Любов і піраньї

Розділ шостий Рибалка на піраній

Нарешті настав день, коли Айлтон, звірившись із прогнозом погоди, наказав нам готуватися до поїздки на Ріо Кларо. Прийшов час для обіцяної риболовлі на піраній!

Погода (певно, піддавшись на наші гарячі заклики та прохання) змилостивилась, люб’язно відстрочивши прихід затяжної дощової пори. З самого ранку в повітрі витали незвичні для Пантаналу свіжість та прохолода. Духота спала, небо очистилось від хмар, через що бурхлива довколишня зелень іскрилась живими яскравими фарбами. Природа пішла нам назустріч, перед самісіньким порогом літнього сезону злив подарувавши один день сухої й безхмарної бразильської «зими». Словом, усе сприяло нашим планам, і поїздка обіцяла стати легкою, вдалою і славною.

Однак… без пригод наша ватага просто не могла. Причому, вони застукали нас абсолютно зненацька, задовго до того, як я і напарники повантажилися у човен і, відштовхнувшись від вогкої та все ж твердої землі, відправилися в епохальне плавання однією з найбільших приток Ріо Парагваю…

А починалось усе статечно і злагоджено.

До обіду ми спокійно спочивали, відлежуючись у гамаках і набираючись сил перед найважливішим пантанальським походом. Я спробував збунтуватися проти безглуздої бездіяльності в такий час, коли погода, здавалося, сама закликає вирушати якомога швидше, проте Айлтон розтлумачив, що зранку піраньї не клюють, а тому пертися до полудня на Ріо Кларо немає сенсу. Відтак я влігся на гамак і взявся за книжку, незмінний атрибут справжнього мандрівника, Дімон та Саня сиділи за збитим із вогких, недбало обструганих дощок столом, що стояв неподалік від басейну Петьки, і без великої охоти різалися в покер, підставляючи спини вмитому сонцю, а Лаврентій напівлежав на лавці перед ґанком, вряди-годи вдумливо дивився вдалечінь і печально зітхав.

Я вже давно запримітив, що з найбільш породистим членом нашої кочової ватаги коїться щось недобре. Від мого пильного ока не сховався той факт, що Лаврентій з кожним днем страшно чахне і хиріє, чучвериться просто на очах, немов та квіточка, яку моя мама, поїхавши у відпустку, наказала мені підливати, а я, безперечно, і думати про неї забув. Ми пробули в Пантаналі неповних три дні, а з лиця Лаврентій став виглядати гірше, аніж на чорно-білій копії фотографії з власного паспорта.

Якийсь час я не зачіпав юриста, гадаючи, що в хлопця, певно, якісь свої проблеми, і нема чого без персонального запрошення лізти до них зі скальпелем колупатись. Я взагалі не любитель соватися до інших у душу. Судіть самі: якщо людині вельми закортить виговоритись, вона раніше чи пізніше набереться відваги і заговорить першою. А до того часу, щоби ненароком не схопити товченика в морду, краще поводитися тактовно і не набридати страждальцю з дурнуватими розпитуваннями.

Саме тому попервах я й не в’язнув до Лаврентія. Так тривало аж до третього дня, коли непомірні муки хлопця більше не можна було терпіти. Я просто не мав сил мовчки спостерігати оте мордування.

Бідолашка Лаврентій, опершись на лікоть, ледь-ледь покачувався на лаві.

— Все… — зітхнув він із виглядом сторічного старця, який відчув, що настав його час перебиратися у кращі світи.

Я не на жарт стривожився. По-перше, я відчував колосальну відповідальність за трьох «дитинчат асфальту», котрих приволік із собою у болота. Вони й так добряче натерпілися, безсумнівно, винуватячи в усьому мене (щовечора я засинав неспокійним сном, очікуючи, що протягом ночі наді мною вчинять якесь страшне звірство: намастять лице зубною пастою до самих вух, якусь ропуху в наплічник підкладуть чи, скажімо, закинуть кросівок на височенне дерево коло фазенди). Мені було страшно навіть подумати про те, чим закінчиться наша авантюра, якщо хтось із хлопців підхопить невідь-яку заморську заразу чи, не приведи Боже, когось покусає гіпертоксична комашка, після чого сіромаху роздує мов повітряну кулю перед зльотом. А по-друге, виглядав Лаврентій дійсно паршиво, наче він от-от ладнався склеїти ласти.

— Що з тобою, друже? — я звівся на гамаку, занепокоєно обстежуючи блідого й похмурого товариша.

— Все… — скрушно повторив Лаврентій, обіпнувши голову руками.

— Чувак, ти себе нормально почуваєш? По-моєму, ти геть не о’кей.

Юрист сів на лавці і повернув голову на мене.

— У мене не все гаразд… Все погано, — замогильним голосом проскиглив він. — Я почуваюся зле…

Тут уже й Дімон з Алексом, покинувши карти, підвели голови. Моє клекітливе занепокоєння хвилею перекинулося на хлопців.

— Агов, друже, — Алі піднявся з-за столу, — щось ти кепсько виглядаєш. Ану викладай, що тебе тривожить!

Лаврентій вкотре тяжко випустив повітря з легень і промурмотав:

— Я більше не можу, пацани… мені ніяк не вдається… сходити в туалет по-нормальному… «по-великому»… — він жалібно кліпнув і додав: — Уже третій день.

Під навісом застигла ніякова мовчанка. До вух доносилося лиш далеке й притлумлене хащами дзижчання цикад. Лаврентій, похнюплено нахиливши голову, вичікувально дивився на нас. Так ніби, почувши його пояснення, ми мали впасти на підлогу і заридати з відчаю.

— І через це ти так висадився? — зрештою спитав я, намагаючись дотримуватись індиферентного тону, однак глумливо скривлений рот, певно, виявляв усі мої емоції.

— Попрошу не єхидствувати! — ображено огризнувся на мене хлопець, а тоді вдумливо прорік: — Загалом, людина повинна їсти п’ять разів на день і ходити «по-великому» після кожного прийому їжі. Це в ідеалі. Через погану екологію і неправильний режим харчування дані показники практично недосяжні, а тому в нинішніх умовах чоловік вважається здоровим, якщо спорожняється… хоча б раз на день.

У мене, признаюся, відібрало мову.

— Тобто, ти хочеш, але не можеш? — уточнив Алекс, кумедно зморщивши носа.

— Ні, — захитав головою напарник, — у тому то й діло — я не хочу. Але ж… я мушу!

Врешті-решт я прийшов до тями і спробував заспокоїти Лаврентія.

— Чувак, не роби з мухи слона, — кажу. — Подумай сам: ти нещодавно переніс дванадцятигодинний трансатлантичний переліт, потрапив у зовсім іншу кліматичну зону, почав багато рухатися, а це все — стреси для організму. Мені здається, тілу потрібен якийсь час для адаптування. Твій кишково-шлунковий тракт поступово перебудовується на новий лад, може, освоюється з новим унітазом, таке, знаєш, буває, і…

— Ти за останні три дні в туалет по-нормальному ходив? — перебив мене Лара, вигнувши брову, наче Ленін і для більшого психологічного ефекту підсуваючись упритул.

— Е-е-е… Ну було разок, — застуканий зненацька зізнався я.

— Я їв стільки ж, скільки й ти. Але не ходив ні разу. Поясни: де воно все дівається?

— Утрамбовується… — промимрив я, не вигадавши нічого кращого.

— Куди втрамбовується?!. — вирячив очі юрист.

Під кінець я зрозумів, що сперечатися марно, і почалапав до Айлтона, спитати, чи в нього, бува, не завалялося де-небудь проносне.

— Hello… — ніяково буркнув я, натужно обдумуючи, як же мені озвучити таке пікантне прохання.

— Hello, — звів погляд на мене провідник. — Тобі все не сидиться? Так і кортить відправитися на Ріо Кларо щонайшвидше, еге ж?

— Мені то кортить, але я не через те до тебе прийшов. Кхе-кхе… Розумієш, у нашого Лаврентія виникла проблема. Зі здоров’ям.

Провідник мигцем посерйознішав.

— Що з ним?

— Значить так… Він, коли йде в туалет… — я не знав, як англійською буде закріп, а українсько-англійських словників на фазенді у Фабіо, зрозуміло, не було, тому довелося викручуватися, так би мовити, «підручними засобами»: -…знаєш, він хоче там робити «а’а’а», — я напнувся, імітуючи крайню ступінь фізичної напруги, — але… в нього нічого не виходить, — тут я скрушно зітхнув.

— Не виходить «а’а’а»? — зосереджено перепитав Айлтон.

— Так, — підтвердив я. — Ні на міліметр не виходить.

— Це погано…

Бразильці, насупившись, немов два хірурга під час надскладної операції на серці, пильно слухали мене. Хоча з виразу їхніх облич не було ясно, чи розуміють вони, в чому полягає Лаврентієва проблема. Переминаючись з ноги на ногу, чоловіки обмінялись між собою кількома короткими фразами португальською.

— Він їв за сніданком чорні насінини? — спитав Алвес де Лара.

— Їв, — напруживши пам’ять, згадав я.

— Багато?

— Угу…

Я, здається, вже починав кумекати, що й до чого.

— Вони закріпляють, — вдумливо і розважливо, ніскільки не змінившись на лиці, промовив Айлтон. — Дуже сильно закріпляють. Уловлюєш, про що я?

Повторювати двічі не було потреби: я все чудово розумів. Як пізніше схарактеризує дану ситуацію Алекс: «Нашого Ларіка не просто закріпило, його там, унизу, зацемєнтірувало. Намертво».

— І що тепер робити? — насилу стримуючись, щоб не зайтися реготом, поцікавився я.

— Скажи своєму товаришеві, нехай п’є багато води і… тужиться.

Тут я все ж таки не втримався і розреготався, після чого, перепросивши бразильця за турботу, посунув до бунгало — переказувати почуте Лаврентію.

Сонце перевалило зеніт, коли провідник розпорядився вирушати.

Повітря потеплішало, прогрівшись гарячими літніми променями, однак звичної задухи не було. Довкола фазенди кружляли зграйки білих метеликів, перелітаючи з одного дерева на інше. Легкий вітерець і жагуче сонце зробили своє — день нашої риболовлі став першим і, мабуть, єдиним днем за весь час мого перебування у Пантаналі, коли в повітрі над головою не кублилися голодні й нахабні москіти.

Поки мої товариші збиралися, я допоміг Фабіо перетягти до «Volkswagen’а» великого човнового двигуна і кілька пластикових весел з металевими держалками. За нами вийшов Айлтон і приніс до мікроавтобуса великий пакет з сирим м’ясом, кілька довгих ножів та з десяток вельми примітивних коротких вудок. На цьому табірні приготування завершились, я з друзями зайняли місця у салоні. Після чого відразу рушили.

Через двадцять хвилин ми перетнули буре полотно Транспантанейри і пошурували далі на схід навпростець саваною, розганяючи навсібіч кайманів та різний інший пантанальський дріб’язок.

Через чверть години Фабіо загальмував на продовгуватій галявині. Із трьох сторін її оточувала стіна худих, але високих дерев, ближче до землі щільно закутаних кущами. З четвертого боку частина полого опускалася до річкової заплави, що глибоко врізалася в берег.

Біля берега затоки вода майже не рухалася, через що поверхню бухти затягував щільний килим жовто-зеленої ряски та водяних рослин, однак ближче до середини ріки проходила доволі потужна течія. Протилежний берег, вкритий щедрою неприступною рослинністю, знаходився на відстані сотні метрів. Окремі дерева, неначе через тисняву в хащах, росли просто над водою, практично горизонтально до землі, тяжко звісивши врунисте віття у воду. То була Ріо Кларо.

Неподалік від того місця, де Фабіо залишив машину, лежав, ретельно замаскований у кущах, металевий човен. Поки бразильці розчищали простецький плавзасіб від корчів та трави, я попросив Саню сфотографувати мене на тлі затоки. Вручивши напарникові камеру, безтурботно зійшов до води і присів. В ту ж мить Айлтон відірвався від човна і окликнув:

— Хлопці, обережніше! — і тицьнув пальцем кудись мені за спину.

Стараючись не дуже смикатись, я обернувся. Переді мною простягалась нерухома і, на перший погляд, абсолютно безпечна ковдра із зелені. Нічого підозрілого я не помітив.

— Ну? — запитально протягнув я.

— Дивись уважніше.

Напруживши зір, я зненацька помітив пару доскіпливих крокодилячих очей на відстані трьох метрів від того місця, де я щойно мостив задницю. Трохи далі відсвічувала свинцевим полиском ще одна пара очисьок. А потім я побачив ще, ще і ще. Звідусіль, замаскувавшись ряскою, листочками та річковими ліанами, на мене з цікавістю поглипував цілий виводок кайманів. Я позадкував, але водночас не зміг стримати посмішки: закутані водоростями крокодили нагадали мені вовка з мультфільму про Червону Шапочку, котрий з’їв бабусю, після чого, натягнувши на себе чепчик постраждалої, почав видавати себе за стареньку.

— Вони хотіли напасти на мене? — швидко пролепетав я.

— Не думаю, — реготнувши, остудив мене Айлтон. — Просто я боявся, що ще трохи і ти всядешся на одного з крокодилів. А це було б щонайменше невиховано. Сумніваюсь, що плазуни пробачили б тобі таку безпардонну витівку.

Невдовзі бразильці завершили з усі фінальниі приготування. Мотор закріпили у задній частині човна, весла поклали під бортами, в металевий герметичний ящик, який одночасно слугував човновою лавою, начерпали води (в нього, пояснив Айлтон, ми складатимемо спійманих зубастиків), насамкінець провідник приволік з мікроавтобуса м’ясо, ножі, запасні гачки та вудки. Сяючи перманентною посмішкою, Фабіо відштовхнувся ногою від берега, затим кількома вправними змахами весла вивів човен на середину річки. Остаточно звільнившись від ряски, фазендейро завів двигун. Мотор слухняно відгукнувся — загарчав, плоскодонка смикнулась, а тоді, задерши носа, помчала уперед, розкидаючись з-під бортів сріблястими бризками і тягнучи за собою паралельні хвости хвиль.

Поки ми пливли центром річки, Айлтон ненав’язливо розповідав про довколишні місця.

— Під час сезону дощів, а він триває від листопада до березня, річки виходять з берегів, заливаючи весь низинний Пантанал, — розказував гід, покриваючи скиглення мотора. — Тоді формуються так звані cordilheiras, острівки рослинності, що стирчать над водою. Переважно — це верхівки найбільших дерев. Біля них збирається чимало цікавих тварин та птахів. В цих місцях дощі тільки починаються, зате Ріо Кларо вже почала приймати воду з гір і поволі напинатись.

Я на хвильку перестав слухати провідника і підвів голову. Річка поступово змінювалася, перетворюючись на широченну лагуну. Береги розбігались, залишаючи нас посеред безмірного світло-коричневого плеса. Течія сповільнилась, а згодом узагалі, здається, припинилась — Ріо Кларо розповзлася, перетворившись на безбережне озеро. Я крутив головою навсібіч, однак ніде не бачив твердої землі; лиш розкидисті гіллясті cordilheiras, обліплені зграями розмаїтих пташок, то там, то сям висувались із води. Водний простір стелився скільки сягав погляд, безцеремонно вриваючись в зелені хащі, просочуючись і гублячись у них.

— Як високо підіймається вода під час паводків? — цікавлюся.

— Найстрашніші дощі припадають на лютий та березень. У цей час усі дороги розмиває вщерть, і піші мандрівки стають неможливими. Вода підіймається на 3 метри від звичного рівня, іноді навіть більше. Кожної декади повені набувають катастрофічних масштабів, забираючи життя як тварин, так і людей. До речі, коли іспанці вперше дісталися до цих місць (а першими тут були саме іспанці, а не португальці), вони подумали, що Пантанал — це море. Конкістадори просто не могли припустити, що така колосальна маса води не з’єднується на сході з океаном.

— Ого… — я не зміг стримати здивування.

— Ще тиждень, і ви не впізнаєте тутешніх місць, хлопці, — доказав наш гід. — Вода заллє все навкруги. Ви останні, кого я цього сезону веду в Пантанал. Поновити поїздки можна буде лише наприкінці березня.

— Я так розумію, що повінь перетворює Пантанал на справжнісіньке пекло, — бовкнув я.

Айлтон знову всміхнувся і заперечно мотнув головою:

— Це пекло для людей, але не для тварин. Незмірні сезонні повені, безперечно, роблять це місце непридатним для комфортного проживання, зате кожна така повідь забезпечує харчем тисячі і тисячі представників дикої природи і постачає багатющий ґрунт для рослинності. Повеневі води підживлюють землю, яка без цього була б надто бідною, глибока вода аж кишить рибою, а затоки та cordilheiras формують прекрасні еко-ніші для багатьох звірів та птахів. Під час засухи вода сходить, і савана вкривається свіжою, густою травою.

Якоїсь миті Айлтон подав знак своєму напарнику, підкоряючись якому, Фабіо різко спрямував човен до правого берега. Точніше не до берега, а до корчуватої стіни з гілля та листя, котра стирчала просто із води, оскільки землі — у прямому значенні цього слова — навколо видно не було.

Коли до галуззя лишалося три-чотири метри, фазендейро вирівняв плоскодонку, втримуючи її паралельно до лінії корчів, а тоді вимкнув двигун. Хвилину чи дві ми ковзали по воді за інерцією. Лиш зрідка Фабіо, стараючись не плюскати, опускав весло у мутно-коричневу воду, аби тримати човен на однаковій відстані від гілляччя, яке тягнулось до сонця з глибин «розповнілої» Ріо Кларо. Зрештою шлюпка остаточно спинилася, ледь-ледь покочуючись на воді.

— Спробуємо тут, — мовив Айлтон, витягуючи з сумки чималий шматок яловичини.

Натураліст відібрав у Фабіо весло і, вклавши його на борти поперек плоскодонки, заходився прямо на лопаті весла нарізати м’ясо невеликими шматками.

— Мушу попередити, хлопці, що я не гарантую вам феєричної риболовлі, — відірвавшись на секунду, зазначив Айлтон; з його ножа стікала кров — важкі брунатні краплі тихо розбивались об плоске днище човна. — Під час сезону дощів у піраній досхочу різної їжі, тому вони можуть мляво реагувати на нашу наживку.

Загрібши долонею м’ясні обрізки з весла, провідник пожбурив їх у воду.

— Тобто, може бути таке, що зубастики взагалі не клюватимуть? — насторожився я.

— Клюватимуть, — заспокоїв мене провідник, — але не так бурхливо, як під час засухи — тоді вони аж навісніють від голоднечі, стають страшенно агресивними. Багато водойм пересихає, хижакам не вистачає їжі, от вони й дзьобають усе, що рухається у воді.

— Тоді для чого ти накремсав стільки м’ясця? — я витягнув шию, вказавши підборіддям на чималеньку гірку дрібних шматків яловичини, загальна вага яких, либонь, перевищувала три кілограми.

Айлтон зиркнув на мене вбивчим поглядом, як на салагу, який не знає, з якого боку заряджати гармату.

— Якщо піраньї все ж «розгуляються», цієї купки не вистачить і на чверть години.

Затим бразилець розмотав найдовшу вудку і зачав неспішно нанизувати один з куснів на гачок. Лиш тоді я звернув увагу на те, що замість тонкої прозорої лески всі вудилища обладнані звичайнісінькими мотузками і шнурами; ні поплавків, ні спінінгових механізмів. За грузила правили самі гачки — криві, товсті і масивні, — дивлячись на які складалося враження, що ми збираємось ловити тигрових акул, а не двадцятисантиметрових рибинок.

— А в інші періоди вони небезпечні? Я маю на увазі для людей, — натужно мовив я.

— Піраньї?

— Ага.

— Залежно від ситуації тут усе може бути небезпечним, — розпливчасто відповів гід. — Спитай он у Фабіо. Йому є що повідати, особливо про перегін великих стад через річку, коли скотарям доводиться вибирати найстаршу і найслабкішу корову, робити на нещасній тварині безліч порізів ножем, після чого заганяти у воду нижче по течії. Приваблені запахом крові, піраньї кидаються на жертву. А тим часом решта стада спокійно перебирається на інший берег через брід, що розташований вище по течії.

Не припиняючи говорити, Айлтон замахнувся вудилищем над головою і закинув наживку якдалі від човна. Шматок яловичини, начеплений на великий гачок, миттєво зник під водою…

Далі все відбулося настільки швидко, що я навіть рота роззяпити не встиг. Не минуло й двох секунд, як гачок щось різко і брутально смикнуло (це було помітно по тому, як напружилося передпліччя провідника, а також по тому, як, натягнувшись, дзиґнула шворка, що правила йому за леску). А тоді — р-р-раз! — бразилець шарпонув руку вгору, і з надр Ріо Кларо в повітря злетів сріблястий злиток завдовжки з людську долоню. Коли ж я розтулив від несподіванки рота, перламутрова піранья з огидно вишкіреною пащекою, міцно тримаючись на гачку, шалено скакала по днищу плоскодонки, примушуючи мене й моїх товаришів поспішно відступити на ют.

Притиснувши рибину однією рукою, Айлтон іншою схопив її, міцно стикаючи пальці під зябрами лускатого живоїда. Піранья час від часу рвучко смикалася, пробуючи звільнитись. Відчувалося, що попри невеликі розміри, зубастик є напрочуд сильним створінням. Потому провідник витягнув з носа піраньї гачка і відклав вудку вбік. Не випускаючи хижачку, хлопець іншою рукою вхопив поцяткованого іржею ножа і, відтягнувши нижню губу вниз, продемонстрував нам зуби рибини. Стовпившись коло нього, ми схилилися над мокрим і лискучим зубастиком.

Нижня щелепа на кілька міліметрів виступала перед верхньою, що надавало рибині напрочуд агресивного виду. На обох щелепах виступали рівні ряди ідеально білих трикутних зубів, гостріших за лезо бритви. Однак найбільше мене приголомшили не зуби і щелепи, а очі піраньї. Чорні, мутні, ледь випуклі — вони справляли неприємне враження. Очі піраньї були хижі та злі.

Ви ніколи не задумувались над тим, що очі у більшості риб та земноводних не виражають жодних емоцій? Це наче очі сліпців — холодні, закостенілі, незворушні. Бозна-чому вони нагадують мені зайвий елемент, випадково залишений еволюцією на риб’ячому тілі. Навіть акула, коли стулить натикану зубами пащу, виглядає цілком безневинним, можна навіть сказати, симпатичним створіннячком.

Зовсім інші очі у піраньї. У них є смисл. Каламутна чорнота випромінює щось більше, аніж банальні тваринячі інстинкти. Це очі холоднокровного безжального звіра, цілком свідомого і впевненого у своїй смертоносній силі, істоти, якій невідомий панічний страх жертви, істоти, котру переповнює лють, нестримна жага крові, притаманні досконалому хижаку. Навіть витягнута на повітря, у цілком ворожому для себе середовищі, з продірявленим ротом, позбавлена можливості рухатися, піранья люто клацала щелепами, з останніх сил намагаючись укусити ворога.

— Будьте обережні, знімаючи рибину з гачка, — перервав мої роздуми Айлтон, тим самим він дав сигнал до початку риболовного шабашу.

Ще кілька секунд наша четвірка, мов паралізована, витріщалася на холодну ікласту рибину. А тоді почалось. То був, певно, єдиний момент за весь час, проведений у Пантаналі, коли очі моїх супутників палали таким азартом і звірячим запалом.

— Ого! Оце то крутяк, Максе! Скажи? — горлав Саня.

— Я теж так хочу! Мерщій дайте мені вудку! — нетерпляче репетував Дімон.

Навіть Лаврентій забув усі свої фатальні болячки і, скинувши з себе похмуру дрімоту, висунув свіжу пропозицію:

— А давайте… давайте, хто перший зловить піранью! Га?! — кричав юрист, незграбно похитуючись посеред човна.

— Давай!… Максе, ану подай мені м’ясо, будь ласка…

Набравши у жменю кільканадцять шматків яловичини, я передав їх на ют, де розпаленілі хлопці вже розхапали вудки. Нашвидку розділивши між собою кусні соковитого м’яса, мої товариші взялися похапливо нанизувати наживку. Я не відставав від них.

За мить гачки полетіли у воду. Однак попервах нам не дуже щастило. Як і у випадку з Айлтоном, зубастики миттєво накинулися на м’ясо, хоча ще добрих п’ять хвилин нам не вдавалося підчепити і затягти до човна жодної піраньї. Кілька разів линви рвучко натягувались, але хижачки щоразу встигали зриватися з гачка ще до того, як ми витягали їх на поверхню. Скидалося на те, наче ми від нічого робити годуємо піраній свіжою яловичиною.

Та ось смуга невдач припинилась. Першому витягти сріблясту рибину з води пощастило Дмитрові. За n-им разом хлопець вдало закинув наживку — леску відразу повело, після чого Дімон звичним рухом затятого рибалки легенько підсік жертву. Линва продовжувала пересіпуватись, що безсумнівно засвідчувало: піранья міцно сіла на гачок. Дмитро різко задер руку вгору, одним махом висмикнувши лускатого хижака з води. Щоправда, через хвилювання та напругу хлопець трохи перестарався і не розрахував сили ривка. Впольований зубастик ракетою злетів у повітря, перемайнув через корму плоскодонки (я, Айлтон та Фабіо завбачливо попригинали голови) і ляпнув назад у воду ліворуч від човна.

— Йопересете! — сказав Дімон і скочив на ноги, небезпечно похиливши плоскодонку. Вудка вигиналась дугою, позначаючи, що піранья все ще на гачку.

Лаврентій та Алекс, не соромлячись, напустилися на друзяку, картаючи його за надмірне застосування сили. Дімон, на щастя, узяв себе в руки і на волання товаришів не зважав. Обережно підвівши рибину, яка люто колотилася на гачку, до борту, він за другим разом легким майстерним посмиком закинув її до човна.

Піранья виявилась просто гігантською, чи не вдвічі більшою за ту, котру впіймав Айлтон, і мала якийсь дивний фіолетовий відтінок, темніший біля голови і світліший ближче до хвоста. Не закриваючи озброєної смертоносними зубами пащі, вона раз за разом вигиналася і лунко ударяла хвостом об металеве днище, підлітаючи на 30-40 сантиметрів у повітря. Саня, Ларік і навіть Дімон, герой даного епізоду, знічено відсунулися до корми, тримаючись поодалік від хижачки.

Клята піранья скакала човном, наближаючись до мене. Я сидів на середній лавці, не ризикуючи переходити на корму. Я нутром відчував, що варто мені хоч на дециметр відсунутися назад, човен може втратити рівновагу і перекинутися. Надто багато народу — Дімон, Алі та Лаврентій — згуртувалося в кормовій частині плавзасобу. Один необережний рух, і всі ми шубовснемо у воду. А це вже, як то кажуть, ні разу не смішно.

Після одного зі стрибків піранья опинилась прямісінько біля мене. Набравши у груди побільше повітря, я незграбно відхилився, змістивши центр мас якомога ближче до носа човна, і наступив на неї ногою. Чорна підошва китайського кеда ковзала по слизькій лусці, мені доводилося щосили напружувати м’язи, аби рибина не шаснула з-під ноги.

— Знімай з гачка! — випалив Саня, втелющившись у мене виряченими очима. — Сам її знімай, — повторив він, тим самим повідомляючи, що ані у нього, ані в Дімона немає бажання стягувати піранью.

Я перевів розгублений погляд на провідника, мовчки просячи підтримку. Айлтон та Фабіо стояли на носі, намагаючись утримати рівновагу розхитаного суденця.

— Бачив, як я її тримав? — трохи напружено відповів на мій позирк бразилець. — Просунь пальці під зябра і міцно стисни її. Тоді піранья не зможе вирватись.

Я слухняно заштовхав великий та вказівний пальці під укриті прозорим слизом зябра. Намацавши з обох боків тверду кістку, напружив долоню і… зняв ногу з хижачки. Рибина кілька разів шарпнулася, але залишилась у моїй руці — міцний хвіст більше не знаходив опори.

Мабуть, добрих півхвилини я дивився на вишкірену пащу, тупий, скошений лоб і випуклі очі, сповнені лютої ненависті, ніяк не вірячи, що тримаю в руках живу піранью — кровожерливого монстра, грозу більшості прісноводних водойм Бразилії! І тільки тоді, коли Айлтон наче ненароком торкнувся мого ліктя, вивівши мене із задуми, я витягнув з її губи гачок.

Після рибини, впійманої Дмитром, нас, як то кажуть, поперло. Другим зловив піранью Лаврентій. Згодом настав і мій час порадіти: я витягнув з води свою першу зубасту здобич — тлусту й масивну, як і у Дімона. Потому ми просто не встигали нанизувати м’ясо на гачки. Одна за одною рибини заковтували приманку і потрапляли в наш човен.

Саня, Дімон та Лаврентій так і не наважилися самостійно знімати впольовану здобич з гачків. Натомість вони перекидали піраній мені, після чого я діяв за напрацьованою схемою: наступав на хижачку ногою, просовував пальці під зябра і обережно витягував гачок.

Айлтон, зрозуміло, більше не рибалив. Лиш іноді він опускав у воду весло і обережно гріб, відводячи човен від берега, куди його постійно зносила квола течія.

Протягом наступних півгодини ми зловили більше двох десятків піраній, котрих поскидали у завчасно заготовлений бокс із нержавіючої сталі посередині плоскодонки. А потім… забава несподівано урвалася. Причина була напрочуд банальною: у нас просто закінчилося м’ясо.

Все припинилось настільки раптово і неочікувано, що якийсь час ми просто не могли втямити, що, в дідька, сталося, ошаліло нишпорячи очима у пошуках свіжих шматків яловичини. Але м’яса більше не було. Відповідаючи на наші похмурі запитальні погляди, Фабіо за звичкою посміхався і розводив руками.

Тим часом вода навколо човна аж кипіла від розтривожених рибин, котрі чекали нової поживи. Роз’ятрені запахом крові, вони не збиралися плисти геть. На жаль, ми більше не мали чого їм запропонувати, окрім… Несподівана здогадка пронеслась моїм мозком. Це було неймовірно, але…

— Піраньї клюватимуть на… піраній? — запитав я, скоса дивлячись на гіда.

Замість відповіді Айлтон опустив руку в металевий ящик з уловом і витягнув звідти найменшу рибину. Затим, тим самим ножем, яким він нещодавно різав яловичину, провідник розрубав хижачку на декілька невеликих частин. З білого пружного м’яса майже не сочилася кров.

Збуджені і схвильовані, ми швидко розхапали нову наживку, і через кілька секунд риболовля розгорілась із новою силою. Однак цього разу ми ловили піраній на м’ясо їхніх же родичок! Десь у глибині мого мозку жевріла надія, що хижачки погребують своячками, однак на ділі нічого не змінилося. Вже зовсім скоро нові піраньї одна за одною полетіли у човен. Я відбирав серед них найслабшу і передавав провідникові, котрий мовчки кремсав обрану жертву на шматки, які невдовзі повертав мені. Потому ми наживлювали риб’яче м’ясо на гачки, запускали їх у воду, проводжаючи осклянілими від шалу очима, і розв’язували новий виток жорстоких піранячих ловів.

На якомусь етапі Айлтон розсудив, що з нас досить, і вирішив припинити цю пекельну рекурсію.

— Enough is enough, — владно мовив він.

Спітнілі та захекані, ми завмерли, поопускавши вудилища у воду. Дивились на провідника ображеними і, певно, дещо погрозливими поглядами наркоманів, у яких відібрали ганджубас, оскільки бразилець членороздільно повторив:

— Я кажу, досить! У нас ще є чим сьогодні зайнятись.

Лиш після цього я і товариші опустилися на лави і почали знехотя змотувати вудки.

— Максе, це був мега крутяк, — прошепотів Дімон, прицмокнувши від насолоди язиком.

— Я знаю, — прохрипів я у відповідь.

У нашому боксі всередині човна брьохалося три десятки піраній.

Ми неквапом пливли далі, не вмикаючи двигуна, щоб не лякати диких мешканців Пантаналу. Шестеро чоловік на невеликому човні посеред нетрищ, які аж кишіли дикими мешканцями. За бортом пропливали казкові пейзажі, котрі, якби не повсякчасна задуха та армії комарів, могли б стати раєм на землі.

Перед очима стояли ще зовсім свіжі епізоди нещодавнього полювання на піраній. У мене по шкірі пробігали дрижаки, коли я пригадував кілька моментів, під час яких наше плоскодонне суденце, здавалося, от-от перекинеться сторчака. Задумавшись над цим, я глипнув на провідника і несміливо почав:

— Айлтоне, я тут хотів спитати… хм… що буде, коли раптом наш човен перевернеться? Що нам тоді робити?

Натураліст неспішно повернув голову і окинув мене незворушним поглядом.

— Тоді доведеться плисти до берега, — спокійно мовив бразилець. — Ви ж плавати умієте?

— Ми то вміємо, але…

Я примружився, оцінюючи відстань від човна до прогалини в кучугурі дерев, єдиного місця, де можна було б вишкрябатися на берег. Далеко. Достобіса далеко!

— Але як далеко ми зможемо проплисти?

Бразилець стенув плечима, наче не розумів, про що я запитую:

— Це залежить від того, хто як плаває. Але ти не переймайся, все буде добре.

«Ага, — подумав я, — добре! Принаймні піраньї точно залишаться задоволеними…».

Незабаром я надумав змінити тему розмови:

— Чуєш, Айлтоне, — кажу, — ти не міг би сфотографувати мене з піраньєю в руках?

Думаю, хай буде на пам’ять онукам.

— Так, звісно!

Я обережно опустив руку в металеву коробку зі спійманими хижачками і вибрав собі найагресивнішу з виду рибину. Ну, щоб на фотографії все виглядало по-серйозному. Затим, старанно здавивши під зябрами горло піраньї, передав бразильцю камеру, а сам умостився на лавці і розташував грізного зубастика акурат перед собою, тримаючи рибину на зігнутій руці. Айлтон заходився робити фото під різними ракурсами.

Піранья наш спільний міні-фотосет не дуже вподобала — риба безперестану пручалася, загрозливо випинаючи нижню щелепу. Навіть цупко стискаючи хижачку між вказівним та великим пальцями, я відчував, як п’ятнадцять сантиметрів слизької плоті не піддаються, несамовито звиваючись і вигинаючись у руці.

Певна річ, моя ідея припала до смаку моїм товаришам. По черзі Дімон та Алекс схилялися над боксом з піраньями, після чого, несміливо вибравши рибину, чекали, поки Айлтон кілька разів клацне фотоапаратом. Потому, щойно провідник кидав недбале «о’кей», повідомляючи, що знімки вдалися на славу, хлопці жбурляли піраній назад у скриню, так наче вони пекли їхні долоні вогнем.

Незабаром настала черга Лаврентія. Надивившись на те, як його браві компаньйони увіковічують себе разом із найстрашнішим хижаком підводного світу, хлопець захотів і собі кілька фотографій на пам’ять. Зблискуючи широко розкритими очиськами, він напнув на ніс темні окуляри, поправив обмальовану рожевими квіточками сорочку, котра більше змахувала на піжаму, і нерішуче потягнувся рукою за лускатою напарницею для незабутньої фотосесії.

Вже тоді, спостерігши, як Ларік намагається витягти піранью за хвоста (рибина повсякчас вивільнялась і шубовстала в чорноту ящика), я був подумав, що, поки не пізно, краще відговорити юриста від безпосереднього контакту з хижачками. Що не кажіть, людина три дні не какала, сильно переживала, хвилювалась… Хоча, чесно кажучи, я не за Лаврентія тривожився. Більше непокоївся через інше: піранья, котра випорсне з рук у невдалий момент, здатна затіяти просто-таки шикарну паніку серед пасажирів нашого човна, що за певних умов може призвести до перевертання плавзасобу. На превеликий жаль, щойно ця слушна думка зародилася у голові, мою увагу відволікла чудернацька водоплавна птаха, котра, не страхаючись крокодилів, брьохалася попід стіною очерету, що тяглася вздовж розмитого й хисткого берега Ріо Кларо. Тож я на хвильку відвернув голову вбік.

Далі все відбулося навдивовижу швидко.

— Єсть! — радісно дзявкнув юрист.

— Оу-кей, — розтягнуто вимовив Айлтон, почавши цокотати фотоапаратом.

Затим клацання урвалося, натомість від провідника пролунало напружене:

— Обережно! Тримай її міцніше, вона може…

А потім зовсім тихе, але якесь убивчо розпучливе:

— Ой… — слідом за яким щось ляпнулося на дно суденця.

Ойкав, зрозуміло, Лаврентій. Падала піранья.

Прудко обернувшись, я побачив, що піранья б’ється і гицає на денці плоскодонки, а з передньої фаланги вказівного пальця мого породистого напарника тонкою цівкою дзюрить кров. Не знаю, що він намагався зробити — почухати піранью «за вушком», чи відкопилити їй губу, щоби на фото ліпше зуби проглядалися, однак рибина видерлася і хапнула хлопця за палець, відкусивши чималий м’якуш із вказівного перста. Лаврентій розгублено витріщався то на мене, то на гіда, то на погризений закривавлений палець, і мовчав, хоча вигляд у нього був такий, наче йому щонайменше відірвало руку по лікоть.

— Господи, чуваки, мене вкусила піранья! — зрештою пролопотів перспективний київський юрист. — Я… я в шоці!

— Я бачу, — стримано і якось відсторонено, наче у гіпнотичному трансі, зауважив Алекс.

— У тебе кров! — таємниче прогугнявив Дімон.

Хлопці немов заціпеніли.

Що більше крові виливалося з постраждалого в строкатій рожево-бежевій «піжамі», тим голоснішим ставало волання. За кілька хвилин він уже горлопанив на весь Пантанал.

— Господи, нам треба негайно їхати назад у Куйябу!!! — кричав Лаврентій.

Моїх п’яти років, проведених у вищому навчальному закладі, та трьох років в аспірантурі не вистачило для того, щоб зрозуміти, з якого дива ми повинні зараз пертися за двісті кілометрів у Куйябу.

— Чого це? — питаю.

— А-а-а!!! Ти що, не розумієш, Максе?! Придурюєшся? Мене зараз вхопить правець! Тут точно якась інфекція у воді водиться!

— Та нема тут нічого, — пробую заперечити. — Ця вода, либонь, чистіша за ту, що ллється з крана у тебе вдома.

— Звідки ти знаєш? А може… може, в слині піраньї є смертоносні мікроби?! — не вгавав перспективний київський юрист, водночас заляпуючи човен своєю кров’ю.

Особисто я був майже певен у протилежному, та все ж для більшої переконливості уточнив у Айлтона:

— Does a piranha have saliva? [44] — а тоді, отримавши заперечну відповідь, проказав: — Чувак, у піраній немає слини.

— Але у мене може початися гангрена!!! — репетував Ларік.

Покопирсавшись у рюкзаку, я дістав з аптечки трохи бинта і невелику упаковку з ватою. Передав усе товаришу.

— Перев’яжи, — кажу, — і забудь. Нічого з тобою не станеться.

Трохи ображений відсутністю належного співчуття, Лаврентій насупився. Але бинт узяв. Затим, тихенько приговорюючи: «Здуріти можна, мене покусала піранья!» — почав акуратно намотувати його на поранений палець.

Він витратив увесь бинт, що я йому дав. До останнього сантиметра! Через що замотаний палець здалеку нагадував невелику авіаційну бомбу, обгорнуту марлею.

— Якщо мене схопить правець, це буде на вашій совісті… — сердито бурчав юрист.

Хлопці підсміювались над ним і дружньо плескали по плечі. Втім, дивлячись на Лаврентія, можна було подумати, що він готовий сконати, аби тільки допекти нам і відомстити за холодну байдужість.

— От як вас покусають піраньї, побачимо, якої тоді заспіваєте…

Якщо ви були в Пантаналі і не рибалили на піраній, вважайте, що ви не були в Пантаналі.