Любов і піраньї

Розділ сьомий Забавки з крокодилами

Втихомиривши Лаврентія, який носився зі своїм прокушеним пальцем неначе мати з новонародженим малям, я поцікавився у провідника, про наші наступні плани. Бразилець хвилину-півтори водив очима навкруги, обдивляючись крони дерев, що здіймались над водами Ріо Кларо.

— Бачили колись, як яструби полюють на рибин? — спитав Айлтон.

— Ні, — відказую.

— Хіба по телевізору, — зауважив Алекс, долучаючись до нашої розмови.

На лиці бразильця промайнула ледь помітна усмішка.

— Тоді вам сподобається, — сказав він. — Примусимо пташок трохи попрацювати! — а тоді, повернувшись до Фабіо, договорив: — Повний уперед, друже!

Черевань-фазендейро кивнув, затим дужим ривком запустив двигуна, і ми знову прудко помчали вниз по Ріо Кларо, високо підстрибуючи на воді і розкидаючись навсібіч діамантами бризок, котрі переливалися всіма кольорами веселки у кипучих променях сонця, мов найдорожчі перські самоцвіти.

Для того, щоб повторити витівку з яструбами, необхідно насамперед мати:

1) кілька товстеньких піраній (бажано, але не обов’язково живих);

2) очеретяні палички довжиною 5-7 см і товщиною приблизно з людський палець у кількості, що рівна кількості піраній, помноженій на 2. Очеретини обов’язково мусять бути товстими, а тому їх слід вирізати з нижньої, найбільш масивної частини стебел;

3) мінімум одного яструба (згодиться будь-який, але тільки не косоокий і з цілими крилами);

4) якогось чувака, котрий тямить свистати і пугикати по-яструбиному (без нього — ніяк).

Піраньї у нас уже були — добрих три десятки. Очеретяних жердин Айлтон нарубав у гущавині в одній із заплав Ріо Кларо, куди Фабіо підігнав плоскодонку відразу після риболовлі. Тим хлопцем, який уміє цвірінькати яструбом, виявився наш гід і натураліст — Айлтон Лара. Єдиного, чого нам не вистачало — це, власне, самого яструба. Саме на пошук цих пантанальських пернатих мисливців вів свого човна товстощокий Фабіо.

Першу пташку відшукали досить швидко.

Фабіо завів плоскодонку в такі місця, де дерева, що огортали звідусіль набряклу дощовими водами Ріо Кларо, були напрочуд високими й гіллястими. Закутані зеленню стовбури стояли настільки щільно, що й не здогадаєшся, чи є десь за ними тверда земля.

Першим запримітив майбутню «жертву», чи то пак, щасливчика, якому незабаром практично на дурняк перепаде кілька товстеньких рибин, Айлтон. Тієї ж миті бразилець присвиснув, даючи Фабіо знати про свою знахідку. Неначе цуцики, що зреагували на команду «фас!», ми синхронно позадирали голови, і на одній з гілок високо-високо над водою запримітили дорослого яструба.

У порівнянні з усіма іншими пернатими Пантаналу, птах вирізнявся благородною, царською красою. Його голова була повністю білою. Синювато-сірий гачкуватий дзьоб та чорні опуклі камінчики очей разюче контрастували із білим пір’ям. Решта оперення, за винятком кінчиків крил та хвоста, була рудувато-коричневою. І тільки найдовше пір’я, що обрамляло краї довжелезних крил та широкого хвоста відливало попелястою чорнотою. Яструб застиг нерухомо, нагадуючи статуї орлів, що їх римляни висікали на дахах своїх храмів, і замислено зирив кудись у далечінь, підкреслено ігноруючи світло-сірий сталевий плавзасіб, який, набитий зачарованими людиськами, прудко линув під ним по воді.

Фабіо вимкнув двигун і схопився за весло, стараючись тримати човен напроти дерева з коричнево-чорним птахом.

Поки ми милувалися королівською поставою яструба, Айлтон не гаяв часу. Спочатку він витяг з коробки піранью. Затим, тримаючи зубасту в правій руці, лівою підсунув йому під носа товсту очеретину завдовжки десять-дванадцять сантиметрів. Без особливих зусиль, злісно й конвульсивно сіпнувши нижньою щелепою, рибина перекусила запропоновану стеблину на дві приблизно рівні частини.

Обидва шматки очерету натураліст старанно заштовхав піраньї під зябра: один під ліву «щоку», інший — під праву. Завершивши свої окультні маніпуляції, наш гід передав роздратовану і, певно, вельми обурену піранью Фабіо, а сам, склавши долоні біля губ, почав голосно зіпати по-яструбиному — привертав увагу птаха. Вигуки провідника нагадували суміш пронизливого свисту та совиного пугикання.

Прикипівши до бінокля, я узрів, як гоноровий птах поважно повернув до нас голову і, ледь нахиливши макітру набік, почав зацікавлено спостерігати.

— Почув! — не стримався Дімон.

— Цить! — шикнув на нього Алекс.

Переконавшись, що яструб зацікавився нашим суденцем, Фабіо підняв піранью над головою і замахав нею туди-сюди, голосно покрикуючи:

— Ге-е-ей! Е-ге-е-ей!

Він наче кричав пернатому: «Гей, чувак, не гальмуй! Ми до тебе звертаємось!». Одначе яструб ніяк не реагував, як і раніше лишаючись демонстративно байдужим та непорушним.

Зрештою Фабіо розмахнувся і жбурнув піранью щодалі від човна. Хижачка пролетіла метрів десять, луска сипала іскрами на сонці, після чого з гучним «бульк!» шугонула під воду. І тільки тоді я зрозумів, для чого призначалися очеретяні палички. Через них рибина не могла поринути на глибину, після кожної відчайдушної спроби спливаючи на поверхню, неначе поплавок!

— Тримайте камери наготові, — порадив Айлтон.

Яструб по заслузі оцінивши політ піраньї, сконцентрувався на хижачці, котра немічно борсалася на поверхні річки, безсило б’ючи по воді хвостом. Усього лиш за секунду птах зрозумів, що рибина з якихось причин не може пірнути під воду, після чого поривно піднявся на лапах, розпростер крила і спурхнув з дерева. Опинившись у повітрі, він спершу підігнув лапи до тіла і розпрямив крила на повну, однак, як тільки яструб наближався до води, його крила притискались все ближче й ближче до тулуба, а лапи, увінчані чотирма гострими чорними кігтями, витягувались прямовисно вниз, мов шасі літака перед посадкою. Я не знаю, як птахові вдається настільки точно розрахувати час та відстань, але над самою піраньєю він рвучко розпростер крила, зависнув на тисячну долю секунди і встромив кігті у здобич, здійнявши легенькі брижі. Фактично, яструб торкнувся води лише кінчиками кігтів, ні на йоту не занурюючись глибше, ніж це було необхідно. Схопивши рибину, птах неквапом здійнявся ввись, загрібаючи повітря могутніми крильми. Він прямував назад до свого дерева, аби там спокійно поласувати піраньєю. Зі сторони все виглядало напрочуд ефектно!

Потому ми ще двічі натрапляли на яструбів, кожному згодовуючи по дві-три рибини і не перестаючи дивуватись, з якою філігранною точністю вони вишпортували здобич із води.

Однак за четвертим разом фігури вищого пілотажу припинились.

Я не дарма на початку цього розділу написав, що перед тим, як братися до яструбиної забави, слід обов’язково з’ясувати, чи не страждає вибраний вами яструб на косоокість. Черговий птах, на якого поклав око наш провідник, був або косооким, або ж затятим двієчником, прогулявши усі уроки з удосконалення навичок літання, оскільки витворяв у повітрі казна-що.

Горе-літун заховався у листі на вершині височенного дерева, котре немов антена випиналось із гущини одного з cordilheiras, і думав, що ми його не помітимо. По-моєму, він нервував: безперестану чухався лапкою за вухом (щось там, певно, в голові йому заважало) і безперестану крутив розтріпаною довбешкою, наче якийсь тупоголовий папуга. Коли Фабіо пожбурив у воду першу рибину, цей молодик замість того, щоб зосередитися та з гідністю обстежити безпомічну рибину, як це робили його попередники, кілька разів безжурно крекнув і безладно замахав крилами. Може, то він так радів. Хай там як, але радість його виявилась передчасною.

Піранья бабралась на поверхні річки.

Підкоряючись інстинктам, яструб зіскочив з гілки і понісся вниз, назустріч своєму обіду. Однак під час наближення, щось, схоже, пішло не так — замість стрімкого піке у птаха вийшов неконтрольований глибокий штопор, у результаті чого лапи пернатого мисливця занурились у воду на півметра далі від того місця, де черевом догори лежала рибина. Птах важко відірвався від води, швидко набрав висоту і почав кружляти, спрямувавши погляд удалечінь. Вдавав, що нічого не трапилося.

Ми принишкли, мовчки спостерігаючи за дивним яструбом з човна.

Тричі він здійснював «approach» [45] і всі три рази промахувався, лиш одного разу зачепивши піранью лапою. Під час чергової спроби підняти поживу з води, дивний птах опустився надто низько, ледь не плюхнувшись грудкою на воду, мов пінгвін, що зісковзує з айсберга в холодні води Антарктики. Піранья вже давно лежала й не рухалась, либонь, від такого видовища схопивши інфаркт. Я і мої товариші аж роти порозкривали, переживаючи за безталанного птаха… Яструбові вдалося піднятися вгору тільки завдяки відчайдушній роботі крил.

— Що з ним? — кажу до Айлтона, спостерігаючи за безпорадним кружлянням птаха у небі.

— Не знаю… Дивний якийсь.

Бідолашний мисливець так і лишився голодним. Він не зміг підхопити напівдохлу, абсолютно нерухому піранью із дзеркально рівного плеса. Мені, чесно кажучи, було його жаль. Важко припустити, чим він харчується в реальних умовах. Хіба мертвечиною. А це, погодьтеся, геть не личить птахові, що носить горде ім’я яструба.

Зрештою я не витримав і сказав Айлтону припинити знущання.

— Та ну його! Це якийсь напівстраус, а не яструб, їй-бо! Забираємо рибину і гайда шукати іншого. А то він ще, чого доброго, потоне під час цього неподобства.

Загнавши яструба, який попри всі невдачі відчайдушно намагався врятувати свою репутацію і готувався до нової спроби, криками назад на дерево, ми підпливли до піраньї і витягли її на борт. Як я і думав, рибина не витримала ганьби і померла…

Пригадую, коли Айлтон викинув у воду решту очеретяних бадилин, я зміркував, що сьогоднішні розваги врешті-решт завершилися. Фантастична рибалка на піраній, годівля диких яструбів — цього було цілком достатньо навіть для такого відчайдуха, як я.

Втім, я помилявся. Найголовніші пригоди підстерігали нас попереду.

Чи бували ви у дельфінарії? Напевно, що так. А якщо ні, то, безсумнівно, хоча б раз бачили шоу з дельфінами по телевізору. Тож зараз, будьте ласкаві, напружтесь і спробуйте пригадати, що вам найбільше сподобалося. Гадаю, першим, що спаде на думку, будуть не морські котики, які приймають собачу стійку на тумбочці, чи які-небудь інші ластоногі, котрі бавляться з м’ячем або ж плескають у ласти, лежачи на боці. Зазвичай найбільш вражаючим епізодом «водяного» дійства є виступ дельфінів, але не тоді, коли вони мазюкають пензлем по полотнищу чи катають на горбі дресирувальників у лискучих костюмах. Як на мене, найбільш захопливим та притягальним моментом є стрибки дельфінів через металеві кільця, що висять високо над водою. Видовище чималого морського ссавця, котрий завдяки одному змаху могутнього хвоста вистрелює з води наче ракета, здіймаючись над поверхнею на два-три метри, не залишає нікого байдужим.

Власне, я розказую все це для того, аби перед вашими очима, шановні читачі, постала неповторно яскрава картинка: сильний і граціозний дельфін, котрий стрімко вискакує з води. Уявили? Ну от і добре. А тепер, друзі, підкиньте дров у вогнище вашої уяви і подумки замініть довгоносого дельфіна на крокодила приблизно таких самих розмірів. Ну і як вам картинка? Ото було би шоу! Космос, чи не так? Крокодил, який вилітає із води…

«Але такого не буває, — заперечите ви, — крокодили не літають!». І я вас зрозумію, шановні, і навіть не буду з вас глузувати й насміхатися, позаяк до поїздки в Бразилію сам так думав.

Попрощавшись із яструбами, ми продовжили спуск вниз за течією. Сонце вже давно промайнуло найвищу точку і поволі загрібало на захід, хоча й не збавляючи жару. Фабіо стернував, заклавши ногу на коліно й недбало притримуючи рукою ручку двигуна, тоді як Айлтон перебрався на ніс плоскодонки і невідривно видивлявся щось у кущах, які мигтіли за бортом.

Невдовзі дрімучі зарості, що обрамляли річку, звузились, залишаючи не так багато простору для маневру. Ліворуч над водою поставали обвиті повзучими рослинами тропічні дерева, зате справа — громадилися значно нижчі, проте набагато густіші кущі, де-не-де ущільнені невисоким очеретом.

Вимкнувши двигун і загальмувавши хід, Фабіо неквапом підвів суденце до корчів біля правого берега Ріо Кларо (точніше, до корчів з правого боку Ріо Кларо, оскільки берега не було видно — далі за плетивом гілля здіймалась стіна тонких та високих дерев, однак поміж них також полискувала вода). Пропливаючи коло розкидистого куща, на якому висіло кільканадцять сплетених із засушеної трави яйцеподібних пташиних гнізд, схожих на плоди якогось фантастичного інопланетного дерева, Фабіо тихо гукнув до Айлтона і тицьнув пальцем на воду. Метнувши погляд у вказаному напрямі, я спочатку нічого не побачив, одначе згодом посеред крихкого віття, ряски та водоростей розрізнив замасковану сталево-сіру мордяку чималенького каймана. Айлтон перебрався на середину човна, обережно відгорнув рукою галузки, а тоді, оцінивши на око розміри рептилії, задоволено кивнув. Коричневе око плазуна з жовтими цятками й прожилками та вузькою вертикальною щілиною-зіницею насторожено спостерігало за нашим пересуванням. По-моєму, те двометрове дурбецало все ще сподівалося, що ми його не помітили.

Не зводячи очей з рептилії, Фабіо взяв до рук бамбукову вудку і відчепив від неї леску з гачком, перетворивши вудлище на звичайну жердину. Айлтон дістав з коробки піранью, після чого, забравши у фазендейро вудку, нашпилив рибину на її краєчок. Глухо хряснули кістки, рибина кілька разів конвульсивно смикнулась і затихла. Переконавшись, що хижачка міцно сидить на бамбуковому вудилищі, провідник вдруге схилився над кущами і акуратно просунув поміж них жердину, спинившись тільки тоді, коли наштрикнута піранья опинилась на відстані п’ятдесяти сантиметрів від носа каймана. Б’юсь об заклад, крокодил запримітив рибу, однак продовжував непорушно лежати у воді.

Перегодя Фабіо, намагаючись не робити зайвих рухів, аби не розхитувати човна, опустив весло, здійснивши кілька коротких гребків від себе. В результаті плоскодонка рушила з місця і дуже повільно поповзла по воді кормою вперед, прямуючи до центра річки. І тоді… кайман ворухнувся! Точніше, сам по собі плазун лишався нерухомим, не опускаючись і не підіймаючись з води, не змінюючи осклянілого виразу очей, однак — він поплив слідом за піраньєю. Все, що підтверджувало рух плазуна, — це мініатюрні хвильки, котрі розходилися симетричними променями від напівзануреної у воду пащі.

— Що ти робиш? — шепнув я, підсівши до Айлтона.

— Виманюю його з корчів…

Від напруги на скронях, на потилиці та над верхньою губою гіда проступили мутні росинки поту.

— Для чого?

В очах бразильця проблиснули лукаві іскорки. Стерши вільною рукою краплі поту з лоба, він прошепотів:

— Скоро дізнаєшся.

Кайман плавно й розмірено плив за нашим суденцем, лишивши над водою лиш очі та ніздрі. Він скидався на підводний човен, що мчить у надводному положенні, виставивши над поверхнею командну рубку. Зрідка на віддалі двох метрів від голови проступали каламутні завихрення — результат роботи могутнього хвоста.

Менш ніж за хвилину ми винадили товстошкурого хижака зі сховку на відкриту воду.

А потім — все зупинилося…

Фабіо покинув гребти, лишивши весло у воді; Айлтон закляк, тримаючи перед собою жердину з піраньєю на кінці; кайман зачаївся, втупившись невидющим поглядом кудись за наші спини; здавалося, навіть річка застигла, боячись осквернити блюзнірським плюскотом хвиль таємничість моменту.

Гадаю, ви вже не раз передивлялись фотографії, і знаєте, чим усе закінчиться, тим самим позбавивши мене можливості закрутити інтригу в цьому розділі. Так чи інак спробуйте поставити себе на моє місце. Адже тоді, стоячи у повен зріст на хисткому суденці посеред тихого пантанальського плеса, з нібито флегматичним кайманом за бортом, з розплавленим сонячним диском, втиснутим у синє небо за спиною, я до останнього моменту не здогадувався, що зараз відбудеться.

Оскільки Фабіо знаходився ближче до крокодила, Айлтон подав йому знак і передав вудилище з рибою. Фазендейро без вагань прийняв жердину і випростався — він точно знав, що треба робити. Затим, за звичкою продовжуючи посміхатись, бразилець підсунув піранью під самісінький ніс рептилії. Крокодил нарешті показав, що він у грі: підняв голову і ледь-ледь роззяпив пащу. На якусь мить над поверхнею майнув зазубрений кінчик його хвоста, котрий однак відразу зник під водою…

Наступні події змінювали одна одну неймовірно швидко. Настільки швидко, що перш ніж я встиг зреагувати (цебто, злякатися), все вже закінчилося.

Спершу повітря пронизав ледь чутний виляск, приглушений товщею води. Затим пролунав гучніший сплеск — і двометрова туша каймана з шумом випорснула із води. Фабіо прудко рвонув руку вгору, не даючи рептилії схопити піранью, таким чином примусивши алігатора випинатися вище й вище. Дотягнувши до висоти мого зросту, плазун (так і не стуливши залишені без здобичі щелепи) важко шубовснув назад у річку, здійнявши брижі, що розхитали наш човен. Біле лускате черево промайнуло настільки близько, що здавалося — варто лиш нахилитися і простягнути руку, аби доторкнутися до холодної шкіри чудовиська. Огидні й маленькі (порівняно з тулубом) лапки з розчепіреними кігтями, безживно стирчали врізнобіч прямо на рівні мого живота.

Що я можу сказати… Якби було куди бігти, то я би побіг… На жаль (чи на щастя), діватися не було куди — човен розмірено покачувався на воді за тридцять метрів від найближчого острівця.

Відчувши, як кавалок чогось гарячого шугонув моїм тілом угору, вистріливши з живота і підперши аж під ніс, я перелякано присів. Мої товариші, які до цього перебували у сидячому положенні, втиснули голови в плечі, несвідомо відсунувшись до протилежного борту.

Завалившись назад у воду, крокодил проплив у кількох сантиметрах від човна, певно, задля погрози тримаючи ледь розтулену пащу над водою. Затим він відплив убік, однак незабаром, зробивши невелике коло, повернувся на вихідну позицію.

— Це… це що таке було? — пробелькотів я, намагаючись згладити приголомшене тремтіння голосу.

Фабіо аж сяяв, так йому було весело, від задоволення погладжуючи рукою живота. Айлтон іронічно відказав, навіть не повертаючись у мій бік:

— Це кайман, хлопці. Ви хіба не знали, що вони можуть вистрибувати із води?…

Я хотів бовкнути щось дошкульне у відповідь, але ошелешений вигук Алекса обірвав мене на півслові:

— Він повертається!

Покинута жердина лежала неподалік, і мертва піранья все ще стирчала над водою на висоті при-близно півметра. Побачивши, що кайман заліг у воді якраз під рибиною, Фабіо мерщій ухопив вудилище, готовий при першій потребі підняти піранью, аби вдруге примусити плазуна вискочити із води… За мить все повторилося вдруге!

Бразильці чимало разів повторяли описаний трюк з крокодилом. Знову і знову кайман ударяв під водою мускулястим хвостом, прямовисно злітав над водою, після чого, здіймаючи фонтани бризок, падав долічерева назад, у тьмяну й сколочену безодню Ріо Кларо. По-моєму, за той час, поки ми кружляли біля очеретяної заводі, плазун більше часу знаходився у повітрі, ніж у воді. Час від часу (певно, для того, щоб у рептилії не приглух інтерес до забавки), Фабіо дозволяв йому ум’яти піранью, притримуючи кінець жердини на досяжній висоті. Хватонувши наживку, крокодил залишався на місці, нікуди не плив і кілька секунд задоволено плямкав, із насолодою смакуючи свіженьку здобич.

Цікаво, що практично під час кожного стрибка кайман усвідомлював, що приманка вислизає з-під його носа. В таких випадках він завжди гепався у воду з роззявленою пащею. Одначе іноді він думав, що от-от дістане рибину. Тоді його щелепи блискавично змикалися, видаючи при цьому лункий звук, подібний до пістолетного пострілу. Коли це сталося вперше, я саме відвів погляд убік і не дивився на рептилію, оскільки мою увагу відвернуло підозріле форкання, що доносилося з-за корми. Я підвівся і, витягнувши шию, оглядав нерухоме плесо позаду човна; у цей самий час крокодил випорснув з води, і тут — бах! — повітрям прокотилось громоподібне ляскання. Я знову присів на днище, бентежно зиркаючи навсібіч.

— Що відбувається, Айлтоне?! — я вже майже кричу, бо нерви просто на межі. Зараз ще, на дай Боже, пристрелять, мов якого браконьєра.

— Ти про що?

— Хто стріляв?

Замість відповіді, ховаючи рукою просмішку, натураліст переклав мої слова для Фабіо, після чого вони вдвох із фазендейро уволю нареготались.

— Це знову він — кайман, — зрештою спокійно розтовкмачив провідник, тицьнувши пальцем на шпичасту мордяку, що висунулась із води перед черговим «польотом».

— Гід каже правду, — підтвердив Алекс, коли я недовірливо насупився.

— Чим? — питаю в Алі. — Чим він це зробив? — підозрюючи, що ці троглодити могли потайки змовитися з бразильцями і зараз усією ватагою розводять мене собі на потіху.

— Ротом, — вніс ясність мій товариш.

— Ну не задницею ж… — вставив свою репліку Лаврентій.

Незабаром я переконався, що мене не обманювали. Крокодил вкотре виплигнув за піраньєю, промахнувся і зімкнув порожні щелепи, видобувши навдивовижу хльосткий і різкий звук, відлуння якого застрягло між деревами на лівому березі.

Трохи перегодя, коли ми залишили місце для забав з крокодилами, я вдруге розчув, як хтось виразно, неприязно і сердито фуркає під правим бортом. Кинув погляд на сумирну водну гладінь, котра від низько навислих прибережних кущів видавалась мутно-зеленою, але не побачив нічого, окрім дивних розводів, подібних до тих, які залишає кинутий у воду камінь. Поки я зосереджено обводив поглядом зарості та поверхню ріки праворуч від плоскодонки, загадкові звуки долинули з лівого борту. Я прожогом кинувся на протилежний бік човна і встиг угледіти дві вусаті мордочки, котрі, запримітивши мене, блискавично зникли під водою.

— Хто це? — питаю.

— Видри, — коротко відповів Айлтон. — Гігантські річкові видри.

— Ти встиг їх помітити?

— Ні, але я впізнав їхнє чмихання.

Не встиг гід договорити, як гнівне пирхання пролунало у мене за спиною. Я рвучко обернувся, вхопивши краєм ока ті ж самі кумедні писки з маленькими округлими вушками, розташованими дуже низько на продовгуватій голові, широкими приплюснутими носами та білими мокрими вусами, котрі, мов голки наляканого дикобраза стирчали в різні боки. Зреагувавши на стрімкий поворот голови, обидва водних звіряти знову занурилися під воду, залишивши по собі концентричні розводи на застиглій поверхні Ріо Кларо.

Імпровізована гра в хованки тривала досить довго. Невідступні видри зринали щоразу в іншому місці, глипали на нас, помітно хмурячись і голосно втягуючи носом ворожі їм запахи, затим стовбурчили вуса і голосно «плювалися» в бік човна, висловлюючи так своє невдоволення небажаним візитерам. Однак щойно хтось із нас повертав до гризунів голову або ж наводив камеру, щоби зробити фото, тварини миттю зникали під водою.

— Мабуть, десь поряд нора з дитинчатами, — припустив провідник, — от вони й випливли на перехоплення. Хвилюються…

— Невже вони не бояться піраній? — я звів запитальний погляд на бразильця.

— Хто, видри? Якраз навпаки! Це піраньї тріпочуть перед видрами. Завдяки густій, щедро змазаній жиром шерсті, зубасті рибини не можуть прокусити видру до шкіри. Загалом кажучи, річкові видри — це найстрашніший ворог піраній в усій Бразилії. Піраньї — основний їхній харч.

«Воно й не дивно, — розібравшись, зметикнув я. — Створивши „ідеального“ прісноводного хижака, природа просто не могла не витворити йому довершеного антидота».

Певний час видри супроводжували човен, коли-не-коли зринаючи за кормою, неначе два американські винищувачі, котрі ескортують важкий російський бомбардувальник, що залетів у повітряний простір країни-члена НАТО. Зрештою вони успішно випровадили нас за межі власних володінь. Наостанок звірятка пчихнули кілька разів (певно, на прощання) і, не ховаючись, попливли геть…

Насамкінець, аби завершити ту частину розділу, котра стосується забав із кайманами, я хочу розповісти одну абсолютно неймовірну історію, котра трапилась з нами під час повернення до фазенди.

Фабіо на повній швидкості вів плоскодонку вгору по течії, прямуючи до бухти, де мав залишити човен. Ми нікуди не завертали і більше ніде не зупинялися. До повної темряви було далеко, проте сонце стояло доволі низько і сутінки вже причаїлись за горизонтом. Тремтливі тіні від дерев на західному березі густішали й видовжувались.

За одним із вигинів ріки я розпізнав те місце, де ми дражнили двометрового каймана, примушуючи його стрибати над водою. Обводячи поглядом тісну затоку, затягнуту ряскою, водяними кущами та очеретом, я думав про те, що десь у цих корчах, певно, сидить зараз наш крокодил із черевом, битком набитим піраньями, і проводжає нас сповненим глибокої вдячності поглядом, подумки бажаючи всіх благ… Мої роздуми перервав кайман, котрий, розсікаючи, немов торпеда густу ряску, чимдуж мчав слідом за нашим човном. Несподівано на відстані тридцяти-сорока метрів від плоскодонки він зупинився, а потім… вистрибнув вертикально з води, виставивши на показ жовтувато-біле черево! Майже водночас неподалік вигулькнув ще один, котрий також підскочив у повітря і шубовснув униз. Фабіо не вимикав мотор, але трохи збавив ходу, аби ми могли подивитися на незбагненні вибрики рептилій. Раз за разом каймани злітали над поверхнею води, добросовісно тягнули морди ввись, смішно розчепірювали лапки, після чого важко падали на воду.

Проминувши бухту, фазендейро знову понісся вперед на повній швидкості. Айлтон жодним чином не прокоментував побачене.

Ось така от химерна історія. Мені важко зрозуміти, чим була спричинена чудернацька поведінка рептилій. Хай як це дивно звучить, але я підозрюю, що всі крокодили і бразильські каймани зокрема володіють доволі розвинутими засобами комунікації (якщо хочете — мовою), котрі дозволяють їм спілкуватись, обмінюючись достатньо складною інформацією. Якщо припустити, що це правда, виходить, що наш кайман, настрибавшись досхочу і отримавши в нагороду кілька апетитних піраній, поплив до своїх побратимів хвалитися і переказав їм щось на кшталт: «Чуваки, там якісь дивні створіння на смердючій бляшанці посеред річки роздають рибу. Практично задарма! Треба тільки трохи пострибати над водою». Звісно, після такої вражаючої оповіді каймани-побратими почали сильно заздрити своєму більш удачливому товаришеві, оскільки вискакувати з води значно легше й простіше, аніж ганятися за в’юнкими піраньями поміж корчів у мутній воді. Відтак, щойно зачувши наближення човна, вони помчали навперейми і взялися скакати над водою, мовляв, ми теж так можемо, дайте і нам трохи риби…

Це єдине, чим я можу пояснити незвичайні дії двох кайманів, що трапилися нам на зворотньому шляху.

— Зупини човен!

Айлтон неквапом обернувся обличчям до мене. Його фізіономія поки нічого не виражала. Він подумав, що не розчув.

— Зупини човен прямо тут, — чітко й розбірливо повторив я.

Провідник, все ще сумніваючись, чи зрозумів мене правильно, якось непевно смикнув Фабіо за плече і наказав вимкнути двигун. Відтак обидва бразильці здивовано витріщились на мене.

— Тобі чого? — стиха спитав Айлтон.

Плоскодонка якраз повзла по воді коло входу в бухту, де опівдні ми ловили піраній.

— Я хочу скупатися, — випалив я.

Гід вигнув угору ліву брову. Не знаю, що мав означати цей мімічний порух — здивування, пекучий осуд чи просто страх за моє психічне здоров’я, але то була єдина реакція Айлтона на мої слова. Після затяжної паузи він уточнив:

— Тут?

— Так, — мотнув я головою. — Я хочу скупатися з піраньями.

Після цієї заяви в усіх трьох моїх товаришів витягнулися обличчя.

— Для чого? — поспішив втрутитися Алекс. — Тобі нічого кращого не спало на думку?

— Для історії, — гордо відказав я.

— Для якої такої історії? Ти що, геть прибацаний?

— Нам потім тебе по частинах через кордон перевозити, чи що? — буркнув Дімон.

— А по-моєму, він перегрівся на сонці! — запищав Лаврентій.

— Ет! Вам цього не зрозуміти, — відмахнувся я, а тоді, зиркнувши на провідника, ще раз проказав: — Я хочу поплавати у річці з піраньями.

— І цей чувак планував нашу поїздку?! — не вгавав юрист, хапаючись руками за голову.

Айлтон похмуро глипав на мене спідлоба і мовчав. На кілька секунд знов наступила глейка і конфузна мовчанка.

— Я просто хотів спитати, Айлтоне… ем-м-м… Це безпечно?

Насправді я хотів уточнити, наскільки реальні у мене шанси зберегти м’ясо на кістках, однак через хвилювання не зміг правильно сформулювати питання.

Бразилець почухав спітнілу макітру і нарешті розтулив рота:

— А ти чого хотів? Звісно, це небезпечно… — разом з тим він розумів, що мене не відмовити, а тому замість того, щоб почати моралізаторську лекцію, порадив: — Гарно обстеж усе тіло, прослідкуй, щоб ніде не було порізів. І дуже не бовтайся. Я стоятиму з веслом… ну, раптом щось піде не так.

Лаврентій втупився в провідника і саркастично спитав:

— Ви збираєтесь веслом відбиватись від піраній?

— Ні, — Айлтон зберігав серйозний тон. — Я подаватиму весло Максу, — тицяє пальцем на мене, — щоб швидше витягти його з води.

— Не його, — поправив гіда хлопець, — а те, що від нього залишиться.

Я більше не слухав балачок і почав поволі роздягатись. Алекс розчохлив і ввімкнув фотокамеру, затим ретельно протер об’єктив.

— Сфотографую тебе на пам’ять, — безрадісно пояснив мій товариш, — востаннє…

— Добре, — кажу я, — фотографуй… — потому хутко перелажу за борт і спускаю ноги з човна у воду.

Відчуття приємної прохолоди миттю придушилось колючим страхом. Навіть не страхом, а безперервним напруженим очікуванням, що є значно гіршим за страх. Айлтон взяв до рук весло і випростався на повен зріст трохи ліворуч. Саня, на обличчі якого напрочуд виразно проступило скорботне «Максе, прощавай!», вмостився навпочіпки, тримаючи в руках мій фотоапарат…

Якийсь час, крутнувшись на місці, я тримався на випростаних руках на краю човна, поневолі бовтаючи ногами в каламутній воді. Зрештою, набравшись сміливості, прошепотів:

— З Богом… — і опустився під воду.

Щойно непроникні й моторошні води Ріо Кларо зімкнулися над головою, моє горло стис болючий напад страху. На якусь мить я просто втратив контроль над собою, через що панічно вилетів з води, знову вчепившись за борт човна. Саня дивився на мене крізь об’єктив фотоапарата.

— Вже кусають?! — натужно крякнув Алі.

Я перевів погляд на Айлтона: він так і стояв з веслом напоготові, схожий на гравця у бейсбол, котрий готується відбити подачу. Невідь-чому провідник здався мені неймовірно смішним. Певно, це виглядало вельми недоречно, але я пирснув, після чого заспокоїв Алекса:

— Ще ні, чувак… Я просто так… Вода трохи холодна…

А тоді повільно опустився у воду і відштовхнувся від плоскодонки. Стараючись не дуже хлюпати і не плескатися, я без поспіху обплив навколо суденця, не відсуваючись далі, ніж могло дістати Айлтонове весло.

В животі аж кипіло від викинутого адреналіну. Серце глухо й напружено буцкало у вухах. Кожен листок, шматок кори чи гілочка, на які натикався під водою, вдаряли мене електричним струмом. Але… піраньї мене так і не зачепили. Зробивши повне коло, цілий та неушкоджений, я видерся назад на борт…

Часто мене запитують: чому я це роблю? Навіщо навмисне встромляти свою голову в коловорот небезпечних пригод, свідомо лізти на рожен чи нариватися на небезпеку? Для чого так безрозсудно й абсолютно безпідставно ризикувати життям?

Не раз я замислювався над цим, подовгу шукаючи відповіді, і щоразу приходив до одного й того самого: мені нема чого сказати. Напевно, саме через те, що на такі питання просто не існує відповіді. Ті, хто жодного разу в житті не відчував кислувато-солоного присмаку небезпеки на язиці, чий мозок не скипав від необхідності приймати миттєві рішення, кого несподівана загроза не примушувала діяти далеко за межами своїх можливостей, ніколи не почують і не зрозуміють мене, скільки б я не намагався пояснювати свої вчинки. Інші — що мають вогник глибоко в серцях — ніколи не задають таких питань.

Утім, спробую розтлумачити…

Зупиніться на хвильку. На якусь мить відірвіться від цієї книги, роззирніться навкруги і… задумайтесь. Звичайне людське існування наскрізь просякнуте отрутою буденності. Ви ніколи не замислювались над тим, наскільки передбачуваним є наше життя? Припустімо, ви читаєте мою історію про любов і піраній в маршрутці по дорозі на роботу. Або ж розкинулись у зручному кріслі вдома, закутавшись теплим пледом, поставивши чашку гарячого чаю під боком. А можливо, ви вже в ліжку, читаєте перед сном, і згори вам м’яко підсвічує нічна лампа, кидаючи латку пастельного світла на розкриту книгу, яку ви тримаєте над ковдрою, впершись нею у живіт.

Тож відкладіть убік книженцію, помізкуйте і скажіть: що по-справжньому загрозливе чи небезпечне може статися з вами в даний момент? Вибухне бензобак маршрутки? Завалиться стеля? Старенький «McDonnell Douglas MD-82», у котрого раптово відмовили обидва двигуни якраз над вашим містом, зі швидкістю 1000 км/год вріжеться в стіну будинку акурат на рівні вашої кімнати чи офісу? А може, хтось надішле вам бандероль із вибуховим пристроєм, що розірветься у ваших руках? Ні, ні і ще раз ні. Я веду до того, що ймовірність таких ось непередбачених вибриків долі, несподіваних загроз тощо є близькою до нуля, а значить — їх не існує. Натомість ви гарантовано (хоча нерідко цілком підсвідомо) бачите своє життя на кілька кроків наперед. Наприклад, вийшовши на потрібній зупинці, ви доберетесь до офісу, попрацюєте кілька годин, підете кудись на обід, безцільно шастатиме Інтернетом, а ввечері спокійно повернетесь додому. Допивши чай і почитавши книгу, ляжете спати, а зранку прокинетесь і знову візьметесь за рутинні справи, і т. д. і т. п. Звісно, у кожного можуть бути свої варіації, але головна суть, котру я намагаюся зараз донести, полягає у тому, що ви абсолютно не очікуєте нічого, що могло б стрімко і катастрофічно роздовбати усталений порядок вашого існування. Великою мірою вам відоме ваше життя наперед.

Загалом, у цьому немає нічого поганого. Дехто навіть величає такий стан речей стабільністю та комфортом.

А тепер спробуйте уявити іншу картинку. Ви потрапляєте в халепу, встряєте в кепську авантюру, під час якої вже не відаєте, що принесе вам кожна наступна мить, і тільки Бог та диявол знають, що з вами трапиться через годину, хвилину чи навіть за кілька секунд. У липні 2009-го, перетинаючи Fronter’у, кордон між Еквадором та Перу, я сунувся в справжнісіньке зміїне кодло. Я пензлював територією, котра аж кишить озброєними до зубів головорізами та різномастими підозрілими суб’єктами; були моменти, коли я не знав, чим закінчиться кожен мій наступний крок. Але… я йшов уперед. Пізніше, застрягши вночі у пісках Атаками чортзна-де на півночі Чилі, разом із друзякою Яном Фідлером ми змушені були покинути напризволяще джип і шурувати навпростець пустелею. Тюпаючи в мороці посеред похмурих бескидів Долини Смерті, я мав великі сумніви стосовно того, чи вдасться нам розшукати Сан-Педро, єдине поселення в радіусі дев’яноста кілометрів. Тоді я не знав, я просто не міг знати, де знаходитимусь і що робитиму за кілька годин: засинатиму від приємної втоми у затишному ліжку хостелу «Iquisa» чи рватиму від розпачу волосся на голові бозна-де посеред найсухішої пустелі на Землі. Те ж саме було в Пантаналі. Купаючись з піраньями, я не відав, що принесе кожна нова секунда. Кожен змах руки вів до невідомого, грізного, небезпечного. Та проте… я долав свій страх і плив далі.

Власне, оте незбагненно манливе відчуття, коли ти дійсно не знаєш, що станеться з тобою наступної секунди, і є тим, заради чого я йду на ризик. Той мікроскопічний момент, коли ти пересилюєш себе і, захлинаючись страхом, робиш крок уперед, кидаючи виклик небезпеці, відповідаєш долі ударом на удар, не зрівняється ні з чим у житті. Це відчуття краще за секс, краще за наркотики, краще за алкоголь. Воно є кращим за найбільше, найглибше і найпалкіше переживання, що ви будь-коли спізнали.

Чи я тремчу? Чи відчуваю страх у такі моменти? О, безперечно, так! Спокійно називайте брехуном того, хто стверджує, що він не відає страху. Це чи не найбільше безглуздя, яке може зморозити людська істота, адже почуття страху закарбовано в наших генах самою природою. Страх є запорукою життя. Кас Д’Амато, відомий боксерський тренер, який зокрема виховав Майка Тайсона, колись говорив своєму учневі: «Сміливець та боягуз завжди відчувають одне й те саме. Те, як вони діють, — ось що відрізняє їх між собою». Ризик, загроза, небезпека дають можливість досягти — хай навіть ілюзорного — відчуття контролю над власним страхом.

Гадаю, у багатьох з вас після прочитання мого монологу, в голові зародилась надокучлива думка, що якийсь цей Кідрук геть притрушений. Я не сперечатимусь. Лиш замість часткового виправдання можу повторити: напевно, мені не дуже вдається пояснювати речі, які особисто для мене є цілком очевидними.

Разом з тим, я певен, що в декого з вас, шановні читачі, десь над животом зародилося плюскітливе хвилювання, за яким у довбешці почали вискакувати різні і, здавалося б, абсолютно чужі думки. Наприклад, про те, що ви ніколи не сідали за кермо спортивного мотоцикла, жодного разу не розганялись до 200 км/год на автомобілі, не стрибали з літака із парашутом, не спускалися на човні гірською річкою, не пірнали з аквалангом тощо. Я вас вітаю: відтепер ця каламуть не відпускатиме вас, ночами терзаючи мозок, отруюючи ранки в’їдливим почуттям незавершеності. Тож вам я можу порадити одне: не питайте «чому?». Якщо вас справді цікавить відповідь, спробуйте хоча б один раз утнути щось навіжене, божевільне, екстремальне. Посмакуйте на губах небезпеку. І тоді — звісно, якщо вам сподобається — ви самі все збагнете, і більше не ставитимете дурних запитань…

Після вечері ми ще довго сиділи за столом на веранді у Фабіо: згадували насичений подіями день, сміялися один з одного і упивались історіями, які розказуватимемо друзям та рідним про рибалку на піраній.

— Якщо чесно, пацани, я досі не можу оговтатися, — казав Ларік, розлігшись на лаві коло столу. Хлопець поклав забинтований палець собі на груди і час від часу ніжно його погладжував. — Мене куснула піранья! Нє, ну де таке чувано? Напишу колєгам SMS — так ніхто ж не повірить! Скажуть, що валяється, поганець, десь на пляжі в Ріо і пише людям усякі дурнуваті жарти.

— Твоя правда! — всміхаючись, ствердно кивали головами Дімон з Алексом.

— Чуваки, а ви можете уявити, — роздумую я вголос, — найгірший варіант: якраз у розпал рибалки наш човен перевертається!

Всі на хвильку мовкнуть. Перспективний юрист з Київради перестає гладити свій постраждалий палець і вкривається мертвотною блідістю.

— І що? — не зрозумівши, обережно перепитує Алекс.

— Ти тільки прикинь, Саньок, — відказую напарнику, — ми ж майже нікому не казали, що їдемо в Бразилію. Більшість непосвячених думають, що ми пороз’їжджались, хто куди: хто в Єгипет, а хто в Карпати на лижах кататися. Еге?

— Ну…

— Уявляєш обличчя когось із наших клієнтів, скажімо, Марка Аполлінарійовича, який після Нового року зателефонує в офіс і попросить секретарку покликати Максима Івановича, ге?

Алекс уже гигоче, розуміючи, до чого я веду. Я тим часом продовжую:

— Людина щойно після свят, відгодована, відпочила і задоволена, готова з новими силами взятися за великі діяння, з чудовим настроєм дзвонить, щоб проконсультуватися… Та де там! Хе-хе! Дуля тобі, а не консультація! Секретарка у відповідь кахикне і чемненько проторохкотить: «Ви знаєте, Максима нема… уже нема». Проте Марк не здаватиметься: «А де він? Він хіба ще не повернувся з Карпат?». І тут секретарка прицмокне язиком (вона у нас вміє) і з гордістю випалить: «А от і не вгадали, шановний! Які Карпати? Його піраньї у Бразилії з’їли!».

— Га-га-га! — регочуть пацани.

— А про тебе, Лаврентію, в Київраді ходитимуть легенди, — правлю я далі (мене, знаєте, як письменника, часто тягне пофілософствувати на високі теми). — Люди розказуватимуть: «Був у нас колись юрист молодий… Діловий такий, перспективний, сталева хватка у хлопця була… Е-е-е… Що? Питаєте, де він зараз? Та нема вже — минулого року піраньї захавали…».

Я міг би одним махом увійти в історію, ставши першим українським письменником, якого з’їли піраньї. На жаль, цього разу не пощастило…