Любов і піраньї

Розділ перший Сокири Амура

Взагалі-то кажуть, що Амур орудує стрілами. Сперечатись не буду: стріли — то стріли. Хоча до мене ця скотина чомусь щоразу підступає із сокирою.

Для тих, хто ще не зрозумів, — цей розділ про любов. І про її побічні ефекти. Твою дивізію вперед [1] !

Мені ніколи не подобались слухняні дівчатка. Цебто такі, які мріють про зразкову сім’ю: про цілу купу вічно усміхнених дітлахів, які гасатимуть невеликим, але ошатним будиночком слідом за кудлатими білими собаками [2], про відданого, люблячого, чесного, гарного, сильного і розумного, словом, all inclusive чоловіка [3], який щоранку підходитиме ззаду і обійматиме їх, поки вони, оці милі слухняні дівчатка, стоятимуть у фартушку за плитою і готуватимуть оладки на сніданок (принагідно роздумуючи про те, як вони житимуть довго й щасливо, ні на мить не розлучаючись з оцим вродливим, мужнім, мудрим і порядним чоловіком, а на старості бавитимуться із цілою юрбою галасливих кирпатих онуків). Амінь!

Ні, товариші! З усією відповідальністю заявляю: вся ця шмарката дурня зовсім не для мене! Такий, м’яко кажучи, нуднуватий і малоцікавий варіант розвитку подій мене геть не влаштовує. Натомість мене постійно тягне на… на цих… ну, як їх?… ну, на букву «Б»… О, згадав! На секс-бомб! Ви можете сказати, що в цьому немає нічого дивного, на що я завзято відповім: я тут ні до чого, то все життя винне. Іншими словами, у такої моєї життєвої позиції є цілком об’єктивна, абсолютно незалежна від мене причина.

Як писав Карл Маркс? «Буття визначає свідомість». Цебто, спосіб існування, життя та побут людини цілком і повністю впливають на її світосприйняття. Так ось, річ у тім, що під час навчання в університеті я був учасником студентського танцювального колективу, який постійно виступав на різноманітних дійствах та акціях університетського масштабу. Одним із таких заходів був щорічний конкурс краси «Міс університету», де учасники з різних танцювальних, вокальних та гумористичних колективів розважали глядачів у перервах поміж дефіле, даючи дівчатам час на те, щоб переодягнутися, причепуритися, словом, підготуватися до наступного виходу.

Ні для кого не є таємницею, що кожному великому концертові передує цикл довгих і виснажливих репетицій. Особливо це стосується заходів на кшталт конкурсів краси, під час яких на одній сцені збираються кільканадцять цілком різсопланових колективів і щонайменше два десятка породистих красунь на додачу з родичами, гримерами, спонсорами, собачками, платтями, косметикою і ще цілою купою мотлоху, що все разом страшенно заважає нормальному проведенню дійства. Перед генеральним постановником стоїть завдання пекельної складності: перетворити весь отой бедлам на чітко розпланований, професійний і, якщо можливо, якомога цікавіший культурний захід.

На початку кожної весни, за кілька тижнів до конкурсу, розпочинався цикл так званих звідних репетицій, на яких збиралися всі, хто був задіяний у грядущому конкурсі, і один за одним «проганяли» свої номери. Це робилося з однією метою: кожен учасник (чи учасниця) концерту повинен намертво відкарбувати собі у пам’яті, коли, де і за ким він виходить на сцену, а також куди вшивається після закінчення виступу.

Сподіваюсь, ви вже ухопили, що й до чого. Щороку я розминався перед виходом на сцену, а красуні-учасниці готувалися до дефіле. Щороку я переодягався разом з дівчатами за одними й тими ж лаштунками, через що мені доводилося на громадських, так би мовити, засадах защіпати панянкам блискавки на спинах, допомагати знімати вузькі плаття і притримувати їх, коли вони міняли туфельки на босоніжки чи навпаки. Страх та й годі!

Отаке от нелегке буття сформувало мою свідомість. Позаяк треба бути сліпоглухонімим і дерев’яним як Буратіно, щоб у такій ситуації не зазнайомитися з кимось із учасниць ближче. А тому щороку я знаходив пригоди на свою неспокійну голову з черговою королевою.

Усе б нічого, якби не один нюанс: я не вмію гратися з вогнем. Образно кажучи, мені недостатньо просто погріти руки над багаттям, я завжди норовлю всістися на нього дупцею. Якщо ж говорити без літературних епітетів та вихилясів, то ледь не щоразу в стосунках з протилежною статтю я розслаблявся, дозволяючи собі надміру захопитись, і врешті-решт закохувався по самі, бляха, помідори. Чим усі неслухняні дівчатка не марнували нагоди скористатися.

Водночас я не був надто наївним і добре знав, на що йду. Однак, навіть маючи можливість почати стосунки з чемним дівчуром, який би не мотав мені нерви, я чомусь завжди тягнувся до тих інших, до «королев» на букву «Б», які спочатку витрусять тебе наче килимок, витруть об тебе ноги, а потім витурять, виженуть, спровадять якнайдалі, мов набридливого й облізлого від старості дворового пса.

Нерідко (а якщо бути чесним, то майже завжди) стосунки з «королевами» закінчувалися для мене широкомасштабною трагедією. Після чергового болючого розриву, сидячи на самоті у своїй кімнаті, тихо пережовуючи шмарклі й захлинаючись від нестримного внутрішнього жару, який плавив серце і стікав кудись у район живота, я розмірковував про те, що, можливо, чиню неправильно, роблю хибний вибір. Можливо, думав я, краще вгамуватися і жити спокійним, розміреним, нормальним життям? Навіщо лізти на рожен, коли чудово знаєш, чим усе скінчиться?

Але, як то кажуть, дзуськи! Слушні, розумні й виважені думки надовго не затримувались у моїй макітрі. За тиждень-два я оклигував і з подвійним запалом брався за старе.

Хочете вірте, хочете ні, до сьогодні я ще жодного разу не пожалкував про скоєне. Мається на увазі, не пожалкував по-справжньому. Непідробні переживання, бурхливі емоції та палючі, мов сонце над безживною пустелею Наміб, почуття робили життя повносилим, а нестримна жага і ревнощі безперервно освіжали й підживлювали кров. Я ризикував, оступався й падав, проте жив так, як хотів, — постійно в боротьбі, постійно на гостроконечному лезі бритви. Попри численні щемливі рубці на серці, я й досі вважаю: краще перегоріти і спопеліти дотла, аніж загаснути від тління.

Перша «королева» трапилася мені на першому курсі університету. Звали її Аліна. Вона була однією з учасниць щорічного конкурсу краси, здається, під номером 8. Висока, струнка, з велетенськими, наче каналізаційні люки карими очима, довгим смолянистим волоссям, задерикуватим носиком і фігурою Памели Андерсон. Дівчина виявилась на рік старшою за мене і вчилася на іншому факультеті, проте це ніскільки не завадило нашому знайомству.

Поза всяким сумнівом, то була справжня любов. Відчуття були такі… такі… неначе мене танком переїхало. Ми з Аліною зустрічалися рівно два тижні, протягом яких я майже не ночував удома, а потім… Хоча, гадаю, досить. Ця книга не про те, що було потім. Я вже достатньо виклав, аби ви розуміли мотиви всіх моїх наступних вчинків. Залишмо у спокої мої ранні амурні походеньки і плавно перейдемо до оповіді про те, з чого, власне, розпочалася подорож у далеку південноамериканську країну, де, за свідченнями очевидців, живе багато диких мавп, де хлопчаки починають копати м’яча ще до того, як навчаться говорити, де вічно світить сонце і можна цілий рік ходити в самих шортах, ба навіть без них. Словом, про Бразилію.

Карколомну історію про мої бразильські мандри слід почати з того, що в Бразилію я не збирався. Напередодні, цебто наприкінці серпня 2009-го, я тільки-но повернувся з великої подорожі до острова Пасхи, що у Тихому океані, на шляху до якого натоптав шість тисяч кілометрів трьома південноамериканськими країнами (Еквадор, Перу, Чилі), тому навіть уві сні не міг припустити, що всього лиш через кілька місяців доля вдруге закине мене у Південну Америку. На той час я не планував податися до Бразилії навіть у дуже далекому майбутньому. Хотілося побувати в Сирії, поблукати Близьким Сходом, звідки автостопом спуститися на південь до Єгипту та Судану, можливо, назбирати трохи грошей і рвонути в Океанію, словом, що завгодно, але тільки не Бразилія. Тому для того, щоб ви краще зрозуміли причини, які спонукали до нового походу у Південну Америку, мені доведеться стисло і лаконічно описати ситуацію, в якій я опинився після повернення з острова Пасхи, зробивши невеликий екскурс в недалеке минуле.

Якщо говорити коротко, ранньої осені 2009-го моє життя складалося якнайліпшим чином. Все було добре. Навіть не добре, а класно. У мене настав повний дзен, чи феншуй, чи як там воно називається у китайців, коли почуваєшся абсолютно збалансованим, причому як морально, так і фізично. Життя нагадувало швейцарський годинник «Patek Philippe» або, ще краще, двигун спортивного «Porsche Cayman» — доладне й чудове ззовні, просте та надійне всередині. Я працював сам на себе, заробляв достатньо, аби вдовольняти свої невеликі потреби й потроху відкладати на наступні подорожі. Крім того, я багато писав, цебто, мав дещо, чого не мають значно заможніші й більш забезпечені люди, а саме — можливість самореалізації, хай невелике, та все ж поле для самовияву. На початку вересня вийшли у світ «Мексиканські хроніки», що започаткували велику мандрівну трилогію. Моє щасливе майбутнє яскраво палало й блискотіло перед очима, переливаючись, неначе полярне сяйво над Арктикою, причому, як ви вже зрозуміли, переважно рожевими кольорами.

Я навіть не припускав тоді, що менш ніж за півроку все — абсолютно все! — полетить шкереберть, і що найгірше — винним у тому стану я сам…

Однак це станеться аж за півроку, а поки життя текло м’яко й розмірено.

Свого часу, ще до того, як поїхати на навчання до Європи, податися у навіжені мандри Латинською Америкою та почати писати книжки, я досить довго працював у Києві програмістом, займаючись розробкою CAD-систем [4]. CAD-системи — це спеціальні комп’ютерні програми, які допомагають інженерам-конструкторам швидше і якісніше проектувати різні об’єкти, виконуючи замість них (замість інженерів, цебто) певну частину роботи. Чим більшу частину роботи проектанта виконує така програма, тим вона краща, і тим, відповідно, тупіший проектант. Три роки я докладав максимум зусиль, роблячи українських інженерів щодень тупішими й лінивішими, а потім вирішив покинути цю марудну справу. Сталося це головним чином через те, що одного дня я надибав сорокарічного чоловічка, який двадцять років пропрацював програмістом. Бідолаха виявився блідим, худим, затурканим і бородатим створінням, з розладнаними нервами, неадекватною перцепцією зовнішнього світу і незрозумілим баченням свого місця у ньому. Він безперестану барабанив ногою об підлогу з частотою 200+ ударів за хвилину, чухався під пахвами і час від часу бився полисілою головою об стіну. Я тоді, пригадую, подивившись на нього, зміркував, що не впевнений, ким хочу бути через двадцять років, зате точно знаю, що не маю ні найменшого бажання стати таким, як він. Так було покінчено з програмуванням.

Утім, трьох років роботи з програмними кодами вистачило, аби я відкрив для себе одну просту, але далеко не очевидну істину: за своєю суттю процес написання будь-якої комп’ютерної програми цілком і повністю відтворює процес становлення людського індивіда в суспільстві. Іншими словами, програмування — це наче дзеркало життя. Всі базові закони та правила, на основі яких створюються комп’ютерні програми, можна напряму, без змін та адаптації, застосовувати у житті.

Не буду заглиблюватись у філософію і не завалюватиму вас надокучливими програмістсько-світоглядними поняттями, ідеями та переконаннями. Якщо ви програміст або маєте хоч якийсь стосунок до програмування, ви зрозумієте мене без зайвих слів. Коли ж ви далекі від програмування, просто повірте мені на слово, а при нагоді попросіть знайомого програміста розказати вам про співвідношення між законами coding’у та головними житейськими принципами. Натомість перейду відразу до суті.

Одним із найголовніших законів, золотим правилом програміста, є аксіома: коли все працює — нічого не чіпай!

Поясню детальніше на прикладі з власного досвіду. Іноді «програмер» мусить не просто створювати «користувацькі» додатки та прикладні бібліотеки «з нуля», а й перероблювати чи виправляти програмні тексти своїх колег. Повірте, інквізиторські тортури — то ніщо, порівняно з намаганнями розібратись у чужому коді! Позаяк шляхів вирішення однієї проблеми безліч, то й алгоритми розв’язків, написані різними людьми, можуть бути абсолютно різними. Настільки різними, як арктична пустеля і тропічні джунглі. Через це іноді легше застрелити розробника, а потім застрелитися самому, ніж розбиратися у послідовності команд чужої програми.

Проте буває навпаки. Трапляються випадки, коли молоді недосвідчені програмісти з власної ініціативи беруться переробляти коди колег. Ось, скажімо, Вася, Петя чи Коля відкриває у debugger’і [5] відредагований і скомпільований код, написаний його товаришем, якимось Сашком, Славком чи Микитою, дивиться на виструнчену послідовність циклів, рекурсій [6] і підпроцедур та й каже:

— Ото вже цей Сашко (Славко чи Микита)! Хто ж так програми пише? Ай-яй-яй! От неекономне використання ресурсів! І чого його тільки в універі навчали? Це ж примітивна задача, зовсім простенький алгоритм, а він «роздув» програмний код до п’ятнадцяти тисяч рядків! Та тут можна все прописати, вклавшись максимум у п’ять тисяч…

Після таких слів Вася (Петя чи Коля), почісуючись від справедливого обурення, запасається пивом, закочує рукави і береться безжально правити вихідні коди, створені Сашком (Славком чи Микитою)… Днів так через три, маючи перед собою п’ятдесяттисяч хаотично переплетених рядків програмного коду і абсолютно неробочу кінцеву програму, марно намагаючись знайти помилку у рядку за номером 40243, Вася (Петя чи Коля) задумається над тим, що життя — то дуже інтересна штука, що з вибором професії можна було б не поспішати, і що Сашко (Славко чи, трясця його матері, Микита) не такий уже й дундук, яким видавався три дні назад.

Хворобою під назвою «патологічний потяг до оптимізації» страждають усі без винятку молоді програмісти. Потрібно щонайменше три роки стажу, щоби «програмер» нарешті розкумекав: код робочої програми (цебто, програми, яка працює відповідно до заданого алгоритму правильно і без збоїв), хай який недосконалий чи неоптимальний, нізащо, за жодних умов не можна змінювати чи оптимізувати. Навіть коли програма робить усе правильно, а ти не знаєш чи не розумієш, чому і як вона працює, все одно — не слід нічого чіпати!

Я веду до того, що те саме правило можна (і треба, чорт забирай!) застосовувати до людського життя. Чуваки, якщо у вашому житті все в порядку, заклинаю: не намагайтеся зробити його кращим!!!

Станом на початок осені 2009-го мені всього вистачало. Все працювало злагоджено, гармонійно і ритмічно. Всього було вдосталь — як я вже казав, то був феншуй, глибокий і всеосяжний консонанс між ангелами і демонами в моїй душі. Я був задоволений усім і жив на повну губу, але, як то завше буває, вказуючи на скалку в чиємусь оці, я не бачив дровиняки, котра стирчала з власного.

Словом, все було просто чудово, мов у кіно, — блін, мов у казці! — поки одного дня я не надумав, що настав час зробити таке чудове життя ще кращим, цебто, висловлюючись програмістськими термінами, проапґрейдити його, і… вирішив закохатися.

Твою дивізію вперед…

Що ж на цей раз? Звали її… хм… звали її… ну, скажімо, Маруською її звали. А що? Гарне ім’я. Це ж не якась там Тракторина чи, прости Господи, Даздрапєрма.

Маруська працювала асистентом якихось дуже серйозних проектів у американському посольстві в Києві, що стосувалися боротьби з хабарництвом у щільних рядах народної української влади. Вона файно лопотіла англійською (з чудовим американським акцентом), але жахливо цілувалася, прокушуючи мені губи до крові. Вона була гарною, такою гарною, що аж очі різало. Ефектна (люблю це слово!) синьоока блондинка з кучерявим від природи волоссям. Середнього зросту, з ідеальною фігурою.

Маруська мала живий і веселий характер. Могла легко вписатися в будь-яку компанію і підтримати розмову на будь-яку тему. Іноді, у колі близьких людей і тільки при доконечній потребі, могла соковито лайнутися, що, проте, лиш додавало їй певного шарму, якоїсь хлопчачої прямолінійності та відчайдушності. До Марусі залицявся голова податкової адміністрації міста Києва, хтось із вищих київських ментів, два череватих депутати від Партії регіонів і одне підстаркувате мурло з Канади, яке, за його словами, походило з відомого графського роду. У них у всіх були квартири в Києві, дорогі блискучі машини, дружини, діти і великі животи, словом, усе, про що тільки може мріяти сучасна синьоока кучерява білявка [7].

На той час, коли я познайомився з Маруською, до моїх активів можна було зарахувати лиш кілька виданих книжок про 3D-моделювання, півтисячі шикарних знімків з фіордів на півночі Норвегії, півтора десятка захопливих історій із джунглів на півдні Мексики, два гарних меча, прикуплених під час поневірянь Європою, незакінчене PhD у Швеції і дев’ятнадцять модельок пасажирських літачків у масштабі 1:500. Звісно, я міг би посперечатися, але, по суті, я програвав тим товстомордим пердунам по всіх статтях.

А проте, панове, чудеса таки трапляються у нашому світі! Сталося так, що ми з Маруською… ні, не закохалися до нестями один в одного. Спочатку ми просто потоваришували.

Вперше ми зустрілися задовго до подій, про які йдеться у цій книзі. Нас познайомила наша спільна подруга. Я тоді був ще зовсім молодим, а Маруська зустрічалася з іншим хлопцем, а тому певний час ми з нею підтримували чисто офіційні стосунки. Проте якось зовсім непомітно ми почали зближуватись. Я не знаю, що вона знайшла в мені, але мені імпонував її розум, простота та невичерпна енергійність (іншими словами, таке ж саме, як і в мене, шило у задниці). А потім… я поїхав на тривале навчання до Швеції, причому більшість, хто мене знав, пророкували, що я навіки застрягну в Стокгольмі.

Незважаючи на від’їзд, я не поривав контактів з Маруською. Ми повсякденно переписувалися в Інтернеті, я регулярно надсилав їй свої фото та описи мандрівок Європою, вона ж слала знімки себе прекрасної, зроблені під час різноманітних відряджень у Сполучені Штати та ділових поїздок разом з міліціянтами і депутатами (борцями з корупцією) по Україні.

Тож якийсь час ми з Маруською просто дружили. Дружили, дружили, аж поки я не осягнув, що діло зайшло надто далеко і якось ми вже дуже сильно дружимо. Це, ясна річ, почало мене непокоїти. Я дедалі частіше починав думати про неї не тільки як про друга, однак півтори тисячі кілометрів, що розділяли Стокгольм та Київ, утримували мене від будь-яких рішучих кроків. Я взагалі не був певен, чи прагну стосунків з настільки впевненою в собі, самодостатньою та рішучої жінкою. Ну, ви мене розумієте… Така як візьме в оборот, то забудеш, як маму рідну звати…

Зате Маруська виявилась напрочуд проникливою. Дівчина миттєво відчула, що я дав слабину, і моє міцне й непорушне парубоцьке підґрунтя захиталося, покрившись глибокими тріщинами. Відтак, не гаючи дарма часу, за першої ж слушної нагоди кучерявка дунула в атаку.

Нагода випала досить скоро. На початку жовтня 2008-го я прикотив на тиждень до України, прилетівши на запрошення Еда, свого товариша та побратима. Ед хотів, щоби я виступив старшим дружбою на його весіллі. За кілька днів до Едового весілля ми з Марусею зідзвонились і домовилися про зустріч.

Попервах я був невимовно радий її бачити. Я навіть не здивувався з того, як застрибало моє серце, коли я вперше за останні місяці угледів її золотаві кучері, стриману ділову посмішку та оманливо-наївні сині очі.

Сидячи в кафе на Контрактовій площі, ми з Марусею ніби ненароком завели розмову про наше бачення серйозних стосунків. Говорили, не називаючи конкретних імен, про гіпотетичні взаємовідносини між гіпотетичним чоловіком та гіпотетичною жінкою. Цебто, без прив’язки до реальних персоналій. Маруська ненав’язливо, але методично розхитувала мою оборону, твердячи те, що гіпотетична жінка її віку вже давно мала б вийти заміж і виховувати дітей, тоді як її гіпотетичний чоловік мав би заробляти гроші. Вона мотивувала свою позицію тим, що, по-перше, так роблять усі жінки, і якщо дівчина у двадцять п’ять років (WTF?! — М. К.) ще не вийшла заміж, значить, з нею щось не так, і по-друге, час не минає безслідно, а тому з кожним роком цій гіпотетичній жіночці буде все важче й важче знайти гідного супутника життя. Я відстоював дещо інші погляди, стверджуючи, що все це застарілі, нерозумні й нікому не потрібні у третьому тисячолітті стереотипи, що життя у нас одне і жити потрібно саме тут і зараз, а одруження є анахронічною інституцією, яка може відібрати в гіпотетичного чоловіка його найкращі роки життя.

— Уяви широченний простір долини Анауак, — розказував я Марусьці про свої мексиканські мандри. — Десь далеко на горизонті вимальовуються гори, ліворуч підноситься ввись піраміда Місяця, від неї на п’ять кілометрів на південь тягнеться полотно Дороги мертвих, затиснуте з боків меншенькими пірамідами. А там далі, за дорогою, здіймається грізна громада піраміди Сонця. І ти стоїш посеред усієї цієї краси, ти один, і тільки вітер розчісує твоє волосся, а над головою височить кришталевий купол неба. Уявляєш?

— Я хочу сім’ю, — казала Маруська і пильно, наче удав на кролика, дивилася на мене.

— Або ще, — я вдавав, що не чую її, — джунглі, густі, мов смола, непрохідні джунглі. Уже кілька годин ти тюпаєш за провідником, і здається, що час спинився, аж зненацька перед тобою відкривається древнє загублене місто майя, величні палаци, піраміди, храми, і все повите ліанами, закутане дрімучою зеленню. Уявляєш? І тоді ти перестаєш прагнути дорогих машин, мажорного й глевкого життя. Хочеться жити по-справжньому, подорожувати, бачити, пізнавати світ!

— Я хочу дитину, — твердила Маруська. — І нормального чоловіка.

— А ще ж є Перу! — кричав я. — Перу! Перу-у-у! — і бив себе кулаком у груди. — Свобода, яку можеш відчувати кожною клітинкою тіла! Мачу Пікчу! Свіжий вітер, наповнений шепотом гір! А ще безмежний Тихий океан. А хвилі пш-ш-ш… пш-ш-ш… Чуєш, відчуваєш? І острів Пасхи!!! Найбільша загадка сучасного світу! Багатотонні кам’яні велетні, на які можна, не відводячи погляду, дивитись годинами! Га?!

— Я хочу машину, — незворушно, наче слідчий на допиті, казала Маруська. — Можна зовсім маленьку, хетчбек…

— Ми молоді, ми вільні! — не вгамовувався я. — Навіщо вішати на себе кайдани, закопуватися хробаком у землю? Ну для чого?! Світ такий великий! Світ безмежний! Ти розумієш?

— Так, я розумію, — вторувала кучерява дівуля, — але я хочу квартиру, можна зовсім маленьку, однокімнатну, і нормального відданого чоловіка. І дитину…

Маруська, безперечно, була вельми проникливою, але стратег з неї удався нікудишній. При таких словах я здригався і мимоволі починав перебирати в голові можливі шляхи відступу. На той час для мене це був повний «game over», а тому, відгулявши Едове весілля, я зібрав свої нечисленні манатки і звалив назад до Швеції. Питання про остаточне визначення, до якої категорії належать наші з Марусею стосунки, знову зависло в повітрі на неозначений термін.

Але життя тривало. Спливло небагато часу і ми з Маруською знову зустрілися. Цього разу — напередодні Нового року, коли я прилетів на Батьківщину перед початком зимових свят.

Я довго чекав її в кав’ярні «Купідон», відчуваючи, як десь над шлунком поволі загусає роздратування. Але коли пані зрештою зволили з’явитися, пекучу образу миттю видуло з голови. Я був вражений наповал. Кучерявка виглядала яскраво, блискуче, наче новенький німецький спорт-кар «Porsche Cayman». Хоча ні, «Porsche Cayman» я вже раз використав як порівняння. Тоді вважайте, що вона виглядала, наче «Audi R8» щойно із салону: випещена, доглянута, впевнена у собі, з миготливо-кокетливими іскорками у великих синіх очах. З ледь помітною посмішкою на тонких губах. Я внутрішньо зіщулився, відчуваючи, як по спині забігали мурашки, а в животі залоскотало, проте погляду не відвів.

Великий об’ємний знак питання і надалі висів поміж нами. Я чомусь подумав, що ми не зможемо надалі спілкуватись, не вияснивши просто тут і зараз, хто ми є один для одного. Попри це добрих півгодини ми вели розмови на відсторонені й банальні теми. А потім… я не знаю, що на мене найшло. Я висолопив язика і, сильно пітніючи від хвилювання, офіційно запропонував Марусьці зустрічатися.

Певна річ, вона відмовилась. Ще навіть не сформулювавши до кінця своєї пропозиції, я розкумекав, що отримаю межи очі холодну відмову. Достатньо було одного погляду на мою співрозмовницю, аби це зрозуміти. (Хоча, чесно кажучи, я вже тоді запідозрив, що її відмовка — ніщо інше, як дзеркальна реакція, зумовлена моєю непоступливістю та пацанячими вибриками під час нашого попереднього, осіннього побачення).

Маруська хвилин п’ять німувала, дивлячись кудись повз мене. Зрештою білявка тяжко зітхнула, засвідчивши, що прийняла непросте рішення, і повернула голову в мій бік. А тоді вона проказала фразу, котра неждано-негадано повернула бесіду в цілком несподіване русло.

— Ні, Максе. Я не можу погодитись. Ти наче вітер: сьогодні є, завтра нема, — тихо промовила дівчина, крадькома спостерігаючи, як я на це відреагую.

Я стрепенувся. Чари на якусь мить зникли. Вони навіть не розтанули, ні, їх зірвало дужим поривом штормового вітру, немов погано зарифлене вітрило на щоглі вітрильника. Зрідка у мене трапляються моменти просвітління. «Чорт, а й справді, — застигло у мене в голові, — я, наче вітер! Я — Вільний! Вільний, немов вітер у полі, немов птах у небесах».

Мені, знаєте, заімпонувало її порівняння. Я холодно всміхнувся.

— Твоя правда. Ти навіть не уявляєш, наскільки ти маєш рацію, — сказав їй. — Але ще більше ти, мабуть, не уявляєш, наскільки я щасливий з цього. Прощавай.

Маруська позеленіла.

— Іди в жопу, Кідрук!

Як бачите, попервах я відбувся «легким переляком», і все могло б закінчитися по-доброму, а не так, як воно закінчилось. Одначе тоді ви не прочитали б цієї книги…

Минуло довгих шість місяців. За цей час дещо змінилося у моєму житті.

Мені до чортиків набридло розмірене, передбачуване і до неможливого нудне життя у Швеції. Щодень більше аспірантура нагадувала застояне болото, котре невпинно тягло мене на дно, до спокійного, але безперспективного глевкого існування. Я проводив розрахунки, будував якісь графіки, писав абсолютно нікому не потрібні статті. Я не займався жодною корисною роботою, я лиш псував папір! І байдуже, що за це мені добре платили. Гірше всього — я мусив виконувати суворі правила, і далі бовтатись у багні, інакше система просто-на-просто відторгнула б мене, перетворивши на забутого суспільством невдаху. Незважаючи на це, я замислювався над тим, що не можу погодитися на те, щоб провести своє життя в тісній і темній шкаралупі якого-небудь задрипаного офісу чи університетської кафедри, замість ароматів тропічного лісу чи крижаного вітру мускулистих гір нюхати пригорілий пил із серверної, пластикове повітря з кондиціонерів і вихлопні гази своїх співкамерників.

Нещодавно я закінчив читати автобіографічну книгу Марка Твена «Roughing It» [8] (1871), де автор оповідає про ранні мандрівки тогочасним Диким Заходом. Твен цілих п’ять років тинявся преріями, займаючись, чим доведеться: розробляв родовища срібла, шукав золото, переганяв худобу, видавав газети, але переважно байдикував і тинявся без діла, споглядаючи життя нації. При цьому він не бідував, завжди знаходячи засоби для існування. Під час прочитання книги я не раз замислювався: чому півтора століття назад люди могли спокійно подорожувати, не задумуючись над тим, чим прогодуватися і де жити. Наскільки я знаю, відтоді населення нашої планети зросло приблизно у вісім разів. Водночас поява безлічі сучасних машин, апаратів та роботів підвищили продуктивність праці в сотні й навіть тисячі разів (у технологіях, пов’язаних з комп’ютерами та цифровою обробкою даних, взагалі йдеться про сотні тисяч та мільйони разів). Я ніяк не міг втямити, чому півтора століття тому людина могла насолоджуватися вільним життям, а нині, через сотню років бурхливого розвитку, тріумфу прогресу і наукової думки, ми часто опиняємось у тісному ярмі соціальних умовностей, яке мусимо тягти, не підіймаючи голови, до кінця своїх днів? Як так сталося, що технології, котрі мали принести нам свободу, перетворили нас на рабів? Я зовсім не закликаю громити машини, кутатись у звірячі шкури й повертатися до життя в печерах. Я лиш звертаю увагу на те, що причина, мабуть, криється в нас самих. Ми самі створили безглузду систему, по якій, переконуємо себе, в погоні за примарними ідеалами мусимо шкрябатися вгору. Може, варто зупинитись і просто спробувати жити?

Поки не пізно я вирішив все розпочати спочатку. Велика подорож до Південної Америки та на Рапа Нуї, здійснена влітку 2009-го, остаточно переконала мене, що я на правильному шляху.

А тепер, власне, повернімося до того, з чого почалася розповідь.

Отож, у серпні 2009-го я пришкандибав додому аж із острова Пасхи. На той момент до моїх активів додалося ще дві тисячі знімків з Перу, Еквадору та Чилі, татуювання з острова Пасхи і чотири нових модельки пасажирських літачків. У той же час, попри стрімкий крах наукової кар’єри, я заробляв достатньо, аби вдовольняти свої невеликі потреби. А найголовніше — я займався тим, чим хотів, і був абсолютно вільним. Я по-справжньому насолоджувався життям, я смакував ним, як ніколи раніше.

Ех… І треба ж було так усе зіпсувати?…

Не знаю, наскільки довго міг тривати цей безхмарний і благословенний фен-шуй, якби не мій дурнуватий потяг до оптимізації. Саме невдовзі після повернення з двомісячної подорожі настав той знаменний момент, коли я здуру надумав взятися за покращення свого життя. Чорт забирай, мені наче пелена на очі спустилась.

…Ми зустрілися на День Незалежності. Довго гуляли набережною, потім поїхали в парк над Андріївським узвозом. І ніяк не могли наговоритися.

Цього разу «просвітління» не відбулося. Маруська виглядала ще гарнішою, ніж завжди. І я подумки пообіцяв собі, що просто так її не відпущу. (Бо треба було покращувати житіє своє, йолки-маталки!) Під час бесіди я знову завів розмову про стосунки, після чого вдруге, цього разу значно акуратніше, запропонував білявці перенести наші взаємини на якісно новий рівень.

Певно, довкола мене витав сяйливий ареол свободи і бунтарства, котрий завше приписують представникам творчих професій, які демонстративно плюють на усталені порядки. А може, все було набагато простіше, і насправді визначальну роль зіграло те, що я не збирався їхати до Швеції й залишався в Києві. Хай там як, але Маруська більше не викаблучувалась і з радістю погодилася.

Ось так, сам того не розуміючи, я вніс нестабільний елемент в абсолютно врівноважену й злагоджену систему свого дзен-існування.

Щоправда, на початку усе було в шоколаді. Два наступних місяці я почувався наче в райському саду.

Вона була моєю Музою. Вже за кілька тижнів я не міг ні про що інше думати, окрім неї. Мені подобалося, як пахне її волосся. Мені подобалося обіймати її стан, відчуваючи, як вона подається і притискається до мене. Мені подобалося слухати, як вона говорить і як зрідка шпарко лається, кумедно надуваючи губки. Від щастя хотілося цвірінькати.

Я не розписуватиму усі оті любовні шури-мури, квітково-шоколадний період і т. ін., ви це в інших книжках прочитаєте (у Шекспіра, наприклад). Натомість перейду відразу до суті, до, так би мовити, неприкритої правди буття.

Я навіть не помітив, коли все пішло наперекіс. В якомусь місці замість того, щоб ударити по гальмах і серйозно задуматися, у що перетікають наші взаємини, я навпаки, заховавшись за скельцями рожевих окулярів, пустив усе самопливом. Я знову дозволив собі захопитися понадміру, я надавав надто великого значення її словам, врешті-решт я підпустив її занадто близько до себе. На жаль, коли я збагнув, що Маруська починає цим користатися, я вже не хотів її відпускати. Якийсь час, бездумно ігноруючи заклики здорового глузду, вперто переконував себе в тому, що тримаю руку на пульсі подій. Однак стосунки — це наче бурхливий гірський потік під час повені. Гарантований спосіб дати маху — думати, що ти їх контролюєш.

Одного дня між мною та кучерявкою постав вельми неприємний епізод, через який ми серйозно посварилися. Відтак моє ідеальне життя почало незворотньо тріскатись і розлітатись на скалки буквально на очах. Не вдаватимусь у подробиці, аби не виставляти в невигідному світлі себе чи Маруську і не перетворювати свою книгу на черговий любовний роман. Я лиш констатую звершений малоприємний факт: одного чудового жовтневого дня все полетіло шкереберть, і мій райський безхмарний Едем перетворився на чорний Мордор.

Я відчував себе боксером після нокдауну…

Була субота. Для того, щоб трохи охолонути й заспокоїти нерви, я, захопивши mp3-плеєр, пішов блукати Києвом. Погода видалась чудовою. Не пригадую точно, але, здається, я натоптав тоді кілометрів п’ятнадцять, щоправда, так і не притлумивши внутрішнього жару.

Прийшовши додому, намагався хоч чимось себе зайняти. Проте щойно я переключав свою увагу на якесь більш практичне русло, як її миттю, неначе потужним електромагнітом, відтягувало назад, і перед очима знову спливав образ усміхненої кучерявої білявки.

Зрештою, я спробував уявити, що порадив би в даній ситуації Мігель (Якщо пам’ятаєте, Мігель — це мексиканець, з яким я жив в одній студентській квартирі перших півроку, проведених у Стокгольмі [9]). Ми з ним нерідко обговорювали дівчат, розробляли методики раціонального поводження з ними і навіть підготували власну класифікацію цього маловивченого наукою виду (див. Додаток А вкінці книги). Та що там казати, Мігель в усіх питаннях, що стосувались протилежної статі, був справжнім експертом.

— Чувак, — іноді критикував мене мексиканець, — у тебе від початку неправильний підхід. Ти починаєш мутити з ними, як із рівними за інтелектом. І саме в цьому криється твоя найбільша помилка!

Мігель полюбляв патякати на цю тему. Бувало, він говорив:

— Історія не знає жодного факту, щоб цивілізація поперла проти дикунства і варварства. Нормани побили саксів, готи і гуни сплюндрували Римську імперію, хрестоносці місили з гівном інтелектуалів-арабів, Кортес за рік повалив на коліна супер-розвинену державу ацтеків, Пісарро дав прочухана багатомільйонній імперії Інків, Наполеон, а потім і Гітлер набили гулі у варварській Росії.

— Не розумію, до чого ти хилиш… — зауважував я.

— Коли ведеш війну, — брався пояснювати кудлатий мексиканець, — а секс та кохання — це ніщо інше, як війна, ти повинен бути на одному рівні з супротивником, навіть якщо цей супротивник тобі поступається. Тільки так ти зможеш нанести відчутного удару і врешті-решт перемогти. Не пробуй застосовувати проти них логіку, це однаково що бігати за тарганами з гранатометом!

— Все одно не зрозумів, — вторував я.

— От уяви, наприклад, звичайнісінького таргана. Уявив?

— Ага.

— А тепер уяви себе з гранатометом.

— Ну, уявив.

— А тепер подумай і скажи, хто сильніший: тарган чи ти з гранатометом?

— Звісно, що я!

— Правильно! Але якщо ти спробуєш боротися з тарганом за допомогою гранатомета, то зможеш лиш підсмажити самого себе, але аж ніяк не зашкодиш тарганові. Так от, застосовувати проти дівок логіку — це ганятися за тарганом з гранатометом!

У запасі в Мігеля був один коронний прийом, простенький трюк, фокус, який називається «fake finger»[10]. Мексиканець часто застосовував його спеціально для того, щоб привертати увагу і зав’язувати стосунки з дівчатами, які на перший погляд видавались скутими і абсолютно неприступними. На основі цього фокуса він згодом вибудовував цілі теорії, що стосуються психології жіночої половини людства.

Відбувалося все так. Мігель підходив до наміченої дівулі чи групи дівчат і просив одну з них потримати в руках невеликий (10х10 см) клапоть тонкої яскраво-червоної тканини. Збентежена дівчина кілька секунд переминала в пальчиках шматок сукна, переконуючись, що матеріал не вирізняється нічим особливим. Потому мексиканець забирав клапоть і на очах дівулі великим пальцем правої долоні ретельно заштовхував його у міцно стиснутий лівий кулак. Коли червона ганчірка повністю зникала в затиснутій долоні, хлопець, все ще тримаючи великий палець у кулаку, кілька разів картинно дмухав на руки і… різким рухом розводив їх урізнобіч, показуючи, що клапоть безслідно зник. Дівчата, зрозуміло, роззявляли роти і починали допитуватися, куди поділось сукно? Ось так ми знайомилися…

Весь секрет у тому, що у лівому кулаку завчасно ховається штучний гумовий палець — точна модель великого пальця людини з отвором усередині. Відтак шматок тканини заштовхується не у стиснуту лівицю, а у фальшивий палець, саме в який насамкінець фокусник і встромляє великий палець правої руки. Після того, як долоні розведено вбік, милолиці глядачки починають шукати очима яскраво-червоний клапоть тканини і не звертають уваги не те, що один з пальців фіґляра гумовий! Для успішного завершення фокусу, гумовий палець необхідно непомітно зняти і сховати у кишеню штанів.

Мігель випробовував цей трюк на фінках, француженках, німкенях, росіянках, італійках і навіть таїландках. І не було жодного разу, щоб цей тупий — тупий до неможливого! — фокус не спрацював.

— Вони хочуть того ж що й ми, але чекають, поки ми почнемо діяти, — пояснював Мігель. — Звісно, можна підійти і просто ляпнути щось на кшталт «давай потанцюємо», або принести букет квітів, або писати любовні листи, але це тупо, чувак, це так ту-у-упо! Досить вигадати щось оригінальне, щось яскраве й несподіване, таке, чого дівки не очікують, і вони всі твої, чувак.

— У тебе трохи однобоке бачення проблеми, чувак, — стримано відказував я.

— Вони мавпи, чувак, то й поводься з ними, як з мавпами! — кричав мексиканець.

— Друже, ти неправий, — палко заперечував я. — Жінка — це ідеал, жінка керує світом, вона надихає чоловіка, примушує його бути кращим, аніж він є насправді, її тіло прекрасне, її…

Мігель відмахувався від мене і мотав кудлатою головою.

— Ти телепень, Максе, хоч ти й пишеш дисертацію, але ти estupido [11], бо якщо ти не ставитимешся до них як до мавп, тоді вони почнуть ставитися до тебе, наче до мавпи.

Тут я прикушував язика і йшов працювати над дисертацією.

…То що сказав би Мігель? Що б він пораяв?

Але Мігеля поряд не було.

Тож сяк-так пересидівши першу ніч, — переважно дивлячись на місяць і зосереджено жуючи шмарклі, — я був змушений почовгати за порадою та розрадою до іншого свого товариша, який, на щастя, виявився під рукою.

Звуть його Алекс. Хоча вряди-годи, залежно від настрою, я кличу його або дуже просто — Саня, або екзотично і коротко — Алі. Ми познайомились років із п’ять тому, і на той момент спільно працювали над одним згиблим і безпросвітним проектом, який, як ми тоді думали, мусить зробити нас мільйонерами.

Алекс, він же — Саня, він же — Алі, на чотири роки старший за мене. З виду він невисокий, але крижастий і підтягнутий, спортивної тілобудови хлоп. В минулому — боксер-любитель. У нього живі й миготливі очі невизначеного кольору, прямий короткий ніс, підсмикане русяве волосся, вічно усміхнений рот. За характером Алекс — без компромісний оптиміст і жартівник, через що у нього в друзях заледве не пів-Києва. Такого живчика й веселуна ще слід пошукати. Здається, немає на світі такої ситуації, котра б примусила хлопця засумувати. Ні за яких умов, навіть у час найбільшої скрути, він не опускає рук і завжди тримає хвіст пістолетом. Крім того, від багатьох наших спільних знайомих я не раз чув про те, як Алі виручав своїх друзів у час найбільшої скрути. Мабуть, саме за це його найбільше цінують і поважають.

Протягом останніх місяців, працюючи разом, ми з Алексом помітно зблизилися, саме тому я посунув до нього за розрадою. Відтак наступного ранку, нічого не утаюючи, усе розповів Алексу. Мій друзяка довго обдумував почуту історію, а тоді сильно здивував мене, розважливо порадивши:

— Подзвони їй.

— Ти що?! — я аж захлинувся від обурення. — Подзвонити їй першим?! Та ніколи в житті! Що б я взяв та й передзвонив? Та я ж…

Алі жестом примусив мене заткнутись. Я заглох, подумавши, що Мігель ніколи в житті не порадив би такого паскудства. Не знаю достеменно, що б мексиканець вигадав у такій ситуації, але він точно заборонив би мені дзвонити їй першим.

Але в тому то й заковика, що Алекс — то далеко не Мігель.

— Подзвони, — серйозно й розсудливо повторив мій товариш. — Можливо, вона не відповість. Можливо, просто пошле тебе на фіг. Але ти повинен їй подзвонити, вона ж не якась там лушпайка.

Я хотів спитати, хто така «лушпайка», але подумав, що краще, мабуть, мені цього не знати…

Після обіду в неділю я знову опинився у себе на квартирі сам на сам зі своїми демонами. Я спробував почитати (про те, щоб спробувати щось писати, не могло бути й мови; я остерігався, що в такому стані замість оптимістичної і життєствердної «adventure story» склепаю якийсь кошмарний «хорор» з горами трупів, вивернутими кишками та розмазаними по стінах мізками). Розкрив черговий томик Марка Твена, але не зміг просунутись далі першого абзацу. Якісь чорти роздмухували в нутрощах пекельне вогнище.

Я раптом зрозумів, що через неї втрачаю абсолютно все. Складалося враження, наче розрив взаємин зробив з мене інваліда. Я почувався самотнім, нікому не потрібним гвинтиком, який відвалився від машини. Я просто випав із життя. А тоді до мене несподівано дійшло: я більше не можу писати! За останні дні мені не вдалося вичавити з себе навіть рядочка, навіть півречення, яке потім не дратувало би мене своєю кострубатістю та банальністю. Я не знав, скільки це триватиме, і тому страшенно злився, але не міг нічого вдіяти. Чи міг?…

І тоді… я вирішив передзвонити.

Нині розумію: це було помилкою. Зовсім не через те, що я набрався сміливості й подзвонив першим. Насправді річ у тім, що під час руйнації стосунків завжди є певна межа, після якої неможливо повернути назад. Навіть якщо дуже кортить.

У фізиці існує таке поняття — ентропія. Це функція стану будь-якої системи, яка є мірою незворотного розсіювання енергії. Простіше кажучи, з математичної точки зору ентропія слугує підтвердженням того, що всі процеси у природі незворотні. Якщо ви гепнулись з десятого поверху, вас, звісно, можна підняти назад, однак це не означає, що ви повернетесь у вихідне положення. Або якщо ви ненароком розбили чашку з чаєм під час сніданку, ви можете губкою зібрати його зі столу і зцідити назад у чашку. Але то вже буде інша чашка, і навіть інший чай, оскільки певна частина рідини лишилась на столі та в губці, якась частина випарувалась, а решта увібрала в себе трохи вашої енергії, поки ви вичавлювали мокру губку над новою філіжанкою. Так ось, ентропія наших стосунків незмірно зросла, що означало — шляху назад більше немає.

Жаль, я про це тоді не думав.

Я натиснув кнопку виклику, дивлячись, як на екрані мобілки блимає її номер. Натомість міркував лиш про те, щоб стулити все докупи. Силкувався якомога швидше повернути все назад. Але назад вороття не було. Сподіватися на таке — це ніби вірити, що вода, яка вилилась із перевернутої склянки на підлогу, зможе піднятися у склянку тим же шляхом, яким виплеснулася назовні.

Я дійсно був estupido, як казав Мігель, оскільки не розумів, що щастя не може залежати від чого-небудь зовнішнього, чогось, що не виходить зсередини тебе. Особисте щастя не може бути щастям, коли воно залежить від іншої людини.

Вона таки відповіла.

— Алло… — голос звучав сухо і непривітно.

— Е-е-е… Привіт…

Мовчання.

— Чим займаєшся? — хутко спитав я, аби хоч чимось заповнити вакуум поміж нами.

— Та нічим… Хочу подивитись якийсь фільм.

Я раптом напрочуд ясно зрозумів, що не повинен був телефонувати. Кожна її фраза здавалась ворожою. Але відступати не було куди.

— Сьогодні чудовий день, — повільно говорю, ретельно обдумуючи кожне слово; погода дійсно була славною. — Може, прогуляємось?

— Ні, — без вагань відповіла Маруська. — Я не маю настрою, — а тоді ледь чутно додала: — Вибач.

Я прикусив губу, аби не ляпнути зайвого, і розірвав зв’язок.

«Лушпайка», — подумав я.

Зціпивши зуби, відчув, як у грудях закипає розплавлена сталь, просочується крізь ребра і вологими гарячими плямами огортає шию.

І це вже був не нокдаун. То був нокаут. Глибокий нокаут, після якого досить довго не приходять до тями.

Краще — це ворог хорошого. Коли життя працює гладко і злагоджено, немов швейцарський годинник, не треба нічого покращувати!!! Залиште все так, як є…