Любов і піраньї

Розділ п’ятий Стежками Пантаналу

«А зранку ви прокидатиметеся під райський спів птахів…» — так писав про настання світанку в дикому Пантаналі якийсь фанатик-натураліст на задрипаному Інтернет-сайті про комашок та птахів Південної Америки.

Вражень від першого дня виявилося більш ніж достатньо, аби вимотати нашу ватагу. Тому після «відбою» ми мов підкошені попадали на підвісні ліжка і, не звертаючи уваги на полчища невідомих комах усіх розмірів та кольорів веселки, які цілеспрямовано й методично пхалися в щілини протимоскітної сітки, швидко позасинали. Закутавшись у теплу ковдру [33], я поринав у забуття з приємним передчуттям, що зможу нарешті виспатися (ночівля у Куйябі, перша після перельоту, видалась якоюсь зім’ятою), а завтра прокинусь під чарівні трелі й заворожливе виспівування тропічних птахів…

Знаєте, я з дванадцяти років слухаю heavy metal. У чотирнадцять перейшов на thrash [34]. Відтоді відпала необхідність чистити квартиру пилосмоком: щоразу під час прибирання я врубав на повну потужність магнітофон, після чого мені лишалось просто провітрити кімнати. У п’ятнадцять я продовжив кар’єрне просування в царині надважкої музики: купивши потужніший CD-програвач, став слухати doom metal [35]. В результаті троє сусідів з мого будинку практично за безцінь продали свої квартири і поспішно виїхали, а один на зло мені здійснив спробу повіситися на дверях під’їзду. Я не зважав на всі ці дріб’язкові витівки і продовжував рухатися вперед. У шістнадцять я добрався до death metal [36]. Уже через два тижні з моєї кухні навіки зникли таргани, половина будинку недочувала на обидва вуха, а сусід з квартири поверхом вище, який, слід сказати, протримався молодцем цілих два роки, під час останнього приспіву на «Free Fall» (це така пісня у «In Flames») закричав: «Я радий, що покидаю цей світ!» — і викинувся з вікна. На сьогоднішній день нічого важчого за death metal не придумали. Тому я логічно розсудив, що «райський спів птахів» навряд чи зуміє привнести щось нове у моє розуміння мелодійності та музикальності. А надто, загартований рваним схриплим вокалом і наважкими гітарними рифами, я геть не очікував, що пернаті пантанальські співуни подужають приголомшити мене і навіть примусити по-новому задуматися над вбивчою силою звукових хвиль…

На зорі наступного дня я прокинувся від того, що мої барабанні перетинки толочило й розплющувало щось несусвітнє. Нахабно, послідовно і безцеремонно мене виривала зі сну незрозуміла суміш розкотистого шелепання, потужного гримотання, передсмертних криків та істеричної верескотні. Поки я приходив до тями, у моїй голові вималювалась картинка тисяч і тисяч бульдозерів, екскаваторів, БАТів [37] та іншої руйнівної техніки, котрі увірвались у болота Пантаналу і, перемелюючи ковшами все живе, взялися розчищати територію під забудову грандіозного котеджного містечка.

Скажу вам по секрету: спочатку, не розгадавши причини ранкового ґвалту, я трохи здрейфив. Дуже страшно зустрічати свій перший ранок у безлюдній і небезпечній місцевості під акомпанемент грізної пекельної симфонії. Напрочуд швидко зірвавшись на ноги і наполовину закутавшись ковдрою, я підбіг до протимоскітної сітки.

Вранішнє небо заливала приємна голубінь, ще не засотана вологими випаруваннями. Зі сходу крізь листя дерев сочилося м’яке тендітне світіння. Я труснув головою, відганяючи залишки сну, а тоді в один момент узрів тих клятих пантанальських співунів. Вони заполонили всю савану: сиділи на гілках дерев, розвалькувато походжали по подвір’ю, носилися над крислатими кронами. Простір навколо фазенди аж кишів пернатими; вельмишановне птаство безсоромно й голосно прочищало горлянки після сну і пиндючно здоровкалося одне з одним.

Там були всякі: з довгими шиями, червоними грудинами, білими сраками, куцими крилами, барвистими хвостами, плоскими дзьобами. Словом, птиця на будь-який смак. І всі вони… Ні, я просто не можу в цьому місці написати слово «співали». Рука не піднімається. Не уявляю, як треба любити природу, щоб охрестити той пекельний рейвах співами. Це просто понад мої сили — відтворити словами всю ту несказанну гаму звуків, яка розкраяла небо навпіл, щойно сонце виповзло над горизонтом. Цвірінькання? Тьохкання? Трелі? Забудьте про ці слова у Пантаналі! З усіх сторін круг мене щось гуло, бахкало, ахало і торохкало. Вороняче каркання видалося б комариним писком у порівнянні з тим ревом, який нещадно ґвалтував мої бідолашні вушка.

Зрештою я розвернувся і почовгав назад до лежака, інстинктивно підтягуючи плечі до вух. До сніданку лишалося майже дві години. Завалившись у гамак, я міцно заплющив очі, сподіваючись заснути, але кляте пташине бемкання пробирало до кісток навіть тоді, коли я встромляв пальці аж до барабанних перетинок. Зрозумівши, що заснути не вдасться, я здався і просто лежав, вряди-годи журно зітхаючи.

Отож я собі спокійнісінько пухкав, ледь-ледь розкачуючись у гамаку, і розмірковував про філософську неоднозначність поняття «райський спів птахів». Аж раптом з іншого кутка навісу донеслося непередавано гучне волання, яке заглушило навіть ранкову пташину какофонію.

— Господи! Госпо-о-оди!!!

Ви, мабуть, не повірите, але репетував не Лаврентій, а Саня.

— Що сталося? — гукаю, стрепенувшись.

Я миттєво звівся на лікті і побачив доволі незвичну картину. Алекс, спросоння заплутавшись у протимоскітній сітці та вовняній ковдрі, не міг виборсатися з гамака і бурхливо верещав. Під його підвісним лежаком стояв Шарик. Висолопивши від натуги язика і вигнувшись дугою вверх, собацюра зосереджено чухався спиною об Саню, який панічно звивався у гамаку. Річ у тім, що лежак Алекса чомусь почепили нижче за інші. Відповідно, тіло, яке лежить всередині того гамака, знаходилося найближче до землі. Саме через це Шарик, який не міг похвалитись могучим зростом, його й вибрав.

А тепер уявіть себе на місці Алекса, який розхитуючись і заплутуючись ще більше, не міг бачити, що за потвора шкрябається об нього.

— Матір Божа, хто це?! — горлопанив мій товариш. — Хто там піді мною? Холєра ясна, це Петя? Це Петя, Максе?!

— Чувак, спокійно! Це Шарик! — я вже прочуняв достатньо, аби говорити холоднокровно й урівноважено.

— Точно Шарик? Не Петя?

— Шарик — зуб даю.

Секунд п’ять Саня мовчав, а потім залементував знову:

— А ми кого Шариком назвали?! Крокодила чи дворнягу? Ти не переплутав?

— Дворнягу, чувак. Заспокойся. Під тобою вовтузиться собака.

— Фу-у-у… — розслаблено зітхнув Алі, врешті-решт випхнувши біляву макітру на світ білий. — А то я, прикинь, прокидаюся від того, що хтось треться об мене під гамаком і сердито пихкає. Так страшно стало, чувак. Боявся навіть дихнути. Думав, уже доїздився.

Я засміявся.

— Чого іржеш? — огризнувся напарник. — Ясне діло, поки він мене їв би, ви троє встигли б спокійно вшитися у спальню до Фабіо. Зате я знаєш як перелякався?

Незабаром прокинулися Дімон з Лаврентієм. Ми почистили зуби і дружно помарширували заправлятися калоріями перед першим пішим походом у нетрі Пантаналу.

Фабіо зготував простий, але поживний сніданок. На столі на нас чекав омлет із яєць, зажарений з дрібно посіченим м’ясом, пісні млинці, варення та чай. На десерт подавали фрукти, частину з яких я вперше бачив у житті. Одним із таких чудних заморських десертів виявились часточки невідомого плоду, формою схожого на диню, кольором — на гарбуз, а смаком — на звичайну українську траву. Зате ця «диня» мала всередині вельми підозрілі насінини чорного кольору, хоча доволі непогані (я б, радше, сказав — незвичні) на смак. Ми з задоволенням виколупували їх зі скибок і переправляли до рота. Як показали наступні події, найбільше тих зернят змолов Лаврентій…

О пів на дев’яту наша компанія завершила снідання.

— Десять хвилин на збори, — владно скомандував Айлтон, — і вирушаємо! Одягайте зручне взуття, нам практично постійно доведеться йти по коліно у воді, а також широкі штани і сорочки з довгими рукавами.

Повернувшись до бунгало, мої товариші почали сумлінно екіпіруватись перед майбутнім походом у джунглі. Саня та Дімон натягнули на себе спортивні штани та легкі кофти з довгими рукавами. Пересічному обивателю могло видатись, що таке убрання, м’яко кажучи, не відповідало тогочасній погоді. Ніде правди діти — закриті кофтини та довгі штани у стократ посилювали неприємні відчуття, спричинені спекою. Однак тільки така «пуританська» вдяганка забезпечувала хай не ідеальний, та все ж захист від москітів. На ноги хлопці взули важкі ковбойські краги, зшиті з рудої волячої шкіри та підкуті масивними підборами (Алі та Дмитро купили це взуття, послухавшись поради Айлтона, під час нашої зупинки в Поконе), а на голови нап’яли важкі капелюхи з цупкої мішковини з широкими крисами, котрі чудово вберігали фізіономії від можливого дощу. Насамкінець всі відкриті частини тіла були ретельно намащені репелентом.

Я вдягнув майку, поверх якої накинув темно-зелену сорочку [38] з довгими рукавами. За моїм проханням, Фабіо, понишпоривши у своєму гардеробі, видав мені спеціальні ковбойські джинси, призначені виключно для піших експедицій Пантаналом. Я не схотів занапащати свої улюблені чорні похідні джинси, не маючи жодних ілюзій стосовно того, на що вони перетворяться після першої ж вилазки в хащі. Оскільки Фабіо був суттєво товщим від мене, я не дуже здивувався, коли виявив, що в позичені ним штани могло влізти щонайменше двоє таких, як я. Крім того, в комплектації до цих «extra large» панталон не передбачалось пояса, через що замість паска мені довелось використати звичайну мотузку.

Попри всі мої маніпуляції, джинси виглядали достобіса великими: холоші висіли на мені лантухами. Щоправда, саме через таку широчінь ці «ковбойські брюки» мали цілий ряд переваг. По-перше, вони чудово захищали від комарів, порівняно з моїми джинсами, які сидять на мені мов вилиті. А по-друге, намокнувши, такі штани не так сильно липнутимуть до ніг, менше сковуючи рухи. На голову я нічого не вдягав. Не люблю, коли щось тре і муляє вуха. Зате рясно змазав шию, підгорля, щоки та лоб протимоскітною рідиною. (Найцікавіше те, що для Айлтона всі ці відчайдушні заходи по боротьбі з москітами були абсолютно непотрібні: бразилець спокійно розгулював Пантаналом в самій футболці з коротким рукавом. У його жилах текла кров бразильських індіанців, котра за багато-багато поколінь набула імунітету проти комах-кровопивців; москіти ніскілечки не докучали нашому гідові, наче на зло новоприбулим білопиким ґрінго ігноруючи бразильця. Здавалося, вони вважали Айлтона рухомим шматком деревини, а не теплокровною істотою.)

Я так детально описую нашу екіпіровку, аби ви збагнули, що я, Дімон та Алекс сумлінно підготувались до походу, зодягнувшись цілком відповідно до обставин, а також, щоб ви краще зрозуміли шокову реакцію бразильців на грядущу появу Лаврентія.

Сталося так, що Лаврентій не збирався разом з нами, оскільки після сніданку застряг «на чатах» у туалеті. Коли він зрештою, похмурий і страшенно невдоволений, викотився з клозету, наша трійця вже залишила похиле бунгало і чекала на Айлтона на вулиці. Доблесний поборник українських законів готувався у дорогу сам.

Небавом наш провідник вийшов на подвір’я. Він мав на собі такі ж широкі, як у мене джинси, запрану зелену футболку (як я вже зазначав, з коротким рукавом) та високі гумові чоботи на ногах. Справа на поясі у Айлтона теліпався півметровий мачете з коротким дерев’яним руків’ям.

— Де четвертий? — сухо спитав Айлтон, спостерігши, що нас лише троє.

Запитання, ясна річ, адресувалося мені, оскільки Саня та Дмитро не знали англійської.

Я повернувся до бразильця і розкрив рота, готовий повідомити, що «номер четвертий» от-от вийде, але так нічого й не вимовив. Слова застрягли у горлянці. Слідом за провідником на обійстя викотився і пузатий фазендейро (певно, зібрався проводжати нас), опинившись за спиною Айлтона. Тож я вмовкнув, оскільки обоє бразильців, вражено пороззявлявши роти і вирячивши баньки, витріщалися на щось за моєю спиною. Їхні зціплені перекошені лиця випромінювали безкраїй подив змішаний — хочете вірте, хочете ні — з глибоким невимовним жахом.

Я судомно шарпнувся й рвучко повернув голову, очікуючи узріти якусь блювотно-моторошну картинку. Щось на кшталт радісного Петі, котрий тягне до басейну відгризену ногу Лаврентія… Словом, я був готовий до всякого. Втім, побачене все одно мене приголомшило.

Перед нами тупцяв Лаврентій. Чепуристий, помитий, поголений. Живий, слава Богу, зате… в абсолютно білому прогулянково-пляжному костюмі! На ногах хлопець мав чистенькі штани з ідеально напрасованими стрілками, а на плечах — стильну приталену сорочку з комірцем-стійкою, який аж хрумтів від крохмалю. Його убір був променистим і чистим, мов ангельська ряса, через що складалося враження наче хлопець увесь світиться. Посеред грубих насичених кольорів Пантаналу він виглядав, мов безтілесний привид. Але не це головне. У правій руці перспективний юрист з Київради тримав… велику чорну парасольку!

Над фазендою запала ніякова мовчанка. Петя вискочив з басейну і підбіг подивитися, що це, в біса, за диво таке спустилося з небес. А Шарик з горя протяжно завив. І навіть Фабіо перестав посміхатися.

Затим Айлтон перевів очі на мене, немов шукаючи підтримки. Він безмовним поглядом запитував мене, чи я бачу те ж саме, що й він, чи це йому примарилось. Я силувано позирав убік, вдаючи, що нічого екстраординарного не відбувається.

— Ну що, рушаємо? — сяючи білосніжними зубами, пробемкав Лаврентій.

— We can go [39], — промимрив я до Айлтона, дивлячись кудись наверх.

— О’кей… — і це було все, що зміг видушити з себе провідник.

Ми вишикувались вервечкою (на чолі — Айлтон, за ним я, далі сонцесяйний Лара, потому Алекс, і зрештою Дімон) і мовчки помарширували до виходу з фазенди. Нас супроводжував німий позирк Фабіо і лунке стрекотання цикад.

Відкриваючи ворота, гід на мить затримався і опинився поруч мене.

— Знаєш, друже, я вісім років у Пантаналі, — по-змовницьки прошепотів бразилець, ледь-ледь похилившись до мене. — І за весь цей час я спізнав лиш дві речі, котрі дійсно вразили мене до глибини душі. Першою була анаконда, котра на моїх очах заковтувала дорослого капібару, впольованого напередодні. Її паща розтягнулася до небувалих розмірів, збільшившись у розмірі в десять разів! Уявляєш? Видовище не для слабкодухих, чувак, але таке, ти ж розумієш, можна побачити лише раз у житті. А другим став оцей твій колега…

Я з розумінням прицмокнув губами і закотив догори очі.

Сонце неухильно дряпалося нагору, тягнучи за собою, наче прозірчастий саван, випари вологої пантанальської землі. Спека росла. Небо затягував молочний серпанок, ретушуючи контури сонячного диска. Вранішні — чисті, насичені й веселі кольори савани зблякли, причавлені задухою. Птахи, які так радісно, самозакохано й натхненно зіпсували мені ранок, тепер притихли і сиділи, набурмосившись, в гущавині довкола фазенди. Одні лиш арари, немов незграбні важкі бомбардувальники, летіли кудись низько над землею. Здавалося, я чув, як хрускають суглоби під час змахів їхніх важезних крил.

Вийшовши за ворота, ми перетнули невелику квадратну галявину, невідь для чого розчищену Фабіо, після чого відразу поринули в дику глушину.

Зарості Пантаналу разюче відрізняються від звичайних тропічних лісів.

Хащі дійсно виявилися не такими густими. Звісно, подекуди над саваною височіли кремезні деревини, однак більшість рослин стелилася й кублилась ближче до землі. Разом з тим відсутність непробивної перини, сплетеної з деревних крон, відкривала більший доступ сонячному світлу, забезпечуючи у такий спосіб значно більше різноманіття флори. Іноді нам на шляху траплялися чималі відкриті прогалини, щоправда, вкриті такою щільною й високою травою, що просуватися вперед було ще важче, ніж через повноцінні джунглі.

Що далі ми чеберяли, тим більше під ногами чмакотіло та чвакало. Дедалі частіше доводилося обходити невеликі водойми, заповнені мутною нерухомою водою.

Раз чи два Айлтон спинявся біля високих конічних споруд темно-сірого кольору, котрі то там, то сям випиналися з землі. То були термітники — унікальні будови, створені колоніями розумних і працелюбних комах. Конуси сягали у висоту метр-півтора, майже ніколи не перевищуючи людського зросту, а ззовні видавалися крихкими та вразливими. Зате на дотик термітник виявився твердим мов бетон. Провідник пояснив, що під час зведення конуса терміти спершу ретельно пережовують землю упереміш з глиною, а тоді заковтують отриману суміш. Екскременти, котрі з’являються в результаті такої непростої операції, за своїми якостями нагадують справжнісінький цемент. Фактично, термітники — це велетенські кучугури задубілого на камінь термітного лайна.

На відміну від широко розповсюдженої думки, терміти в конусах не живуть: їхня колонія розташовується в землі, акурат під колоною, а висотні споруди призначені для захисту підземного «міста» від різних тварин, котрі можуть ненароком наступити на поселення або ж навмисне лізти в термітник, щоби поласувати личинками. Крім того, півтораметрова глиняна колона служить для вентиляції підземних приміщень. Це здається неймовірним, але всередині стовпа влаштовані спеціальні канали, по яких повітря, що обдуває високий конус, потрапляє до внутрішніх камер, провітрюючи їх і підтримуючи всередині комфортну температуру. Водночас затхле, насичене вуглекислотою повітря вивітрюється з колонії назовні через інші, відвідні канали.

Підколупнувши ножем шматок землі біля підніжжя витягнутого конуса, бразилець показав нам термітів, котрі, на моє здивування, ні за кольором, ні за будовою тіла геть не походили на мурах.

Під час іншої зупинки Айлтон показав нам рослину, чиї поздовжні волокна, витягнуті з листків, просто неможливо було розірвати руками. У давнину аборигени використовували цю рослину для плетіння мотузок та виготовлення тятив для луків. А ще розказував різні цікаві історії про птахів, що зустрічалися нам по дорозі.

Втім, я лишався невдоволеним. Я потребував пригод. Я мусив відшукати щось таке, від чого спирало б подих, що примусило б мене діяти, ризикувати й боротися на межі своїх сил! Але довкола все було тихо й затишно, мов у казці: скрізь самі пташки, комахи і якісь анемічні безтемпераментні крокодили. Аж надто, чорт забирай, спокійно. Нічого по-справжньому загрозливого не відбувалося.

Я вирішив узяти ініціативу у свої руки і постаратись знайти якомога більше небезпек, аби, якщо можливо, ближче з ними познайомитися. Під час чергової пізнавальної лекції Айлтона про ліану-паразит, котра мов пружина обвиває дерево-хазяїна і стискає його доти, доки остаточно не задушить, висмоктавши всі соки, я ще раз уважно роззирнувся навкруги, примітивши вдалині напівсонного каймана, і голосно спитав у провідника:

— Каймани нападають на людей?

Зрозумійте мене правильно: я міркував про те, що чим більше кровожерливих почвар я відшукаю у Пантаналі, тим більш героїчною вийде моя оповідь про бразильські мандри. Тому я подумки пообіцяв собі, що віднині й надалі в кожному зустрічному представнику ссавців, плазунів чи приматів намагатимусь віднайти потенційно небезпечні для людини риси.

Відповідь натураліста страшенно розчарувала мене:

— Ні.

— Невже навіть не кусають нікого? — зажурився я.

— Певна річ, якщо ти полізеш до крокодила обніматися, він тебе покусає, причому так, що забудеш, як маму рідну звати. Однак людей в Пантаналі катастрофічно мало, тож більшість рептилій просто не відають, що ми за звірі такі, а тому не ризикують наближатися.

Впевнений і беззаперечний тон Айлтона сповивав мене чорним смутком.

— Каймани належать до родини алігаторів, а алігатори, як відомо, найбільш флегматичні серед усіх інших крокодилів, — правив далі бразилець. — Вони від природи не агресивні. Крім того, на суші людина рухається значно швидше за найпрудкішого каймана. Пантанальський крокодил не настільки дурний, щоби ганятися за чимось, що бігає швидше від нього. А у воді плазунові вистачає дрібнішої здобичі. У нього, гадаю, немає ані найменшого бажання вовтузитись із двоногим шматком м’яса, який при цьому пручатиметься і страшно верещатиме. Має значення також розмір рептилії. Каймани рідко сягають у довжину більше 2,5 метрів. Це не нільський крокодил, який одним махом може перекусити людину. Тож ми для них — ніхто, не їжа і не вороги.

Від таких слів я геть похнюпився.

— Але це не означає, що кайман абсолютно безпечний для людини! — поспішив заспокоїти мене провідник. — Якщо його приперти до стінки, він, безперечно, атакуватиме, і з легкістю може завдати смертельних ран. Таке може трапитися, скажімо, коли хтось не помітить крокодила у воді і наступить на нього. Тому нам зараз треба бути особливо обережними.

Ми саме готувалися перетнути широку заплаву, де практично всюди вода сягала вище пояса. Переправа справляла моторошне враження. По-перше, вода була брудною. Далі ніж на десять сантиметрів углиб не вдавалось нічого розгледіти. А по-друге, уже у воді ноги раз за разом плуталися у корчах і тонули в підгнилому листі, котре товстим шаром покривало дно.

Перед тим, як зайти у воду, Айлтон нашвидкуруч вирізав собі з кущів двометрову жердину, якою акуратно промацував дно перед кожним своїм кроком.

Лаврентій, який уже давно зрозумів, що його костюм, м’яко кажучи, не пасує до навколишніх глухих і здичавілих декорацій, а парасолька лиш заважає просуванню, похнюплено тюпав назирці за мною, обережно розгрібаючи руками каламутну воду. Буцімто, коли він отак гребтиметься руками, вода стане прозорішою.

Почувши останні слова провідника, хлопець пополотнів:

— Тут зараз можуть бути крокодили?!

Ми спинилися. Заклякли посеред водоймища, обрамленого купками кущів. Олов’яна збаламучена вода плюскала під самими грудьми.

— І не один, — незворушно мовив натураліст, пробуючи ґрунт перед черговим кроком. — Чого стали? Йдемо вперед.

— А що треба робити, коли ти все таки наступив на каймана? — смикаю Айлтона за руку. — Можна якось урятуватися?

На той момент мені більше не хотілось кепкувати з Лаврентія. Для крокодилів, по-моєму, нема великої різниці, кого хрумати: чувака в дорогому пляжному костюмі з парасолькою чи когось у нормальній похідній екіпіровці.

Підсвідомо я опустив руки під воду і почав нишпорити ними навкруги, як і Лаврентій хвилину тому. Між пальцями сочилась мутна світло-коричнева рідина і більше нічого. Але в душу все одно проникав липкий неспокій, немов морозом сковуючи м’язи. Скаламучене непроглядне плесо могло ховати під собою що завгодно.

Бразилець стояв до мене спиною, витнувши палицю вперед і продовжуючи неспішно просуватись до протилежного берега. Не обертаючись, він промовив:

— Єдине, що ти можеш вчинити в такому випадку, це повалитися на крокодила зверху, міцно обхопити руками його щелепи і притиснути плазуна до землі. Тоді він не здужає завдати тобі шкоди.

Ми з Лаврентієм перезирнулися. Я не сумнівався, що провідник говорить щиру правду, але якась безглузда наївність у його словах шарпонула мій мозок. Я спробував вималювати в голові картинку: я бовтаюсь посеред заплави і випадково наступаю кайманові на лапу, крокодил у відповідь кусає мене за литку, після чого я гепаюсь на плазуна згори, намагаючись втиснути півметрові щелепи у землю. Навіть якщо мені пощастить, і в тому місці, де я підімну під себе рептилію, буде достатньо мілко, аби дозволити мені дихати, просто підіймаючи носа над водою, без відповіді лишається одне просте, але життєво важливе питання: що мені, бляха муха, робити далі? Адже ситуація виходить патова.

— Ти хочеш ще щось уточнити? — всміхаючись, каже Айлтон. Він не дивиться на мене, хоча, мабуть, і без того знає, що я отетерів.

— Е-е-е… звісно, так! Кортить дізнатися, як довго мені доведеться лежати в обіймах з крокодилом?

Гід кілька разів підряд потішно знизав плечима і ще раз посміхнувся, мовляв, хто його зна.

— І що ж тоді робити? — я спересердя ляснув долонею по воді.

— Не знаю, — чесно сказав провідник. — Можеш горлати про допомогу, поки хтось тебе не почує. Можна також спробувати домовитися з крокодилом.

Я насупився, показуючи, що жарт насправді вийшов зовсім не смішний.

— Я питав тебе цілком серйозно.

— А я теж не жартував. Знаєш, коли ти сідаєш у старенький літак, у якого неждано-негадано відмовляють обидва двигуни, тоді перед заходом на посадку тобі теж порадять гарненько пристебнутися, притиснути груди до колін і впертися руками у переднє сидіння. Хоча єдине, на що ти можеш розраховувати, — це милість провидіння. Ти запитуєш: що робити, наступивши на крокодила? Я кажу: не наступати на крокодила. Коли ж ти вже причавив йому хвоста, я даю пораду, котра за певних обставин може врятувати тобі життя. Але тільки за певних обставин. За будь-яких інших умов ти безпорадний.

— Я зрозумів, — говорю, заспокоївшись. — Це щось подібне до історії з пілотами пасажирських літаків.

— Ану розкажи.

— Та все просто. Комерційні авіалайнери надто великі і неповороткі, тож коли через несприятливі погодні умови, помилку пілотів чи якісь технічні негаразди літак завалюється у штопор, його практично неможливо вирівняти і повернути до нормального режиму польоту [40]. Відтак льотчиків не вчать, як виходити з штопора. Їх навчають, як у нього не потрапляти…

— От бачиш! — вигукнув Айлтон. — Ти все чудово розкумекав.

Невдовзі ми успішно вибрались із заплави. Вода й далі плинула і цюркотіла під ногами, однак глибина більше не перевищувала двадцяти сантиметрів. Кайманам просто ніде було заховатися.

— До речі, а ти знаєш, від чого помирають каймани? — аби розвіяти похмуру мовчанку, котра встановилася після останньої розмови, мовив провідник.

— Ні, — відказав я.

— Дорослий кайман, попри порівняно невеликі розміри, практично невразливий. Анаконди на великих крокодилів не нападають, а ягуар вступає у бійку з рептилією тільки коли дуже голодний, що в Пантаналі навіть у сезон дощів трапляється вельми рідко. Можна припустити, що у таких умовах товстошкурі плазуни мусили б посувом доживати свій вік і тихо помирати від старості, одначе наспавді все не так. Жоден кайман, причому не тільки у Пантаналі, але й у Амазонії, не дотягує до схилу літ. Ще раніше у них починають псуватися зуби. Поступово різці гниють, тупляться і випадають. Минає певний час, і крокодил втрачає здатність ловити здобич. Уявляєш? Він молодий і сильний, плаває у багатющих водоймах поміж незлічимих косяків риби, поміж видр, капібар, тапірів та іншої живності, але не може нічого вполювати! Каймани не помирають від старості, вони всі до одного дохнуть від голоду…

— Це так тупо, — прокоментував я. — Скільки ж вони живуть?

— Десять-дванадцять років. Двадцять — це вже немислимий рубіж. Зате в зоопарках, де за плазунами доглядають і годують простішою їжею, каймани часом дотягують аж до сорока.

Якось, продираючись крізь особливо густу поросль, Айлтон різко спинися, піднісши палець до міцно стулених губ.

— Тихо! — пролунала глуха, але владна команда.

Наша четвірка застигла на місці. Бразилець присів навпочіпки і кільканадцять секунд, приклавши долоню до вуха, уважно вслухався до шуму, що долинав з гущавини ліворуч від нашого маршруту. Його нервозність блискавично передалася й мені. Я схилився над його кучерявою головою і прошепотів:

— Що там?

У відповідь Айлтон удруге приклав пальця до губ, кинувши на мене сердитий погляд, мовляв, не патякай, коли тебе не просять. Щоправда, відразу потому він випростався і махнув нам рукою, показуючи, що ми можемо продовжувати похід.

— Що то було? — мене аж розпирало від цікавості.

— Нічого. Мені просто здалося, — туманно відказав провідник.

— А що могло б бути? — не вгавав я.

— Свині, — буркнув бразилець. — Мені здалося, я почув рохкання кабанів.

— Звичайні свинюки? — знову розчарувався я. — З поросятами?

Айлтон несподівано загальмував, через що я ледь не збив його з ніг. А тоді натураліст стрімко обернувся. Я з подивом відзначив, як сильно покруглішали його очі.

— Не приведи Господи з поросятами! — дзвінко відказав він, суворо дивлячись на мене. — А тепер слухайте всі! Я маю дещо вам сказати. Де б ви не були, що б ви не робили, якщо почуєте з моїх вуст вигук «Pigs!»,[41] мерщій лізьте на найближче дерево. Вам достатньо ось такої висоти, — хлопець встановив долоню на висоті приблизно метр від землі, — аби врятуватися. Затямте: найстрашніший хижак Пантаналу — це не ягуар, не кайман, не анаконда і навіть не піранья. Найлютіший і найнебезпечніший ворог людини в цих місцях — це стадо диких кабанів![42] Зазвичай вони носяться по нетрищах великими групами, змітаючи все на своєму шляху. Якщо їм вдасться застукати людину на землі — її вже ніщо не врятує. За одну хвилину нещасну жертву розшматують і розберуть на кісточки, немов дитячий конструктор.

Після такої палкої промови Лаврентій, котрий, як я вже згадував, більш-менш розуміє англійську, підійшов до мене і тихо спитав:

— Гід пожартував про кабанів, правда?

Я стенув плечима:

— Хтозна.

— Свині не можуть вбивати людей. Це негарно. І неправильно.

— Особисто я Айлтону вірю.

— Але це не може бути правдою, чувак! І взагалі я не хочу задарма ризикувати життям. Скажи, що він хотів лиш покепкувати. Це все вигадка, ну?

— Навіть якщо провідник жартував, я волію за краще бути висміяним, ховаючись на дереві від стада невинних поросят, аніж гордим, зате роздертим на шматки лютими кабанами.

Ближче до обіду почався тихий дощ. Ніби й не сильний, зате рясний і щільний. Маленькі, практично непомітні краплини, здавалося, сочились із кожної молекули повітря. Невдовзі на мені не лишилося жодної сухої нитки. Однак особливого дискомфорту не відчувалося, адже й без дощу атмосфера була страшенно вологою.

Тим часом Айлтон продовжував йти вперед, без упину розказуючи цікаві факти про все, що траплялося нам на шляху. Вже через півтори години я почувався так, наче щойно прочитав, причому пильно й вдумливо, товстенну монографію про тварин та рослини південної Бразилії. На жаль, мине півроку, і я забуду всі історії, які не занотую того ж вечора до свого нетбука, а спогади про першу прогулянку незайманими нетрищами в басейні Ріо Парагвай майже повністю вивітряться з голови. Єдине, що залишиться, — це спомин про сиру й огидну знемогу, котра непосильним тягарем притискала мене до землі. Вологість, спека, пряні запахи рослинності, постійне чалапання по коліно, а то й по пояс у воді напрочуд швидко вимотали організм. Раніше мені доводилось тинятися джунглями Мексики, блукати високо в Андах далеко за відміткою 4000 метрів, але ще ніколи я не втомлювався настільки швидко. Налиті свинцем ноги буквально прилипали до землі. Складалося враження, наче сила тяжіння в Пантаналі щонайменше у два рази більша, ніж деінде на планеті.

…Ми повернулись на фазенду невдовзі після того, як над головою знову розвиднілось. Певна річ, зморені, виснажені.

Але цього разу втома була якоюсь особливою, тягучою і одурманливою, відчутно відрізняючись від приємного фізичного знесилення, котре поколює м’язи після звичайного походу в джунглі чи підйому в гори. Я розумів, що це лиш наш перший день у Пантаналі, і, безперечно, пристосування до незвичних кліматичних умов має проходити сутужно, однак на ділі ми почувались значно гірше, ніж просто потомленими. Ми були напівмертві. Гадаю, головною причиною такого напівпритомного стану команди була вологість.

Сяк-так розвішавши одяг надворі, виставивши чоботи й кросівки сушитися попід північною стіною, і наостанок вигнавши з-під навісу кількох нахабних комарів, котрі прослизнули всередину за час нашої відсутності, ми з товаришами в самих трусах завалились у гамаки. Хвилин двадцять лежали у повній тиші, відчуваючи, як тоскно ниють м’язи.

Невдовзі я краєм ока помітив: із дверей фазенди вигулькнув наш провідник. Як і на нас, на ньому були тільки труси.

— Я вас гукну на обід, — викрикнув до мене Айлтон, викручуючи мокрі штани на веранді. — Десь за півгодини.

Мірно розкачуючись у гамаку, я трохи підняв голову і махнув бразильцю кволою рукою, показуючи, що зрозумів його. Сил кричати щось у відповідь просто не було.

— А ввечері, якщо не падатиме дощ, поїдемо в нічне сафарі. Побачите, наскільки змінюється Пантанал уночі.

Не опускаючи руки, я вистромив великий палець угору і криво всміхнувся, мовляв, нічне сафарі — це просто круто, чувак! Хоча насправді, розквашений глевким і теплим диханням вологої савани та боліт, я так не думав.

Після полудня над Пантаналом пронеслась звична оглушлива злива, на якийсь час загнавши назад у землю удушливі випари. Відразу потому хмари розбіглися, наче й не було їх узагалі. А ввечері, щойно почало смеркати, до нашого навісу вдерлися Фабіо з Айлтоном і почали нас безцеремонно розштовхувати, наче солдафонів у армії.

— Підойм! — голосно горлав наш гід. — Сафарі починається!

Ситний харч та тривалий післяобідній сон напрочуд швидко відновили мої сили. Попри те, що всі м’язи скімліли, я очунявся в непоганому настрої, цілком готовий до нових пригод.

— Можете вдягти лише шорти і майки. Ми майже не вилазитимемо з машини, — командував Айлтон.

Крізь протимоскітну сітку віяло прохолодою. Я вдихнув на повні груди, радіючи, що дощ притлумив духоту. Затим, вискочивши на подвір’я, задер голову і побачив крізь посірілу в сутінках листяну крону яскраві розсипи сузір’їв.

Поодалік перед фазендою, чудово освітлений ліхтарем, що теліпався під дахом веранди, стояв наш широколобий «Volkswagen». Борти автомобіля повернули собі початковий колір — нещодавній дощ змив увесь бруд, що налипнув на авто на Транспантанейрі.

Поки решта моєї сонно-вим’ятої команди очунювала і вдягалась, а ми з Айлтоном, діловито встромивши руки до кишень, стиха перемовлялися просто неба, Фабіо ладнав у багажне відділення мікроавтобуса громіздкий акумулятор. Упоравшись з цим, фазендейро метнувся до будинку, звідки виніс два велетенських прожектора. Здалеку вони нагадували сковорідки, точніше, навіть не сковорідки, а алюмінієві друшляки: до півсферичного металевого корпусу ліхтаря кріпилася довга і вузька циліндрична ручка. Фабіо спочатку приладнав контакти до акумулятора, а потім акуратно протягнув дроти крізь салон: один попід правою стінкою, інший — попід лівою.

— Ми з Фабіо світитимемо прожекторами навсібіч під час руху, — пояснив провідник, киваючи на свого напарника, — шукатимемо тварин.

Фазендейро тим часом ввімкнув одну з ламп, перевіряючи, чи вона працює, а тоді задля жарту спрямував промінь на нас із Айлтоном. Натураліст прожогом відвернувся, поривно прикривши очі долонею. Я ж, на жаль, не відав нічого про потужність прожекторів для нічного сафарі, а тому попервах навіть не смикнувся. Зате вже наступної секунди гірко розкаювався через свою легковажність. До зіниць наче дві жарини притулили, з очей полилися сльози, а шевелюра, здавалося, от-от займеться полум’ям. Я зігнувся навпіл, наче від удару в дихало, і глухо загарчав. У відповідь подвір’я залляв розкотистий сміх товстого бразильця.

— Перестань! — прикрикнув на свого товариша Айлтон.

— Та я лиш перевіряв, чи все працює… — винувато пробубнів той, вимикаючи свою пекельну лампу.

Коли здатність бачити врешті відновилась, на дворище висипали мої товариші. Вони зібрались коло відкритих дверей мікроавтобуса, потягувались, розминали занімілі кінцівки, заодно роздивляючись величезні й блискучі друшляки-прожектори.

— Готові? — лунко спитав провідник, після чого, отримавши дружну ствердну відповідь, дав команду займати місця.

— Давайте візьмемо його з собою, — зненацька запропонував Лаврентій.

— Кого? — уточнив я.

У півтемряві неподалік від машини я розгледів вогники собачих очей

— Шарика, — мій товариш тицьнув пальцем на куцохвостого.

— Е-е-е… А навіщо?

— Ти бачив усі ті черепи перед нашим бунгало? — серйозно заговорив юрист. — По-моєму, то все він…

— Хто?

— Собакевич. Гадаєш, що ні, Максе? Думаю, барбос як розійдеться, панахає і розриває крокодилів цілими пачками — не встигають ховатися. Бач, Петю вашого не боїться…

— Теж мені придумав.

Одначе Айлтон був не проти. Взявши Шарика за лапи, він закинув дворнягу в салон.

— Нехай їде. Сподіваюсь, він нам не заважатиме.

Відтак ми завантажилися в мінівен. За кермо цього разу всівся Фабіо. Ліворуч від нього вмостився Айлтон. Поміж них, впершись задніми лапами на виступ коробки передач, а передніми — на торпеду, стримів Шарик. Барбос від невимовного щастя і вдячності, що ми взяли його з собою, радісно вимахував хвостом, час від часу нетерпеливо гавкав і вдумливо позирав на дорогу. Два середні крісла мікроавтобуса окупував я. Дімон, Лаврентій та Алекс втиснулись гуртом на суцільний диванчик у хвостовій частині «Volkswagen’а».

Нічне сафарі — дійсно виняткова пригода…

Фабіо виїхав з фазенди і впевнено скерував авто у напрямку Транспантанейри. Ніжний спокій і безмовність літньої ночі грубо розірвало утробне, гримке й розкотисте завивання двигуна, розбавлене пронизливим вереском коліс під час пробуксовки. Два яскравих, немов блискавки, промені списами прохромлювали незайману темряву, промацуючи хащі навкруги (одну лампу тримав Айлтон, підіймаючи її високо над дахом автомобіля, іншу — трохи нижче — фазендейро). Під днищем авто жалібно хрускало галуззя та дрібні кущі. Фабіо прудко гнав уперед і не збавляв швидкості, примудряючись одночасно слідкувати за дорогою, крутити кермо і освітлювати прожектором нетрища, що пропливали за вікном. У мене в голові зринула думка про те, що ми зараз більше скидаємося на ораву обдовбаних і п’яних панків, котрі мчать до лісу улаштувати пекельний пікнік, аніж на команду допитливих мандрівників на чолі з досвідченим бразильським натуралістом.

Незабаром ми вибрались на Транспантанейру і взяли курс на південь. Відтепер «Volkswagen» їхав значно тихше, через що в хащах обабіч дороги нам дедалі частіше вдавалося заставати нічних мешканців Пантаналу.

Щойно в конусах прожекторного світла зблискували намистинки чиїхось очей, Фабіо глушив машину, фіксував ліхтар на даху і ми роздивлялися звірюку, передаючи один одному бінокля. Засліплені полум’яним сяйвом тварини торопіли і завмирали, мов набиті ватою опудала, не знаючи, що робити далі.

Попервах нам попадалися лише зайці. Потім у затягнутих ряскою заводях почали траплятися капібари та каймани. Один раз перед самісіньким бампером, потішно задерши клешні догори, перебіг дорогу великий прісноводний краб.

Під час однієї зупинки я виявив у заростях щось темне і вельми масивне.

— Великий капібара? — спробував вгадати я.

— Ні. Це тапір, — заперечив гід.

Скориставшись біноклем, я почав розглядати тварину. Тапір був гігантським, значно більшим за найбільшого баченого напередодні капібару, однак вовтузився він у густих кущах, через що очам відкривались лиш його масивна воляча холка, розведені під кутом 120° (точно як хвостове оперення в американського винищувача F-22 «Raptor») вуха та задня частина спини. Копитний велетень, здавалося, не зауважував нас. Він спокійно наминав соковиті листки, траву та стебельця, голосно й апетитно чавкаючи. Можливо, тапір і бачив промені ліхтарів, однак вони не бацали йому просто в писок, от він і не звертав на світло жодної уваги.

Цікаво, що ззовні тапір, як і капібара, дуже схожий на свиню з коротеньким хоботом замість кирпи, хоча його найближчими родичами є кінь та носоріг. Іноді, коли тапір висовував з кущів голову і витягував уперед ніс з двома ідеально круглими ніздрями на краю, його хобот робився неймовірно схожим на коротеньку чорну двостволку — настільки пряма і гладенька була його кирпа. Я так і очікував, що він зараз напнеться і бабахне по нас дробом відразу з двох «стволів». Але сірий незграба лиш втягував носом повітря, кумедно задираючи «самопал» догори, потому раз чи два голосно пчихав і повертався до вегетаріанської трапези. А ще, щоб ви знали, на передніх ногах у тапіра по чотири копита, а на задніх — лише по три.

— Тапіри нападають на людей? — ставлю своє улюблене питання Айлтону.

— Ніколи не чув про таке. Іноді самці трапляються чималенькі, дотягуючи до 250 кг, однак навіть вони не ризикують атакувати людей. Гадаю, тапір може кинутись на людину, захищаючи своє потомство, але відразу ж дремене геть.

Знову невдача!

— На вигляд він доволі грізний… — тихенько бурчу.

Бразилець знизав плечима.

— Повторю, Максе: єдиний по-справжньому небезпечний сухопутний звір Пантаналу — це дика свиня. Точніше, не одна свиня, а стадо кабанів. Жодна інша тварина, навіть ті, які можуть напрочуд легко впоратися з людиною, не несе їй прямої загрози. Анаконди, як правило, ховаються високо на деревах. Вони не такі вже й гігантські, як про це розказується у фільмах, і не розглядають людину як потенційний харч. Ба більше, якщо змія добряче пообідала, її взагалі можна хоч копняками гецати — однаково нікого не займатиме. Каймани? То ще ті меланхоліки… Ягуар, хоч і хижак, також воліє не перетинатися з людиною. Він рідко нападає першим, звісно, якщо ти не наскочив на пораненого звіра чи на самицю, яка боронить кошенят. Тоді — бережись. Від ягуара не врятуєшся ніде: ні у воді, ні на дереві…

— А свині? — шепнув я.

— У тому то й різниця. Для них не потрібно конкретної причини. Кабани спочатку перетруть тебе на фарш, а вже потім розбиратимуться, чи надходила від тебе яка-небудь загроза чи ти просто тинявся Пантаналом і грибочки збирав…

Ми вже завернули назад, коли Айлтон помітив нові блискучі цятки праворуч, десь за метрів тридцять від машини. Дві яскраві кульки, наче краплі розжареного металу, полискували сріблом під променем потужного прожектора. Бразилець попросив Фабіо спинитися. Затим, зафіксувавши лампу, приклав до очей бінокля. Не пройшло і п’яти секунд, як Айлтон звичним декламаторським тоном представив нашу нову «здобич»:

— Сіра лисичка.

Лисиць у Пантаналі я ще не бачив, а тому, наслідуючи приклад провідника, хутко підніс бінокля до очей, спрямувавши скельця на розмиту овальну пляму світла вдалині. Попри чималу віддаль, густі зарості та довколишню непроникну темряву, я доволі непогано бачив крізь бінокль. Промінь ліхтаря окреслював щільний ряд кущів, високе гіллясте дерево і невелику каламутну заплаву. На траві, якраз у тому місці, де кущі трохи відступали від води, сиділа вухата лисичка. Пишу «вухата», оскільки характерною ознакою лисиці були саме вуха: кожне з них виявилось щонайменше у півтора рази більшим за мордочку. Тож лисеня постало у вигляді доволі кумедного видовиська: пара тоненьких ніжок, над ними застигла витягнута трикутником мордочка, а з самого верху стовбурчаться два розкішні сіруваті локатори, що надають звіряткові якогось неземного шарму.

— Викапаний Чебурашка, — прогундосив я і розтягнув рот у посмішці.

Шарик приглушено загарчав. Я не звернув уваги.

— Подивись, — я простягнув Лаврентію бінокль. — Крокодилів ми вже бачили досхочу, і ось нарешті натрапили на Чебурашку.

Мій товариш простягнув руку і підніс бінокль до очей.

Псяче харчання набирало обертів. Аби не злякати звірка, Фабіо старанно стиснув руками морду бідолашного барбоса. (Щоправда, беручи до уваги немалі габарити бразильця і крихітні розміри його собачати, вийшло так, що фазендейро цілком і повністю обхопив долонею голову дворняги. Ззовні це виглядало так, наче зі здоровенного кулака Фабіо стирчить тіло бідної псини.) Шарик щосили впирався лапами в товсті пальці й передпліччя хазяїна, вигинався всім тілом і безперервно ображено лаявся (наскільки дозволяли міцно зціплені щелепи), але вирватися ніяк не міг.

— Чого він так завівся? — питаю. — Через лисицю?

— Не думаю… — похитав головою Айлтон.

— Там… там хтось є… — раптом прошепотів Лаврентій. — Максе, по-моєму, там ягуар…

— Та ну! — не повірив я. Дімон та Алекс оживились, підсунувшись ближче.

Видерши з рук юриста бінокль, я знову прикипів поглядом до самотнього дерева вдалині. Клаповухий звірок сірої масті лишався абсолютно нерухомим, перелякано витріщившись на джерело загадкового світла. Я повільно обвів скельцями освітлену променем ділянку, уважно придивляючись до кожного листочка та гілки. Хай як я напружував зір, все одно не бачив нічого, окрім засліпленої й переляканої лисички в траві біля розлогого дерева. «Який ще в дідька ягуар?» — пронеслося в голові.

— Там нема нічого! — трохи чванливо виголосив я, і вже збирався відкласти бінокля вбік, коли несподівано усвідомив, що з савани на мене телющиться ще одна пара очей, значно більших, ніж крихітні лисячі оченята. Блискучі й об’ємні, мов бульбашки, баньки невідомого звіра палахкотіли значно вище за пантанальську лисицю, періодично зникаючи та загоряючись знову. Саме через це я не помітив їх відразу.

— Ти не міг би підняти промінь трохи вище? — негучно попрохав я Айлтона. — Здається, хтось засів на дереві… Ось так… Так і тримай.

Яскрава латка затремтіла і посунулась трохи вгору. І тоді, попри густе листя та плетеницю тонких гілок, я навдивовижу добре розрізнив зграбну плямисту кішку, котра сиділа, виструнчившись, на товстому розгалуженні дерева.

— Чорт забирай! — не стримавсь я. — Це таки справді ягуар! Там ягуар, поглянь, Айлтоне!

Шарик, наче зрозумівши мене, гірко застогнав в необ’ємному кулаку свого хазяїна. Водночас я зауважив якийсь рух на верхівці дерева. Придивившись уважніше, я нагледів, як іще один хижак, щоправда, трохи менших розмірів, чіпляючи кігтями кору, спускається до одноплемінника. У світлі лампи було чудово видно, як випинаються його лопатки і як напружуються тонкі жили м’язів під короткою й лискучою, мов целофан, плямистою шерстю.

— Бачу ще одного! — тріумфально оголосив я.

— Я ж тобі казав! — змахнув руками Лаврентій, а Саня почав нетерпляче вишарпувати бінокля з моїх долонь.

Хвилину чи дві провідник мовчки озирав великих котів, після чого обізвався португальською до напарника. Фабіо буркнув щось невиразне у відповідь. Затим бразильці швидко й вправно звершили мінянку: Айлтон передав фазендейро бінокль, а Фабіо ввіпхнув до рук натураліста знавіснілого Шарика, який весь цей час не припиняв спротиву.

Фазендейро, котрий провів півжиття у Пантаналі, знадобилося кілька секунд, аби винести вердикт:

— Це не ягуари…

— Це не ягуари, — луною повторив Айлтон.

— А хто?

— Оцелоти [43]. Кішка вельми подібна до ягуара, але значно менша за розмірами.

На відміну від усіх інших звірів та плазунів, оцелоти не заціпеніли під променями прожекторів. Не знаю, з чим це пов’язано. Можливо, у них трохи інша, більш досконала будова очей, а може, вони вже призвичаїлися до сліпучого світла, поки ми телющились на вухату лисичку. Плямисті кішки спокійно глипали на джерело загадкового сяйва, коли-не-коли перебираючись на іншу гілку, аби краще роздивитись загадковий об’єкт. Згодом один з оцелотів, зрозумівши, що нічого цікавого не відбувається, знудився, зліз із дерева і шаснув у кущі.

Часом у мене виникало оманливе відчуття, наче я сиджу вдома перед телевізором, дивлячись передачу про тварин по «National Geographic», де показують нічні зйомки посеред бразильської савани. Проте липкі подихи теплого вітру, різкуватий шум корчастих гілок, потривожених невідомим звіром, а також безперестанний шелест трави і загадкове чвакання, які долинали не тільки з «екрану», а й із боків та з-за спини, раз за разом приводили до тями, агресивно підтверджуючи: все відбувається в реальності.

— Насправді, хлопці, вам є чим пишатися, — зрештою повідав мені Айлтон. — Вам реально пощастило, адже побачити оцелота в природних умовах майже неможливо. Вони більш обережні та набагато боязкіші за ягуарів.

Зрештою провідник загнав усіх назад до машини, і ми повільно посунули по розмитій Транспантанейрі на північ. Раз за разом, відбиваючи палюче світло прожекторів, біля дороги спалахували очі чергового, застуканого зненацька мешканця нічного Пантаналу — каймана, капібари чи вгодованого зайця, — проте мене вони більше не цікавили. Враження від споглядання оцелотів виявилися настільки сильними, що я ще довго не міг вгамувати емоцій і думав тільки про рідкісних плямистих кішок, побачити яких щастить далеко не кожному.

Сафарі продовжувалось. Бразильці надумали продемонструвати, наскільки безпорадними стають крокодили, якщо добряче засліпити їх прожекторами. Обравши чималий екземпляр, який мирно куняв у траві на узбіччі і нікого не чіпав, Фабіо вискочив з мікроавтобуса і спрямував промінь акурат на морду каймана, поволі підсуваючи лампу до самої пащі. Потому з машини вибрався Айлтон і почав безсовісно торсати рептилію за хвоста — плазун навіть не смикнувся, неначе його параліч вхопив.

Переборюючи нестримне бажання і собі потягати крокодила за хвоста, я сплигнув на землю і хотів гукнути товаришів, але, встромивши голову в салон, з подивом узрів, що всі троє, заколисані ритмічною трясовицею, поснули, вклавшись покотом на задньому сидінні «Volkswagen’а». Лежали, плямкаючи, і тихенько схропували один одному на вухо. Відпустивши крокодила, Айлтон звів на мене погляд з німим запитанням. Я театрально зітхнув, склавши долоні докупи і притуливши їх до правої щоки, мовляв, сплять, мов ховрахи взимку. Бразилець стримано посміхнувся і стенув плечима.

Фабіо зрозумів нас без слів, після чого фазендейро клацнув вимикачем, погасивши лампу. Кайман мигцем очунявся і, шурхочучи по траві лускатим пузом, енергійно відповз геть. Певно, розказуватиме сьогодні своєму сімейству, як його викрадали інопланетяни. Затим, намагаючись не розбудити Дімона, Алі та Лаврентія, ми повантажилися в машину і завернули додому.

Як писав Цицерон, кожному своє…