Любов і піраньї

Розділ восьмий Гімн України, сеньйори!

Дозволю собі на якийсь час відірватися від розповіді про Бразилію і перенесусь разом із вами назад до України. Але ні, ви не вгадали, шановні, зовсім не до Маруськи. Принаймні не зараз. Виявилось, що, застрягнувши в болотах Пантаналу, я опинився в більшій ізоляції від зовнішнього світу, ніж тоді, коли перебував на острові Пасхи. Вийти на зв’язок з цивілізацією не було жодної можливості. Тому, як ви розумієте, на той момент я не міг знати, наскільки яскраво і феєрично моя дівчина відреагувала на моє підлотне зникнення.

Тож поки я з товаришами відпочиваю, погойдуючись у гамаках, а Фабіо з Айлтоном готують на вечерю піраній, розповім вам кілька кумедних історій, що трапилися зі мною ще в ту пору, коли я навчався в університеті.

Діло було 2004 року. Я перейшов на третій курс, одночасно вступивши до героїчних лав університетської військової кафедри.

Відразу зазначу (щоб ви собі не розслаблялись): на відміну від інших вищих навчальних закладів, де військові кафедри існують, як то кажуть, для галочки, військова кафедра в Національному університеті водного господарства та природокористування (НУВГП) практично нічим не відрізняється від армії. У період мого навчання її очолював такий собі полковник Поцик [46], зухвалий матюкливий «афганець», вояка до мозку кісток і до останнього ґудзика на кітелі. Пан Поцик був полковником уже тоді, коли більшість інших викладачів нашої кафедри (станом на 2004 рік теж полковники, підполковники, майори) ходили ще безвусими лейтенантами. Під час війни в Афганістані Поцик командував чи то полком, чи то бригадою інженерних військ [47]. Звільнившись невдовзі після розвалу Радянського Союзу із армії, товариш Поцик не відійшов тихо-мирно на пенсію, а влаштувався начальником на військову кафедру в НУВГП, де взявся нещадно, по-чорному, муштрувати бідолашних курсантів.

Професорів на кафедрі не було. На те вона й військова кафедра. Всі заняття проводили офіцери запасу — переважно полковники — колишні підлеглі Поцика. Навчальних груп теж не існувало. Замість них з набраних курсантів формували взводи. Кожен взвод розділяли на три відділення (приблизно по 7-10 чоловік у кожному). Кожне відділення мало свого командира, обраного серед курсантів, а на чолі усього взводу стояли командир (теж вибраний серед студентів) і його безпосередній заступник, по-воєнному, замкомвзвод. Крім того, для взводу призначався куратор з числа найстарших офіцерів, який відповідав за розподіл керівних посад поміж курсантами, за дисципліну та вишкіл молодих лейтенантів, словом, за всі загальновійськові організаційні питання.

Після вступу до військової кафедри мене призначили командиром 521-го навчального взводу (по-простому — взводу «механіків»). Нашим куратором став полковник Жебрицький, найстарший після полковника Поцика офіцер і, безперечно, найбільш шанована людина на кафедрі.

Жебрицький був славним дядьком, строгим, але справедливим. Щоправда, чоловік мав один серйозний недолік — товариш полковник не міг говорити довгими фразами. На кінці кожного речення, яке налічувало більше п’яти-шести слів, Жебрицький неймовірно «пришвидшувався», неначе болід «Формули 1» на старті, від чого окремі літери просто видувало з його мовлення. Ба більше: кожна довжелезна, мов пантанальський удав, фраза увінчувалась невиразним «бу-бу-бу» в хвості.

— Значить так, — говорив мій куратор, викликавши мене перед початком занять, — сьогодні мені потрібен список особового склду-взвду, офрмл-згдно-вмг-стту-по-фрм-бу-бу-бу…

Коли хтось із мого, 521-го взводу вчиняв якусь негідну високого звання офіцера провину, через що впадав у немилість до викладачів кафедри, Жебрицький шикував на плацу весь взвод, виводив порушника перед лаву і зачинав, немов пісню, нескінченні повчання:

— Ну як же ти, такий-пересякий, не можш-зрбти-тгто-бу-бу-бу? Ти ж ганьбиш цілий взвод, ти підствлш-свго-кмндра-бу-бу-бу! От я в твої в твої роки бу-бу-бу!

Коли полковник був п’яний (таке траплялося нечасто, та все ж бувало), то казав просто:

— Бу-бу-бу…

І вимагав, щоб ми оте «бу-бу-бу» виконували.

На жаль, полковник Жебрицький занять у моєму взводі практично не проводив. Замість нього за незрозумілою військовою логікою більшість дисциплін з нашої спеціальності «Командири інженерно-технічних взводів» викладав його колега по війні в Афганістані — полковник Пацюкевич. Власне, про Пацюкевича я й збираюсь вам розказати.

Мій взвод познайомився з товариш-полковником Пацюкевичем першого дня навчання на військовій кафедрі. Кремезний широкоплечий дядько, з вольовим, неначе викресаним з каменю обличчям, власною персоною завітав до нас на ввідне заняття, щоби відрекомендуватись, розказати трохи про себе, а також повідомити всім нам те, що він про нас думає. Почавши розповідь зі спогадів про пережиті ним кошмари Афгану, старий вояка якось непомітно перекинувся на нагальні проблеми сучасної молоді.

— Я ніколи не матюкаюсь! — гримів полковник неперевершеним насиченим басом, вібрація від якого передавалась повітрям і пронизувала огидним тремтінням животи та груди переляканих курсантів. — А ви? Ви?! Ото вже молодь пішла! Майбутнє, бляха, нашої нації! На кожні п’ять слів — чотири матюки і один прийменник… А що у ваших головах робиться? Га? Наркотики, насильство, секс! А п’єте як?! Неначе коні, чесне слово, хлищете в три горла! Хай би вас чорти усіх забрали! Я от пройшов увесь Афган і зовсім не п’ю!… А чого вас там вчать в цьому університеті?! Дебіли! Та ви додавати та віднімати не вмієте! Я вже не кажу про те, щоб узяти корінь квадратний чи піднести число у степінь! Як ви тут учитесь?! Певно, тільки те й робите, що хабарі даєте! А я от хабарів не беру!

І я тоді, пригадую, промимрив сам до себе: «Оце, мабуть, серйозний дядько… Буде нас виховувати». Але не все так просто, панове…

Уперше я задумався над тим, що у словах полковника Пацюкевича, певно, заховане якесь діалектичне протиріччя, під час першого стройового заняття. Такі уроки на свіжому повітрі щоразу передували теоретичним парам. На них, залежно від дня тижня, щоранку збиралось по 6-8 взводів. Товариш-полковник Пацюкевич, який пройшов увесь Афган і не матюкався, саме вчив свій взвод (де він був куратором) правильно ходити строєм, несамовито горлаючи на весь плац:

— Що за, бл…, за йо…ий на х…, га?!… вашу мать! Хто так, бл…, марширує, ушльопки?!

Видно, взвод йому геть нікудишній попався, зметикнув я…

Другий раз я повернувся до своїх крамольних думок про моральні принципи головного взводного викладача аж узимку, коли ненароком перестрів полковника Пацюкевича на півдорозі до зупинки маршрутного таксі. Він повертався додому після врочистого святкування дня української армії, котрий з великим ентузіазмом і відповідальністю відзначили на військовій кафедрі. Повертався полковник, м’яко кажучи, на бровах.

Красивий воєнний кашкет геть не тримався на голові нещасного полковника, постійно зсуваючись то на лоб, то на потилицю, то на праве вухо. Кілька разів головний убір злітав з голови, однак старий офіцер якимось дивом ловив його і вперто тулив назад на розкошлану макітру. На дворі, до речі, була ожеледиця; через якийсь час товариш полковник, помітивши, що його маршрутка безсоромно відчалює від зупинки, погнався за автобусом, але не добіг — послизнувся і, встигнувши гарненько вилаятись, простягнувся долілиць, глухо швякнувшись на холодний підмерзлий асфальт. Кашкет цього разу остаточно відділився від голови і покотився по дорозі навздогін маршрутному таксі… Я відвернувся, не маючи бажання спостерігати за тим, що буде далі, і почовгав додому, на ходу філософствуючи про складність офіцерського буття і разючу неоднозначність звуків, що часом вилітають із людського рота.

У майбутньому подібні історії повторювались ще не раз, при цьому ніскільки не конфузячи самого полковника, котрий і далі виголошував нам моралі та духовні проповіді під час кожного заняття.

Попри це я ніколи не кепкував з Пацюкевича. Думайте що хочете, але мені совість не дозволяла. Незважаючи на всі дивацтва та грубість, полковник був чудовою людиною. І то не його вина, що найкращі дні його життя зжер ненаситний монстр Афганістану. Роками він тинявся нікому невідомими й нікому непотрібними землями, ризикуючи життям заради нікому непотрібних, дохлих ідеалів. Його дружина сиділа сама довгими самотніми вечорами, а може… й не сама; він був далеко, коли народився його син, його не було й тоді, коли син зробив свій перший крок, вимовив своє перше слово неслухняним дітвацьким язиком. І зараз він — лиш надломлений гвинтик, який давно відпав від тіла заіржавілої бойової радянської машини, у якого не лишилось нічого, окрім розмитих спогадів та моторошних снів про безкінечну безглузду війну…

Полковник Пацюкевич вів у нас тактико-спеціальну підготовку, скорочено ТСП, — основний предмет офіцерів інженерних військ. Він розказував про те, як готувати мінні загороди та знешкоджувати мінні поля, як підривати мости та влаштовувати понтонні переправи, як створювати завали на дорогах та підривати інженерні загороди, розгортати польові пункти водопостачання та пересувні радіостанції, словом, як усіма правдами та неправдами забезпечити прохід колони військ полковим шляхом.

Заняття були страшенно цікавими. Під час лекцій ми зубрили на пам’ять військовий статут, а під час практичних занять уявляли себе командирами інженерних підрозділів: отримували бойове завдання від товариш-полковника, після чого намагалися його виконати. На папері.

Пригадую, під час одного із практичних занять із ТСП Пацюкевич учив мій взвод правильно оформляти карту офіцера. Карта офіцера — це звичайна крупномасштабна мапа певного регіону, на якій військовий командир позначає розташування та пересування військ супротивника, відмічає мінні поля та смуги загороджень, малює наведені понтонні мости, переправи, відновлені ділянки доріг тощо. Всі позначки на карті робляться виключно олівцями (так написано у статуті), оскільки кулькові ручки надто дорогі і військове командування не збирається постачати всіх лейтенантів наборами кольорових ручок, а використання дешевих китайських фломастерів неприпустиме, оскільки в польових умовах під час дощу вони миттю потечуть, перетворивши секретну тактичну карту на імпресіоністську мазанину.

Своя та ворожа лінії оборони, згідно з вимогами статуту, позначалися конкретно визначеним кольором та стилем, окрім того, кожен спостережний чи командний пункт, навідні мости, мінні поля мали свої позначки. Наприклад, лінія розташування наших військ завжди зображувалась червоним кольором, тоді як редути умовного противника — синім. Недотримання форми, розмірів та кольору значка свідчило про катастрофічно низький рівень підготовки офіцера, і в ідеалі мало б тягнути за собою перемальовування карти. Та оскільки кількість чистих мап на військовій кафедрі була вельми обмеженою, полковник просто бив неохайних курсантів по голові і ставив двійки. Хоча двійки він ставив усім, навіть тим, у кого офіцерська карта за якістю виконання нагадувала комп’ютерну графіку.

Полковник Пацюкевич мав просто шикарний голос.

На початку практичного заняття офіцер приволік із собою набір кольорової крейди, пачку чистих карт, якісь посібники, незмінний томик військового статуту, а далі, обернувшись спиною до аудиторії, взявся старанно вимальовувати на дошці тактичну обстановку в районі умовних бойових дій, принагідно барвисто описуючи графічні особливості кожного значка.

Щоправда, виникла проблема. Товариш полковник не мав синьої крейди. Замість неї у нього знайшлося кілька комплектів світло-голубої. Через це ворожі окопи, зенітки та командні пункти довелося виводити блідим блакитним кольором, котрий на тлі брудної сіро-зеленої дошки було практично неможливо роздивитися.

Аж раптом…

— А голубим з останнього ряду не видно, — бовкнув хтось із курсантів на найдальшій парті середнього ряду, маючи на увазі, що, коли товариш полковник малює на дошці голубою крейдою, лінії роздивитись неможливо.

Полковник Пацюкевич на мить відірвався від дошки, випростався і прогудів своїм зичним командирським голосом, нітрохи не змінившись на лиці:

— То нехай голубі з останнього, бляха, ряду пересядуть ближче…

Власне, я веду до того, що слово «бляха» було найулюбленішим у лексиконі товариш-полковника. Ще одним фаворитом у його словнику перчених висловів можна назвати дивне слівце невідомого походження «пєрдєц», одначе полковник розглядав його виключно як вишукану родзинку. Старий вояка завжди лишав «пєрдєц» на десерт.

Що ж до «бляха», то для такого прекрасного слова у Пацюкевича просто не існувало обмежень. Пацюкевич тулив його всюди, куди тільки міг. Жодне інше слово відтоді, як людство почало розмовляти, не несло в собі такої колоритної гами почуттів, вражень та емоцій. Полковник уживав його у реченнях на всі лади: як іменник, як дієслово, як прислівник чи займенник, але найчастіше — як сполучник. Він не полишав свого улюбленця навіть під час занять.

— Інженерно-саперна рота, бляха, скорочено, бляха, і-ес-ер, — диктував полковник під час однієї з лекцій по ТСП, — призначена для ведення інженерної розвідки противника та місцевості, пророблення та утримання проходів у інженерних, бляха, загородах і руйнуваннях, улаштування та утримання інженерних, бляха, загород та здійснення руйнувань, розвідки та знищення ядерних мін противника — ядерних, пєрдєц! — наголошував Пацюкевич, а ми з розумінням кивали головами, — і, бляха, керованого мінування.

Повторюю: полковник був високим, під два метри, важив щось із центнер, мав масивні зашкарублі ручища, а голос, голос був такий, що під час лекції шиби в аудиторії тремтіли, а під час прочухана якомусь курсантові зі стін зривались плакати. Тому оте «ядерних, пєрдєц!» звучало вельми солідно й авторитетно в устах старого афганця.

Бувало, полковник Пацюкевич прорікав громовим голосом:

— Ну, це, бляха, якийсь повний пєрдєц! — і це таки справді означало «повний пєрдєц» для того, хто ці слова чув, скажімо, черговий по взводу, днювальний по кафедрі, якийсь звичайний курсант, а то й цілий взвод…

Цього разу навіть пекельна світанкова какофонія не вирвала мене зі сну. Втомлений після рибалки на піраній, дражніння крокодилів та інших важливих справ, я прокинувся вкрай пізно, коли всі мої товариші вже були на ногах. Хлопці безцільно совались по бунгало, чекаючи на сніданок.

Починався наш останній день на фазенді Фабіо.

Я розплющив очі й поворушився. Обгоріла шкіра на носі трохи щипала та поколювала, литки злегка свербіли від комариних укусів, але в цілому ранок обіцяв бути чудовим. Я потягнувся, звісив ногу з гамака і відштовхнувся від підлоги, розгойдавши свій лежак. Тим самим засвідчуючи, що я прокинувся. Втім, вставати не хотілось.

— Здоров! — гукнув мені Дімон.

— Morning! — відказав я англійською.

— Як спалося?

— Прекрасно!

Алекс промовчав, зате Лаврентій мигцем підскочив до мене і почав походжати довкола гамака, наче павич, з удаваною байдужістю роздивляючись тлустих зеленкуватих ящірок, котрі мов білки гасали по опорах навісу.

— Мда-а-а… — заклавши руки в кишені, блаженно буркотав юрист. — Ляпота-а-а…

При цьому хлоп аж іскрився від внутрішнього щастя. Таким задоволеним, щасливим та усміхненим я не бачив Лаврентія від самого початку подорожі.

— Покакав? — здогадався я.

— Ну… так, — діловито відповів молодий законник, гордовито задерши підборіддя.

— Я радий за тебе, — щиро поздоровляю товариша. — Так тримати!

— Е-е-ех… До-о-обре… — проспівав щасливець, погладжуючи рукою живота.

Ранок направду зачинаєтся вельми непогано, подумалось мені. Щоправда, тільки-но я всівся на гамаку, ладнаючись на ранкову чистку зубів, мій погляд наткнувся на Алекса. Хлопець сидів на лавці в кутку бунгало, підібгавши коліна до грудей, і похмуро телющився в одну точку невидющими очима.

— Агов! Ти чого такий нахмарений? — звернувся я до товариша, а тоді спробував пожартувати: — Тепер уже ти випорожнитися не можеш?

Одначе мій жарт однозначно не мав успіху. Алекс важко глипнув на мене з-під насуплених брів.

— Ні, — понуро буркнув він у відповідь. — Я вже третю ніч не можу виспатись.

— Дивно… А я сплю немов убитий: свіже повітря, фізичні навантаження…

Алі аж позеленів від злості і просто-таки вчепився у мене почервонілими очиськами.

— Ти що, Максе, приколюєшся з мене? — питає.

— Навіть не думав. А що?

— Та ви хропете всі втрьох, мов бізони, трясця вашій матері!!! — загорлав Саньок, хапаючись за голову. — Це якийсь кошмар, бляха муха! Такої суміші гаркання, завивання, булькання і посвистування я ще ніколи не чув! Дімон зачинає, а потім ви з Ларіком підхоплюєте, і понесло-о-ось — тріо найкращих басів сучасності дають сольний концерт у Пантаналі!… На ягуара вони зібралися… Та ви своїм риком всіх ягуарів на двісті кілометрів навкруги розлякали! Від вашого храпу у Фабіо стіни дрижать, мов під час землетрусу! Як вас ще Петя не з’їв, прости Господи! — хлопець аж почервонів і важко сопів, видно, ми таки сильно йому допекли. — Я вам наступної ночі всім носи попереламую!

Тут слід вставити дві коротенькі ремарки. По-перше, Алекс живе за межами Києва, вдалині від шуму машин та гамору міста, котрий не стихає навіть уночі, а тому спить напрочуд чутливо (про це я дізнався під час нашої з ним поїздки до Китаю). А по-друге, ви ж знаєте, що людина, як правило, схропує тоді, коли відсипається на спині. Варто лиш повернути її на бік, і (здебільшого) харчання припиняється. Проблема полягала в тому, що лягти на бік у гамаку — ідея практично нездійсненна. Як не крутись, як не вивертайся, однаково виходить, що лежиш на спині. В принципі, для мене, Дмитра та Лаврентія це не було казна-якою проблемою, оскільки людина, яка не прокидається від власного хропіння, навряд чи прокинеться від завзятого схропування сусіда, чого не можна було сказати про багатостраждального Алекса, який в оточенні трьох, як він висловився, «найкращих басів сучасності», не міг склепити очей.

Після сніданку Фабіо спочатку показав нам, як він таврує свою худобу, а потім приготував шестеро коней для дальньої прогулянки Пантаналом.

Пересуватися верхи виявилось незрівнянно зручніше, ніж пішки. Взуття лишалось сухим, не доводилося безперестану виборсуватись із високої трави або ж брести ледь не по пояс у каламутній воді. Порівняно з автомобілем, теж були свої переваги. По-перше, можна забиратись у будь-яку гущавину, а по-друге, шум від двигуна не розлякував диких мешканців Пантаналу.

Ми знову взяли з собою Шарика, наче відчуваючи, що пес стане нам у пригоді.

На радощах, що його удостоїли такої честі, він гасав поміж кіньми і заливався мов навіжений. Іноді мені здавалося, що пес захлинеться власним гавканням. Собацюра не встигав закінчити одне «гав!», а вже починав інше. Складалося враження, що ми вибрались на полювання з цілою зграєю мисливських собак, а не на прогулянку з безрідним дворнягою, який сягав тридцять сантиметрів у довжину (враховуючи довжину хвоста).

Першою Шарик надибав черепаху. Він безугавно носився навколо одного місця, підскакував і кидався в атаку на невидимого ворога в траві, аж поки ми не під’їхали до нього і запримітили чималеньку річкову черепаху. Налякана собачим дзвякотом тваринка наглухо забарикадувалась у сіро-коричневому з жовтими плямами панцирі.

Невдовзі Шарик ще більше вислужився, вигнавши з чагарів тварину, котра до цього моменту ще не потрапляла на очі нашій ватазі. Якоїсь миті цуцик перестав гавкати і взявся гучно втягувати носом повітря. Потому він загарчав і метнувся до великої групи кущів, котрі розляглись посеред добряче підтопленого лану. Пес досить довго копошився в густому плетиві гілок, гарчав, дзявкав, часом вискакував і біг до нас, а тоді, ніби закликаючи слідом, знову зникав у непроглядних зеленувато-жовтих корчах.

Несподівано з протилежного боку кущів випорснуло щось завбільшки з футбольний м’яч і понеслося полем, розсікаючи траву і розкидаючись бризками впереміж з вогкою землею. Шарик переможно завив і кинувся навздогін.

Невідомий звір пронісся повз мене так прудко, що я не встиг його розгледіти. — Це хто, в біса, у нас такий прудкий? Ти бачив, Айлтоне? — гукаю я.

— Armadillo, — кричить у відповідь натураліст.

Мені знадобилося півхвилини, щоб пригадати, хто ж такий отой «армаділло» [48]. Нарешті я зрозумів, що це англійська назва панцерника.

Тим часом Фабіо з Айлтоном спішились і разом з дворнягою почали оточувати кущі.

— Вам допомогти? — звертаюсь до бразильців.

— Давай!

Але панцерник виявився далеко не дурником. Побачивши, що його беруть в оточення, і зрозумівши, що зволікання тільки погіршить ситуацію, він вирішив прориватися. Щойно я витягнув ногу зі стремена, безстрашний броненосець вискочив з кущів, вправно ухилився від Фабіо, котрий кинувся йому навперейми, і почесав навпростець саваною. Фабіо схопив руками повітря і гепнувся носом у кущі. Шарик від розпачу заголосив так, що в мене аж під серцем защеміло.

Панцерник підскакував над тугими пучками жовтувато-зеленої трави і нісся до рятівних чагарів на заході. Він гецав, наче гарматне ядро, котре вилетіло з гаубиці, але якогось дідька не розірвалось і почало стрибати по полі. Причому швидкість була така, що я ледве встигав слідкувати за ним очима. Я ще ніколи не бачив, щоби істота таких крихітних розмірів розвивала настільки велику швидкість, несучись важкопрохідною заболоченою територією. Словом, ми його упустили.

Ось так добігав мій останній день на півночі Пантаналу в компанії натураліста Айлтона Алвеса де Лари.

Я насолоджувався останніми моментами посеред дикої, але такої чарівної савани, однак на денці свідомості жевріла думка про те, що завтра вранці мене чекає черговий раунд перепалки стосовно того, куди прямувати далі. Що довше ми тинялися Пантаналом, то більш похмурими ставали мої напарники, демонстративно показуючи, як їм все набридло. Назрівала серйозна розмова про те, як продовжувати подорож.

Хай там як, але стосовно власних планів я визначився давно. Попервах я намірявся рушити далі на північ до національного парку Чапада-дос-Гуймараньєс, після чого різко завернути на південь і спуститися до південного Пантаналу. Кажуть, там є місцина, називається Боніто, де знаходиться ціла низка озер небувалої краси.

Я був певен, що товариші відмовляться. Після кількох днів у Пантаналі Алі, Дімон та Лаврентій, образно кажучи, дійшли до ручки, а тому я не сумнівався, що мою ідею забракують. Насправді ми не збирались сваритися. Більше того, Дімон та Алекс докладали всіх зусиль, аби я залишився з ними і полетів на схід, аби пронестись ураганом по всіх курортах східного узбережжя. Одначе я знав, що цього не буде, і відчував, що час розлуки не за горами.

Ви мусите також усвідомити дещо, чого не можете відчути, читаючи ці рядки в теплі та затишку своєї квартири. Принаймні спробувати уявити. Попри всі принади Пантанал був, залишається і завжди буде вельми негостинним місцем. Орди москітів, виснажлива спека, виснажлива вологість, постійні дощі втомлювали як фізично, так і морально. Дивлячись очима на все те розмаїття тварин та рослин, які мене оточували, я уявляв себе наче в раю. Заплющуючи очі і повністю віддаючись фізичним почуттям, я думав, що потрапив у пекло…

Підтверджуючи мої здогади, Дімон, під час повернення на фазенду, порівнявся зі мною. Неначе справжній ковбой зсунувши капелюх на потилицю, він стиха поцікавився:

— Максе… Хм… Ти тільки не подумай нічого такого, я просто так питаю… Ем-м-м… Тобі це справді подобається? — він обвів рукою мокрі та прим’яті нетрища.

Я мовчав. Дмитро довго дивився на мене, чекаючи відповіді. Важко сказати, що він подумав про мене. Я не уникав дискусії. Просто… не люблю безглуздих розмов — пустих безцільних балачок, які ні до чого не приводять.

Я їхав уперед, несвідомо правлячи жвавим скакуном, подеколи відхиляючись від низько навислих гілок, і розмірковував про те, наскільки важче буде пробиратися до Боніто наодинці…

Ввечері Фабіо та Айлтон приготували прощальну трапезу. Ніби й нічого особливого, проте увесь стіл на веранді виявився заставлений різноманітними екзотичними наїдками.

Мої колеги розсудили, що зараз, либонь, найбільш відповідний момент, і видобули на світ величезну півторалітрову пляшку кашаси, міцнющої бразильської горілки, куплену ще в супермаркеті Поконе, останньому форпості цивілізації.

Сонце вже давно шаснуло за горизонт, фазенду огортала в’язка волога темрява. Веранда освітлювалась двома великими ліхтарями, щоправда, вони висіли на деревах ззовні кімнати на кшталт вуличних ліхтарів. Це було зроблено навмисно, адже, заворожені сліпучим сяйвом, до потужних лампочок мигцем злетілися міріади нічних комах. На щастя, світильники теліпалися достатньо високо, залишаючи більшу частину комашиної орави за межами закутаного подвійним шаром сітки приміщення. Деякі барилкуваті жуки, нічні метелики та страхітливі бабки всідалися на протимоскітну сітку і повзали туди-сюди, шурхотячи жорсткими крилами. Їхні химерні гіперболізовані тіні, стократ роздуті через віддаленість джерела світла, совались поміж нами по обідньому столі. Через це іноді створювалось враження, що між тарілками гасають фантастичні жуки завбільшки з людську долоню.

Отак ми неспішно вечеряли. Айлтон розбалакався і розказав трохи про своє життя. Потому бразилець почав розпитувати про Україну, наші звичаї та порядки, а також про те, чим ми займаємось у себе на Батьківщині. Хлопці розказували, я перекладав. Відповідно до того, як убував рівень рідини в півторалітровому бутлі, розмова ставала жвавішою й розкутішою. Щоправда, бразильці майже не пили горілки, чемно відмовляючись, коли Лаврентій намагався підлити огненного пійла в їхні келишки.

Незабаром, розправившись з основними стравами і майже «прикінчивши» пляшку, ми важко розкинулися на стільцях, осоловіло роздивляючись чудернацьких комах, що наче глядачі в зоопарку роздивлялись нас крізь сітку. Дімон час від часу тихенько відригував. Лаврентій клював носом, готуючись от-от захропти.

Нараз Айлтон голосно запропонував:

— А хочете я вам заспіваю? Справжню, бразильську пісню!

Стрепенувшись, ми вчотирьох замахали головами. По-моєму, в той момент нам як ніколи не вистачало хорошої задушевної пісні.

— Давай!

Айлтон перекинувся кількома словами з Фабіо, певно, добираючи пісню, після чого тлустий фазендейро трохи відсунув стільця від стола, аби той не заважав надимати живіт, і наготувався до виступу. Молодший бразилець подав знак, і над заллятими пітьмою просторами Пантаналу полилася пісня. Коли-не-коли бразильці навіть притопували собі й пристукували долонями по колінах. Пісня була бадьорою та веселою, однак геть не схожою на ті божевільні, але такі примітивні маршові мелодії, котрі ми чуємо з телевізора під час телетрансляції карнавалу або ж вуличних змагань із самби. Одну за одною Фабіо та Айлтон проспівали нам кілька пісень, що разюче відрізнялися між собою ритмом, тембром та тональністю.

— Сподобалось?… — спитав Айлтон, обвівши нас запитальним поглядом, після того, як вони з напарником довели до кінця останню співанку.

— Неймовірно… — прошепотів я. Чесно кажучи, я геть не очікував, що двоє дорослих, грубуватих на вигляд чоловіків, котрі добру половину свого життя провели в непролазних нетрях, можуть отак співати. Взагалі, як на мене, сценічне піяння — то геть не чоловіча справа.

— Спасибі, — задоволено проказав бразилець.

Фабіо на знак вдячності нахилив голову, а тоді сяйнув посмішкою і підняв догори великий палець, тішачись з того, що нам сподобалося.

— А тепер ви щось заспівайте, — безапеляційно заявив Айлтон.

— Е-е-е… — я спершу розгубився і навіть не знав, що відповісти. — Я… ну, я не знаю…

— Давай, давай! Не соромтесь! Я хочу почути тепер українську народну пісню. Ви ж там у себе співаєте якихось пісень?

Крутнувшись на стільці, я повернувся до товаришів.

— Чуваки, — мовлю, — вони хочуть, щоб ми заспівали їм українську народну пісню.

— Я так і знав, що він це неспроста затіяв, — прицмокнув юрист.

— А що тут такого? — запинаючись, пролопотів Алекс. — Це що проблема? Заре заспіваємо. Максе, скажи їм, хай тримаються, зараз ми будем співати!

Проте все виявилося на так просто. На відміну від бразильців, серед нас чотирьох музикальним слухом міг похвалитися тільки Лаврентій. Я, Дімон та Алекс, м’яко кажучи, не вирізнялися особливою музикальністю. Все, на що ми могли ставити, — сила та потужність горлянок. Це єдине, що могло компенсувати дефіцит мелодійності та повну відсутність музикального слуху.

— Що співатимемо? — серйозно запитую я.

— Давайте «Ой на горі та женці жнуть», — висунув пропозицію Ларік, а тоді переконливо додав: — Це класика, пацани. Спеціально для іноземців. Кажуть, валить їх наповал, мов чума бізонів… Слова всі знають?

— Я пам’ятаю лиш до першого приспіву, — чесно зізнався я, — а далі можу співати, якщо хтось приспівуватиме мені перший склад кожного слова.

— Нічого, згадаєш.

— А я знаю до того місця, де починається про Сагайдачного, — почухавшись за вухом, прорік Саня.

— Значить так, — юрист вирішив взяти ситуацію у свої руки, — я заспівую, а ви підхоплюєте. Там все просто — самі повтори. У нас усе вийде, — а тоді обернувся до бразильців, силуети яких вимальовувались у півтемряві з іншого боку стола, і голосно оголосив українською: — Українська пісня «Ой на горі та женці жнуть»! Дуже актуальна… для цих джунглів… Пантаналу…

Не знати чого я гарикнув «True!» [49], після чого наш доблесний юрист, стиснувши кулачки і витягнувши шию, загорлав так, що у мене аж очі на лоб полізли:

Відразу потому я, Дімон та Алі трохи невлад приєднались до товариша:

Лаврентій незмінно тримався обраного ритму та гучності. Ми теж не розслаблялись, на льоту вгадували слова і старанно виспівували все до останньої крапки. Лиш іноді, гублячи в потемках пам’яті яке-небудь витіювате слівце, ми обмежувались тим, що підтримували нашого бравого заспівувача насиченим бджолиним гудінням.

На середині другого куплету Шарик, який засів на порозі під верандою, не втримався, чимдуж відкинув голову назад і давай підвивати. Песеня дуже старалося, витягуючи разом із нами найвищі ноти і підгавкуючи, коли ми дружно гаркотіли «Гей!… до-о-о-л-и-и-и-ною, гей!…». Тож уже вп’ятьох ми тягли далі:

Зрештою ми затихли. Шарик ще повив секунд тридцять, після чого також заспокоївся. Знадвору доносилось лиш монотонне дзижчання цикад, котрим були по цимбалах вокальні вправи чотирьох українців і бразильського дворняги.

— Все… — врешті-решт вимовив я, даючи зрозуміти, що шоу закінчилось.

— Кла-а-ас! — прощебетав Айлтон, від задоволення швидко-швидко прицмокуючи губами. — Давайте ще!

— Він хоче ще, — перекладаю друзякам прохання гіда.

— Значить, буде йому ще! — Лаврентію, схоже, сподобалося. — Давайте цю… ну-у-у хоча б «Їхав козак за Дунай»… Не знаєте? Тоді давайте «Ой, чий то кінь стоїть» або ж «Гей, наливайте!»… І цих теж не пам’ятаєте?… Ви якісь варвари, чесне слово…

Лаврентій одну за одною пригадував назви пісень, але ми собі на сором, навіть пам’ятаючи мелодію, слів не могли пригадати… Влаштувати сольний концерт наш юрист чомусь відмовився, скромнюсик такий.

Відтак ми засоромлено примовкли, не наважуючись зізнатись бразильцям, що більше не знаємо народних пісень, а заразом гарячково намагаючись викопати з пам’яті хоч яку коломийку, що її зможемо проспівати від початку до кінця.

Зненацька мене осінило. Щоправда, така думка ніколи не прийшла б до мене на тверезу голову.

— Є ще одна пісня, слова якої ми всі знаємо на зубок!

Хлопці втупились посоловілими очиськами в моє обличчя. Я по-акторськи витримав паузу, а тоді одним махом випалив:

— Гімн!

— Точно! — Алі аж долонею по столі ляснув. — Ти г-геній, Максе!

— Чий гімн? — звівши брови докупи, уточнив Дімон.

— Радянського Союзу! Чи й же іще? — Саня аж застрибав на радощах.

— Нє-нє-нє, чуваки! — я, на щастя, був далеким від тої стадії оп’яніння, щоби оскаженіло горлати «Союз нерушимых…». — Гімн Радянського Союзу ми не співатимемо, навіть не просіть. Принаймні не перед бразильцями, це точно. І про «Інтернаціонал» теж забудьте… — поспішаю обірвати можливий і зовсім небажаний розвиток дискусії. — Я мав на увазі гімн України.

На кілька секунд всі принишкли, обмізковуючи мою пропозицію.

— Нормальок, — зрештою озвався Алекс. — З-заспіваємо, що нам, слабо?

— А це не буде виглядати… ну, кощунством? — обережно вставив Дімон, тручи рукою спітнілого лоба. — Раптом хтось почне гикати під час виконання? Некрасиво…

— Некрасиво — це коли діти на сусіда схожі, — обірвав його Алекс. — І взагалі, не плети дурниць. Я тримаю с-себе в руках.

Відверто кажучи, я й сам подумував про те, що якось воно не дуже ґречно виходить — кургикати головну пісню країни, сидячи в самих трусах та майках посеред Пантаналу, причому будучи, м’яко кажучи, трохи напідпитку. Однак бразильці чекали, нетерпляче йорзаючи на стільцях, а нічого кращого мені в голову не приходило.

— Думаю, ніхто не дізнається, чуваки, — заспокоїв я товаришів. — Ми просто заспіваємо, а потім нікому не скажемо.

Я ще не знав тоді, що, скориставшись півтемрявою, Айлтон підступно знімав на відео наші підпиті тьохкання, замаскувавши фотоапарат поміж рушниками в кутку стола [50].

— Добре, — зітхнув Дімон. — Тоді я згоден.

— Оголошуй, — наказав мені Лаврентій.

Намагаючись надати собі більш пристойного вигляду, я прокашлявся і патетично звернувся до Айлтона:

— So, man, we’ve decided that we are going to sing… eh-m-m-m… we’re going to perform the national anthem of Ukraine! [51]

— Ого! — не зміг стримати здивування натураліст. — Подумати лишень! Це велика честь для нас — таке послухати.

— Отож, гімн України, сеньйори!

Я знову повернувся до обличчям до свого «хору».

— Давай, Ларік, — прошепотів, збираючись із духом. — Заспівуй! Ми втягнемось.

— Стоп! Стоп! — несподівано вигукнув Саня, не давши Лаврентію набрати в груди повітря. — А вставати будемо?

— Навіщо? Ми ж не в опері.

— Це ж гімн, йолки-палки!

— Я в самих трусах. Ви як хочете, але я співатиму сидячи, — заявив Дімон.

— Ну добре, тоді сидимо, — згодився Алі. — Ларік, тобі зелене світло! Затягуй!

І Ларік затягнув. Соковито, потужно, насичено. Алкоголь стер усі умовності, через що зазвичай дуже серйозний столичний законник викладався, неначе оперний співак перед цілковито заповненим залом, старанно виводячи гімн України посеред глухих та безлюдних пантанальських нетрищ. А ми дружно підхопили:

Ще-е не вме-е-ерла У-україни ні слава, ні во-о-оля

Ще-е нам браття молодії усміхнеться до-о-оля…

Якоїсь миті, не припиняючи волати, я спробував трохи відмежуватися від того, що відбувається, і уявити нас зі сторони. Четверо потомлених приблуд сидять на фазенді посеред глухого болота на південному заході Бразилії в компанії комарні, заїдливих мошок та двох чудних бразильців. На сотні кілометрів навкруг — жодної іншої людини. На вулиці покволом походжає крокодил Петя, час від часу ловлячи пащею нічних метеликів. На порозі фазенди, притулившись спиною до протимоскітної сітки, звівши задумливі очі в небо, посипане, неначе цукром, піщинками зір, сидить Шарик. Обоє уважно вслухаються в те, що виспівує четвірка білошкірих прибульців. А горлають вони не що-небудь, а національний гімн далекої та холодної країни Україна. Присягаюсь, такого в Пантаналі ще не бачили!

«Ну це, бляха, якийсь повний пєрдєц…» — подумав я.

Мандрівникам на замітку — перед подорожжю обов’язково вивчіть кілька народних пісень. В наплічнику їх не таскати.