Лялечка і Мацько

Розділ 7

у якому йдеться про всяку всячину, а також про те, яку роль може зіграти риба з лісового озерця

Лис став диким і несамовитим. Після стількох днів творчого натхнення він знову відчув той голод, який відчувала кожна істота в лісі.

Мацько ніяк не міг насититись. Кожнісінького вечора навідувався до сільських курочок, і врешті так розперезався, що люди змушені були відв’язувати на ніч своїх псів, і одного разу ті добряче полатали лисові боки. Мацько відлежувався в норі, але, якщо раніше він віддавався глибоким філософським роздумам, то тепер у голові його зринали тільки криваві апетитні видіння.

Якось до лиса навіть з’явилася сестричка Мінка, як завжди вишукана й елеґантна. Принесла хворому щільника.

— Ми такі раді, такі раді, — щебетала вона, — що ти нарешті почав провадити гідне життя. Приходь до нас у гості. Братику, будь обережний! Прошу тебе… Ми так переживаємо, щоб з тобою чогось гіршого не трапилося!

Лисичка грайливо провела пухнастим хвостиком по носі Мацька і побігла додому, навіть не вислухавши рідного брата.

Проте наступного дня лис не впізнав своєї ніжної сестрички. Вона увірвалась до його помешкання, наче фурія, тягнучи за собою чоловіка Маркіяна.

— Яка ганьба! — закричала вона, гнівно блискаючи очима. — Що ти накоїв, негіднику?! Тебе викликають до суду! Подумати тільки, ти з’їв Сороку!

Мацько хотів сказати, що він нізащо у світі не їв би тієї старої брехухи, але Мінка почала вищати, а її виску лис боявся більше, ніж суду.

Маркіян терпляче вичекав, коли дружина врешті замовкне, й офіційним голосом адвоката почав:

— Коли щиро розкаєшся, тобі пом’якшать вирок…

— Вона мене оббрехала! — випалив лис.

— Так… А докази? Свідки? Зрештою, ти міг звернутися до нашого суду.

— До суду?! — зойкнула Мінка, бо ж її чоловіченько працював у тому суді, й вона чудово знала, що там відбувається й у скільки обійдеться родині витягти брата-халамидника з неприємної історії.

Та вона швидко оговталась і кволим голоском промовила:

— Вибач, любий… Це все нерви. Я була у Вовка без твого відома. Він люб’язно пояснив мені суть справи. Сорока не винна: вона діяла для загального добра.

— Ну, це не міняє справи, — почухав Маркіян вухо. — Більше того, це її ускладнює. Повір, Мацьку, я щиро тобі співчуваю, але закон є закон.

Приголомшений Мацько мовчав. Сестра знову заголосила:

— Я цього не переживу!

І зомліла. Прийшовши до тями на березі струмка, Мінка розплющила очі й сказала несподівано твердим голосом:

— Якщо я помру від ганьби, можеш не приходити на мій похорон! Мацько чудово знав характер сестри, тому спокійно чекав, що буде далі.

А от Маркіян не на жарт перелякався і забелькотів:

— Не вмирай, любонько! Не покидай нас!

Мінка розплющила очі:

— Якщо ти нічого не придумаєш, я помру зараз же!

— Ради тебе я зроблю все, що завгодно! — ридаючи, видушив з себе Маркіян.

— Обіцяєш?

— Обіцяю!

— Поклянись!

— Клянусь!

— Гаразд, любий. Я тобі вірю. А зараз підемо додому, а то ви мене так облили водою, що я, чого доброго, схоплю запалення легень.

Отож, слухайте, що було далі. Наступного дня Мінка прийшла знову, елегантна і самовпевнена.

— Як твоє здоров’ячко? — запитала вона.

— Добре, — відповів пригнічений лис.

— А гарно я вчора зомліла? ж засміялась, показавши білі зубки, сестричка.

— Маркіян усе влаштував. Виявляється, Сорока померла від серцевого нападу. Є свідчення лікаря. Але ти за самовільне влаштування виставки караєшся штрафом у розмірі тридцять курей. Сам розумієш, це скоріше не штраф, а подарунок. Вовк дуже незадоволений. Сорока завжди була в курсі справ…

Мацько мовчав.

— Чого ти не радієш? Що таке тридцять курей у порівнянні з тим, що тебе могли вигнати з лісу?

— Ну й нехай, — буркнув лис.

— Запам’ятай, — лукаво пригрозила лисичка, — ти й переді мною в боргу!

— Добре, — неохоче мовив Мацько. — Мені все одно. Можу намалювати твій портрет.

— Красно дякую, ти зробиш мені більшу приємність, якщо взагалі не візьмешся до малювання! Коли б ти мав талант, то міг би прославити родину. До речі, я вже замовила свій портрет маестро Альцесту. У сірих тонах. Це зараз наймодніший колір. Такий шляхетний! І нагадує мені дитинство, коли ми з тобою ще не мали шерсті, а були вкриті сіреньким пухом. Між іншим, я чула, що в тебе є якісь окуляри…

— Я їх загубив, — сухо відповів лис. Слова сестри зачепили його за живе.

— Шкода… — зітхнула Мінка. — Ну, гаразд, я побігла! Видужаєш, берися за виплату штрафу.

Ні, лис не загубив своїх окулярів. Він запорпав їх у куряче пір’я. Втім, після того, що трапилося, Мацько не мав бажання в них дивитись.

Охлялий після хвороби лис вирішив прогулятись. У голові ще трохи паморочилося від слабкості. Сумний та пригнічений ішов Мацько лісом, забувши навіть відповісти на привітання Білочки, яка співчутливо дивилася на нього із сосни. Вряди-годи він сідав відпочивати, без цікавості дивлячись, як у траві снують меткі руді мурахи. Отак він дістався до озерця з темною, аж чорною водою. Озерце було в глибокій улоговині. Навколо росли дерева, але після довгих дощів вода сягала їхніх стовбурів, погрожуючи затопити ліс.

Мацько дійшов до берези, що нависала над озерцем, і аж присів від несподіванки. Біля самої води у височезних чоботях стояв лісник і закидав довгого гнучкого прута — вудку. Час від часу він витягав сріблястих рибин і кидав їх у відерце з водою.

Лис, припавши до землі, не спускав очей з риби. Як йому хотілося їсти! Аж слинка текла. Коли дід знову витяг рибку, лис не втримався і тихенько дзявкнув. Дід обернувся й засміявся:

— А, то ти, волоцюго! Що, вже кури набридли? Рибки закортіло?

Лис хотів утекти, але невидима сила прикувала його очі до відерця з рибою. Він знову дзявкнув і вдарив хвостом по землі.

— Ну й ну! — здивувався дід. — Скільки лісникую, ще-м не видів, щоб лис хвостом молотив!

На підтвердження його слів Мацько ще енергійніше пометляв хвостом.

— На, бери вже, коли ти такий ґречний!

Дід кинув лисові рибку, і той спіймав її на льоту. Так само з’їв другу і третю.

— Досить з тебе!

Лис жалібно заскавчав. Дивився на діда таким поглядом, що тому аж страшно стало.

— Тьху, маро! — дід перехрестився, однак лис не зник. — На ще одну рибу, тільки не дивись такими очима! Бігме, заговорить по-людському…

Лісник хутенько зібрав пожитки й пошкутильгав геть, бурмочучи щось про себе.