Любов і піраньї

Розділ третій Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйябa

Вечір 4 листопада…

За четверть сьома ми зібралися в офісі на Печерську, щоб відсвяткувати день народження Ігоря, мого товариша, який певний час працював зі мною на одній фірмі. Окрім мене, Алекса-Алі та самого іменинника, на вечірці була ще Віка, Ігорова дружина, та кілька наших спільних з Ігорем знайомих. Опісля до нас приєднався Дімон, колишній однокурсник Алекса, який ніякого відношення до Ігоря не мав. Він просто проїжджав поряд і мав при собі п’ять пляшок пива.

Сабантуй розпочався за всіма правилами: звідусіль сипалися пишно-розлогі, але переважно порожні і навіть дещо безглузді привітання, крізь шпарки дозаторів булькала безбарвна «Хортиця», а з короткошиїх бочкоподібних пляшечок дзюрчав темно-бурштиновий коньяк. Салати, балик, курячі стегенця, скибки сиру та тонко нарізані кружальця ковбаски розходились по тарілках, після чого миттю переправлялись у роти і під супровід дружьного плямкання опинялись у шлунках.

Вечір видався славним, душевним, але цілком буденним. Нічого особливого не відбувалося, поки… не розпочався футбол. Абсолютно випадково святкування Ігоревого дня народження випало на середу — день, коли в Лізі Чемпіонів відбуваються матчі групового турніру. Ніхто з нас про це завчасно не подумав, а дарма, оскільки поєднувати дві урочисті події, кожна з яких міцно пов’язана з розпиванням чималих об’ємів алкоголю, не знаючи наперед, як одна з цих подій закінчиться, було вельми необачно. Тож 4 листопада наше київське «Динамо» приймало на стадіоні ім. Валерія Лобановського знаного «заморського» гранда — міланський «Інтер».

О 21:40, відчепившись нарешті від Ігоря зі своїми надокучливими вітаннями, ми забрали у Дімона пиво і перекочували в іншу кімнату — кімнату з телевізором, приготувавшись дивитися футбол. За кілька хвилин залунав гімн Ліги Чемпіонів, і поєдинок розпочався. Вся наша компанія прикипіла до телевізора, час від часу відпускаючи шпильки на адресу суперника. І тільки Віка сказала, що їй нудно, після чого ми відправили її прибирати стіл і мити посуд.

На двадцять шостій хвилині під наші знавіснілі крики «Дава-а-ай» і нестримний рев двадцятитисячного стадіону Андрій Шевченко заклепав гол у ворота суперника. Зрозуміло, нашій радості не було меж. Цілих п’ять разів ми обмивали успіх нашої команди.

Незабаром розпочалась друга половина матчу. Грали команди на рівних, одначе напруга наростала. Гравці «Інтера», намагаючись відігратися, нарощували тиск, все більше відтісняючи «Динамо» до воріт.

Перед тим, як розказувати далі, я хочу запитати: друзі, ви пригадуєте цей матч з «Інтером»? Клятий матч третього туру Ліги Чемпіонів у середу 4 листопада 2009 року…

Другий тайм добігав кінця, йшла вісімдесят п’ята хвилина поєдинку. Було видно, що гравці «Динамо» потомилися, через що припускались чимало дрібних і зовсім необов’язкових помилок, однак і міланці добряче захекались. Останні хвилини гри тягнулись немислимо довго, проте «наші» трималися, а табло незмінно показувало приємне 1:0 на користь київської команди. До перемоги було, як то кажуть, рукою подати.

Від пекельного напруження нам відібрало мову, а про Ігоря і його день народження забули й думати. У повній мовчанці ми додивлялись останні вирішальні хвилини, нервово вчепившись хто у що гаразд: дехто тримався за ніжку стола, інший обплітав руками чарку, а хтось панічно чіплявся за руку сусіда.

— Та всьо, пацани! — несподівано закричав Алекс (певно, нерви не витримали). — Їм кранти! «Динамо» їх порве! Хана тому «Інтеру». Давайте, за перемогу!

Хлопець ухопив до рук келишка з коньяком і нетвердим порухом підняв його над головою. Посоловілі очиська задерикувато зблискували.

Гріх було пропускати такий тост, тож, аби не наврочити, ми тут таки похапали чарки до рук і переправили їхній вміст у горлянки. І саме в цей момент скоїлось непоправне — трах-бах! — дві філігранні передачі в один дотик, і Дієго Міліто, нахабна міланська морда, прискакавши до штрафного майданчика аж із середини поля, з усього маху засадив м’яч у «наші» ворота. Ледь не порвав сітку, неандерталець такий.

Гіркота від коньяку змішалася з гіркотою образи. Хвилинна гранітна тиша, здавалося, заглушила навіть розчарований гугіт стадіону, що линув з телевізора. А тоді почалось…

— Ай-яй-яй!

— Ну як так?! — не стримався хтось ліворуч від мене. — Лишалося ж зовсім трохи!!!

— Вони так завжди! — підтакнули справа. — Потолоч!

— Нема характеру в команди! Нема і все!

— Таки нема…

— Мудаки!

Аж тут Алекс вдруге піднісся над столом, тим самим спинивши зливу колективного обурення.

— Та що ви таке говорите, пацани! — дорікнув він. — Це ж міланський «Інтер». Не якась там дворова команда, а ого-го! І наші хлопці молодці — нормальок трималися. Нічия з «Інтером» навіть на своєму полі — чудовий результат. А тому — давайте вип’ємо за нічию і за наступні перемоги! — Алі знову підняв повну чарку над головою.

— Твоя правда, чувак, — розважливо погодився я. — Нічия — достойний результат. За нічию!

І що ви гадаєте? Не встигли ми всі перецокатись, як на першій додатковій хвилині голомозий голландський задрипанець Уеслі Снейдер після затяжної масованої атаки міланців у неймовірному напівстрибку-напівпадінні заштовхав шкіряну кулю у ворота. Не у свої, звісно, ворота… В результаті чого на табло висвітилось дуже неприємне «1:2». Ми всі глипали на ті страшні цифри, як німці, котрі телющаться на червоний прапор над Рейхстагом, не маючи сил повірити, що таке, чорт забирай, буває.

Алекс обвів усіх сталевим наїжаченим поглядом. Я, Ігор, Дімон та інші гості похнюплено мовчали, винувато опустивши очі в чарки, наче видивляючись щось у тьмяній коньяковій каламуті. І тоді Саня прохрипів:

— Ось тепер, пацани, ми напиваємось…

І ми напилися… Причому напилися так, що в цьому місці замість трьох можна поставити аж дев’ять крапок. Ось так…

Ранок 5 листопада.

Прокинувся я з таким паскудним і гидотним відчуттям, що навіть і не описати. У той же час я напрочуд ясно відчував, що крім шпаркого й смердючого похмілля мене пронизує дещо набагато дошкульніше. По-моєму, то совість спозарання накинулась на мене, наче голодний черв’як на перестигле яблуко. Схоже, вчора я здійснив якесь велике паскудство, от тільки нинішнього ранку ніяк не міг пригадати, яке саме… Може, облаяв когось у метро в годину пік без поважної на те причини? Чи здачі продавчині недодав? Чи навпаки — облаяв продавчиню, а в метро без причини дав комусь здачі? Але це все звучало неправдоподібно і якось дріб’язково — зі мною такого не буває. Ну, а коли й буває, то дуже рідко, і совість після цього ще ні разу не розшарпувала і не розпинала мене. Принаймні не так сильно, як сьогодні.

Я лежав, не розплющуючи очей, і натужно роздумував про те, що ж такого накоїв. Єдине, що чітко пригадував, це те, що вчора ввечері ми святкували день народження Ігоря. Невже я не презентував йому подарунок? А може, — я аж здригнувся від страхітливого здогаду, — ми набралися так, що я поліз битися? Це ж треба, чорти б мене забрали, у людини день народження, а я замість подарунка натовк йому писок… Утім, наступної миті я заспокоївся: ми в надто хороших стосунках з Ігорем, я просто не здужав би влити в себе стільки алкоголю, щоби полізти до нього з кулаками. Та й причини на те не було жодної.

Зрештою я втомився думи гадати. Розплющив очі.

— О май ґад!!! — у ту ж секунду з моєї пельки вихопився нелюдський крик.

Реальність виявилась настільки несподіваною, дикою і жорстокою, що я спершу не повірив у побачене. Зметикнувши, що це якесь мракобісся, зразу ж заплющив очі.

Однак холодні й колючі щупальця страху обтискали мою горлянку — побачений кошмар все ще висів перед очима. Непередаваний жах кайданами скував кінцівки і чимось важким, наче ковальським ковадлом, причавив груди. Тільки завдяки титанічним зусиллям волі я тамував тремтіння всього тіла. Скажу чесно: я такого страховиння ще не бачив за все своє життя. Навіть зараз, коли пишу ці рядки, весь умліваю всередині, а мої пальці дрібно тремтять, раз за разом роблячи помилки під час писання.

Я провів долонею по ковдрі. Обережно зжужмив її пальцями. Потому повільно зігнув руку в лікті і помацав подушку. Чудеса якісь, їй-бо! Затим, упершись ногами в нижнє бильце ліжка, посовав туди-сюди попою по простирадлу. Знову шовк. Чорт забирай, відколи і звідки у мене з’явилась шовкова постільна білизна?!!

Спливло секунд тридцять. Я розумів, що баньки хоч-не-хоч доведеться пролуплювати. Відтак, міцно стиснувши кулаки, обережно розклепив одне око і ще раз оцінив обстановку… Серце застрибало, мов тенісний м’ячик під ракеткою, коли я зрозумів, що не помилився — кімната дійсно була рожевою!

«Твою дивізію вперед», — подумав я, а тоді відважно розплющив друге око, і сильно-сильно потер баньки. Проте — видіння не зникало.

Поволі і дуже неохоче моя свідомість звикалася з тим, що я лежу в кімнаті з рожевими стінами, що над вікном теліпаються усілякі пухнасті рюшечки, постільна білизна на моєму ліжку шовкова, цебто, огидно-слизька, а до всього — теж рожева, ворсисті подушки вишиті сердечками, а над головою… О, то був жах! Над головою у мене валялося цілих п’ять — не один, не два, і навіть не три, а п’ять! — плюшевих ведмежат. Усі з пухнастими балабончиками і червоними, мов срака африканського бабуїна, сердечками на грудях, причому на кожному красувався вигаптуваний плюгавий напис — як не «Love You», то «Kiss me» чи «Forever together».

Це вже було занадто. Я там ледь не подох від незмірного емоційного шоку. Та що там казати, у мене просто не було слів, товариші! Точніше, слова знайшлися, але я вам їх не переповідатиму. Я спочивав у лігві блондинки!!

Неквапом я звівся на лікті. Переборюючи головний біль, який булькав у макітрі мов недоварений борщ у баняку, уважніше роздивився навкруги, обстежуючи ворожу територію на предмет наявності власниці цього рожевого тирла. (Я був певен, що саме власниці, оскільки не міг припустити, що в такому неподобстві може жити особа чоловічої статі.) Скоро я полегшено зітхнув, переконавшись, що нікого крім мене у кімнаті нема.

— Са-а-аня! Са-а-аня! Це що за фігня-а-а?!! — я кликав Алекса, позаяк його червоне припухле обличчя стало останнім, що закарбувалось у пам’яті вчора увечері.

З сусідньої кімнати зашаруділо, а потім долинуло кволе:

— А…

— Де ми?!! — горлав я, не маючи більше сил терпіти все оте рожеве свинство навкруги.

— У…

Я не був певен, що відгукнувся саме Саня, але продовжував репетувати:

— Я питаю, що вчора було, і як ми, чорт забирай, тут опинилися?!

— Е…

— Саня?… Алі, то ти? Чи то не ти?

— О-ох…

— Чувак, ти там живий?

— Не знаю…

Я зрадів, бо незважаючи на жахливу переміну голосу, то таки був Алекс. Потому, взявши з собою як речовий доказ одне плюшеве ведмежа, почовгав у сусідню спальню до товариша.

— Це що за… що за… Що це таке? — питаю, труснувши перед собою м’якою іграшкою.

— Чого ти кричиш, наче порося недорізане?

Алі повністю накрився ковдрою, тому якийсь час я не міг ідентифікувати звідки доноситься його голос. Зрештою, ототожнивши кулясту випуклість під синьою периною з головою мого товариша, я опустився поруч з нею на підлогу.

— Я спав у лігві блондинки, — насуплено кажу до горбика під ковдрою.

— Тебе це непокоїть? — гигикнув Саня, а я зрозумів, що це не та куляста випуклість.

— Так, — чесно признався я. — Я не пам’ятаю, як учора потрапив сюди, і… хто був зі мною… А ти міг би повернутися до мене іншим боком, бо якось незручно розмовляти з твоєю задницею.

— Це квартира мого брата, — пояснив Алекс, так і не виткнувшись з-під ковдри. — Ми в тому ж будинку, що й офіс, тільки на одинадцять поверхів вище.

Я визирнув у вікно і впізнав довколишній ландшафт, який раніше через зміну висоти здавався мені незнайомим.

— Ми вчора обпилися так, що нікуди йти вже не могли, — правив далі мій товариш. — От я й вирішив, що нам, либонь, краще переночувати тут.

— Е-е-е… А чия то кімната?

— Не зрозумів.

— Ну та, де я спав.

— А-а! То його дочки. Дочки мого брата.

«Не може бути!» — неначе блискавкою пропекло мій мозок. (N. B.: дочка Алексового брата — звуть Іванка, 17 років, 3-ій розмір.) Знаючи старшого брата Сані, я боявся навіть подумати про те, що він зі мною зробить, коли дізнається, що я зробив з його дочкою. Я аж протверезів і несвідомим рухом притиснув рожеве ведмежатко до грудей.

— Твій брат… Він тепер мене уб’є? — питаю, прикусивши від досади губу.

Алі мляво розреготався і вистромив голову з-під пуховика.

— Ти чого? Іванка зараз у Лондоні, поїхала на три місяці в якусь круту школу на курси англійської! Ти просто спав на її ліжку в її кімнаті.

Я полегшено зітхнув і присів на пуфик коло білого трюмо з різьбленого дерева.

— Слухай, чувак, а що вчора було?

— Ми святкували день народження Ігоря.

— Це я ще пам’ятаю. А далі?

— Потім «Динамо» програло «Інтеру» на останніх хвилинах.

— Козли! [14] — не втримався я, пригадуючи, як після n-ої пляшки коньяку ми всі гуртом тримали Дімона і слізно благали його не розбивати офісний телевізор.

Алекс на хвильку затих, копирсаючись у закапелках пам’яті, а тоді почухався і договорив:

— А ще… ми їдемо в Бразилію.

— Цього я теж не забув. Просто, розумієш, щось мене мучить, згризає зсередини, і я ніяк не можу допетрати що саме.

Мій товариш знову замислився. Було видно, що цей процес проходить дуже важко, а потім він проговорив, наче звертаючись сам до себе:

— З нами ще їде Дімон.

— Га? — не розторопав я.

— Кажу, Дімон летить з нами в Бразилію.

— З якого дива?

Тут слід одразу зазначити, що я не люблю подорожувати великими й галасливими компаніями, оскільки в такому випадку поїздка перетворюється на балаган, де кожен намагається гнути свою лінію. Окрім того, у великих групах завжди доводиться рівнятися на найслабшого, найменш підготовленого її учасника, і я з власного досвіду знаю, наскільки це звужує маршрут.

— Ти йому вчора весь вечір патякав про те, що ми їдемо в Бразилію ловити піраній, от він і попросився з нами, — мовив Алекс, затим різко здійняв палець угору, наче згадав щось важливе: — А ще з нами, напевне, буде Лара.

Миттю в моїй голові вирисувався образ крутої бандитки Лари Крофт, котра суне слідом за нами крізь джунглі Пантаналу і безжально косить, стріляє, ріже нещасних крокодилів. Цього ще тільки бракувало!

— Хто така Лара?

— Не «така», а «такий», — поправив Алі. — Це — Лаврентій, перспективний юрист з Київради, він… е-е-е… — Саня затнувся, наче роздумуючи над тим, чий же Лаврентій товариш, — він знайомий Дімона… і мій теж.

«Мда, четверо чоловік, один з яких — перспективний юрист Лара. Це вже точно буфонада, а не пригодницька подорож бразильськими нетрищами», — подумалось мені.

— Хм… — невдоволено хмикнув. — Вони хоч розуміють, що ми їдемо туди не для того, щоб лежати на пляжі і смажити черево?

— Ти вчора їм таке нарозказував, що я взагалі дивуюсь, як вони погодилися, — тяжко покректав Алекс. — Чувак, якщо їм щось не сподобається, ми підемо своїм шляхом, а вони нехай ідуть своїм, — додав Алі, вловивши нотки невдоволення у моєму голосі.

Чомусь я подумав, що це лише слова, пусті й безбарвні, нічого не варті слова, проте промовчав. Кілька хвилин ми німували, а потім я не знати навіщо поцікавився:

— А що ще я вчора наговорив?

— Хвалився всім, що помирився зі своєю дівчиною, пообіцявши їй не їхати в Бразилію. Казав, що тепер ви нібито знову разом, зате вона поки не знає про те, що в грудні ти шуруєш на побачення з піраньями. Ги-ги! Було смішно…

«Он воно що! — відразу розкумекав я. — Ось що мене гризло!»

— Оце запара! — ляпнув я і почухався за вухом: — Слухай, чувак, а я їй направду не сказав, що їду?

— Це ти у мене питаєш?!

Я прикусив язик і напрочуд ясно усвідомив, що протиріччя в моїх стосунках з Маруською набули, якщо можна так висловитися, глибоко антагоністичного характеру (не знаю, чи слово «антагоністичний» вповні тут підходить, зате мені страшенно подобається його звучання). Скандалити і поривати з дівчиною я не хотів. Водночас я не міг відмовитися від поїздки до Бразилії, при цьому ніяк не наважуючись їй про це розповісти.

— Ти б поговорив з нею, чувак, — буркнув Саня з-під ковдри, — виклав усе на чистоту. А то якось нечесно, по-свинськи виходить.

— Це ти в усьому винен! — парирував я, чудово розуміючи, що найкращий захист — це атака. — Адже то не я, ні сіло ні впало, поперся купувати квитки на Сан-Паулу.

— Ти хіба жалкуєш? — лукаво прощебетав Алекс, виткнувши носа з-під перини.

Своїми словами Алі влучив у десятку. Бо я дійсно не шкодував. Приймаючи рішення про поїздку, не вагався жодної секунди. Я страшенно не хотів втрачати Маруську, однак ні на мить не думав про те, щоб відступити і скасувати мандрівку.

Звісно, я зовсім не прагнув образити ні в чому не винне дівча. Річ у тім, що за три місяці, просиджені безвиїзно у Києві, я повсюди натикався на цілковите нерозуміння. Звідусіль мене оточували збайдужілі люди, яким були до лампочки мої нові життєві цінності і яким так і не судилося зрозуміти, як можна відмовитися від усього, щоб стати звичайним бурлаком — обходисвітом. Ян Фідлер, мій чеський товариш, разом з яким я подолав половину Південної Америки і який єдиний чудово мене розумів, був на той час дуже далеко — у Швеції. Мені страшенно не вистачало безкінечно довгих стокгольмських вечорів, коли ми за пляшкою пива спроквола й невимушено обговорювали книжкові новинки, останні фільми, чи просто балакали про подорожі та життя.

Словом, я трохи втомився від Києва, а тому — просто не міг не поїхати. Бразилія була потрібна мені мов ковток свіжого повітря. Я мусив летіти — що далі, то краще, аби струснути з себе заціпеніння, зметнути геть ваготу дріб’язкових, проте таких в’їдливих проблем.

Хай як це егоїстично звучить, я ні про що не жалкував.

— Щоб там між вами не сталося, вона не заслуговує на таке ставлення, — задумливо прорік Саня.

Я зітхнув:

— Добре, чувак. До від’їзду я все залагоджу. Обіцяю.

Прийшовши додому, я першим ділом поліз у душ. Холодні струмені збадьорили тіло і трохи притлумили невгомонний бджолиний рій у голові.

Потому я поліз в Інтернет читати невтішні відгуки про вчорашній поєдинок між «Динамо» та «Інтером». Наостанок відкрив пошту і написав листа Янові, живо й виразно змалювавши поточну життєву ситуацію. Якщо бути відвертим, я просив у друзяки поради. Точніше, навіть не поради, а виправдання, оскільки точно знав, що однаково вчиню так, як задумав.

Лист-відповідь мого товариша як завше вирізнявся афористичною влучністю, хоч і був при цьому вельми лаконічним. Чех написав:

«Man, as I understood you’re in deep shit:) But I want to tell you one thing. There are people that are fated to stay on one place and dig the ground until they die. However, there are others and they are called nomads. If you were born to travel — just do it, man. Follow the call of your fucking destiny!»[15]

Прочитавши Янів лист, я ще довго петрав над тим, чому окремим представникам виду homo sapiens (по суті, цілком осілому племені) не сидиться на місці. Що примушує цих людей із щораз більшим поривом та пристрастю зриватися з насиджених місць і ринути в невідані краї? Банальне бажання побачити світ? Доконечна потреба утекти від проблем та буденності? Погоня за новими враження та відчуттями? Здавалося б, таке просте запитання — чому люди подорожують? Однак на нього немає простої відповіді.

Насправді мандрівка (тут я маю на увазі справжню мандрівку, а не якийсь туристичний вояж чи бізнесове відрядження, головною метою якого є дістатися з пункту А в пункт Б) — це значно більше, ніж усе перераховане вище. Причому, говорячи відверто, будь-яка подорож — доволі жорстка річ. Хай як це парадоксально, але вона поєднує в собі те, що люди зазвичай стараються уникати: постійні стреси, втому, безпідставний ризик, котрі досить часто приправлені цілою лавиною болісних і несподіваних ударів примхливої фортуни. Будь-якому пілігримові відоме переживання з перших днів походу, коли ти повністю розбалансовуєшся, немов розкладаєшся на шматки, зате потім… збираєш себе заново, формуючи нове, трохи видозмінене «я».

У дитинстві я довго не міг скласти кубик Рубика. Я був ще надто малим і недосвідченим для того, аби аналізувати свої дії, свідомо підбирати алгоритм тощо. Тому я лиш крутив туди-сюди його ланки, все більше й більше перемішуючи кольори на гранях. Так і не склавши ту бісову іграшку «природнім» способом, я розізлився і спересердя розібрав її на деталі, після чого за одну хвилину змонтував кубик у початкове положення, в якому кожна грань мала свій визначений колір.

Певною мірою людське життя нагадує мені нині оту давно забуту дитячу забавку, кубик Рубика. Можна до смерті довбтись і метушитись, але так і не віднайти отой «ключ», так і не підібрати алгоритм, який приведе вас до гармонії, коли кожна частинка внутрішнього єства почуватиметься на своєму місці. У даному сенсі мандрівка виступає ось тим «варварським» способом складання кубика, котрий грубо, але напрочуд швидко та дієво ставить усе на свої місця.

Подорож гартує. Це наче дзбан крижаної води, перекинутий на сонну голову зимного вітряного ранку.

Подорож виковує характер. Під час мандрів більше ніщо не належить тобі. Ніщо, окрім головного, — неба, повітря, шепоту вітру над головою і твоїх думок. Вирушаючи вдалечінь, ти втрачаєш звичний ґрунт під ногами, відмовляєшся від повсякденної передбачуваності і більше не можеш контролювати те, що відбувається довкола, так, як контролював своє буденне існування. Ніхто не може. Щодень, щогодини, щохвилини на шляху зринають нові та нові перешкоди. Через це доводиться постійно боротися, думати, хитрувати, а головне — потрібно приймати рішення і відповідати за них. Це страшенно виснажує, вимотує, часом дратує, однак робить тебе сильнішим, показуючи, чого ти вартий у справжньому небуденному існуванні.

Подорож навчає. Можна прочитати тисячу книжок про далекі мандри, передивитися сотні передач про неблизькі країни на каналі BBC, можна захистити дисертацію, зробити кар’єру держслужбовця, але при цьому жодного разу так і не доторкнутись до життя. Те, що може дати екстремальна мандрівка, не замінить жоден інший досвід. Повірте, один день у подорожі принесе більше вражень, ніж ціле життя, звісно, якщо це життя змарновано на одному місці.

Об’їздивши майже три десятки країн, побувавши у місцях, в яких для того, щоб зустріти живу людину, треба йти не один десяток кілометрів, я збагнув, що немає кращого способу знайти відповіді на всі запитання, які раніше марно видивлявся на прибитих пилюкою асфальтованих вулицях, ніж залишитись наодинці із зорями посеред неходженого шляху. І тільки тоді, коли заклякнеш цілковито самотній на довгій дорозі, яка веде тебе не знати куди, відкривши всесвітові свій розум та серце, ти відчуєш себе справжнім та живим — живим, як ніколи до цього в житті, і почнеш розуміти, хто ти є насправді.

2 грудня 2009 року. Аеропорт Бориспіль.

Я вовтузився на простому, але доволі зручному синьому кріслі з пласким сидінням та спинкою прямо напроти ґейту B3 в аеропорті Борисполя. Алекс, Дімон та Лара якийсь час швендяли по duty-free магазинах, скуповуючи всякі дрібнички, а тепер сиділи у термінальному барі неподалік, звісивши ноги з високих стільчиків, і цмулили несмачну каву перед довгою дорогою. Дімон був зодягнутий у сірі фірмові брюки з якимись вельми оригінальними вставками на бортах і яскраву біло-червоно-чорну спортивну куртку (такі полюбляють мотоциклісти або ж ралійні гонщики), а на ногах мав дизайнерські кросівки «Puma». Лара — той узагалі вирядився, наче на парад: ошатні джинси і світла, майже ділова сорочка. І тільки Саня надягнув прості спортивні темно-коричневі штани та легку буро-зелену куртку-вітрівку класичного покрою. Хлопці весело гомоніли, час від часу голосно сміялися, причому говорили переважно не про Бразилію.

Я ж вертівся на своєму стільці, тримаючись осторонь. У Бразилії починалось літо, тому перед виїздом в аеропорт я перевдягнувся в легкі чорні шорти та футболку. Щоправда, аби не замерзнути по дорозі в Бориспіль, накинув темно-синю кофту з написом «PERU» і вигаптуваною червоною ламою, яку придбав у Лімі під час попередньої поїздки до Південної Америки. За похідне взуття мені правили перевірені відстанню та часом чорні кросівки «Adidas ‘Porsche Design’», в яких я пройшов Мексику, Еквадор, Перу та Чилі.

Склавши руки на грудях, я опустив погляд униз і навіть не дивився на своїх супутників. Намагався сконцентруватись на власних бентежних думках. Грядущий переліт уже давно не давав мені спокою. По-перше, нас їхало четверо (як на мене — забагато), причому не варто, мабуть, говорити, що з нашої четвірки тільки я мав хоч якесь уявлення про ті місця, куди ми зібрались. По-друге, я почувався абсолютно непідготовленим до подорожі, а значить — почувався невпевненим у собі. Коли Алекс придбав квитки до Сан-Паулу, тим самим спаливши всі мости до відступу, до початку бразильської авантюри лишалося трохи більше місяця. В принципі, чотирьох тижнів більш ніж достатньо для того, щоби ретельно опрацювати маршрут так, як я опрацьовував мандрівки до Мексики чи острова Пасхи. Проте цього разу я не зробив майже нічого. Я навіть не забронював жодного хостелу. Причину я вже згадував, і хай як вона банально звучить, але в нашій наспіх збитій команді було забагато голів з радикально протилежними думками, що виключало саму можливість існування ретельно розпланованої подорожі. Непримиренні розбіжності в усьому — життєвих цінностях, соціальному статусі, бажаннях, прагненнях, уявленні про хороший відпочинок — робили нереальною підготовку мандрівки такою, якою її бачив я.

Протягом листопада я, Алі, Дімон та Лаврентій двічі збиралися у «Віолеті», пробуючи виробити й узгодити загальний план поїздки, але за давнім українським звичаєм лиш марно потратили час, позаяк нам так і не вдалося дійти згоди по жодному з ключових пунктів. Ми не змогли досягти взаєморозуміння навіть у питанні, куди власне помандрувати і на яких місцинах зосередити основну увагу, а що вже казати про детальну розмітку маршруту, бронювання внутрішніх авіаперельотів чи хостелів. Зрештою, якимось дивом мені таки вдалося переконати своїх супутників замість валятися на пляжах поїхати саме в Пантанал, місце не дуже популярне серед туристів.

— Я письменник, чуваки, — стримано, але серйозно проказав я, — я вирушаю за пригодами, а тому, хочеться вам того чи ні, прямую до Пантаналу. Якщо ви бажаєте пляжного відпочинку і диско-клубів — вперед і з піснею, але тоді нам з вами не по дорозі.

Ніхто не заперечував. Хоча б у чомусь удалося знайти спільну мову: ми їдемо в Пантанал. Однак наступні перемовини знов завели нашу ватагу в глухий кут. Спробувавши визначитись, як саме діставатимемось із Сан-Паулу до Кампо-Ґранде чи Куйяби (автобусами, літаком чи на орендованій машині), ми знов загрузли в каламутних суперечках.

Уся моя підготовка до великої подорожі обмежилась купівлею величезної карти Бразилії (найбільше на той випадок, якщо таки надумаємо орендувати машину) і пухкенького путівника «Lonely Planet: Brazil».

На скляний дах терміналу сором’язливо опускались перші тендітні сніжинки. Наморщивши лоба, я відкинув голову назад і думав про те, як усе складеться у Бразилії. Як не крути, поки ми разом, мені доведеться дбати про харч та ночівлю на всіх чотирьох… Мої товариші безтурботно сьорбали каву і час від часу махали до мене руками, запрошуючи приєднатись до них. Я, проте, вдавав, що не помічаю їхніх жестів, подумки переносячись до того моменту, коли ми висадимось на бразильській землі. Намагався передбачити майбутній перебіг подій, аби бути готовим до різних несподіванок.

Несподівано звідкись згори напрочуд голосно залунав репродуктор, сповіщаючи про початок посадки на рейс «Міжнародних авіаліній України» до Мілана. Підійшовши до стійки контролю, я передав дівчинці в уніформі свій посадковий талон, затим спустився сходами вниз і заскочив у довжелезний біло-блакитний аеропортовий автобус, котрий сонно чекав на пасажирів біля виходу з ґейту В3.

І знаєте що? Варто було заскочити в салон «Boeing-737», що пахнув розлитим пивом, теплими бутербродами і пластиком з вентиляційних каналів, почути розмірений і безтурботний гул турбін, які прогріваються перед зльотом, і всістися на своє місце, як усі важкі й невідрадні думки, котрі ще хвилину тому терзали мене, безслідно щезли. Над головою спалахнув індикатор «Fasten your seatbelt»[16] і мене вже не цікавило, що про мене думатиме Маруська, я забув про купу незавершених справ, залишених напризволяще в Києві, і навіть сонні грудневі сніжинки, що практично нерухомо висіли в повітрі над летовищем, видались мені сміховинно несправжніми, неначе штучний сніжок з радянського Новорічного вогника. Натомість я більше перейнявся тим, яка це модифікація 737-го, скільки триватиме переліт до Мілана і чи достатньо у нас часу на пересадку.

Коли літак вирулював на злітну смугу, я дістав із сумки путівник і взявся переглядати розділ, присвячений Пантаналу.

Невдовзі капітан дав останнє коротке оголошення, і гостроносий «Boeing» помчав уперед. За півхвилини тремтіння корпусу припинилося, моя спина приємно втиснулась у крісло — сталевий велетень почав набирати висоту.

Кров швидше забурувала в жилах. Я гучно втягнув носом повітря, відчуваючи, як від передчуття майбутніх пригод по нервах розбігаються наелектризовані іскорки. Затим визирнув крізь ілюмінатор і тихо посміхнувся. Всі мої проблеми ображено дивились мені услід, залишившись мерзнути за бортом, десь там, далеко-далеко на землі, посеред вогкої київської зими.

Я не розумію, чому Італію прийняли в Євросоюз. Говорю відверто: НЕ-РО-ЗУ-МІ-Ю.

Чесно кажучи, наші «італійські» пригоди почалися ще у Борисполі. Під час реєстрації нам повідомили, що не можуть дати посадкові талони на рейс «Мілан — Сан-Паулу», оскільки з невідомих причин Мілан відмовляє в реєстрації (до Сан-Паулу нас мала везти італійська авіакомпанія «Alitalia»). Я вперше зіткнувся з таким за час усіх своїх перельотів (зазвичай, під час check-in’у на маршруті з пересадками у пункті вильоту видаються посадкові талони на всі рейси), але не дуже переймався, оскільки знав, що в нейтральних зонах усіх нормальних міжнародних аеропортів є спеціальні електронні бокси, де можна самостійно пройти реєстрацію, а також представництва авіакомпаній, які при потребі готові прийти на допомогу.

Ключове слово в останньому реченні — слово «нормальних». Нині з усією відповідальністю заявляю: панове, я не назву італійські аеропорти нормальними навіть під тортурами.

Негаразди почались відразу після прильоту в Мальпензу. Всередині терміналу автоматичних боксів реєстрації не виявилось. Їх просто не існувало! В одному місці я зумів розшукати невеличку конторку «Alitalia», в якій було багато різних паперів, телефонів, крісел, зате… жодної живої душі. Хвилин двадцять я марно грюкав по столі та гукав крізь віконце; Алі та компанія розмістились на наплічниках неподалік, вряди-годи кидаючи жарти про те, що ми вже прилетіли. Однак до нас так ніхто й не вийшов, і глузування притьмом стихли.

— Що тепер робити? — стурбовано спитав Саня.

— Я маю Шенгенську візу, — подумавши, відповів я. — Це значить, можу без проблем висковзнути в приміщення аеропорту. А там уже можна розшукати зали для check-in’у і пройти реєстрацію «з нуля», так наче ми летимо до Сан-Паулу не з Києва, а прямо з Мілана.

Позаяк інших варіантів не було, хлопці віддали мені свої паспорти та роздруківки-підтвердження про бронювання авіарейсу «Київ — Мілан — Сан-Паулу».

Спершу, пройшовши зону митного контролю, я нічого особливого не вигадував і прямцем пошурував до self-service desks [17] авіакомпанії «Alitalia». Оскільки всю нашу поклажу ще в Києві прописали аж до Сан-Паулу, мені потрібно було просто отримати посадкові талони. Такі self-service апарати дозволяють легко, швидко й безпроблемно отримати талони на посадку за одним лиш номером рейсу і прізвищем або ж за номером електронного квитка, ба навіть по коду вашого закордонного паспорта. Проте мене чекало повне фіаско. Я по черзі тицяв у спеціальну пройму наші паспорти, набирав прізвище, вводив шифр, вказаний на електронному квитку, але щоразу та клята машинерія повідомляла, що система «нічого не знайшла за вашим запитом».

Cердито вилаявшись, я почалапав до стійок реєстрації «Alitalia».

— Excuse me, sir, I need your help [18], — шаблонно почав я, перед тим кільканадцять хвилин простоявши у черзі. — У нас тут така ситуація… Я і троє моїх товаришів прямуємо з Києва до Сан-Паулу, однак з невідомих причин при реєстрації в Києві нам не видали посадкових талонів на рейс до Бразилії. Я намагався достукатися до когось із ваших колег у терміналі, але нікого не знайшов. Ви не могли б видати посадкові квитанції на мене та товаришів? Я маю з собою їхні паспорти.

Вилицюватий і якийсь аж надто блідий, як на італійця, представник «Alitalia» блимнув на мене скельцями прямокутних окулярів у тонкій дротяній оправі.

— Покажіть бронювання.

Я передав йому роздруківку з підтвердженням про купівлю електронних білетів.

— А ви реєструвались у Києві? — неуважно спитав хлопець.

— Певна річ, реєструвались! — (так наче ми могли потрапити до Мілана, не пройшовши реєстрацію у Києві) і я знову коротко переповів йому свою історію.

Очкарик за стійкою повторно переглянув папери. Схоже, до нього тільки зараз почало доходити, в чому наша проблема.

— А ви взагалі що тут робите? — несподівано спитав він. — Ви ж маєте знаходитись у нейтральній зоні терміналу!

— Я вийшов звідти для того, щоб отримати посадкові талони, тому що в нейтральній зоні ваших терміналів зараз немає жодної живої душі, котра могла б нам допомогти, — холодно просичав я.

— У вас є Шенгенська віза?

Я відчув, як під язиком скипає роздратування.

— Оскільки, пане, нині ви маєте приємність спостерігати мене перед собою, — кажу, — то так, безперечно, я маю Шенгенську візу.

Тільки після цього гостроносий службовець почав щось вистукувати у себе на клавіатурі. За кілька секунд він видав на-гора приголомшливу відповідь:

— Сеньйоре, на жаль, я не можу видати вам квитки.

— Чому? — вирячився я.

— Тому що в мене написано, що ви їх уже отримали.

— Де?!

— Не знаю. Мабуть, в Україні. Може, у терміналі. А тому, згідно з інструкціями, я не маю права видати вам нові талони.

— Що за дурня, шановний? — відкинувши вбік непотрібну ввічливість, визвірився я. — Вперше чую про такі інструкції!

— Будь ласка, не затримуйте чергу, — пластмасовим голосом проказав клерк, кивком голови запросивши наступного пасажира.

Я вирішив поки не гарикатись і відійшов убік, щоб обдумати ситуацію. І от яка цікава штука вийшла. Я забрав паспорти у товаришів, залишивши їх без документів усередині терміналу. При цьому, не маючи на руках посадкового талону на своє ім’я, я не міг потрапити назад у термінал, позаяк без квитка на один з найближчих рейсів мене туди ніхто не пустить навіть із паспортом. Я почухав макітру, згадавши незлим тихим словом Італію і всі її міжнародні аеропорти.

Врешті-решт я прийняв рішення шукати якого-небудь старшого менеджера «Alitalia», сподіваючись, що він здужає якось зарадити ситуації.

На цей раз мені поталанило. Я надибав приємну літню жіночку, котра цілком і повністю мене зрозуміла. Потому ми разом пошурували до стійок реєстрації, де моя чорноока супутниця всипала прочуханки кістлявому молодику, який кілька хвилин тому відшив мене, після чого той сухоребрий суб’єкт без жодного слова видрукував і віддав мені квитки.

За хвилину я вже штовхався у довжелезній черзі перед П-подібними порталами металошукачів, що заступали вхід всередину терміналу, гордо несучи під пахвою, наче почесні королівські грамоти, чотири посадкові талони.

Зразу після прильоту в Сан-Паулу почалось саме те, на що я чекав, а саме — сумбурний і безглуздий балаган. Не маючи генерального плану, кожен з моїх компаньйонів бажав побачити все і одразу.

— А полетіли в Манаус [19]!

— Манаус? Де це? Це джунглі? Я не хочу!

— Та що нам тут робити?

— Тоді їдемо в Ріо!

— До дідька Ріо! Я хочу на острів Фернадо-де-Норонья, там гарні пляжі…

Я скрушно зітхав і стримано заперечував:

— Чуваки, ми ж ніби домовлялись, що їдемо в Пантанал. Там ягуари, крокодили, піраньї, і дуже багато цікавого… Ви ще з аеропорту не вибрались, а вже починаєте гризтися!

Звісно, зі мною всі погоджувались і на якийсь час утихомирювались, однак щойно я вносив на порядок денний питання, як краще добиратися до Пантаналу, як тут хтось із пацанів не стримувався і ненароком кидав:

— А може, все таки в Ріо?

Після чого балаган зачинався з новою силою.

— Манаус!

— Сан-Сальвадор!

— Натал [20]!

Зрештою я спересердя махнув на все рукою. Розкумекав, що лиш гаю час. Прокашлявшись, спокійно відкарбував:

— Ви як хочете, а я найближчим літаком вилітаю в Пантанал.

А тоді рішуче підхопився і, не оглядаючись, попрямував до офісу авіакомпанії «TAM», головного бразильського авіаперевізника, який знаходився в приміщенні аеропорту.

Першим підвівся Алі. Хлопець закинув наплічник на одне плече і ніби знехотя почалапав слідом за мною. Він добре усвідомлював, що робить, адже всі козирі — карта, путівник і вільне володіння англійською — належали мені. Незабаром без жодних нарікань та ремствування до мого товариша приєдналися Дімон з Лаврентієм.

В офісі «TAM» нас зустріли довжелезні черги — незмінний атрибут бразильського побуту. Потупцявши хвилин сорок поміж засмаглих аборигенів, я врешті-решт замовив квитки на найближчий рейс до Куйяби — містечка, яке називають північними воротами Пантаналу.

У 1719 році пауліста [21] на ім’я Паскаль Морейра Кабрал полював на індіанців вздовж річки Ріо Куйяба. Якогось дня на одному з річкових вигинів він наштовхнувся на багаті поклади золота. Відкриття вмить набуло розголосу і цілком закономірно спричинило золоту лихоманку. Сотні шибайголів зі східних штатів покидали всі свої справи і рвонули на захід, у Пантанал. Як наслідок, коло річки виникло невелике поселення під назвою Куйяба.

Шукачі легкого щастя продовжували прибувати, втім, багато з тих, хто виряджався у погоню за дорогоцінним металом, не доходив до новоутвореного селища. Для того, щоб потрапити з Сан-Паулу в Куйябу, потрібно було подолати майже 3000 км річкою. Така подорож займала добрих три місяці. При цьому вздовж шляху майже не траплялося нормальної їжі, зате вдосталь було комарів, річкових порогів, складних переправ, коли всі речі доводилося тягти на собі, хвороб та спеки.

Після того, як золоті копальні вичерпалися і золота лихоманка спала, містечко Куйяба опинилось на межі зникнення. Однак завдяки родючій землі, котра дозволяла культивувати сільськогосподарські рослини, а також завдяки річці, що аж кишіла рибою, поселення вціліло. Нині місто налічує півмільйона мешканців і є столицею бразильського штату Мату-Гросу.

Саме тут, у «TAM’івській» конторі, насиченій густим затхлим повітрям, яке не встигали перетравлювати кондиціонери, я вперше відчув на власній шкурі наслідки недбальства, допущеного під час підготовки подорожі. Оскільки, як я вже говорив, в Україні ми не дійшли згоди і не забронювали завчасно переліт до Куйяби, квитки, куплені, по суті, за кілька хвилин до відправлення, обійшлись нам скажено дорого — практично по 300 USD на чоловіка. Проте діватись було нікуди: Бразилія — велетенська країна, діставатися в Пантанал автобусами було б самогубством.

Літак відбував зовсім скоро, тож, не зволікаючи, ми гуртом помчали до зали відльотів реєструватись на рейс.

Вже після зльоту несподівано пронюхали, що наш «Airbus A320» спочатку прямує до Кампо-Ґранде, столиці штату Мату-Гросу до Сул, і тільки після того летить в Куйябу.

Менш ніж за годину літак почав знижуватись перед заходом на посадку в аеропорту Кампо-Ґранде. Проминувши 180-ий ешелон [22], ми потрапили в напрочуд щільне хмаровиння — з ілюмінатора ледь проглядався краєчок крила. Коли реактивник нарешті виборсався з дрімучої брудно-сірої мли, до землі було рукою подати. Під нами розкинулась абсолютно пласка рівнина без жодного виступу, пригірка чи пагорба, рівномірно вкрита купчастою зеленню, посеред якої тьмаво зблискували болітця, струмки та невеликі озера. Відсутність нерівностей рельєфу створювала відчуття абсолютної неосяжності довколишнього простору.

Аеродром виявився малим і убогим: з одним бетонним посадковим полотнищем, кількома опуклими ангарами для одномоторних літачків і напіврозваленою одноповерховою будівлею пасажирського терміналу. Дощу не було, але над летовищем висіли густі й низькі хмари; здавалося, вони повзуть по землі.

Після приземлення ми навіть не залишали літак. Деякі пасажири зійшли в Кампо-Ґранде, хвилин за десять кілька бразильців піднялись на борт, а відтак політ продовжився. Ще через сорок хвилин авіалайнер здійснив успішну посадку в Куйябі.

Годинник показував третю годину. Подекуди на небі кучугурились опасисті хмарки, однак вони не слалися вшир, а тягнулись у висоту, через що такий самий, як і в Кампо-Ґранде, «аеропорт сільського типу» заливали потоки густого сонячного світла, що проривалось крізь стовпи пари. Ступивши на трап, я вдихнув на повні груди і укляк. Повітря було настільки теплим, в’язким і тванистим, що просто неможливо описати словами. Воно в буквальному розумінні липнуло до шкіри. Палюче сонце, парка стовідсоткова вологість і аромати живої розбуялої зелені, принесені вітром з безлюдних просторів Пантаналу, разюче контрастували з ранньою київською зимою.

Алі, Дімон та Лаврентій стояли запухлі, пом’яті і набурмосені, обережно всотуючи перші невиразні враження про Бразилію. Не сліпучо-яскраву, не феєричну, зате справжню Бразилію. В принципі, я теж, мабуть, був припухлим ніби ховрах після зимової сплячки, зате — я посміхався. «Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйяба», — увесь цей шлях ми проробили менш ніж за добу. І це було непогано, враховуючи те, як готувались до мандрівки. Крім того, я нюхом чув наближення пригод, адже ми врешті-решт вступили в Куйябу, північні ворота Пантаналу, зразу за якими простягаються сотні гектарів неходжених нетрищ і починається справжнісінька дика природа.

Мандрівникам на замітку: якщо матимете можливість, уникайте пересадок в італійських аеропортах.