Лялечка і Мацько

Розділ 4

Лис так захопився малярством, що пропустив повз вуха мудру пораду Сороки. Усі ці плітки про хитру лисячу натуру не повинні були стосуватись найгеніальнішого серед лисів. Мацько щиро вболівав за свій рід, який потрохи миршавів та дрібнішав у цьому маленькому лісі. Він уважав, що має пробудити зачерствілі серця безжальним, однак шляхетним мистецтвом Майбутні картини снилися лисові, переслідували його на кожному кроці. Він не їв, не спав — тільки малював. За короткий час Мацько створив десяток полотен на теми лісового життя і цивілізації, що омивала їхній невеликий заповідник з усіх боків, як море омиває острів. Цей заповідник якраз і був конкретним витвором цивілізації, бо обмежував його мешканців. Мацьку не вистачало свободи. За день він міг оббігати увесь ліс — а далі що? Скажіть, що далі робити? Лисів небіж потрапив під машину, вибігши на дорогу. А зайці завжди вибігали пастися на поле, поласувати капустою, — і частенько потрапляли в людські руки. Якби Мацько не був таким хвацьким ловцем курей, його теж спіткала б така доля. Ніхто з його родини не насмілювався перетнути межу заповідника й податися до села, тому він вирізнявся серед них усіх.

До чого ж нудно було в цьому лісі, такому безпечному і малому, де всі про всіх знали, де навіть найменшу подію довго обговорювали, де тільки їли, спали й плодилися, через що ставало ще тісніше! Коли влітку цілими днями лили дощі, вода переповнювала маленьке озерце, і воно розливалось довкола. Чорна вода хлюпала під лапами і заливала нори… То були найсумніші дні в житті Мацька. Він лежав, скрутившись клубочком у норі, й похмуро чекав. Рано чи пізно сонце з’являлось, але чекати було нестерпно. Якби хтось навідався в цей час до Мацька, то, напевно, прийняв би його за божевільного. Раз у раз лис зітхав і бурмотів застудженим, хрипким голосом: «Сонце все-таки зійде…» Та знову зіхнувши, казав: «А як не зійде?» За хвилю знову нерозбірливо бурмотів: «Ні, сонце мусить зійти. Ще не було такого, щоб ціле літо падав дощ. А як буде?» У нього аж хололо в грудях: «Але чому це має статися тепер?» Отак утішав себе Мацько.

І справді, дощ минався. Лис готовий був терпіти сніг (у ньому так гарно качалося), але монотонний дрібний дощик доводив його до шаленства.

…На одній картині він намалював дерева до половини у воді. А на них безліч сорок. І більше нічого. Навіть листя не намалював на деревах — хай буде ще сумніше. Втім, лис заховав цю картину подалі, щоб не засмучувала. Навіщо ж він тоді таке намалював? — спитаєте ви. Найпростіша відповідь, либонь, буде така: комусь же треба розповісти про свої сумні почуття. Тоді й стане легше.

На хвилі смутного дощового настрою Мацько намалював власну нору, до якої налізло повно нахабних жаб, повитріщавши очі. Одне слово, у глядача такі картини викликали багато-багато думок. Що більше, то краще, вважав наш молодий художник. Коли дивишся, приміром, як заходить сонце чи падає листя, голова твоя повна різних думок, не завше радісних, але таке життя. У ньому не може завжди світити сонце і вічно стояти літо. Ні, Мацько таки був найнезвичайнішим з усіх лисів, що мешкали в цьому лісі.

Щоб зробити приємний сюрприз сестричці Мінці, він намалював її у заячій шубці. Сестра колись казала, що воліла би бути зайчихою: мовляв, їсти траву корисніше для здоров’я. Портрет Мінки вийшов чудовим, ледь насмішкуватим, і лис був певен, що вона оцінить його майстерність. Звісно, Мацько хотів, щоб родина ним пишалася, — хто цього не хоче! А далі в його вухах почало бриніти таке солодке слово, як «успіх». О, ні, він не переоцінював свого творчого здобутку! Річ у тім, що в лісі мешкали ще два художники: борсук Джума і щурик Альцест. Джума заробляв собі живописом на життя, малюючи самі лише баранячі стегенця й називаючи це криваве м’ясо натюрмортами. Ті мальовидла користувались великим попитом у вовків.

Натомість щурик Альцест міг похвалитися численними прихильниками серед мишей — лісових, польових та сільських. Його родичі, близькі й далекі, швидко переконали всіх, що сірий колір наймодніший і найпрактичніший.

Тепер зрозуміло, що Мацько не міг вчитися у художників, чиї картини йому не подобалися та яких він сам не поважав. Але йому страх як кортіло показати власні малярські вправи лісовим мешканцям. Сорока розповідала, що поміж людей приинято влаштовувати виставки, де кожен художник може показати свої картини й навіть продати. Чому б і йому не зробити щось подібне? Лис звик вирішувати усе сам за себе. Його картини — це лише його справа. Отже, він теж вирішив влаштувати персональну виставку. І вже уявляв собі, як усі наввипередки бігтимуть на неї, які виникнуть довкола картин гарячі суперечки, як лютуватимуть Джума з Альцестом. Не гаючи часу, Мацько написав оголошення, повісивши його на старій липі біля потічка.

Зміст його був такий:

Оголошення!!!

Художник Мацько (лис) хоче показати свої картини, написані у новій для Лісу манері, й запрошує всіх охочих відвідати виставку в післяобідній час.

Вхід безпечний!

Лис порозвішував картини на кущах поблизу власної нори, сів скромно під дикою грушею та й почав чекати відвідувачів. Хвіст його злегка тремтів від хвилювання.

Час минав, але ніхто з відвідувачів не з’являвся. Тільки вітер вряди-годи пробігав перед картинами.

А трапилося ось що: Лисові на лихо, Сорока першою побачила оголошення і була страшенно невдоволена його поведінкою. Хто він такий, щоб влаштовувати виставки, та ще й не порадившись із нею?! Не заручившись підтримкою видатних художників Джуми й Альцеста?! Бракувало, щоб увесь ліс зібрався під її помешканням і насмітив. Ще як почнуть уголос обурюватися цією мазаниною…

Сорока негайно кинулася до своїх упливових знайомих — кабанців Лорда й Мілорда, не забула і про художників Альцеста й Джуму, прохаючи в них захисту від безумця Мацька:

— Ви тільки уявіть, чого доброго можна чекати від лиса, та ще з таким неестетичним ім’ям! Напевно, він задумав щось недобре. А картини його просто жахливі. Вони відбивають апетит і сон. Уявіть, що буде з нашими малятами, коли вони це побачать! Він запросив на виставку всіх! Та сюди збіжиться село, уявляєте? Люди, коти й собаки…

Якщо Сороці вдалося злякати найавторитетніших осіб лісу, — хоча ті виказали радше обурення, але можлива поява людей, котів і собак вельми їх занепокоїла, — то що вже казати про Мацькову родину. Тут Сорока застосувала іншу тактику. Скорботно похиливши голову, вона благала не допустити загибелі їхнього сина, брата і небожа, на якого мають зуб найупливовіші особи лісу через його безсоромні картини.

— Мамо, — зойкнула Мінка, якій лис ще не встиг подарувати портрета,

— що подумає мій чоловік, коли дізнається, що мій брат малює непристойні картини?! У нього така відповідальна робота!

І від жаху прикрила очі пухнастим хвостиком із кінчиком, наче вмоченим у солодку сметанку.

Різних там їжаків, зайців, дрібну пташину Сороці було переконати ще легше. Тільки стара Ворона, котра на своєму віку набачилася чимало, хрипко каркнула:

— Пильнуй кр-раще свого облізлого хвоста!

І знову заплющила єдине жовте око.

Лис Мацько, художник, ні сном, ні духом не відав про інтриги, які плелися довкола його першої виставки. Гордість йому не дозволяла йти по когось і запрошувати на оглядини. Та й залишати напризволяще картини він також не міг. Тому він, скрутившись клубочком і накрившись хвостом, лишився ночувати надворі.

Тихо падала роса. Трава засріблилася від місячного сяйва. Стара груша порозпинала над лисом темне гілля. Такої пори, — а ще краще, щоб не світив місяць, — лис біг між кущів потаємною стежкою, блискавкою пролітав над асфальтованою дорогою, а там полем до річки, через вузьку кладку — в село.

Село пахло зовсім по-іншому, аніж ліс. Пахло молоком, гноєм, димом, людьми, псами, залізом… Утім, наш Мацько завжди безпомилково знаходив єдиний приємний і потрібний запах — запах курей.

Отак він заснув, натомлений за день, посміхаючись уві сні, як тільки вміють посміхатися лиси: лукаво і мрійно.

Щось його так приспало, що він не побачив і не почув перших відвідувачів його виставки: дві темні постаті. Одна широка, кремезна, а друга — маленька з гострим писком. Широка постать важко сопіла, а менша її зацитькувала:

— Тихо, тихо…

Щурик Альцест тремтів від холоду й страху. Він і борсук Джума трохи постояли перед лисовими картинами і, сипнувши під ніс лисові якогось порошку, щезли.

Мацько перестав посміхатись, але не прокинувся. Він не чув і не бачив, як сотні сірих мишей з цілого лісу й навіть з поля кинулись на його картини, жадібно рвучи папір. З темряви за ними слідкував Альцест, схвально скалячи дрібні зубки. Потім він писнув, і миші щезли.

Лис міцно спав, не відчувши навіть приходу світанку, коли все навколо почало сіріти, а безбарвне небо поволі заповнювалося хмарами. Він не почув, як із гущавини вийшов міцний опецькуватий дідок у ґумових чоботях і зупинився неподалік, посміхаючись у сивенькі вуса:

— Он де ти, голубе! Ну, спи, спи… Наморився, видно.

Лісник удосталь намилувався сплячим лисом і обережно, намагаючись не тріщати хмизом, пішов собі далі.