Любов і піраньї

Розділ четвертий Транспантанейра

Сама по собі Куйяба нічим особливим не вирізнялася: звичайне, хаотично забудоване південноамериканське місто, що складається переважно з дво-, триповерхових будиночків. Внизу — хаотичне переплетіння вулиць, закутих страшенно порепаним асфальтом (споконвічний атрибут вологого клімату) і підпертих акуратними будівлями, з яких, щоправда, лущиться тиньк, а нагорі — ще більш безладне плетиво чорних електричних дротів. Над усім цим незмінно чеберяють на схід отари пухких хмар, несучи за собою прілі запахи вологих нетрищ.

Окрім нас, туристів більше не проглядалось, що не могло не радувати. Принаймні мене. Точніше, це тільки мене і радувало…

Через півгодини мої товариші забрали багаж, і всі разом ми вийшли з аеропорту. У нас не було ні бронювання хостелу, ні карти міста, тож ми просто спинились перед стоянкою таксі, склавши наплічники на купу, і… почали радитись.

— Їдемо в один з тих хостелів, що зазначені в «Lonely Planet», — запропонував я.

— А якщо вони виявляться страшно брудними? — надув щоки перспективний юрист із Київради.

Мені кортіло бовкнути, що хостели, удостоєні значка «HI» [23] і внесені до списку рекомендованих у путівнику «Lonely Planet», не можуть бути «страшно брудними». Але я вчасно схаменувся, зметикувавши, що мені значно довше доведеться пояснювати Лаврентію, що таке «HI» та «Lonely Planet». А тому лиш бовкнув:

— Тоді ми пошукаємо щось інше. Але кажу зразу: в готелі я не спинятимусь, у мене немає стільки грошей.

Дімон та Алекс поки мовчали, однак вираз їхніх облич промовисто свідчив про одне-єдине питання, що крутилося на язиках: «Що, в біса, ми тут робимо?».

Тим часом, зметикнувши, що новоприбулі ґрінго спинились і вагаються, до нашого гурту звідусіль налетіли діловиті жіночки, котрі спеціально чатують біля виходу з аеропорту на таких-от клаповухих мандрівників. Штовхаючись, одна поперед одною вони заходились пропонувати нам різні готелі та хостели, кожен з яких, за їхніми словами, був найкращим пансіоном щонайменше на всю Бразилію. Пам’ятаючи залізне правило бекпекера «ніколи не приставати на жодні пропозиції в аеропортах та автостанціях», я ігнорував затіяний навколо нас базарний галас, стримано відмовляючи найбільш наполегливим бразильським торговим агентам. Попри це, одна з них таки примудрилася всучити мені пістряву візитку завбільшки зі звичайний календарик.

Не раз я повторював, що під час подорожей фортуна сприяє мені, повсякчасно зводячи з цікавими і головне — потрібними в конкретно визначений момент людьми. Я міг просто зіжмакати і викинути той яскравий папірець, міг покласти його в задню кишеню шортів і забути про нього, а проте, більш інтуїтивно, ніж усвідомлено, я опустив погляд і подивився на візитку. Ніби нічого особливого, звичайна рекламна карточка, та ще й написана з помилками:

PANTANAL Wildlife Safaris Licensed by Ministery of Tourism of Brasil Tour Guide/Naturalist Ailton Lara www.wildbrazilpantanaltourguide.com Av. Republica do Libano, n° 10 Cond. das Flores Cuiaba — Mato Grosso — Brasil (65) 9955-2632

Проігнорувавши зайву літеру «е» в слові «Міністерство» (правильно — «Ministry»), а також неправильне написання назви країни (англійською «Brazil» пишеться через «z», а не через «s»), я несподівано втямив: незважаючи на огріхи, щось у цій строкатій візитці привернуло мою увагу. Я ще раз пробіг її очима і спинився на імені гіда. Айлтон Лара. Де я міг про нього чути? Можливо, це якийсь бразильський письменник? А може, цей чоловік усього лиш однофамілець якогось відомого голлівудського актора? Водночас я відчував, що все набагато простіше. Ім’я Айлтон Лара було, якщо можна так висловитись, ще зовсім свіжим для мене. Я відчував, що натрапив на нього не так давно, причому наткнувся мимохідь, похапцем, але, поза всяким сумнівом, недавно, настільки недавно, що ні ім’я, ні прізвище ще не встигли вивітрися з голови.

Внутрішній голос, котрий, керуючись несвідомим, нерідко підказує правильні рішення задовго до того, як ви осягнете їх осмислено, наказав мені дістати путівник по Бразилії. То була єдина книга, яку я читав за останні дві доби. Я слухняно запустив руку в наплічник, який покоївся біля ніг, і витяг звідти пухкий томик.

На самому початку будь-якого путівника «Lonely Planet» завжди розміщуються кілька коротких інтерв’ю з жителями тієї країни, якій присвячена книга. Зазвичай ці люди є найбільш типовими представниками нації. Однак вибрані вони зовсім не випадково. Саме вони допомагають авторам «Lonely Planet» найбільш повно та достовірно висвітлювати різні аспекти життя країни, в даному випадку — Бразилії. Відсторонившись від надокучливих жіночок, які все ще не відлипали від нерішучої компанії ґрінго, я неквапом перегортав перші сторінки путівника «Lonely Planet: Brazil». Ось інтерв’ю з жінкою, координатором проектів зі «Spinner Dolphin Center», за ним йде розмова з арт-директором Сальвадорської школи капоейри, потім — коротка розповідь про себе і країну від відомого дизайнера одягу з Сан-Паулу, далі — ще одне інтерв’ю з традиційним танцівником гаучо. Аж раптом на сторінці 14 під заголовком «Interview 6: Astonishing Nature»[24] я натрапив на розмову з науковцем та гідом із Пантаналу на ім’я… Айлтон Алвес де Лара. З невеликої фотографії, що тулилася ліворуч від тексту, на мене дивився засмаглий усміхнений хлопець приблизно мого віку в світло-сірому ковбойському капелюсі та синій джинсовій сорочці. Він сидів на човні посеред широкої заводі; повсюди з води випирали крони дерев. «Невже це одна й та сама людина?» — ляснуло у мене в голові. Якщо це не банальний збіг, цебто, якщо я дійсно натрапив на чувака, котрий писав про Пантанал для «Lonely Planet», то цей трапунок можна вважати найбільшою моєю удачею за останні три роки подорожей!

Роззирнувшись, я зауважив, що огрядна темнолиця жінка, яка ввіпхнула мені в руки візитку, на відміну від своїх колежанок, не стала набридати і, облишивши мене, потюпала до входу в термінал. Прочистивши горлянку, я прокричав їй услід англійською:

— Hey, lady! Please, wait! You just gave me this card… [25]

Бразилійка обернулась.

— Чувак, ти чого? — бемкнув Алі, не зрозумівши, з якої радості я почав горлати до підозрілої незнайомки.

Запхнувши путівник під пахву, я почимчикував до жіночки.

— Ви говорите англійською? — питаю, наблизившись.

— Так, — відповівши, вона приємно посміхнулась.

— Ви щойно дали мені візитку… На ній вказано ім’я гіда…

— Айлтон не гід. Айлтон — натураліст, — перебила мене співрозмовниця. — Він лиш іноді водить невеликі групи екстремалів углиб Пантаналу. Причому водить далеко. Повірте мені на слово, ніхто далі за нього не забирається. А все через те, що він не працює на жодну туристичну агенцію, він там живе. Ніхто краще за Айлтона не знає північного Пантаналу.

— Круто! — захоплено випалив я. — Тільки скажіть, це той самий? — я взяв до рук книженцію і потрусив нею перед бразилійкою. Синій фірмовий логотип «Lonely planet», розташований у верхньому лівому куті першої сторінки обкладинки, не залишав сумнівів стосовно того, що я маю на увазі.

Жіночка ще більше заусміхалась.

— Так, це він. Айлтон Алвес де Лара.

— Ого! Клас! Я хочу з ним зв’язатися!

— На зворотній стороні номер його мобільного телефону.

Я перевернув картку. Вгорі тулилися недбало виведені чорним чорнилом цифри: «36314865».

— Е-е-е… Obrigado! [26] — промимрив я, але присадкувата бразилійка вже чеберяла далі в своїх справах.

— Коло Айлтонового офісу є непоганий хостел, — кинула вона через плече. — Він може домовитись, щоб вас там поселили. Це краще, аніж тинятись містом у пошуках ночівлі. Подзвони йому, і він про все подбає.

Я кивнув і, підігрітий нетерплячкою, помчав назад до товаришів.

— Давай телефон! — наказав я Алексу (у мене не було включено роумінг). — Я знаю, куди ми зараз поїдемо!

Все ще не розуміючи, що відбувається, Саня простягнув мені свій мобільний. Гамуючи хвилювання, набираю номер, зазначений на зворотній стороні візитки. Через кілька секунд спокійний і рівний голос, відповідаючи на моє запитання, повідомив, що «так, це Айлтон Лара, і я, безперечно, можу розмовляти англійською».

Ще через хвилину, втиснувшись разом з Алі, Дімоном і Лаврентієм у старезне таксі, я мчав до центру Куйяби, прямуючи до хостелу, адресу якого Айлтон Лара продиктував таксистові. В цей час в іншій частині міста, незважаючи на закінчення робочого дня і удушливу післяобідню спеку, наш майбутній провідник по диких просторах Пантаналу поквапливо натягав на себе прості світло-сині джинси та улюблену зелену футболку; незабаром він заведе пофарбований звичайною, без глянцю, бордовою фарбою пікап і посуне крізь мереживо нешироких вулиць до того самого хостелу, на зустріч із нами, першими українцями, яких він спізнає у житті.

Відкинувшись на задньому сидінні, заклавши руки за голову, я упивався таким солодким, але завжди скороминущим відчуттям улюбленця долі.

Гадаю, у вас, шановні читачі, вже давно крутяться на язиці кілька цілком закономірних запитань. Чому, власне, Пантанал? Що то за місцина така і що в ній аж такого особливого, що так бурхливо манило мене і навіть змусило потягти за собою трьох товаришів, котрим цей Пантанал до одного міс… гм… пардон… котрим Пантанал навряд чи припаде до душі?

Почну з того, що схарактеризувати Пантанал коротко і стисло практично неможливо. Порівнювати Пантанал зі звичайними багнищами, які трапляються на півночі України, це все одно, що порівнювати дірявий умивальник із Середземним морем. Та що там казати! Як за площею, так і за пишнотою флори та фауни Пантанал не має рівних на планеті.

Пантанал — найбільша заболочена місцевість (wetland [27]) світу. Він розташований у самому серці Південної Америки, у верхів’ях річки Парагвай. Загальна площа — 210,000 квадратних кілометрів, трохи менше 100,000 з яких належать Болівії та Парагваю, все інше поділяють між собою бразильські штати Мату-Гросу та Мату-Гросу до Сул.

У Пантаналі мешкає дуже мало людей. Міст чи селищ тут узагалі немає. На невеличких «острівцях» — територіях, котрі не заливає водою під час сезону дощів, — абсолютно розрізнено проживають фазендейро, бразильські скотарі, котрі розводять корів на щедрій землі Пантаналу. Через колосальні відстані та відсутність наземного транспорту люди переміщаються переважно на човнах та невеликих одномоторних літачках. Пересування на повнопривідних джипах можливе лише в період сухого сезону. Єдина дорога, яка пролягає через Пантанал, — це Транспантанейра, 2/3 якої недобудовані.

На території Пантаналу розташовується національний заповідник «Pantanal». Однак він займає лише 1350 км², решта Пантаналу належить приватним власникам.

Назва території походить від португальського «pantano», що означає «болото». Втім, Пантанал аж ніяк не є болотом у буквальному розумінні цього слова. Це радше широченна наносна (говорячи розумними словами, алювіальна) рівнина. Користуючись геологічними термінами, Пантанал — це осадовий басейн четвертинного періоду, сформований залишками древнього внутрішнього моря Ксарае?с (?Xarae?s), яке почало висихати разом з Амазонським морем 65 мільйонів років тому.

Пантанал, попри значну віддаленість від Атлантичного океану (понад 2000 км), здіймається лише на сотню-півтори метрів над рівнем моря. Звідусіль його оточують щільні масиви гір: Сьєрра Маракайю (Serra de Maracaju) на сході, Сьєрра Бодокена (Serra da Bodoquena) на півдні, парагвайські та болівійські хребти Чако (Chaco) на заході та Сьєрра Сан-Жеронімо (Serra do Sao Geronimo) на півночі. Саме з цих гір під час сезону дощів у Пантанал несуться потоки води, майже повністю ховаючи його під водою.

У чому перевага Пантаналу над Амазонією? Фактично, посеред пантанальських плавнів ви можете зустріти тих самих тварин і птахів, що й на берегах Амазонки. Тут водяться ягуари, анаконди, крокодили, піраньї, дикі свині, страуси, тукани, капібари, тапіри, мурахоїди, гігантські папуги ара, прісноводні черепахи та інші колоритні представники фауни бразильських джунглів. А от в Амазонії вся ця звірина ховається в глушині тропічного лісу, який подекуди за щільністю не поступається бетонній стіні. Тому для того, щоб спостерігати дику природу в басейні Амазонки, мандрівникам доводиться безперестану продиратися дрімучими хащами. Нерідко величезні труднощі вздовж шляху цілком і повністю знищують насолоду від споглядання дикої природи чи ландшафтів посеред амазонських лісів.

Крім того, вчені стверджують, що серед країн Нового світу немає територій, котрі могли б похвалитися більшою концентрацією видів тварин на квадратний кілометр, ніж Пантанал, цебто звірів та птахів на рівнинах Пантаналу навіть більше, ніж в Амазонії. При цьому для тих, хто палає бажанням спостерігати всю цю незайману красу, немає ні найменшої потреби дертися непролазними хащами. Маючи доброго провідника, можна без особливих зусиль переміщатися Пантаналом верхи на конях або ж, що ще краще, на човнах, спокійно насолоджуючись глухою врунистою зеленню обабіч заплав та різномастими мешканцями, що її населяють.

Безперечно, Амазонія має принади, про які я зараз не говоритиму, оскільки моя книга не про Амазонію. Однак, коли постало питання, куди саме чимчикувати в Бразилії, не роздумуючи я вибрав Пантанал. І ось тепер, після сумбурної недовгочасної підготовки, після виснажливого трансатлантичного перельоту, я опинився на кордоні однієї з найбільш безлюдних і водночас найбільш густонаселених територій нашої планети.

Айлтон затримувався. Наше таксі дісталося до хостелу набагато раніше за мутно-рубіновий пікап молодого натураліста. Тож уся наша четвірка встигла розпакувати речі і навіть прийняти душ.

Хостел розташувався у простій одноповерховій будівлі, всього за один квартал від центру Куйяби. Наша кімната виявилась страшенно тісною і бідно обставленою (по суті, окрім ліжок в ній нічого не було), зате достатньо чистою. Єдине вікно, над яким нависала масивна коробка старомодного кондиціонеру, впиралося прямісінько у стіну сусіднього будинку.

Помившись і перевдягнувшись у чистий легкий одяг, більш відповідний паркому бразильському літу, я та Алекс ввалилися в офіс «Pantanal Nature» (так, судячи з вивіски, називалась компанії Айлтона, від імені якої він час від часу водив мандрівників углиб Пантаналу), котрий знаходився відразу навпроти рецепції. Чесно кажучи, я посоромився б називати офісом убогу кімнатчину розміром 2 х 2,5 метри, в якій розмістилося все майно «Pantanal Nature». Але хто їх зна, тих бразильців? Можливо, за місцевими мірками то вважалося мега-крутим офісом.

Поки ми з товаришем, влаштувавшись на широких плетених кріслах, чекали на Айлтона Лару, мене не полишали неспокійні думки. «А раптом історія з візиткою всього лиш трюк, вигаданий хапкими жіночками — торговими агентами біля виходу з аеропорту? — думав я. — Може, вони навмисне скористалися іменем відомого натураліста, аби затягти нас до ось цієї жалюгідної контори із завсім неромантичною назвою „Природа Пантаналу“? І той провідник, який незабаром постане перед нашими очима, матиме стільки ж спільного з Айлтоном Ларою, як я з Уїнстоном Черчілем!». Чекання затягувалось, зміцнюючи фундамент недовіри під моїми підозрами і побоюваннями.

Зрештою знадвору долинуло кректання старенького двигуна, котре зависло у повітрі прямо навпроти хостелу. Кілька секунд двигун ґелґотав наче страус, після чого пчихнув і замовк. Затим голосно ляснули дверцята, а двоє зморшкуватих старих, що сиділи на лаві попід хостелом, голосно привіталися з новоприбулим.

Дімон та Лаврентій зайшли до офісу за мить до того, як двері прочинилися і до кімнати впірнув молодий широкоплечий бразилець. Зелена футболка вкрилась від поту темними плямами на грудях та біля шиї, показуючи, що він поспішав. Молодий чоловік зняв ковбойського капелюха і приязно привітався:

— Ola?! Tudo bem? [28] Я — Айлтон Лара!

Я окинув його прискіпливим поглядом і всі мої сумніви розлетілися геть, наче їх підірвали потужним зарядом вибухівки. Поза всяким сумнівом, переді мною стояв хлопець з фотографії у «Lonely Planet».

— Той самий? — замість привітання уточнив я, труснувши перед собою путівником.

Айлтон сором’язливо всміхнувся і знизав плечима, немов промовляючи: і таке буває. А тоді проказав:

— Так, це я.

— Я Макс. А це мої товариші, — я по черзі відрекомендував напарників: — Алекс, Діма і Лаврентій. Ми всі з України.

Поки бразилець вітався з кожним із моїх друзів, я уважно його роздивлявся. Коротко підстрижений, темнолиций, з якимись аж надто добрими, як на чоловіка, карими очима та двома рядами білосніжно-білих зубів, котрі ще більше підкреслювали бронзовий перелив шкіри. Високий, без виразної мускулатури, проте доладно скроєний (до слова, в Бразилії через переважно м’ясний раціон і чоловіки, і жінки доволі пухкенькі). Він видавався грубуватим як на вченого-зоолога, і водночас надто делікатним як для людини, котра чималу частину свого життя провела в непролазних нетрях.

Закінчивши обмін люб’язностями та взаємні розпитування, ми перейшли до справи.

— Коли ми вирушаємо у Пантанал? — сяючи, мов сонечко, почав я.

Тільки-но Айлтон розтулив рота, аж тут його перебиває Лаврентій. З прискіпливістю і поважним притиском, які властиві юристам, він говорить:

— Максе, почекай, — звернувся спочатку до мене. — Нехай Айлтон найперше розповість нам, чим конкретно ми займатимемось, куди саме він нас везтиме і скільки це коштуватиме. Якщо не сподобається, ми підемо шукати когось іншого.

— Але це ж натураліст, який, по суті, живе у Пантаналі! Нічого кращого навіть…

Сповненим гідності жестом Лара наказав мені замовкнути, а тоді повернувся до бразильця і відкарбував кострубатою англійською:

— Ви казати нам спочатку, куди ми їхати і що там бачити.

Відкинувшись на спинку крісла, Айлтон на хвильку задумався.

— Жаль, що ви приїхали так пізно, — зрештою озвався він. — Зливи частішають, і за два тижні в Мату-Гросу почнеться сезон дощів. Зазвичай, беручись за сафарі, я даю своїм клієнтам 95% гарантію, що відшукаю і покажу їм ягуара.

— Живого ягуара? — аж присвиснув Алекс.

— У природних умовах? — бовкнув я.

Бразилець стримано кивнув. Причому, присягаюся, у тому кивку не було жодного натяку на позерство чи підкреслений артистизм. Для цього чувака, схоже, побачити ягуара дійсно не було чимось особливим.

— Цього сезону до мене приїжджав фотограф з «New York Times». Два тижні не вилазив із савани. Тричі ми натрапляли на дорослу кішку, один раз просто в її лігві.

— І? — глитнувши слину, озвавсь я.

— Наробили багато класних фоток, — сміючись, відказав Айлтон. — Зараз, на жаль, вода потроху піднімається, майже всі ягуари відступили до гір. Якщо ми натрапимо хоча б на слід ягуара, це буде велике щастя. Але не переймайтеся, — смаглявий хлопець поспішив заспокоїти нас. — І без того ви побачите багато всілякої живності. Спочатку їдемо по Транспантанейрі практично до самого Порто-Джофре, затим звертаємо вбік і, якщо дороги ще не розмило, постараємось дістатися до фазенди мого товариша. Там буде наша основна база. Щонайменше один раз я проведу вас пішки по Пантаналу, потім забиратимемось далі на конях, якоїсь ночі (звісно, якщо не буде зливи) виберемося на нічне сафарі, ну і на завершення — ми цілий день плаватимемо по Ріо Кларо, де ви зможете порибалити на піраній.

— І це все? — високодумно спитав Лаврентій.

Мені здалося, Айлтон на якусь хвильку сторопів. А ще я підмітив вираз легкого розчарування, що мелькнув у його очах. Проте наступної миті обличчя бразильця набуло звичної незворушності і він спокійно підтвердив:

— Так.

— Ну не знаю… — прогугнявив наш доблесний юрист.

— Це круто! — поривно випалив я, аби трохи притлумити неприємний присмак, що завис у повітрі після Лаврентієвого запитання. — Не можу дочекатися, коли ми поїдемо!

Айлтон Лара зиркнув на мене і всміхнувся, показавши, що зрозумів, кому з нас належала ідея попертися в Пантанал.

У 1973 бразильський уряд осінила конгеніальна ідея прокласти автомобільну дорогу через увесь Пантанал від Куйяби до Корумби, прикордонного міста, розташованого по інший бік боліт на кордоні з Болівією. Після того, як робітники досягли Порто-Джофре, підготувавши для магістралі земляний насип висотою кілька метрів і довжиною 145 кілометрів, несподівано спливло питання доцільності будівництва. Якийсь розумник поставив уряду просте запитання: на дідька будувати дорогу, котра шість місяців на рік знаходиться під водою?

Будівництво припинили. Результатом проведених робіт, а точніше — їхніми залишками, і є Транспантанейра. По суті, Транспантанейра — то брудний земляний насип, що тягнеться вглиб Пантаналу, оточений густими заростями та сотнями різних тварин, серед яких найчастіше трапляються jacare?s(каймани) та капібари.

Вздовж усього шляху збудовано 125 невеликих дерев’яних мостів. На 65-му кілометрі обриваються всі електричні мережі. Протягом наступних сорока кілометрів все, що працює на електриці, живиться від дизельних генераторів чи сонячних батарей. Після 105-го кілометру довколишній краєвид різко змінюється, стаючи ще дикішим. Тут починається справжній Пантанал, країна ягуарів, останній прихисток цих волелюбних кішок у Бразилії.

Обривається Транспантанейра на Порто-Джофре. На всіх картах Порто-Джофре чомусь позначене як місто. Насправді це безсоромний обман. Порто-Джофре — ніяке не місто, а лиш невеликий готель з рестораном…

Ми ще дуже довго сперечалися, обговорюючи терміни перебування в нетрищах, і чи варто взагалі стільки платити за кількаденну вилазку в дрімучу шалину найбільшої заболоченої території світу, де не буде холодного пива, пляжів та гарних дівчат. Я відчував, як моє, за звичайних умов гранітне терпіння, розсмоктується та поступово змінює агрегатний стан, і, перетворившись на пару, виходить разом з краплинками поту через пори у шкірі.

Айлтон терпляче чекав, мовчки спостерігаючи за нашою перепалкою.

Врешті-решт ми дійшли згоди, та й то лишень після того, як я вкотре вперся лобом, заявивши, що вирушаю в Пантанал за будь-яку ціну, а коли кому щось не подобається, нехай лишається у Куйябі. Ультиматум подіяв, мої супутники позамовкали і почали похмуро нишпорити по кишенях, дістаючи гроші на майбутнє сафарі. (Айлтон підрахував, що один день перебування в абсолютно безлюдній місцевості нам обійдеться трохи менше 100 USD. Для порівняння: провідники-бедуїни в пустелі Лівії, організовуючи подібні full-inclusive сафарі, вимагають щонайменше 150 євро за день.) Перерахувавши гроші, бразилець оголосив, що нам слід із собою взяти, і призначив збори на восьму ранку.

Виходячи з вутлого офісу «Pantanal Nature» і крадькома спостерігаючи за похнюпленими обличчями Дімона та Лаврентія, я несподівано осягнув дві прості речі. По-перше, ніхто з моїх супутників ще й досі вповні не уявляє, куди я їх тягну. Я вже двічі потрапляв у непролазні джунглі (вперше у 2008-му в серці Чіапасу на півдні Мексики, вдруге влітку 2009-го неподалік від Пуно в Еквадорі), а також один раз блукав мертвою пустелею на півночі Чилі, через що був цілковито упевнений: там, куди ми пхаємося, не просто не буде пива і телевізорів, там не буде абсолютно нічого. Чесно кажучи, я побоювався, що після знайомства зі «зручностями», в яких нам доведеться жити кілька днів, у моїх напарників виникне сильне бажання повісити мене на найближчій гілляці. На лихий кінець, враховуючи відсутність у Пантаналі достатньо міцного віття, мене можуть просто-на-просто згодувати піраньям. А по-друге, чомусь мені подумалось, що навіть якби Айлтон Лара притягнув із собою кабаре шикарних бразильських стриптизерок, Лаврентій однаково лишився б невдоволеним.

Наостанок наш гід порадив нам ресторанчик, де можна непогано повечеряти, і розпрощався до завтра.

На вулиці панувала пітьма, трохи розбавлена блиманням вуличним ліхтарів та непевним світлом із вікон. Духота аж випирала з темряви, мнучи вологими пальцями мозок. Сидячи на відкритій терасі ресторану посеред вельми велелюдного району Куйяби, я звернув увагу на те, що всі відвідувачі — виключно чоловіки. Те ж стосувалося офіціантів — серед обслуги я не побачив жодної коротенької спідниці чи миловидного личка. Клієнтам прислуговували поважні статечні чоловіки, жоден з яких не був молодшим тридцяти п’яти років.

Ми замовили недорогі страви з м’яса і чотири пляшки бразильського пива. Незабаром офіціант притягнув нам чотири пластикові колбочки, з яких стирчали темно-коричневі шийки пивних пляшок. Розкриття однієї з колб відразу пояснило її призначення: всередині знаходилось повно-повнісінько товченого льоду. Таким чином винахідливі бразильці вберігають пиво від швидкого нагрівання у теплому кліматі.

А потім зірвався дощ. Сила силенна води вихлюпнулася з неба, затушувавши вечірні вогні. Води було настільки багато, що вона лилася з краєчків похилого накриття над терасою неперервним потоком, немов водоспад. Лисніюча масляниста плівка, схожа на непрозорий целофан, сховала за собою вулицю і будівлі навпроти. Машини повидряпувались на тротуар і зупинилися, уступаючи дорогу бурхливому потоку, що нісся навпростець дорогою. Важкі краплі з неймовірною силою періщили об дах і асфальт, заглушаючи музикантів усередині ресторації. Вся Куйяба неначе завмерла, вичікуючи на кінець тропічної зливи.

Я перестав жувати і, обливаючись потом, спостерігав за пеклом, що вирувало навкруг.

Добігав кінця мій перший день у Бразилії.

На світанні другого дня Айлтон чекав нас на старенькому молочному мікроавтобусі «Volkswagen» біля воріт хостелу. Ми якраз допивали каву, справжню бразильську каву з молоком, коли знадвору долинуло настирливе гудіння автомобільного клаксона.

Добряче виспавшись і відпочивши, наша четвірка висипала надвір (до зміни часових поясів завжди напрочуд легко адаптуватися, коли летиш на захід, навздогін за сонцем, адже ранок тоді настає «пізніше»). На відміну від нас, брунатний бразилець виглядав трохи заспаним. Я весело поздоровкався з натуралістом, інші троє обмежились сухим привітальним кивком.

Підозріло зиркнувши на куций «Volkswagen» зі старомодними суцільними дисками на колесах, я запитав:

— Ти повезеш нас у Пантанал на шкільному автобусі?

Айлтон прицмокнув язиком, удавши, що образився, а тоді мудро прорік:

— Ніколи не суди про машину з її зовнішнього вигляду. Повір, ти ще встигнеш її полюбити і пожалкуєш, що обізвав її «шкільним автобусом». Мій «Фольц» тільки з виду старий і незграбний. Насправді я переставив йому значно потужнішого двигуна і поміняв усю ходову частину. Він мчатиме Транспантанейрою краще за повнопривідний джип.

Я стенув плечима, мовляв, побачимо, закинув рюкзак у багажник і забрався в салон.

У Поконе? ми залили повний бак пального і продовжили рухатись на південь.

— Це остання бензозаправка на нашому шляху, — пояснив провідник. — Далі на весь Пантанал не знайти ні краплини палива. Іноді можна вициганити щось у місцевих, але вони не продадуть дешевше, ніж 4-5 реалів за літр [29].

— А що буде, коли ми, припустімо, проб’ємо бак, і весь бензин стече по дорозі? — запитав я.

— Доведеться кликати підмогу. Це буде дорого і довго. Іноді доводиться чекати кілька днів.

— Не вельми весела перспектива… — гмикнув я.

— Певно, що так. Хоча, є й інший варіант.

— Та ну?

Айлтон загадково заусміхався:

— Можна прокрастися до найближчої фазенди і поцупити кілька каністр. Зазвичай так і роблять…

Поконе? виявилось зовсім крихітним містечком, оскільки не встигли ми від’їхати від заправки, а воно відразу скінчилося. Не було ніякого плавного переходу, як це буває на околицях великих міст, коли спочатку щезають високі будівлі, потім у мареві за багажником тануть різноманітні об’єкти дорожньої інфраструктури, насамкінець зникають рекламні борди, і лиш тоді починається щось схоже на дику природу. Натомість Поконе? немов провалилося під землю. Здавалося, ще секунду тому за вікном проносились мокрі одноповерхові будинки, аж тут — не встигнув я оком змигнути! — асфальтівку знов обступає невисока, але дуже густа і корчаста рослинність. Наче й не існувало того Поконе?!

— Це вже Транспантанейра? — поцікавився я, аби трохи розвіяти тишу в салоні.

Спритний «Volkswagen» бадьоро мчав уперед поміж двома килимами дрімучої зелені. Дорога все ще лишалась асфальтованою, а жодних представників фауни видно не було. Лоскітливе відчуття, яке звично огортає мене під час занурення в глуху і здичавілу місцину, ніяк не приходило.

— Формально, так і є, — відповів гід, наче прочитавши мої думки, — але справжня Транспантанейра почнеться за кілька кілометрів. Трішки почекай.

Бразилець казав правду. Менш ніж за десять хвилин гладке і чорне від вологи полотно асфальту різко обірвалося, наче хтось його ножем підрізав. Комфортне шосе скінчилося, замість нього удаль тягнулась брудно-іржава, нерівна та вибоїста Транспантанейра. Зарості посуворішали і підступили ближче до шляху.

— Ось і вона, — ледь чутно прошепотів Айлтон, — Транспантанейра.

Провідник тиснув на газ, і ми, не спиняючись, перелетіли з асфальту на сирий ґрунт. Дорога відчутно погіршала, глина та бруд зі свистом розліталися з-під коліс, час від часу мікроавтобус «вихляв задом», але в цілому доволі непогано тримався на шляху.

Висунувшись з вікна, я помітив, що земля під колесами стала густо-червоною, наче поїдена іржею. Я спитав провідника, що спричинило такий насичений колір ґрунту.

— Це наносна глина, намита дощами, — не відриваючи очей від шляху, мовив гід.

— Певно, дуже родюча?

— Так. Однак шар глини сягає вглибину максимум на кілька сантиметрів. Під ним залягає абсолютно неродюча земля. Через це в Пантаналі практично немає великих дерев.

Якийсь час вздовж узбіччя Транспантанейри тягнулись примітивні дротяні загорожі, відділяючи ділянки, що належать різним власникам, а понад ними, чіпляючись за грубі дерев’яні стовпи, провисали дроти єдиної в Пантаналі лінії електропередач. Невдовзі стовпи — останнє нагадування про цивілізацію — залишились позаду, припинивши оскверняти нитками дротів нахмурене небо Пантаналу.

Зненацька дорогу перетяв дерев’яний шлагбаум. Праворуч від нього, напівприкрита заростями, манячіла невисока хатка; трохи далі над шляхом висилась чималенька П-подібна конструкція, збита з трьох аж посивілих від вологи опор. На цій конструкції теліпались три дерев’яні вивіски, такі ж сизі й мокрі, як і стояки: посередині — найбільша, з чітким написом білою фарбою «TRANSPANTANEIRA», а по краях — дві значно менші дощечки. На них було виведено одну й ту саму фразу: ліворуч — англійською — «Here begins the Pantanal. Welcome», і праворуч — португальською — «Aqui empieza el Pantanal. Bien venidos».[30]

Айлтон вистромив голову крізь вікно і щосили загукав до хатинки. Всередині халупи щось заворушилось, двері зі скрипом розчахнулися і на дорогу викотився огрядний коротун — парковий охоронець — з лиця ще чорніший за нашого провідника. Впізнавши Айлтона Лару, він привітно замахав руками, криконув щось у відповідь, а тоді посунув піднімати примітивний шлагбаум.

Поки дерев’яна патичина сунулася вверх, бразильці жваво переговорювалися, певно, обмінюючись між собою останніми новинами. Зрештою наш гід провернув ключ запалення і дуже повільно, ніби даючи нам можливість насолодитись моментом, проїхав під П-подібною аркою.

Ми віддалялись. Вислизали з лещат цивілізації, натомість невблаганно занурюючись у дике та невідоме. Я вертівся на сидінні, мов той в’юн, намагаючись закарбувати у пам’яті все, що відбувається навкруги. Охоронець, занімівши біля шлагбаума, гукнув щось нам услід і мотнув на прощання рукою. Айлтон незворушно дивиться уперед, недбало тримаючи кермо. Над моїм вухом безупинно клацає фотоапарат Лаврентія. Алекс та Дімон, поприлипавши до шибок, зацікавлено роздивляються дивовижні краєвиди, серед яких тільки присутність бурого тракту, вкритого розмазаною глиною, свідчить про те, що ми все ще перебуваємо на Землі, а не на далекій фантастичній планеті.

Ласкаво прошу до Пантаналу, ласкаво прошу до справжніх пригод!

Я не берусь перекладати наведену мною в епіграфі цитату з «Lonely Planet». Ті, хто більш-менш розуміється на англійській, нехай самі судять, що, чорт забирай, може означати «enthusiastic welcome», коли йдеться про крокодилів. Для тих, хто не вчив або погано вчив англійську мову, я все ж подаю приблизний переклад: «Очікуйте душевного (завзятого, сердечного, теплого?) прийому від кайманів Пантаналу». Для більшого ефекту під цими словами автори вліпили кольорову фотографію з дюжиною двометрових усміхнених крокодильчиків, готових виявити всю свою гостинність гостям з далеких країв.

Утім, авангардними провісниками Пантаналу стали не крокодили. Першими на кордоні безлюдних нетрищ на півдні Бразилії нас вітали… комарі. Великі й пузаті комахи залітали в салон «Volkswagen’а» і з радісним верещанням накидались на нас. За ними на узбіччях почали з’являтись птахи. Незабаром яскраве оперення повсюдно мигтіло обабіч Транспантанейри, пожвавлюючи насичений темно-зелений ландшафт. Іноді той чи інший кущ так сильно обліплювали різні пташки, що він скидався на яскравий букет квітів.

Хай там як, але першою великою твариною, яка зустрілась нам на Транспантанейрі, став абсолютний володар Пантаналу — кайман. Я першим помітив чималенький двометровий екземпляр, який нерухомо застиг на трав’яному килимі, що устеляв похиле узбіччя. Сіро-синій, з темними, майже чорними смугами на пащі та хвості, він сидів, впершись коротенькими незграбними лапками в землю, і незворушно спостерігав за нашою юрбою.

Айлтон загальмував, загнавши мікроавтобус на протилежне узбіччя. Я миттю вискочив з салону і, голосно чвакаючи кросівками по рудій клейкуватій багнюці, неспішно посунув на каймана. М’язисте тіло рептилії відливало моторошним металевим блиском, наче хтось нещодавно натер його спеціальною щіткою-подушкою з блиском для взуття. Через зигзагоподібний профіль щелеп створювалось оманливе враження, ніби кайман іронічно викривляє верхню губу і єхидно підсміюється. Однак недобрий полиск мутно-сірих очей та страхітливі ікла, що рясним частоколом випирали з пащі, розвіювали ілюзії стосовно глумливого настрою холоднокровного хижака.

Кайман не рухався. Я підібрався до нього на відстань двох метрів, але рептилія навіть не смикнулась. Крокодил наче показував, хто тут хазяїн. Я ступив ще крок уперед і завмер, не ризикуючи підсовуватися ближче. Діставши з кишені шортів камеру, опустився навпочіпки і, стараючись не робити різких рухів, зробив кілька знімків.

Крокодил скидався на статую. Єдиною рухомою частиною каймана лишалась вузька, мов шпарина, вертикальна зіниця (очі крокодила посаджені близько одне до одного у верхній частині голови і дивляться в прямо протилежні напрямки, тому воднораз можна бачити лиш одне око рептилії). Але напружено вигнута шия вказувала на готовність шпичастого монстра рвонути навтьоки (або… кинутись на мене), якби раптом йому щось не сподобалось.

З кожним наступним кілометром кількість кайманів зростала у геометричній прогресії. Вони були буквально усюди: лежали в кущах коло Транспантанейри; задерши хвости, дріботіли через дорогу; ганялися за рибою в канавах, що тягнулися з обох боків вздовж шляху (таких рівчаків обабіч Транспантанейри дуже багато — саме з них екскаватори вигрібали землю для насипу під шосе); повзали туди-сюди в соковитій траві по савані. Часом ми натикалися на зграї, що налічували до десятка особин. З машини в такому випадку ніхто не вилазив.

Вряди-годи траплялися крокодили з коротенькими обрубками замість хвостів. Наш провідник пояснив, що це сліди бійок за самиць чи територію між дорослими кайманами-самцями: нерідко один із суперників залишає іншого без хвоста. У багатьох забіяк хвіст був не тільки відкушений, а ще й розгризений навпіл, відстовбурчуючись за задніми лапками у вигляді англійської «V». Іншим під час сутички підчикрижували хвоста по саму, перепрошую, задницю (конкурент, видко, дуже переживав за даму серця). Такі куцохвості розбишаки виглядали вельми потішно. Вони нагадували неоковирних седанів з кузовом типу «універсал». Признаюсь, я просто не міг стримати посмішки, коли на них дивився. Ніби й зуби на місці, ніби й погляд не помінявся — так само незворушно-погрозливий, але крокодил уже не той. Замість страхітливого злющого монстра перед тобою плазує недоладне одоробало, подібе на п’явку-переростка.

За кайманами почала вигулькувати всяка інша пантанальська живність. Переважно то були стада диких свиней з поросятами та зграї тлустих, аристократичного виду капібар, що мирно жували травичку на узбіччях. (До слова, доросла капібара здалеку нагадує свиню, щоправда, вкриту шерстю наче мамонт, зате її дитинчата скидаються на щось середнє між морською свинкою та бобром). Одного разу в бінокль вдалось розгледіти мурахоїда і тапіра.

Я не переставав дивуватися тому, що дикі тварини практично не бояться людей. Скажімо, пухнасті світло-коричневі дитинчата капібар підпускали мене на відстань двох-трьох метрів, даючи можливість робити фото майже впритул.

Капібара — напівводяний травоїдний ссавець з родини водосвинкових, найкрупніший гризун світу. На мові індіанців гуарані слово капібара означає «володар трав». Розповсюджений у багатьох регіонах Південної та Центральної Америки. Проживає на низинних ділянках на берегах річок та озер. Усі капібари гарно плавають, вміють свистіти, славляться чудовим характером.

У XVI столітті Папа Римський оголосив капібару, котру місіонери вважали водяною твариною, рибою, що дозволило вживати її м’ясо під час посту.

До Порто-Джофре ми не доїжджали. Кілометрів через шістдесят після Поконе? Айлтон звернув з Транспантанейри праворуч, посунувши навпростець через савану. Раз за разом ми натикались на велетенські калюжі з рудої твані, які доводилося обережно обминати, протискаючись через густе плетиво гілляк. Деякі з них ми пролітали на повній швидкості, ризикуючи застрягнути або злетіти у кювет (чи то пак, прямісінько у кущі).

— Охоронець на в’їзді в Пантанал сказав мені, що вода в Ріо Кларо піднялась, — прокричав провідник, несамовито крутячи кермо; його голос ледве просочувався через надсадне завивання двигуна. — Я не впевнений, що ми проїдемо до Фабіо.

— Що тоді робитимемо? — ревкнув я у відповідь, якимось дивом спромігшись не прикусити язика від трясовиці на вибоїнах.

— Підемо пішки, — зареготав молодий бразилець. — Хоча, не знаю тоді, як я вас звідси забиратиму!

На окремих ділянках шляху калюж ніби не було, зате на верхньому розмитому шарі глини машину водило наче на льоду. Подеколи нас заносило наче справжній ралійний автомобіль. Підозрюю, що Айлтон навмисне заносив машину, аби полоскотати біломордим пасажирам нерви. Чесно кажучи, мені це страшенно подобалось. Під час кожного нового заносу від шаленого викиду адреналіну ми з бразильцем гоготали й заливалися мов навіжені. Одначе далеко не всім із нас подобались круті віражі на бездоріжжі. На черговому повороті, коли «Volkswagen» вело мов на ковзанці, в мої вуха увірвався настраханий вереск нашого юриста:

— До-о-осить!!! Не треба більше! Не тре-е-еба!!! Мерщій припиніть!

Я крутнувся на сидінні і втупився у бліде обличчя товариша, на жаль, не встигнувши обірвати безглуздий сміх.

— Ти ненормальний, Максе! — ще більш пронизливо заволав Лаврентій, кілька разів торсонувши моє крісло. — Чого ти регочеш? Скажи йому, хай перестане! Негайно!

Вловивши роздратовані нотки у голосі мого напарника, гід пригальмував і почав кермувати обережніше. Я теж затих, хоча про себе подумав, що той, хто панічно тріпочеться за своє життя, ніколи не зможе відчувати його по-справжньому. Необґрунтований страх за власну шкуру — це наче скафандр, неначе хутряний зимовий кожух, напнутий посеред теплої літньої днини, що залишає всі найкращі відчуття за бортом.

Через кілька хвилин хащі розійшлися, поступившись місцем поодиноким, але кремезнішим деревинам, і ми виїхали на відносно суху ділянку («відносно суха» означає, що під колесами більше не хлюпало). Невдовзі поміж стовбурів проступили обриси недбалого дротяного паркану, за якими вималювалося кілька приземистих будівель.

— Приїхали, — офіційно оголосив Айлтон.

Вискочивши з «Volkswagen’а» на брудну вогку землю, я… розгубився. Переді мною лежав на боці дерев’яний барабан, на який традиційно намотують товстий кабель (схожий на котушку для ниток, тільки набагато більший), на якому, наче на круглому ресторанному столик,у валялись кілька чималеньких черепів, серед яких я розрізнив два кінські, декілька коров’ячих і… один крокодилячий. Трохи віддалік висились дві приземкуваті будівлі. Та, що стояла ліворуч, була скроєна з погано обструганих, різних за шириною дощок, і скидалася на звичайнісінький сарай. Кілька вікон зяяли моторошною чорнотою; шибок у них не було. Я припустив, що це і є фазенда, оскільки друга споруда (та, що стояла справа) взагалі нагадувала банальний навіс — якесь безпретензійне й убоге накриття над гаражем чи ангаром. По периметру цей «ангар» оточував кособокий частокіл з тих самих дощок, з яких будували головне помешкання, де-не-де укріплений пласкою цеглою, а весь інший простір аж до піддашшя з метою захисту від комарів було щільно замотано протимоскітною сіткою. Праворуч, трохи позаду за собою, я з подивом помітив світло-синій пластиковий басейн, заповнений мутнуватою водою. Акуратно вкопаний посеред спеціально розчищеної ділянки, він виглядав настільки безглуздо і недоречно, наскільки недоречним може бути абориген, витягнутий з амазонських нетрищ і посаджений за столик найдорожчого київського ресторану. Зліва за спиною бовваніли кілька крислатих дерев, створюючи подобу садка.

Одначе не басейн, не жахлива убогість жител фазенди і навіть не черепи на барабані так здивували мене. Річ у тім, що акурат посередині усієї цієї екзотичної краси лежав і критично позирав на мене дорослий крокодил…

Тим часом Айлтон зліз із водійського сидіння і попростував до фазенди. Назустріч йому викотився високий, огрядний і товстощокий фазендейро, одягнутий у замащені червоні шорти і футболку, настільки запрану, що оригінальний колір неможливо було встановити. Круглу, мов футбольний м’яч, голову аборигена покривав бежевий брезентовий капелюх, по-молодецьки зсунутий набакир. Шкіра незнайомця була ще більш тьмавою, ніж у Айлтона Лари, практично не виблискуючи на сонці. Чоловік безжурно і босоніж тюпав по багнюці.

Приязно обійнявшись, фазендейро і провідник рушили до нас, не звертаючи уваги на каймана. Вони ніби й не бачили рептилію, що нахабно розляглась посеред подвір’я.

— Це Фабіо, — представив Айлтон власника фазенди. — Шість місяців на рік він мешкає у Пантаналі, розводячи велику рогату худобу. Під час сезону дощів перебирається в Куйябу. Ми будемо у нього жити.

— А це що?… — спитав я, скосивши погляд на каймана.

— Це крокодил, — спокійно відповів Айлтон.

Так наче я, бляха, і без нього не розібрався, що це не Чебурашка.

— І що він тут робить?

Я не з полохливих, але, гадаю, ви погодитесь зі мною, шановні читачі, що дане запитання є цілком слушним та доречним, особливо враховуючи факт присутності півтораметрового каймана на віддалі кількох кроків від нічним не захищеного бунгало, в якому мені і товаришам доведеться провести кілька ночей. Одначе відповідь натураліста просто доконала мене:

— Він тут живе, — байдуже буркнув провідник.

Мій кадик скубнувся, після чого я ледь чутно пробелькотав:

— Д-де саме?

— Тут, на фазенді. Он бачиш басейн?

Через млосне заціпеніння, що скувало холодною сталлю шийні хребці, мені не вистачило сил кивнути, тому я лиш кліпнув.

— Ну то оце його, — договорив Айлтон, — крокодилячий.

Поки я і мої друзі приходили до тями, намагаючись осмислити почуте і віднайти хоч яке-небудь логічне виправдання тому факту, що товстошкурий зубастик житиме на фазенді разом із нами, Фабіо підійшов упритул і почав з натхненням тиснути нам руки.

Разом із власником фазенди, якому на вигляд можна було дати років 28-30, за стадами наглядав ще зовсім молодий хлопець років двадцяти, начебто кревний родич Фабіо. Зачувши гамір, парубок вигулькнув з темного черева сараю-фазенди і привітно помахав нам долонею. Я стримано кивнув у відповідь, краєм ока глипаючи на крокодила.

На вигляд молодик виявився повною протилежністю Фабіо — низенький, патлатий і сухий, мов обгризена кістка. Їх можна було б порівняти з відомими героями Сервантеса, однак Дон Кіхот, як ви пам’ятаєте, був худим і високим, а Санчо Панса, відповідно, низеньким і тлустим, тоді як у наших бразильців усе вийшло навпаки: Фабіо — високий і товстий, а його юний напарник — присадкуватий та щуплявий. Бразильців поєднували тільки дві речі. По-перше, обоє аборигенів були однаково замурзаними, а по-друге, обом була притаманна незбагненна здатність віднаходити кумедне в усіх речах та подіях, що відбувалися навколо. Результатом такого життєрадісного світогляду завжди виступала щира, навіть по-дитячому наївна посмішка, що не сходила з облич молодих фазендейро.

Вони не сміялись і не реготали на все горло. Просто посміхались: зате безперервно і на всі тридцять два. Дивлячись на Фабіо, можна було подумати, що він виграв мільйон гарних американських грошей в національну бразильську лотерею. Він тиснув наші руки і усміхався. Він не розумів ні англійської, ні української, але варто було комусь із нас розтулити пельку й заговорити, як Фабіо тут-таки підходив ближче і, розтягнувши рот у широченній усмішці, уважно ловив кожне слово. Він з гідністю підводив нас до ветхої, почорнілої від дощів, вщент закутаної протимоскітними сітками фазенди, дивлячись на яку Лаврентію хотілося плакати і рвати на собі волосся, гордовито проводив перед нами рукою, немов промовляючи «minha casa, sua casa»,[31] і посміхався. Спостерігаючи, як ми обережно обходимо стороною півтораметрового крокодила, котрий мирно клював носом перед ґанком, бразилець аж заливався чистим і щирим, майже дитячим сміхом. (Забігаючи наперед, скажу, що переглянувши всі знімки, зроблені під час поневірянь у Пантаналі, я не знайшов жодного, де на губах Фабіо не сяяла б фасонна голлівудська посмішка.) Словом, кумедний такий чоловічок. Для Фабіо побачити нас, певно, було такою ж екзотичною забавкою, як і нам — потрапити на його фазенду.

Обмінявшись з нами цупкими рукостисканнями, Айлтон та старший фазендейро пошурували у бунгало. Я, Алі та компанія потюпали слідом.

— Ось тут ви спатимете, — радісно сказав натураліст, вступивши під навіс.

Я роззирнувся. Весь інтер’єр складався з дерев’яного стола вочевидь ручної роботи, довжелезної лави та кількох неструганих стовпів, що підтримували покрівлю і між якими провисали різнокольорові гамаки. Над кожним гамаком, через спеціальну натягнуту шворочку були накинуті протимоскітнимі сітки — такий собі другий рівень антикомашиного захисту.

— Це найкраще житло на найближчі шістдесят кілометрів, — серйозно зауважив провідник; Фабіо, що стояв за його спиною, підперши кутами губ пухкі щоки, ствердно кивав — бразилець не володів англійською.

Я, проте, так і не зрозумів, чи то був жарт, чи Айлтон Лара казав правду.

Поскидавши наплічники на стіл, ми взялися перевіряти гамаки на міцність і уважніше обдивлятись наше лігвище. Айлтон тим часом правив далі:

— Чистої води для вмивання небагацько, а тому зранку не раджу розводити купелі. Туалет за вашим бунгало. Дизель-генератор вмикатиметься щовечора з 6-ої до 9-ої, у цей час ви зможете підзарядити акумулятори та ноутбуки. О 21:30 оголошується загальний відбій, це означає, що світло гаситься на всій фазенді. Сніданок о 8:00 ранку. Не запізнюватись! Після їжі відразу вирушаємо вглиб Пантаналу.

Я переклав інформацію своїм напарникам.

— Спитай: холодне пиво у них є? — насупившись, буркнув Дімон. — За сотню баксів на день могли б подбати і про освіжаючі напої.

Молодий бразилець аніскілечки не здивувався, коли я переповів йому Дмитрову забаганку.

— Коли комусь закортить холодного пива, просіть завчасно… десь так години за три-чотири. Фабіо спочатку запустить дизель-генератор, затим ввімкне холодильник, потім вкине туди кілька банок пива… Словом, за три години матимете свій освіжаючий напій на столі. Щоправда, коштуватиме таке задоволення 20 реалів [32] за баночку 0,33 л.

Гадаю, коментарі в даному випадку зайві… Закінчивши ввідну лекцію для новоприбулих у Пантанал, Фабіо та Айлтон залишили нас самих відпочивати після дороги.

Окрім опасистого веселуна Фабіо та його кістлявого родича, на фазенді жив ще один більш-менш цивілізований мешканець — маленький жвавий дворняга. Тож поки я роздивлявся околиці через бінокль, Саня потюпав до собацюри знайомитися.

Невеликий куцохвостий барбос, чорний, мов смерть, і брудний, мов сільський трактор, радо зустрів незнайомця. Він був увесь подряпаний, погризений і місцями облізлий, зате в очах — це було помітно навіть з відстані кількох метрів — світилась молодецька відвага. Удвох із Алексом вони заходилися ганяти обійстям. Кілька разів худющий бровко із заливистим гавкотом кидався на каймана, який все ще лежав посеред маєтку, і зразу ж відскакував назад, демонструючи біломордому прибульцю, що, незважаючи на скромні габарити, насправді він лютий і безстрашний, наче тигр. Ба навіть більше — наче цілих два тигри і ягуар на додачу! Саня, щоправда, ігнорував випади задерикуватого собацюри, тримаючись у такі моменти якдалі і від пса, і від рептилії.

— Що будемо робити з цим? — буркнув Дімон. Він сидів навпочіпки коло мене і пильно придивлявся до незворушного плазуна, звісно, як і Алекс дотримуючись безпечної дистанції. Крокодил так само прискіпливо спостерігав за Дімоном. Воно й не дивно, оскільки серед нас чотирьох Дімон був найбільш тілистим і вгодованим.

— Давайте назвемо його Петею! — запропонував я.

— Кого?! — йойкнув Лара.

— Каймана, — я тицьнув пальцем на нашого сусіду.

Лаврентій вилаявся.

— Добре, хай буде Петя! Мені подобається, — бавлячись із дворнягою, загукав Алекс. — Тоді собака нехай зветься Шариком!

Отак ми й постановили: віднині крокодила називати Петьком, а куцохвостого пантанальського собацюру — Шариком.

(N. B. Хоч це зовсім не стосується моєї оповіді, я все ж не міг залишити поза увагою історію, котра пояснює, звідкіля на задрипаній пантанальській фазенді взявся цілком пристойний басейн і чому в ньому оселився півтораметровий кайман. Всі, кому цікаво послухати розповідь, яку наступного ранку я випитав у Айлтона, див. Додаток Б.)

— Ви точно ненормальні, — пробурчав Лаврентій, відмахуючись від комарів, які висіли над його головою тісною рухливою хмаринкою. — Нам же сьогодні тут спати!

Затим він встав і, сердито ляскаючи себе по шиї, заскочив всередину нічліжки, сховавшись від комах за протимоскітними сітками. Я провів його мовчазним поглядом і лиш тоді запримітив, що наш мікроавтобус поміняв колір: усього за дві години їзди він із молочно-білого став темно-оранжевим. Тонким рівномірним шаром від самісінького днища аж до віконних шиб його вкривав рудий ґрунт Транспантанейри.

Пізно ввечері, коли набридливе дирчання дизель-генератора, який живив кілька лампочок і розеток в хатині Фабіо і у нашому бунгало, врешті-решт ущухнуло, коли густа й задушлива темрява ночі закуталася нездоровою тишею, ледь-ледь розбавленою дзижчанням комах та підозрілими шерехами нічного Пантаналу, Алекс причовгав до мого гамака.

— Спиш? — скубнув він за натягнуту мотузку.

— Ще ні… — шепнув я. — Чого тобі?

— Слухай, Максе, я все хотів тебе спитати: як ти владнав дилему з Марусею?

Я нервово смикнувся у лежаку, повернувшись обличчям до товариша.

— Я… е-е-е… я все вирішив, — кажу до Алекса.

— Справді? — здивувався друзяка. — Ти молоток, чувак! І як ти все це розрулив?

Тоді я скрушно зітхнув і щиросердно в усьому зізнався:

— Я нічого їй не сказав… Маруська ще не знає, що я у Бразилії…

Саня задумався. Мобільного зв’язку в Пантаналі немає, і це означає одне: моя дівчина ще дуже не скоро дізнається, куди я подівся.

— Ти баран, Максе, — зрештою поставив діагноз Алі. — І що найгірше — тебе виправить тільки могила.

— Я знаю, — вдруге зітхнув я. — Мені дуже сильно жаль…

Потому Алекс позіхнув, розпрощався, побажавши мені доброї ночі і почовгав у свій гамак спати.

Кайманів у Пантаналі тьма-тьмуща. Вони люблять нишком спостерігати за людьми і купатися в басейнах. Тож якщо раптом у ваших друзів є басейн, можете порадити їм завести крокодильчика. Присягаюсь, вони не пошкодують: по-перше, двометровий ікластий кайман — напрочуд миле створіннячко, а по-друге, ви тільки уявіть, скільки сусідів полопає від заздрощів!

Ну і, звісно: всі чоловіки — козли!!!