Любов і піраньї

Розділ другий Здавалося б, а до чого тут Бразилія?

А й справді, Кідрук, спитаєте ви, що за діла: до чого тут Бразилія?!

З усією відповідальністю запевняю вас, панове: ми вже за кілька кроків від неї. Зберіться, потерпіть і дотягніть до кінця цього розділу. А я тим часом (перед тим, як перейти до мандрів безлюдними непролазними нетрями в самому серці Південної Америки) доведу до кінця скорботно-романтичну історію, через яку мене вдруге за кілька місяців потягло на інший бік Атлантики.

Цілих два дні після розриву з Маруською я ходив, мов у воду опущений. Геть зачучверів через те кучеряве дівчисько. Роботу виконував абияк, майже ні з ким не розмовляв, а коли й переговорювався, то обмежувався лаконічними безбарвними фразами, бездумно дивлячись кудись убік, наче й не зауважуючи свого співрозмовника. Друзі та знайомі вражалися з такої разючої та ґвалтовної зміни мого настрою, деякі навіть почали вважати мене вередливим диваком, який безпричинно надувається мов бурундук і самим своїм виглядом псує настрій всім навкруги. І тільки Алекс знав дійсну причину мого невідрадного трауру.

Опівдні третього дня, не маючи більше сил терпіти мою кислу мордяку, Саня потягнув мене у «Віолет» обідати. Сподівався, що під час трапези я розбалакаюсь і мені хоч трохи полегшає.

Чепурний ресторанчик «Віолет» розташувався у напівпідвальному приміщенні «Індустріалбанку», чия біла багатоповерхова будівля знаходилась зразу навпроти нашого офісу. Навіть не накинувши курточок, ми перемахнули через дорогу і заскочили у ресторацію. Всередині кілька потомлених і блідих, мов вампіри, банківських клерків поквапливо прикінчували ситні ленчі.

Алекс відразу замовив собі бізнес-ленч. Не вчитуючись у назви страв, я машинально перегорнув декілька сторінок меню, після чого замовив грецький салат.

— Пф-ф-ф, — форкнув Алі, затим безцеремонно вирвав з моїх рук меню і проказав офіціантові: — Йому теж бізнес-ленч, будь ласка… Чувак, поїж по-людськи, а то ти скоро копита відкинеш від голоду.

Потому між нами залягла затяжна ніякова мовчанка, наче у простір над столиком хтось напхав прозорої звукоізоляційної вати. Зрештою, Саня прокашлявся і обережно почав:

— Що там у тебе з Маруською?

— Нокаут… — тихо мовив я, майже не розтуляючи губ. — Як у Льюїса і Рахмана…

— В їхньому першому бою чи в другому?

— У першому… — прогугносив я, безсило, мов мішок з картоплею, розкинувшись на фіолетовому дивані.

Очікуючи, поки принесуть перші страви, ми з Алексом зосереджено гризли підсолені сухарі, котрі на дурняк пропонують відвідувачам фіолетового ресторанчика. За вікном кволо чеберяли низькі рвані хмари. Дощу не було, однак вологий холод та несвіжа сірість неба й асфальту наганяли страшенну нудьгу. Затверділе осіннє повітря моторошно брязкало об шибки холодних багатоповерхівок Печерська. Сонмище представницьких седанів притискались один до одного на стоянці неподалік «Віолету», втелющившись понурими фарами у порепаний асфальт, заплямований огидними калюжами.

— Мда-а… Фігово… А ти їй телефонував?

— Угу…

— І що?

Мій погляд блукав по довколишніх, спорожнілих уже столиках, вкритих такими ж фіолетовими, як і дивани, скатертинами. Вигляд брудних неприбраних тарілок дратував не менше, ніж безформно-розхлябана жовтнева погода. Хоча тоді мене взагалі все дратувало.

— Нічого, — непривітно буркнув я.

— Послала? — доколупувався Алі.

— Ні… ну тобто, так… коза…

— А ти?

— А я просто поклав трубку. Уже третій день не розмовляємо, — я зітхнув, а тоді вкинув до рота нового сухаря і взявся злісно розжовувати. — Забудь про неї, чувак. Між нами все скінчено.

Алекс із жалем подивився на мене, певно, подумавши, що це не йому слід «про неї» забути, але вголос нічого не мовив. Незабаром з кухні виринув офіціант, тихо підійшов до столика і поставив перед нами тарелі з бульйоном.

Кілька разів сьорбнувши масну гарячу рідину, я відставив тарілку вбік. Саня на мить перервав трапезу і пробурчав:

— Ну, вона тебе технічно так забацала, чувак… Наче якогось сопливого пацана.

Я лиш скривився у відповідь.

— Але ти не парся, — продовжив він, постукавши долонею по серці, — ще пару днів ось тут поболить, а потім почне стихати.

«Ти бач, лікар мені знайшовся», — пронеслось у голові. Я й сам знав, що рано чи пізно біль ущухатиме, проте на той момент від того легше не ставало.

— Слухай, а які в тебе плани на Новий рік? — несподівано змінив тему розмови мій товариш.

Я трохи пожвавішав.

— Хочу потинятись Близьким Сходом. Відвідати Сирію, Йорданію, Ліван… Журнал «Мандри» оплачує мені квитки до Дамаска і назад.

Саня з розумінням кивнув, а тоді ніби ненароком поцікавився:

— Тобі обов’язково летіти цієї зими?

— Що ти маєш на увазі?

— Ти не міг би відкласти поїздку на Близький Схід чи мусиш їхати саме зараз?

— Та ніби не мушу… — я скоса зиркнув на друзяку, поволі починаючи кумекати, що він затіяв розмову неспроста. — А що?

— Нічого… — зовсім непереконливо прогугнявив Алі, а потім вчепився у мене поглядом і одним махом випалив: — Слухай-чувак-а-поїхали-в-Бразилію!

— Куди? — вирячився я.

— У Бразилію!

Вмить перед очима зринуло все, з чим на той час у мене асоціювалася найбільша латиноамериканська країна: кава, Ріо, безмежна сельва, натуральний каучук, запальна самба, непролазний Амазонас, нещадні піраньї, миготливий карнавал, уподібнений до релігії футбол… Затим попливли уявні картинки можливих пригод з майбутньої подорожі: нові знайомства, цікаві зустрічі в хостелах, вечірки, довгі нічні переїзди, багатоденні переходи нетрищами… І вже за секунду я більше не думав ні про що, окрім одного: поїхати! Поїхати за будь-яку ціну. Рвонути світ за очі, зануритися в авантюру, поринути з головою в коловорот пригод, забути про все, що гнітить і скеміє у душі, врешті-решт просто втекти від проблем!

Потужна хвиля ущипливого тепла розливалась тілом. Мене охопило відчуття, наче хтось щойно вгатив мені цілий шприц адреналіну. Прямісінько в серце. Я не спитав «коли?». Я не спитав «для чого?». Я навіть не поцікавився «чому саме Бразилія?». Натомість бовкнув:

— Так, — і розтягнув рот у широченній посмішці… Певно, вперше за останній тиждень.

Значно пізніше, повертаючись у думках до цього епізоду, я розмірковуватиму над тим, що найбільші авантюри нашого життя, мабуть, саме так і починаються — з однієї недбалої фрази, кинутої у, здавалося б, найбільш невідповідний момент.

— Це добре, — Алекс м’яко посміхнувся у відповідь.

— Коли летимо? — мої очі блищали, а у череві теплішало, наче хтось там усередині щосили роздмухував давно пригасле багаття.

— Давай десь у грудні. Підбереш якнайдешевші квитки — ти ж у цьому шариш.

— О’кей, — метельнув я макітрою. — Із радістю!

— Заодно подумай над маршрутом…

Тоді ми швидко розправились з рештками ленчу і залишили «Віолет».

На вулиці мене аж розпирало від щастя. Кудлаті хмарки радісно клубочились у вишині над головою. Свіжий осінній вітерець, безжурно посвистуючи, пустотливо бриньчав шибами печерських багатоповерхівок. Кожен автомобіль на стоянці біля банку весело шкірився до мене решіткою радіатора. І навіть з придорожніх калюж, здавалося, лилось сонячне сяйво, утаєне там після останніх погожих днів бабиного літа.

— Що з тобою? — спитав Алекс, ховаючи в голосі незлостиву насмішку.

— Ми їдемо… ми їдемо в Бразилію, чувак… — мов зачарований прошепотів я.

Тож на перший погляд у нас із Санею все якось легко і славно нарисувалося: я посварився з дівчиною, аж тут примчав Алі-рятівник і запропонував чкурнути до Бразилії. Я постав, неначе Фенікс із попелу, і ми з друзякою бадьоро помарширували бешкетувати в Бразилію. Але то тільки на перший погляд усе так просто. Насправді життя надто складна штука, аби вдовольнятися нехитрими рішеннями. Та й узагалі, Амур — ця волохата римська потвора — ще зроду-віку по-доброму мене не відпускав.

Я вже, здається, десь писав, що у будь-якої події, котра трапляється у вашому житті, є ціла купа об’єктивних та суб’єктивних передумов, а також одна-єдина безпосередня причина — такий собі поштовх, котрий і призводить до того, що подія врешті-решт відбувається. Так ось, безпосередньою причиною всіх наступних подій (читай — неприємностей) став я сам.

Хоча, нічого, мабуть, не скоїлося б, якби у мене не було блогу, а заразом і дурнуватої звички записувати до нього все, що треба і не треба.

Справа в тому, що я, як і багато хто з нинішньої молоді, веду публічний інтернет-щоденник на порталі Живого Журналу [12]. Зрідка, маючи вільний час, настрій та натхнення, я занотовую туди цікаві факти та кумедні історії зі свого життя-буття. Тільки не подумайте, що я є блогером у повному сенсі цього слова. Повірте, панове, я дуже далекий від того, аби змальовувати особистий побут з усіма його нудними та нікому непотрібними подробицями, як це роблять деякі сучасні «герої» блогосфери: «Сьогодні зранку встав, пішов у ванну. Пісяти не хотілося, а потім я чистив зуби. Перед виходом з ванни почухався під лівою пахвою, а снідав яєчнею, приготованою за таїландським рецептом…» і т. д. і т. п. Я завів свій щоденник, коли виїжджав на навчання до Швеції. І головною його задачею в ті часи був односторонній зв’язок із батьками: раз чи два на тиждень я писав розлоге повідомлення або, висловлюючись по-блогерськи, ліпив пост про важке й непросте життя у заграниці, після чого одна моя знайома в Рівному роздруковувала його у себе на роботі і відносила батькам. У такий спосіб мої предки мали чудову нагоду дізнаватись про те, як я поживаю, не витрачаючи скажені гроші на телефонні дзвінки. Згодом мене всерйоз захопили подорожі; відтоді Живий Журнал (далі — ЖЖ) став тим місцем, куди я вивантажував фотографії та записував коротенькі історії про свої поневіряння далекими краями. Нині я пишу лиш тоді, коли дійсно відчуваю в цьому потребу, цебто, коли душа співає і хочеться від радощів пускати бульки носом.

Після розмови з Алексом у «Віолеті» затяжна дводенна депресія закінчилась, і я бадьорим маршем повертався до повноцінного життя.

Забігши назад до офісу, першим ділом засів за комп’ютер і поліз у папку «Music», наміряючись запустити у «Winamp’і» якусь бравурну й життєствердну пісеньку, котра б сповна відповідала моєму теперішньому бойовому настрою. Перебрав кілька альбомів Bon Jovi, Bryan Adams, Avril Lavigne, коли погляд натрапив на пісню колишнього вокаліста «Арії» Кіпєлова — «Я свободен!». Не вагаючись, натиснув «Enter» і відкинувся на спинку крісла, з насолодою всотуючи всім своїм єством перші акорди славнозвісної балади. Думайте що хочете, але на приспіві мені аж верещати схотілось від перебору почуттів. А тоді до мене раптом дійшло, що це і є той знаменний момент, коли душа співає, коли від пронизливого щему зриває дах, коли… Я напрочуд чітко осягнув, що мушу негайно увіковічнити такі прекрасні переживання у блозі. Запустив Internet Explorer, зайшов на свою сторінку в ЖЖ і виплескав туди усе, що булькотіло в моїй очамрілій макітрі.

Новостворений пост називався «Я знову в строю!» і виглядав ось так:

Я знову в строю! Oct. 5th, 2009 at 2:21 PM[13]

Не перестаю дивуватись, як воно буває. Найкращі дні завжди починаються препаскудно.

Сьогодні знову те саме:) Зранку готовий був вішатись, останні два дні взагалі не спав, не їв, тільки жував соплі. А зараз… зараз… Бразилія.

Це Бразилія, чуваки!:))

Не Близький Схід і ніяка там Азія.

Тому пішли всі, все і вся до дідька!!!

Життя надто коротке для того, щоб марнувати його на рюмсання!

Розташування: Kiev, Ukraine

Настрій: happy

Ниньки звучить: Кипелов — Я свободен!

Ось такий небагатослівний, зате вельми експресивний пост.

Я тоді навіть припустити не міг, що вона читає мій ЖЖ…

Наступного дня після розмови у «Віолеті» я прискакав на роботу безжурний і щасливий, мов новонароджене щеня. Цілих півдня натхненно вищебечував слова легендарного хіта вокаліста з «Арії»:

— Я свободєн ат любві, ат прєдсказанной судьби, і ат зємних аков… ат зла і ат дабра… в маєй душе нєт больше мєста для тєбя-а-а! Я свабо-о-о-одєн…

Та ось о першій пополудні мій мобільний якось так підступно пілікнув. Насправді то була звичайна звістка про те, що мені надійшло текстове повідомлення, одначе інтуїція, оте заховане шосте чуття запалило в мозку неспокійний здогад.

Я неохоче витяг телефон із задньої кишені джинсів і скоса глипнув на екран. Навіть не зирнувши на ім’я відправника, я вже розумів, що то була вона. І не помилився — короткий напис внизу дисплея сповіщав, що Маруська настрочила SMS.

Блискавично відкривши повідомлення, наткнувся на банальне: «Привіт, як справи?».

Кілька секунд, звівши докупи брови, крутив свій плаский «Samsung U600» у руках, після чого рішуче відкинув телефон убік. «Ти диви, яка нахаба! — думаю. — Це ж треба таке писати! Наче нічого й не сталося, чесне слово. Ні фіга їй не відповідатиму, нехай знає, лушпайка!».

Через двадцять хвилин, після кількох абсолютно марних спроб сконцентруватися на роботі, я вхопив мобільного до рук і відписав: «Привіт. Нормально». І спеціально ніде не поставив жодного знаку оклику, щоб було видно, що я сердитий і розгніваний. Дуже сильно розгніваний…

Майже відразу зрозумів, що вчинив неправильно, оскільки почав чекати на відповідь. У глейкому очікуванні спливло десять хвилин, за ними — двадцять, потім — півгодини. Довкола мене снували співробітники, знадвору линув гамір студентської перерви (відразу за нашим будинком знаходиться перший корпус Київського національного університету культури і мистецтв), а я примерз до крісла, намагаючись на рівні підсвідомості відмежуватися від довколишнього шуму, в якому звучало що завгодно, але тільки не примітивне пілікання мобілки. Щомиті я ловив себе на тому, що не можу відірвати погляду від свого телефону, однак… лискучий чорний Samsung-слайдер підступно мовчав. Увесь мій ранковий оптимізм чахнув і розлізався на очах.

Нарешті мобільний мляво пискнув! Не встигла остання нота примітивного музичного сповіщення про прихід нової SMS випурхнути з крихітного динаміка, я вже тримав мобільний у руках і пожирав поглядом повідомлення. «У мене теж усе нормально. А ти чого так довго не писав?…».

Друзі, ви не пам’ятаєте той архаїчний анекдот про літню парочку, котра прожила у шлюбі більше п’ятдесяти років і у якої журналіст випитує секрет такого довготривалого сімейного щастя? «Невже у вас жодного разу за багато років спільного життя не виникало бажання розлучитися з дружиною?» — питає кореспондент у чоловіка. На що той йому відповідає: «Бажання розлучитися не було, а от убити — та-а-ак!»…

Так ось, цей анекдот, якщо застосувати його до мене та Маруськи, то ніякий не анекдот, а цілковита правда. Позаяк після прочитання Марусьчиної SMS мені нестерпно, шалено і несамовито закортіло порішити її на місці. Причому якимось варварським, нелюдським способом.

Попри надлишок войовничих почуттів, я відписав майже відразу: «Не хотів, то й не писав», — як бачите, намагаючись висловлюватись якомога грубіше і нахабніше.

Кучерявка не забарилась із відповіддю.

«А ти чого такий сердитий?:) Зустрінемось сьогодні ввечері?» — весело і простосердо строчила моя красуня…

Я коли це прочитав, то спочатку подумав, що у мене в животі хтось підірвав осколкову гранату. Кров масною теплою хвилею прилинула до вух, а від шаленого обурення засльозились очі. Однак прогіркла жовч образи недовго роз’їдала моє єство. За кілька хвилин гонор померк і згас, неначе кволий вогник свічки від пориву дужого вітру, після чого тремтячими від збудження пальцями я погодився на повну капітуляцію: «Ну давай… О котрій?».

«О 6-ій я чекатиму тебе на „Контрактовій“. О'кей?».

«О’кей…».

Потому я весь розм’як, наче малинове желе. Немов перші осінні шмарклі розмазався по кріслі й почав стікати на підлогу. Безперечно, я сердився сам на себе через власну непослідовність та м’якотілість, але нічого не міг вдіяти. Воістину, чи то любов робить людину дурною, чи тільки дурні й закохуються?

Нетерплячка сушила й виснажувала мене, я більше не міг ні про що, окрім Маруськи, думати. Мене то кидало в жар, то обсипало морозом; якоїсь миті я страшенно лютував і злився на неї, але вже за хвилину не міг нарадуватися, що вона мені написала. Зрештою я зрозумів, що попрацювати сьогодні не вдасться, а тому не став чекати кінця робочого дня і зірвався додому. Хоч душ прийму перед тим, як мчати на «Контрактову».

Побачивши, як я, ніби кульова блискавка, вилетів з офісу, Алекс сіпнувся і прокричав мені вслід:

— Щось трапилось?… — секунда пауза. — Ви що, бляха, помирилися?

— Ще не знаю! — відмахнувся я, тупочучи до ліфта.

— Дурень! — загорлав Саня навздогін, але я його вже не чув. На жаль.

За десять шоста я зустрівся з Марусею і ми спокійно примирилися. Хоча, правду кажучи, навіть не мирилися: Маруся просто вдала, що за останні дні нічого особливого не трапилось. Я також не мав бажання роздувати конфлікт, відтак всі можливі суперечки владналися по-тихому, без зайвих балачок та дискусій. Ми повечеряли (щоправда, за весь вечір я так і не міг позбутися незрозумілого внутрішнього дискомфорту), після чого провів її додому.

Життя спроквола поверталось у торовану колію. Вдень я працював, увечері, висолопивши язика, мчав на побачення, а вночі, підперши сірниками важенні повіки, писав пригодницьку сагу про свою подорож на острів Пасхи. За цілий день я втомлювався, мов тяглова коняка, мов той пес із упряжки Амундсена на останніх кілометрах перед Південним Полюсом, а проте нічого змінювати не хотів. Вірив, що це і є мій шлях до світлого майбутнього.

Цілий тиждень після нашого з Маруською замирення я старанно переконував себе у тому, що все стало на свої місця, вперто ігноруючи одну вельми вагому обставину, а саме — нещодавно озвучене бажання пертися в Бразилію. Річ не в тім, що воно чимось заважало моїй, так несподівано відновленій «ідилії», просто я ніяк не наважувався розповісти про це своїй дівчині.

Але ви ж знаєте, якщо Магомет не йде до гори, тоді гора йде до Магомета. Казати мені нічого не довелося — рівно за тиждень вона сама мені все виказала.

Ми сиділи в суші-барі, жували японські рибно-рисові пундики, безугавно сипали жартами, сміялися і вигадували плани на найближчі вихідні. Аж раптом Маруська, не змінюючи грайливо-жартівливого тону і не припиняючи мило хихотіти, підступно запитала:

— А що це ти там написав про Бразилію?

Незважаючи на шалапутний настрій моєї кучерявої співрозмовниці, я ледь не вдавився, а тоді напрочуд ясно розкумекав, що до відповіді на останнє запитання слід підійти серйозно і вдумливо. Краєм ока зирнув на неї. Дівчина не спускала з вуст солодкої посмішки, однак незворушні блакитні очі вкрилися кригою і вчепились мені у горло кігтями якоїсь великої волохатої тварюки.

Мій кадик смикнувся, і я, вирішивши потягнути час, дурнувато пискнув:

— Де це «там»?

— У себе в блозі.

«Вона читає мій ЖЖ», — подумав я, ледь не прицмокнувши від досади язиком.

«Ти що, повний пришелепа? Настрочив про чергову авантюру у публічному щоденнику і сподівався, що я про це не дізнаюсь?!» — подумала, мабуть, Маруська.

Стуливши пельку, я принишк і, немов адвокат на проблематичному судовому процесі, почав зосереджено обдумувати план захисту.

— Я маю на увазі той істерично-заливистий пост про поїздку в Бразилію, — тим часом уточнила дівчина.

Її тон цього разу помінявся разюче. Оте глумливе й сардонічне «істерично-заливистий» хвиснуло наді мною, наче шкіряний батіг, і швидко привело до тями.

— Що взагалі відбувається, Максе? — вона не говорила, а наче з кулемета по мені стріляла.

— Ну я… ну ми… ми цеє… так собі зібралися… ми там обідали, і Саня сказав… — думок у моїй довбешці крутилося дуже багато, просто кошмар якийсь, от вони й полізли всі разом з голови, неначе м’ясо із м’ясорубки. — Коротше, ми з Алексом їдемо в Бразилію…

Білявочка всміхнулась, але то вже була зовсім не та усмішка, що хвилину назад.

— Яка, в сраку, Бразилія? — Маруська як розійдеться, то вже не скупиться на перчені вислови. — Чого ви туди пнетесь?

— Та так… — я ховав очі під столом.

— Вам що, нема чим більше зайнятись? Чи ви вже заробляєте стільки, що грошей нема куди дівати?

Грошей ми тоді дійсно заробляли, що кіт наплакав. Ба більше: навіть присягнувши один одному рвонути до Південної Америки, ми з Алексом ще не знали, де взяти гроші на поїздку. Я лиш сумно зітхнув, розуміючи, що аргументів для оборони мені очевидно бракує.

Відчувши моральну перевагу, Маруська мерщій поперла у наступ:

— Максе, це несерйозно! Це геть безвідповідально! Ти ж не хлоп’я? Правда ж, не хлоп’я? Невже ти не розумієш, що я не можу будувати серйозні стосунки з таким шибайголовою, якому тільки р-р-раз — щось не так — і він уже в Бразилії.

Я длубався пальцем у серветці, час від часу багатозначно зітхав і шморгав носом, демонструючи глибоке каяття у скоєному паскудстві.

— Ти вчинив неправильно, — не вгавала моя Марусенька. — Ти вирішив втекти від проблем, замість того, щоб спробувати їх вирішити. Це не по-чоловічому, Максе! Я говорю тобі прямо і не соромлячись: ти повівся, як дитя.

Після останніх слів я почував себе вкрай погано. Не те щоб я в усьому з нею погоджувався… І взагалі, я нікуди не тікав. Просто на душі було страшенно тоскно і гірко. Востаннє я відчував щось подібне у той день, коли мене обплювали верблюди в київському зоопарку.

Звісно, я міг в одну мить обірвати обурливу тираду, яка наче водоспад холодної води лилась мені на голову. Я знав, що можу легко поставити Марусю на місце, а проте… існувало щонайменше дві причини, через які я нічого не зробив. По-перше, в глибині душі я усвідомлював, що — ніде правди діти — дійсно повівся непорядно стосовно своєї дівчини. А по-друге, я розумів: якщо ляпну зараз щось агресивне у відповідь, то, найімовірніше, більше ніколи не обійму її, таку вредну, але водночас милу й ловку кучерявку. Хай там як, але я не хотів її втрачати.

— Добре… — ледь чутно видихнув я. — Добре… Не сварися. Я вже нікуди не їду. Я подзвоню Алексу і скажу, що все відміняється.

— От не треба робити мені на зло! — пхикнула Маруська, кумедно надувши губки.

— А я не на зло, — спокійно відказав я, — це моє власне, обдумане і виважене рішення. Можливо, поїдемо пізніше. І тоді я обов’язково візьму тебе з собою.

Кучерявка нічого не відповіла, хоча було помітно, що мої слова припали їй до смаку.

Щоправда, у такого мого рішення була ще й третя, певно, найголовніша причина: тверезо оцінивши можливі фінансові затрати під час другої за рік поїздки у Південну Америку, я побоювався не встигнути нашкребти достатню для мандрівки суму. Саме тому я з такою легкістю відмовився від нашої з Алексом авантюри.

Маруся якийсь час вдавала сердиту, після чого великодушно мене пробачила. Хоча вона зробила це з таким виглядом, наче дарує індульгенцію останньому грішнику. Я й сам собі видався затятим чорним відьмаком, якого з невідомих причин помилували і відпустили з лап святої інквізиції.

Ось так усе знову стало на свої місця.

Повертаючись увечері додому, я зателефонував Алексу і, поскрипуючи від досади зубами, сказав, що нашу поїздку краще відкласти на потім або й узагалі відмінити.

— Тебе катували? — замогильним голосом поцікавився Алі.

— Нє.

— Але все одно, мабуть, добрячої задали припарки, якщо ти отакої заспівав, — докірливо бурчав мій товариш. — Славно тебе обробила твоя білява бестія.

Мені кортіло сказонути, що вона просто виїла мені весь мозок, що, Саня, чувак, ти навіть не уявляєш, як вона може викручувати душу… Але вирішив, що на сьогодні з мене достатньо, і далі не розвивав цієї теми.

— Та ні! — натомість збрехав я. — Просто прикинув, що навряд чи встигну наскладати достатньо грошей для подорожі. Лишилось зовсім мало часу, чувак. А пертись у Бразилію з пустими кишенями — безглуздо.

— Ти ж сам колись казав, що головне — це захотіти, а гроші якось знайдуться!

Подумки я чортихнувся, адже Алекс лупив мене моєю власною зброєю.

— Не знаю, чувак. Я ще помізкую над цим, — відказав стримано. — Не маю звички відступати від задуманого, але, гадаю, цього разу нам слід відмовитися від мандрівки.

Я сам не вірив у те, що промовляв. Голос зривався і тремтів, ще більше посилюючи відчуття ірреальності того, що відбувається. Алі тяжко зітхнув і мовив:

— Роби, як тобі краще, чувак. Я поважатиму будь-яке твоє рішення.

Тієї ночі я не зміг видушити з себе ні рядочка. Розкритий word’івський файл так і лишився без змін. Тоді я вкотре подумав про те, що Маруся і Муза — то далеко не одне й те саме…

Я лежав на ліжку, підібгавши руки під подушку, телющився в стелю і знову й знову прокручував у голові події останніх днів. Мене чомусь не полишала нав’язлива думка, що наше з Маруською примирення було штучним та несправжнім, якимось наче пластмасовим. Я відчував, що, висловлюючись хімічними термінами, наша сполука нестійка. Мимоволі я припускав: насправді дівчину зачепило за живе лиш те, наскільки швидко (прямо по-свинськи якось) я відновився після розриву наших стосунків, додумавшись поїхати розважатись у Бразилію замість того, щоб сидіти і страждати. В цьому сенсі її палке бажання поновити стосунки скидалося на хворобливу реакцію ображеної жінки, котра намагається відновити втрачений контроль над об’єктом давно згаслої пристрасті. Але вже за хвилину я злився сам на себе через такі крамольні помисли.

Майже півночі капосні думки, немов заряджені протилежними зарядами частки, зіштовхувались у моїй макітрі і зразу ж розліталися врізнобіч, а потім, відбившись від черепа, летіли назад і знову зіштовхувались, і знову розлітались… Врешті-решт я подумав, що хай усе іде до дідька, завтра воно якось перемелеться, утрясеться і наладиться, а нині я краще посплю. І заснув неспокійним сном прогірклого нечестивця.

Ну, що вам сказати… Мов у воду дивився, панове: назавтра воно дійсно налагодилось.

У четвер 22 жовтня ми з Маруською, тримаючись за ручки, блукали «Метроградом». Вибирали подарунок моїй мамі — за кілька днів у неї мав бути день народження. Вчорашні сумніви досі терзали мене, однак сьогодні вони звучали глухо й невпевнено, наче з-під землі. Зразкова поведінка Маруськи, котра повсякчас посміхалась і весь вечір не відпускала мою руку, щомить більше мене заспокоювала.

Несподівано я відчув, як у кишені забурчав увімкнений в режимі «вібро» мобільний. Я подивився на телефон. На екрані висвічувалось одне-єдине слово: «Алі». Не роздумуючи, натиснув кнопку «Прийняти дзвінок».

— Альо! — кажу.

— Чувак, привіт! — Алекс видався чи то надто веселим, чи понадміру збудженим.

— Ну здоров! Як воно?

— Чудово! Я зараз в авіакасі і хочу спитати, чи двадцять два дні — то не забагато?

Я ледь не проковтнув язика.

— Двадцять два… е-е-е… Ти… п-про що?

— Пригадуєш, ти прикидав маршрут і говорив, що в Амазонію ми не поїдемо, бо для такого trip’у необхідна тривала підготовка?

— Умгу…

— Замість того ти висунув пропозицію попхатися на південь Бразилії, в якісь їхні болота… Панталон чи як там вони називаються?

— Пантанал, — підказав я.

— О! Точно! І ще ти тоді сказав, що днів 20-25 нам вистачить, щоб усе там об’їхати. То я тебе питаю: двадцять два дні — то не забагато? Ми там не засумуємо?

— Звісно, що ні! Але, чувак, пожди! Ми ж бо домовлялись, що…

— Чудово! — радісно ревкнув Алекс, більше не слухаючи мене. — Це все, що я хотів почути! Головне, щоб ми не нудьгували!

Я хотів щось сказати, якось заперечити, попрохати товариша почекати, однак мобілка виплюнула кілька коротких гудків і затихла — Алі кинув трубку.

«Shit!» — подумав я, скосивши очі на Маруську.

— Хто то був? — наче занюхавши підставу, спитала вона.

— Та то… е-е-е… то по роботі… нічого серйозного, — я відвів погляд убік.

— А що таке «Пантанал»? — не відставала вона.

— Ну-у-у, це така марка обладнання. Теплові насоси. Китайські.

— А-а… Ясно.

Через п’ять хвилин у кишені вдруге задзижчало. Осклянілим поглядом втупившисьув далечінь коридора, я притулив трубку до вуха. Я не дивився на екран, адже й так здогадувався, хто дзвонить.

— Альо, чувак! — закричав Алекс, аж попискуючи від задоволення.

— Так… Так, я тебе слухаю.

— Ну всьо! Я купив квитки. Виліт 2 грудня. Київ — Мілан (Мальпенза) — Сан-Паулу! Назад вилітаємо теж із Сан-Паулу, але пересадку робимо в Римі.

— О’кей… — кволим голосом видихнув я.

— О’кей! — в унісон мені проспівав Саня.

Затим я припинив розмову і запхав телефон назад до кишені джинсів. «Важко, ой як важко бути в цій країні мандрівником», — спливла в голові безрадісна думка. А ще я раптом зрозумів, що мені доведеться приймати непросте рішення: або відмовитися від поїздки в Бразилію, або… сваритися зі своєю благовірною вдруге. Третього варіанту наразі не було…

Поки що я не скажу, що тоді вирішив. Хоча ви, мабуть, самі вже здогадалися.

Всі чоловіки — козли. Просто кожен по-своєму.