Лісом, небом, водою. Книга 3. Інженер

Точний вислів

Коли повернувся Івась, Марічка сиділа навпочіпки, притулившись спиною до ступи.

— Я ж тобі сказав не вилазити! — невдоволено мовив він.

— Тебе так довго не було, в мене ноги заніміли. А тут нікого взагалі немає — ніхто не потрапить сюди.

Івась подивився на сонце. Воно стояло високо в небі, прозирало зайчиками крізь мереживо з раннього листячка.

— Полетимо по видному? — запропонувала Марічка.

— Та від кого нам критися! — погодивсь Івась.

І вони полізли до ступи. Спершу він підсадив дівчинку, а потім поліз і сам. Та не встиг торкнутися дерев’яної стінки, як вона ніби здригнулася.

— Тихо, тихо, твариночко! — Марічка ніжно погладила ступу.

Івась обережно заліз до ступи, й вони полетіли. В небі ступа поводилася нервово — сіпалася, зненацька нахилялася. Вони ледь не загубили рогача. Були напружені й знервовані самі. Тільки як побачили хати свого села, трохи заспокоїлись. Але надто рано.

Уже й приземлилися на порожнє подвір’я Лисого, Івась висадив Марічку, а коли спробував вилізти сам, ступа раптом повалилася на бік і покотилася подвір’ям — прямо до рогу. Ще мить — і йому просто відріже голову. Й нічим зарадити він не міг, його крутило в ступі, він бився головою об землю й, схоже, був уже непритомний.

Марічка блискавкою кинулася навперейми, опинилася між стіною хати й ступою. Не було в неї ні таких сил, ні такої маси, щоб зупинити ступу. Просто замість одного мертвого буде двоє. Однак їм пощастило. В останню мить ступа зачепилася за горбок, розвернулася й відкотилася вбік.

Нижня половина Івася була в ступі, а верхня лежала на землі, очі безтямно дивилися в небо. Марічка стояла така ж бліда, як і він, не в змозі поворухнутися.

— А я бачила, як ви прилетіли! — радісно вигукнула, вбігаючи на подвір’я, Наталочка. — Ох же ж і дістанеться вам!

— А де всі? — подав голос Івась, і Марічка скрикнула:

— Ти живий!

— Мені здається, — роздумливо сказала Наталочка, — що він живий.

Вони удвох заходилися витягати Івася з поваленої ступи. Втім, допомоги від них було не багато. Радше вони заважали йому.

— Облиште! — суворо сказав він.

І коли дівчатка ображено відійшли від нього, виліз зі ступи, спробував випростатися на повен зріст, але заточився й схопився рукою за гілку яблуні, щоб не впасти.

— Це в тебе просто голова закрутилася! — пояснила йому Марічка. Мабуть, їхній політ не лишився поза увагою, бо вже прибіг Лисий, а за ним — Вухань.

Марічка стрибнула Лисому на руки й розплакалася. Та ще й так гірко, так винувато — ну як її сварити! Лисий гнівно подивився на Івася, мовляв, ти бачиш, до чого довів дитину. Та й справді — Івась старший, уся вина — на ньому. Лисий, як і всі інші, розумів, що мала була просто знаряддям у руках брата. Без неї він би нікуди не долетів, та й не повернувся б, можливо.

Аж ось і Леля, захекана, злякана. І прожогом до Марічки.

— Ти ціла? Все гаразд? — обмацала голову, плечі, руки.

Тоді до Івася.

— Голодний? Навіщо ви перекинули ступу? Нічого не сталося? Ходімте поїсте, хутенько!

— Ну, ти й… той… — висловився й Вухань з осудом, але водночас і з захватом. Однак Леля вже тягла Марічку та Івася до хати. Лисий підібрав рогача, мітлу, вставив рогача в отвори внизу ступи, поставив її дном на землю, а потім поніс додому.

Коли їх не було, думав, уб’є. Потім підбирав слова: як буде шпетити Івася й дорікати Марічці, що вона з ним нечесна. А зараз відчував, що всі ті слова кудись поділися, не міг згадати жодного. В голові нічого кращого за те, що сказав Вухань, не було. Повернулися, дякувати лісу. Живі, здорові й неушкоджені. Голодні, щоправда. Ну, то нічого, їх Леля зараз натовче їжею під горло. Дихати не зможуть.

Добрий апетит — велике діло

За столом Марічка справді наминала так, ніби поставила собі за мету напхапти живіт на тиждень. Івась і той менше їв. Він, щоправда, теж не сидів без діла, але відкушував потрохи, й це давало йому можливість розповідати про те, що було. Розповідав він неквапливо, дуже детально, навіть дещо байдужим тоном, кожному хотілось урвати й спитати, чим усе закінчилося, але мовчав, не перебивав Лисий, тож решта також не наважувалися вставити бодай слово. Терпіли.

Поки Івась розповідав про подорож, про те, як ніде було приземлитися, про те, що берег змінився й зараз туди навіть ступою діставатися важко, про відсутність звірів і птахів над рікою, Марічка сторожко стежила поглядом за Лелею і Лисим. Чекала, що зараз їм почнуть бубни вибивати. Минулося.

Далі Івась повів мову про яругу з оманливою травою, що він її одразу впізнав, бо ніде навколо такої високої й буйної трави немає. Потім про те, як вибирав шлях, як нічого смішного не міг згадати. В цьому місці Леля нарешті не витримала й урвала його:

— Як же ти переборов себе? Ти ж… — Вона різко замовкла, бо згадала, що про Івасеве ставлення до підземель ніхто, крім неї, не знав.

— Та якось… — Схоже було на те, що хлопчик не міг згадати, як це сталося.

— Добре, добре, далі. — Лисий не хотів, щоб розповідь загрузла в несуттєвих деталях.

— Ну, одне слово, дійшов. Думав, там потрібне чарівне слово, шукав, куди натиснути, щоб відчинити браму. Брама велика, міцна… Потім просто притулився до неї, вона й поїхала. Ледве не впав усередину… Там печера. Велетенська. Дуже світла. Звідки там світло, не знаю. Люба і Лішак там.

Що й казати, якби замість Івася до черви ходив Василько, розповідь була б значно цікавіша. Але вибирати не доводилось. І так диво, що він на подібний крок відважився й стільки корисного дізнався! Коли дійшло до курей, про яких досі Івась ні словом не прохопився, Лисий рвучко випростався.

— Скільки ти взяв курей?

— Чотири.

— І всі загинули?

— Звідки ти знаєш?

— Неважко здогадатися. Поки що це найгірша новина. Розповідай далі.

Івась помовчав, дивлячись в очі Лисому. Потім відвів погляд.

— Ну, кури спочатку допомогли. Черва відступила, але тоді з’явилися Люба й Лішак.

— Звідки з’явилися?

— Тобто вони там і були — лежали на таких кам’яних ніби столах. А тоді, як я випустив курей, вони ніби прокинулись і встали. І перебили курей. І мене ось по голові тріснули, ледве втік від них…

Усі чекали, що Івась розкаже, як саме йому вдалося втекти, однак він, схоже, далі розповідати не збирався. Мовчав він, і мовчали всі інші.

4. Лісовий роман Івасю, не тягни кота за хвіст! — першою не витримала Леля. — Розповідай!

— Та що тут розповідати… Втік від них…

— А курей залишив?

— Курей вони перебили. Люба перебила з арбалета.

— А ти?

— Що я?

Тут уже й Лисий не витримав.

— Ти розумієш, що тут усе важливо? Ти ж ходив туди, аби про щось довідатися. Так детально все розповідав, поки не потрапив до печери, а тепер замовк. У чому річ? Тобі щось незручно згадувати?

Івась немов стрепенувся. Кинув допитливий погляд на Лисого, потім на Марічку, на Лелю, знову на Марічку. Мала зосереджено жувала, дивлячись просто перед собою. Їй не влетіло, тепер сидить сподівається, що й далі не влетить за те, що послухалася мене, подумав Івась.

— Ви про що? — з підозрою перепитав він. А потім опанував себе й розповів: — Просто я намагався вбити лялечку…

— Яку лялечку? — майже одночасно вигукнули Леля й Лисий.

— А я хіба не казав? — Івась аж розгубився. — Ну, там же була лялечка — такий хробачок завбільшки з людину. Вона… Я в неї стріляв… Не пам’ятаю… Мабуть… Ні, пам’ятаю. Від неї стріли відскакували, аж іскри летіли.

— Як у вулику, той… — вставив Вухань.

— Як матка у вулику… — роздумливо повторив Лисий. — Он воно що! Ото і є головний ворог. І що вона, та лялечка?

— Ну, нічого, кажу. Стріли відскакували. А потім мене тріснули по потилиці. Мабуть, Люба, я її не бачив. Тоді я розвернувся — й тікати. От і все.

— Ти тікав тією ж дорогою? — спитала Леля.

— Звичайно, сестричко. Там іншої немає.

— А вони?

— Що?

— Вони гналися за тобою?

Івась замислився.

— Здається, так. Тільки назад бігти вже було не страшно. Я дуже швидко звідти вибіг.

— А кури? — не міг заспокоїтися Лисий.

— А курей тоді вже не було, — відповів Івась, ніби дивуючись такому наполегливому зацікавленню свійською птицею.

Втім, після розказаного вже ні в кого не виникало сумнівів у тому, що курей треба берегти як зіницю ока. Може, черви самі й не нападали на них досі завдяки тому, що в селі було чимало курей. Тепер їх стало на четверо менше.

— Так тепер же ми… той… — запропонував Вухань. — Можемо всі разом той… І той…

— Еге ж, — відповів Лисий. — А вони не той. Не знають, що ми тепер можемо разом прийти до них. Це раніше вони не знали, що Івась до них прийде. Та й то йому дивом пощастило врятуватися. Більше такого нахабства вони не допустять. Приготуються. Туди зараз літати взагалі не можна.

— Чому? — здивувався Івась. — Літати можна.

Лисий нічого не відповів. Марічка зосереджено жувала. Її ніхто ні про що не спитав. Але небезпека не минула. Закінчивши розмову з Івасем, цілком могли згадати про неї.

Не згадали, бо двері рвучко відчинилися, й на порозі з’явився мокрий і захеканий Петрусь.

— Лелю! Швидше! — Повітря йому бракувало, він більше одного слова підряд не міг промовити. — Каченя! Кричить!

Ще ніхто нічого не зрозумів, а Лелі вже в хаті не було. Тільки й встигла вигукнути у дверях:

— Казанок!

Я з’явився!

Поки бігла до хати Бороди, з кожним кроком більше боялася. Страх охопив голову міцними руками й не давав думати. Вона знала, що коли в Качені почнеться, та погукає саме її. Знала, що цього не уникнути. Але зовсім не знала, що робити. Не було в її короткому житті такого досвіду. Коли народилася Марічка, Леля була ще зовсім мала, тож її, ясна річ, до тітки Марії не підпускали. Зрештою, в селі була повитуха.

Тут, у її новому селі, ніякої повитухи не було й не могло бути. Після Лисого жодної дитини тут не народилося. А тоді ще була баба Світлана… А після народження Лисого вона залишила село й зникла. Аж потім, тільки торік довідалися, що пішла вона за Лішаком і стала бабою Ягою. Так бабою Ягою й загинула. А згодом і її онука Люба пішла з села. І теж за Лішаком. Тільки от бабою Ягою поки що не стала. А стала служити неміряній і конечній черві.

Ще здалеку Леля почула розпачливий крик Качені. Це вона здогадалася, що Качені, бо впізнати по голосу було неможливо. Цей голос узагалі не мав нічого спільного з дружиною Бороди. Власне, її крику взагалі ніхто ніколи не чув. Вона завжди розмовляла тихо, лагідно й привітно. Це ж який біль, подумала Леля. І їй стало ще страшніше.

Біля ґанку сидів на старезному пні, на якому зазвичай рубав дрова, Борода, схопившись руками за голову й похитуючись із боку в бік. На Лелю він не звернув ніякої уваги. Вона влетіла в кімнату, де на ліжку лежала Каченя, мокра від поту, й навколо стояло четверо жінок-сусідок. Єдине, що вони знали, це повторювати два слова, по черзі:

— Дихай!

— Тужся!

— Дихай!

Коли до кімнати влетіла Леля, жінки розвернулися до неї, і в кожній парі очей вона прочитала одне й те саме: надію. Самі вони не знали, чим допомогти, й сподівалися на неї, чотирнадцятирічну дівчину, яка вперше в житті бачила пологи.

Каченя знову закричала. В її крику було стільки відчаю, що дівчинка мимоволі підбігла до ліжка й притислася щокою до Качениної голови. Леля заплющила очі й усім єством потяглася до старшої подруги, намагаючись полегшити її страждання.

Відчинилися двері, й забігла Наталочка з казанком. Жінки почали виштовхувати її за двері, але дівчинка вперто не погоджувалася виходити:

— Леля наказала мені принести казанок.

— Не потрібен він. Ми вже нагріли води. І в більшому казані. Йди, не треба тобі тут бути.

— Ні. Лелі потрібен саме цей казанок.

— Гаразд. Ми їй передамо.

Наталочка була слухняною дівчинкою. Але залишити казанок жінкам, які нічого про нього не знають, вона не могла. Уявила собі, що може статися, якщо вони раптом наллють води, й не залишила казанок.

— Добре. Я буду за дверима. Погукаєш мене, Лелю.

Та Леля її не почула. Вона не чула навіть, коли Наталочка зайшла до хати. Вона нічого не чула, крім шуму Качениної крові й биття її серця. Лиш за кілька хвилин з’явилося відчуття шаленої напруги, болю, страху. Леля зрозуміла, що мусить узяти їх на себе, розділити з Каченею, додати до її сил свої сили.

А потім вона почула ще одне серце — маленьке, але сильне й наполегливе. Вона й раніше знала, що в цій жінці живе ще одне життя. Знала, що зараз дитинка повинна народитися. Все знала. Та знати — одне, а почути й відчути серцебиття, неймовірну силу і впертість цієї крихітної істоти — зовсім інше.

Вона якось відразу збагнула, що це хлопчик. Хлопчики зовсім інші, ніж дівчата. Вони нахабні, затяті, вередливі й самовпевнені. Як їх за все це не любити! Леля його полюбила. І зрозуміла, що ця любов — на все життя.

— Давай, давай! — ніби казала вона йому, ніби передавала свої сили, ніби підштовхувала.

Та він і сам старався. Він напружував усі сили, аби вийти з цього теплого й затишного світу — в інший, незрозумілий, ворожий і тому такий привабливий.

І водночас Леля допомагала матері. Кожну часточку її болю вбирала, кожен грам її сили примножувала; її саму розривали кістки, що розходилися, даючи дорогу новій людині. Леля знала, що її може не вистачити, що вона не така дужа, як той маленький чоловічок, не така дужа, як Каченя. Але знаходила в собі нові й нові сили, щоб допомогти їм обом. Скільки це тривало? Вічність чи хвилину — дівчина не уявляла.

Звідки вони, ті сили, бралися? Не встигла ця думка майнути в її свідомості, як вона відчула, що це вже межа. Що справді більше ніяких сил немає.

І малий відчув це. Він іще нічого не розумів, не вмів розуміти. Але відчув, що більше йому ніхто не допоможе, що все тепер залежить тільки від нього самого. А в нього — о, скільки в нього було сили! На ціле життя. Він іще дужче, іще відчайдушніше рвонувся в новий світ — і потрапив туди.

Хтось із жінок перерізав пуповину, і зв’язок між ним і Лелею урвався. Хлопчик закричав на цілий світ, щоб світ почув і зрозумів: ось я, з’явився, я живий!

З ним у світ вирвалися рештки Качениних і Лелиних сил. Лелина голова сама відсторонилася від Качениної, але так і лишилася на подушці. Дівчина не бачила, як малого обмили, як піднесли його до материних грудей, як він, сліпий, тикався роззявленим беззубим ротом, аж поки схопив губами те, що йому за правом належало й почав смоктати, захлинаючись, але не зупиняючись…

І тільки коли він наситився й заснув, до Лелі почали повертатися почуття й думки. Ні, не думки, а одна думка, один образ, одна картина: вона уявляла, що це вона сама народила дитину, а під дверима сидів і хитався з боку в бік від безпорадності той чоловік, обхопивши обома руками свою лису голову.

Глина любить курей

Насправді він там був зовсім не один. Зійшлося все село. Навколо Бородиної хати стояв щільний натовп. Це було моторошне видовище: люди не рухалися, не розмовляли, слухали крики з хати й уявляли біль, який міг ті крики розбудити.

Заціпеніння тривало, аж доки заплакала Наталочка. Вона стояла зовсім поруч із хатою Бороди, тримаючи в руках казанок, готова заскочити у двері будь-якої хвилини, коли її погукає Леля. Мабуть, їй було найкраще чути. Вона перша не витримала, заплакала. Спочатку беззвучно — просто сльози котилися з очей, а потім уголос. Лисий протовпився до неї, обхопив за плечі, притиснув до себе й шепнув:

— Не плач, маленька. Не плач. Так треба. Сьогодні народиться дитина. Каченя кричить не від болю, а від величезного напруження. Заспокойся.

Еге ж, заспокойся! Вона уткнулася обличчям у груди Лисого й заревіла голосніше, здригаючись усім тілом.

На Петрусеві лиця не було — він стояв сполотнілий, розгублений і теж готовий от-от заплакати. Він думав про свою маму й про себе, що завдав їй свого часу стільки болю.

Так само й Василько був близький до сліз. Може, й заплакав би, та весь час збивала підступна думка про те, як він розповів би цю історію. І виходило, що ніяк — так закричати, як кричала Каченя, він би ніколи не зміг. Та й слухати цю розповідь, швидше за все, ніхто не став би.

Марічка стояла найдалі від хати, вслухалася в крики дуже уважно, але не плакала і, схоже, взагалі не дуже переймалась, а радше була зацікавлена тим, що діється.

Перед нею стояв Вухань і міцно притискав до себе Дзвінку. «Це ж треба, — думав він. — Он воно як! Зовсім, виходить, той…» У них самих дітей не було. Хтозна-чому.

Осторонь від усіх сперся на свій довгий лук коротенький Опенько. Про що він думав, ніхто не знав.

Помидора була сама, Марічка навіть здивувалася: де ж це її Миша? Очі Помидорині були повні сліз, але вона не рухалася й не видавала ні звуку.

А потім пролунав дитячий крик, і всі ніби прокинулися. Озирнулись одне на одного, мовляв, це мені здалося чи всі почули те саме? Потім почали несміливо усміхатись, а коли мале зарепетувало щодуху — вимогливо й відважно — крига скресла. Між людьми почалося щось неймовірне. Вони обіймалися, цілувалися, ляскали одне одного по спині, а благенький Вухань навіть підняв свою Дзвінку на руки й закрутив її навколо себе.

— Може й ми… той?..

Вона розсміялась і злегка ляснула його долонею по губах:

— Мовчи вже, тойкало!

І тільки Івась, який стояв перед Марічкою, повівся зовсім не так, як усі. Він раптом схопився руками за голову, ніби йому стало страшно. Навіть зігнувся. А потім і зовсім несподівано розвернувся й пішов геть, ні на кого й ні на що не звертаючи уваги. Втім, і на нього ніхто уваги не звернув. Крім, хіба що, Марічки. Вона дивилася на нього зі страхом і ледве встигла відвести погляд, коли він повернувся, щоб піти. Та він і не глянув на неї.

Івась ішов порожнім селом, немов сновида. Навколо вигрівалася весна, а він нічого не помічав: ні веселих горобців, ні дерев ніжно-зелених, ні жовтих кульбаб, ні косих вечірніх променів сонця. Кроки його ставали дедалі впевненішими, погляд осмисленішим, він навіть почав озиратися, чи, бува, ніхто його не переслідує. Аж ось і хата, в якій вони мешкають з Лисим, Лелею та Марічкою.

Івась зайшов усередину й сторожко прислухався. Нікого. Він узяв з полиці великого ножа і прочинив двері надвір. Нікого. Обійшов хату, обдивився все подвір’я. Теж нікого. Крім, звісно, курей, що заклопотано греблися й квоктали.

Івась рушив до найближчої зозулястої курки, яка так самозабутньо видзьобувала ще зовсім маленькі паростки трави, аж нічого навколо не бачила. З наближенням хлопчика вона, не повертаючи голови в його бік, відійшла, зберігаючи безпечну відстань. Так, ловити курей не в курнику, а на подвір’ї — справа непроста.

Івась поклав на землю ніж і, не зводячи очей із зозулястої, підігнув коліна, напружився й стрибнув. Він навіть устиг схопити її за одне перо на гузні, та клята птаха вирвалася й, обурено репетуючи, помчала на дальній край двору.

Хлопчик іще й не підвівся, як на подвір’я влетів радісний Глина. Мабуть, він бачив, що тут щойно відбувалося, бо зі щасливим гавкотом і сам пустився ганяти курей.

— Глино, припини! Негайно припини!

Івась озирнувся й побачив Марічку. Як вона тут опинилася й коли — цього він сказати не міг.

— Ледве тебе знайшла! — випалила вона. — Тебе Лесик шукає.

Івась здивовано дивився на неї, потім озирався довкола себе, ніби не розумів, що він тут робить і як сюди потрапив.

Осоружна стріха

Миша побив жінку. Народження сина у Бороди було останньою краплею. Він, мабуть, єдиний, хто не ходив туди, — з усього села. Просидів у себе в хаті, нічого не робив. Треба прибрати подвір’я, спалити торішнє бадилля, обкопати дерева, висадити цибулю й часник, полатати стріху з північного боку — роботи непочатий край. Не кажучи вже про курник, який теж потребує ого-го яких зусиль. Це ж нечищений з осені.

Миша сидів у хаті й нічого не робив. Навіть намисто валялося на підвіконні незавершене. Його ніхто не схотів послухатися. З ним ніхто не погодився піти до прирічного лісу, щоб добити вовкулаків. Його в тих розмовах навіть ображали й зневажали. І це після того, що він для них усіх зробив! Скільки він перестріляв тих звірюк — боязно подумати. На них же й дивитися страшно було, навіть на стрісі сидячи! А він вжик! Вжик! Одного за одним, одного за одним! І після цього — така вдячність села!

Ну й хай. Усе одно в того Бороди нічого путнього не народиться. Скільки разів уже в селі так було: всі ждали, ждали, а потім — на тобі! Народилося мертве. Або ще живе, але вже таке, що ясно: не виживе.

Аж ось повернулася Помидора — рум’яна від довгого перебування на свіжому повітрі, ще гарніша, ніж завжди. Заговорила з порога, цьомкнула Мишу в щоку, не уриваючи балачки, роздягалася й говорила, говорила:

— Ой, Мишаню, якби ти бачив, яке воно! І уявляєш — усе село збіглося. Все село! Мабуть, крім тебе, всі були. А чого ти не прийшов, Мишуню, казав же, що потім прийдеш? Ти уявляєш, усі тітки — в твоїх намистах. Просто якийсь квітник, а не село. Давай ми їх мінятимемо, га, Мишеню? Можна за яйця. Яйця тепер усі бережуть, а в нас найбільше буде. Хи-хи! У нас їх і так найбільше. Хоча, мабуть, у Лисого з дітьми більше. Вони ж узагалі яєць не їдять, а курей у них ого-го! Я ж кажу, всі там були. Леля — та зразу до хати, так і стирчала там, носа не виткнула. А Борода просидів на ґанку, мов ховрашок такий — тільки великий ховрашок. Сидить і розгойдується. Тільки ховрашки так різко голівоньки повертають, а цей повільно, плавно так — туди-сюди, туди-сюди. Я дивлюся на нього й сама починаю розгойдуватися. Вирішила потім уже не дивитися, бо ще впаду. А мала Наталка, що весь час бігає, розревілася, як дитина. Хоча що ж… Вона й справді ще дитина. Всі вони діти — навіть Лисий. А Леля вже, певне, щось знає, бо як зайшла до Качені, так і не вийшла, доки та не народила вже. А такий хлопчик гарнесенький! Я, правда, не бачила, а жінки кажуть, дуже гарнесенький. І ніженьки довгенькі такі. Каченя просто щаслива! Вона така щаслива, Мишуню! Ти собі не уявляєш, яка вона щаслива!

І Миша не витримав.

— Сама ти щаслива! Сама ти гарнесенька! В самої ніженьки!.. — нестямно зарепетував він.

Помидора завмерла на півслові, очі її налилися сльозами, вона ледь чутно промовила:

— За віщо ти мене так обзиваєш? — і розридалася від кричущої несправедливості.

— І нічого тут ревіти! — не вгавав Миша.

Зазвичай Помидорині сльози заспокоювали його. З’являлося неминуче відчуття провини. І цього разу мовби щось зашкреблося під серцем, та Миша вже не міг зупинитись.

— У хаті неприбрано, їсти нічого, а вона ходить! Стовбичить там цілими днями, хизується там! А я тут сиди сам! А їй аби на Бороду подивитись, як він там хитається. А хазяйка є в хаті? Я тебе питаю, є хазяйка в хаті?

— Мишо… — спробувала виправдовуватися Помидора.

— Сама ти миша! — перебив її чоловік. Він теж уже мало не плакав. Така образа душила чоловіка, як буває тільки вві сні. — І тобі я не потрібен! Нікому не потрібен! Думав, хоч тобі потрібен. Виходить, нікому. Взагалі нікому — ти це розумієш? Якби ти нікому не була потрібна — ти змогла б жити?

Помидора подумала, не змогла такого уявити й нічого не відповіла. Хоча плакати й припинила. Втім, Миша на її відповідь і не сподівався.

— Нікому!.. Скільки я зробив для села, для всіх. І нікому! Сиджу тут сам-один, ще й ти мене кинула. В хаті неметено, їсти нічого, стріха за зиму попріла…

Це була дуже суттєва помилка. Миша пізно зрозумів, що про стріху казати не слід. Помидора ніби тільки й чекала цих слів.

— Стріху я тобі не перебрала? І в курнику не перекопала — теж я? То може, краще було б ділом зайнятись, а не сидіти тут пнем?! Ти що, дитина мала? Тебе, може, з ложечки погодувати? Чи циці дати? Сидить тут цілий день, а я все сама повинна робити. А він бубочки вирізає! Та хоч би намиста робив, так ні — сидить і сидить.

Миша розумів, що вона каже правду. Але це була така образлива правда, це була образа від єдиної людини, яка досі його підтримувала. Миша відчув, що йому просто вже немає місця. Ніде. Він справді нікому не потрібен. Зайвий. Ну то й хай! І йому ніхто не потрібен.

Миша мовчки підвівся й вийшов з хати. Коли він уже був у дверях, Помидора отямилася й злякано гукнула:

— Мишо, ти куди?

Втім, вона не збиралася бігти навздогін. Мусила витримати образу, тоді наступна розмова буде вже за її планом, а не Мишиним.

Та він не зупинився, не озирнувся, навіть дверима не хряпнув на прощання.

Що робити з лялечкою?

— Івасю, як її знищити?

— Ніяк; думаю, ніяк. Від неї стріли відскакують.

— А якщо шаблею?

— Ну, я шаблею не пробував, але ж до неї не доступитися. Ти не уявляєш, скільки там тієї черви. Вона суне, як повінь. Просто заливає підлогу. Кури — й ті зупинили її не дуже надовго.

— Але ж зупинили.

— А Лішак! А Люба!

— Ну, з тими ми вже розбиралися.

— Ні, Лесику, це вони з нами розбиралися. Дякувати лісу, хоч не вбили.

— Ми теж могли вбити Лішака, а не вбили.

— Треба було вбити. І Любу треба було вбити. А тепер із ними нічого не вдієш. Вони дужчі.

— Івасю, це каже людина, яка лежала серед вовкулаків і показувала очима, куди треба стріляти, ризикуючи, що стріла влучить у неї? Це людина, яка не побоялася проникнути в самісіньке лігво черви й стріляти в лялечку? Це ти, Івасю?

— Просто я став дорослішим і розважливішим. І я тобі кажу те, що знаю, в чому сам переконався. Лялечки нам не дістати. Ніхто не зможе її вбити.

— А якщо ми перелетимо туди по черзі — всі? Візьмемо багато курей…

— Ні, Лесику. Вони вже знають, що ми відкрили туди шлях. Замкнуть браму, наставлять пасток у яру, ми навіть не уявляємо, на що вони здатні.

— Але ж ти був один — і пройшов!

— Це тільки тому, що вони мене не чекали. А тепер вони нас чекають. Тепер шлях закритий — я в цьому не сумніваюся.

— То що ж нам, сидіти й чекати, поки вони прийдуть до нас?

— Вони не прийдуть.

— Чому ти так думаєш?

— Як вони прийдуть, коли у нас стільки курей! Птахи — це єдине, чого вони бояться. Та й то не дуже.

— А як не дуже, то прийдуть.

— Ні. Я думаю, що не прийдуть.

— Ну, гаразд. Будемо сподіватися.

Мишині нещастя

Вийшовши з дому, Миша попрямував до лісу. Він знав, що вороття не буде. Все. Його вже образили всі, хто міг, і всі, від кого він такого не сподівався. Навіть Помидора, яку він так любив, якій віддав усе своє життя, й та його пожбурила за поріг, як недогризене яблуко. Село, яке він фактично врятував від вовкулаків, тепер не хотіло про нього чути.

Верстак, на якому він виготовляв прикраси, був до нього байдужий. Сусід Опенько, якого Миша так палко підтримав на тих осоружних зборах, коли всі від них із Опеньком відвернулися, і той не хоче знатися й вітатися. Все. Для Миші цього села не існує.

«З вами йти ще довше», — сказав йому Лисий.

Та хто він такий, щоб так розмовляти зі старшим?

Усі! Всі злякалися.

Так, його пропозиція справді була занадто смілива як на таких людців. Він повернеться, і всі побачать, хто такий Миша, який він відважний і вправний. Миша знайде дорогу. Василько стільки разів розповідав про їхню подорож, що помилитися неможливо. Треба тільки бути обережним і йти поволі, не поспішати, не наражатися на непотрібні небезпеки. А Помидора хай сльози ллє. Хай згадує його.

Образи нанизувалися, мов намистини на нитку. Той разок[5] душив горло, хотілося навіть заплакати, однак Миша був чоловіком. Не жінкою і не дитиною. А чоловіком. Він не заплакав. Жодної сльозинки не зронив.

Думка про це так розчулила вигнанця, що цього разу стримати сльози було ще важче.

Миша стороною обійшов городи, сади, всі місцини, де бувають односельці й де стоять вартові. Він нікого не хотів зустрічати, ні з ким не хотів бачитися.

Про пастки згадав аж ген за селом. Їх восени не прибрали. А взимку жоден звір у них не втрапив. Та й те! Такий сніг лежав, такі морози тиснули, яка пастка спрацює! Зараз снігу немає, морозів і поготів. Миша не всі пастки знав. Тож кожен крок міг стати фатальним. Не вистачало зараз втрапити в якусь, і тоді кричи не кричи, ніхто не почує. Або ще гірше — почує. Він уявив, як збігаються люди, а він, Миша, гойдається на дереві донизу головою — безпорадний і жалюгідний, мов лантух з картоплею. Спину вкрив холодний піт. Ні, такого видовища Миша їм не подарує. Не діждуться.

Він згадав, де бачив підвішених вовкулаків, і вирішив іти саме туди. Вдруге пасток не ставили — це він знав напевне. Отже, саме там безпечно. Миша повернув ліворуч, обійшов ледь укритий листям ліщиновий кущ і простягнувся на землі, послизнувшись. Розлігся сморід. Він поглянув туди, де нога різко поїхала вбік проти його волі.

То був послід якоїсь тварини. Без сумніву, вовка. Принаймні так подумав Миша. А чий же ще? Послід досить свіжий. Знову спина змокріла.

І одразу по тому змокріла ще дужче. Бо Миша збагнув, що крім невеликого ножа на паску ніякої зброї з ним немає. Немає баклажки з водою, нема їстівних припасів — нічого. Та й звідки ж було всьому тому взятися. Він же не планував просто зараз вирушати в ліс. Як на те, він і зовсім не планував іти до лісу сам-один…

Назад він повертався ще обережніше й скрадливіше. Вже проминувши городи, біля крайнього паркану зупинився й довго чистив об траву черевика. До вечора ще було далеко. А виходити на ніч він уже б не наважився. І зараз холод пробирав до кісток, а що буде вночі! Добре Лисому — той улітку ходив. Спробував би він дійти до Руїни навесні.

Миша розумів, що подорож варто б відкласти бодай на місяць. Але барило його терпіння вже переповнене. Сьогодні, зрозуміло, вже пізно — ніякого сенсу. А завтра на світанку… Тільки зібратися, продумати, все приготувати…

Він підкрався до свого двору з тилу, з боку напіврозваленої хати покійного Щура. Гріх казати, але коли той помер, Миша був майже радий. І так ім’я дали батьки — гірше не буває. Так іще й сусід Щур. Казна-що. Все село сміялося.

— Мишо, га, Мишо! А Щур тобі хто — сусіда чи, може?..

Малий Миша якийсь час і сам сумнівався, підозрював батька, що той йому не батько. Але дуже схожий був — минуло. Та все одно: хіба таке витримаєш!

Він прокрався до драбини на горище. Вже й ногу заніс на першу перекладинку, та вчасно згадав, що перекриття на горищі рипить. Отже, туди варто лізти тільки тоді, коли Помидори не буде в хаті. Бо зразу почує і здогадається. А з другого боку — якщо вийде, зразу його побачить. Де б його сховатися й поспостерігати?

У вбиральні не сховаєшся, бо це смішно. Якщо їй знадобиться до вітру — ото буде зустріч! І смородинові, й аґрусові, й малинові кущі прозорі ще, мов павутиння. Уперше в житті Миша обвів поглядом власне подвір’я з огидою. І сховатися тут ніде!

Хіба до Щурової хати? Страшно. Вона вже така перехняблена — от-от завалиться й поховає його під уламками. Цього ще бракувало. Ото вже підуть селом балачки: і що це Миша робив у тій старій будівлі? І хіба ж є (була) голова в людини на плечах — у таке руйновище лізти? А куди ж тоді?

Миша повернувся на подвір’я Щура. Озирнувшись на сусідні хати, обережно ступив на поріг. Долівка була якась подзьобана й поросла пересохлими бадилинами. Коли очі звикли до темряви, Миша побачив, що ці торішні стебельця були тільки біля порога, де в прочинені двері падало сяке-таке світло. А далі хата була просто порожня. Ні лави, ні стола — взагалі нічого. Все, що було цінного, односельці повиносили багато років тому — одразу після смерті господаря. Над головою тріснутий посередині сволок загрожував за будь-якої нагоди розкритися й пропустити вниз на незваного гостя і горище, і покрівлю.

«Отак і в моїй хаті буде, — подумав Миша. — Ні дітей, ні…» Він не знав, кого ще не буде після його смерті. Потім подумав і подумки додав: «Ні онуків». Здавалося б, усю міру жалю до себе він уже вичерпав, але ця думка виявилася геть жалісною. І Миша гірко заплакав, як плачуть тільки дорослі чоловіки — та й то дуже рідко. Він ридав уголос, бив себе кулаками по лобі, розмазував по обличчю сльози брудними руками.

— Ні дітей! — крізь ридання нерозбірливо промовляв він. — Ні онуків!

Миша вже не боявся, що його почують, помітять, точніше — просто нічого такого й на думку йому не спадало. Те, що його хтось побачить, було таким дріб’язковим порівняно із загальним нещастям його життя, як виготовлення намиста порівняно з битвою проти вовкулаків.

А якби його тут застав Борода, було б зовсім добре. Миша б його вбив.

Ім’я людини

Леля спала, поклавши голову на подушку Качені, стоячи на колінах біля ліжка, до самого вечора. Вже й люди порозходилися, й Борода відплакав, цілуючи Каченині руки, милуючись хлопчиком. Уже й жінки, що допомагали під час пологів, усе помивши й прибравши, пішли додому, а Леля спала. Жінки, йдучи, пропонували її розбудити, але Каченя не дала.

— Їй же незручно, — казали.

— Нічого, раз спить, то зручно.

Потім і сама Каченя заснула, і Борода постелив собі стару повсть на долівці, вклався. Малий, насмоктавшись материного молока, знову заснув, аж тоді Леля прокинулася. Побачила перед собою голову старшої подруги. Усміхнулася.

— Спить? — спитала самими губами, без голосу.

— Ага, — відповіла щаслива Каченя.

— Вітаю тебе, — знову самими губами промовила Леля.

— А я тебе, — так само мовчки відповіла молода мати. — Це й твій син.

— Що ти таке кажеш, — уже пошепки обурилася дівчинка.

— Кажу що знаю. Це й твій син. Якби ти знала, як я тобі вдячна!

— За що?

— Я не знаю, як би впоралася без тебе. Думала, зараз помру від болю й не встигну народити. А як ти прийшла, стало значно легше.

Леля спохмурніла.

— Ти комусь про це казала?

Каченя похитала головою.

— Це нікого, крім нас із тобою, не стосується. Це наша дитина, наша таємниця.

Леля обійняла Каченю за шию й притулилася до її щоки.

— Годі вже шепотітися, — подав голос Борода. — Дитину розбудите.

— Сам розбудиш, — відповіла Каченя, й вони з Лелею тихенько захихотіли, мов дзвіночки.

— Що це ти, дівко, спиш на колінах? — знову озвався Борода. — Ходімо, проведу тебе додому.

— Спіть, — відповіла Леля. — Я й сама дійду. Недалеко.

— Темно вже, нічого тобі самій ходити.

— Зачекай… — Каченя помовчала, а потім додала. — Лелю, як звали твого батька?

— Навіщо тобі?.. Тарас.

— Тарас, — повагом повторила породілля, ніби куштуючи слово на смак. — А що це означає?

Дівчинка стенула плечима.

— Нічого, мабуть. Просто ім’я. Звали його Тарас. Мама називала Тася, Тасю.

Каченя знову розсміялася.

— Як гарно. Тасю. Га, Босю?

— Який я тобі ще Бося! — Чоловік її удавано розсердився.

— Як тобі? — не вгавала веселим, хоч і приглушеним голосом Каченя.

Борода помовчав, тоді промовив:

— Ну, ти й розумашечка в мене! Тарас. Тасю. Виросте — буде Тарас. А поки що Тася. — Він теж розсміявся своїм густим голосом, та так голосно, що аж малий почав плямкати губами й пхинькати.

Леля підхопилася, обережно взяла на руки крихітне дитинча й піднесла до Качені. Та розчахнула сорочку, дала малому грудь. Він, не розтуляючи очей, швидко намацав цицю й зосереджено засопів, смокчучи.

— Їж, Тасеньку, їж, маленький! — Здавалося, Каченя зараз розтане від щастя. — Босю, він їсть!

— Який я тобі Бося! — повторив Борода, але вже не так гнівно.

Леля заплакала. І сама не розуміла, чому. Радіти ж треба.

Холодна ніч

Ніч була холодна. Коли спиш у хаті, навіть не уявляєш, як надворі холодно. Вранці вийдеш — прохолода тільки тішить. Сонце росу сушить, пташки співають, після теплої хати зовсім не холодно. А коли цілу ніч треба просидіти в холодній хаті, та ще й такій, де роками не топлено, задубнути можна, як узимку.

А що ж воно буде в лісі?

Нічого, він добре вдягнеться, візьме з собою овечу кожушину без рукавів — Помидора зшила йому, ще як тільки побралися. Тепер вона тіснувата трохи, та що ж уже.

Він мав доста часу, щоб усе обміркувати й скласти перелік того, що треба взяти. Лук, сагайдак, стріли (якомога більше, власне, всі — принаймні всі зі срібним осердям), баклажку, ніж, теплий одяг, торбу з харчами, мотузку неодмінно — мало що трапиться… Що ще?

Миша згадував із соромом, як учора розревівся, мов мала дитина. Ну, то таке, ніхто не бачив. А от те, що через ті реви пропустив, коли Помидора вийшла з дому, — це зовсім погано. Це нікуди не годиться. Доведеться тепер уранці чекати, поки піде по воду.

Мишу брали дрижаки. Він зрозумів, що до ранку не витримає. Треба лізти на своє горище. Вже пізно. Помидора напевне спить, тож не почує. А зате вранці він сам почує, як вона вийде з хати. Можна буде тихенько злізти з горища, зайти до хати й добре зібратися. І хай тоді вона як хоче. Потім пишатиметься ним, лікті кусатиме, що так погано вирядила чоловіка, та хай. До того ще настраждається. Вона свої лікті ще до його повернення з’їсть. Дурепа! Хай! Розумніша буде.

Ніч була темна. Він піднявся драбиною на горище. Там було ще темніше. Власне, там був такий морок, що хоч в око стрель. Миша навпомацки, намагаючись не наштовхнутися на стару скриню, садовий реманент,[6] усілякий мотлох, пробрався в дальній куток, де, як він знав, був вільний простір. Він намагався скрадатись якомога тихіше, але це було неможливо в такому мороці. Втім, Миша сподівався, що Помидору не розбудив.

Тут було тепліше, ніж у старій хаті Щура. Хоч і не набагато. Все ж таки дірява стріха давалася взнаки. Він згорнувся калачиком на підлозі й почав як міг угамовувати дрижаки. Так і не вдалося, аж доки заснув. Лежав, тремтів і уявляв, як просто під ним на широкій лежанці, укрившись пуховою ковдрою, спить тепла й затишна Помидора. То б до неї під бочок підкотитись і ні в які походи не моститись!

Вранці прокинувся знову від холоду. А може, Помидора розбудила, грюкнувши дровами, які, схоже, звалила біля плити. Мабуть, і в хаті зараз не тепло. Але вже незабаром стане зовсім добре. Загуло в димарі. Треба було б тепер перелізти до нього, сісти поруч і притулитися спиною до каміння. І чекати, доки воно прогріється й зігріє йому кістки. Але ходити над Помидориною головою Миша не наважився.

Аж ось грюкнули відра. Потім хряснули двері. Так і не навчив її тихенько притуляти. Навіть коли він спить, вона не спроможеться зачинити так, щоб нечутно було. Ще за хвилину відра дзенькнули вже на подвір’ї.

У хаті було прибрано, на столі стояла миска, накрита чистеньким рушником. Під ним — варена картопля, цибуля, морква, шматок сала. Салом Помидора його тішила не щодня. Підлизується, подумав Миша. Виходить, знала, що я прийду. Та чому б і не знала. Їй же й на думку не спаде, що я справді вирушаю в дорогу.

Він почав швидко збиратися. Теплий одяг, лук, сагайдак зі стрілами, харчі в торбу, теплий одяг дістати зі скрині. Де мотузка? Перерив усю хату й не знайшов. От-от мала повернутися Помидора, а Миша ніяк не міг піти з хати.

Визирнув у вікно — і вчасно. Саме побачив жінку, що наближалася з відрами до дому. То годинами теревенить біля криниці з жінками, а коли не треба — тут як тут. Миша прожогом кинувся за двері, оббіг хату й злетів по драбині. Стояв серед горища й намагавсь якомога тихіше віддихатися. Чув, як хряснули двері, гепнули відра об підлогу. Потім Помидорин сміх. Мабуть, помітила, що він забрав харчі. Миша почув, як пломеніють його щоки.

Ну, нічого. Вона ще насміється. Побачимо, хто сміятиметься останній. Знову хряпнули двері. Кроки під хатою. Йде до нього? Ні, проминула драбину й пішла до вбиральні. Як же тепер вибратися з горища? Почує ж! Він тихенько переліз у куток, поклав торбу, тоді повернувся до димаря. Сів під ним, притулившись спиною. Проте це вже не так і важливо було. Поки збирався, шукав мотузку, ліз драбиною, зігрівся. Ну, від тепла ще нікому не було зле. Спину погріти — велике діло. Так він і задрімав біля бовдура. А коли прокинувся, сонце вже сідало за хати. Хто ж на ніч іде з дому!

Перша гроза

Вітер уночі здійнявся такий, що сосни в лісі втратили надію встояти. Вони билися одна об одну, і звук був — ніби торохтять порожні дерева. У садку Лисого розламалася навпіл стара груша. Її величезна гілка якихось півкроку не дістала до хати, а то було б. Коли вона репнула, всі в хаті прокинулись, якийсь час перезиралися й гадали, що воно таке. Лисий не відчув ніякої небезпеки, він сяк-так вдягнувся й вийшов з хати.

Буря лютувала несамовито. Десь гриміло. Втім, це міг бути й не грім. Мало що може гриміти в лісі, коли такий вітер. Може, десь іще яке дерево впало. То все далеко, а Лисого більше хвилювало те, що відбувається поблизу. Він перейшов через подвір’я до старого покинутого будинку, переобладнаного восени під стайню. Такий вітер для цієї непевної споруди міг виявитися згубним, і тоді постраждали б коні — двоє чарівних створінь, які зовсім недавно познайомилися з Лисим, Лелею та Марічкою, але, здавалося, від самого народження знали, що саме ці троє дітей і є їхніми незаперечними господарями, одвічними друзями.

Відхиливши важку дерев’яну браму, Лисий зайшов до стайні, запалив від кресала каганець і наблизився до Ластівки. Вона потяглася мордою назустріч. Лисий погладив її по щоці й підійшов до Коника. Той був трохи ображений, що виявився другим, але швидко пробачив. Коні були трохи налякані, та й було чого. Крокви рипіли, здавалося, й стіни хитаються. Втім, якби справді існувала загроза, Лисий відчув би. Він вирішив іще побути з кіньми. Знав, що як хата почне падати, він нічого не встигне для них зробити, і все ж так йому було спокійніше.

Та й коні, схоже, заспокоїлися з ним. Лисий підсипав їм січки з вівсом, дивився, як вони жують, видуваючи січку з ніздрів, і думав про своє. Йому було про що думати.

Надворі завивало й рипіло. Аж ось і зблиснуло. Грім розлігся тоді, коли Лисий дорахував до восьми. Вже недалеко. Отже, гроза наближається. От-от уперіщить дощ. Дощ — це добре. Навесні дощ — це радість. Аби тільки буря не наробила лиха в селі. Найгірше старим, полишеним хатам. Деякі з них цілком можуть завалитися. Або стріху зірве, й тоді вже хати не врятуєш. Каченина стара оселя також постраждає — вдруге. Спершу вона згоріла, тепер, недобудована, може не витримати грози.

Знову вдарила блискавка. Та така яскрава, що коні схарапуджено сахнулися. Грім ударив, як Лисий дорахував до чотирьох. Гроза насувалася неймовірно швидко. За громом пролунав віддалений тріск, ніби повалилося зразу кілька дерев. Аж подумати страшно, що то могло бути. Втім, якщо хтось постраждав, то незабаром задзвенить било біля кузні. Цей звук ні з яким іншим не сплутаєш.

У стайні було тепло, стояв густий запах коней. Ластівка й Коник заспокоїлися. Що то значить, хазяїн поруч! Виходити не хотілося. Та й куди йти? Хоч лягай зараз спати, хоч ні, а заснути не вдасться. А ходити нічним селом, видивляючись, що там упало — теж безглуздо. Село величезне, а дощ не за горами.

Знову блискавка, і навздогін їй — грім. Це вже просто над головою. І така потужна блискавка, що куди там. Навіть у стайні, де є лиш два крихітні віконця, все на мить освітилося. А в селі такі старі, гнилі громовідводи! В його хаті, скажімо, громовідвід зовсім з’їла іржа. От-от розламається. Треба буде після цієї грози сказати людям, щоб усі оглянули свої громовідводи й… Але то буде без наслідків. Хто подивиться, хто не подивиться. Хто скаже правду, а хто вимагатиме новий, попри те, що й старий іще може служити щонайменше кілька років.

«Завтра скажу Вуханеві й Петрусю, — подумав Лисий, — хай обійдуть село й самі подивляться. Де треба міняти — хай Борода викує замінник». А з чого йому кувати? Це було запитання, яке він неодмінно почує від коваля. Та й сам знає, що заліза немає. І взяти ніде. Тільки перекувати щось старе на щось нове. Та й старого, придатного на це, також нема.

Лисий згадав велетенську галявину далеко звідси, де вони з дітьми бачили гігантські залізні сани, геть поїдені іржею. Однак із тієї іржі ще можна було б накувати заліза й заліза… Та ті сани завбільшки такі, що й двоє коней не потягнуть одного з них. А ще ж дійти туди!..

Він попрощався з кіньми, загасив каганець і вийшов на подвір’я. Після світлої стайні тут було хоч в око стрель. Хмари так безнадійно затягли небо, наче назавжди. Хлопець зупинився, чекаючи, поки очі звикнуть. І вже майже дочекався, коли спалахнула неймовірної сили блискавка. Ламані тіні перекреслили засаджений фруктовими деревами простір, утворивши рухливі візерунки, серед яких найшвидше рухалась одна невеличка тінь. Блискавка б’є миттєво. Щойно висвітлила, і от знову морок, іще гірший, ніж був щойно.

Засліплений, Лисий не встиг роздивитися, хто це гуляє садком. Тим паче, що блискавка вдарила за спиною сновиди, тож помітити Лисий встиг тільки постать, трохи зсутулену й скрадливу. Але коли сяйво згасло, в очах Лисого, ніби намальована картина, лишалося це видиво. Хто й навіщо скрадається нічним садком? І куди?

Він мусив іще почекати, поки очі звикнуть до темряви. Та не встигли вони як слід звикнути, як ударила ще одна блискавка, і тепер уже дивна постать стала зовсім не дивною, а цілком знайомою. Лисий упізнав Івася. Той стояв біля курника, і в руці його щось так сліпуче зблиснуло, що годі й сумніватися.

— Івасю, ти куди зібрався? — голосно спитав Лисий.

Було темно, і ніхто не відповів.

— Гей, Івасю? — Лисий крізь морок повільно пішов до курника.

Знову без відповіді. Він уже був біля самісінької ляди, коли темряву кривим ножем розрізав черговий небесний спалах.

Лисий нікого не побачив. Де ж подівся Івась? Чи його не було?

Може, й не було, бо в хаті він побачив Івася в ліжку. Той мирно сопів. Лисий підійшов ближче й помацав його черевики. Черевики були сухі й теплі. Леля з Марічкою також спали. Як можна спати, коли так гримить? А тут іще й у вікна почав шалено барабанити дощ.

Дощ — на щасливу дорогу

Він прокинувся серед ночі від завивання вітру й незрозумілих ритмічних ударів десь неподалік. Довго не міг зрозуміти, де він. Було зовсім темно. Потім згадав, що на горищі. Треба було пробратися до дверцят і подивитися, що то весь час стукає, але зробити це беззвучно не уявляв як. І все ж звук був такий незвичний, що Миша зрештою наважився. Він, ясна річ, наробив шуму, але сподівався, що через завивання вітру, тріск дерев і це гупання Помидора не здогадається, не впізнає.

Визирнувши крізь дверцята, він спершу взагалі нічого не побачив. Ніч була така глупа, якої він і не пригадував. Але щось зрештою почав розрізняти. І невдовзі збагнув, що стукіт іде з хати Щура, а саме — гепали двері об одвірок.

А ще він зрозумів, що надворі буря. Хоч і холодно, та відчувалася жахлива задуха. Щось десь гурчало — може, грім? А потім і справді десь далеко вдарила блискавка, і Миша поліз на своє місце. Втім, він устиг тільки розвернутися, коли ззаду пролунав тріск, який швидко переріс у страшний гуркіт.

Миша озирнувся, але нічого не побачив. Здавалося, стало ще темніше. Він широко розплющив очі, намагаючись бодай щось роздивитися, однак навіть Щурової хати не бачив. А потім відчув знайомий огидний запах. Що це? І миттю згадав: порох і цвіль.

Унизу завовтузилася Помидора. Видно, цей гуркіт і її розбудив. Вона, схоже, запалила каганець, тож слабенький відсвіт упав і на землю за хатою. Хмара пилу, крізь яку нічого не видно, зрештою розвіялася — за такого вітру вона й не могла довго стояти на місці. А коли спрозорішала, Миша з жахом побачив, що хати Щура вже немає. Є лише купа гнилої деревини.

Холод пробіг між лопатками. Ще вчора він, Миша, заходив до цієї хати. І сьогодні цілком міг бути в ній. Або вона могла впасти вчора. Що ж це за вітер такий, що руйнує хати!

Миша швидко зрозумів. Коли він уперше зайшов до Щурової хати — позавчора — двері були трохи прочинені, тож він протиснувся досередини, не чіпаючи їх. А коли заходив учора, дверима прорив неглибокий рівчак у долівці, й вони почали вільно ходити на завісах. Вітер змусив їх грюкати, грюкати, аж поки вони розвалили всю хату. Отож недаремно люди кажуть: не ходи до покинутої хати. Не даремно.

А от і блискавки. Та ще й які! Просто шматують небо, крають його, розрізають. І гортанно гарикає грім.

Коли пішов дощ, Миша довідався про це перший. Ще б пак! Через худу стріху полило просто на нього. Миша відсунувся туди, де не крапало. Треба було б сходити до хати й принести бодай ночви — підставити. Бо зараз потече й до хати. Ну й хай тече! Хай вона знає, як ображати чоловіка. Раз спробує, тоді знатиме.

А тоді вона сама принесе ночви й каганець і знайде його тут. Іще гірше. І сховатися від неї нікуди. І до Щурової хати не сховаєшся. Нема Щурової хати. Мишу охопив невимовний розпач. Ніде йому місця немає! А головне, що обурювало, — уже третій день його немає вдома, а вона й досі не почала його шукати, нікому нічого не сказала. Так наче він часто зникав із дому на цілих три дні. Та він ніколи й ночі не провів поза домівкою! А вона так!..

Дощ періщив несамовито. Часу до тієї миті, як почне крапати на Помидору, вже не лишалося. Дощ — це добре. Дощ у дорогу — це щаслива прикмета. До того ж звірина в лісі під дощем не ходить. Не годиться, звичайно, виходити в путь серед ночі, але ранок не за горами. Вранці зійде сонце й обсушить відважного мандрівника.

Забравши торбу з припасами, зброю, куфайку й капелюха, Миша тихцем пробрався до драбини, обережно спустився під зливою і так, мокрий і зацькований, вирушив до лісу.

Яке літо краще?

З усього села приходили люди скаржитися на грозу. Там вона зламала дерево, там зірвала стріху, там завалила паркан. Усі були в бруднющих черевиках, а Вухань і сам придибав не кращий за черевика. Десь по дорозі послизнувся, з’їхав у калюжу й тепер мав весь правий бік такого кольору, що всі мимоволі принюхувалися.

Лисий щонайперше послав його разом із Петрусем перевіряти громовідводи. Дав Петрусеві шмат березової кори, якої Василько натягав незрозуміло навіщо повну хату, загострену паличку й наказав позаписувати, в якій хаті які негаразди. Вже з дверей повернув їх і додав, що хай записують усі негаразди — не тільки з громовідводами.

Наталочку послав до кузні, щоб погамселила в било. Вона побігла, й щасливішої людини, здається, не було в усьому селі. Кому ж не хочеться покалатати в било скільки заманеться!

Леля весь час дивилася на нього широко розкритими очима, ні про що не питала, але, схоже, й так усе розуміла. Хоча що вона могла розуміти? Вночі спала, тож не знала нічого про передгрозову пригоду на подвір’ї. І все ж мовчки дивилася, безперечно, про щось здогадуючись. А може, просто помітила, що Лисий мов не при собі. Дає всім завдання, а думає про інше. Про що?

Аж ось загуло било. Лисий підвівся перший, за ним решта людей, і всі пішли до Лисої криниці, де вже почав збиратися народ.

Дехто спершу подався до кузні, а потім люди збагнули, що там усе одно на всіх місця б не вистачило.

А Наталочка, прибігши від кузні, вже не була така щаслива. Коли калатала, думала, серце від радості вискочить із грудей. А покалатала — й заспокоїлася. Щастя не буває довгим.

Утім, з останнім твердженням міг би посперечатися Глина. Він дуже полюбляв великі зібрання. Хтось чимось поділиться, хтось за вухом почухає, хтось — і така радість трапляється — може якусь палицю кинути. Буде по що збігати. Хоча про палку він так подумав, узагалі. Ясно, що коли навколо криниці така сила людей, куди ж ти кинеш ту палицю! Та й не розженешся тут — ще хто наступить мимохіть. Але й без бігання за палкою є багато щастя.

А запахи! Всі ж люди пахнуть по-різному. Такого запаху, як у Лелі, звісно, немає ні в кого, та все одно — й інші пахнуть цікаво. І земля пахне по-різному: одна річ сухий пісок і зовсім інша — втоптаний ґрунт після дощу.

— Лисий! Що це там наш Петрусь із Вуханем попід стріхами лазять? Може, кого шукають? — гукнув хтось із натовпу.

— Ага, приховане срібло! — відповів так само невидимий хтось. — Лисий знову на вовкулаків іти надумав.

— А чого, з Лисим я пішов би. Цікаво ж побачити все те, про що Василько розповідав.

— А де Василько?

— Тут я, — озвався хлопчик.

— Може, ще що розкажеш?

— Справді, Васильку, розкажи щось! — уже й жінки причепилися.

— Та годі вже вам, — стиха сказав Лисий, і всі замовкли. — Хіба ж до розваг? Хто пам’ятає таку грозу й таку бурю?

Ніхто не відповів.

— От бачите. А зима яка була! Що ж нам від літа чекати?

— Охо-хо! — зітхнув Опенько. — Цього ніхто не знає. Воно ніби після холодної морозної зими мусить бути сухе й спекотне літо. А гроза… навіть не на цвіт, а до цвіту…

— То що робитимемо? — знову спитав Лисий.

— А що ж тут зробиш! Погоди не зміниш.

— Це зрозуміло. Але ж до неї можна підготуватися.

Опенько захихотів.

— Як же ти підготуєшся, коли ніхто не знає, чого від неї чекати? Он зима яка була! Хіба ж хто знав?

Народ згідно загомонів. Справді, погоди не передбачиш.

— Так може, треба готуватися до найгіршого? — задумливо запропонував Лисий.

— Хех! — пхикнув Опенько. — А що найгірше? Дощове чи спекотне? І те, й те погано.

— Це правда! Так воно і є! — підтримали його односельці.

— Але цього року на дощове літо не дуже скидається, — роздумливо мовив Лисий. — Чи я помиляюся?

У відповідь загомоніло кілька голосів, мовляв, так, не дуже. Швидше за все літо буде посушливе.

А далі розмова припинилася, бо з нелюдським лементом прибігла несамовита Помидора.

— Рятуйте! Рятуйте!! Лисий! Людоньки! Та що ж це таке! Рятуйте!!! Мишу вбило!

Куди подівся Миша?

Помидора була розпашіла після довгого бігу по вулицях і вигляд мала швидше здивований, ніж зляканий. Вона дивилася навколо й ніби всіх питала поглядом: «Ви могли таке чекати від Миші — взяв і загинув!»

Відомості з неї довелося витягувати дуже довго.

— Хата Щура… — схлипувала Помидора. — Хата завалилася. А він… А він — у хаті… Все на нього…

Лисий обвів поглядом людей, що стояли в перших лавах навколо них. Опенько кивнув.

— Хата Щура вночі завалилася. Це правда.

— А що Миша там робив уночі? — здивувався Лисий.

— Не знаю… Він на горищі ночував… А потім пішов туди… І все… Як гримнуло!..

— А чому він ночував на горищі?

— Не знаю… Образився…

— На кого? На вас?

— Ні… Не на мене… А потім на мене…

— Тітко Помидоро, — не витримав Лисий, — поясніть по-людськи. Що сталося? Чого він пішов до Щурової хати? Та ще вночі…

— Не знаю ж, кажу… — І знову плач і невпинні схлипи.

— А ви де були?

— Та в хаті ж!..

Хтось у натовпі неголосно, але чутно захихотів.

— Ви посварилися? — спитала Леля. Вона зрозуміла, що треба самій питати, бо Лисий зовсім не ті запитання ставить.

Помидора кивнула.

— Давно?

Помидора знову кивнула. Леля помовчала, й та відповіла конкретніше:

— Три дні.

— І що, він три дні жив на горищі?

— Ні… Спочатку в хаті Щура… Потім змерз і прийшов додому…

— Додому?

— Ні… На горище…

У натовпі вже засміялися голосніше. Втім, Помидора, схоже, нічого не чула. А може, їй уже було байдуже.

— Звідки ви знаєте? — спитала Леля.

— Так чутно ж… Я все чула… Як він залазив, як спав…

— Як це?

— Ну, як засне, то хропе… А вдень, коли мене не було… Заходив, брав їжу, речі…

— Які речі?

— Теплі… Ніж, зброю… їжу…

— Навіщо йому зброя на горищі?

— Та це ж він… він збирався йти…

— Куди це?

— До вовкулаків… Щоб перестріляти… Щоб більше не приходили…

Тут уже було не до сміху. Навколо криниці запала мовчанка.

Нарешті її порушила Дзвінка, Вуханева дружина:

— Сам?!

— А з ким же… — відповіла Помидора. Вона враз заспокоїлася. Запитання Дзвінки ніби дало їй право пишатися чоловіком. — Ніхто ж не погодився йти з ним.

Помидора обвела людей навколо ображеним поглядом, який ніби звинувачував усіх присутніх у загибелі Миші.

— Скільки можна теревені правити! — розлігся густий бас Бороди. — Може, він іще живий, а ви базікаєте тут, як баби… — Він раптом усвідомив, що й Помидора, й Леля справді належать до жіночої статі, махнув рукою і швидким кроком рушив на край села, де ще недавно стояла хата Щура. За ним Лисий, а слідом і всі односельці.

Такої дружної ходи село ще не бачило. Крім вартових, що були за околицею, та Качені з малим, усі вервечкою йшли вулицями, розвозячи ногами грязюку, послизаючись і підтримуючи одне одного. Химерна смерть Миші, якого не дуже й любили, тепер ніби об’єднала всіх, розрізнених зимовими проблемами. От прийшла весна, принесла нове горе, й село знову стало одним цілим.

Рештки Щурової хати справляли жахливе враження. Вона розвалилася зовсім: не тільки там, скажімо, дах провалився, а розсипалося все: стіни, дах, у трьох місцях переламався сволок, розсипалися віконні й дверні рами. Виглядало дуже малоймовірно, щоб під цими уламками хтось міг лишитися живий.

— Мишо! Мишо! — заполошним голосом загукала Помидора. — Ти живий, Мишо?

Ні шелесь у відповідь.

Усіх, крім Вуханя, Борода зразу повідганяв подалі. Вони працювали вдвох. Були дуже обережні, час від часу підкликали когось із чоловіків, щоб притримав якусь колоду, поки вони з неї зніматимуть іншу: якщо Миша ще живий, то було б жахливо, якби зараз, рятуючи, його добили. Спілкувалися на мигах, безпомилково розуміли один одного. Лисому спочатку навіть важко було збагнути, з яких міркувань один уламок вони клали праворуч, а другий — ліворуч. Навіть майнула безглузда думка, що гірші уламки кладуть з боку Вуханя, що так і лишався вкритий тепер уже твердою кіркою бруду. Потім здогадався: ліворуч ішли ті уламки, на яких були рештки заліза. їх лишилося не так багато, однак викинути жоден цвях Борода не дозволив би.

Вони не зупинилися навіть тоді, коли вже всім стало ясно, що Миші під уламками не було. Виходило на те, що він живий. От тільки де?

Помидора широко розкритими очима невідривно дивилася на рятувальні роботи, досі сподіваючись (чи навпаки?). І тільки як останню розламану дверну раму відклали ліворуч, повністю звільнивши долівку колишньої хати, вона закричала.

Нічого зв’язного, просто: «А-а-а-а!» Крик був страшний, і особливо лякало те, що ніяк не вгадаєш: це розпач чи надія.

Професійна поразка

Борода з Вуханем відсапувалися, напрацювавшись. Добре хоч пилу не було. Решта стояли й дивилися на Помидору. Борода підійшов до тих уламків, у яких де-не-де проглядало залізо — завіси, цвяхи, скоби, — й Вухань з півслова його зрозумів. Він знайшов очима Петруся й попросив його:

— Принеси… той…

Двічі повторювати не варто. Петрусь побіг по інструменти.

Івась, що стояв за спинами, розвернувся й пішов за ним — ніби щоб допомогти. Але не зробив і двох кроків, як почув неголосне:

— Івасю!

Він озирнувся. Це Леля його гукала. Щойно була в натовпі, а тут одразу помітила, що він кудись зібрався.

— Слухай, Івасю, хотіла тебе попросити. Там гілля поламало на подвір’ї. Може, підемо разом з Петрусем, візьмемо пилку, й ти трохи впорядкуєш? А я допомагатиму.

— Звичайно, — відповів хлопчик, і вони удвох із сестрою пішли додому.

Глина побіг було за ними, але раптом зупинився й замислився. З Лелею завжди краще. Але ж і з такою купою народу — цікаво. Коли ще стільки людей побачиш! Він повернувся до натовпу, однак ненадовго. Бо Лелі ж тут не було. Глина прожогом помчав вулицею, наздоганяючи хазяйку.

Помидора заспокоїлася. Вона звела повні сліз очі на Лисого й тихо, але всі почули, сказала:

— Треба його рятувати.

— А де він? — скептично спитав хлопець.

— Не знаю. Пішов до вовкулаків. Ти знаєш дорогу. Ви там були.

— Так. Ми були. Але Миші там не було. Звідки ви знаєте, що він пішов саме туди, куди треба?

— Я нічого не знаю, — втомленим голосом мовила Помидора. — Я тільки знаю, що його треба рятувати. Він пропаде.

Звісно, вона мала рацію. В лісі й досвідченіший мисливець щомиті важить життям. А що вже Миша… От тільки де його шукати? Після такої зливи жодного сліду не роздивишся.

— Не хвилюйтеся, — спробував Лисий її заспокоїти. — Далеко він не зайде. Повернеться.

— Ні, — похитала Помидора головою. — Ти не знаєш, який він затятий. Це він тільки на вид такий сумирний, а як затнеться!.. Ви його просто не знаєте. Його ніхто не знає. Тільки я, та й то… Він то один, то вже другий. Ніби не одна людина, а дві. Він не повернеться. Якби не так налаштувався… Якби не так образився, вже давно повернувся б — іще як на горищі сидів. А раз не повернувся, то вже й не повернеться. Рятувати його треба.

— Тітко Помидоро, як ви собі таке уявляєте? Після дощу. Хто його знайде?

— Собака ваш знайде.

— Ох, не знаю… — Хоча до цього варто було прислухатися. Бодай спробувати. — Наталочко, приведи Глину, будь ласка.

Дівчинка з готовністю побігла по пса. У повітрі почав загусати запах пригоди.

— Ну, й куди ти так підеш? Хіба що до вбиральні, - охолодив усіх Борода. — Він що, на городи пішов? Так, без зброї й побіжите за цуциком?

Лисий ніби прокинувся від запаморочення. Це Помидора, подумав він. Це вона своїми планами й криками затуманила нам голови. З жінками треба бути обережним. Вони вміють заражати своїм безумством. Ще трохи, і він справді подався б у ліс неозброєний.

Лисий запропонував, щоб на пошуки Миші пішли він, Опенько й Борода. І Глина, звісно. Домовилися зустрітися тут же через годину.

Ще восени, після нашестя вовкулаків, Лисий почав займатися з Глиною. Він і раніше про це думав, але все не мав часу, заступали важливіші справи. А коли знищили вовкулаків, коли зима ще не почалася, а садові й городні справи було закінчено, Глину втягай в навчання. Хоча й не скажеш, що йому це не подобалося. Пес залюбки розшукував сховані від нього речі, вистежував за запахом, куди пішов Василько, де бігає Наталочка, в якій схованці причаївсь Івась. То все були ігри. Тепер собаці належало показати на ділі, на що він здатний.

Коли Глина помітив, що Лисий бере з собою його, Глинину, мотузку, він страшенно обурився:

— Що я, корова, щоб мене на налигачі водити? Ти б іще батога взяв! Я коли з Лелею ходжу, вона ніколи мене не прив’язує! Правда, Лелю?

Він і сам знав, що це брехня, що й Леля часом водить його на довідку, коли так треба. Але сподівався, що дівчинка його підтримає.

Не підтримала. Тільки розсміялася й цмокнула його в ніс.

— Слухайся Лесика — й будеш молодець!

Вдома його не прив’язали, і то добре. Глина зрозумів, що вони з Лисим повертаються до руїн Щурової хати, й навмисне біг далеко попереду, показуючи, що він і без шворки знає, куди йти і як поводитись. А коли прибіг і побачив, що там уже є кілька чоловіків, зовсім про мотузку забув, заходився дражнити Бороду. З велетнем він дуже любив гратися, відчуваючи, яка то добра людина. Він гарчав, кидався, ніби хотів ухопити зубами за ногу, в останню мить відскакував, а Борода ніяк «не міг» його схопити за ошийник.

А Лисий зміг. Захопившись грою, Глина не помітив, як хазяїн підійшов і зловив його. І все. І прив’язав шворку. І пес зрозумів, що навіть скандалити зайве. Лисий невблаганний.

Підійшли до Мишиної хати. Помидора полізла на горище, Лисий за нею. Ну, це вже хоч щось. Лазити по драбинах Глина вмів, хоча й не любив. Але то по домашніх драбинах. А тут же — на незнайоме горище. А кому не цікаво залізти на незнайоме горище! Там же все незнайоме! Нове! Та й запахи тут! І цвіль, і порох, і їжа, і людина — власне, Миша, і… А це ще що таке? Що за гидота!

От уже якого запаху Глина не сподівався тут ухопити, то це такого. І він тут був скрізь: і біля димаря, і далі, де вогко на підлозі, і біля входу, і — тепер уже Глина це точно відчув — на самих щаблях.

— Шукай, Глино, шукай! — наказав Лисий.

Але це таке, що можна було б і не наказувати. От тільки якби відпустили. Глина скотився по драбині, мало не скинувши на землю Лисого, який міцно тримав мотузку. На землі цей запах також був, хоч і дуже слабенький — нічний дощ усе позмивав. Собака покрутився навколо драбини (цього часу Лисому вистачило, щоб спуститися на землю) і побіг до місця, де раніше стояла Щурова хата. Звідси далі, поза кущами — аж за село. Лисий біг за ним, а слідом хекали Борода, Вухань і Помидора. Їй було найважче — огрядна, пишна, вона давно не бігала. З молодості, власне.

Глина не міг її чекати. Мало того, що його стримувала мотузка, так іще й чекати когось! Вони бігли дивним шляхом — поза городами, через найгірші, майже непрохідні місця. Куди? Чому так? Якщо Миша вийшов уночі, під час дощу, навіщо він так скрадався? І от Глина вивів їх до такого місця, через яке взагалі краще не ходити. Крім Вуханя й Петруся (і Лисого, звичайно), ніхто не знав розташування пасток, наставлених проти вовкулаків. Усі просто знали, що ходити сюди не можна, аби не потрапити в халепу. І Миша про це знав. Чому ж він саме сюди прийшов?

Аж ось Глина знайшов те, до чого вів його запах. Навіть дощ не зміг змити того, що було на траві. Собака зупинився й люто загарчав. Він завжди знав, що найгидотніший у світі запах — це запах вовка. Виявилося, він помилявся. Ще гидотніший — запах вовчого лайна. Ошкіривши зуби, Глина люто загарчав. Він рвонувся в один бік, у другий — запаху ворога ніде не було. Ех, якби не мотузка! Він зупинився над огидним місцем і загавкав так, як узагалі дуже рідко гавкав.

— Виходь, якщо ти не боягуз! — кричав він. — Іди сюди, тварюко! Іди я покажу тобі, що таке зуби! Насвинячив і втік? Виходь!

Люди не зразу й зрозуміли, що сталося. Та й як тут зрозумієш: попереду надривається пес, як ніколи до того, ззаду ломиться через кущі й ще голосніше за собачий гавкіт хекає Помидора… Тільки коли вже підійшли до Глини, побачили залишки того, що так обурило собаку. На якийсь час вони навіть забули про Мишу.

— Послід зовсім свіжий, — сказав Лисий.

— Та що там… той… коли все вже той… — не погодився Вухань.

— ІІомовч, — коротко кинув йому Борода. — Лисий діло каже. Вовк гуляє навколо села.

— Де Миша? — страшним голосом прокричала над самісінькими їхніми вухами Помидора.

Усі промовчали. А що скажеш!

— Де Миша?!

— Заспокойтеся, тітко Помидоро. — Лисий намагався говорити спокійно й розважливо, хоча знав: щомиті знову може пролунати цей громовий голос. — Мабуть, ваш чоловік уже спробував раніше піти з села. Ще до дощу. Але ось тут випадково вступив у… ось це. Чому він після цього не пішов далі, не знаю. Він повернувся. Глина повів нас не туди, куди пішов дядько Миша, а туди, звідки він приніс цей запах на своїх черевиках. Розумієте?

— Так на біса ж потрібен такий собака! — гаркнула Помидора. — Кому потрібен такий собака? Я питаю, кому він потрібен?

Глина зрозумів, що йдеться про нього, підібгав хвоста й припинив гарчати. Вовки вовками, а гнів Помидори — це вам не жарти.

Маленькі потвори

Так далеко в ліс Миша ще ніколи не ходив. Він не був мисливцем, більше займався городньою та садовою роботою. Ну і, звичайно, майстрував дерев’яні прикраси. Відчував дерево, знав, який воно матиме малюнок, якщо зрізати його під тим чи іншим кутом. Він умів виготовляти лаки й фарби. Мав смак поєднувати або протиставляти їх на сусідніх намистинах. А до лісу ходили інші.

Втім, Миша був переконаний, що головне тут — обережність. Нічого аж надто складного бути не могло. Адже того, що вмів робити він, ніхто інший зробити не міг. Тож він, Миша, був значно обдарованіший за Опенька, скажімо, чи того ж Лисого. А тому впоратися з тим, із чим вони можуть упоратися, для нього мусить бути завиграшки.

Тільки дуже холодно. Цілу годину він ішов під дощем (принаймні так йому здавалося). Та хоч би й півгодини. Злива була така, що на Миші сухого місця не лишилося. Стояла темна ніч, блискавки й грім іще довго мордували небо й землю. Від цих далеких спалахів у мандрівника все хололо всередині. Бо на мокрій землі на мить вимальовувалися такі химерні тіні, що хоч криком кричи. З’являлося непереборне бажання заплющити очі й бігти на край світу.

Але хіба ж побіжиш? Калюжі, мокра трава, ще й не видно нічого. Коли злива вщухла, але ще не розвиднилося, Миша був змушений іти, виставивши перед собою руки, та й то ледь не втратив очі, бо час від часу наштовхувався обличчям на якесь гілля. Взагалі доля берегла його тієї ночі. Він це зрозумів і вирішив, що недаремно. Це означало, що він потрібен для здійснення свого призначення.

А потім почало сіріти. Йти стало легше, от тільки холод був нестерпний. Ноги гули, та Миша знав, що зупинятися не можна. Треба йти, й тоді хоч трохи зігрієшся. Його колотило, мов у пропасниці, він обхопив плечі руками, зуби цокотіли, а Миша йшов і йшов, не розбираючи дороги, не знаючи, куди ж він, власне, йде. Він цим не переймався: головне зараз — це подалі від села. А коли зійде сонце, можна буде повернути на південь. Так він дійде до прирічного лісу, про який розповідав Василько.

Особливо дратували калюжі. Їх доводилось обходити, бо Миша пам’ятав, що в розповідях хлопчика одна з таких калюж виявилася трясовиною. Це затримувало.

Сонце зійшло, та полегшення не принесло. Під крони дерев воно майже не пробивалось, а на галявини виходити не можна. Там саранці й їдючі жаби. А в річці — русалки. Можуть заморочити. Миша навіть почав пишатися собою, адже про всі небезпеки він пам’ятав. Не такий страшний цей ліс, як його малюють.

Він помітив, що вже не так тремтить. Зупинився під сосною, дістав картоплину, варене яйце й цибулину. Їжа була мокра й огидна. Але поїв. Не сказати, що зовсім зігрівся, та стало значно легше. Їжі лишалося зовсім небагато: власне, один раз нормально попоїсти, але Миша не переймався. Ліс великий, от трохи підсохне, звірина вийде з нір, то щось і підстрелиш. У лісі так і треба: йдеш, куди маєш, а по дорозі пильнуєш і полюєш, пильнуєш і полюєш.

Ліс був чистий і просвітлений. Дерева, кущі, трава, квіти — все жадібно пило воду. Там-сям почали працювати комахи — джмелі, бджоли, червоні солдатики. Вже не було холодно. Миша бачив пару, що йшла від його одягу. Тільки ноги мерзли. Хоч по глиці йди, хоч по траві — а все мокре, в черевиках чвакало.

Це добре, що він вийшов у дощ. Якщо й кинуться його шукати, нічого не вийде, навіть пес не допоможе, бо злива змила всі запахи. Миша осміхнувся, уявивши, що там зараз діється, як усі зібралися біля Лисої криниці й обговорюють його вчинок. Звісно, здогадалися, де він. І тепер лікті кусають. Жінки, ясна річ, жаліють його, неприязно косують на Помидору — що не втримала, не цінує. Чоловіки вовком дивляться на Лисого, Бороду й Опенька. Могли ж піти з ним, не пускати одну людину в таку небезпечну подорож. Ні. Не пішли. Ну й хай!

Побачимо, якої вони заспівають, коли Миша повернеться.

Можливо, він би таки вскочив із самого ранку в якусь халепу, бо ж лісу зовсім не знав. Однак він був боягузом, тож не розслаблявся ні на хвилину. Хтозна, скільки вистачить цієї обережності, але поки що мандрівник ішов повільно, пильно вдивляючись у все, що діється навколо, не ставлячи ногу на землю, не пересвідчившись, що місце безпечне.

Коли сонце вже хилилося на захід, Миша зрозумів, що так довго йти — це понад його сили. Він не звик ходити. А йшов же з ночі. Ноги гули, поперек болів. Мокрий правий черевик розтер п’ятку. Хотілося їсти й пити. Миша видивився крислатий дуб і вирішив залізти на нього, перепочити. Сідати на досі мокру траву не хотілося. До того ж пам’ятав Василькові розповіді: Лисий зазвичай спав на деревах. Та й решта дітей також. От тільки залізти бодай на нижню гілку — непросте завдання. Миша зміг навіть ухопитися за неї обома руками, та підтягнутися не вдалося — мокра кора не тримала пальців.

Знову й знову намагався він залізти на дерево. І зрозумів, що не зможе. Він роззирнувся. Праворуч від дуба, на пристойній відстані — величезна калюжа. А може, й баговиння — це цілком схоже на правду, зважаючи на те, що зовсім недавно Миші довелося перетнути лісовий струмок. Ліворуч — дві берізки. Одна з них зламана, мабуть, нічною бурею, бо й досі листячко живе. Власне, й не листячко — радше брость.[7] Тут, у лісі, холодніше, тож дерева вкриті такими маленькими ніжно-зеленими листочками, що нагадують марево навколо крони. Цвіли проліски й сон-трава.

Зламана берізка не була така вже товста, але й Миша не вирізнявся велетенським зростом і великою вагою. Відрізавши стовбур від пенька, підтягнув берізку до дуба й кинув на нього верхівку. Потім, тримаючись за гілля, сяк-так видерся на товсту й надійну дубову гілку. А звідти перебрався вище. Це вже була перемога. Не силою взяв, так розумом.

Миша сидів, доїдаючи останні харчі, й думав про дерево. Оця берізка дуже йому придалася б. Із неї чимало чого можна зробити. Головне — стрункенька. Є один рівний стовбур і тоненькі гілочки обабіч. До сонця, бач, пнулася. А де ж його тут, сонце, знайдеш. Он які високі дерева навколо! От вона й пнулася. І така виросла гарненька. Тут не тільки намисто, багато чого вийшло б. А онде поруч із її пеньком іще одна — та й гарна ж! От із неї б…

А що як узяти цю берізку та на плече, та й повернутися додому. Мовляв, просто пішов вибирати матеріал для намистин. Ні. Все одно сміятимуться. Наче беріз немає навколо села. А цього Миша дозволити їм не міг. Не та він людина, з якої можна сміятися. Та й ніч насувається, засвітла до села все одно не дійти. Він уже приречений провести ніч отут — на цьому дубі. Миша відчув, що навалюється розпач. Сам себе загнав у глухий кут.

І тут під дубом, на якому він сидів, з’явилися три дрібні потворні істоти. Не більші за Марічку на зріст, вони справді нагадували дітей. Тільки не людських. Але й не звірячих. Казна-що, а не діти. Василько про таких нічого не розповідав.

— А цього се ти, дядьку, тута блудис? — спитало одне з них.

— Цього зо сну нас будис? — поцікавилося друге.

Якої вони заспівали

— Та вернеться він! — заспокоював усіх, особливо Помидору, Борода. — Куди дінеться? Коли це таке було, щоб під дощем уночі вийшов і не повернувся!

— Ви його не знаєте! — боролася Помидора. — Він гордий! Він не вернеться. Він загине.

— Якщо не вернеться, то напевне загине, — сказав Лисий. — Він у лісі як мале дитя. Ніколи далі городів не ходив.

— Так де ж його… той? — Вухань став на бік Бороди.

— Ніде, — жорстко відповів Опенько. — Шукати в лісі людину — як голку в копиці. А ще таку, як Миша, — то й поготів.

— Яку таку, як Миша? Яку таку? Ви на себе подивіться! Соромно згадувати! — Помидора знала, що її влада над Опеньком збережеться до тієї миті, коли вона все розповість про поранення старого. Але що ж ти вдієш із жінкою — що в голові, те й на язиці.

— А соромно — то й не згадуйте, — урвав її Лисий.

— Ага, не згадуйте! Старе вже, а сорому ніякого: дитині таке показувати — де це видано?

— Якій дитині? Що показувати? — розгубився Лисий.

— Замовкніть, Помидоро, бо я зараз не знаю, що зроблю.

— Якій дитині? Поясніть по-людськи! — Лисий спробував зупинити суперечку, хоча від такої звістки в нього ледве мову не відібрало.

— Якій-якій! Найменшій!

— Марічці?

— А то кому ж!

— Я тебе вб’ю! — промовив Опенько дуже тихо, але від цих тихих слів у всіх волосся стало дибки. Кожен відчув, що старий не жартує.

Запала тиша, яку за кілька хвилин порушив Лисий:

— Дядьку Опеньку, йдіть звідси, поки я вас не вбив.

Опенько навіть не зрозумів, про що вони всі подумали. Він просто відчув полегшення, що не треба нічого пояснювати. А що там Помидора пояснить без нього, йому вже було байдуже. Старий розвернувся й пішов геть.

Лисий провів його лихим поглядом і озирнувся на Помидору.

— То що ж там було, тітко Помидоро?

Та зрозуміла: якщо вона зараз розкаже правду, вся історія виявиться дрібного, не вартою виїденого яйця. І все зіпсує. Збрехати також було не на її користь. Рано чи пізно все відкриється, і тоді їй не відмитися. Вона опустила очі й промовила:

— Що було, те було. Нічого я вам не розповім. Хай він сам скаже.

— Ти давай не крути, як трясогузка гузном! — гаркнув Борода. — Кажи, що було!

— Я ж сказала, нічого не розповім, — і Помидора з викликом подивилася Бороді в очі.

— Ні, — сказав Борода. — Ти розповіси, а то збаламутила, всіх пересварила, а тепер — як хочете? Може, тобі таке паскудство нічого не важить, а мені важить. Кажи!

Помидора знов опустила очі.

— Ви підете шукати Мишу чи ні?

— Поки не скажеш, нікуди не підемо.

— Ну, ні то й ні, — тихо кинула Помидора й пішла додому.

Вона загалом була задоволена розмовою. Зрештою, трохи заспокоївшись, Помидора зрозуміла, що шукати Мишу — безглуздо. Де шукати? Хто шукатиме? А головне — навіщо? Кому він, Миша, потрібен? Вона ж зробила те, що від неї залежало. І тепер якщо Миша повернеться, у неї сумління чисте. А якщо не повернеться, то винна не вона — вони винні. І знову її сумління — чисте.

Лісові ігри

— Ви так пізно спали? Вечір надворі, — ні сіло ні впало відповів Миша.

— Ми спали цілу зиму. А ти нас осе лозбудив. А навісьо? — Одне дитинча нагадувало дівчинку, тільки колір обличчя мало геть синій. Чи, може, то так тінь на неї падала?

— А де ж це ви цілу зиму спали? — здивувався Миша.

Дітлахи, перезирнувшись, розсміялися з його недотумкуватості.

— Там, де мама нас поклала.

— А мама… — Миша намагався зайти з іншого боку, — вас поклала, значить?..

Діти знову засміялися. Але після цього навперебій почали розповідати:

— Звісно, мама!

— Вона нам м’якенько постелила!..

— Бо на камінні з спати твелдо!..

— А на баговинні не твелдо!

— А сцє вона нас лататтяцьком укливала.

— А цього ти тут сугаєс?

— А кого ти тут сукаєс?

Ох, не подобалися Миші ці дітлахи! Скачуть, сміються, верзуть щось несосвітенне, кривляються. Якби не діти, подумав би, що дражняться з нього… Ох, постріляти б їх треба. Тільки що ж стріляти — а як іще хтось більший тут десь ховається? В тому болоті, наприклад… Ні, краще почекати, не робити різких рухів. Чому я й досі живий, подумав утікач, бо ніколи не робив різких рухів.

— А де ж ваша мама? — навіщось спитався Миша.

І дітей немовби підмінили. Вони ніби втратили мову. Почали по-звірячому гарчати й дуже високо, мов пацюки, підстрибувати — вище за висоту власного зросту. Дякувати хоч, малі були, а то б неодмінно доскочили до нижньої гілки дуба. Вони шкірили зуби з величезними іклами, з губ скрапувала слина. Миша остаточно пересвідчився, що обличчя (морди?) справді зеленувато-синього кольору. Вже можна було б і стріляти, тільки спробуй влучити, коли вони так скачуть. Але страшно стало.

Припинили вони свій танець так само раптово, як і розпочали. На мить завмерли, мов кам’яні, а потім дружно розреготалися.

— Ага, дядьку, злякався?

— Та чого мені вас лякатися! Ви такі малі, а я великий.

— Ага, ага! Нас боятися ніцього. Злазь, дядьку. Будемо глатися в кваця.

— Якого такого кваця?

Малеча знову зареготала. Одна дівчинка (чи не дівчинка?) навіть повалилася на спину й почала бовтати своїми синіми ніженьками.

— Не кваця, а ква-ця! — виправилося дитя.

— А! У квача?

— Ну так! У кваця.

— Ні, — відповів дорослий Миша. — У квача я не буду гратися. Я вже так ноги находив, що мені тільки побігати бракувало.

— Ну, тоді в пізмулки.

— Ні, і в піжмурки не гратимуся.

— А в со?

— А ні в со, — мимохіть передражнив Миша. — Я взагалі гратися не люблю.

— Зовсім?! — в один голос здивувалися малі, аж роти пороззявляли. Роти в них були швидше беззубі, ніж ікласті. Наче то вже були інші дітлахи.

Може, побачать, що їм тут нічого не перепаде, та й підуть, подумав той, що на дереві.

Аж ні. Не пішли. Та й якби ж просто не пішли, він би якось упорався. А то ж Миша краєм ока зауважив якийсь рух із правого боку. Він непомітно скосив очі й побачив, що з-за тоненької берізки вийшла біла дівоча постать. Не могла вона стояти за берізкою. Не було її там! Миша руку готовий був віддати — ніхто б не міг сховатися за тією берізкою з ногу завтовшки. Отже, виходить, ці страшні діти навмисне його заговорили-забалакали, щоб він не помітив, як підкралася ця краля.

А таки ж краля! І не синюшна, як та дрібнота, а просто красуня. Миша навіть забув про обережність, дивлячись на неї. Вона й нагадувала чимось берізку: уся в білому, волосся має навколо голови, мов брость, і тоненька — таких на одну Помидору з восьмеро треба.

— Та й розгомонілись ви, потерчата! — млосно, ніби після сну, проспівала дівка. — Хіба ж то діло — так морочити людину? Ходіть уже додому. Бачите — сутеніє в лісі. Ще трохи, й час вогники запалювати.

— Ох, залаз поцьнеця! — сказала впівголоса дівчинка-потерчатко.

— Кохання-зітхання, — захихотіли двійко хлопчиків.

І вони весело, з підскоком, помчали до калюжі.

Кому потрібні виховані діти?

День хилився до вечора, треба було щось вирішувати. Якщо йти шукати Мишу, то з самого ранку. На ніч вирушати, звичайно, безглуздо. Та й небезпечно.

Однак Лисий не міг зараз про це думати. Йому не давали спокою слова Помидори про те, як Опенько щось таке показував Марічці. Цього ще бракувало. Наче у них мало клопотів без цього лиха. Тому він домовився з Бородою та Вуханем, що після вечері зайде до них, і попрямував додому.

— Ну що? — зустріли його дівчата.

— А де Івась? — стурбовано спитав Лисий замість відповіді.

— Пішов з Васильком по воду. А що Миша?

— Миші немає. Не знайшли. Схоже, справді пішов вовкулаченят воювати.

— Та невже ж він такий дурний? — Леля сплеснула руками.

— Лелю, не можна так казати про дорослих, — втрутилася Марічка.

— А ти поважаєш дорослих? — запитав Лисий.

— Звичайно, — сказала Марічка. Потім подумала і додала: — Майже всіх.

— А кого найбільше?

— Тебе і Лелю, — просто відповіла дівчинка.

— А крім нас?

Вона поміркувала, як то його делікатніше сказати, потім придумала:

— А крім вас — майже всіх.

— А Опенька?

Марічка зробила круглі очі.

— Опенька?

Лисий мовчки чекав на відповідь. Леля так само здивовано глянула на нього.

— А хіба він не дорослий? — ухильно спитала Марічка.

— Дорослий, — Лисий зловився на її гачок.

— Отже, і його поважаю.

— А кого ж не поважаєш?

— А про таке питати дітей негарно! — Мала невинно кліпнула своїми довгими віями. — Бо діти тоді повинні будуть погано казати про дорослих. А про дорослих дітям погано казати не можна. Діти про дорослих завжди повинні казати з повагою. А якщо діти кажуть про дорослих без поваги, то значить, що ці діти погано виховані. Ну, сам подумай, Лесику, хто ж із дітей схоче бути погано вихованим?

— Не знаю, — сказав Лисий. — Мені здавалося завжди, що дітям узагалі байдуже — виховані вони чи ні. Це для дорослих важливо, щоб діти були виховані. Чи бодай здавалися. Тобто справляли таке враження.

— Звичайно, дітям байдуже, — погодилася мала. — Невихованими бути навіть краще, бо можна робити що хочеш. Але ж усі хочуть здаватися вихованими.

— Всі?

Тут вона замислилася. Чесність підвела. Брехати Марічка не вміла. Просто не могла. Якщо не могла сказати правди, мовчала або викручувалась. А тут…

Втім, і Лисий заблукав. Він поставив запитання, відповідь на яке не могла ні наблизити його до тієї правди, яку він хотів почути, ні віддалити від неї. Вміє мала заплутати співрозмовника, який намагається заплутати її саму.

Леля нічого не розуміла. Вона відчувала, що Лисий напружений і над силу намагається прокласти стежину до тих Марійчиних зізнань, які йому потрібні, але цієї стежини не знаходить. Вона б і рада була йому допомогти, якби розуміла, про що йдеться. Однак глухий кут, у який зайшли обоє учасників розмови, вона відчула.

— Щось я не дуже розумію, про що ви, — сказала вона. — От мене, скажімо, дуже хвилює інше. Івась із Васильком уже давно мусили повернутись. А їх нема. Може, ти, Марічко, взяла б Глину та пошукала їх?

Дівчинка була рада припинити розмову, мета якої була для неї незрозуміла. Марічка вміла говорити з ким завгодно, а тут розмовляєш з людьми, найріднішими людьми, а нічого не второпаєш.

— Глино, ходи-но сюди! — сказала вона й простягла собаці Івасів зимовий чобіт. — Ходімо шукати!

Це було те завершення балачки, яке сподобалось обом. Вони радісно вибігли за двері.

Лисий розповів Лелі про все, що відбулося. Зокрема й про Помидорине звинувачення щодо Опенька. Поки розповідав, вона взяла його за руку й стискала її то дужче, що далі просувалась його розповідь. А коли почула, що сказала Помидора після того, як пішов Опенько, рука її розслабилась і дівчина промовила:

— Я думаю, нічого страшного не було. Якби було, Помидора зізналася б. А так вона вирішила, що краще тримати всіх у напрузі. Щоб було кого потім звинувачувати.

— У чому?

— А будь у чому. Мовляв, я ж попереджала!

Лисий почухав свою лису маківку.

— Не сходиться. Якби нічого не було, Опенько так не поводився б. З якого дива він казав би: «Я тебе уб’ю», якби нічого не було? Щось було, і Помидора це бачила. Може, справді нічого такого, як я був подумав, але щось негарне все одно було.

— Гаразд. Зараз вони прийдуть, піди кудись із хлопцями, а я з нею побалакаю. Що це їх так довго немає?

— А вони давно пішли?

— Давно. Дуже давно.

— Ти думаєш…

— Не думаю, але ж Василько нічого не знає…

Лісовий роман

Дівчина в білому наблизилася й зупинилася під дубом. Вона мовчки знизу вгору дивилася на Мишу, і той не знав, як йому поводитися. Що вже гарна була, то й слів немає. Він просто тонув у її великих зелених очах. От тільки кольору волосся в сутінках уже не міг розрізнити. Ніби русяве, а може й руде-золоте.

— Чи гарна я тобі? — нарешті спиталася дівчина.

Миша сторопів. Він іще не чув, щоб дівка так відверто питала, чи подобається чоловікові. Якби не ці очі, він би, може, навіть засміявся зневажливо, а тут подумав: «Ну то що ж? Принаймні чесно. Всі ж дівки хочуть чоловікам сподобатись! А чого ж їм іще хотіти?»

— Дивно, — знову озвалася дівка. — Ти немов той ясен розмовляєш. Без слів, а зрозуміло все.

— А хіба ясен розмовляє? — нарешті подав голос Миша.

— Німого в лісі в нас нема нічого, — відповіла дівчина. — У тебе голос чистий, як струмок, а очі не прозорі.

Вона так не до ладу додала останні слова, що Миші аж прикро стало.

— Хіба очі можуть бути про щось? — спитав він. — Очі просто є. Вони можуть відображати і зорі, й усе інше…

— У тебе голос чистий, як… — знову почала вона, але спохопилася: — це я вже казала.

Воно так, але Миші подібного ще ніхто не казав, тож він пошкодував, що дівчина не закінчила фрази. Йому справді стало здаватися, що все життя він мав неабиякий голос. Колись і Помидора — така велика виразна жінка — поклала око на невеличкого Мишу (мимоволі йому згадалося, як Борода одного разу назвав його «Миршавий Миша», й захотілося, щоб той бовдур зараз почув, що каже така молода і вродлива дівчина) саме завдяки його голосу. «Я твій голос спокійно чути не можу, Мишо, — казала колись Помидора. — Мене аж пробирає всю». Недаремно ж і ця дівка аж двічі про його голос сказала!

— А де ж ти, дівчино, живеш? — спитав Миша.

— Отут у лісі й живу, — відповіла дівчина.

Це дивно. Як можна отут жити? Хата ж якась мусить бути…

— А взимку що робила?

— Нічого, спала. Хто ж зимою робить? Спить озеро, спить ліс і очерет.

— Що, цілу зиму спала, як ведмідь?

— Так… — Дівчина розсміялася, мов дзвоник. — Як ведмідь. Який же ти дотепний!

— Я не хотів тебе образити, — вибачився Миша.

— Ти непростий, і сам того не знаєш, який ти непростий.

Миша пхикнув, мовляв, яка вже там простота. Не той випадок. Але дівчина так дивилися на нього, що він зрозумів: вона не образилася. Йому взагалі здалося, що вона не образиться, хоч би що він сказав.

— Торік, — повела далі дівчина, — я так хизувалася своєю красою, що мені байдуже було до всього. Немовби та калина. А зараз, стрінувши тебе…

Дівка просто вішалася на шию, але Миша, гаразд усе обміркувавши, дійшов висновку, що йому це насправді приємно.

— Як добре зважити, то я у лісі геть самотня, — додала вона з сумом.

— Але ж ти мене зовсім не знаєш!

— Не зневажай душі своєї цвіту, — незрозуміло відповіла дівчина. — Бо з нього виросло кохання наше.

Ого! Вже й кохання!

— Ну, ти й накинулась!

— Що то означає — «накинулась»? Що я тебе кохаю? Що перша се сказала? Чи ж то ганьба, що маю серце не скупе, що скарбів воно своїх не криє? А які у тебе є скарби? — поцікавилася вона нібито байдужим до тих самих скарбів голосом.

Он воно що, подумав Миша. Тепер зрозуміло, чого вона домагається. Чомусь йому враз стало спокійніше. А які у мене скарби? Скажеш, «ніяких» — потім усе втратиш. Ще зброю забере. Він сягнув рукою кишені й намацав там намисто. Як доречно. Дорогою думав, навіщо його захопив. А тепер от з’ясувалося, що взяв недаремно, знадобилось. Отож. Просто так він нічого не робить. А ще й голос такий…

Миша дістав із кишені намисто, схилився з гілки вниз і простягнув його дівчині.

— Яка краса! — вигукнула вона. — Ох, зірка в серце впала! Весь світ змінився, кращим став, відколи ми поєднались.

— Ми поєднались? — здивувався Миша.

— А ти хіба не чуєш, як солов’ї весільним співом дзвонять?!

Солов’ї справді співали, хоч і не близько. Хоч ніби і рано їм іще співати. Заперечити Миша нічого не міг.

Дівчина простягнула руку, ставши навпочіпки, й торкнулася намиста. Миша відчув якусь силу, що пронизала намисто й усе його тіло, змусила міцно зімкнути пальці. Дівчина легенько потягнула прикрасу на себе, й Миша не мав іншого виходу, як зіскочити з гілки й упасти до її ніг. Утім, він не забився. Миттю підвівся, а дівчина зробила півкроку до нього.

Тепер вони стояли майже впритул одне до одного. Вона була вища за чоловіка на добрі півголови. Тут уже Миша зміг у густих сутінках роздивитися, що її волосся — ніжно-зеленого кольору. Він відчув тонкий запах березових бруньок, а потім її губи на своїх. Остання крихта обережності наказала йому негайно відсторонитися, але зробити цього він не зміг. Дівчина знову легенько потягла на себе намисто, й Мишині губи самі притислися до її вуст. Усе навколо попливло в солодкому танку, й настала ніч.

Ніч

Було вже поночі, коли Лисий вийшов шукати Василька й Івася. Звісно, спершу вирішив піти до криниці, а потім… Він не мав ніякого плану. Куди йти далі — не уявляв.

Як з’ясувалося, й не треба було. Бо й Василько, й Івась сиділи на колоді біля криниці, а навколо — добрих півсела. І, звісно, обговорювали… ні, не зникнення Миші, а що тепер робити. Думки висловлювали різні: від «сам винен» до «хто його гнав?» Але всі якось одностайно дотримувалися погляду, що «все одно його не знайти». Лисий у розмову не втручався, власне, його мало хто й помітив у сутінках.

А коли надійшов Борода, помітили всі: і не його самого, а й Лисого, який, виявляється, вже давно стояв за спинами.

— Що, робити нічого? — привітався Борода.

— Та оце ж обговорюємо, що діяти, — відповів йому хтось.

— А що тут обговорювати? — гримнув коваль. — Треба йти шукати. Не так багато в нас людей у селі, щоб розкидатися навіть такими нікчемами, як Миша.

І всі погодилися. Мабуть, кволість суперечки пояснювалася тим, що всі були б готові до пошуків, якби хтось таке запропонував. Може, боялися, що піти на пошуки доведеться саме тому, хто запропонує.

— І хто ж піде? — спитав Опенько, який до того тихенько сидів на колоді від старого осокора й не брав участі в розмові.

— Он Гостроокий і піде. Візьми з собою когось із мисливців — сам виріши, Опенька, наприклад. Він у лісі тямить. Можеш іще Івася взяти. Або Василька. — Борода подумав і додав: — А можеш хлопців і не брати.

Борода повернув справу так, ніби щодо хлопців можуть виникнути сумніви, а щодо Гостроокого все й так ясно. І той промовчав.

— І я піду з вами, — сказав Лисий.

— А тобі нічого лісом блукати. Й у селі справ вистачить, — відрубав Борода так, що сперечатися вже не було сенсу. — Все вирішили, то й нічого далі теревенити. Порозсідалися тут!..

Борода вже розвернувся, щоб іти додому, коли раптом щось згадав і озирнувся:

— І якщо побачу, що хтось їсть яйця, поодриваю оцими руками. — Він показав, якими саме.

Може, подіяла погроза, а може, вигляд ковальських рук із заскорузлими блискучими пальцями, якими Борода хапав біле від вогню залізо, але тепер уже й Лисий був спокійний. Більше в селі ніхто яєць не їстиме. А найцікавіше, що на Бороду ніхто не образився, нікому й на думку не спало оскаржувати його наказ.

Усі розійшлися. Діти також пішли додому. І тут Івась раптом схаменувся:

— Ой, а цебро! Ми ж по воду ходили!

Він побіг назад до криниці.

— Йди додому, Васильку, — стурбовано мовив Лисий. — Я почекаю Івася.

Лисий не чекав, а пішов слідом за хлопчиком до криниці. Було вже темно.

Щось роздивитися непросто. Але рипіння корби заздалегідь повідомило, що Івась справді набирає воду. Аж ось і він — спокійно йде додому з відром, намагаючись не розхлюпати.

— Давай удвох, — запропонував Лисий.

.. Але спокійно минути цій ночі не судилося.

Спочатку Леля, залишивши Наталку збирати вечерю, попросила Лисого допомогти їй прибрати сміття з доріжки до вбиральні. З минулої ночі, коли гроза наламала гілля, ніхто так і не прибрав уламків. А хтось уночі піде до вбиральні, то може й ноги поламати. Вони удвох швидко з цим упоралися, й Леля розповіла, що їй вдалося витягти з Марічки.

І виходило, що нічого страшного не сталося. Просто дитина під час бою з вовкулаками залікувала Опенькові рану на сідниці. Мертвою водою.

Лисий засміявся.

— Тож-бо я весь час і думав: невже Миша справді такий добрий стрілець? А єдина людина, яка бачила його в тому бою, — це Опенько. І він мовчав, бо Помидора пригрозила всім розповісти, як він дитині дупу показував. Ох і Помидора!

А потім він раптом спохмурнів і почухав лисину.

— Що сталося? — нашорошилася Леля.

— Опенько.

— Що?

— Треба зараз до нього сходити.

Леля подумала.

— Пізно вже.

— Я знаю, але відкладати… Я побіг.

Опенько не спав, хоч у хаті не світилося. Він сидів за столом, підперши голову руками, й дивився у сліпе вікно. Якось так непомітно це стало звичкою: сидіти допізна за столом і про щось думати. Що ще може робити людина, коли западає ніч? Хіба що спати. А поки сну не було, він сидів сам і думав про старість. Старість, думав він, це коли навколо не лишається людей твого віку, коли світ навколо меншає, коли в більшості — молоді люди, які не мають твого досвіду, які не розуміють тебе й не хочуть розуміти. І поговорити про це ні з ким. Бо порівняно з тобою вони всі молоді. Світло для таких роздумів не потрібне. Може, воно навіть заважає.

Навіщо жити довго, думав Опенько. Он Інженера вбили — і всі його нещастя позаду. Пластуна пришелепкуватого вбили — і теж йому тепер усе байдуже. Ніхто не дорікне, від чужого шматка не залежиш, ображатися ні на кого не треба. Ображатися, думав дід, узагалі ні на кого не варто. Що ображатися! Люди такі, як є. Он діти ж на мене не ображаються. Хоча й мали підстави. Образа на когось — це образа на себе. Насамперед. Мабуть, ображатися приємно, тільки це така приємність — дитяча. Не для дорослих людей. Пластун і не був дорослою людиною. Йому пощастило до смерті лишатися дитиною. А потім пощастило вмерти.

Довге життя — це неминуча самотність. Він може так просидіти цілу ніч, і ніхто не поцікавиться, про що думає, чому не лягає спати, що його турбує…

Рипнули двері, й ніби у відповідь на роздуми Опенька до хати зайшов Лисий.

— Добрий вечір, дядьку.

— Та наче бачилися не так давно… — Опенько навіть не намагався приховати свого здивування. — Щось трапилося?

— Ні, нічого не трапилося. Просто зайшов вибачитись.

— Це за що?

— За те… За те, що повірив Помидорі й погано про вас подумав. — Лисий з натугою підбирав слова. — Не гнівайтеся.

— Добре, не гніватимусь. А що ж таки сталося? — Опенько був переконаний, що хлопець усе ж прийшов іще з якоюсь метою. Справді, де ж це таке бачено, щоб серед ночі — та й просто вибачитися!

— Просто Леля побалакала з Марічкою, та все розповіла… Коротше… У мене недобре було на душі… Я з вами так розмовляв…

— Та що ж розмовляв… Я потім і сам подумав, що з Помидориних слів такого можна було надумати! Спершу й не зрозумів, на що вона натякає. Але то таке. Ти ж іще щось хотів?

— Та ні… Хіба просто побалакати.

Опенько крекнув. Цей хлопець ніби думки чує. Ото стояв під дверима й підслуховував, про що старий думає.

— Я, знаєте, дядьку, про що подумав. Миша — він же в лісі не так багато був. Це йому могло здаватися, що він іде на південь. А вночі недосвідчена людина може зайти куди завгодно. Ви коли шукатимете його завтра, то не дуже на його розум покладайтеся. Тобто я хотів сказати… — Лисий зрозумів, що не те бовкнув.

— Усе гаразд, хлопче, все гаразд. Я про це також подумав. Із Миші мисливець, як із мене намистяр… Та й безглуздо це. — Старий помовчав, і Лисий його не підганяв. — Безглуздо. Не той це чоловік, щоб зміг ніч у лісі перебути. Та ще й після дощу. Там після дощу таке буває!..

Лисий закивав головою. З Опеньком, виявляється, цікаво розмовляти — вони багато чого відчувають і розуміють однаково.

— А я вас, дядьку, хотів спитати, — згадав Лисий. — Коли зайшов, дуже здивувався. Чого це ви по темному сидите?

— А навіщо мені в своїй хаті світло? Чого я тут не бачив? Сиджу собі, розмовляю.

— Сам із собою?

— А то з ким… Звісно, з собою.

Лисий вирішив не питати, про що старий з собою розмовляв. Схоче — сам скаже. Не схоче… Тоді й питати недоречно.

— Старі люди, вони люблять побалакати, — вирішив пояснити Опенько.

— А ні з ким. Ото з собою й теревенять, як дерева. Шурх-шурх одна гілка. Ага-шурх — друга. Так і поговорили.

— Я багато розмовляв з трьома старими людьми, — повільно сказав Лисий. — Не знаю, чи вони теж самі з собою балакали, але… Вони були різні. Хоч і дуже подібні… Знаєте, дядьку, що я зрозумів… Хоч і кажуть… Старість — це добре. Це як нагорода. Не кожен до неї доживає… Та й не старий ви ще, — хлопець різко урвав розмову.

— Е-хе-хе! — справді по-старечому зітхнув Опенько. — Не старий!.. Та й не молодий. Добре, хлопче, якщо більше нічого сказати, то йди спати. Іншим разом добалакаємо, якщо…

— На добраніч, дядьку!

— На добраніч.