Лялечка і Мацько

Розділ 1

з якого випливає, що краще мати велосипед, ніж авто, сховане на дні маминої валізи

Після короткої червневої зливи садок ніяк не міг заспокоїтись. Поміж яблунями вела стежка до хати, і на неї з тремтливих гілок скочувалися прохолодні дощові краплі. Десь утомлено цьвірінькнула пташка. Але тут із-за хмар визирнуло сонце, і від його променів яскраво засяяла пофарбована в помаранчевий колір стіна. Саме цієї миті, полохаючи качок, що примостились у калюжі, вулицею проїхало таксі. Зупинилося, ляснули дверцята. З машини вийшла молода жінка в білому костюмі. В одній руці вона тримала валізку, а другою вела хлопчика років п’яти. Вони ступили на стежку й обоє зіщулилися від холодного дотику краплин, які струшувало листя.

Із хати вибігла старша жінка й радо кинулась їм назустріч:

— А я вже виглядаю! А я вже чекаю!

— Олежку, що треба сказати бабці?

— Добрий день!

Бабця притисла хлопчика до себе, аж йому стало трохи боляче. Він вдихнув бабчин запах, заплющив очі, ніби вивчаючи його, бо встиг уже забути. Він і подобався йому, і ні. Від мами пахло краще.

У хаті мама поставила валізку і втомлено впала на лавку:

— Боже, як тут тихо! Уявляєш, довелося платити таксисту і за зворотню дорогу! Якби не малий, я б нізащо не зв’язувалася з тими здирниками. Але для мене головне, щоб дитині було добре…

Вона простягнула руку, щоб погладити сина по чубчику, але той, сміючись, ухилився.

— Олежку, — сказала мама строго, — обіцяй мені слухатись бабці, а то прийде з лісу вовк і забере тебе.

Мама з бабцею розуміюче перезирнулись, насилу стримуючи усмішки. Хлопець пропустив їхні слова повз вуха. Не знайшовши у хаті нічого вартого уваги, він почав торсати замком валізки.

— Чого тобі? — невдоволено запитала мама. Вона саме визулася та з насолодою поставила ноги на прохолодну підлогу.

— Я хочу машинку!

— Почекаєш зі своєю машиною. Вона на самому споді.

— Ні, я її наверх поклав!

— Потім знайдемо, золотце. А зараз помиємо руки і будемо їсти, — розважливо мовила бабця.

— Я не хочу їсти!

— Буде, буде він їсти, — звертаючись до бабці, запевнила мама.

— Не буду.

— Отак ти мене слухаєш? Чекай, я завтра поїду! Захочеш ще мене побачити!

— Не захочу! — засміявся Олег.

Мама трохи розгубилась, і на чоло їй набігла зморшка. Навіть вміло використана косметика не могла приховати безпомічного і втомленого виразу, властивого жінкам, що самотужки виховують дітей.

Олег сів у рипуче крісло і почав розгойдуватись.

— Господи, ні хвилини не посидить спокійно! — зітхнула мама. — Я так набігалася. Поки випрасувала, поки поскладала. Ще на роботу їздила по гроші. А йому хоч би що!

— Нічого, відпочинеш на морі…

— Ох, не знаю! Буду за нього переживати…

— За це не бійся! Я з нього ока не спущу, — запевнила бабця.

Лице мами посвітліло.

— Там у сумці помідори, огірки…

— Нащо ти купувала? Тобі грошей треба…

За столом бабця почала обережну розмову, краєм ока наглядаючи за хлопчиком:

— І що з цього буде, донечко?

Мама похмуро відклала виделку:

— Звідки я знаю? Хіба тобі не все одно?

Хлопчик пив молоко з порцелянового горнятка, на якому була картинка з клоуном. Задзижчала муха. Він провів її очима до відчиненого вікна, за яким зеленів сад, а за садом теж мало щось бути: може, вулиця, або інший сад.

— Маю я право на особисте життя чи ні? Хочеш, щоб я до кінця життя мучилася сама?

Вимовивши ці слова, мама з острахом глянула на малого. Той, опустивши очі, пив малесенькими ковтками молоко, щоб вистачило надовше. Йому і хотілось, і не хотілось побігти надвір, на вулицю, де галасували якісь незнайомі діти.

Мама не пускала його самого надвір, і невідомо, чи дозволить це бабці. Слухаючи розмову, він вдавав, що дуже зайнятий, не віднімаючи горнятко від рота.

А потім прийшла сусідка і почала оглядати хлопця з усіх боків, навіщось спльовуючи.

— Не дитина, а лялечка! Тьху-тьху, щоб не вректи! Тільки стати й дивитися!

На те хлопчик відповів, як завше:

— Я не лялечка, а Олег.

Сусідка аж сплеснула руками від захвату. Та за хвилину і вона забула про нього.

У горнятку не залишилось ні краплі молока. Хлопчик зітхнув і поставив його на стіл. Попід хатою щось зашуміло — промчав порожній велосипед, а слідом за ним біг хлопець у самих шортах.