розпитав би… Про що? Що б він такого знав, чого я сам не знаю? Справді, говорити не було би про що.

Лелі й не говорили. Тільки мовчки дивилися в очі одна одній, і ніби міцна невидима нитка напнулася між їхніми обличчями — напнулася так, що от-от лусне, і тоді вже почнеться.

— Де Марічка? — втрутився Лисий в їхню німу розмову.

— Там, — кивнула друга Леля самим підборіддям, не відводячи погляду.

— А Опенько?

— З нею.

— То летіть принесіть їх. Чого так стояти.

Лелі не ворухнулися. Однак Лисий помітив, що кожне його звернення дівчат дратує. Особливо останнє. Чому б то? Він здогадувався, але вирішив перевірити.

— Ви що, так і будете тут стояти?

І знов ображено сіпнулися підборіддя.

— Лелю, годі витріщатися! Лети по Марічку й Опенька! — вже суворо сказав він.

І це подіяло. Не втрачаючи напнутої між обличчями нитки, не ослаблюючи й не напинаючи її ще дужче, дівчата полізли в ступи. Хоч би вони по дорозі не повбивали одна одну, та й ступи не побили б!

Вони злетіли одночасно. Одночасно піднялися вгору. Одночасно опустили мітли й з однією швидкістю помчали на південь. А дорогу ж знає тільки одна, здивовано подумав Лисий. Він навіть про хробака на якісь хвилини забув, міркуючи про так багато дивних речей, що трапилися за такий короткий час. По-перше, приліт Лелі. Ясна річ, якщо вона вирушить до того дивовижного проходу крізь ліщину завтра вранці, то нині він про це знати не може. Власне, в тому й задум був. Однак тепер він уже не був такий впевнений у правильності цього задуму.

Адже якщо Леля мусить завтра вранці летіти, то користі з цього зашморгу часу небагато. Він собі якось інакше все це уявляв. Власне, ніяк не уявляв. Або принаймні неправильно.

Але найбільше вразила його поведінка Лель. Тобто Лелі. Тобто обох Лель. Бо їх же дві. Хіба ж може бути одна людина, якщо їх дві? Тут він уже заплутався. Та й грець із ним, із тим, як їх чи її називати. Чому вони так ненавидять одна одну? Оце питання.

Ну, до нього ми ще повернемося, підбив Лисий підсумок своїх міркувань, хоч і усвідомлював, що це ніякий не підсумок, він посто вирішив не думати про те, чого не може вирішити.

Незабаром повернулися дві ступи (втім, це була одна й та сама ступа, тільки у двох примірниках). Повернення їх було не таким одночасним і струнким, як відліт. Причиною вочевидь було те, що вага Марічки й Опенька — різна. Одній ступі було легше, ніж другій. До того ж стрій ступ дещо ламав півень, що летів нижче, наздогнати своїх дубових провідниць він не міг, хоча й відчайдушно махав крилами.

Настрій у всіх прибулих був препаскудний. Півень був захеканий і виснажений цілоденною гонитвою по землі й щойно здійсненим перельотом на швидкість. Опенько крутив головою, дивлячись то на одну Лелю, то на другу, ніби відшуковував відмінності. Марічка була зосереджена й нещасна. А Леля — що одна, що друга — була люта й непримиренна. Якби зараз їй під руку трапився хоча б і хробак — мокре місце від нього б лишилося.

Починало сутеніти. Щоб якось відволікти увагу від тієї незрозумілої ненависті, Лисий пішов на вовкулачий шлях, кинувши через плече:

— Марічко, лети наді мною. Хробак уже такий голодний і злий, що…

— Стій! — сказала Леля. Котра з них, він не бачив, а за голосом розрізнити неможливо.

— Що? — озирнувся він.

— Ти з глузду з’їхав? — суворо мовила та, що стояла ближче. — Темно вже. Зараз перечепишся через кореневище — і все.

— Це тут темно. На шляху ще добре видно. — Друга Леля ступила два кроки вперед і стала на такій самій відстані від Лисого.

— Тебе не спитали, — не глянувши на неї, відрубала перша.

— Між іншим, не спитали й тебе. Він взагалі з Марічкою розмовляв.

— Тихо!!! — різко урвав їх Лисий. — Що відбувається? Про що ти?

Обидві Лелі ні пари з уст.

Він розвернувся й пішов. Марічка полізла в ступу, мить повагавшись, у яку саме лізти.

Куди поділася Марічка?

Хробак пантрував на нього далеко від шляху вовкулаків. Лисий здогадався про це, побачивши повалену зовсім живу й зелену сосну. І щойно зрозумів це, як стрімко навалилося відчуття небезпеки. Він біг добрих півгодини, петляючи між дерев, роблячи кола й зиґзаґи, виснажуючи хробака — і себе, звісно. Але тут, у лісі, він мав перевагу. Йому не треба було долати коріння.

Потім відчуття небезпеки стало якимось іншим: не таким гострим, але постійно присутнім. І він збагнув, що це хробак зарився глибше. Тепер він міг не крутитися як черв’як між коренями, а рухатися прямо. І тепер уже він мав перевагу, тепер швидше він міг виснажити Лисого, ніж навпаки. Треба було припиняти гонитву. То більше, що стало вже дуже темно.

Він вибіг на відкрите місце й підняв руки. Пробіг через усю галявину, а мала так і не з’явилася. Не інакше, як загубила його в сутінках. Небо світліше, ніж земля.

— Марічко-о-о! — гукнув він на бігу.

Без відповіді.

— Марічко-о-о!

Так само.

Мабуть, і хробак почув його розпачливий голос, бо раптом відчуття небезпеки почало наростати. Лисий різко звернув у підлісок, маючи на меті єдине старе дерево — дуб, що самотньо стояв у шанобливому оточенні молодого підліску. Хлопець устиг підбігти до дуба й з розгону підстрибнути, вхопившись обома руками за велику, майже горизонтальну гілку. Саме те, що це було з розгону, допомогло йому й ногами обхопити гілляку. Але вже вилізти на неї верхи в нього не було ні сил, ні часу.

Хробак вилетів з-під землі, мов булька з-під води. Якби це було якраз під гілкою, на якій гусінню висів Лисий, він потрапив би просто в обійми твердих і гострих клешнів. А так вони лиш дряпонули по твердій старій корі, залишивши на ній глибокі рани — аж до деревини. Потім хробак упав на землю, підім’явши під себе молоденькі деревця, й завмер — чи то заснув, чи то прислухався.

Дотягнутися до Лисого він міг і без особливого напруження. Лисий намагався дихати якомога тихіше, хоч і розумів, що довго він так не провисить, бо ж тримався тільки на пальцях. Гілляка була товста. Рятувало тільки те, що кора була стара, з великими міцними ребрами на поверхні. За них хлопець і тримався. Ноги охоплювали гілку ближче до стовбура. І від того, що він знав: пальці незабаром заніміють, здавалося, що вони вже почали німіти.

Допомоги чекати не було звідки. Вже пізній вечір. Навіть якщо його шукають, то знайти ніяк не зможуть. Хіба що він почне галасувати. Але галасувати йому якраз і не можна. Отже, треба покладатися тільки на себе. Скажімо, зіграти в терплячку — хто кого перетерпить.

Безглузда гра за таких умов. Хробак зручно лежить на матраці з підліску, а він незручно висить, ще й не має права видавати будь-яких звуків. Другий можливий шлях — зіскочити й швиденько оббігти навколо дерева. Мовчки зіскочити не вдасться. А хробак — ось він. Яким він може бути спритним на поверхні землі, Лисий добре пам’ятав. Третій шлях — чекати, щоб хробака щось відволікло бодай на хвилину. Чекати, звісно, можна довго. Можна й не дочекатися.

Він не раз ночував у лісі на дереві. Здебільшого на гіллі дубів. І там комарі не дуже йому дошкуляли. Та й умів він на них не зважати: головне — це не намагатися вбити якомога більше. Посмокчуть крові й відчепляться. Але зараз терпіти їх не було сил. Вони, схоже, позліталися з усього лісу. На руках і спітнілому обличчі їх були, мабуть, сотні. Свербіж був такий, що вити хотілося. Але вити якраз і не можна. Та й бити їх не було як. Лисий притулився щокою до дубової кори. Трохи допомогло, але зразу ж захотілося люто потертися шкірою об шорстку гілку. Він цього не зробив, але таке рішення змусило напружити всю волю.

Лисий почувався втомленим, загубленим і самотнім.

Перекособочений птах

Коли Марічка відлітала слідом за Лисим, починався скандал. Вона хотіла б лишитися й заспокоїти сестру, якої тепер стало дві. Але не розуміла, чого вона свариться між собою, тож відчувала, що допомогти не зможе.

Небо на заході червоніло — завтра буде хмарний день. Можливо, навіть дощ. Він не зашкодить хробакові, а от людині бігти буде важче. Добре, що Лесик вирішив частину шляху пройти сьогодні. І чого було з нею не порадитися щодо перетворення Лелі на дві? Ясно ж, що нічого доброго з того бути не могло. Ні, вони дорослі. Ніколи з дитиною не порадяться. Ніби краще знають. А насправді дорослі ніколи краще не знають. Тільки сила у них є. Якби в дітей була сила, слухалися б ті дорослі малих у всьому.

Он і Лесик не знає, в чому річ, чому Леля така лиха на себе саму. Іде, плечі опустив. Теж переживає. А що він може зробити тепер? Ото зразу треба було з нею, Марічкою, порадитися.

Там, унизу, зовсім сутінки. Хоч би в яку халепу не втрапив! Ось він зупинився. Й раптом побіг ліворуч. Що сталося? Лесик петляв між дерев,

Марічка не могла зрозуміти, від кого він тікає, бо бачила, що він не женеться за кимось, а саме тікає. І звідки в нього ще беруться сили? Цілий день бігає. У неї вже ноги відвалилися б. Хоч би не загубити його: під деревами зовсім темно. Вона намагалася не відставати.

Але от якоїсь миті по ній ніби пробігла тінь. Наче щось затулило її від усе ще досить світлого неба на заході. Марічка озирнулася, та це, звісно, здалося. Хто б то міг тут літати?

Найгірше було те, що насправді вона зразу здогадалася, чия тінь могла ковзнути по ній. Їй стало страшно. Вона ще раз роззирнулася навколо, та нікого й нічого не помітила. Тоді почала знову шукати очима Лесика… і не знайшла. Куди він міг побігти? Куди завгодно. Хоч туди — під дерева, хоч у ті зарості ліщини, хоч і назад повернути. Марічка різко збільшила швидкість і враз почула за спиною шурхіт крил.

Вона озирнулась і встигла побачити, як величезний чорний птах ковзнув під дерево й зник з очей. Вона пильно дивилася над верхівками дерев, звідки він вигулькне знову, та нічого не видивилася. Щоб Лішак — а Марічка була переконана, що це саме він, — не заскочив її зненацька, дівчинка піднялася вище в небо й далі летіла над лісом, видивляючись Лесика й водночас пильнуючи, де знову з’явиться сова.

Лішак випірнув просто з-під ступи. Торкнутися її він не міг, тож намагався вихопити з Маріччиних рук мітлу. Свого часу мітла вберегла Лисого від стріл, тож і тут не зрадила себе — в останню мить сіпнулася вбік, ступа різко змінила напрямок руху, й Марічка боляче вдарилася піборіддям об дерев’яний край.

Дівчинка була в розпачі: тут треба шукати Лесика, допомагати йому, а вона сама в такій халепі! І ніякої зброї, крім невеликого ножа, в неї нема. А що тут ніж зарадить! Був би на її місці Петрусь, о, тоді б Лішакові було непереливки. Петрусь як метнув би в нього ножа — тільки пір’я полетіло б. Марічка так не вміє. Вона вже знала, що ні ступі, ні мітлі шкоди Лішак не завдасть. Єдине, що він може зробити, це вихопити її, Марічку, зі ступи. Отже, треба не дати йому наблизитися непомітно.

Дівчинка піднялася ще вище в небо й пильно роззиралася. Сова знову зникла під кронами дерев, і звідки з’явиться цього разу, передбачити важко. «Нічого він мені не зробить, — заспокоювала себе Марічка. — Не дай мене образити!» — Вона погладила ступу.

Ступа зрозуміла її, але, схоже, не так, як Марічка хотіла. Вона розвернулася й швидко полетіла геть — і зовсім не в тому напрямку, де варто було шукати Лисого.

Військово-повітряні сили

Сокола залишили спати під захистом Опенька, який, схоже, так і не отямився від появи другої Лелі, тож був радий залишитися в лісі, хай навіть і з півнем.

— Добра моя тваринко, — одночасно промовили обидві Лелі, — давай знайдемо Лисого.

Ступи піднялися над землею і зникли в темному небі.

— Як же я сама не здогадалася! — розпачливо прозвучало їм навздогін.

Вони летіли мовчки, однаковими курсами, не віддаляючись одна від одної і не наближаючись. Рівно два кроки відстані. За кілька хвилин ступи пішли вниз і зависли над невеличкою галявиною.

Щось роздивитися внизу було неможливо. Але сморід стояв такий, що навіть за кілька метрів від землі дихати було майже неможливо. Цей сморід Леля впізнала — обидві Лелі. Його ні з чим не можна було сплутати. Отже, десь там під ними лежав хробак.

— Лесику! — погукали вони в один голос.

Звісно, Лисий їх почув і навіть побачив силует ступи на тлі нічного неба, але відповісти не міг. Він знав, що треба подати якийсь сигнал, але в тому стані, в якому він перебував, зробити цього не міг — ні поворушитися, ні голосу подати. Але вона все одно не полетить, доки не з’ясує, чи він тут є. Тільки б не опустилася прямо хробакові в зуби. Ні, не опуститься.

— Приготуйся, — одночасно крикнули обидві Лелі й, тримаючи правими руками мітлу, лівими зняли з плеча арбалет і, не дуже цілячись, вистрілили в центр галявини. Якщо Лисий тут, то вже аж ніяк не посередині відкритого простору. В цьому Леля була переконана.

А далі були неймовірно огидні звуки — щось заскреготіло, загарчало, вдарило зі страшною силою об землю. Леля швидше здогадалася, ніж побачила, як звився обурений хробак, ставши на хвіст майже на повен свій зріст, як упав він на землю, схопивши щелепами й перегризши стріли. Більше нічого Леля не чула.

— Лесику, ти тут? — знову пролунали водночас два однаковісінькі голоси.

Замість відповіді з-під старезного дуба, який уже змогли розрізняти очі, звиклі до темряви, ніби щось блимнуло. Кресало, здогадалася дівчина.

— Ми не зможемо його забрати, — сказала одна до другої.

— Без тебе знаю, — відрізала друга.

— Лети до Марічки, віддай їй ступу. Хай летить сюди замість тебе.

— Ще чого. Тут десь Лішак.

— Злякалася? — в’їдливо спитала перша.

— Так, за Марічку. Бо ти про неї не подумала.

— У тебе є інші думки?

— Сама лети.

Лисий усе це чув, стоячи за деревом, і якби його не так сильно лякало те, що відбувалося між двома Лелями, він би, мабуть, розсміявся. Але було не до сміху.

— Гаразд, — сказала одна з них. — Я полечу. Зараз. А ти — завтра.

Тінь ступи промайнула між кронами дерев і розчинилася в темряві. Ще за мить почувся шурхіт хітинових пластин. Хробак, схоже, пішов під землю. Він спить уночі. Тепер, коли вже Лисий устиг зіскочити з гілки й просто стояв під деревом, можна було не поспішати. Головне, щоб хробак заснув. Бо якщо він уночі розвернеться й піде геть, піде туди, звідки прийшов… Тоді все зроблене — марно. Марно… Вдруге його вже не приведеш. Він багато чого навчився за ці дні. Розрахунок може бути тільки на одне: що він зараз засліплений люттю, що голод не дасть йому просто так усе кинути.

Та й те, що він сховався під землю, ще нічого не означало. Глибоко? Далеко? Ніхто не знав. Відчуття небезпеки не полишало, тож він, схоже, недалеко. Просто так походжати й шуміти не варто.

— Лесику, ти як? — долинув до нього ледь чутний шепіт.

— Усе гаразд, — так само не голосніше за шелест листя відповів він. — Зачекаймо трохи.

— Ага.

Добре було так мовчати й відчувати одне одного поруч. Ліс стояв тихий, як і вони самі, десь під землею вовтузився хробак, але вони цього також не чули — тільки здогадувалися. Небо, мабуть, затягли хмари. Жодного місячного промінчика, жодної зірочки.

Аж ось відчувся швидкий легкий вітерець — прилетіла Марічка.

— Облети навколо того дерева, — пошепки сказала їй Леля. — Там Лесик.

За мить пролунав хрускіт, згори посипалися на Лисого торішні жолуді й дрібне гілля. Потім трохи далі. Потім з іншого боку. Дерева, мабуть, спліталися кронами, в такому мороці знайти місце для приземлення було важко.

Лисий витяг кресало, запалив шматочок гноту.

— Бачиш вогник? — спитала Леля малу.

— Нічого не бачу.

— А мене?

— Тебе бачу.

— То лети до мене… Дивися туди… Тепер бачиш?

— Бачу.

За мить Марічка випірнула в ступі з-під крислатого дубового гілля. Лисий швидко заскочив у ступу, й вони вилетіли до Лелі.

Друга Леля з Опеньком та півнем місця собі не знаходили в очікуванні. Коли до них із темряви припливли дві ступи, полегшення було таке, ніби після місяця догців раптом визирнуло сонце. Втім, до справжнього сонця було ще далеко.

Глупа ніч

Рівно опівночі прокинувся Сокіл і голосно закричав на весь ліс.

— Що сталося? — спитав спросоння Лисий.

— Нічого, — відповіла чистим голосом Марічка. У неї завжди — навіть серед ночі — голосочок був чистий і дзвінкий. — Просто в середині ночі всі півні співають.

— Ага, і розповідають цілому лісу, де вони сховалися, — невдоволено буркнув Лисий.

Спати хотілося немилосердно. Давалася взнаки вчорашня втома. Але заснути, щоб через годину вставати, — це було б нерозумно. Та й знав він добре, що тепер уже не засне.

— Лягайте, дядьку, спати. Я вже все одно не засну.

Леля і Леля спали на різних деревах. Весь вечір вони сиділи набурмосені, й Лисий уже не міг дочекатися ранку, коли знову залишиться одна Леля. Ліс був гихий. Опенько на розвилці гілок по інший бік дерева зітхав і крутився. Не спав. Дівчата після крику півня теж заснули. І півень спав. Власне, він і не прокидався: так собі, прокричав крізь сон, та й усе.

— Спіть, дядьку! Завтра дуже важкий день, — тихенько промовив Лисий.

— Ага, — з готовністю відповів Опенько. — Це якщо сьогоднішній вважати легким, чи як?

— Думаю, буде важче. Треба його провести повз земляного Чату. Не уявляю, чим усе це скінчиться.

— Отож-бо й воно, — зітхнув Опенько. — Чогось я від самого початку думав, що ти не уявляєш, чим воно все закінчиться…

Лисий промовчав, а мисливець, видно, мав настрій побалакати.

— От був би порадився вчора… Чи то пак завтра… Де ж це бачено — ділити дівчину на дві. Воно й те… Молодий ти ще, жінок не знаєш. А ясно ж було, що не вживуться вони поруч…

— Хочете сказати, дядьку, ніби знаєте, чому вони чубляться?

— Ясна річ, знаю, — відповів Опенько. — Через тебе чубляться. Чого ж тут не знати. Ти один, а їх двоє. Тут іншої причини й не треба.

— Так де ж їх двоє! — не витримав Лисий. Він ледь не закричав: — Одна вона, розумієте! Одна!

— Це я розумію. — Мисливця неможливо було вивести з себе. — Але ж двоє. Хоч і одна. Немов навпіл розрубана. Ти думав, їх буде просто дві — з однієї? Ні, Лисий, ні. Це одна, тільки розрубана. А людину ділити надвоє не можна. Ніяк не можна. Хоч Івася, царство йому небесне, згадай. Хоч Пластуна… Розділені були люди. Розірвані. Людина мусить бути цілою. Чоловік не ділитися повинен, а подвоюватися. Тоді й третя людина з’явиться.

— Це ви про що? — здивувався Лисий такій несподіваній зміні теми.

— Та про що ж, як не про вас. Це все я про вас. Я й думаю тепер тільки про вас. Одружуватися вам треба.

— Ви про це весь час думаєте?

— Не тільки про це, хлопче. Просто про вас. Ну, і про себе, звісно. Хто ж про себе не думає. Але я що… Я своє життя прожив… А ви…

— А що ми? Ви про нас не турбуйтеся.

— Та якби ж!.. Я ще пам’ятаю, коли в селі курява стояла — діти гралися на вулиці. І все було ясно: жити нам і жити. А тепер — ну народився хлопчик у Бороди. Це дуже добре. Дуже добре. Але виросте він — і що? Навіть одружитися нема з ким. Не з Помидорою ж… Знаєш, скільки їй тоді вже років буде?.. Якщо у нас не буде дітей — і ми не потрібні. А хто ж їх народжуватиме? Я, чи що? А ви молоді… Он яка дівка в тебе! Таких більше немає.

— Так, дядьку Опеньку, — сердито урвав Лисий, але старий його перебив.

— Що ти мені, сивому, такаєш! Слухай краще. Тут щодень важить. Нас ліс із’їсть, якщо не будемо розмножуватися. Ви вже не малі діти, розумієте, що до чого. Ціле село чекає, коли твоя Леля народить. Це ж яка дитиночка у вас може бути!.. Ох яка! А ви…

Лисий промовчав. Звісно, в Опенькових словах була правда, яку він добре розумів. От тільки… Тепер уже в них правди не було. От промовив старий і все. Наче не він, Лисий, тепер вирішує, а Опенько.

А ще Лисого не полишало відчуття, ніби все це йому колись снилося. Він немовби вже раз переживав цей розпач, коли стороннє втручання раптом зробило неможливим те, що здавалося таким однозначним, чому ніщо не могло перешкодити. Намагався зачепитися за несподіваний і непевний спогад — і не зміг.

— На ваш, дядьку, язик, і Борода цвяха не викує, — кинув він спересердя. — Ні щоб спати й не молоти дурниць!

— Ох-ох-ох! — як і на початку розмови, зітхнув Опенько. — Ти, звісно, хлопець розумний… Та все ж інколи треба прислухатися до того, що старі люди кажуть.

А до Лисого повернулося відчуття самотності. Ось вони — поруч — дві Лелі. Одна й та сама, а дві. Поруч. І такі недосяжні. І після того, що сказав Опенько, ще недосяжніші.

Але багато про це думати він не міг. Була нагальніша проблема. Лішак. Лисий був упевнений, що негідник десь тут, поблизу, що він тільки й чекає, коли вони заснуть. Лисий до світання прислухався і вдивлявся в глупу ніч: чи не світяться звідкілясь два великі ока. Однак ця ніч була така темна, що, мабуть, якби й були поруч ці очі, їх усе одно помітити було б неможливо.

Вранішнє світло на темні діла

Вони стояли за два кроки одна від одної, очі в очі, й мовчали. Ввечері так хотілося, щоб вони помовчали, а нині Лисий півжиття віддав би, тільки б вони заговорили. Це тривало вже цілу вічність, слід було планувати день, іти до хробака, а вони…

— Лелю, — спробував він прорватися крізь цю мовчанку.

Навіть оком не повела. Він перевів погляд на Марічку. Та похитала головою: не втручайся, мовляв. Лисий розвернувся до Опенька.

— Дядьку Опеньку, ви могли б піти встрелити якогось м’яса? Упораєтеся сам?

Той мовчки розвернувся й пішов. А Марічка наблизилася й притулилася злякано до Лисого.

— Вона вирішує, кому летіти, — ледь чутно сказала мала.

— А яка різниця? — легковажно здивувався Лисий.

— Велика, — сумно відповіла Марічка.

Часу на ці страждання не було. Лисий нахилився й підняв із землі два торішні жолуді. Один був у кашкетику, а другий — без. Він затиснув їх у кулаках і простягнув Лелі.

— Кому в кашкетику, та й летить, — твердо сказав він.

Лелі одночасно простягнули праву руку до його правої руки, не відводячи погляду одна від одної.

Лисий спересердя кинув жолуді на землю. Тоді взяв стрілу, взяв за руку Лелю, що стояла ліворуч від нього, — просто так було зручніше, бо стріла була в правиці, затиснув її кулачок над наконечником.

— Чия рука остання, та й летить.

Леля спробувала розправити кисть, але він міцно притискав її руку до стріли. Й вона змирилася. Тієї миті, як її рука перестала опиратися його руці, друга Леля обхопила долонею стрілу над кулачком, і досі стиснутим рукою Лисого.

— Чому в тебе кров на обличчі? — спитала його дівчина, легко вивільнила свою долоню й перехопила стрілу вище.

— Немає в нього ніякої крові, — відповіла та, що стояла навпроти неї. Вона перенесла руку вище й сховала в ній пір’я.

— Є в нього кров на щоці, — переможно промовила Леля, що стояла зліва від Лисого. Вільною рукою вона повернула обличчя хлопця до свого віддзеркалення.

— Це він бив комарів, — убитим голосом пояснила друга Леля, кулачок якої виявився горішнім. Жодної пір’їночки навіть не визирало з-поміж її пальців.

І Лисий згадав, що ввечері він притиснувся цією щокою до дубової кори.

Не глянувши Лисому в очі, друга Леля розвернулася й покрокувала до ступи. Легко заскочила в неї, піднялася в небо, зробила коло над галявиною і раптом знову спустилася. Вона зависла в кількох метрах над ними й голосно прокричала:

— Кохайте одне одного! Бережіть!.. — і зникла за верхівками дерев.

Леля, яка лишилася, тепер єдина, знову єдина, опустилася на землю й нестримно заплакала.

До неї підбігла Марічка, обхопила за шию, також заревіла, повторюючи крізь ридання:

— Ти ж від самого початку знала, що так буде! Ти ж знала, знала!.. Ти ж знала!..

Леля кивала головою і гладила малій золоте волосся.

Лисий дивився на них і нічого не розумів. У голові тільки крутилась якась недоречна думка: «Якби не мала, це я зараз обняв би Лелю й заспокоював». Він згадав те, що казав йому вчора Опенько. От зараз, якби не Марічка, він обняв би Лелю природньо й невимушено. А коли буде інший раз? Його може й не бути — роками. Особливо після вчорашньої балачки.

Але все це — взагалі, про все життя. А зараз він не міг збагнути причини Лелиних сліз, не розумів, через що дві Лелі так ненавиділи одна одну. Те, що сказав Опенько, що, мовляв, це тому, що їх дві, а Лисий — один, несерйозно. Що вони, не розуміють, що вони — теж одна? Розуміють, звичайно. І він один. І ліс один. І саме він колись звів їх із Лелею. От ішов він лісом — зовсім з іншою метою, далеко, навіть гадки не мав про те, щоб із кимось там знайомитися… І раптом — Леля. В найтяжчу мить, коли життя його висіло на волосині…

А скільки разів після того вона рятувала йому життя! А він їй! Уже й життя у них стало одне на двох. Усе це так. І сумнівів бути не може. А Опенько таке завів… Уся вчорашня розмова пройшла перед Лисим, наче це ось зараз над його головою інші люди про все те балакали. І тепер виходить, що…

Казна-що виходить.

— Годі вже береги розмивати, — несподівано сердито сказав він. — Якщо зараз хробак вийде на слід вовкулаків і рушить у зворотному напрямку, ми його вже ніколи не завернемо туди, куди треба.

Леля ще схлипувала, але вже підвелася й витирала сльози.

— Марічко, — вів далі Лисий, — скажи Соколу, що я зараз спробую вивести хробака на шлях, а потім треба, щоб він мене замінив. Я полечу вперед, розвідаю, як обійти земляного Чату.

Мала, розвозячи долонями сльози по щоках, відліпилася від Лелі й підійшла до півня. За мить вона забула про сльози й дивилася на Лисого перелякано й розгублено.

— Лесику, він каже, що більше цього не робитиме.

— Чого цього?

— Ну, що він не підставлятиметься більше хробакові. Що він учора мало не загинув, а ти…

— А що я?

— Він каже, що ти — загинув…

Леля забула про сльози. Лисий забув, що сонце вже встало дуже давно. Вони широко розплющеними очима дивилися на півня, який потужними ногами, мов нічого не сталося, розгрібав глицю під ногами й щось із землі викльовував, час від часу то праворуч, то ліворуч, різко повертаючи голову. Неначе дивувався: бач, щось тут таки є!

— У нього що, живіт болить? — обережно спитав Лисий.

Через хвилину Марічка відповіла:

— Ні, каже, що нічого не болить. Просто набридло займатися дурницями.

— Це я зрозумів, — відповів Лисий. — Я не зрозумів, що це за маячня про те, що я вчора загинув.

— Він так каже… Він каже, що тебе вчора зжер хробак…

Лисий подивився на Лелю.

— Ти хоч щось розумієш?

— Боюся, що так.

— Що?!!!

Леля відповіла не зразу.

— Спитай його, де в цей час була я, — попросила вона Марічку.

— Він каже, що де ти була, він не знає.

— А ти? Спитай, де ти була.

Далі настала тривала пауза, ніби Марічка не наважувалася промовити відповідь.

— Каже, що мене схопив великий птах — іще більший, ніж він сам… А потім кинув з висоти на землю… — Очі Марічки наповнилися сльозами, вона розвернулася до півня й спитала: — І ти дозволив?..

— Та що за маячня! — вигукнув Лисий. — Він сам не знає, що верзе. Зовсім із глузду з’їхав! Не хоче допомагати — хай летить звідси.

— Зачекай, — зупинила його Леля. — Він не людина. Він цілком може вважати сьогоднішній день учорашнім.

— Ти що, теж?..

— Теж. Дивися. Сьогодні вранці я полетіла до тієї ліщини.

— Не ти.

— Я. Подумай, як нас виявилося двоє?

— Зрозуміло як. Ти полетіла сьогодні вранці… — Лисий раптом теж зрозумів. — Тобто…. Ти хочеш сказати…

— Так. Я полетіла сьогодні, повернулася вчора під вечір. Після того, як я полетіла й ви лишилися самі. Без мене. Що відбулося?

— Марічко, — сказав Лисий, — спитай його, де був Опенько вчора.

— Пішов на полювання й не повернувся.

— А що робив Сокіл, коли нас усіх не стало?

— Те саме, що й завжди. Чекав.

— Сестричко, — втрутилася Леля, — ти можеш пояснити йому, що той день, який він вважає вчорашнім, повториться сьогодні? Що ми тепер разом і спробуємо все змінити?

— Він каже, що це маячня. Дні ніколи не повторюються. Що сталося, того змінити не можна.

— Що нам робити, Лесику? — Голос у Лелі був зляканий і безпорадний. Те, що не зразу було усвідомлене, зараз із жахливою невідворотністю доходило до свідомості.

Поступово доходило й до Лисого. Треба було розібратися, а часу на це вони не мали. Надовго залишати хробака самого не можна. І все ж він вирішив спершу з’ясувати всі негаразди, які мали статися.

Протягом добрих двох годин вони через Марічку розпитували півня, той відповідав часом незрозуміло, плутано й химерно, але зрештою з’ясували обставини майбутньої (чи можливої?) загибелі Лисого й Марічки. Тепер усе виглядало закономірно й логічно. І від того ставало ще страшніше. Поки що все збігалося: і хмарна погода, і поява Лішака, і відсутність Опенька. Півень навіть після того, як усе розповів, допомагати відмовлявся.

Але в усьому почутому були й дві позитивні сторони. По-перше, вони все знали наперед, а це вже майже запорука успіху. По-друге, тепер з ними була Леля. От якби ж іще й Сокіл!

— Марічко, — раптом сказала Леля, — а спитай у півня, чи це тільки він такий талановитий, чи й курей також можна навчити літати?

Лисий тільки здивовано зиркнув на неї, та нічого не сказав.

Сокіл у відповідь щось квоктав, зробив коло, сіпаючи головою з кожним кроком узад і вперед, і Марічка переклала:

— Кури взагалі дуже розумні, хоча й не такі розумні, як він. Але де ж ті кури? Хто, каже, їх бачив?

— Скажи йому, що в нас у селі повно курей. Тільки от чи дійдемо ми до того свого села…

Із Соколом щось сталося. Він підскочив, потім побіг до сухої сосни, повернувся, заклекотів, ще кілька разів підскочив, грізно помахав крильми…

— Що це він витанцьовує? — здивувався Лисий.

— Це він так каже, що неодмінно дійдемо, — відповіла Марічка. — І що з його допомогою будь-який ховрах дійшов би.

Найважче в цій ситуації було не розсміятися, щоб не образити нововіднайденого помічника. А Опенько ще десь ходив, і це починало Лисого турбувати, хоч він і розумів, що полювання — то не п’ятихвилинна забавка.

Повітряний бій

Вони йшли дуже обережно. Попереду Лисий, над ним Марічка в ступі, добряче позаду Леля й півень. І у Лелі, і в Лисого — арбалети напоготові. День був похмурий, у небі висіли низькі чорні хмари. Під деревами було зовсім темно. В небі, звичайно, світліше. Але якщо Лішак справді планував напасти сьогодні на Марічку, світла для нього забагато. Він птах нічний. Утім, можливо, він боїться тільки сонячного світла. Час від часу Лисий кидав погляд у небо через плече. Але доки дійшли до галявини, де вчора залишили хробака, нічого не змінилося, нічого не сталося.

Наближаючись до галявини, Лисий не відчув ніякої небезпеки. Отже, хробак залишив це місце. І куди ж він подався? Повернувся на шлях вовкулаків? Чи заглибився в ліс? Жодна з цих можливостей не обіцяла нічого доброго.

Він рушив до шляху вовкулаків тією дорогою, якою хробак прийшов сюди. Ступав обережно, пильно прислухаючись до своїх відчуттів. Дійшов до самого шляху, але живіт поводився спокійно. Небезпеки не було. А отже, не було й хробака.

Де він? Наздоганяти його по дорозі назад? Чекати, що будь-якої миті випірне з глибин земних?

Раптом він згадав, що весь цей час не озирався на Марічку. Він вибіг на середину шляху вовкулаків і обдивився небо. Малої ніде не було. Лисий заквоктав, як курка, й за кілька хвилин на шлях вискочив Сокіл. Але що з нього користі без Марічки?

Лисий байдужою рукою погладив птаха по гребеню, потім торкнувся його дзьоба.

— Молодець, — сказав він. — Швидко прибіг. Де Марічка?

Сокіл заквоктав, розправив крила, двічі потужно ними змахнув, мало не відірвавшись від землі. Потім почав робити різкі рухи головою, ніби пірнав — то праворуч, то ліворуч. Лисий дивився-дивився й зрештою махнув рукою. Він знову підвів голову й побачив ступу. Марічки видно не було, але, зважаючи на те, що мітла над ступою рухалася, мала була там. Летіла вона зиґзаґами, дуже швидко, а за нею кособоко, нерівно, але нестримно мчав великий сірий птах. Звісно, Лисий його впізнав з першого погляду.

Він схопився за арбалет, хоча відстань була така, що влучити в рухомого птаха — годі сподіватись. А просто відігнати його — це означало залишити проблему на майбутнє. Ясно ж, що Лішак з’явиться знову. І в найгіршу мить. Якби ж то ще одну ступу! Але це ми вже пробували. Ні. Більше він на такі випробування не погодиться. Якби ж то Марічка могла спуститися нижче!

Лисий не відводив погляду від того, що діється в небі, тож і не зауважив, як розбігся й злетів над шляхом вовкулаків Сокіл. Він швидко набрав висоту й помчав навперейми сові. Тепер було видно, що за розмірами вони майже однакові, хоча Лішак і перевершував півня. А що вже більш озброєний був — то це зрозуміло. Сова — хижак, а півень… І літун із нього був не дуже. Він летів, звичайно, але важко, по прямій, куди йому було проти Лішака!

У мить перед зіткненням той різко завернув, і Сокіл ширнув повз нього. Врятувало його тільки те, що в Лішака було поранене крило. Видно, що воно вже зрослося й особливо йому не дошкуляло. Однак і вправно літати не давало. Він спробував розвернутися й напасти на Сокола зі спини, але теж промахнувся. І зараз же почав набирати висоту. Видно було, що це йому непросто, Лисий не зразу зрозумів, у чому річ. А потім збагнув. Небо вгорі було хоч і не сонячним, та все ж світлішим, ніж ліс унизу. А Лішакові очі до світла мали відразу. Їм було боляче дивитися на світло.

Це взагалі дивовижа, подумав Лисий. Півень уночі безпорадний і сліпий. А Лішак сліпий удень. Щось сталося, що вони змогли зійтися в цьому двобої. Що?

Тепер сові було легше. Вона ширяла значно вище за Сокола, ще й бачила краще. Сокіл узагалі в польоті бачив небагато. Щойно він повертав голову, як починав завертати всім тілом. Очі його, щоправда, розставлені широко, вони чимало бачать навколо, але далеко не все.

Тим часом Марічка встигла приземлитися поруч із Лисим.

— Соколе! Соколе! — закричала вона щодуху. — Сюди!

Зрозумів її не тільки півень, а й Лішак. І тут уже важило лиш одне: хто швидший. Лисий звів арбалет. Але обидва птахи летіли на нього, і Сокіл закривав собою Лішака.

Стріла вилетіла звідкілясь із лісу. Вона, мов крапля крізь сито, пройшла крізь пір’я на крилі сови й полетіла далі в небо. Ніякої шкоди птахові цей постріл не завдав. Але, мабуть, злякав. Бо Лішак зробив коло в повітрі й помчав геть у ліс.

Півень приземлився на шлях вовкулаків, пробіг іще кілька кроків і, важко дихаючи роззявленим дзьобом, поважно покрокував до Марічки.

— Соколе ти мій, — ніжно сказала вона, обнімаючи його за шию.

Півень щось проклекотав їй у відповідь.

— Що він сказав? — поцікавився Лисий.

Ледь стримуючи нервовий сміх, Марічка відповіла:

— Якщо ми так довго будемо воловодитись, кури позасинають.

Якщо птаху підрізати крила…

І знову через Марічку довелося пояснювати птахові, що до села, де кури, вони цього дня ще не підуть. І що поки вони не приведуть хробака туди, куди їм треба, вони взагалі нікуди не підуть. Леля, яка щойно вийшла до них із лісу, слухала все це звіддалік, намагаючись не сміятися й навіть не усміхатись, бо їй здавалося, що таку вразливу істоту як Сокіл навіть усмішка може прикро вразити.

Обуренню півня не було меж. Його обдурили. Йому не сказали, що до курей вони підуть не сьогодні. Йому влаштовують по два однакові дні, а дні виходять різні. І все це тільки для того, щоб використати його відвагу й здібності. Щоб їх усіх врятувати від неминучої загибелі, наражаючи його — такого непростого, такого єдиного в своєму роді півня — на щоденну смертельну небезпеку. І якщо він у цих нерівних боях поляже, то всі будуть тільки задоволені. Хіба що крім курей, які задоволені не будуть, тож ніколи їм, цим людям, не пробачать цієї безповоротної втрати…

— Ну, пробач, — кинув йому Лисий і відвернувся.

Така відповідь Сокола не влаштувала. Він іще хвилину постояв, гордо крутячи головою то праворуч, то ліворуч, а потім з гідністю покрокував геть від них, і все ж у напрямку їхнього села. Втім, поки що ця дорога вела й до його рідного села. Лисий хотів був щось крикнути, однак Леля взяла його за руку й зупинила. Довелося чекати.

Півень пройшов кроків із тридцять (своїх, півнячих кроків), а потім з ним почало щось діятися. Ще кілька кроків він зробив уже не так упевнено. Потім враз зупинився й почав роззиратися. А тоді замахав крильми, зі страшною швидкістю побіг уперед і злетів у повітря — дуже вчасно. Величезна голова вивергнулася з-під землі, й потужні клешні клацнули всього за кілька сантиметрів позаду довгих півнячих ніг.

Хробак іще клацав навколо себе клешнями, а Сокіл уже зробив коло в повітрі й повернувся до такого жаданого, хоч і не на його зуби, хробачка. Він знов опустився на широку хітинову голову й устиг кілька разів смачно клюнути її, поки принижена, сплюндрована й спаплюжена комаха сховалася під землю. Якоїсь миті здалося, що цього разу він таки затягне півня за собою. Але знову обійшлося. Сокіл потужно відштовхнувся ногами, дряпнувши кігтями голову хробака, й зіскочив на землю, не зупиняючись побіг уперед і знову злетів. Цього разу хробак і не намагався схопити його, взагалі не з’явився на поверхні.

Та й Сокіл… Це не була спроба знову гнати підземну тварюку туди, куди треба. Півень відлетів за дерева й там із незалежним виглядом гордовито походжав, навмисне тримаючись не за деревами, а на видноті — щоб люди його бачили. Щоб розуміли, що він нікого не пробачив.

Утім, Лисий і так був йому вдячний. Він кивнув Лелі та Марічці й шелеснув у зарості при дорозі. Мала вскочила в ступу й помчала туди, де щойно хробак сховався під землю. Леля рушила слідом за Лисим.

До місця, де сидить земляний Чата, лишалося вже недалеко. Зараз головне — не дати хробакові знову десь залягти в засідці, завернути назад або рушити вперед — до Чати. Надто багато умов. Крім того, не полишало хвилювання за Опенька. Де він? Знайти їх для нього — не клопіт. Якщо повернувся й не застав, то такий досвідчений мисливець, як він, легко наздожене їх за слідами, бо не лишити в лісі слідів — неможливо. То більше, коли не намагаєшся критися, коли дбаєш у дорозі зовсім про інше.

Турбувала хлопця й думка про Лішака. Він десь тут, десь неподалік. Хоч би знову не напав на Марічку, поки вони з Лелею шукатимуть обхідний шлях у лісі.

Він зупинився, дочекався Лелю й тихо сказав:

— Повертайся і стеж за Марічкою.

Вона кивнула й пішла назад. Ховаючись під іще негустим віттям, ступаючи якомога обережніше, щоб її кроки не привернули уваги хробака, вона кралася вздовж шляху вовкулаків, не зводила очей зі ступи з золотою гривою волосся над вінцем і тримала напоготові заряджений арбалет.

А мала повільно летіла над шляхом і викидала зі ступи останні залишки харчів: торішні печені буряки, вже зморщені й майже неїстівні, дві сирі морквини, напівгнилі яблука… І в селі вже харчів майже не лишалося, а в них із собою й поготів нічого не було. Мала знала, що коли не повернеться Опенько, сьогодні вони ляжуть спати натщесерце. Але й розуміла, що хробака слід підгодовувати. Найбільш прикрим для неї було те, що на ці подарунки він, здається, зовсім не звертав уваги. Вона навмисне підкидала їх над собою, щоб, падаючи на землю, вони гучніше гепалися. І все ж хробак на такі несильні поштовхи й таку нікчемну їжу не вівся.

Несподіванка сталася вже за кілька хвилин цієї монотонної роботи. Вона вже й забула думати про півня, коли раптом той вискочив нізвідки на шлях вовкулаків і перетнув його з неймовірною швидкістю, встигнувши на бігу схопити дзьобом чергове підгниле й червиве яблуко. Він промчав дуже швидко, але все одно ледве не втрапив до пащі хробака, який стрімко випірнув з-під землі й клацнув своїми могутніми клешнями. Йому навіть вдалося вихопити пір’їну з півневого хвоста, але не більше від того.

Та й Марічці дісталося. Коли так близько від неї виринув хробак, ступа сахнулася, й мала боляче вдарилася потилицею об гострий край. Вже було зібралася заплакати, як помітила крізь гілля розлогого осокора великі круглі очі, які витріщалися на півня. Схоже, Лішак не зауважив, що дівчинка його помітила.

Вона плавно розвернула ступу й полетіла до Сокола, затуливши його ступою від ворога. Тепер вона була зовсім близько до землі й до Лішака. Ще й спиною до нього. Але ж мусила попередити!.. Вона пам’ятала про те, що у сови-лішака поранене ліве крило. Тож швидко сказавши півневі, що на нього зараз із-за її спини нападе сова, різко відлетіла праворуч.

Вона не помилилася. Лішак усе точно розрахував. Скориставшись тим, що півень його не бачив, поки Марічка висіла перед ним, сова помчала вперед і цілком заскочила б ворога зненацька, якби той не був попереджений.

Півня треба довго вмовляти, щоб він не ображався. На бійку його довго вмовляти не треба. Він уже встиг розправити крила й зустрів лішака високим стрибком назустріч. Той не чекав такого. Він готувався до іншого — і програв. Удар на зустрічних рухах був страшним. От тільки дзьоб сови не дотягнувся до Сокола, а дзьоб Сокола вдарив Лішака просто в горло.

Півень переможно заклекотав і повторив напад, поки лішак-сова не встиг зіп’ятися на ноги. І перетворитися не встиг. Бо здогадався правильно: якщо перетвориться на людину, це злякає півня, той не нападе або принаймні нападе не зразу, якусь мить зашпортається, а цієї миті Лішакові вистачило б. Мабуть, так воно й було б, якби Сокіл кинувся на нього бодай на півсекунди пізніше. А так він мав перевагу. Він стояв на ногах і був сповнений бойового духу. Справжнього півнячого духу.

Цього разу він атакував Лішака за всіма правилами півнячих боїв: одночасно вдарив дзьобом у голову, крильми — по вухах, а обома кігтистими ногами — по грудях. І хоч Лішак був більшим на зріст і важчим, такого удару він не витримав, втратив рівновагу й викотився на шлях вовкулаків.

І знову він не встиг перетворитися. Та й світліше там було — не для його очей. Півень знову вдарив його з розгону, потім іще раз, а потім… Ледве стримався від чергового нападу, бо було б йому те саме, що й Лішакові. Під тим земля розверзлася, звідти виринула широка хітинова голова, дві клешні, мов обценьки, схопили сову за поперек… І за мить лішака не стало. Як і не було. Навіть скрикнути не встиг.

А півень притьмом сховався за дерева. Там він ходив у безпеці, обурюючись, що клятий хробак забрав у нього перемогу. Якби не він, Сокіл сам убив би осоружного перевертня, сам помстився б за Марічку!..

Як побачити Лішака?

До кінця дня чимось зацікавити хробака так і не вдалося. Кидали каміння на вовкулачий шлях — нічого. Леля пролетіла низенько у ступі з великою сухою гіллякою, котру тягла за собою по землі, створюючи звук, що нагадував борону, — нічого. Лисий пролетів у ступі з тією самою гіллякою, тільки перевернутою навпаки, через кожен крок гупаючи нею по дорозі, — і знову нічого.

По обіді визирнуло сонечко, хоч небом і ходили загрозливі чорні хмари. Сокіл, надихнутий своєю радикальною перемогою над ворогом, подобрішав, пояснив, що, нажершись, хробак тепер до ранку спатиме, тож нічого не вдієш. Лисий послухався його й вирішив використати півдня з користю. Він пішов розвідувати обхідний шлях, щоб не допустити зустрічі хробака із земляним Чатою, бо наслідків такої зустрічі передбачити ніхто не міг. А Лелю з Марічкою попросив політати над лісом і розшукати Опенька. Його дедалі більше турбувала відсутність старого мисливця.

Зустрілися вони вже ввечері, як і домовлялися, біля великого дуба, на гілці якого Лисий так незграбно висів напередодні. Дякувати лісу, й Опенько знайшовся. Ще й уполював двох зайців. Їх засмажили на багатті, тож вечеря була розкішна. Власне, вони й подужали тільки одного, а другого лишили на завтра.

Ніч минула спокійно. А під ранок уперіщив дощ. Сповнений сил, хробак познущався з них неабияк. Відчуваючи, як важко Лисому бігти під дощем, та ще й лісовою гущавиною, підземний звір кілька разів його майже дістав. Тепер, після вчорашнього успіху, хижак знову вірив у себе, був підступний і винахідливий.

Ще й півень виявився поза грою. Він так і відмовився злізти з дубової гілляки високо над землею. Сидів на ній, настовбурчивши мокре пір’я, сонний і ледачий. Тільки після обіду, коли дощ нарешті вщух, Сокіл залишив сідало й наздогнав Лисого, Лелю, Опенька та Марічку. Сяк-так пояснили птахові маршрут, і він узявся до діла. Однак дуже швидко з’ясувалося, що користі з нього в лісі значно менше, ніж на відкритому шляху. Під деревами він не міг розігнатися й злетіти, тож мусив просто крутитися, змінювати напрямок, бігати поміж дерев, і дуже швидко втомився.

Та й це було добре. Бо хробак дав можливість відпочити Лисому.

Надвечір і хлопець геть вибився з сил, ледве переставляв ноги, важко дихав, був мокрий до нитки. Зате вже в сутінках він упізнав місце, до якого вони дісталися. Це був величезний успіх. Вони були майже на місці. Завтра вже в першій половині дня все мусило вирішитися. Подоїдали залишки вчорашнього зайця й лягли спати. Лисий заснув одразу, щойно стулив повіки. Позасинали й Сокіл та Марічка. А Леля довго не могла заснути. З полуночі мала ставати на варту, а вона знай крутилася на незручній дубовій гілляці, і сон не йшов.

— Що ж це тобі, дівко, так муляє? — стиха поцікавився Опенько.

— Не знаю, — відповіла вона. — Чогось тривожно. Завтра буде…

Що саме буде завтра, вона не доказала. Бо не дібрала слова. Та й справді: важко? Страшно? Небезпечно? Все це нічого не означало порівняно з тим, що могло статися наступного дня.

— Ехе-хе… — крекнув старий. — Стільки мороки, й невідомо, чи щось із того вийде. Хто ж це піде під порожні дерева?

Леля не відповіла. А що відповісти? Про них і думала вона, вони й не давали спати. Боялася цієї миті весь час, відколи вийшли із села. Тільки щоразу відкладала ці думки, змушувала себе думати про інше. А тепер уже й відкладати нікуди. Тепер уже — завтра.

— А ще ж невідомо, чи хробак під них піде… Отак Лисий може себе занапастити, а діла не буде.

— Мовчіть уже, дядьку, — роздратувалася Леля. — І так…

І знову замовкла. Щось їй сьогодні слів бракувало.

— Ехе-хе…

Леля зрозуміла, що Опенько не збирається мовчати, й вирішила змінити тему.

— А де це ви так довго ходили сьогодні, дядьку Опеньку? Щось трапилося?

— Далеко зайшов, — відповів Опенько.

Однак щось в інтонації, з якою він це сказав, не сподобалося Лелі. Вона почекала продовження, а тоді спитала:

— І що?

— Ох і в’їдлива дитина! — з серцем промовив старий. — Звідки ти знаєш, що щось трапилося?

— Довго розповідати. Розкажіть краще ви. Я ж перша спитала.

— Я… — повільно почав Опенько. — Знаєш що… От… Ехе-хе… Ти звернула увагу, що ми тут жодного разу не зустріли синьої черви?

Леля кивнула, потім спохопилася, що старий же її не бачить, але відповісти не встигла: видно, йому й не потрібна була її відповідь. Мисливець вів далі:

— Черв’яків тут не було. Коли туди йшли, вони були. А назад ідемо — нема. Я це ще позавчора помітив… І подумав, що це означає тільки одне: Лисий має рацію. Бояться вони хробака. А далі подумав…

Він замовк, і Леля вирішила його підштовхнути:

— Що подумали?

— Та ні, пусте. Коротше… я сьогодні бачив черву.

— Де? — дівчина мимоволі вигукнула майже на весь голос.

— Там, на полюванні… Там було таке місце — горбок такий. І кущі навколо. Я й заліз у ті кущі: добре все навколо видно, а мене — не видно… Отож зайця підстрелив. Коли нема й нема нікого. Я вже виходити, а заєць… Навколо нього земля ніби ворушиться — ну, там же неблизько. А потім він сам чорніти почав — просто на очах. Тоді дивлюсь, а в мене під ногами теж земля ворушиться. Ну, не просто під ногами, а біля підніжжя горбочка… Я круть! А воно скрізь — довкола горбочка скрізь. Оточили тобто мене, розумієш? І широкою такою смугою… Як річка навколо горбочка. Отож так довго сидів, думаю, що й не помітив. А потім…

І знову замовк. Але цього разу Леля не підганяла. І не тому, що була впевнена: тепер він уже все розповість… Ні. Її ця Опенькова розповідь так вразила, що й язик занімів.

— І знай ширше, ширше: вже бачу — не перескочу. А там посередині берізка росла. Така невеличка. Я й подумав, якщо нахилити її, то… Ну, почав залазити, щоб вона зігнулась, а я б на ній і перемахнув… Зламалася. Ледве не впав у той рів…

— І що?

— Нічого. Тоді вони раптом раз — і пішли під землю. І все. Спустився й пішов до вас. Дякувати хоч, потім іще два зайці трапилися. Бо до того першого мені навіть наближатися гидко було. І оце ж думаю… Чого вони мене полишили? І всі так разом…

— Не знаю… Думаю, це сталося тоді, коли Сокіл убив лішака.

— Що? Сокіл? Оце так-так! Ех!.. — Старий з повагою подивився вгору, де, вчепившись пазурами в гілку мирно спав півень.

— Щось ви, дядьку, як не раді?

— Та ні… - повільно відповів Опенько. — Просто… Я ж його так і не побачив… У небі — як він совою літає — бачив. А як дідка — не бачив. А що ви з ним потім зробили? З тілом?

Забалакала!

Прокинувшись, він зрозумів, що розбудив його півень і що вже звик прокидатися від його співу. В селі також було кілька півнів, і самі вони мали такого собі рябенького, але так пронизливо й життєствердно жоден з них співати не вмів. Скосивши очі, Лисий обдивився все навколо і тільки потім поворушився. Правий бік спини занімів: під ним виявився старий, майже трухлявий, але ще відчутний сучок. Як це він так незручно влаштувався звечора? Сильно спати хотів — от і не помітив, що під спиною таке стирчить…

На великій гілляці за три кроки від нього сиділа Леля й дивилася на хлопця зовсім не сонними очима. Перехопивши її погляд, він усе згадав і зрозумів, який сьогодні день.

Наближатися до порожніх дерев не можна. Це всім відомо. Тільки один чоловік з їхнього села порушив колись цю заборону. Більше його ніхто ніколи не бачив. Це ще не означало, звісно, що він загинув чи захворів і… потім загинув. Це тільки означало, що не можна випробовувати того, що всі вважають небезпечним.

А іншого шляху не було. Раніше вони діставалися до осоружного яру ступою — по небу. Хробака ступою не перенесеш.

Він знав, що зараз Леля, потім Опенько й Марічка пропонуватимуть, що поведе хробака крізь цей останній рубіж хтось із них. Він знав усе, що вони скажуть. Він не мав що сказати їм у відповідь. Однак, звісно, знав, що цього ніколи не буде, поки він живий. Він знав, що якби десь по дорозі загинув, Леля зробила б усе, щоб закінчити цю справу, яку вважала небезпечною і неможливою. І сама загинула б. Тому що під порожніми деревами не пройти.

Лисий знову підвів очі на Лелю. Вона не дивилася на нього. Дивилася вниз, на свої руки, що тримали заряджений арбалет.

— Усе буде гаразд, — ледь чутно промовив він.

Звичайно, вона почула. Але не відповіла, тільки губи скривила ледь помітна гірка посмішка.

Над головою залопотіли крила, на голову Лисому посипалася тирса. Потім його від крил обдало струменями холодного ранкового повітря, й Сокіл злетів на землю. Зіскочила на землю й Марічка, за нею, крекчучи, зліз Опенько.

День обіцяв бути сонячним — на траві матово світилася роса. Крихітні зірочки зливалися в суцільне прозоре покривало. Напередодні ввечері Лисий думав, що треба не заснути й знайти в небі свою зірку. Але потім, мабуть, забув про це чи просто швидко заснув. А тепер уже…

— Лесику, вислухай мене, будь ласка, — тихо, але рішуче промовила Леля.

— Нічого обговорювати, Лелю.

— Ехе-хе, — прокректав Опенько. — Та треба було б обговорити.

— Нічого обговорювати, дядьку Опеньку.

— Лесику, обговорювати є що, — втрутилася й мала. — Ти не можеш сам усе вирішувати. Ми теж люди.

Він мимоволі засміявся. Зіскочив на землю й опустився навпочіпки перед нею. Марічка обхопила його за шию й швидко-швидко зашепотіла на вухо:

— Я мала, вони мене й не помітять, я пробіжу під ними, й вони мене не помітять. Це як хтось великий іде, вони помічають, а таку малу навіть не помітять…

Лисий спробував вивільнитися з її обіймів, але це виявилося не так просто. Руці в Марічки були такі міцні й так судомно стискали його шию, що й дихати було непросто.

— Я все придумала, диви, — шепотіла вона далі, ще швидше, — якщо навіть вони мене помітять, я з ними почну балакати й забалакаю їх. Ти ж знаєш, що я вмію забалакати. — Вона відчула, що Лисий перестав вириватися, й змінила швидкість. Тепер її мова нагадувала колискову, здатну приспати сонце. — Ой як я вмію забалакувати!.. Я така балакуча! Кого я тільки не забалакувала! Мені забалакати дерева, ще й порожні — це зовсім легко. Я б і хробака забалакала, тільки він весь час ховається під землю, а крізь землю я балакати не вмію.

Від неї солодко пахло сонною дитиною. Лисий відчував, як обважніли повіки, ще трохи, й він би — правда! — заснув. Може, мала цього й домагалася. Та всю її гру викрила Леля.

— Ану відпусти цього лисого телепня! — сердито сказала вона. — Не вартий він твоїх пестощів.

Опенько засміявся, й Лисий ніби прокинувся. Він нарешті вивільнився з Маріччиних обіймів і погрозився на неї пальцем:

— Ох, Марічко!

Її великі сині очі були повні сліз, а от цього він уже терпіти не міг. Та й хто міг лишатися непохитним, коли Марічка починала плакати. Вона ставала такою безпорадною і зворушливою, що дурна стріла — й та впала б на півдорозі, аби тільки не образити її ще більше.

І що вразило: за мить в очах Марічки вже не було ні сльозинки, навіть здалося, вона раптом стала веселою й безтурботною. Ох ці дівчата! Так подумав Лисий. А варто було подумати краще.

Він тільки дивився й дивувався: он вона вже обнімає за шию півня, ось той розкудкудактався, ось мала перейшла до Лелі, заспокоює її. З великої розмови нічого не вийшло. То й добре.

Вирушили.

Хробак з учора лишався на тому самому місці, де закінчив своє життя горопашний Лішак. Теж колись був дитиною… Чи пташеням? Тепер уже й не з’ясуєш цього. Так і лишилося в пам’яті два лішаки. Мабуть, правду сказав Опенько: людина навпіл не ділиться. А як поділиться, добра з того не чекай.

Опенько йшов останнім — за Лелею. Півень перескакував з гілки на гілку, якщо й торкаючись ногами землі, то хіба на один-два кроки, ніби боявся стояти на землі.

Бігти перед хробаком було сьогодні важко. Він то прискорювався, то десь там під землею завмирав, і Лисий уже починав гадати: чи звір не закуняв, бува. Та й сам хлопець був якийсь наче півсонний. Може, це на нього так діяв перестук порожніх дерев, який щомиті ставав гучнішим. Коли знаєш, чого чекати, яка небезпека на тебе чатує, можеш тоді до неї підготуватися, придумати, як її уникнути. А коли ти про неї нічого не знаєш…

У видолинку пішли густі трави. Ох і небезпечне місце! Тут і без хробака біди не оберешся. Варто обійти його, але як? Навколо старезні сосни. Вони пускають корінь прямовисно вниз — на величезну глибину, але навколо дерева коріння майже немає. Там від хробака за деревом не сховаєшся. Йому той прямовисний корінь обійти або й перекусити — не великий клопіт. Але й такою травою, ще й не так далеко від річки, бігати не можна. Тут і болото може бути, й гадюки водяться — цілком можливо.

Лисий підніс догори руки, й за мить Марічка підлетіла до нього. Не спиняючись, він підстрибнув і вхопився за край ступи.

— Перенеси мене туди — за ці трав’яні нетрі.

Мала піднялася трохи вище й помчала до твердої землі, вкритої глицею, на невеликому пагорбі.

— Ну що, забалакала я тебе вранці? — лукаво спитала вона.

— Забалакала, забалакала, — відповів Лисий з нетерпінням. Хотілося вже швидше зіскочити на землю, бо він несподівано відчув якесь запаморочення. Якщо це вже аж тут від порожніх дерев, то це дуже погано, бо ж і Марічка поруч.

Її в це вплутувати не можна. Тут може тільки він. І більше ніхто. Ні Опенька, ні Лелю, ні тим більше Марічку послати туди він не міг. Там порожні дерева. А це неминуча смерть. Усе його єство опиралося цьому рішенню, цій необхідності.

«Ти ж не знаєш, чи це щось дасть, — нашіптував хтось йому зсередини. — Може, хробак теж не здатний пройти порожніх дерев — навіть під землею. І що тоді? І діла не зробиш, і себе занапастиш».

Лисий не мав що відповісти. Якби ж хоч знаття, що на тебе чекає там, під деревами, які торохтять, ніби перемовляються. Всі знають, що під ними ходити не можна, до них не можна навіть наближатися. Це всім відомо. Тільки невідомо, звідки. Якщо ніхто не бачив нікого, хто б ходив під ці порожні дерева, як можна знати, що цього робити не можна?

Отже, хтось ходив. Колись давно. Його забули, що з ним сталося, забули, тільки запам’ятали, що не можна. І от передають із покоління в покоління. Старий Інженер теж казав, що ніхто не знає, що там, під порожніми деревами. Якби колись був такий досвід бодай у когось, Інженер пам’ятав би.

Може, просто не хотів казати? Навряд. Що тут приховувати! Це справжня, страшна небезпека. Її треба знати. Інженер сказав би, якби знав. Виходить, не знав і він.

Перестук ставав дедалі голоснішим, що ближче вони підлітали до лінії рудих порожніх стовбурів, яку вже тепер можна було розгледіти чи радше вгадати, бо й перед ними росло чимало дерев — живих.

Після своєї смерті й повернення до життя завдяки Лелиним сльозам Лисий не раз ловив себе на тому, що тепер він не такий обережний — особливо, коли Леля поруч. Ніколи собі в цьому не зізнавався, але нині що ж приховувати. Та й від кого? Звісно, йому невідомо, чи вдруге її сльози подіють. І нікому не відомо. Вона й сама цього не знає.

Ото ж бо й воно, що ніхто нічого не знає! Вкотре вже Лисий повертався до цієї простої й страшної істини. Бо коли знаєш — це вже майже не страшно. Що з ним там трапиться? Він упаде? Тоді стане легкою здобиччю для хробака. Втратить кебету? Пам’ять? Не знатиме, куди далі бігти? Знову ж таки стане здобиччю. А як навіть не стане?

Адже Леля так само потім не зможе туди прийти й оплакати його. Втім, найстрашніше те, що вона зможе. Вона куди завгодно піде. Хоч під порожні дерева, хоч до самого хробака в пащу. Загине? Звісно, загине. Але і його не врятує.

Живіт зводило вже так, що сил не було терпіти. Як же бігти, коли так болить живіт? Тільки тепер, перед останніми своїми кроками, Лисий зрозумів по-справжньому, яке безнадійне й дурне діло він замислив. Нічого не вийде. Треба відпустити хробака й повертатися додому…

Щойно вони долетіли до пагорба, він відпустив руки й зіскочив на землю. І раптом скрикнув, повалився на землю, схопившись за ступню. Гострий біль пронизав усе його тіло. Він качався по траві й уявляв собі, якою зручною поживою є зараз для хробака.

— Забалакала! — зненацька розлігся над ним пронизливий крик Марічки.

А за мить вона опустила ступу на глицю поряд із ним.

— Лізь мерщій сюди! — якимось дивним голосом сказала вона. Ніби їй було весело.

Втім, прислухатися до інтонації було ніколи. Навіть попри біль у нозі він гостро відчував, як дедалі дужче зводить живіт відчуття небезпеки. Хробак наближався. Спираючись рукою на край ступи, він з неймовірними зусиллями звівся на одну ногу. Потім перехилився через край, і Марічка зараз же злетіла вгору.

Лисому було так боляче, що він не міг ні про що думати, не міг перекинути ногу, щоб залізти до ступи цілком. Так і висів головою в ступу, а ногами за її край, поки Марічка приземлилася знову — за кілька хвилин. Лисий зіскочив на здорову ногу й здивовано подивився на малу.

— Чого ми чекаємо?

Вона життєрадісно кивнула йому головою в напрямку порожніх дерев. Лисий озирнувся й побачив.

До порожніх дерев мчала біло-червона блискавка. Потужно відштовхуючись від землі довгими ногами, Сокіл часто змінював напрямок руху, підскакував, пролітав кілька кроків там, де не було густих заростей, зникав за кущами й знову з’являвся, і віддалявся, віддалявся, невпинно наближаючись до останнього рубежу.

— Звідки він узявся? — приголомшено спитав Лисий.

— Я погукала, — скромно опустивши повіки, відповіла Марічка.

— То це ти?.. — Лисому спочатку забракло слів, а потім він уже й не знав, що спитати, бо про все здогадався.

Зависла мовчанка. Коли вона вже стала нестерпною, мала невинним голоском запропонувала:

— Давай підлетимо ближче, щоб усе побачити.

Лисий мовчки дивився на неї. А потім усе ж таки спромігся на запитання:

— І тобі його не шкода?

— Він сказав, що гуляв під порожніми деревами сто разів.

— І ти повірила?

— Можемо підлетіти ближче й самі побачимо, — знову мала змінила тему.

Зрозуміло, що вже тут наполягати! Крекчучи, завмираючи від болю, Лисий поліз у ступу.

Вони підлетіли якомога ближче, аж поки ступа спинилася в повітрі й відмовилася летіти далі. Та й не можна було далі. У Лисого живіт болів так, що несила й дихати. Хоч би що казав Сокіл, хоч би що сам Лисий казав сьогодні вранці, заспокоюючи Лелю та Марічку, до порожніх дерев наближатися не можна. Це смертельно небезпечно. Знаючи, що на півня чекає неминуча загибель, Лисий готовий був від сорому крізь землю провалитись, але від землі він був досить далеко. Від півня — й поготів.

А Сокіл біг. Двічі вони бачили, як розкривалася земля і з неї витикалася голова хробака, однак птах щоразу встигав уникнути небезпеки — змахнути потужними крилами й злетіти в повітря. Потім півень зупинився. Здалеку здавалося, що він стоїть, похитуючись, неспроможний ні бігти далі, ні навіть повернутися назад.

Лисому хотілося сховати голову під крило. Тільки крил у нього не було. Він надто добре уявляв, що станеться далі: земля знову розступиться, й з-під неї вирине широка голова, яка схопить їхнього Сокола й щезне з ним під землею…

Ліс там стояв густий. Верхівки порожніх дерев, які біліли на зеленому тлі, вони ще могли роздивитись, а от уже що діялося під тими деревами, зрозуміти було важко. Тільки перестук порожніх дерев ставав дедалі гучнішим, загрозливішим і тривожнішим.

— Спускаймося, Марічко, — сказав Лисий. — Може, з землі краще буде видно.

Вони приземлилися. Нога страшенно боліла, почала напухати. Але все те було пусте. Головне — як там, у півня. Якби не вивихнута нога, Лисий кинувся б зараз навздогін. Але й цієї можливості взяти активну участь у вирішальних подіях він був позбавлений.

Півень стояв і стояв білою цяткою під далекими деревами. Якби вони не знали, якби не бачили, як він туди прибіг, мабуть, і не помітили б його: просто собі біла сонячна пляма на глиці.

І раптом земля під ногами здригнулася. Не так, як колись давно, коли вони стояли над химерним яром з несправжньою травою. Тоді вони з Лелею почули з-під землі гудіння, а ґрунт почав дрібно тремтіти, як тремтить Глина, коли змерзне. Ні. Зараз це було щось зовсім інше. Спершу Лисий злякався, що це повернувся хробак. Однак після різкого струсу все заспокоїлося. А ще через півхвилини вони почули грім. Рідко коли під час грози він буває такий гучний. За ним долинув не менш страшний тріск — мабуть, там падали зламані дерева.

Як це все розуміти? Що сталося? Коли загойдалася земля, це відвернуло увагу Лисого й Марічки. Тепер вони шукали й шукали очима, та півня не було видно.

— Давай знову піднімемося, — запропонував Лисий.

Вони злетіли, і дуже вчасно. Там удалині стояла височенна хмара, що виростала з землі. Навколо неї падали, мов крихітні соснові голочки, високі дерева. Хоч було далеко, та Лисий був переконаний, що все це — саме на місці того яру, в якому були ворота, за якими була лялечка. І в нього вже не лишалося майже ніяких сумнівів у тому, що все вдалося.

Вони висіли в небі й дивилися мов зачаровані на хмару, що здіймалася в небо, застилаючи протилежний берег річки.

— Що там? — пролунав унизу за їхніми спинами Лелин голос.

Лисий озирнувся і скрикнув, мимоволі наступивши на вивихнуту ногу, коли ступа під ним раптом щодуху рвонула вперед, туди, в напрямку порожніх дерев.

І ніщо її не спинило, вони перетнули без перешкод ту межу, за яку ще півгодини тому ступа не погоджувалася летіти. Лисий не зразу зрозумів, що змусило малу так різко помчати в небезпечне місце.

Між деревами, тиняючись і ледве переставляючи ноги, брів їхній Сокіл. Як він уцілів, збагнути було неможливо.

Марічка приземлилася, сперлася на руку Лисого, знову змусивши його скрикнути, вискочила, не зваживши на цей зойк, зі ступи, перекинулася через голову й побігла назустріч птахові. За кілька кроків вони зустрілися. Мала обхопила півня за шию, вони обоє впали на землю, а коли підвелися знову, Сокіл невдоволено обтрушував пір’я, а дівчинка нестримно плакала, дивлячись на нього. Вона знову намагалася його обняти, однак ледь живий півень з гідністю відтрутився й спотикаючись пішов до ступи.

Надбігли Леля й Опенько.

— Що сталося? Чому ти плачеш?!

Марічка крізь сльози й схлипування відповіла:

— Він став зовсім дурний. З ним неможливо розмовляти!

У Лисого були сумніви. Він не міг би з упевненістю сказати, що раніше півень був дуже розумний. Але хлопець промовчав. Зрештою, Марічці видніше.