Лялечка і Мацько

Розділ 6

із трагічним завершенням

Чи варто описувати сумне пробудження художника, який виявив, що плоди його натхненної праці втрачені назавжди, бо щезли без сліду? Світ побляк, очі, які перед тим сяяли завзяттям, погасли, наче світлячки перед ранням, лапи безсило опустились, серце охопив відчай… Зневіра, — ось що губить справжній талант.

Таке трапилося з нашим лисом. І таке відбувалося та, на жаль, ще не раз відбуватиметься з іншими художниками, поетами, музикантами. Бо звичайним людям видається, що вони займаються дурницями, що краще виготовляти б якісь потрібніші речі, наприклад, каструлі чи телевізори.

Вони згодяться в господарстві. А без книжок і картин нібито цілком можна обійтися…

Щоправда, Мацько подумав спочатку, що картини просто вкрали. Це не так рке й страшно, бо означає, що вони комусь потрібні. Головне для кожного художника — щоб його картини сподобалися. Проте, понишпоривши по кущах, лис знайшов погризені шматки паперу. Якщо вас цікавить, де наш початкуючий художник брав папір і фарби, то він їх просто… вкрав у мандрівних топографів, — себто людей, які складають мали різних місцевостей,

— вони певний час мешкали у наметі над річкою. Мистецтво, як то кажуть, потребує жертв. До того ж, тільки зовсім малі діти можуть повірити, ніби у лісі є крамниці з різним приладдям для письма та малювання.

Лис усе зрозумів, коли знайшов здохле мишеня з кавалком його картини в зубах. Мерзенна тварюка переїлась і врізала дуба.

Неправда, ніби плакати вміють лише люди й крокодили. Плачуть усі живі істоти, зі сльозами чи без сліз.

Лис лежав, як мертвий, поклавши голову на витягнені лапи, і хвіст його простягся, як кинута ганчірка. Він плакав. Хоч був чудовий лагідний ранок на сонячній галявині, і все довкола раділо від того, як зграбно вітер проганяє з неба хмари. Жаль краяв лисові серце, та коли він подумав, що, можливо, хтось зараз тішиться з того, що знищено його працю, і що він ніколи не зможе відновити втрачене, його затуманені слізьми очі спалахнули погрозливим червоним світлом, шерсть наїжачилася. Він підвівся спершу на передні лапи, потім на задні.

Лис метнувся в гущавину, охоплений непереборним бажанням знищити ненависне мишаче поріддя, яке сплюндрувало його картини. І те, що жоден представник цього огидного племені не трапився йому на очі, ще більше розлютило Мацька. Гасаючи по лісі, він наскочив на свого доброго знайомого їжака Грицька й поколов об нього лапу.

— Ти що, здурів? — пирхнув їжак. — Чого гасаєш, як зварійований?

Лис знеможено впав коло нього.

— Ти знаєш, що сталося?! — заволав він трагічним голосом.

— Що, прийшли ліс рубати?! — перелякався Грицько.

Для нього це було найбільшим лихом, яке тільки могло існувати на світі.

— Гірше!

Грицько полегшено зітхнув:

— Гіршого бути не може.

Їжак мав людське ім’я. Одного разу він забрів у село, приваблений запахом молока та яблук, а там його спіймали діти. Нарекли Грицьком, цілу зиму протримали в коморі, але навесні йому вдалося втекти до лісу. Він любив розповідати про сільські звичаї, завжди закінчуючи приповісткою: скільки їжака не годуй — ліс для нього рідна домівка.

— Ти бачив мої картини? — запитав лис. — їх миші поїли!

Мацькові очі знову спалахнули червоним вогнем, і їжак, хоча гнів був спрямований не проти нього, про всяк випадок миттю скрутився у клубок.

— Не бійся, — зневажливо кинув лис. — Скажи, скільки мишей ти можеш з’їсти за день?

— Я? — їжак висунув з-під колючої стріхи чорненький писочок. — Дві, а якщо вони худі, то три. А коли я голодний, після зимового сну, то й чотири. А коли ще дітки є, то їм дещо вловлю і принесу.

— Небагато, — замислився лис. — Я би штук двісті передушив…

представник цього огидного племені не трапився йому на очі, ще більше розлютило Мацька. Гасаючи по лісі, він наскочив на свого доброго знайомого їжака Грицька й поколов об нього лапу.

— Ти що, здурів? — пирхнув їжак. — Чого гасаєш, як зварійований?

Лис знеможено впав коло нього.

— Ти знаєш, що сталося?! — заволав він трагічним голосом.

— Що, прийшли ліс рубати?! — перелякався Грицько.

Для нього це було найбільшим лихом, яке тільки могло існувати на світі.

— Гірше!

Грицько полегшено зітхнув:

— Гіршого бути не може.

Їжак мав людське ім’я. Одного разу він забрів у село, приваблений запахом молока та яблук, а там його спіймали діти. Нарекли Грицьком, цілу зиму протримали в коморі, але навесні йому вдалося втекти до лісу. Він любив розповідати про сільські звичаї, завжди закінчуючи приповісткою: скільки їжака не годуй — ліс для нього рідна домівка.

— Ти бачив мої картини? — запитав лис. — їх миші поїли!

Мацькові очі знову спалахнули червоним вогнем, і їжак, хоча гнів був спрямований не проти нього, про всяк випадок миттю скрутився у клубок.

— Не бійся, — зневажливо кинув лис. — Скажи, скільки мишей ти можеш з’їсти за день?

— Я? — їжак висунув з-під колючої стріхи чорненький писочок. — Дві, а якщо вони худі, то три. А коли я голодний, після зимового сну, то й чотири. А коли ще дітки є, то їм дещо вловлю і принесу.

— Небагато, — замислився лис. — Я би штук двісті передушив…

— Пощо? Так усіх мишей винищити можна! Тоді й ладу у лісі не буде. Не можна просто так вбивати!

— Мені начхати! — вигукнув Мацько. — Я цілий ліс підпалю за свої картини! І сам згорю..^

— Господи, — тільки й видавив із себе переляканий Грицько. — Та цур і пек з тими картинами! Нові намалюєш. А ліс нескоро виросте. І скільки нашого брата невинного ні за цапову душу спечеться? Діточки малі, бідняточка… Схаменися!!

— Не намалюю! — гаркнув лис. — Таких самих ніколи не намалюю. Я після такого, може, взагалі, не зможу малювати…

— Ну, то й що? Не намалюєш — не біда. Скільки всякого діла довкола. Ліс чистити, щоб сміття не було забагато, діточок ростити…

— Я — художник. Ти що, цього не розумієш? Це все одно, що моїх дітей з’їли. Я їм цього не подарую! Рийся у смітті, як хочеш, а я буду сміття з душ вимітати!

— Що-що? — перепитав Грицько, бо всього не второпав.

— Неважливо. Обіцяй, поклянись, що будеш нищити цю погань на кожному кроці. Можеш не їсти, я тебе не примушую.

— Навіщо нищити, як не їси? — здивувався Грицько. — Чи я убивця який? У мене жінка, діти, ще біда яка вийде…

— Нічого не буде. Я за тебе заступлюся!

— Я й сам за себе заступлюся. Голками. Але від звіриного суду голками не врятуєшся. Йди, проспися, небоже, охолонь. І подумай, може, не так уже й миші винні…

— А хто з’їв?

— Гей, чоловіче, хоч і лис ти, але, видно, розуму маєш небагато. Молодий, звісно…

— Ти мені добалакаєшся… — погрозливо засичав Мацько, проте їжак знову сховався, і з-під колючок долинув глухий голос:

— Я тобі зла не бажаю. Поворуши мізками, може, щось у них складеться докупи… Сорока має хвіст довгий, хоча й обскубаний трошки. Новину вчора принесла, що ти якусь каверзу задумав. Правда, я не дуже повірив. Ти зроду- віку не був хитрим, дарма, що лис. Але всяке може бути, то я й не пішов на цю твою, як її…

— Виставку?

— Ага, виставку.

— Але ж Сорока така розумна. Та й хіба на мишей вона полює, щоб вони її слухали?

— Мишей? — їжак засміявся і висунув знову з-під колючок чорний писочок.

— На мишей вона не полює. Ну, й нездогадливий ти, брате? Живеш у лісі, а не знаєш, що все по ниточці йде: від мишей до Сороки, а від Сороки до…

— Ну, Сорока! — аж засичав лис. — Ну, я їй покажу! А я думаю, чого вона не з’являється… Курячих тельбушків нема. Я часу не мав, малював…

— От бачиш, — поважно мовив Грицько. — Спочатку за голову хапай, а потім за хвіст.

— Я побіг! — сказав лис, тремтячи від обурення.

— Ти краще тихенько… Може, усе й перемелеться. Не зв’язуйся з дурною Сорокою.

— Не вчи мене. Я сам зроблю, що треба!

— Почекай!

І коли лис озирнувся, їжак попросив:

— Не продай мене. Я тобі, як приятелеві…

— Не бійся, не скажу! — буркнув той.

Їжак Грицько довго дивився йому вслід, підвівшись на задні лапки, а тоді, зітхнувши, промовив:

— Ой, наробить він дурниць!

Наш лис ще потинявся по лісі, раз у раз позираючи на гілля дерев, але, крім старої Ворони, котра цілісінькими днями дрімала на дубі, настовбурчивши сіре пір’я, нікого не побачив. Ворона прожила на світі дуже багато, ніхто не пам’ятав її молодою.

Про себе Лис кляв Сороку, як тільки міг. Потрапила б вона йому на очі! Але, як на зло, ця тварюка щезла в невідомому напрямку, може, ловила десь такого, як він, довірливого лиса. Мацько вискалив гострі зуби і клацнув сонну муху.

Раптом йому здалось, що це був сон.

Що всі його картини висять на кущах і хтось просто пожартував. Мацько чимдуж побіг до свого помешкання. Але нічого не змінилось, тільки роса висохла на траві й листі. Таке не могло наснитись. То тут, то там валялися шматки паперу.

Лис ліг у затінку, примруживши очі. Хоч вушка його за звичкою стояли насторожі, йому було вже однаковісінько. Мацько хотів померти. За ним пожалів би хіба їжак Грицько, котрий, попри те, що надто статечний, загалом непоганий хлопець. Зрештою, може, він і мав рацію, коли говорив, що не треба лізти з власної шкури, а берегти ліс.

Лис важко зітхнув, здмухнувши з лапи павутинку, яку павуки чіпляли, де їм заманеться. Варто пролежати тут до вечора — вони б геть обснували його з хвоста до голови.

Тут Мацькові вуха впіймали шум крил і огидне скрекотання. Він розплющив одне око і помітив Сороку, що, крутячи зліва направо обсісубаним хвостом, наближалася до нього. Для більшої переконливості лис відкинув убік хвіст і надав своєму обличчю трагічного виразу самогубця.

Одним оком він крадькома слідкував за кожним рухом Сороки. Ось вона зупинилась, сіла на кущ і, побачивши «мертвого» Мацька, зіскочила на землю.

— Яка ганьба! — заскрекотала вона. — Яка ганьба для лісу! Через якісь там бездарні картини накладати на себе лапи!

Вона підійшла ще ближче, і лис затамував подих.

— А що про мене подумають? Він жив під моїм деревом. Яка ганьба!

Сорока боляче дзьобнула його в ніс, чого той не міг стерпіти. Блискавично розкривши пащу, Мацько вхопив Сороку і щосили здавив. А коли він випустив, та вже навіки склепила очі.

Він виплюнув пір’я і, похитуючись, пішов світ за очі.