Я зміркував, що міг би й не їхати з ними…
Було ще доволі рано, за четверть десята. Не збавляючи ходу, ми проминули Куйябу і викотили за місто. Через кілька хвилин Айлтон спинив «Фольксваген» на стоянці ліворуч від двоповерхової чистенької будівлі аеропорту.
— Ну от і все, — тихо промовив натураліст. — Час прощатися…
Я мовчки кивнув, блукаючи очима по заставленому автомобілями майданчику стоянки.
«Можна було й не пертися в аеропорт», — знову подумав я. Душу ятрило гнітюче відчуття. Фактично, я чудово знав усі наступні події наперед.
Мої товариші, сміючись та обмінюючись жартами, висипали на розіпрілий асфальт і взялися розтягати речі з багажника.
Бразилець провів наш гурт до приміщення терміналу, зупинившись перед самим входом. Розпочалась стандартна процедура прощання: кожен по черзі обіймався з Айлтоном, розсипався у подяках та запевненнях вічної дружби. Бразилець бажав нам щасливої дороги і наполегливо прохав приїхати в Пантанал ще раз, обов’язково в сухий сезон, обіцяючи знайти і показати ягуара.
Зрештою останні слова вичерпались, процедуру було дотримано, після чого лишалося хіба розвернутися й піти. Проте ніхто не рухався з місця.
— Ви вже вирішили, в яке місто полетите? — перервавши мовчанку, спитав провідник.
Алекс, Дімон та Лаврентій перестали посміхатись і подивилися на мене. Раптово я усвідомив, що вони вже давно прийняли рішення про те, куди поїдуть.
— Куди? — коротко спитав я українською.
— Натал, можливо, Ресіфе — мовив Саня. — Там спробуємо орендувати машину і спуститися на південь до Сан-Сальвадору та Ріо. Ти з нами?
— They’re going to the Eastern coast [52], — сухо відказав я Айлтону, несвідомо втуливши наголос на слові «they».
— Поїхали, — встряв у розмову Дімон, — хоч нормально відпочинемо, а то ці довбані джунглі мені вже осточортіли…
Між нами знову провисла ніякова мовчанка. Момент був не вельми приємним. Усі розуміли, що я не маю ніякого бажання летіти в Натал, однак ніхто не наважувався першим заговорити про поділ компанії.
— Давайте спочатку дізнаємось, скільки коштуватимуть квитки, — я поки що ухилявся від прямої відповіді.
Мої товариші поскидали сумки на підлогу і відрядили Лаврентія до стійок авіакомпанії «Gol» — бюджетних бразильських авіаліній. Хвилин за п’ять посланець повернувся, доповівши про результати вивідків:
— Прямих рейсів на узбережжя нема. Всі польоти йдуть через Сан-Паулу або через Бразиліа, столицю. Найдешевші квитки до Наталу.
— Скільки?
— Триста шістдесят п’ять баксів з людини. Виліт сьогодні о першій годині дня. Якраз встигаємо.
«Файний такий лоукост у Бразилії», — подумки відзначив я. Хоча, з іншого боку, країна сама по собі чималенька, вважай, як уся Європа, авіакомпаній небагато, от вони й луплять ціни, від яких стає млосно і починають смикатися вуха.
Далі я не вагався.
— Я не лечу з вами. Це надто дорого. Крім того, мені нема чого робити на курортах Атлантики.
Лаврентій байдуже стенув плечима. Саня дивився кудись убік і мовчав.
— І куди ти тепер попростуєш? — з легким відтінком презирства, поцікавився Дімон. — Знову на болота?
— Піднімусь до Чапади, а потім спускатимусь на південь в напрямку Кампо-Ґранде, Боніто і далі аж до водоспадів Фоз-ду-Іґуасу на кордоні з Аргентиною. Наприкінці, можливо, поваляюсь трохи на пляжах Санта-Катарини, але днів три-чотири, не більше.
Більшість з цих слів нічого не говорили Алексу і товаришам, за винятком хіба славнозвісних водоспадів Фоз-ду-Іґуасу. Це єдине, за чим вони могли б пожалкувати.
— Я лечу з ними, — ледь чутно промовив Алі, наблизившись до мене.
— Я зрозумів, — махнув я головою. — Ну, мені пора.
Прощання зайняло значно менше часу, ніж розставання з провідником. Ми лиш потиснули один одному руки, після чого мої товариші поспішно почвалали до офісу «Gol» купувати квитки. Я закинув рюкзак на плечі і, не оглядаючись, вийшов з аеропорту. Айлтон якраз заскочив у фургон і почав розвертатися, вирулюючи до виїзду зі стоянки. Я гукнув його, він не почув. Тоді, привертаючи увагу, замахав рукою над головою.
— Щось трапилося? — бразилець виткнувся з вікна машини.
— Я залишаюсь. Не хочу летіти в Натал.
— Добре, — всміхнувся натураліст; він усе чудово вловив.
— Підкинеш назад до міста? Я пересиджу день у Куйябі. Хочу відійти трохи від Пантаналу, перед тим, як пертися в Чападу.
— Звісно, — Айлтон жестом запросив мене всередину. — Застрибуй! Якщо хочеш, я дам тобі адресу непоганого хостелу в Чапада-дос-Гуймараньєс.
— Буду вдячний.
Я закинув наплічник на вільне сидіння в салоні, а сам заскочив на крісло поряд із водієм. Бразилець відпустив стоянкове гальмо і плавно натиснув педаль газу. Ми помчали, весело шурхочучи шинами по вогкій дорозі, назад у Куйябу.
Наступний тиждень моїх поневірянь Бразилією можна описати одним єдиним словом — дощ.
Як і планував, я дістався до Чапада-дос-Гуймараньєс [53]. Заповідник знаходиться на відстані шістдесяти кілометрів на північний схід від Куйяби, але на цілих вісімсот метрів вище від Пантаналу. Він славиться глибоченним каньйонами, швидкими річками, дивною місциною під назвою Portao do Inferno [54], котра колись слугувала в’язницею, а також височенним 86-метровим водоспадом Veu de Noiva [55]. На жаль, нічого з перерахованого вище я так і не побачив.
Після мого прибуття все поселення та околиці Чапада-дос-Гуймараньєс накрив такий густий туман, що я не міг бачити далі власних пальців на витягнутій руці. Попри це, я таки спромігся надибати якогось місцевого аборигена, який провів мене до Veu de Noiva, однак усе, що я назирив, це двометровий струмінь води, котрий з гуркотом виривався з масної молочно-білої мли, що стискала простір до кількох метрів навкруг мене. Більше нічого не прозиралось.
Я сподівався перечекати негоду.
Відсутність туристів та мандрівників, цілком закономірна для «low season», призвела до того, що більшість населення Чапади просто кудись зникло. Через це містечко нагадувало мені місто привидів з голлівудського фільму жахів: напівпорожнє, лячне й тихе, щільно засотане густим непроникним туманом. Хостел, який порекомендував Айлтон, дійсно виявився хорошим, однак окрім мене в ньому взагалі не було постояльців. Аби не сидіти на рецепції всю ніч, власник нічліжки просто замикав мене на ніч і йшов собі спокійно додому. Я подовгу не міг заснути, женучи геть із голови моторошні думки про те, що лежу сам один посеред чималої темної будівлі, оточений двома десятками порожніх кімнат.
Будучи у Чападі, я вдруге в житті чи не впритул підступив до смертоносних і непрохідних амазонських джунглів. Справжній Амазонас починався зовсім поряд (за бразильськими мірками, звісно) — за дві сотні кілометрів на північ. Роздивляючись кудлаті ліси з дороги, що вела до Чапади і подекуди нависала над вісімдесятиметровим проваллям, я думав про те, що знову не можу просунутися далі ні на кілометр. П’ять місяців тому я точнісінько так само стояв на іншому боці континенту, в Еквадорі, відразу за відрогами могутніх Анд, і дивився на таку ж непроникну гущавину, справжнє засилля дикої природи. Велетенські незаймані території, що охопили заледве не чверть континенту, ще й досі таять у собі безліч таємниць і служать притулком для диких племен, котрі нічого не відають про існування розвинутої цивілізації. Я розмірковував про те, що з часу колонізації Південної Америки поміж цими двома місцям — Пуно в Еквадорі та Чапада у Бразилії — людей зникло, напевно, не менше, ніж під час найстрашнішої пошесті чуми у Європі. Однак я розумів, що сунути туди свого носа поки що рано. На все свій час…
Вечором другого дня моє терпіння вичерпалось. Я зібрав нечисленні бурлацькі манатки і рвонув назад у Куйябу.
Над столицею штату Мату-Гросу повзли важкі хмари, час від часу чвіркаючи згори короткими холодними зливами. Я пересів на інший автобус, що прямував до Кампо-Ґранде, головного міста провінції Мату-Гросу-ду-Сул, проте втекти від дощу не вдалося. В Кампо-Ґранде із хмар безперервним потоком лилася вода…
Провівши ніч у столиці Мату-Гросу-ду-Сул, я зрозумів, що вирушати в Боніто немає сенсу. Відтак, плюнувши на все, взяв квиток на нічний автобус і ввечері того ж дня виїхав до містечка Фоз-ду-Іґуасу на півдні Бразилії. Воно знаходилось майже на вісімсот кілометрів південніше за Кампо-Ґранде.
Якщо вірити прогнозу погоди, дощ туди не діставав.
Як це завше буває, я розплющив очі через те, що автобус спинився. Ноги затекли, спина неприємно поколювала, проте, визирнувши крізь вікно, я посміхнувся. Понад будинками з іншого боку вулиці висіло розпашіле вранішнє сонце. Я задер голову вище, прискіпливо вишукуючи хоча б якісь сліди хмар, але жоден білий мазок не розбавляв кришталеву чистоту неба.
Заспані розм’яклі пасажири підводилися з місць, забирали поклажу і шикувались перед виходом. Я зрозумів, що ми прибули в Фоз-ду-Іґуасу.
Насправді цей розділ мав би бути про Іґуасу, якого називають королем усіх водоспадів планети.
Фоз-ду-Іґуасу — це ціла низка сполучених між собою великих водоспадів, розташованих на відстані десяти кілометрів на південний схід від бразильського міста з такою ж, як і у водоспадів, назвою. Власне, назва походить від словосполучення «y-uasu?», що на мові індіанців гуарані означає «велика вода». Вони знаходяться на річці Іґуасу, одній із приток Парани?, котра в даному місці слугує кордоном між Бразилією та Аргентиною. Оскільки кордон між двома країнами проходить точно по фарватеру річки, більшість водоспадів належать Аргентині (здіймаються на західному березі). При цьому, найкращі види (оглядові точки) на колосальні струмини води, що зриваються з височенного плато, належать Бразилії. Виходить так, що, фактично, не маючи у своїй власності водоспадів, Бразилія заробляє на них у п’ять разів більше, ніж сусідня Аргентина.
Увесь комплекс включає в себе 275 водоспадів, які простягаються загалом на 3 кілометри. Вода спадає з висоти 70-80 метрів. Науковці підрахували, що в середньому за одну секунду з плато падає 1746 м3 води! Таким чином Фоз-ду-Іґуасу є чи не найбільшими у світі, переважаючи африканський водоспад Вікторія по довжині і американську Ніагару по висоті (щоправда, поступаючись останній по величині потоку). Водночас, всі поціновувачі водної краси в один голос заявляють, що габарити Фоз-ду-Іґуасу аж ніяк не є їхньою головною принадою. Насправді ці водоспади однозначно вважаються найгарнішими у світі.
Найбільш вражаючою частиною Фоз-ду-Іґуасу є Горлянка Диявола (Garganta do Diablo) — U-подібна ущелина висотою 82 метри, шириною 150 метрів та довжиною 700.
Повторю: цей розділ міг би бути цілком і повністю присвячений наймальовничішим водоспадам світу. І він таким і був би, коли б я був зоологом, ботаніком, істориком, художником чи, на лихий кінець, звичайним письменником. Однак проблема в тому, що я є фаховим інженером, тому замість насолоджуватись солодкими оповідками про запаморочливі і, певно, найгарніші водоспади у світі, я розказуватиму вам про… дамбу «Ітаіпу», найбільшу гідроелектростанцію світу.
Саме у Фоз-ду-Іґуасу я вперше за весь час подорожі дорвався до нормального Інтернету. Тож, щойно занурившись у світову павутину, надибав купу листів, зміст переважної більшості яких зводився до одного: як там, чувак, бразильські дівчата? Всім моїм товаришам (не варто, мабуть, казати — всі вони чоловічої статі) страх як кортіло довідатися, чи я вже кого «замутив», чи «щипав когось за попку» і «як вони, у порівнянні з нашими». На що я чесно відповідав, що за два тижні, проведені в Бразилії, бразильських дівчат ще не бачив. Зате, з гордістю повідомляв товаришам, я мав щастя спостерігати майже дві сотні кайманів різної величини (одного з яких хапав власними руками в кущах на узбіччі Транспантанейри, а інший жив у басейні поряд з нашою халупкою, щоранку підозріло спостерігаючи за тим, як я чищу зуби), чотири чи п’ять бразильських ему, зграю капібар, штук десять сірих лисиць, три тукани, сім чи вісім велетенських блакитних папуг, кілька десятків мавпочок, два оцелота, дві гігантські річкові видри, прісноводну черепаху, тапіра та одного прудкого панцерника (щоправда, останнього лише мигцем — він, зараза, носиться по плавнях, наче контужена зебра). На завершення листа я додавав ремарку про те, що в Ріо не був і не збираюся, а на даний момент маю намір поїхати й подивитися ГЕС «Ітаіпу». Суть усіх електронних повідомлень, що надійшли у відповідь, зводилась до одного: «Чувак, ти безнадійний».
Цикада. Таких повно у джунглях Пантаналу та в лісах навколо Фоз-ду-Іґуасу Але вас, шановні читачі, я покваплюсь заспокоїти. До бразильських дівок ми ще доберемося і ви матимете достатньо часу посмакувати моїми описами бразильської жіночності та краси.
А зараз повернімося до більш важливих речей, а саме — ГЕС «Ітаіпу».
Дамба «Ітаіпу»
На річці Парана, за 14 кілометрів на північ від міста Фоз-ду-Іґуасу, височіє виняткова, неймовірна і просто фантастична будова — дамба «Ітаіпу» — найбільша гідроелектростанція на планеті. (Дехто, щоправда, стверджує, що найкрупнішою ГЕС світу є китайська дамба «Три ущелини» на річці Янцзи, однак, по-перше, вона досі не виведена на запланований максимум потужності, а по-друге, «Три ущелини» не є монолітною станцією, фактично, складаючись із кількох дамб. Через це ГЕС «Ітаіпу» є одноосібним і беззаперечним рекордсменом за кількістю електроенергії, що генерується одиночною дамбою, так званою «single dam».) Більше того, за станом на 2010 рік «Ітаіпу» є найбільшою світовою електростанцією, порівняно з усіма іншими енергетичними станціями будь-якого типу, в тому числі й атомними.
Дамба має довжину 9 кілометрів і висоту 65-поверхового хмарочоса (більше 200 метрів). Вона розташована на кордоні між Бразилією та Парагваєм і обслуговується обома країнами одночасно (спеціально для цього засноване спільне підприємство «Ітаіпу Бінасьйонал»). Встановлена електрична потужність станції — 14 ГВт (чотирнадцять гігават або чотирнадцять тисяч мегават електроенергії!). Електроенергія генерується двадцятьма енергетичними блоками по 700 мегават кожен. Десять блоків належать Бразилії, десять — Парагваю. Умовна розділювальна лінія проходить точно посередині дамби. Такий поділ забезпечує майже 22% потреб Бразилії і майже повністю (90-93%) покриває парагвайські потреби в електриці. Для порівняння: встановлена потужність найбільшої європейської атомної станції, якою є Запорізька АЕС на території України, всього лиш 6 ГВт. Потужність «Ітаіпу» на 20% більша за сумарну встановлену потужність усіх діючих українських атомних станцій.
Бетону, котрий витратили на будівництво дамби «Ітаіпу», вистачило б на швидкісне шосе з двома смугами в кожному напрямку від Києва до Лісабона. Попередня вартість будівництва оцінювалась у 4,4 мільярди доларів, однак реальна вартість гідроелектростанції на момент завершення будівництва становила, за різними джерелами, від 15 до 18 мільярдів.
З метою популяризації науково-дослідницьких програм, що проводяться на базі «Ітаіпу», а також різних природоохоронних проектів, пов’язаних зі станцією, бразильський уряд вельми охоче організовує екскурсії для всіх, хто має бажання подивитися зблизька на бразильсько-парагвайське технічне чудо світу.
«Ітаіпу» розташовується на самому кордоні — ліворуч від входу на електростанцію (якщо стояти обличчям до нього) простягаються шлагбауми та блокпости бразильських прикордонників. Спершу в невеликому мікроавтобусі я дістався з Фоз-ду-Іґуасу до воріт найбільшої світової ГЕС. Мене відразу зустріли працівники «Ітаіпу» і провели в гест-холл, де я очікував на початок екскурсії, роздивляючись світлини, що відображали різні етапи будівництва дамби. Зрештою мене і кількох інших відвідувачів запросили в кумедний електромобіль, в якому півтори години возили по станції.
Насамперед ми піднялися на найвищу точку і проїхалися вздовж верхнього краю височенної дамби. Було незвично й страшно спостерігати праворуч від себе спокійні, ледь збурені брижами води штучного озера (до них, здавалося, можна дотягнутися рукою), а у той же час ліворуч зяяла страхітлива бетонна прірва, з якої десь далеко внизу випиналися двадцять масивних труб, кожна з яких сягала кілька метрів у діаметрі. Я уявив собі, що може статися, якщо в основі дамби з’явиться невелика тріщина. Неосяжна маса води, що нині стримується колосальною бетонною стіною, за лічені хвилини рознесе ГЕС на друзки. Звісно, така ситуація з технічної точки зору є абсурдною і абсолютно неможливою (навіть у випадку теракту абощо), проте…
Як виявилось, мені страшенно пощастило. Через часті і сильні дощі, які передували моєму візиту, рівень Парани відчутно піднявся, через що операторам довелося відкрити один з бокових шлюзів дамби, аби спустити надлишок води. (Всього таких шлюзів є чотири, проте навіть один відкривається дуже рідко; зазвичай вся вода пропускається через турбіни.) Просто на моїх очах грандіозний і шалений потік спіненої рідини виривався через розчинений шлюз, нісся вниз похилою рампою, потім підскакував на кілька метрів увись [56] і з вибухоподібним гуркотом вливався у річку.
Після того мене провели в надра дамби: спочатку в турбінний зал, котрий за розмірами не поступається ангару, де збирають сучасний «Boeing-777», а згодом — у машинне відділення, де я на власні очі побачив вал однієї з турбін. Величезна лискуча сталева колона вистромлювалась зі спеціального чавунного кожуха на даху машинного відділення і впиралася у велетенський підшипник (точніше кажучи, «підп’ятник», оскільки вал мав вертикальне розміщення). Сталево-сіра колона сягала двох метрів у діаметрі і оберталась зі швидкістю 3000 об/хв! А оскільки вал ротора турбіни виготовлений надзвичайно точно, колосальна швидкість обертання просто не відчувалася. Могутній ротор лиш тихо шурхотів і тьмаво поблискував у холодному світлі неонових ламп.
Завершилась екскурсія за пультом керування — мозковому центрі станції, який знаходиться вглибині дамби. Приміщення чимось нагадувало апаратну українських АЕС: така ж сила-силенна кнопок, датчиків, моніторів, сигнальних ламп та циферблатів, поміж якими проходжаються вдягнуті у світло-блакитні халати інженери. Акурат посередині центру керування на підлозі проходить чітка червона лінія. Вона позначає кордон між Бразилією та Парагваєм. Інструктор, який супроводжував мене по «Ітаіпу», розповів, що кожна зміна нараховує однакову кількість бразильців та парагвайців, і розмовляють вони між собою на дивній суміші іспанської та португальської з додаванням безлічі англійських технічних термінів. Оскільки близився Новий рік, посеред апаратної, точно на кордоні між двома країнами навіть поставили ялинку.
Важко описати словами те враження, що справила на мене, інженера-енергетика за освітою, ГЕС «Ітаіпу». Я безсилий, адже єдина можливість повною мірою оцінити монументальність та грандіозність дамби — побачити її на власні очі. Під час навчання в університеті мені доводилося проходити практику і на Рівненській, і на Хмельницькій АЕС. Звісно, я не ядерник, я лиш звичайний енергетик, а тому до реактора доступу не мав. Зате у турбінному залі мені довелося побувати не один раз. Пам’ятаю, наскільки я був вражений, коли на третьому курсі вперше потрапив у турбінний цех одного з енергоблоків Рівненської АЕС. Одначе після відвідин «Ітаіпу» я зрозумів, що українські атомні станції — це лиш недолугі карлики у порівнянні з бразильсько-парагвайським гігантом. Ви навіть не уявляєте, скільки сил було затрачено, скільки розрахунків проведено, скільки людської енергії всаджено між тим днем, коли в чиїйсь голові виник напівбожевільний задум найбільшої дамби світу, і моментом, коли відкрили перший шлюз і вода під натиском понеслась на лопатки першої турбіни…
Та чи було воно того варте?
Дати однозначну відповідь доволі складно.
ГЕС «Ітаіпу» продукує 95 терават-годин екологічно чистої електроенергії щорічно, при цьому не використовуючи горючих вуглеводнів або ж ядерного палива. Для того, щоб виробити аналогічну кількість енергії на ТЕЦ, потрібно було б спалювати 434 тисячі барелів нафти (або відповідну кількість газу) щодня протягом року! Гадаю, і Парагвай, і штат Парана в такому випадку не бачили б сонця через колосальні викиди продуктів згоряння в атмосферу, основним серед яких був би сумнозвісний «парниковий газ» СО2.
Однак будь-яка медаль має дві сторони. Багато хто критикує дамбу, наголошуючи на тому, що під час будівництва було затоплено 700 км2 унікальних лісів. Декілька видів рослин практично повністю зникли з лиця планети. Багато поселень Гуарані були зруйновані, опинившись глибоко під водою. Окремі науковці застерігають, що велетенське штучне озеро, яке утворилось після спорудження дамби, може призвести до разючих змін клімату в регіоні. Хто правий, критики чи заступники «Ітаіпу», зможе розсудити тільки час.
Утім, попри всі спірні питання, дамба «Ітаіпу» є, без перебільшення, монументальною спорудою. Добра чи погана, вона є яскравим символом нашої цивілізації, символом сили людської думки, розвитку та прогресу, а заразом і стилю нашого життя. Людина — єдина істота на планеті Земля, котра радикально змінює світ, що її оточує. «Ітаіпу» напрочуд чітко демонструє, наскільки сильними є ці зміни.
Принцип роботи гідроелектростанцій
Гідроелектростанція використовує енергію водяного потоку. На противагу ГЕС, в атомних станціях використовується енергія, що вивільняється при розпаді атомів, наприклад, урану, а на теплових — енергія, що виділяється при спалюванні горючих вуглеводнів: мазуту, газу тощо.
Для роботи ГЕС зазвичай будують дамбу. Вона перекриває русло річки, таким чином створюючи напір води. Воду, яку забирають з вершини греблі, подають на лопатки турбіни, котра обертає ротор генератора, таким чином продукуючи електроенергію. Гідроелектростанції мають безліч переваг. Зокрема, їхні турбіни можуть працювати в будь-якому діапазоні потужностей, що дозволяє регулювати вироблення електроенергії залежно від потреб споживача, річки самі по собі належать до відновних джерел енергії, ГЕС не забруднюють навколишнє середовище, в середньому собівартість виробітку електроенергії вдвічі менша, ніж на ТЕС.
10 листопада 2009 року (трохи більш ніж за місяць до мого візиту на станцію) через сильний шторм, який накрив увесь бразильський штат Парана та половину Парагваю, передача електроенергії від «Ітаіпу» раптово обірвалась. Ураганний вітер пошкодив три основні високовольтні передавальні лінії (сама ГЕС не постраждала). Аварія призвела до масових відключень електроенергії, повністю зануривши в темряву весь Парагвай, а також залишивши на кілька годин без світла Сан-Паулу, Ріо-де-Жанейро, Еспіріто-Санто та інші бразильські міста. Загалом знеструмленими залишилося майже 50 мільйонів людей.
Ця аварія продемонструвала, наскільки вразливою є людська цивілізація і наскільки сильно ми залежимо від наших машин. Бразилія дещо менше постраждала від аварії, проте Парагвай, котрий не мав резервних джерел енергії, виявився повністю паралізованим. Життя в країні фактично припинилося.
Перший раз, як ви зрозуміли, я потрапив у Парагвай, просто перейшовши на парагвайську половину станції «Ітаіпу».
Трохи згодом, повернувшись до Фоз-ду-Іґуасу, я дізнався, що насправді у Парагвай (тобто у Парагвай по-справжньому) потрапити не так і важко. Для цього достатньо перебратися через Парану мостом Ponte da Amizade. З іншого боку річки, на парагвайському березі розкинулося прикордонне містечко під назвою Сіудад-дель-Есте. Більше того, багато бекпекерів, що стирають сандалі на трактах Бразилії, саме так і роблять, додаючи до різноманіття своїх поневірянь один день у Парагваї.
Чесно кажучи, ідея належала не мені. Мене підмовили попертися в Сіудад-дель-Есте Хесус, кумедний низькорослий португалець із лицем топ-моделі з обкладинки якого-небудь жіночого журналу та з кумедною манерою розмахувати руками під час розмови, та Мартін, русявий і веснянкуватий, зростом ще менший за Хесуса, але дуже жвавий та задиркуватий новозеландець. Ми ночували в одній кімнаті чудового НІ-хостелу (з басейном, тренажерним залом, власним баром та відкритою верандою для щоденних вечірніх паті), який розташувався практично у центрі Фоз-ду-Іґуасу, а отже, просто не могли не зблизитись.
Хесус та Мартін познайомилися в одному з хостелів Ріо-де-Жанейро, після чого цілий тиждень мандрували разом, встигнувши за цей час стати друзями не розлий вода. Зазвичай дружба бекпекерів міцна, але коротка, мов хвіст у французького бульдога, тож у Фоз-ду-Іґуасу вони мусили розійтися. За п’ять днів Мартін їхав автобусом до Буенос-Айреса, звідки летів додому в Нову Зеландію, а Хесус, як і більшість європейців, підготовка яких до мандрівки обмежується купівлею квитків, ще не знав, куди подасться. Він хотів відвідати Пантанал, однак, наслухавшись моїх історій про початок сезону дощів та безперервні зливи, роздумав.
Хесус та Мартін постійно сварилися через презервативи. Доходило ледь не до бійок. Відчайдушний Мартін стверджував, що кондом — це ганьба людства. Він лаявся та бідкався, що цей гумовий винахід не гідний справжнього чоловіка.
— Я навіть під час випадкових контактів під час подорожей не вдягаю презерватив! — запально заявляв куций новозеландець. — Ним можуть користуватись тільки слинтяї та геї!
Хесус не мовчав і ставав на захист кондомів. Він категорично підкреслював, що без презервативів не можна, секс без запобіжника ризикований і небезпечний, а ще називав Мартіна кретином, після чого казав, що той колись дограється.
Новозеландець не здавався і стояв на своєму. Він багато плювався і називав кретином Хесуса, у якого вдома в Лісабоні, як виявилось, стоїть спортивний мотоцикл «Хонда» і на якому португалець нерідко носиться швидше за вітер.
— Це ти мені розказуватимеш, що є ризиковим і небезпечним? Га? Людина, котра пиряє на відкритому транспортному засобі зі швидкістю 300 км/год? Ідіот! Поговоримо, коли ти зчешеш собі голову до попи!
Такі от веселі випали мені сусіди…
— Завтра ми їдемо у Парагвай, — заявив скрипучим голосом Мартін, коли я повернувся з екскурсії по найбільшій світовій ГЕС. — Ти їдеш з нами, — безапеляційно додав новозеландець (Хесус та Мартін прибули у Фоз на день раніше за мене і вже встигли надивитися на водоспади, а їхати зі мною на «Ітаіпу» не захотіли).
— Я мушу взнати спочатку, чи потрібна мені віза, — обережно мовив я.
— На один день можна і без візи, пускають усіх, у кого є бразильська, — по-діловому захрипів Мартін. — Крім того, я дізнавався — українцям для відвідин Парагваю віза не потрібна.
Хесус на підтвердження махав головою.
— І що там такого цікавого?
— О! Місто — просто супер, — заторохкотів новозеландець, веснянки застрибали на його щоках. — Мені вже все розказали. Хоча попереджаю відразу: грошей бери з собою стільки, скільки необхідно, щоб доїхати назад!
— І усілякі цяцьки, як-от камери та мобільні телефони, краще залишити в хостелі, — знову мотнув головою португалець.
Я насторожився.
— Якого біса я маю їх залишати?
— Бо назад однаково нічого не привезеш, — Мартін дістав з кишень шоколадні крекери і взявся незворушно хрумати.
— Заберуть, — спокійно підтвердив Хесус. — Все заберуть…
— Хто?
— Пацани з дель-Есте…
— Так усе серйозно?
— Кордон, — стенув плечима лісабонець, — сам знаєш, які у них тут порядки…
Я збирався пробути у Фозі ще три дні, а тому, відверто кажучи, просто не знав, чим себе зайняти. Пропозиція моїх нових товаришів виявилась дуже доречною.
— О’кей, чуваки, я з вами!
О 8:00 ранку ми вже сиділи в старезному банькатому автобусі «Мерседес», котрий вирушав із Фоз-ду-Іґуасу до Сіудад-дель-Есте. Ми були єдиними іноземцями в автобусі, однак ніхто з місцевих не звертав на нас уваги.
Кордон перетнули без жодних проблем і менш ніж за годину опинилися на неохайній і галасливій автостанції парагвайського Сіудад-дель-Есте.
На перший погляд Сіудад-дель-Есте нічим особливим не вирізнявся. Звичайне південноамериканське duty-free місто. Але то тільки на перший погляд, адже наявність зони вільної торгівлі обумовлювала велику кількість торговельних точок, а близькість кордону спонукала до численних контрабандистських рейдів. Усе це вкупі створило ідеальні умови для розвитку і процвітання організованої злочинності.
Я, Мартін та Хесус вирішили не поспішати і насамперед трохи освоїтись. Гамірна атмосфера дель-Есте різко контрастувала з відносно спокійним та мирним Фоз-ду-Іґуасу.
Ми завалились у кав’ярню, замовили по чашці чаю з булочками і якийсь час мовчки спостерігали за тим, що відбувається на вулиці.
Народу була тьма тьмуща. Більшість ділків заклопотано снували поміж вітринами з товстого скла. Були й такі, що розклали свої товари просто на тротуарі. А дехто взагалі торгував власним крамом з рук, тягаючи за спиною надуті, мов повітряні кулі, сумки.
Поміж гендлярів тинялися поліцейські з крупнокаліберними дробовиками, взятими наперевіс. Озброєних до зубів охоронців було дуже багато. Щоправда, вони демонстративно трималися ближче до магазинів, оминаючи увагою простих трударів з вулиці.
— Така кількість людей зі зброєю — то неспроста, — відмітив Мартін.
Допивши чай, ми пошурували в магазини. Чого там тільки не було: парфуми, алкоголь, техніка, іграшки, мобільні телефони, цигарки, одяг, хатнє начиння. Словом, усе, що може знадобитися у буденному житті. Вирізнивши з юрмиська наші з Мартіном світлі чуприни, продавці горлали до нас, на всі заставки розхвалюючи свій товар. Ми щоразу відмахувались, на мигах показуючи, що у нас немає грошей і ми просто дивимось. Зрештою нам дали спокій.
В якомусь місці ми завернули в боковий провулок, залишивши за спиною гамір ділової частини міста. Щойно я перевів подих і трохи розслабився, коли несподівано відчув: хтось легенько торкнув мене за передпліччя. Обернувшись, я побачив поруч із собою підозрілого типа, вдягнутого не по погоді в теплу жилетку. Хесус та Мартін зупинилися поряд.
— Do you wanna buy a gun? [57] — поцікавився парагваєць, напружено оглядаючись на всі боки.
Попервах я не розкумекав, що він від нас хоче.
— Га? — перепитую.
Замість відповіді незнайомець вихопив з-під жилетки пістолет і… простягнув його мені. Справжній, чорт забирай, пістолет!
Провалитися мені на місці, якщо тієї миті ми втрьох, я, португалець та новозеландець, заледве не наваляли синхронно в штани. Стараючись не робити різких рухів і взагалі не повертати голову, я зиркнув у бік виходу на головну вулицю. Поліцейських не було. Взагалі нікого не було. Якщо не рахувати нас трьох та торговця зброєю провулок був порожнім!
— Він славний! — пошепки приговорював парагваєць, підсуваючись майже впритул; мені здалося, він трохи нервував, і це мене трохи хвилювало. Щоправда, я встиг запримітити, що в пістолеті не було обойми, а тому зміг взяти себе в руки й заспокоїтись. — «Беретта»! Хороший пістолет.
Я все ще був трохи шокований, а тому не вигадав нічого кращого, як спитати:
— How much? [58]
Торговець криво всміхнувся, зрадівши, що я зрештою відреагував.
— Звідки ти? Європа? Всього лиш сорок євро — і він твій!
Я відразу заткнувся, зрозумівши свою помилку. Не треба було нічого говорити! Тепер від бандюги просто так не відчепишся.
Секунд тридцять ми стояли і мовчки лупали один на одного. Парагваєць, схоже, неправильно потрактував мою мовчанку. Подумавши, що я сумніваюсь у справності запропонованого ним товару, він пересмикнув затвор і натис на спусковий гачок.
— Все працює, аміґо! Ніхто тебе не дурить, не переживай.
Стосовного того, що мене обманюють, я, чесно кажучи, не переймався. Більше хвилювався за те, як нам вибратися з цієї малоприємної ситуації.
Ми знову замовчали. Продавець зброї занервував ще більше.
— Ти мені не віриш, — просичав він. — Ходімо зі мною, — чоловік безцеремонно схопив мене за руку і потягнув за собою вглибину провулку.
— Куди? — йойкнув я. Хесус та Мартін залишились на місці. Хлопці немов закам’яніли.
— До себе додому, — спокійно пояснив парагваєць. — У мене є набої. Ти зможеш постріляти і переконаєшся, що пістолет справний.
На мене наче крижаним вітром війнуло. Не варто й казати, що я не мав ані найменшого бажання валандатися слідом за парагвайським торговцем зброєю, щоб у нього на подвір’ї повправлятись у стрільбі по порожніх банках з-під пива.
— Слухай, аміґо, — я висмикнув руку, — дякую за чудову пропозицію, але я з товаришами приїхав з Бразилії, і нам сьогодні повертатися назад. Як ти розумієш, нас навряд чи пропустять через кордон з незареєстрованою вогнепальною зброєю.
— Які проблеми? П’ятнадцять євро зверху і «ствол» доставлять тобі за будь-якою адресою в Бразилії. Де ви зупинилися? Ріо, Сан-Паулу, Фоз-ду-Іґуасу?
Я натужно розмірковував над тим, яку іще відмовку вигадати, однак ні до чого не додумався. І тоді я зрозумів, що найкращий і, можливо, єдиний вихід — це вштися геть. І то чим швидше, тим краще. Відтак без жодних слів я розвернувся спиною до парагвайця і рішуче закрокував до Хесуса та Мартіна.
— Нам пора, — процідив я, наблизившись до товаришів.
— Ага, — мотнув головою блідий, мов стіна, новозеландець. — Валимо звідси.
Не оглядаючись, ми підтюпцем задріботіли до центру міста. Вискакуючи на велелюдну вулицю, я не стримався і озирнувся. Настирливий торговець з чорною «Береттою» в жилетці безслідно зник…
Через двадцять хвилин ми вже сиділи в автобусі, що віз нас назад до милого та спокійного Фоз-ду-Іґуасу.
Окрім візиту на дамбу «Ітаіпу», відвідин найгарніших водоспадів світу та дурнуватої вилазки в Сіудад-дель-Есте, під час перебування у Фоз-ду-Іґуасу сталися дві важливі події. По-перше, я безповоротно втратив свої улюблені кросівки. Мої доблесні шкіряні «Adidas „Porsche Design“», котрі віддано служили мені протягом попередньої подорожі в Південну Америку, не пережили Пантаналу. Річ навіть не в тім, що вони порвалися чи, скажімо, підошва протерлася. Насправді через незмірну вологість у Пантаналі вони ніколи не встигали просихати. Залишаючи Куйябу, я перевзувся у запасні китайські кеди, а «Адідаси» прив’язав шнурівками ззаду до наплічника, щоб вони на ходу сушилися. На жаль, дошкульні дощі, котрі переслідували мене аж до Кампо-Ґранде, розвіяли мої наївні сподівання стосовно того, що я зможу висушити взуття без застосування усіляких технічних засобів. Але спинятися де-небудь лиш для того, аби висушити «шузи», я не збирався. Словом, кросівки лишалися вологими, і на момент приїзду до Фоз-ду-Іґуасу страшенно засмерділися. Запах був, якщо можна так висловитися, ультимативний: або я, або вони. Довелося, скріпивши серце, викинути славетні «Адідаси» у смітник.
А по-друге, саме у Фоз-ду-Іґуасу ми з Маруською списались через Інтернет вперше з часу початку подорожі. Вона написала першою.
Діставшись до цивілізації, я першим ділом поліз у свій блог і виклав там кілька фотографій, де я рибалю на піраній в одній із заток Ріо Кларо, а також купаюсь посеред зубастиків. Я жартома підписав повідомлення: «Maksym Kidruk showing piranhas who’s the boss!». Наступного дня мені на e-mail надійшов лист від Маруськи (цілком в її стилі):
«Сподіваюсь, піраньї не відкусили „босові“ шматок жопи або іншу важливу для життєдіяльності та інших речей штуку:) Як справи? Коли повертаєшся? Може, зустрінемось?»
Мені важко сказати, що я відчував. Я не був здивованим, розчарованим, схвильованим або ж задоволеним. Мені просто було байдуже. Вона була далеко. І не тільки через те, що нас розділяли дванадцять тисяч кілометрів. Маруська опинилася надто далеко від мене, щоби якимось чином впливати на мене, мій стан, мій настрій, вона більше не мала щонайменшого впливу на рішення, які я приймаю. Замість грайливих синіх очей та кучерявого волосся переді мною висів розмитий образ, який більше не проймав мене, не бурунив мозок.
Але за своєю натурою я — не конфліктна людина. Зовсім не задумуючись про те, як воно розкрутиться далі, я відписав:
«Хело!
Жопа на місці. Всі інші штуки теж, і функціонують у нормальному режимі:)
Справи помаленьку. В Києві — 25-го грудня.
Обов’язково зустрінемось!».
Через півгодини надійшла відповідь:
«ОК. Приземлишся — маякуй. Буду чекати».
Відверто кажучи, все це виглядало трохи дивно. Я відкинувся на спинку крісла і неуважно постукував пальцями по клавіатурі. Знову почував себе кроликом, якого немилосердно тягне в пащу до удава, немов до якоїсь чорної діри в космосі. Хоча, повторю, у Фоз-ду-Іґуасу я тим зовсім не переймався. «Живи сьогоднішнім днем» і «Вирішуй проблеми відповідно до їх появи» — ось два простих правила, які не дозволять хвилюванням, необґрунтованим ваганням та сумнівам вкінець отруїти ваше життя. І я їх беззаперечно дотримувався.
В кімнату зазирнув Мартін:
— Хей, чувак, чого ти там возишся? Відлипни врешті-решт від монітора! Сьогодні наша остання ніч у Фозі, треба провести її з гідністю. Хесус уже готовий, ми вирушаємо!
— О’кей, — мотнув я головою, закриваючи нетбук. — Дай тільки мені взутись!
— Хутчій! Старий Луї (власник хостелу) показав мені шикарний бар у даунтауні.
Я натягнув кеди, навіть не зауваживши, наскільки швидко думки про кучерявку вивітрилися з моєї макітри. Зав’язуючи шнурівки, я думав лиш про те, о котрій годині слід повернутися до хостелу, щоби встигнути на нічний автобус до Флоріанополіса.
Три речі, які ви мусите зробити, перебуваючи у Фоз-ду-Іґуасу: побачити водоспади, відвідати дамбу «Ітаіпу» і засунути свою гепу в коловорот пригод у Сіудад-дель-Есте в Парагваї.