Лялечка і Мацько

Розділ 9

у якому здогади Лялечки підтверджуються незаперечними фактами

Лис Мацько, безумовно, був найчарівнішим з лисів, які коли-небудь мешкали в цьому лісі. Тому ніхто досі не знає, чому йому забаглося викачатись у смердючій олійній фарбі. Злі язики подейкували, нібито лис вирішив ухилитися від сплати чималенького штрафу. І що, мовляв, узимку він пофарбується на біло, щоб стати непомітним на снігу, і тільки восени, коли всі дерева пожовтіють, буде схожий мастю на звичайного лиса.

Бідолашний Мацько! Його, найхоробрішого в світі лиса, звинуватили у боягузтві. Того, хто відважно кидався у сільські курники, хто, врешті, почав малювати, а це вимагає ще більшої відваги та сили духу!

Що ж, і таке буває. Опускаються лапи, серце переповнене розчаруванням. Навіть жити не хочеться, такий світ похмурий і сірий. Однак щось не вірить- ся, аби так було завжди. Сонячний день, звісно, минає швидше, ніж дощовий. Та коли лис каже під хлюпання дощу: «Сонце все-таки зійде», — будьте певні, що так воно й буде. І жаби, передчуваючи ясну днину, увечері співатимуть на болоті радісних пісень.

…Мацько підійшов до води і, здмухнувши комарів, що роїлися над озерцем, напився. Вода була холодна, як лід. І хоч риби в ній було сила-силенна, він не мав такого знаряддя, як дід.

Лис відпровадив діда аж на узлісся. Скрадався так тихо, що жодна гілочка не хруснула під лапами. Лісник, навпаки, з усіх сил тупав ногами в кирзових чоботях, аж зайці повтікали на другий кінець лісу, тремтячи з переляку, як осикові листки.

На узліссі стояла хатинка, а біля неї — копичка сіна. Тим сіном лісник підгодовував узимку лісових мешканців, коли снігу випадало забагато. Діл увійшов до хатинки, і невдовзі з комина піднявся сивий струмочок диму. До запаху диму домішався запах риби і ще якоїсь трави.

Невдовзі дід вийшов за хатини, тримаючи в руках горщик, закутаний білою шматиною. Знову запахло рибою, аж лисові засвербіло в носі. Лісник пошкутильгав стежкою до села. У нього була своя стежка, а в лиса — своя, і обидві стежки зустрічались на містку через річку. Проте лис з дідом ніде не сходились, крім лісу. И обидва були з цього задоволені.

Та сьогодні Мацько відчував дивне бажання. Отак би йти та йти за дідом, вдихаючи запах риби, кирзових чобіт і тютюну, слухаючи лагідний голос старого.

Лис почув гудіння, що весь час наростало, ніби сунула ціла хмара джмелів. Він метнувся під шипшиновий кущ, з якого осипався пахучий цвіт, і припав до землі. Літак пролетів над ним низько-низько.

— Чого б то я швендяв тут і чужі сіті рвав! — проскрипів чийсь голос. Та хто ще сіті розставляє, крім Павука?

— Йой, вуйку, не гнівайтеся! — лагідно озвався Мацько. — Так гуділо, що я мало не оглух.

— Літак?

— Літак, та все одно страшно. Ще впаде…

— Хе-хе-хе! — засміявся Павук. — Та се рідко буває. За моєї пам’яті такого не траплялося. Слухай, тобі нічим не пахне?

— Рибою, — зізнався лис. — І димом.

— Та я не про те! Літак нічим не побризкав?

Лис принюхався.

— Ні. А ви що, вуйку, нюху не маєте?

— Мав колись, та пропав. Добре, що сам залишився живий!

— Та що ви кажете?!

Лису дуже кортіло з кимось побалакати. Павука він трохи побоювався: той мав до біса очей, і від нього нічого не можна було втаїти. Ще й мав звичку вішати співрозмовнику липку павутину на вуха і хвіст.

— Гербіциди кляті, бодай їм добра не було, з літака сиплять нам на погибель. Нащо їм ті гербіциди, не знаєш?

— Ні, вуйку.

— Я теж не знаю, на яку звірину їх сиплють. Як нанюхався, то вже нічого не внюхаю. Раніше мушка була, як мушка, а тепер котру не вловлю, гербіцидом відгонить. Тьху! Якби те знав, то павуком не з’являвся б на світ! — зітхнув він, снуючи туди-сюди.

— Ой, вуйку, я так само волів би не бути лисом!

— А ким же тоді?

— Ким завгодно. Може, людиною, а може, кущиком зеленим, таким, як оце ми під ним сидимо. Нікому до нього нема діла: росте собі, цвіте…

— Як то нема нікому? А мені? — образився Павук. — Це, можна сказати, моя батьківщина.

«Ну, якби я був кущиком, то жоден павук не посмів би мене своїми сітями обсновувати!» — подумав лис, дивлячись, як Павук нахабно плете сіть довкола його хвоста, чіпляючи до навислої гіллячки.

— А добре було б, якби я людиною був? Усі б мене боялись…

— Ти що, здурів? Ті люди більше нас бояться, ніж ми їх!

— Як це, вуйку?

— Парканами, стінами від нас відгородились, рушниці позаводили, гербіциди сиплять. Усе тікають, тікають від нас. Бігають, мов навіжені. Я чого до лісу втік? Спокій. Ніхто мій кущ мітлою не вимітає, не миє, не вишкрібає. Сидиш собі, снуєш павутину, їси… Нікуди не варто поспішати. Усе, що треба, само до тебе приповзає і прилітає.

— О-ох! — зітхнув лис.

— Що таке?

— Я би вік отак сидів на сонячній галявині!

— Ну, це вже як кому. Мені більше в затінку подобається.

— Мабуть, краще бути кущиком, — вирішив лис.

— То ставай!

— Як ставай?

— Як хочеш, ставай. Кажи всім, що ти кущ. Диви, й повірять…

— Не повірять! Як не повірили, що я художник, то не повірять і в куща.

— Е-е, помиляєшся! Художник не кожному вгодить, а під кущиком кожен прихисток знайде.

— Які ви, вуйку, мудрі! — захоплено мовив лис. — Мені б ваш розум..

— То ставай павуком. Мух і на тебе вистачить. Якби не мотався так, то, може, й порозумнішав…

— Правда ваша. Але мені краще кущиком. Я би вже з місця не зрушився, тільки б щось їсти роздобув.

— Е ні, як вже кущ, то з місця не руш! — заперечив Павук. — Слухай, у тебе ж листя не по сезону!

— Яке листя? — не второпав Мацько.

— Шерсть, себто. Вона в тебе по-осінньому жовта.

— Руда.

— Один дідько, руде чи жовте. Лис не може бути зеленим, а для кущика влітку зелена барва якраз годиться. Ти б перемалювався, чи що…

— Я перемалююся так, що стану найсправжнісіньким кущем у лісі! Мені що! Я ж все-таки художник., — закричав лис, аж павутина порвалась.

— Ой, вуйку, вибачте!

— Нічого, нічого… То так за звичкою. Я вже поснідав і пообідав. Бувай здоров, кущику! *

— Бувайте, вуйку. Дякую! — шанобливо попрощався лис і, забувши, що він відтепер кущ, жваво вистрибнув на стежку.