Лялечка і Мацько

Розділ 5

У якому на бідолашного лиса готується страшна зброя, але, не зважаючи на це, той з’являється перед Лялечкою у всій красі

Мама привозила Лялечку кілька разів на село, однак тоді він був ще надто малий, щоб знайти собі приятелів. Ні в місті, ні в селі його нікуди не відпускали самого. У місті воно й зрозуміло: там можна заблукати чи під машину потрапити, але чого боятись у селі?

Бабця пообіцяла, що піде з ним на річку, коли він усе з’їсть за обідом і поспить. Він не одразу погодився на такі умови, але бабці вдалося його переконати. Хлопець крутився-вертівся, проте не міг заснути. Від його крутіння у бабці розболілася голова, й вона покликала діда.

Той задрімав було в холодку і прийшов з розкуйовдженою головою, в самих трусах. Лялечка заліз під ковдру й завмер. Дід був дуже смішний у своїх величезних чорних трусах, і хлопець занявкав.

— Я тобі понявкаю! — сердито сказав дід. — Сиди тихо, бо як ще раз прийду, то будеш, чоловіче, бідний!

— Та-ра-ба-ра! — огризнувся Лялечка.

Д і л уже звик до цього і пішов досипати. Він вважав, що людина може зрозуміти все за один раз, якщо вона розумна.

Лялечка й справді все зрозумів і притих. У шибку відчиненого вікна билась муха, зрідка кудкудакала курка чи цвірінькав горобець.

Хлопець не помітив, як заснув… Йому приснилося море. Велике-велике. Він іде з мамою берегом, йому дуже хочеться пити, але ніде немає води. Морська вода солона і пити її не можна. Лялечка ніколи не куштував морської води і хоче її спробувати. А мама не дає зачерпнути. Він виривається, та йому ніяк це не вдається. Море дуже шумить.

Лялечка прокинувся. Вода й справді шуміла, тільки її не було видно через заслонене вікно. Падав дощ, а це означало, що на річку вони не підуть. Доведеться сидіти в хаті. Але дощ перестав, і надвір його врешті пустили.

Лялечка стрибав через калюжі, а потім побіг до Славка. Той сидів на колоді за хатою, стругаючи гілку великим ножем.

— Що ти робиш? — спитав Лялечка, сідаючи коло нього. Славко йому дуже подобався. Він був такий розумний і нічого не боявся!

— Що, що! Рогатку роблю, не видиш?

Лялечка вже знав, чим до нього піддобритись, і підсунув йому цукерку.

Славко проковтнув цукерку, облизав липкі пальці й знову взявся за роботу.

— Мене баба била, — він задер холошу і показав на литці пухирці від кропиви. — Як виросту, я їй покажу…

І Славко сказав дуже погане слово. Лялечка ніяк не міг звикнути до цього слова — щоразу заплющував очі з переляку.

— Знаєш, нащо мені рогатка?

— Нащо? — спитав Лялечка.

— На лиса! Я стрельну в нього, то буде знати!

— На котрого лиса?

— На того, що кури краде. Тато видів удосвіта, як лис крутився коло стайні.

— Л-а, — кивнув Лялечка. — А ти його бачив!

— Ще ні, але я його припильную, а то він усі кури нам покраде… — і Славко знову сказав погане слово.

— А де він живе?

— Та в лісі, там, — і показав рукою. — Звідси не видно. Ходи, я тобі покажу. Хлопці побігли за хату, а звідти вузенькою стежкою поміж черешнями на горб. З горба було видно, як на долоні, городи, за ними річку, поле і далеко- далеко ліс, не зелений, а якийсь синій.

— Він звідти приходить, видиш?

— Виджу, — відказав Лялечка.

Вони посідали на траву й Славко взявся знову за роботу. Лялечці дуже кортіло попробувати стругати: він заздрісними очима дивився, як Славко вправно орудує ножем, йому вдома не дозволяли навіть підійти до ножа і сірників.

— Олежку, Олежку!

Славко озирнувся і пригнув голову:

— Твій дідо. Тікаймо!

Він швиденько скотився з горба в кущі. Лялечка не встиг зметикувати й обернувся, але Славко засичав знизу:

— Дурню, я кому сказав!

Лялечка теж покотився по мокрій траві вниз. Славко захіхікав:

— Диви, як шукає!…

Дід стояв на горбі, роззираючись довкола. Він був зовсім близько. Лялечка злякався і сказав:

— Може, вийдемо?

Славко затулив йому рота долонею, але вже було пізно. Дід помаленьку спустився униз, розсунув кущі й запитав грізно Лялечку:

— Ти що тут робиш? Ходи додому!

Він узяв його за руку, потягнувши за собою. Лялечка жалібно озирнувся на друга, а той пригрозив йому кулаком.

Лялечка натомість показав язика.

Удома Лялечці сказали сидіти й нікуди не йти. Бабця кудись пішла, залишивши онука на діда. Той дав йому поламану запальничку, а сам пішов фарбувати паркан. Лялечка побіг за ним і, роззявивши рота, дивився, як дідо вмочав пензлик у маленьке відерце з зеленою фарбою і водив по штахеті. Фарба не хотіла триматись і весь час стікала з потрісканої деревини.

Дідо спересердя плюнув:

— Оліфи дав забагато!

Лялечка теж плюнув і вимовив погане слово.

— Ти що сказав?! — дідо обернувся й обурено глянув на онука. — Ану, ходи сюди!

Хлопчик закліпав очима і втік

— Чекай, чекай, ще раз таке скажеш — відлуплю на чім світ стоїть!

Хлопець сховався за хатою. Не знати, що було б, якби діда не покликав сусід.

А потім прийшла бабця, й Лялечка, винувато ховаючи очі, поплівся за нею.

— Ба, а коли мама приїде?

— Скоро. Скучив за нею? — бабця поцілувала Лялечку та погладила його по голівці.

Того дня дідо так і не пофарбував паркана. Та й незабаром почало смеркати. Дід дивився новини по телевізору, а Лялечка сидів під хатою на маленькому стільчику, розглядаючи стару книжку з малюнками. Це йому швидко набридло, і він хотів було піти до хати, коли раптом почув шарудіння в кущах малини. Лялечка повернув голову, і очі його зустрілись з великими очима лиса. Живий лис був достоту такий, як на малюнках, хіба що більший. Рудий, аж червоний, з гострими вушками і темними лапками.

Так вони дивились один на одного добру хвилину. Лялечка боявся поворухнутись. Нарешті лис збагнув, що йому нічого не загрожує, й, здавалось, підморгнув Лялечці, тоді потягнувся до відерця із зеленою фарбою, взяв зубами дужку, підняв і, задкуючи, поліз у кущі.

Листя затремтіло, і лиса мов не було…