Людина без властивостей. Том III

Annotation

У літературі ім’я австрійця Роберта Музіля (1880-1942) стоїть в одному ряду з іменами француза Марселя Пруста, ірландця Джеймса Джойса, американця Вільяма Фолкнера й інших таких вершин світової класики й новаторів прози. Роман «Людина без властивостей», який автор писав усе своє життя і який тепер перекладено понад тридцятьма мовами світу, дає широку панораму життя Австрії й усієї Європи напередодні Першої світової війни, малює картину – нерідко ґротесково-сатиричну – суспільних розчарувань і моральних пошуків у тогочасних реаліях.

Роберт Музіль

Книга друга

Частина третя

1. Забута сестра

2. Довіра

3. Ранок у жалобному будинку

4. «Мав я колись товариша…»

5. Вони чинять несправедливо

6. Старий добродій нарешті знаходить спокій

7. Від Клариси надходить лист

8. Сім’я вдвох

9. Аґата, коли вона не може розмовляти з Ульріхом

10. Відвідини шведського земляного укріплення

11. Святі бесіди. Початок

12. Святі бесіди. Мінливе продовження

13. Ульріх повертається, і Генерал доповідає йому

14. Новеньке у Вальтера з Кларисою.

15. Заповіт

16. Зустріч із Діотиминим чоловіком-дипломатом

17. Діотима взялася за інше чтиво

18. Моралістові важко дається написати листа

19. Гайда до Моосбруґера!

20. Граф Ляйнсдорф бере під сумніви

21. Кинь усе, що маєш, у вогонь — аж до черевиків

22. Від критики Конятовського на теорему

23. Бонадея, або Повернення

24. Аґата вже справді тут

25. Сіамські близнюки

26. Весна в городі

27. Невдовзі Генерал Штум

28. Надміру веселощів

29. Професор Гаґауер береться за перо

30. Опісля Ульріх з Аґатою шукають причину

31. Аґата хоче накласти на себе руки і знайомиться

32. Тим часом ґенерал привозить Ульріха

33. Божевільні вітають Кларису

34. Назріває велика подія. Граф Ляйнсдорф і річка Інн

35. Назріває велика подія.

36. Назріває велика подія.

37. Порівняння

38. Назріває велика подія. Але ніхто цього не помічає

З опублікованого посмертно

39. Після знайомства

40. Доброчинець

41. Брат і сестра другого ранку

42. Небесною драбиною до чужої оселі

43. Доброчинець і ледащо.

44. Серйозна розмова

45. Починається низка дивовижних подій

46. Місячне сяйво вдень

47. У світі людей

48. Погляди на значуще й початок розмови про це

49. Розмови про кохання

50. Труднощі там, де їх не шукають

51. Кохати не просто

52. Подих літнього дня

notes

1

2

3

4

5

6

7

8

9

10

11

Роберт Музіль

ЛЮДИНА БЕЗ ВЛАСТИВОСТЕЙ III.

Книга друга

Частина третя

До Тисячолітнього царства (Злочинці)

1. Забута сестра

Коли надвечір того самого дня Ульріх приїхав до…* і вийшов з вокзалу, його очам відкрився широкий, схожий на мілку улоговину майдан, який в обидва боки розтікався вулицями, й картина ця ледве не боляче вразила його пам’ять; так буває в місцях, що їх ти вже не раз бачив і завжди забував.

«Запевняю вас, доходи скоротилися на двадцять відсотків, а життя на двадцять відсотків подорожчало; виходить — сорок відсотків!» — «А я вас запевняю, що шестиденні перегони — це подія, яка єднає народи!» Голоси ці лунали тепер у його вухах; то були голоси купе. Потім він досить виразно почув, як хтось сказав: «І все ж таки опера для мене — понад усе!» — «У вас це, либонь, — наче спорт?» — «Ні, захоплення». Він схилив набік голову, так ніби хотів витрусити з вуха воду. У потягу було повно людей, а їхати довелося довго; краплі спільної розмови, що просочилися в нього за всю дорогу, витікали назад. Серед радісного пожвавлення й поспіху, з яким прибулий натовп гунув з вокзальних дверей, наче з гирла труби, у майданний спокій, Ульріх перечекав, поки цей потік розпався на окремі краплини, і тепер стояв у вакуумній тиші, що настає вслід за гамором. І одночасно з неспокоєм у вухах, викликаним такою обстановкою, завважив незвичний спокій перед очима. Усе видиме мало в цьому спокої чіткіші обриси, ніж будь-де, й коли він сягнув поглядом через майдан, то в другому його кінці цілком звичайні віконні рами на тлі блідого блиску шибок чорніли у вечірньому світлі так, немовби то були хрести Голгофи. І все, що на вулицях рухалося, відділялося від того, що на них позастигало, не так, як це буває в дуже великих містах. Те, що ворушилося, й те, що стояло на місці, тут вочевидь мало досить простору, щоб розширювати свою значущість. Ульріх звертав на це увагу, як то буває після розлуки, з певною цікавістю розглядаючи велике провінційне місто, де минуло кілька коротких, але малоприємних періодів його життя. У самій природі цього міста було, як він добре знав, щось безрідно-колоніальне. Одна з прадавніх гілок німецького бюргерства, яка кілька сторіч тому потрапила на слов’янську землю, тут захиріла, й тепер про неї нагадувало мало що, крім небагатьох церков та прізвищ; і від колишньої резиденції земського зібрання, чим це місто стало згодом, також не лишилося майже нічого, крім мальовничого палацу, який ще зберігся; але в добу абсолютного правління на цю минувшину осіло щільне напластування імператорського намісництва з його центральними представництвами в провінції, народними школами старшого ступеня й вищими школами, з казармами, судами, в’язницями, резиденцією єпископа, танцювальною залою, театром і всіма причетними до всього цього людьми, а також із торговцями й ремісниками, яких ті люди за собою привели, внаслідок чого врешті розвинулася ще й промисловість, бо вслід за тими першими й другими прийшли й підприємці, чиї заводи й фабрики, стіна до стіни, заповнили передмістя і за наступних поколінь впливали на долю цього куточка землі дужче, ніж будь-що. Це місто мало історію, мало воно й власне обличчя, але на ньому очі не пасували до рота, а підборіддя — до волосся на голові, і все тут було позначене слідами бурхливого, але внутрішньо порожнього життя. Можливо, за якихось виняткових особистих обставин усе це справляло благодатний вплив на щось надзвичайне й незвичне.

Щоб висловитись якомога лаконічніше й бездоганніше, можна сказати: Ульріх відчував якусь «порожнечу душевного наповнення», де людина губиться так, що в неї починає нестримно буяти уява. У кишені в нього лежала дивна телеграма від батька, й Ульріх знав її напам’ять. «Даю тобі знати про свою смерть» — велів сповістити йому старий добродій (чи краще сказати «сповіщав»? Адже саме на це вказував і підпис: «Твій батько»). Його превосходительство, дійсний таємний радник у серйозні хвилини ніколи не жартував; таке химерне формулювання було збіса логічне, адже звістку готував синові він сам, коли, очікуючи власної смерти, писав чи диктував цей текст, воліючи, аби створений у такий спосіб папір набрав чинности тієї миті, коли він випустить дух. Точніше змалювати ситуацію, мабуть, і не можна було, й усе ж від цього дійства, де сучасне намагалося заволодіти майбутнім, дожити до якого вже не могло, відгонило лиховісним трупним духом злісно зітлілої волі!

Розмірковуючи про цей вчинок, що за якоюсь асоціацією нагадував йому просто-таки вмисне неврівноважену вдачу невеличких містечок, Ульріх не без тривоги подумав про свою заміжню сестру, яка мешкала в провінції і з якою він, мабуть, за кілька хвилин побачиться. Він думав про сестру ще в дорозі, бо знав про неї небагато. Час від часу з батьковими листами до нього доходили звичайні сімейні новини, як-от: «Твоя сестра Агата вийшла заміж». Те повідомлення доповнювали подробиці, бо поїхати тоді додому Ульріх не зміг. А десь за рік він уже дістав звістку про смерть молодого сестриного чоловіка; а років, якщо йому не зраджувала пам’ять, за три надійшло повідомлення: «Твоя сестра, мені на втіху, вирішила знову вийти заміж». На цьому другому весіллі п’ять років тому він побував і бачив сестру кілька днів, але пригадував лише, що ті дні були наче велетенське колесо із суціль білих шат, яке безперервно крутилося. Пригадував він і сестриного чоловіка, який йому не сподобався. Агата мала тоді, здається, двадцять два роки, а сам Ульріх — двадцять сім, бо саме тоді він дістав докторський ступінь; отже, тепер його сестрі двадцять сім, і відтоді він жодного разу з нею не бачився й не листувався. Він пригадував тільки, що згодом батько не раз писав: «На жаль, подружнє життя у твоєї сестри, схоже, не завжди складається так, як могло б складатися, хоча чоловік її — прекрасна людина». Траплялося читати й таке: «Недавно мене вельми потішили успіхи чоловіка твоєї сестри Агати». Принаймні про такі речі писав батько в своїх листах, яким Ульріх, на жаль, ніколи не приділяв належної уваги; але один раз — Ульріх добре пам’ятав про це й досі — з несхвальним зауваженням щодо Агатиної бездітности батько пов’язав сподівання, що донька все ж таки задоволена своїм шлюбом, хоч її вдача, мовляв, ніколи й не дасть їй це визнати. «Цікаво, який у неї тепер вигляд?» — подумав Ульріх. Їхній старий батько, який так турботливо повідомляв кожному з дітей про другого, мав одну характерну рису: обох їх він у ще зовсім маленькому віці, відразу після смерти їхньої матері, спровадив з дому; виховувалися вони в різних закладах, окремо одне від одного, й Ульріхові через його погану поведінку часто не дозволяли поїхати на вакації додому, тож сестру він уже, по суті, від самого дитинства, коли вони, до речі, дуже любили одне одного, так до пуття й не бачив, якщо не брати до уваги одного-однісінького, але досить тривалого побачення, коли Агата мала десять років.

Ульріх не бачив нічого дивного в тому, що за таких обставин вони з Агатою й не листувалися. Та й про що вони одне одному писали б? Коли Агата вийшла заміж уперше, він, як тепер пригадував, був лейтенантом і після поранення на дуелі лежав у шпиталі. Господи, яким же він був віслюком! І то не одним, а, по суті, кількома різними віслюками одразу! Бо йому саме спало на думку, що ота лейтенантська пригода з пораненням тут ні до чого: скоріше за все він був тоді вже майже інженером і мав «важливі справи», того ж і не зміг приїхати на те сімейне свято! А про сестру він почув згодом, що вона дуже кохала свого першого чоловіка. Ульріх уже не пригадував, від кого про це довідався, але що, зрештою, означає: «Вона дуже кохала»?! Просто так кажуть. Агата знову вийшла заміж, і другого її чоловіка Ульріх не міг терпіти. Що-що, а це він знав напевно! Не любив він того чоловіка не лише через особисте враження від нього, але й за кілька його книжок, які він, Ульріх, прочитав, і дуже ймовірно навіть, що саме після того не зовсім випадково про сестру забув. Учинив він не зовсім гарно; однак мусив зізнатися собі, що навіть за минулий рік, коли скільки всього передумав, про сестру жодного разу не згадав, як не згадав про неї й після звістки про батькову смерть. Але на вокзалі він поцікавився у старого слуги, який його зустрів, чи приїхав уже зять, і зрадів, почувши, що професора Гагауера очікують аж на сам похорон, і хоч до похорону лишалося днів два-три, не більше, цей час видався йому самітництвом із необмеженим терміном, який він проведе тепер із сестрою так, неначе вони — найрідніші люди на світі. І марно він питав би себе, який тут зв’язок; мабуть, думка про «незнайому сестру» була однією з тих розлогих абстракцій, де знаходять собі місце багато почуттів, котрі ніде не бувають доречні по-справжньому.

Розмірковуючи про все це, Ульріх повільно входив до знайомого чужого міста, що поставало перед ним. Валізи, до яких він перед самим від’їздом позапихав іще досить чимало книжок, повіз із собою в бричці слуга, який його зустрів; Ульріх пам’ятав цього старого ще з дитинства, той поєднував обов’язки швейцара, мажордома й університетського служника так, що з роками їхні внутрішні межі просто розмилися. Очевидно, саме цьому скромно-замкненому чоловікові Ульріхів батько й продиктував телеграму про свою смерть, і тепер ноги Ульріха здивовано і з приємністю ступали дорогою, що вела їх додому, а його почуття жваво й зацікавлено вбирали ті свіжі враження, якими зачудовує, розростаючись, будь-яке місто, коли ти вже давно його не бачив. У певному місці, яке ноги Ульріха пригадали раніше, ніж він сам, вони разом з ним звернули з головної вулиці, й невдовзі він опинився у вузькому провулку, утвореному лише двома парковими мурами. Навскоси перед Ульріхом стояв невисокий двоповерховий будинок з мезоніном, збоку від нього — стара конюшня, і, все ще притискаючись до паркового муру, виднілася невеличка хатина, де жили слуга з дружиною; хатина мала такий вигляд, немовби геть старий господар будинку, попри всю свою довіру до цих двох, відсунув їх від себе якомога далі, але й від світу все ж відгородив своїми мурами. Ульріх у задумі ступив до замкненого входу в парк і постукав великим залізним кільцем, яке висіло там замість дзвоника на низенькій, почорнілій від старости хвіртці; але цієї миті надбіг слуга й виправив його помилку. Вони мали повернутись, обійшовши мур, до головного входу, де спинилася бричка, й аж коли Ульріх побачив перед собою щільно замкнені двері будинку, йому спало на думку, що сестра не зустріла його на вокзалі. Слуга повідомив йому, що в ласкавої пані мігрень і після сніданку вона пішла до своєї кімнати, звелівши збудити її, коли приїде пан доктор.

— І часто в моєї сестри буває мігрень? — поцікавився далі Ульріх і відразу пошкодував, що поставив таке недотепне запитання, бо воно виказало його відчуженість цьому старому чоловікові, в батьківському домі своїй людині, й торкалося сімейних взаємин, про які краще мовчати.

— Молода пані звеліла подати чай за півгодини, — відповів добре вишколений старий із шанобливо-непроникним обличчям слуги, яке обачливо запевняло: він не розуміє нічого, що не входить до його обов’язків.

Ульріх мимоволі звів очі вгору на вікна, припускаючи, що там, можливо, стоїть Аґата й спостерігає за його приїздом. «Цікаво, чи приємна вона людина?» — спитав він себе й невдоволено констатував, що коли вона йому не сподобається, то перебування тут буде досить обтяжливе. Щоправда, те, що вона не зустріла його з потяга й не вийшла до дверей, викликало в нього деяку довіру й свідчило про певну однаковість у ставленні одне до одного, бо, якщо казати відверто, квапитися йому назустріч було б так само безглуздо, як коли б він, щойно переступивши поріг, кинувся до батькового смертного одра. Тож він звелів переказати, що буде готовий за півгодини, і трохи дав собі лад. Йому приготували кімнату нагорі, в мезоніні; це була колишня його дитяча кімната, вона нагадувала мансарду, але тепер її обстановку по-чудернацькому доповнювали сякі-такі меблі, наспіх зібрані вочевидь задля зручности дорослих. «Мабуть, поки мрець іще в будинку, розміститися по-іншому не вийде», — подумав Ульріх, влаштовуючись серед руїн свого дитинства — хоч і не без труднощів, та все ж із досить приємним відчуттям, що підіймалося, мов туман із цього грунту. Ульріх почав перевдягатись, і йому спало на думку взяти схожий на піжаму домашній костюм, який трапився на очі, коли він розпаковував речі. «Могла б вийти вже бодай у самому будинку й привітатися!» — промайнуло в нього, і в цьому його недбалому виборі костюма було трохи осуду, хоча відчуття, що для такої поведінки сестра має, либонь, якусь причину, яка йому сподобається, — відчуття це не минало, надаючи його перевдяганню трохи тієї шанобливости, яка полягає в невимушеному вияві довіри.

Ульріх одяг простору, в чорно-сіру кратку м’якововну піжаму, що дуже нагадувала костюм П’єро й щільно облягала лише зап’ястки, щиколотки на ногах і талію; він любив цю піжаму за її зручність, яку після тривалої поїздки й безсонної ночі тепер з приємністю відчував, спускаючись сходами. Та коли він ступив до кімнати, де на нього вже чекала сестра, власне вбрання його глибоко вразило, бо із загадкової волі випадку опинився перед гінким, білявим П’єро в костюмі у сірі й іржаво-бурі смужки та кратки ніжних відтінків, — П’єро, який, на перший погляд, був дуже схожий на нього самого.

— А я й не знала, що ми з тобою близнюки! — сказала Аґата, і її обличчя весело просіяло.

2. Довіра

Вітаючись, вони не поцілувались, а просто доброзичливо стали одне перед одним, потім кожне відступило трохи назад, і Ульріх роздивився сестру краще. Зростом вони пасували одне одному. Коси в Аґати були світліші, ніж чуб у нього, але її суха й духмяна шкіра нагадувала його шкіру — єдине, що йому подобалось у власному тілі. Груди її не розпливались, а були налиті й пружні, і руки й ноги в сестри, здавалося, мали ту видовжено-вузеньку веретеноподібну форму, яка поєднує в собі природну працездатність з красою.

— Сподіваюся, твоя міґрень минула, принаймні слідів її вже не видно, — сказав Ульріх.

— Ніякої міґрені в мене не було, я звеліла сказати тобі так, просто щоб уникнути зайвих пояснень, — відповіла Аґата. — Бо нелегко було б повідомити тобі через слугу річ куди складнішу: на мене найшли лінощі. Я спала. Я звикла лягати тут спати, тільки-но випаде вільна хвилина. Я взагалі ледача — мабуть, від розпачу. Та коли почули, що ти приїдеш, сказала собі: «Сподіваюся, тепер я вже востаннє така, мов сонна муха», — і мене знову схилило на сон — оздоровчий, так би мовити. А слузі я, гарненько поміркувавши, назвала все це міґренню.

— А зі спортом ти не дружиш зовсім? — поцікавився Ульріх.

— Трохи граю в теніс. А загалом я спорт ненавиджу. Поки вона розповідала, він ще раз роздивився її обличчя.

Воно видалося йому не дуже схожим на його власне; та, мабуть, він помилявся, можливо, воно було схоже на його обличчя, як пастель на ґравюру на дереві, тож різниця в матеріалах приховувала від ока збіги в лініях і площинах. Це обличчя чимось викликало в нього тривогу. За хвилю Ульріх збагнув: просто він не може сказати, що воно виражає. В її обличчі бракувало того, що зазвичай дає змогу судити про людину. Це було обличчя, сповнене змісту, але воно не мало нічого підкреслено-виразистого, нічого такого, з чого загалом складаються характерні риси.

— Як вийшло, що ти вдяглася так само, як я? — спитав Ульріх.

— Я про це навіть не замислювалась, — відповіла Аґата. — Я подумала, це буде так мило.

— Це дуже мило! — засміявся Ульріх, — Таку витівку з людьми може утнути лише випадок! Та й батькова смерть і тебе, бачу, не дуже приголомшила?

Агата неквапно звелася навшпиньки й так само повільно опустилася.

— Чи твій чоловік теж уже тут? — поцікавився брат, аби лишень не мовчати.

— Професор Гагауер приїде аж перед похороном. — Здавалося, вона була рада нагоді промовити це прізвище так офіційно й відтрутити його від себе, як щось чуже.

Ульріх не знав, що на це відповісти.

— Атож, я про це чув, — нарешті сказав він.

Вони знову звели одне на одного погляди, а тоді рушили, як і годиться в таких випадках, до невеликої кімнати, де лежав покійний.

Уже цілий день ця кімната стояла затемнена; вона була насичена всім чорним. Пахло квітами й запаленими свічками. Обидва П’єро стояли перед мерцем випроставшись, немовби стежачи за ним.

— Я до Гагауера вже не вернуся! — промовила Аґата, щоб поставити крапку в цій розмові.

Складалося майже таке враження, ніби ці слова мав почути й покійник. Він лежав на своїх марах так, як про це й розпорядився: у фраку, під покривалом, яке сягало до середини грудей і з під якого виглядала накрохмалена сорочка; руки згорнені, без розп’яття, при орденах. Невеличкі, різко окреслені надбрівні дуги, запалі щоки й губи. Його тіло було немовби зашите в жахливу, безоку мертвецьку шкіру, яка ще й не перестала бути частиною людини, й уже їй чужа. Дорожній мішок життя. Мимоволі Ульріх відчув, як йому щось підірвало той корінь буття, де нема ні почувань, ні думок; але відчув тільки це, більш нічого. Якби йому довелося виразити це словами, він спромігся б сказати лише, що настав край обтяжливим взаєминам без любови. Як ото поганий шлюб псує людей, котрі не годні від нього звільнитися, так само псують людей і будь-які їхні розраховані на вічність, обтяжливі взаємини, коли під їхнім гнітом сходить нанівець тлінне буття.

— Я дуже хотіла, щоб ти приїхав раніше, — провадила далі Агата, — але тато не погоджувався. Він сам розпорядився про все, що стосувалося його смерти. Гадаю, йому було б нестерпно помирати в тебе на очах. Я живу тут уже два тижні. Це було жахливо.

— Чи любив він бодай тебе? — спитав Ульріх.

— Усі розпорядження, які він хотів зробити, він зробив своєму старому слузі й після того вже справляв враження людини, якій нема до чого докласти рук і нема задля чого жити. Та мало не що чверть години підводив голову й дивився, чи я в кімнаті. Так було в перші дні. У наступні — що півгодини, згодом — щогодини, а того останнього жахливого дня це сталося взагалі тільки два-три рази. І за всі ці дні він не промовив до мене жодного слова, хіба лиш коли я сама про що-небудь у нього питала.

Поки Аґата про це розповідала, Ульріх міркував: «По суті, жінка вона тверда. Ще в дитинстві вміла мовчки виявляти надзвичайну впертість. Але ж на вигляд вона начебто поступлива?» І раптом він згадав про лавину. Якось він ледве не загинув у лісі, зруйнованому лавиною. То була лише м’яка хмара снігової пороші, але під дією якоїсь нестримної сили та хмара зробилася твердою, як кам’яна лавина.

— Це ти вдарила мені телеграму? — спитав він.

— Ні, старий Франц, звичайно! Батько тоді про все вже розпорядився. Й доглядати за собою мені теж не дозволяв. Він ніколи мене, певна річ, не любив, і я не знаю, навіщо він мене викликав. Я погано почувалась і намагалася якомога частіше замикатись у себе в кімнаті. І однієї з таких годин він помер.

— Мабуть, він хотів тобі цим довести, що ти зробила помилку. Ходімо! — гірко зітхнув Ульріх і потяг її до дверей. — А може, він хотів, щоб ти погладила його по голові? Чи щоб стала навколішки в нього біля одра? Уже хоч би тому, що він часто читав, нібито так прощаються з батьком. А попросити тебе про це йому забракло духу?!

— Можливо, — мовила Аґата.

Вони спинилися й ще раз подивились на нього.

— Усе це, по суті, жахливо! — сказала Аґата.

— Так, — відповів Ульріх. — І як мало про це знаєш! Коли вони вже виходили з кімнати, Аґата стала ще раз і промовила до Ульріха:

— Я набиваюся до тебе з речами, до яких тобі, звісно, немає ніякого діла; але саме під час батькової хвороби я поклала собі ні за яких обставин не повертатися до свого чоловіка!

Її наполегливість викликала в брата мимовільну усмішку, бо поміж очима в Агати згори вниз залягла прямовисна зморщечка, й розмовляла сестра запально; схоже, вона потерпала, що він не стане на її бік, і нагадувала кішку, яка з великого страху відважно нападає перша.

— А сам він згоден? — спитав Ульріх.

— Він іще нічого не знає, — сказала Агата. — Але він не погодиться!

Брат запитливо глянув сестрі в очі. Але вона різко похитала головою й відповіла:

— Ні-ні, не те, що ти думаєш. Ніхто третій між нами не став!

На цьому їхня розмова поки що завершилася. Агата вибачилася перед Ульріхом, — адже він стомлений і голодний, а вона про це, мовляв, і забула, — повела його до кімнати, де на них уже чекав чай, і, помітивши, що на столі чогось бракує, вийшла, щоб принести самій. Зоставшись сам, Ульріх скористався цією нагодою і, щоб краще зрозуміти Агату, спробував, як міг, уявити собі її чоловіка. Той був середній на зріст, тримався дуже рівно, грубо скроєні штани не приховували його повних ніг, над ледь товстуватими губами — торчкуваті вуса; він полюбляв краватки з лапастими візерунками — це, певно, мало означати, що він педагог не звичайний, а дуже прогресивний. Ульріх відчув, як у ньому знову прокидається колишня його недовіра до сестриного вибору, але про те, що Ґотліб Гагауер приховує якісь потаємні вади, годі було й подумати, пам’ятаючи, яким чистим сяйвом світилися його очі й чоло. «Адже це — просто освічений, вільний від упереджень, діяльний і порядний чоловік, який на своїй ниві сприяє людському поступу, не втручаючись у далекі йому справи», — констатував Ульріх, пригадавши й Гагауерову писанину, і поринув у невеселі роздуми.

Таких людей можна розпізнати вже змалечку, коли вони ще ходять до школи. Вони навчаються не стільки сумлінно — як це називають, плутаючи наслідок із причиною, — скільки старанно й практично. Будь-яке завдання вони готують заздалегідь, як ото звечора треба приготувати на другий день одяг, усе аж до останнього гудзика, якщо хочеш швидко й без затримки зібратися вранці; нема жодної послідовности думок, якої вони не могли б такими п’ятьма чи десятьма наготованими гудзиками закріпити у власній пам’яті, й тут уже нічого не скажеш: пам’ять ця потім має непоганий вигляд і витримує всі випробування. Так ці люди стають зразковими учнями, не викликаючи в товаришів неприязні й осуду, а люди, котрі, як і Ульріх, за своєю вдачею схильні то до невеликої надмірности, то до такої самої трохи недостатньої старанности, — люди ці, навіть коли вони багато обдарованіші, відстають від них так само потихеньку й непомітно, як, бува, підкрадається доля. Він помітив, що потай, по суті, побоюється цієї породи «взірцевих» людей, бо точність їхнього мислення робила в людських очах його власне захоплення точністю трохи сумнівним. «Такі не мають ані крапельки душі, — розмірковував він, — але люди вони добродушні; після шістнадцятьох років, коли в молоді прокидається жвавий інтерес до духовних питань, вони ніби трохи відстають від решти перевесників і ще не здатні до пуття зрозуміти нові думки й почуття, проте тоді орудують десятьма своїми ґудзиками, й настає день, коли вони можуть документально засвідчити, що завжди все розуміли («щоправда, без усіляких непотрібних крайнощів»), а тим часом саме вони зрештою і втілюють у життя нові ідеї, коли для інших людей ці ідеї вже давно стали відгомоном юности чи самотнім максималізмом!» Тож коли сестра знов увійшла до кімнати, Ульріх, хоч усе ще й не розумів, що там у неї, власне, сталося, уже відчував: війна проти її чоловіка, можливо, навіть несправедлива, навряд чи буде чимось аж надто таким гідним, щоб зробити йому велику втіху.

Аґата, схоже, й не сподівалася знайти якесь розумне пояснення своєму рішенню. Збоку її подружнє життя мало вигляд — а цього й слід було очікувати від такого чоловіка, як Гаґауер, — цілком щасливий. Жодних сварок, майже ніяких розбіжностей у думках — хоч би вже через те, що Аґата, як сама сказала, власні думки не звіряла йому з жодного приводу. Певна річ, ніяких скандалів, ані пиятики, ані карт. Навіть жодних парубоцьких звичок. Справедливий розподіл доходів. Лад у домашньому господарстві. Спокійні переходи від жвавого спілкування в людному товаристві до урівноваженого спілкування, коли лишалися вдвох.

— Якщо ти покинеш його просто так, без причини, — сказав Ульріх, — то вас розлучать, але провина за це ляже на тебе. Якщо він, звісно, подасть позов.

— Нехай подає! — з викликом заявила Аґата.

— Можливо, варто було б запропонувати йому невеликі майнові відшкодування, якщо він погодиться залагодити справу миром.

— Я взяла із собою лише те, — сказала вона, — що потрібно для поїздки на три тижні, а крім того, кілька сяких-таких дрібничок і дещо на згадку про ті часи, коли я ще не була заміжня за Гагауером. Решту нехай лишить собі, мені нічого не потрібно. Але позбавити мене чого-небудь у майбутньому нехай і не думає!

Ці останні фрази Аґата вигукнула знову з дивовижним запалом. Зрозуміти її можна було, мабуть, так: вона хотіла помститися тому чоловікові за те, що колись дозволяла йому надто багато чого себе позбавляти. Бойове завзяття, спортивний азарт Ульріха, його винахідливість у подоланні труднощів нарешті пробудилися, хоч він був тим і незадоволений, бо це нагадувало дію збудливого засобу, який спричинив лише зовнішній ефект, ще не викликавши жодного внутрішнього. Намагаючись якось зорієнтуватися, він повагався й перевів розмову на інше.

— Я читав дещо з того, що він написав, і дещо про нього чув, — сказав він. — Як я знаю, в галузі викладання й виховання він навіть зажив слави нового світила!

— Атож, зажив, — кинула Агата.

— Наскільки я знаю його праці, в педагогіці він — не лише на всі руки майстер, а й один із перших виступив за реформи в наших вищих навчальних закладах. Пригадую, якось я читав його книжку, де, з одного боку, йшлося про неоціненну роль історико-гуманітарної просвіти для формування моралі, з другого — про неоціненну роль природничо-математичної просвіти для формування розумових здібностей, а з третього — про неоціненну роль спорту й військової підготовки для формування в людині активности. Це правда?

— Мабуть, що так, — відказала Агата. — Та чи звернув ти увагу на те, як він використовує цитати?

— Як він використовує цитати? Стривай, здається, мені там і справді дещо впало в око. Він наводить багато цитат. Із класиків. Він… ну звісно, сучасників він цитує також. О, пригадав: він цитує — і як для педагога, то просто-таки по-революційному — не лише стовпів педагогіки, а й нинішніх конструкторів аеропланів, політиків і митців. Але ж це, зрештою, — лиш те, що я вже казав і перед цим? — завершив він з тією розгубленістю, яку відчуваєш, коли твої спогади звертають зі сподіваної колії й заходять у глухий кут.

— Він цитує ось як, — пояснила Аґата. — У музиці, скажімо, він без найменшого сумніву може дійти до Ріхарда Штрауса, а в малярстві — до Пікассо; але в жодному разі, навіть на підтвердження чогось хибного, він не назве ім’я, яке ще бодай трохи не прописалося в газетах — хоч би тим, що вони на всі заставки його сварять!

Он воно що! Саме цього й шукав у своїй пам’яті Ульріх. Він підвів погляд. Аґатина відповідь його потішила, вона свідчила про спостережливість і добрий смак.

— Так він згодом став вождем, одним із перших плентаючись у хвості часу, — додав Ульріх, сміючись. — А всі, хто приходить іще пізніше, вже застають його поперед себе! Та чи подобаються тобі в нас ті, що йдуть попереду?

— Не знаю. Принаймні я не цитую.

— Але нам усе ж таки слід бути скромнішими, — мовив Ульріх. — Ім’я твого чоловіка — це нині вже програма, яка для багатьох означає вершину ідеалу. Його діяльність — солідний невеличкий проґрес. Його міжнародного визнання чекати вже недовго. Рано чи пізно з нього вийде принаймні університетський професор, хоч задля хліба насущного йому й довелося нидіти учителем середньої школи. А ось мені, бач, досить було лише не звертати зі свого прямого шляху. І чого ж я досяг? А того, що тепер мене й на доцента навряд чи візьмуть. І це вже щось та означає!

Аґата була розчарована, й, мабуть, через це обличчя її прибрало якогось порцелянового, безвиразного вигляду такої собі світської дами, коли вона люб’язно відповіла:

— Не знаю, може, ти й маєш поважати Гаґауера.

— Коли він приїде? — спитав Ульріх.

— Перед самим похороном; більше часу він на це не змарнує. Але тут, у будинку, він не житиме, я цього не допущу!

— Твоя воля! — несподівано рішуче заявив Ульріх. — Я його зустріну, відвезу до якого-небудь готелю, а там, якщо ти так бажаєш, скажу йому: «Кімнату для вас приготовано тут!»

Аґата вражено застигла, а тоді зненацька захоплено промовила:

— Гаґауер страшенно розізлиться — це ж бо коштуватиме грошей, а він запевне має намір спинитись у нас. — Обличчя в неї ту ж мить перемінилося, до нього повернулося щось дитинно-первісне, як у малого шибеника.

— А які тут складаються обставини? — поцікавився брат. — Кому належить цей будинок — тобі, мені чи нам обом? Чи є заповіт?

— Тато розпорядився передати мені великого конверта, і там ми, мабуть, знайдемо все, що нам потрібно знати.

Вони рушили до кабінету, що був по другий бік від кімнати, де лежав покійник.

Вони знову пропливли крізь сяєво свічок, аромат квітів, проминули поле зору двох очей, які вже нічого не бачили. У мерехтливому сутінку Агата на мить обернулася на такий собі переливчастий золотисто-сіро-рожевий серпанок. Заповіт знайшовся, але розпечатати конверта вони, повернувшись із ним до чайного столу, так і забули.

Бо, коли вони посідали, Агата повідомила братові, що живе від чоловіка, по суті, окремо, хоч і під одним дахом; тільки не сказала, чи давно вже.

Спершу це справило на Ульріха погане враження. Багато хто із заміжніх жінок, вбачаючи в якому-небудь чоловікові можливого коханця, розповідають йому отаку казочку; і хоч сестра сказала про це збентежено, ба навіть суворо, з незграбно прихованим наміром дати який-небудь поштовх — і цього не можна було не помітити, — йому стало прикро, що вона не придумала наплести нічого кращого, й він вирішив, що вона згущує барви.

— Я взагалі ніколи не розумів, як ти могла жити з таким чоловіком! — відверто зізнався він.

Агата відповіла, що цього хотів батько, й додала:

— А хіба я могла вчинити проти його волі?

— Але ж тоді ти була вже вдова, а не малолітня дівчина.

— Тож-бо й воно. Я повернулася до тата; всі казали тоді, що я ще надто молода, щоб жити самій, бо хоч була вже й удова, а мала всього-на-всього дев’ятнадцять років. А потім я тут якраз і не витримала.

— Але чому ти не пошукала собі іншого чоловіка? Чи не пішла вчитися, щоб розпочати так самостійне життя? — безцеремонно спитав Ульріх.

Агата лише похитала головою. Аж після короткої паузи відповіла:

— Я тобі вже сказала, що я ледача. Ульріх відчував, що це не відповідь.

— Отже, ти мала якусь особливу причину вийти за Гагауера?!

— Так.

— Ти кохала когось іншого, але він був тобі недоступний? Агата повагалася.

— Я кохала свого покійного чоловіка.

Ульріх пошкодував, що так буденно скористався словом «кохати», немовби суспільні стосунки, які воно позначало, для нього самого були важливі й непорушні. «Коли хочеш когось утішити, поспішаєш кинути йому яку-небудь жебрацьку подачку», — промайнуло в нього. І все ж він не міг стриматися від спокуси й далі вести розмову в тому самому дусі.

— А потім ти збагнула, що з тобою сталося, й улаштувала Гагауерові не життя, а пекло, — промовив він.

— Так, — підтвердила Аґата. — Тільки не відразу… а пізніше, — додала вона. — Навіть дуже пізно.

Після цього в них зайшла невеличка суперечка.

Було видно, що ці зізнання давалися Аґаті нелегко, хоч вона робила їх і доброхіть, а проблеми статевого життя вочевидь вважала, як і належало в її віці, суттєвими й цікавими для всіх. Схоже, вона вже від самого початку поклала з’ясувати, розуміє її брат чи ні, шукала довіри і, можна навіть сказати, була сповнена щиросердої, палкої рішучости завоювати його. Але Ульріх, усе ще ладний кидати моралістичні подачки, не був здатний піти їй назустріч відразу. Попри свою душевну снагу, він аж ніяк не завжди був вільний від упереджень, що їх відкидав його розум, бо Ульріх надто часто пускав своє життя плисти за течією, тоді як розум його торував собі інші шляхи. Й оскільки своїм впливом на жінок він надто часто користався й зловживав з тією насолодою, з якою мисливець вистежує й ловить здобич, то йому майже завжди траплялася й відповідна картина, де жінка виступала дичиною, що знесилено падає від любовного списа чоловіка, і в Ульріховій пам’яті жило похітливо-солодке приниження, на яке йде закохана жінка, тоді як чоловік від такої самопожертви дуже далекий. Таке чоловіче уявлення про власну владу й жіночу слабкість — річ досить звичайна й нині, хоча водночас, у міру того, як молодіжні хвилі приходять на зміну одна одній, виникають погляди й новіші, і та невимушеність, з якою Аґата розповідала про свою залежність від Гаґауера, боляче вразила її брата. Ульріхові здалося, що сестра, сама того до пуття не усвідомлюючи, зганьбилась, коли піддалася впливу чоловіка, який йому, Ульріхові, так не подобався, і жила зі своєю ганьбою роками. Він цього не висловив, однак Аґата, мабуть, прочитала щось таке на його обличчі, бо раптом сказала:

— Не могла ж я втекти від Гаґауера відразу, коли вже вийшла за нього заміж. Це було б узагалі божевілля!

Ульріх, усе ще в ролі старшого брата й поблажливого вихователя, стрепенувся і, не знаходячи потрібних слів, вигукнув:

— Невже це було б і справді божевілля — пройнятись огидою й відразу зробити з цього всі висновки?! — Він спробував пом’якшити свої слова, всміхнувшись після них і якомога привітніше поглянувши на сестру.

Аґата й собі звела на нього очі; обличчя її зробилося зовсім відкритим від напруження, з яким вона вдивлялася в його риси.

— Адже здорова людина не така чутлива до життєвих знегод?! — правила своєї вона. — Зрештою, що в них такого!

Унаслідок цього Ульріх зосередився й надалі вже не став довіряти свої думки якійсь одній частині себе. Тепер він знову був людиною функціонального мислення.

— Маєш рацію, — мовив він. — Що, зрештою, в усіх цих подіях і процесах як таких?! Головне — система уявлень, крізь яку на ці події й процеси дивишся, а також та особиста система, що їх охоплює!

— Що ти маєш на увазі? — недовірливо спитала Аґата. Ульріх вибачився за своє абстрактне висловлювання, та поки він шукав якогось зрозумілішого порівняння, до нього повернулися братерські ревнощі, які й визначили його вибір.

— Припустімо, жінку, яка нам небайдужа, зґвалтували, — промови він. — За героїчною системою уявлень слід очікувати помсти або самогубства. За системою цинічно-емпіричною — що жінка струсне все це із себе, як курка полову. А те, що сталося б тепер насправді, було б, либонь, сумішшю того й того. І немає нічого огиднішого, ніж оце внутрішнє невідання.

Проте Аґата не погодилась і з такою постановкою питання.

— Невже це, як на тебе, так жахливо? — спитала вона просто.

— Не знаю. Мені здавалося, це принизливо — жити з людиною, якої не кохаєш. Але тепер… твоя воля!

— Невже це гірше, ніж коли жінка, котра знов хоче вийти заміж, але раніше, ніж за три місяці після розлучення, за чинними державним законами має пройти офіційний гінекологічний огляд, щоб з’ясувати, чи вона не вагітна, й визначити права спадкоємців? І таке є, я сама читала! — Захищаючись, Аґата так розгнівалася, що чоло її, здавалось, округлилось, а поміж бровами згори вниз знов залягла складочка. — І, коли потрібно, крізь це проходить кожна! — зневажливо додала вона.

— Я з тобою не сперечатимусь, — відказав Ульріх. — Усе, що відбувається — коли до цього й справді доходить, — минає, як дощова чи сонячна погода. Мабуть, ти багато розважливіша, ніж я, якщо вважаєш це природним. Але чоловіча природа неприродна, вона змінює природу й тому іноді буває божевільна.

Його усмішка благала дружби, а очі його бачили, яке юне в неї обличчя. Коли воно збуджувалося, зморщечок на ньому майже не було, й від того, що за ним діялося, воно, напружуючись, ставало ще більш гладеньким, як ото рукавичка, в якій рука стискається в кулак.

— Я ніколи не замислювалася над цим так узагальнено, — нарешті відповіла Аґата. — Але після того, як я послухала тебе, мені знову здається, що я жила страшенно неправедно!

— Причина всього лише в тому, — жартома визнав, своєю чергою, і власну провину брат, — що ти, так багато розповівши мені з доброї волі, не сказала, однак, головного. Як мені знайти слушну відповідь, коли ти нічого не довіряєш мені про того чоловіка, задля якого нарешті все ж таки кидаєш Гаґауера?!

Аґата поглянула на нього, ніби маленька дівчинка чи ніби школярка, яку образив учитель.

— Невже ж конче має бути чоловік?! Хіба так не може вийти само собою? Чи я зробила щось погане, що втекла від нього без коханця? Я, мабуть, покривила б перед тобою душею, якби сказала, що коханця ніколи не мала; ні, такою смішною я теж не хочу бути. Але тепер коханця в мене немає, і я на тебе образилася б, якби ти вважав, що мені, аби піти від Гаґауера, неодмінно потрібен коханець!

Братові не лишалося нічого іншого, як запевнити Аґату, що жагучі в почуттях жінки втікають від своїх чоловіків і без коханців і що такий вчинок, на його думку, гідний навіть більшої поваги. Чай, за яким вони зустрілися, перейшов у ранню й безладну вечерю; таке побажання висловив Ульріх, тому що він дуже стомився й хотів лягти якомога раніше, щоб виспатися до другого дня, який обіцяв бути дуже клопітним. Перше ніж розійтися, вони припалили по сиґареті, а Ульріх усе ще не міг зрозуміти сестру. Ні від емансипованости, ні від богемности в ній нічого не було, хоч вона так і сиділа в тих широких штанях, у яких зустріла свого невідомого брата. Скоріше вже щось гермафродитне, принаймні так йому здавалося тепер; коли вона, розмовляючи, рухалася, її легенький чоловічий костюм напівпрозоро, ніби водяне дзеркало, натякав на сховані під ним ніжні форми, а її ноги почувалися вільно й незалежно поряд із гарними, по-жіночому підшпиленими косами. Але насамперед таке подвійне враження все ще створювало обличчя, в якому крилася бездонна глибина жіночих чар, але чар якихось неначе втятих, неначе недомовлених, і суті їхньої Ульріх розгадати не міг.

І те, що він так мало про неї знав і так довірливо з нею сидів, хоча й зовсім інакше, ніж із жінкою, яка бачила б у ньому чоловіка, — все це було чимось дуже приємним, надто коли зважити на втому, яка вже почала його долати.

«Від учора багато що змінилося!» — подумав Ульріх.

З удячности за це він спробував на прощання сказати Аґаті кілька по-братському щирих слів, та, позаяк говорити їх він не звик, на думку йому так нічого й не спало. Тому він просто обійняв її й поцілував.

3. Ранок у жалобному будинку

Другого дня Ульріх прокинувся рано й так легко вислизнув зі сну, як ото рибина вистрибує з води; йому нічого не снилося, він добре виспався, і втому минулого дня як рукою зняло. У пошуках сніданку Ульріх обійшов будинок. Жалоба тут ще не набрала сили, й лише її дух сповнював усі кімнати. Це нагадало йому крамницю, яка рано-вранці повідчиняла свої віконниці, коли на вулиці ще ні душі. Потім він дістав з валізи свою наукову працю й вирушив з нею до батькового кабінету. У грубі топилося, й коли Ульріх сів тут, кімната видалася йому людянішою, ніж напередодні ввечері. Хоч обставляв її розум педантичний, який зважував усі «за» і «проти» й навіть симетрично, один навпроти одного, порозставляв на рівні книжкових полиць гіпсові бюсти, багато покинутих дрібних особистих речей — олівці, монокль, термометр, розгорнена книжка, коробочки з перами тощо — все ж таки надавали кабінету зворушливої пустки в щойно полишеній оселі. Ульріх сидів серед усього цього хоч і поблизу вікна, однак за письмовим столом, що в цій кімнаті справляв враження органу в церкві, й відчував дивну стомленість волі. На стінах висіли портрети його предків, і частина меблів лишилася ще від їхніх часів; той, хто тут недавно мешкав, із шкаралуп їхнього життя зліпив яйце власного життя. І ось він помер, а речі його й досі стояли й лежали тут — так різко окреслені, немовби їх з цього простору вже випиляли, але лад, здавалося, ось-ось розкришиться, розпадеться й почне слугувати спадкоємцеві; відчувалося, що більша живучість речей уже ледь помітно пробивається з-під їхньої жалобної личини.

У такому настрої Ульріх розгорнув свою працю, перервану багато тижнів і навіть місяців тому, й погляд його відразу впав на те місце з гідрофізичними рівняннями, далі якого він не посунувся. Він невиразно пригадав, що тоді саме замислився був про Кларису, коли на прикладі трьох головних станів води спробував показати нові можливості математики, а Клариса відвернула його увагу. Але часом пам’ять відновлює не слово, а атмосферу, в якій його мовлено, й Ульріхові раптом спало на думку: «Вуглець.» І в нього немовби на голому місці виникло враження, що він посунувся б уперед, коли б тепер лишень знаття, у скількох станах існує вуглець; але він цього так і не пригадав, а натомість подумав: «Людина існує у двох станах. Як чоловік і як жінка». Міркував він про це досить довго, немовби застигнувши від подиву, так ніби це якесь надзвичайне відкриття — що людина живе у двох різних усталених станах. Але за цим застоєм у його мисленні крилося явище інше. Адже можна бути жорстоким, себелюбним, цілеспрямованим, неначе зверненим назовні, і можна раптом, лишаючись тим самим Ульріхом таким і таким, відчути себе й зовсім іншим, зануреним у себе, таким собі жертовно-щасливим альтруїстичним створінням у невимовно чутливому й певною мірою навіть якомусь жертовному стані всього навколишнього. І він спитав у себе: «Скільки часу минуло відтоді, коли я відчував це востаннє?» На його подив, виявилося, що навряд чи й більше доби. Довколишня тиша діяла на Ульріха підбадьорливо, і стан, що оце йому пригадався, не видався таким незвичайним, яким видавався завжди. «Адже всі ми — організми, — міркував він, заспокоївшись, — які в цьому непривітному світі мусять з усіх сил, пожадливо боротися одне проти одного. Але кожне з нас разом зі своїми ворогами й жертвами — все ж таки й частинка і дитя цього світу; і кожне із нас, можливо, не так уже й геть відірване від тих ворогів та жертв і самостійне, як ми це собі уявляємо». А коли так, то, як йому здавалося, не було нічого незбагненного в тому, що над світом іноді здіймається передчуття єдности й любови, така собі майже певність, що за звичайних умов нагальні життєві потреби дають змогу пізнати лише половину всіх взаємозв’язків живих істот. У цьому не було геть нічого образливого для людини, яка звикла мислити математично-природничо-науковими категоріями й любить точність. Ульріхові це навіть нагадало працю одного психолога, з яким він був знайомий особисто: в ній ішлося про те, що є дві великі, протилежні одна одній групи уявлень, одна з яких ґрунтується на тому, що суб’єкт завжди охоплений змістом переживань і вражень, друга — що суб’єкт охоплює цей зміст сам; автор висловлював переконання, що таке «перебування в всередині чогось» і «споглядання ззовні», «увігнутість» і «випуклість» сприйняття, «просторовість» і «уречевлення», «проникність» і «споглядальність» трапляються і в стількох інших протилежностях переживань і вражень та їхніх мовних образах, що за всім цим вочевидь угадується споконвічна двоїстість людського сприйняття. Праця та стала наслідком серйозних, об’єктивних досліджень, вона була з тих, котрі на крилах уяви випереджають час і своїм народженням завдячують імпульсу, що виникає за межами щоденної наукової діяльности; однак вона твердо дотримувалася певних засад і підводила до вельми вірогідних висновків, які вказували на сховану за туманом давнини єдність сприйняття, з хаотично розкиданих руїн якої — принаймні так тепер припускав Ульріх — врешті й постав нинішній погляд, що невиразно зводиться до протилежности чоловічого й жіночого способів сприйняття і таємниче затуманений давніми мріями.

У цьому місці Ульріх спробував застрахуватися — точнісінько, як ото альпініст на небезпечному спуску з гори користується мотузкою й скельними гаками, — і почав розмірковувати далі.

«У давніх, нам уже майже не зрозумілих, темних філософських ученнях ідеться про чоловіче й жіноче «начало»!» — подумав він.

«Богині, що існували в прадавніх релігіях поряд із богами, для нашого сприйняття насправді вже недосяжні, — міркував він. — Для нас будь-які взаємини з тими жінками надлюдської сили були б мазохізмом!»

«Але природа, — розмірковував він далі, — наділяє чоловіка пипками, а жінку — рудиментом чоловічого статевого органу, з чого, однак, не випливає, що наші предки були гермафродити. Не були вони такі, отже, і з погляду психіки. У такому разі можливість подвійного бачення — такого, що дає, й такого, що бере, — колись була прийнята, очевидно, ззовні, як подвійне обличчя природи, й усе те, мабуть, багато давніше, ніж різниця статей, які згодом у все це вбирали свою душу.»

Отак Ульріх міркував і доміркувався до того, що йому пригадався один випадок з дитинства, і це відвернуло його увагу від роздумів, бо пригадувати — а цього не траплялося з ним уже давно, — він любив. Але спершу слід зауважити, що батько його колись мав звичку їздити верхи й держав коней, про що й нині ще свідчила порожня конюшня під парковим муром (вона перша впала Ульріхові в око, коли він приїхав). То була, мабуть, єдина аристократична звичка, яку дозволив собі батько, захоплюючись своїми друзями-поміщиками; Ульріх був тоді ще малим хлопчиком, і та майже неозорість, принаймні та неомірність, що нею високе, м’язисте коняче тіло викликає захват у дитини, тепер знов постала в його уяві казково-моторошною горою, вкритою шерстяною порістю, якою тремтіння пробігало, наче хвилі вітру. Це був, усвідомив Ульріх, один із тих спогадів, які віддають блиском через неспроможність дитини здійснити свої бажання; але слова ці промовляють небагато порівняно з просто-таки неземною величчю цього або того, іншого, блиску, не менш дивовижного, до якого малий Ульріх доторкнувся пальчиками трохи згодом, коли шукав першого. Бо в той час розклеєні в місті афіші сповіщали про приїзд цирку, і на них можна було побачити не лише коней, а й левів, тигрів, а також великих, чудових собак, які жили в дружбі з рештою тварин, і він уже багато разів розглядав ті афіші, перше ніж йому пощастило роздобути один із таких строкатих плакатів і, вирізавши зображення тварин, закріпити їх на невеличких дерев’яних підпорах. Але те, що сталося потім, можна порівняти лише зі спрагою, яку, хоч би скільки ти пив, погамувати однаково не можна; він цілими тижнями не влягався, а тільки поглиблювався — отой безперервний потяг перейти в ці створіння, якими він тепер захоплювався, мов невимовно ощасливлена самотня дитина, і які він, дивлячись на них, уявляє своєю власністю настільки виразно, наскільки відчував, що тут бракує чогось завершального, чогось такого, чого нічим не заміниш, і саме тому його жадання набуло незмірної сили, яка осявала й пронизувала все тіло. Але разом із цим навдивовижу безмежним спогадом тепер цілком природно із забуття виринуло й одне, тільки трохи пізніше, враження тієї самої юної пори і, попри свою дитячу невпевненість, цілком заволоділо великим тілом, що оце марило з розплющеними очима. То була дівчинка, яка мала лише дві властивості: одна — це належати йому, а друга — його бійки за неї з рештою хлопчиків. І реальні з цих двох властивостей були тільки бійки, бо ніякої дівчинки насправді не було. Дивна пора, коли він, мов мандрівний лицар, хоробро кидався на незнайомих, заскочених зненацька супротивників; а надто любив він заводити бійку з вищими на зріст хлопцями, та ще коли вони траплялися на безлюдній вулиці, здатній приховати таємницю. Він не раз діставав за це лупки, хоч іноді й здобував великі перемоги, але щоразу, хоч би чим воно завершувалось, почувався ошуканим, бо очікуваного задоволення не мав. Природну думку, що дівчатка, яких він знав насправді, — такі самі створіння, як та, через котру він бився, — цю думку почуття його просто не приймали, бо він, як і всі хлопчики його віку, в жіночому товаристві лише ціпенів і дурнішав, поки одного дня, щоправда, не стався виняток. І ось Ульріх пригадав той вечір, коли Аґату вбрали до якогось дитячого свята, — пригадав так виразно, немовби картина ця стояла в окулярі спрямованої крізь роки далекоглядної труби. На сестрі була оксамитова сукня, й коси її стікали на сукню хвилями світлого оксамиту, і коли він побачив Аґату, то, хоч і сам був у страшному костюмі лицаря, раптом невимовно затужив, — достоту, як ото колись за звірами на циркових афішах, — через те, що він не дівчинка. Про різницю між чоловіком і жінкою він знав тоді надто мало, щоб у такому своєму перевтіленні побачити щось неможливе, та все ж уже й досить для того, щоб не спробувати відразу, як це зазвичай роблять діти, здійснити своє бажання. Тепер, коли він намагався знайти назву отому своєму подвійному стану, йому уявлялося, ніби він намацує в темряві двері, але наштовхується на якийсь теплий, мов людська кров, і приємний, як тепло, опір, силкується його здолати, все дужче й дужче притискається до чогось, і воно ніжно піддається його бажанню проникнути крізь нього, але в себе його не впускає. Можливо, це навіть нагадувало якусь безневинну форму вампірської пристрасти, що поглинає жадану істоту, однак той маленький чоловік прагнув не притягти до себе маленьку жінку, а цілком замінити її собою, і відбувалося це з тією осяйною ніжністю, яка притаманна лише ранньому пробудженню статі.

Ульріх устав і потягся, дивуючись зі своїх мрій. Менше ніж за десять кроків від нього, за стіною, лежало батькове тіло, й він аж тепер завважив, що довкола них двох уже досить тривалий час метушаться люди, які немовби з-під землі повиростали й тепер про щось клопоталися в цьому вимерлому, а проте й далі живому будинку. Якісь баби стелили килими й запалювали нові свічки, на сходах гупали молотки, хтось приносив квіти, натирав підлоги, й ось уся ця активність уже підкрадалася, схоже, й до нього, бо йому доповідали про людей, що так рано були вже на ногах, позаяк мали тут щось одержати чи про щось довідатися, і тепер їхня вервечка вже не переривалась. Університет прислав когось довідатися про похорон, прийшов лахмітник і несміливо спитав про одяг, за дорученням якоїсь німецької фірми прибіг, раз у раз перепрошуючи, міський букініст, щоб запропонувати ціну за рідкісну юридичну працю, яка, припускали, зберігалася в бібліотеці покійного, капелан за дорученням пастора хотів з’ясувати з Ульріхом якесь непорозуміння, добродій зі страхового аґенства прибув з якимись довгими поясненнями, хтось хотів купити недорого піаніно, представник фірми з торгівлі нерухомістю залишив візитку — на той випадок, якщо надумають продавати будинок, відставний чиновник запропонував свої послуги, якщо виникне потреба надписувати адреси на конвертах, і так уже й не припинявся в ці зручні ранні години потік тих, хто приходив, ішов, питав, чогось бажав, пов’язував з цією смертю якусь справу і усно й письмово обстоював своє право на існування. І так тривало й біля входу до будинку, де старий слуга як міг спроваджував ходаків, і нагорі, де Ульріхові все ж таки доводилося приймати всіх, кому щастило сюди прослизнути. Він навіть не уявляв собі, як багато людей отак шанобливо очікує смерти інших і як багато сердець змушуєш калататися тієї хвилини, коли спиняється твоє власне; він був трохи вражений, і йому бачилось: у лісі лежить мертвий жук, а до нього сповзаються й злітаються решта жуків, мурашки, птахи й, б’ючи крильцями, метелики.

Адже своєю запопадливістю ця корислива метушня дуже нагадувала пурхання й мерехтіння в темних лісових хащах. Корисливість світилася у віконцях зворушених очей, ніби засвічений серед білого дня ліхтар, коли добродій з чорною пов’язкою на рукаві чорного костюму, який становив щось середнє між жалобним вбранням і одягом кабінетного службовця, спинився на порозі з таким виглядом, немовби очікував, що або він сам, або Ульріх ось-ось заридає. Та коли минуло кілька секунд, а ні першого, ні другого не сталося, чоловіка, здавалося, влаштувало й це, бо він нарешті переступив поріг і так само, як зробив би будь-який звичайний комерсант, відрекомендувався, назвавшись директором похоронної контори, а тоді поцікавився, чи задоволений Ульріх тим, що вже зроблено. Він запевнив Ульріха, що й решту його люди виконають на такому рівні, який, безсумнівно, схвалив би, либонь, і «сам покійний тато», а йому ж бо, як усі знають, догодити було, мовляв, нелегко. Чоловік тицьнув Ульріхові в руки надрукований бланк з багатьма незаповненими графами, змусив його прочитати окремі місця з типової угоди, що передбачала всілякі варіанти обслуговування, як-от: «восьмериком або парокінним. катафалк із вінками… кількість… запряг à 1а… з форейтором, шлакування сріблом… почет à 1а… смолоскипи по-марієнбурзькому… по-адмонтському. кількість супровідних. вид освітлення. тривалість горіння… домовина з… дерева… вазони… ім’я, дата й місце народження, стать, професія. фірма не відповідає за непередбачені.» Ульріх уявлення не мав, звідки походять декотрі вмисне архаїзовані терміни, й спитав про це в директора; той лише здивовано звів на нього очі, бо не мав про це жодного уявлення й сам. Чоловік стояв перед Ульріхом, мов рефлекторна дуга в мозку людства, яка з’єднувала подразник і дію так, що свідомість не виникала. Цьому комерсанту від жалоби було довірено багатовікову історію, і він міг розпоряджатися нею, як списком товарів. Відчувши, що Ульріх відкрив у його механізмі не той вентиль, директор поквапився хутенько закрити його зауваженням, яке мало повернути розмову до обговорення замовлених послуг. Він пояснив, що такої конкретизації вимагає, на жаль, типова угода імперського об’єднання поховальних контор, але ця конкретизація не має, власне, жодного значення, якщо її не дуже дотримуватись (а цього, мовляв, і так ніхто не робить), і якщо Ульріх підпише угоду (бо ласкава добродійка сестра вчора, мовляв, не побажала підписати без добродія брата), то це просто означатиме, що добродій брат погоджується з вказівками, залишеними його батьком, а щодо першокласного їхнього виконання, то він, Ульріх, може, мовляв, не сумніватися.

Підписуючи угоду, Ульріх поцікавився в чоловіка, чи траплялося йому бачити тут у місті електричну ковбасну машину із зображенням на корпусі святого Луки — заступника різників; сам він, мовляв, якось бачив таку машину в Брюсселі… Але відповіді Ульріх так і не дочекався, бо місце того чоловіка вже зайняв наступний відвідувач, який від нього теж чогось хотів, і цей наступний був журналіст, і потрібні йому були відомості для некролога в головній крайовій газеті. Ульріх їх дав і відпустив похоронника, та, коли почав відповідати на запитання про найважливіші віхи в батьковому житті, вже не знав, які з них важливі, а які — ні, і відвідувач мусив йому допомагати. Аж тепер, завдяки професійній допитливості газетяра, що вмів немовби обценьками витягувати з людей потрібну інформацію, — аж тепер справа посунулася вперед, і в Ульріха склалося враження, немовби він став свідком створення світу. Той молодик, журналіст, спитав, як старий добродій помер — після тривалої хвороби чи несподівано, й коли Ульріх відповів, що батько до останнього тижня читав лекції, газетяр зробив із цього: «При доброму здоров’ї і сповнений творчої снаги». А потім від життя старого чоловіка просто тріски полетіли, аж поки лишилося кілька ребер та вузлів. Народився 1844 року в Проти-вині, освіту діставав там і там, призначений тим і тим. призначений тоді й тоді; на п’ятьох призначеннях і нагородах найважливіші віхи майже вичерпались. Поміж тим і тим — одруження. Кілька книжок. Одного разу трохи не став міністром юстиції — не вийшло через чиєсь там заперечення. Журналіст занотовував, Ульріх підтверджував — усе, мовляв, правильно.

Журналіст був задоволений, у нього набиралася потрібна кількість рядків. Ульріх дивувався — яка ж невеличка купка попелу зостається від життя. Для всіх відомостей, які він одержував, газетяр мав напоготові шести — й восьмикінні формулювання: видатний учений, широке коло зацікавлень, обережний і мудрий політик, універсальна обдарованість і таке інше; видно, тривалий час тут ніхто не помирав, цих слів давно не вживали, й вони нетерпеливилися прислужитись. Ульріх замислився; він залюбки сказав би про батька й ще що-небудь добре, але суть хронікер уже схопив завдяки своїм запитанням і тепер складав письмове начиння, а те, що лишилося, нагадувало спробу взяти в руку вміст склянки води без склянки.

Тим часом ходанина в будинку трохи стихла, адже напередодні Аґата відсилала всіх до брата, але тепер ця повінь спала, й Ульріх, коли репортер попрощався, лишився сам. І на душі в нього чомусь стало гірко. Чи не мав рації батько, тягаючи мішки знань і перелопачуючи потихеньку в засіках гори знань, а в усьому іншому просто здаючись на волю того життя, в якому вбачав силу й могутність?! Ульріх згадав про свою працю, яка лежала неторканою в письмовому столі. Про нього, Ульріха, мабуть, не можна буде навіть сказати, як про батька, що він щось перелопачував! Він ступив до кімнатки, де лежав покійник. Ця застигла, з голими стінами келія серед метушні, яку сама ж таки й спричинила, мала навдивовижу моторошний вигляд; заклякло, немов цурпалок, плавав мрець серед хвиль діловитости, хоча якоїсь хвилини картина ця оберталася на свою протилежність, і тоді живе здавалося застиглим, а мрець, здавалося, починав поковзом рухатися — спокійно, аж моторошно. «Що тому, хто пливе на пароплаві, — казав він тоді, — до міст, які лишаються за пристанями? Я тут жив і поводися так, як того вимагали, а тепер я знову пливу!…» Непевність людини, котра, живучи серед інших людей, хоче чогось іншого, ніж вони, стисла Ульріхові серце. Він кинув погляд на батькове обличчя. Можливо, все, що він вважав своєю особистою особливістю, було не що інше, як такий собі залежний від цього обличчя протест, що ним він колись давно по-дитячому загорівся? Ульріх пошукав очима дзеркала, але дзеркала ніде не було; крім цього сліпого обличчя, тут узагалі не було більш нічого, від чого відбивалося б світло. Він спробував знайти в цьому обличчі риси, подібні до своїх. Може, вони й були. Може, в ньому було все — порода, родинна пов’язаність, щось неособисте, потік спадковости, де кожне — ще не хвиля, а тільки баранці на ній, може, були обмеження, смуток, споконвічне повторення й повернення на круги свої духу, який він ненавидів усією своєю глибокою волею до життя!

Охоплений цим раптовим смутком, Ульріх подумав, чи не спакувати йому валізи й не поїхати звідси ще до похорону. Якщо він і справді ще здатний був чого-небудь домогтися в житті, то що йому було тут робити?

Та коли він вийшов звідси, то в сусідній кімнаті зіткнувся із сестрою, що саме шукала його.

4. «Мав я колись товариша…»

Це вперше Ульріх побачив її вбраною по-жіночому, й після вчорашнього враження тепер йому здалося навіть, що вона переодяглася так зумисне. У тремтливу сірість ранку крізь прочинені двері падало штучне світло, й ця світлокоса постать у чорному стояла, немовби в повітряному ґроті, наповненому променистим блиском. Коси Аґата зачесала дуже гладенько, і через це її обличчя мало жіночніший вигляд, ніж напередодні, тендітні перса причаїлися в чорноті строгої сукні з тією довершеною рівновагою між поступливістю й непокорою, яка, ця рівновага, властива легенькій, мов пір’їнка, твердості перлини, а стрункі, високі, як у нього, сестрині ноги, що їх він бачив учора, тепер були сховані під спідницями. Й оскільки цього ранку загалом вона була схожа на нього вже менше, то він завважив схожість їхніх облич. Ульріхові здалося, нібито це ввійшов у двері й ступає йому назустріч він сам, тільки вродливіший і осяяний блиском, в якому він ніколи себе не бачив. Уперше в нього промайнула думка, що сестра — це якесь казкове повторення й видозміна його самого; але таке відчуття тривало лише одну мить, і тому Ульріх забув про нього.

Аґата прийшла невідкладно нагадати братові про обов’язки, приступати до яких сама вона ледве не проспала. Тримаючи в руках заповіт, вона звернула його увагу на розпорядження, з виконанням яких зволікати не можна було. Насамперед належало врахувати одну досить пишномовну постанову небіжчика щодо орденів, про яку знав також слуга Франц, і Аґата старанно, хоча трохи й непоштиво, підкреслила це місце в останній волі старого добродія червоним олівцем. Батько хотів, щоб його поховали з орденами, яких він мав чимало, та оскільки цю його останню волю продиктувало не марнославство, то її супроводжувало довге й глибокодумне обґрунтування, і з нього Аґата прочитала тільки початок, а пояснювати їй решту полишила братові.

— Як це тобі пояснити?! — промовив Ульріх, — переглянувши заповіт. — Тато хоче, щоб його поховали з орденами, тому що індивідуалістичну теорію держави вважає хибною! Він рекомендує нам універсалістську. Лише завдяки творчому єднанню в державі людина, мовляв, знаходить надособисту мету, доброту й справедливість; сама вона — ніщо, і тому монарх — це духовний символ. Одне слово, людина, вмираючи, має загорнутись у свої ордени, як ото загортають у знамено померлого моряка, перше ніж кинути його в море!

— Але ж я читала, нібито ордени треба повертати? — спитала Аґата.

— Спадкоємці повинні повернути ордени до канцелярії імперського управління. Тому тато замовив собі дублікати. Але ті, котрі він купив у ювеліра, мабуть, здавалися йому все ж таки несправжніми, й він хоче, щоб ми замінили їх у нього на грудях перед тим, як закрити віко труни. У цьому ж і вся проблема! Хто знає, може, це — німий протест проти такого припису, і висловити свій протест інакше він не хотів.

— Але ж доти тут побувають сотні людей, і ми зробити це забудемо! — висловила побоювання Аґата.

— Ми любесенько можемо зробити це й зараз!

— Зараз ніколи. Читай далі, він пише там про професора Швунґа. Цей може з’явитися тут з хвилини на хвилину, я ще вчора чекала на нього цілий день!

— Тоді зробимо це після того, як Швунґ піде.

— Буде дуже прикро, — сказала Аґата, — якщо ми не виконаємо його бажання.

— Він про це все одно вже не довідається. Аґата із сумнівом звела на нього очі.

— Ти певен?

— О?! — вигукнув Ульріх, засміявшись. — А ти що — не певна?

— Я не впевнена ні в чому, — відповіла Аґата.

— Навіть якби в цьому й не було певности, то він однаково ніколи не був нами задоволений!

— Це правда, — мовила Аґата. — Що ж, тоді зробимо це потім. А поки що скажи мені одну річ, — додала вона. — Ти завжди байдужий до того, про що тебе просять?

Ульріх вагався давати відповідь. «А вона непогано вбирається, — подумав він. — Даремно я потерпав, що вона матиме міщанський вигляд!» Та, позаяк із цими словами був якось пов’язаний увесь вечір напередодні, то Ульріхові хотілося дати сестрі таку відповідь, яка б їй запам’яталася й пішла на користь; він не знав тільки, з чого почати, щоб вона в жодному разі не зрозуміла його хибно, і врешті із зайвим хлоп’яцтвом промовив:

— Помер не лише батько, мертві й церемонії, пов’язані з його смертю. Мертва його духівниця. Мертві люди, які сюди приходять. Не хочу сказати цим нічого злого. Бачить Бог, треба, мабуть, дякувати тим, хто зміцнює нашу землю. Але все це — вапняк життя, а не його океан!

Ульріх помітив, як нерішуче сестра звела на нього погляд, і збагнув, що він висловлюється незрозуміло.

— Що для суспільства — чесноти, те для святого — вади, — додав, сміючись, він.

Він трохи поблажливо, трохи грайливо поклав їй на плечі руки — просто через те, що був збентежений. Однак Аґата суворо відступила від нього, не приймаючи такої гри.

— Ти це сам придумав? — спитала вона.

— Ні, це сказав один чоловік, якого я люблю.

В її словах було щось від обурення дитини, якій доводиться напружено міркувати, коли вона підбила підсумок Ульріховим відповідям:

— Виходить, людину, яка звикла бути порядною, ти навряд чи назвеш доброю? А злодія, який уперше вчиняє крадіжку і серце в нього мало не вискакує з грудей, ти назвеш добрим?!

Ці трохи дивні слова Ульріха здивували, й він споважнів.

— Їй-богу, не знаю, — коротко мовив він. — Бувають, звісно, обставини, коли самому мені досить байдуже, чим це вважати — правильним чи неправильним. Але я не можу вивести тобі правила, яким тут треба керуватися.

Аґата повільно відвела від нього запитливий погляд і повернулася до заповіту.

— Треба читати далі, тут іще дещо підкреслено! — нагадала вона сама собі.

Старий добродій, перше ніж злягти остаточно, написав кілька листів і в своїй духівниці дав пояснення, про що вони та кому їх відсилати. Особливо жирно небіжчик підкреслив те, що стосувалося професора Швунґа, а професор Швунґ був той самий старий колега, котрий отруїв останній рік у батьковому житті затятою боротьбою за параграф про обмежену осудність — і це після того, як вони ціле життя товаришували. Ульріх відразу згадав добре відомі тривалі суперечки про клопотання й звільнення на волю, про суворість закону й непевність природи, — суперечки, що їх батько перед смертю ще раз в узагальненому вигляді виклав йому, Ульріхові, у листі; в останні дні батько, схоже, тільки те й робив, що намагався розвінчати соціальну школу з її «доносом», цей «вияв пруського духу», до якої приєднався професор Швунґ. Батько саме почав був працювати над брошурою, яка мала називатися «Держава і право, або Послідовність і донос», коли відчув, що сили його покидають, і з гіркотою побачив, що повновладним господарем на бойовищі лишився його супротивник. У врочистих словах, промовляти які здатна тільки близькість смерти й боротьба за священний привілей мати репутацію, батько зобов’язував своїх дітей урятувати працю його життя від тліну, а сина, зокрема, — скористатися зв’язками, які той набув в авторитетних колах завдяки невтомним його, батьковим, напучуванням і остаточно покласти край сподіванням професора Швунґа домогтися своєї мети.

Після того, як людина отаке напише і здійснить свої побажання — чи, радше, запланує їх здійснити, — вона, цілком можливо, відчує потребу пробачити своєму колишньому товаришеві його помилки, викликані ницим марнолюбством. Коли людина зазнає глибоких страждань і за живого ще тіла відчуває, як помалу розходиться по швах її земна оболонка, вона відразу стає схильною просити прощення й прощати; та коли вона знов оклигує, то від усього цього відмовляється, бо у здоровому тілі від природи є щось непримиренне. І того, й другого старий добродій вочевидь зазнав перед смертю, коли у його здоров’ї наставали зміни, і перше видавалося йому, либонь, не менш виправданим, ніж друге. Але для шанованого юриста такий стан нестерпний, і тому залізна логіка підказала йому спосіб висловити свою волю так, щоб потім ніякий внутрішній голос не позбавив її значення волі останньої; він написав вибачливого листа, тільки не підписав його й не поставив на ньому дати, а доручив Ульріхові внести дату своєї смертної години й підписатися разом із сестрою, засвідчивши так його, батькову, волю, як це роблять у разі заповіту усного, коли поставити підпис вмирущому вже несила. По суті, він був, хоч сам цього ніколи й не визнав би, таким собі тихеньким диваком, цей невеличкий дідок, який посідав своє місце на ієрархічній драбині буття, ревно їй слугував і її захищав, але його переповнювали всілякі приховані протести, висловити які він на своєму обраному життєвому шляху не міг. Ульріх мимоволі пригадав одержану телеграму про смерть; очевидно, батько розпорядився скласти її, коли був теж у полоні таких самих розмислів; Ульріх побачив тут мало не спорідненість із собою, але цього разу не розлютився, а поспівчував — принаймні в тому сенсі, що, бачачи таку спрагу до самовираження, зрозумів батькову ненависть до сина, який полегшив собі життя неналежними вільностями. Адже батьки завжди гадають, що сини розв’язують свої життєві проблеми саме так, і Ульріх пройнявся якоюсь повагою, коли згадав про невирішені проблеми в собі самому. Але йому забракло часу прибрати це в належну, зрозумілу й Аґаті форму, він лише почав її шукати, коли сутінки рвучко внесли до кімнати якогось чоловіка. Він пройшов, підхоплений власним поривом, до осяяного свічками місця й там, за крок від катафалка, широким рухом підніс до очей руку; цієї миті ззаду наспів і батьків слуга, якого цей чоловік перегнав, і доповів про гостя.

— Вельмишановний друже! — врочисто вигукнув відвідувач, і ось невеличкий старий чоловік у труні лежав зі зціпленими щелепами вже перед своїм ворогом Швунґом. — Юні друзі, над нами — велич зоряного неба, а всередині в нас — велич морального закону! — провадив він, дивлячись затуманеним поглядом на однокашника. — У цих охололих грудях жила велич морального закону! — Аж тепер він обернувся всім корпусом і потис братові й сестрі руку.

Та Ульріх вирішив скористатися цією першою нагодою, щоб покінчити з покладеним на нього завданням.

— Останнім часом пан надвірний радник і мій батько були, на жаль, супротивниками? — спробував він промацати ґрунт.

Враження було таке, ніби ця сива борода, перше ніж зрозуміти, спершу мала добряче подумати.

— Розбіжності в поглядах, про які шкода й згадувати! — великодушно відповів професор, проникливо дивлячись на покійного.

Та коли Ульріх, стоячи на своєму, ввічливо дав зрозуміти, що йдеться про останню волю небіжчика, атмосфера в кімнаті раптом зробилася напруженою, як ото в шинку, коли всі знають: щойно під столом хтось дістав ножа й наступної миті почнеться бійка. Небіжчик таки примудрився, вже й помираючи, накапостити своєму колезі Швунґу! Таке давнє ворогування вже давно було, звичайно, не почуттям, а звичкою мислити; якщо емоції не діставали нової поживи для ворожнечі, то вони вже не спалахували взагалі, а загальний зміст незліченних прикрих випадків у минулому спресувався у форму такої зневаги один до одного, що вже не залежав від появи й зникнення почуттів, як від них не залежить вільна від упереджень істина. Швунґ відчував це тут достоту так, як досі відчував це його тепер уже покійний нападник; прощати здавалося професорові чимось геть дитячим і зайвим, позаяк вияв поступливости перед самим кінцем (до того ж звичайнісінька собі емоція, а не наукове спростування) порівняно з досвідом багаторічної суперечки не мав, певна річ, жодної доказової сили, а мав, як здавалося Швунґові, лише просто-таки ганебно принизити його, коли він скористається перемогою. Зовсім інша річ, звичайно, — те, що професор Швунґ відчував потребу попрощатися з померлим товаришем. Господи, вони ж бо знали один одного, ще відколи були доцентами й парубкували! Чи ти пригадуєш, як у Палацовому саду ми чаркувалися з вечірнім сонцем і дискутували про Геґеля? Скільки ж відтоді зайшло сонць, а мені так запам’яталося те одне! А пригадуєш нашу першу наукову суперечку, яка вже тоді мало не зробила нас ворогами? Як це було гарно! І ось тебе вже нема, а я, на свою радість, ще стою тут, хоч і біля твоєї домовини! Такі почуття навідують, як відомо, літніх людей, коли помирають їхні перевесники. На схилі віку тягне на поезію. Багато з тих, хто після своїх сімнадцятьох років віршів уже не писав, на сімдесят сьомому році раптом, складаючи заповіт, візьмуть та й утнуть вірша. Як ото на Страшному суді мертвих викликають по одному — хоч на дні часу кожен лежить разом зі своєю добою, наче вантаж у потонулому судні! — так само й у заповіті кожну річ викликають на ім’я, і до неї повертається її індивідуальність, яку вона втратила, поки нею користувалися. «Бухарський килим із пропаленою сиґарою діркою, котрий лежить у моєму кабінеті.» — читаєш у таких останніх рукописах; або: «Парасоль із ручкою кості носорога, придбаний мною у травні 1887 року в «Зоненшайна і Вінтера»; навіть акційні пакети перелічують кожного за його номером.

І не випадково, що одночасно з цим останнім зблиском кожної окремої речі прокидається й бажання прив’язати до неї і яку-небудь мораль, яке-небудь застереження, яке-небудь благословення, який-небудь закон, і все це якою-небудь надійною формулою охопить оцю несподівану безліч, яка ще раз спливає на поверхню там, де судно пішло на дно. Тим-то одночасно з поезією пори заповіту пробуджується й філософія, і на світло Боже знову витягують філософію, само собою зрозуміло, переважно яку-небудь давню, припалу порохнею й забуту років п’ятдесят тому. Ульріх раптом збагнув, що жоден із двох цих старців не міг поступитися другому. «Нехай життя виробляє що завгодно, аби лишень недоторканними лишалися засади!» — така потреба вельми розумна, коли знаєш, що мине небагато місяців чи років і твої засади тебе переживуть. І було добре видно, як у старому надвірному радникові все ще боролися два мотиви. Його романтичність, його молодість, його поезія вимагали широкого, гарного жесту й благородного слова; його філософія, навпаки, вимагала, щоб він демонстрував незламність закону здорового глузду перед непередбачуваними поривами почуттів і минущими нападами душевної слабкости, що ними, мов пасткою, послуговувався його покійний ворог. Уже два дні Швунґ жив із думкою: тепер отого нема, й ніхто вже не чинитиме перешкод його, швунґівській, концепції обмеженої осудности; отож широкими хвилями полинули його почуття до давнього товариша, і Швунґ продумав сцену прощання, мов детально розроблений мобілізаційний план, який тільки й чекає на сиґнал вступити в дію. Але у сцену цю потрапив оцет і зробив її прозорішою. Почав Швунґ вельми зворушено, але потім затнувся — так буває, коли хтось декламує вірша і посеред строфи раптом похоплюється, не в змозі пригадати останніх рядків. Отак і лишалися вони один перед одним — колюча сива борода й сива щетина на неголеному обличчі, і в обох невблаганно зціплені вуста.

«І що ж він робитиме?» — спитав себе Ульріх, зацікавлено спостерігаючи цю сцену. Радісна впевненість, що статтю 318 Кримінального кодексу тепер приймуть у його редакції, в надвірного радника Швунґа зрештою взяла гору над гіркотою, і позаяк прикрі думки його вже не обсідали, то він, щоб висловити добрі й віднині єдині свої почуття, залюбки заспівав би: «Мав я колись товариша…» Але заспівати тут він не міг, тож обернувся до Ульріха й промовив:

— Повірте мені, молодий сину мого товариша, спершу настає моральна криза, а за нею — соціальний занепад! — Потім він обернувся до Аґати й повів далі: — Велич вашого добродія батька полягала в тому, що він завжди ладен був допомагати ідеалістичній концепції прокладати шлях в основах права. — Після цього схопив руку Аґати й руку Ульріха, потиснув їх і вигукнув: — Ваш батько надавав аж надто великого значення невеличким розбіжностям у поглядах, які іноді неминуче виникають під час тривалої співпраці. Я завше був певен, що він робив це, щоб не мати докорів з боку свого загостреного відчуття справедливости. Завтра попрощатися з ним прийдуть багато професорів, але серед них не буде жодного такого, як він!

Отож сцена ця завершилася мирно, і Швунґ, коли вже йшов, навіть запевнив Ульріха, що той, коли все ж таки надумає обрати академічну кар’єру, може розраховувати на батькових друзів.

Аґата слухала з широко розплющеними очима, розглядаючи моторошні прикінцеві риси, яких людині надає життя.

— Це було наче в лісі з гіпсовими деревами! — сказала вона братові перегодя.

А Ульріх усміхнувся й відповів:

— Я почуваюся таким сентиментальним, як собака місячної ночі!

5. Вони чинять несправедливо

— А пригадуєш, — спитала його по хвилі Аґата, — як одного разу, коли я була ще зовсім маленька, ти грався з хлопцями, впав по пояс у воду й хотів це приховати? Сів за стіл так, щоб було видно лише твою суху верхню половину, але другу мокру виказав тим, що почав цокотіти зубами!

Коли хлопцем Ульріх приїздив на вакації додому (а втім, за довгі роки він лише один той раз і приїздив) і коли оцей тепер невеличкий зморщений труп був для них обох ще мало не всемогутнім велетом, нерідко траплялося так, що Ульріх не хотів зізнаватися в якому-небудь негідному вчинку і відмовлявся покаятись, хоч і не мав мужности його заперечувати. Так було й того разу — від температури він аж горів, і його довелося швиденько покласти в ліжко.

— І годували тебе самим супом! — додала Аґата.

— Атож! — підтвердив, усміхнувшись, брат.

Спогад про те, що колись давно його покарали, цієї миті видався йому чимось чужим, зовсім до нього непричетним; це було однаково, що якби він зараз побачив на підлозі свої дитячі черевички — тепер вони його також уже не стосувалися б.

— Тобі вже навіть через жар не можна було їсти нічого, крім супу, — знов нагадала про це Аґата. — Але на додачу тебе так ще й покарали!

— Атож! — ще раз підтвердив Ульріх. — Але робили так не зі злости, а задля того, щоб сповнити так званий обов’язок.

Він не розумів, на що натякала сестра. Сам він усе ще бачив дитячі черевички. Ні, не бачив, він бачив лише, нібито їх бачить. Так само відчував і образи, з яких давно виріс. І подумав: «У цій «непричетності» якимсь чином знаходить вияв те, що людина в жодну пору свого життя не буває цілком у собі!»

— Але тобі однаково не можна було їсти нічого, крім супу! — сказала Аґата ще раз і додала: — Мені здається, я все життя боялася, що тільки я, можливо, й не здатна цього зрозуміти!

Чи можуть спогади двох людей, що розмовляють про обом їм відоме минуле, не лише доповнювати одні одних, а й сплітатися водно — і то ще доти, як їх висловлять? Цієї хвилини саме щось таке й сталося! Їхній однаковий стан вразив, ба навіть спантеличив обох, як руки, що виткнулися з-під плаща там, де їх зовсім не очікували, й несподівано торкнулись одна одної. Кожне раптом згадало про минуле більше, ніж, здавалося йому, пам’ятало, й Ульріх знову відчув оте гарячкове світло, яке колись наповзало з підлоги на стіни так само, як оце тепер у кімнаті, де вони саме стояли, розповзалося мерехтіння свічок; потім увійшов батько, перетнув убрід пучок світла від настільної лампи й сів край його ліжка. «Якщо ти не спромігся повною мірою усвідомити можливі наслідки свого вчинку, то він може, мабуть, постати в м’якшому світлі, але в такому разі ти маєш спершу зізнатися в цьому собі!» Можливо, на пам’ять йому спливли слова із заповіту чи з листів про параграф 318? Загалом він ніколи не міг добре запам’ятати ні подробиць, ні дослівно текстів. Отож було щось украй надзвичайне в тому, що йому раптом пригадалися цілі фрази, і це якось пов’язалося із сестрою, немовби таку переміну в ньому викликало саме те, що вона стояла поруч, перед ним.

— «Якщо ти знайшов у собі силу доброхіть, без примусу, незалежно від будь-якої необхідности скоїти ниций вчинок, то маєш визнати й свою провину!» — провадив далі Ульріх, а тоді додав: — З тобою він теж розмовляв, мабуть, так само!

— Можливо, не зовсім так, — поправила його Аґата. — Щодо мене він зазвичай допускав «зумовлені внутрішніми схильностями обставини, які пом’якшують провину». Він завше нагадував мені, що хотіти — це, мовляв, діяти усвідомлено, а не інстинктивно.

— «З розвитком інтелекту й здорового глузду, — процитував Ульріх, — саме воля у формі мислення й ухвалених внаслідок нього рішень має взяти гору над бажанням чи інстинктом!»

— Це правда? — спитала сестра.

— Чому ти питаєш?

— Мабуть, тому, що я дурна.

— Ти не дурна!

— Мені завше було важко вчитись, і я нічого до пуття не розуміла.

— Це ще нічого не доводить.

— Тоді я, мабуть, погана, бо того, що я розумію, не сприймає моя душа.

Вони стояли близько одне напроти одного, прихилившись кожне до одвірка дверей, що вели в суміжну кімнату й після того, як пішов професор Швунґ, лишилися відчиненими; на їхніх обличчях грало денне світло й світло від свічок, а голоси їхні перепліталися, як під час поперемінного співу в церкві. Ульріх і далі говорив так, немовби проказував молитву, а Аґатині вуста спокійно вторували. Давні тортури напучуваннями, коли в ніжний, нетямкий дитячий розум утовкмачували жорстокий і чужий йому лад, робили обом утіху, і вони обернули це на гру.

І раптом Аґата, без будь-якого безпосереднього приводу, вигукнула:

— Ти просто уяви собі, що це поширено на все, — і вийде Ґотліб Гаґауер! — І вона заходилася мавпувати свого чоловіка, мов школярка: — «Невже ти й справді не знаєш, що lamium album — це глуха кропива?» — «А як же ще ми посуватимемося вперед, якщо не пройдемо з надійним провідником той самий нелегкий шлях індукції, який крок за кроком, крізь тисячоліття тяжкої праці й помилок привів людський рід до нинішнього рівня знань?!» — «Хіба ти не розумієш, люба моя Аґато, що міркувати — це також моральний обов’язок? Зосереджуватися — означає постійно долати власну інертність». — «А духовне виховання означає таке дисциплінування духу, завдяки якому людина дедалі більшою мірою дістає змогу розумно, тобто бездоганними силогізмами, ланцюгами висновків і замиканням цих ланцюгів, індукціями чи висновками на основі ознак вибудовувати, постійно долаючи сумніви й усупереч власним здогадам, довгі низки думок і піддавати верифікації врешті одержаний результат доти, доки в усіх думках запанує цілковита гармонія».

Ульріха вразила така глибока пам’ять у сестри. Здавалося, Аґата відчувала непогамовну насолоду, коли бездоганно видавала ці по-наставницькому педантичні фрази, які бозна-звідки й узяла — можливо, вичитала десь у книжці. Вона заявила, нібито так розмовляє Гаґауер.

Ульріх у це не повірив.

— Як же ти просто з розмов запам’ятала такі довгі, пишномовні фрази?

— Вони вкарбувалися мені в пам’ять, — відповіла Аґата. — Така вже я.

— Чи знаєш ти взагалі, що таке висновки на основі ознак або верифікація?

— Уявлення не маю! — зізналася, засміявшись, Аґата. — Та й сам він це, мабуть, просто десь вичитав. Але розмовляє він саме так. А я, слухаючи його, завчила це напам’ять, наче якусь абракадабру. Мабуть, зі злости, — саме через те, що так розмовляє він. Ти не такий, як я. У мені застряє всяка всячина, бо я не знаю, що з нею робити, — ось і вся моя добра пам’ять. Страшенно добра пам’ять у мене через те, що я дурна!

Вигляд вона мала такий, ніби в цьому полягала якась сумна істина, й Аґата мусила її позбутися, щоб пустувати далі.

— Та в Гаґауера навіть із тенісом те саме: «Коли я, навчаючись грати в теніс, уперше зумисне надаю своїй ракетці певного положення, щоб послати м’ячик, траєкторією якого доти я був задоволений, у певний бік, то я втручаюся в хід події: я експериментую!»

— Чи добре він грає в теніс?

— Я виграю в нього з рахунком шість — нуль. Обоє засміялися.

— А чи знаєш ти, — сказав Ульріх, — що Гаґауер — якщо все, що ти йому приписуєш, правда, — по суті, має цілковиту рацію?! Хоч це й смішно.

— Може, він і має рацію, — відповіла Аґата, — я ж бо в цьому нічого не тямлю. Але знаєш, якось один хлопчик з його школи дослівно переклав одне місце із Шекспіра так:

«Боягузи часто помирають ще до своєї смерти;

Хоробрі тішаться смертю лише один раз.

З-поміж усіх див, про які я чув,

Найдужче мене вражає те, що люди мають страхатися,

Бачачи, що смерть, цей неминучий кінець,

Приходить, коли їй завгодно».

А Гаґауер виправив той переклад, я сама бачила зошита:

«Лякливий мре до смерти сто разів.

Лиш раз потішить смерть сміливець.

О, диво з див — ні світ, ні я

Ніколи більшого не знав…»

І так далі — тра-та-та, тра-та-та, як у шлеґелівському перекладі!

І ще пригадую одне таке місце! Здається, у Піндара є слова: «Закон природи, цей цар усіх смертних і безсмертних, панує, санкціонуючи насилля, править всемогутньою рукою!» А Гаґауер надав цим словам «останнього лиску»: «Закон природи, що панує над усіма смертними й безсмертними, править усемогутньою рукою, санкціонуючи навіть насилля». — А хіба не чудово, — спитала вона, — що той малюк з його школи, яким він був незадоволений, зробив такий жахливо дослівний переклад, немовби слова лежали перед ним безладною купою каміння?

— І вона повторила: — «Боягузи часто помирають ще до своєї смерти… Хоробрі тішаться смертю лише один раз… З-поміж усіх див, про які я чув… найдужче мене вражає те, що люди мають страхатися. бачачи, що смерть, цей неминучий кінець. приходить, коли їй завгодно.»!!!

Обхопивши долонею одвірок, мов стовбур дерева, Аґата вигукувала ці неоковирні рядки так само несамовито й прекрасно, якими були й вони самі; їй зовсім не заважало те, що під її поглядом, сповненим гордощів юности, лежало нещасне скулене тіло.

Ульріх поморщив чоло й звів на сестру очі. «Людина, яка не прилизує давнього вірша, а лишає його з наполовину вивітреним, утраченим змістом, нагадує того, кому й на думку не спаде приставляти стародавній статуї з відбитим носом нового мармурового носа, — подумав він. — Це можна було б назвати відчуттям стилю, однак це — не відчуття стилю. І це навіть не та людина, яка завдяки своїй живій уяві може легко без чого-небудь обійтися. Ні, це — радше та людина, котра повноті й завершеності взагалі жодного значення не надає й тому не очікує від своїх відчуттів, щоб вони були «цілковиті». «Вона, мабуть, і коли цілувалася, — несподівано з усього цього виснував він про сестру, — не втрачала голови цілковито!» Цієї хвилини йому здалося, що досить було почути від Аґати той пристрасний вірш, щоб збагнути, що вона ніколи «не поринає ні в що цілковито», що вона, як і він, — людина «пристрасної нецілісності». За цими роздумами він навіть забув про другу половину свого єства, яка вимагала міри й самовладання. Тепер він міг би з певністю сказати сестрі, що жоден її вчинок не відповідає її найближчому оточенню, навпаки, всі її вчинки залежать від оточення дуже й дуже широкого й надзвичайно сумнівного, яке, по суті, не має ні початку, ні кінця, — він міг би так сказати, і тоді й суперечливі враження першого вечора дістали б достатнє пояснення. Але стриманість, до якої він себе привчив, виявилася ще сильнішою, тож він зацікавлено, навіть не без сумнівів, очікував, коли Аґата спуститься з високої гілки, на яку вибралася. Адже вона все ще стояла перед ним, тримаючись піднятою рукою за одвірок, і одна зайва мить могла б усе зіпсувати. Він ненавидів жінок, котрі поводяться так, немовби їх привів на світ художник чи режисер, або котрі після такого, як оце в Аґати, збудження переходять на вдаване піано. «Може, — подумав він, — вона раптом зісковзне з вершини свого захвату, скориставшись якою-небудь трохи безглуздою, сомнамбулічною реплікою, що з нею виходять із трансу медіуми; а нічого іншого їй, мабуть, не залишиться, і це буде також досить прикро!» Однак Аґата, здавалося, й сама про це знала чи у братовому погляді прочитала, яка небезпека на неї чигає. Вона весело сплигнула на обидві ноги зі своєї висоти на землю й показала Ульріхові язика!

Але потім вона споважніла, зробилася мовчазна й, не сказавши жодного слова, пішла по ордени. Так донька й син почали виконувати останню батькову волю.

Робила це Аґата. Ульріх не зважився торкнутися безпомічного старого тіла на смертнім одрі, але Аґата мала таку манеру — чинити несправедливо, і ця манера й думки не припускала, що Аґата чинить несправедливо. Рухи її погляду й рук нагадували рухи жінки, яка доглядає хворого, а ще було в них іноді щось безпосередньо-зворушливе, що буває в молодих тварин, коли вони раптом перестають гратися, щоб переконатися, чи дивиться на них господар. А господар брав у неї з рук зняті ордени й подавав їй підроблені. Він нагадував собі злодія, в якого серце вискакує з грудей. І коли в нього складалося враження, що зірки й хрести в сестриній руці зблискують яскравіше, ніж у його власній, обертаючись просто-таки на якісь чарівні предмети, то так воно і справді могло бути в цій чорно-зеленій кімнаті з рясними відблисками свічок на лапастих листках вазонів; а може, вся річ була в тому, що він відчував несміливо-владну сестрину волю, яка молодо оволодівала його волею; й оскільки ніякого наміру тут не відчувалося, то в ці хвилини нічим не затуманеного спілкування знову зринуло майже безоднє і тому до болю глибоке відчуття їхньої двоєдности.

Аґата впоралася з орденами і стала. Лишилося зробити ще одну річ, і сестра, на хвильку замислившись, усміхнулася й промовила:

— А чи не написати кожному з нас на клаптику паперу що-небудь приємне й покласти йому в кишеню?

Цього разу Ульріх відразу збагнув, що вона має на увазі, бо таких спільних спогадів вони мали небагато, і йому спало на думку, що в певному віці обоє дуже любили сумні вірші й історії, де хтось помирав і про нього всі забували. Причиною цього було, очевидно, їхнє самотнє дитинство, і вони часто вигадували такі історії й разом; однак Аґата вже й тоді була схильна такі історії і здійснювати, тоді як Ульріх верховодив лише в їхніх сміливіших витівках, зухвалих і бездушних. Отож спільна тодішня ідея відтяти собі на пальцях по нігтю й поховати обидва в парку належала Аґаті, й до нігтів вона додала ще й пасмо своїх білявих кіс. Ульріх гордо заявив, що через сотню років хто-небудь, можливо, все це знайде й здивовано спитає себе, чиї ж це останки, і мріяв він тоді лише про одне: нагадати про себе майбутнім поколінням; малій Аґаті, навпаки, цікавіше було просто що-небудь закопувати, байдуже що, їй здавалося, ніби вона ховає частину себе, надовго уникаючи пильних очей світу, педагогічні вимоги якого її лякали, хоч вона була про них і невисокої думки. Тоді в кінці парку саме будували невеликий будиночок для слуг, тож Ульріх з Аґатою змовилися утнути щось незвичайне. Вони вирішили написати на двох аркушах гарні вірші, додати кілька слів про себе, а тоді замурувати ті аркуші у стіну будиночка. Та коли вони почали складати вірші — за їхніми намірами надзвичайно чудові, — на думку їм нічого такого не спадало, а дні минали один за одним, і з котловану вже виростали стіни. Зрештою, коли зволікати вже не лишалося часу, Аґата переписала якесь речення з підручника арифметики, а Ульріх вивів просто: «Я…» — і додав своє прізвище. Але в кожного аж серце вискакувало з грудей, коли вони прокралися через парк до двох мулярів, які там працювали. Аґата просто кинула свою цидулку в котлован, де ті стояли, і втекла, а Ульріх — як старший і як чоловік, він боявся, звичайно ж, іще дужче, що муляри його затримають і, здивовані, спитають, чого йому тут треба, — від хвилювання взагалі не годен був поворухнути ні рукою, ні ногою, тож Аґата, посмілішавши — з нею ж бо нічого не сталося! — зрештою вернулася й узяла і його цидулку. Немовби сном-духом нічого не відаючи, вона пройшлася вздовж щойно викладеного ряду цеглин, вибрала поглядом у його кінці одну з них і, піднявши її, встромила в стіну Ульріхове ім’я, перше ніж її встигли прогнати, а сам Ульріх нерішуче ступав услід за сестрою й тієї миті, коли вона нахилилася над цеглиною, відчув, як його гнітюча, жахлива скутість перетворилася на колесо з гострими ножами, й вони оберталися в його грудях з такою швидкістю, що наступної миті злилися в іскрометне сонце, як це буває з феєрверком… Саме на це, отже, й натякала Аґата, і Ульріх довго, дуже довго не відповідав і лиш ухильно всміхався, бо повторювати таку гру з покійником було б, здавалося йому, все ж таки святотатством.

Але Аґата вже нахилилася, стягла з ноги одну з широких шовкових підв’язок, якими підтримують панчохи, щоб не так тягло вниз корсета, підняла розкішне покривало на батькові й сунула підв’язку йому в кишеню.

Ульріх? Той, навіч побачивши цей повернений до життя спогад, спершу очам своїм не повірив. Наступної миті він мало не підскочив до сестри, щоб покласти її витівці край, — просто через те, що це було щось уже геть нечуване. Але потім він піймав у Аґатиному погляді відблиски росисто-чистого ранку, якого ще не зіпсувала каламуть буденщини, і це його стримало.

— Що ти робиш?! — несміливо спробував він відмовити сестру.

Він не розумів, чого вона хоче — задобрити покійника, позаяк із ним вчинили несправедливо, чи дати йому з собою що-небудь приємне, позаяк він сам так часто чинив несправедливо. Ульріх міг би її спитати, але на цю жорстоку ідею покласти задубілому мерцеві підв’язку, ще теплу від ноги рідної доньки, у нього, Ульріха, стислося в горлі, а в голові все переплуталося.

6. Старий добродій нарешті знаходить спокій

Недовгий час, що лишався до похорону, заповнили численні дрібні й незвичні турботи, збігав він швидко, і врешті з відвідувачів, які чорною вервечкою тяглися крізь усі ці години, в останні півгодини перед винесенням тіла вийшло своєрідне чорне свято. Люди з похоронної контори гупали молотками й човгали ногами ще гучніше, ніж доти (і так само поважно, як ото хірург, якому хворий довірив своє життя й відтепер уже не має права й слова сказати) і проклали серед незайманого повсякдення решти будинку таку собі стежку врочистих почуттів, яка вела від хвіртки, а далі сходами до кімнати з домовиною. Живі квіти й вазони, портьєри й фіранки з чорного сукна і крепу, срібні канделябри й тремтливі золотисті пломінці свічок, які зустрічали відвідувачів, знали своє завдання краще, ніж Ульріх з Аґатою, що мали вітати від імени родини кожного, хто приходив віддати останню шану покійному, але мало про кого знали, хто він такий, якщо старий батьків слуга не звертав нишком їхньої уваги на особливо поважних гостей. І всі, хто приходив, підпливали до них, потім відпливали й поодинці чи невеличкими гуртами кидали якір десь у кімнаті, застигло спостерігаючи за сином і донькою покійного. В обох на обличчях тужавіла личина суворої витримки, поки нарешті власник технічного майна чи господар похоронного підприємства (той чоловік, котрий зі своїми формулярами пропонував Ульріхові послуги й за ці останні півгодини збігав і вибігав сходами разів двадцять, не менше), — поки він нарешті підскочив збоку до Ульріха й, обережно підкреслюючи всім своїм виглядом важливість моменту, доповів, як ото на параді ад’ютант своєму ґенералові, що все готово.

Планувалося, що процесія врочисто пройде містом, а вже потім її учасники посідають до екіпажів, і Ульріх мав іти попереду всіх, поруч із кайзерівським і королівським намісником, який віддати останню шану членові Верхньої палати прибув особисто, а по другий бік від Ульріха простував такий самий поважний гість, старший у делеґації з трьох чоловік, надісланій Верхньою палатою; позад них ішли решта двоє сановитих делеґатів, далі — ректор і сенат університету, й аж за ними, але перед неозорим потоком циліндрів на різноманітних офіційних представниках, гідність яких повільно зменшувалася в міру наближення до хвоста процесії, ступала Аґата в обрамленні чорних жінок, позначаючи місце серед адміністративних вершин, відведене особистій жалобі; бо невпорядкована участь тих, хто прийшов «просто висловити співчуття», починалася вже позаду тих, котрі з’явилися зі службового обов’язку, а може навіть, її представляло лише подружжя старих слуг, що самотньо дріботіли у хвості. Процесія була, отже, переважно чоловіча, й поруч з Аґатою йшов не Ульріх, а її чоловік, професор Гаґауер, чиє обличчя, схоже на червонобоке яблуко й зі щетинистою осельнею над верхньою губою, тим часом стало їй чужим і крізь густий чорний серпанок, що давав їй змогу потай спостерігати за ним, здавалося синім. У самого Ульріха, який багато годин перед цим провів із сестрою, раптом виникло таке враження, що цей давній похоронний обряд, започаткований ще за часів заснування університету, відірвав її від нього, і він, не сміючи навіть озирнутися на неї, відчував, що йому її бракує; він намагався придумати жарт, яким привітається з нею, коли вони побачаться знов, але думкам його не давав вільно розпростерти крила намісник, який крокував поруч владно й мовчки, хоч іноді все ж таки тихенько й кидав слово-друге, на яке треба було якось реаґувати, та й узагалі всі ці превосходительства — від ректора до деканів і далі — виявляли йому увагу, позаяк тепер він мав славу тіні графа Ляйнсдорфа й недовіра, що помалу прокидалася повсюди до вітчизняної графової акції, надавала Ульріхові ваги.

На хідниках і за вікнами також зібралося багато цікавих, і хоч Ульріх знав, що за годину, просто як на спектаклі, все завершиться, цього дня він, однак, відчував те, що відбувалося, особливо виразно, й участь у його долі стількох людей лежала в нього на плечах, ніби важка, облямована хутром мантія. Уперше він усвідомив непохитну твердість традиції. Трепет, що попереду процесії хвилями котився людськими масами на хідниках, масами, які гомоніли, завмирали й знову жвавішали, церковна магія, передчуття глухого гупання грудок землі по віку, важке мовчання процесії — все це проймало до хребців, перебираючи їх, мов струни допотопного музичного інструмента, й Ульріх з подивом відчував у собі невимовне відлуння, у коливаннях якого його тіло випростувалося, так ніби врочистість того, що діялося довкола, справді сповнювала врочистістю і його самого. Й, опинившись цього дня в гущі стількох людей, він ще й уявив собі, як інакше все було б, якби такої хвилини він, відповідно до первісного сенсу цієї майже безтямно перейнятої сьогоденням пишноти, простував тут і справді в ролі спадкоємця великої сили і влади. На цю думку скорбота розвіювалась, і смерть із страшної приватної справи оберталася на перехід, що відбувався як публічне свято; вже не зяяла та жахливо розверзла діра, що її в перші дні після свого відходу лишає по собі кожна людина, до існування якої ти звик; вже замість небіжчика крокував спадкоємець, натовп дихав одним диханням з ним, торжество поховання стало воднораз святом змужніння для того, хто приймав тепер меч і вперше сам, без будь-кого поперед себе, простував до свого власного кінця. «Я мав би, — мимоволі подумав Ульріх, — закрити батькові очі! Не задля нього й не задля себе, а…» Він не спромігся довести цю думку до кінця; але те, що ні він не любив батька, ні той — його, уявлялося йому, з огляду на таку закономірність, дріб’язковою переоцінкою особистої значущости, та й узагалі перед лицем смерти особисті думки набувають прісного присмаку ніщоти, а все, що цієї хвилини було значущого, йшло, здавалося, від велетенського тіла, що його утворювала, повільно посуваючись повз шпалери людей, процесія, хай навіть вона була пройнята звичайною цікавістю, нічев’ям і стадним інстинктом.

Однак музика грала далі, день видався легкий, ясний, чудовий, і Ульріхові почуття погойдувались, мов балдахін над святими дарами, що їх несуть у хресному ході. Іноді Ульріх поглядав у дзеркала катафалка перед собою і бачив у них свою голову в капелюсі й плечі, а час від часу він помічав на підлозі повоу, поряд з оздобленою гербом домовиною, давні, не зішкребані до пуття після попереднього похорону невеличкі вощані лусочки, й тоді йому, хоч ніякої такої думки в нього цієї миті й не зринало, робилося просто шкода батька, як ото буває шкода собаку, що серед вулиці попав під колеса. Тоді погляд в Ульріха ставав вологим, і коли він переводив його повз своє чорне оточення на глядачів обабіч вулиці, ті мали вигляд строкатих, покроплених водою квітів, і думати, що все це бачить тепер він, Ульріх, а не той, хто прожив тут усі свої дні, до того ж любив урочистість куди дужче, ніж він, було так дивно, що йому здавалося майже неможливим, щоб батько не брав участи у проводах самого себе зі світу, який він вважав загалом непоганим. Це глибоко зворушувало, однак Ульріхової уваги не уникло й те, що аґент чи розпорядник на похороні, який вів цю католицьку процесією на кладовище й стежив за порядком, був високий, кремезний юдей років тридцятьох; його прикрашали довгі світлі вуса, з кишені в нього виглядали якісь папери, наче в керівника туристської групи, він забігав уперед і назад, то поправляв збрую на котромусь із коней, то нашіптував щось музикантам. Це чомусь нагадало Ульріхові про те, що батькового тіла останнього дня вдома не було, його привезли вже незадовго до похорону — згідно з навіяною вільним дослідницьким духом останньою волею, яка надала його тіло до послуг науки, і можна було з певністю припустити, що після того анатомічного втручання старого добродія зашиють абияк; отож за шибками, що віддзеркалювали Ульріхів образ, тепер котилася, притягуючи до себе всі ці високі, чудові, врочисті помисли, якась сяк-так зшита докупи річ. «Без орденів чи з орденами?!» — збентежено спитав себе Ульріх; адже він про це вже забув і не знав, чи вдягли батька в анатомці знов, перше ніж закрита домовина повернулася додому. Та й хто знає, яка доля спіткала Аґатину підв’язку; можливо, її знайшли, і йому неважко було уявити, як жартували з цього приводу студенти. Усе це було вкрай прикро, й від таких втручань реальности почуття його, після того як на мить округлилися й стали мало не гладенькою оболонкою живої мрії, знов розпалися на численні фраґменти. Він відчував лише абсурдність, безладну подрібненість людського облаштування і свого власного. «Тепер я у світі зовсім самотній. — подумав він, — якірна линва урвалася. я підіймаюсь!» Тепер його почуття знов убралися в цей спогад про перше враження, викликане звісткою про батькову смерть, а він тим часом простував поміж людськими стінами далі.

7. Від Клариси надходить лист

Своєї адреси Ульріх нікому зі знайомих не давав, але Клариса довідалася її від Вальтера — цей пам’ятав ту адресу так само, як власне дитинство.

Вона писала:

«Мій любчику… мій боягузливий зайчику… мій чику!

Знаєш, що таке чик? Я ніяк не можу до цього докопатися. Вальтер, мабуть, слабунчик. (Склади «чик», «чику» були скрізь жирно підкреслені.)

Гадаєш, я приходила до тебе п’яна? Я не п’янію! (Чоловіки п’яніють швидше, ніж я. Дивовижа.)

Але я не пам’ятаю, що тобі казала; не можу пригадати. Боюся, ти забереш собі в голову щось таке, чого я не казала. Я того не казала.

Але це буде в листі — зараз! Насамперед: ти знаєш, як відкриваються сни. Іноді вві сні усвідомлюєш: ти тут уже була, з цією людиною вже колись розмовляла або… Це так, немовби віднаходиш власну пам’ять.

Я не зі сну знаю, що то було не вві сні!

(У снах я завела собі друзів.)

Чи ти взагалі ще пригадуєш, хто такий Моосбруґер? Я маю тобі дещо розповісти.

Його ім’я раптом спливло знов.

Три мелодійні склади.

Але музика — це омана. Я хочу сказати, коли вона сама собою. Музика сама собою — це естетство чи щось таке; життєва слабкість. Та коли музика поєднується з видінням, тоді мури починають хитатися, і з могили сьогодення встає життя прийдешніх. Я ті три мелодійні склади не лише чула — я їх і бачила. Вони спливли в пам’яті. Зненацька усвідомлюєш: там, де вони спливають, є ще щось! Я ж бо вже якось була написала твоєму графові листа про Моосбруґера. Хіба про таке забувають! Тепер я чую-бачу світ, де речі стоять, а люди ходять так само, як вони це робили завжди, але тепер — чутно й зримо. Я не можу змалювати цього досить виразно, бо з цього спливли тільки три склади. Чи ти мене розумієш? Можливо, заводити про це мову ще й зарано.

Я сказала Вальтерові: «Хочу познайомитися з Моосбруґером!»

А він питає: «А хто такий цей Моосбруґер?»

Я відповідаю: «Приятель Уло, вбивця».

Ми саме читали газету; було це вранці, й Вальтер мав уже йти на службу. Чи ти пригадуєш, якось ми всі втрьох читали разом газету? (У тебе нікудишня пам’ять, ти, звісно, не пригадуєш!) Отож розгортаю я ту частину газети, яку мені дав Вальтер, — одна рука ліворуч, друга праворуч. І раптом відчуваю тверде дерево, я прицвяхована до хреста. Питаю Вальтера: «Чи не було ще вчора в газеті чого-небудь про залізничну катастрофу в Ческе-Будейовице?»

«Було, — відповідає Вальтер. — А чому ти питаєш? Невеличка катастрофа, загинув один чоловік чи двоє».

Я по хвилі кажу: «Бо в Америці теж сталася катастрофа. А де та Пенсільванія?»

Він цього не знає. «В Америці», — каже.

Тоді я йому: «Машиністи ніколи не зіштовхують локомотиви зумисне!»

Вальтер зводить на мене очі. Бачу, він мене не розуміє. «Звичайно, ні», — каже.

Я питаю, коли до нас прийде Зиґмунд. Вальтер з певністю не знає.

Ти, звісно, сам знаєш: зумисне, зі злим наміром машиністи своїх потягів, звичайно, не зіштовхують; тоді чому ж вони це роблять? А я тобі скажу: у величезній мережі рейок, стрілок і світлофорів, що покриває цілу земну кулю, всі ми втрачаємо силу сумління. Адже якби ми були в змозі ще раз перевірити себе й ще раз згадати про своє покликання, то щоразу робили б те, що потрібно, й уникали б напасти. Напасть — це наша зупинка на передостанньому кроці!

Звичайно, годі сподіватися, що Вальтер збагне це відразу. Гадаю, мені пощастить здобутися на цю величезну силу сумління, а тоді мені довелося заплющити очі, щоб Вальтер не помітив у них блискавки.

З усіх цих причин вважаю за свій обов’язок познайомитися з Моосбруґером.

Ти знаєш, мій брат Зиґмунд — лікар. Він мені допоможе.

Я на нього чекала.

У неділю він до нас прийшов.

Коли Зиґмунда з ким-небудь знайомлять, він каже: «Але я ані… ані музикальний». Це він так жартує. Бо, оскільки його звати Зиґмунд, не хоче, щоб люди гадали, нібито він — юдей чи дуже музикальний. Його зачали у ваґнерівському захваті. Витягти з нього розумну відповідь — куди там! Я його вмовляла, переконувала, а він лише бурмотів якісь нісенітниці. То запустить камінцем у пташку, то заходиться палицею гребтись у снігу. Хотів навіть розчистити лопатою стежку. Він частенько приходить до нас попрацювати, бо не любить, як сам каже, лишатися з дружиною та дітьми вдома. Просто дивно, що він тобі ніколи не траплявся. «Ви маєте fleurs du mal^[1] і город!» — каже. Я й за вуха його тягала, й під бік штурхала — не помагало ніщо.

Потому ми пішли в будинок до Вальтера, який, звичайно ж, сидів за роялем; піджака Зиґмунд ніс під пахвою, бо руки в нього були по самі лікті брудні-бруднющі.

«Зиґмунде, — звертаюсь я до нього при Вальтерові, — коли ти розумієш музичну п’єсу?»

Він шкірить зуби й відповідає: «Та ніколи».

«Коли сам програєш її в душі, — веду я далі. — Коли ти розумієш людину? Коли сам програєш її в душі. Програвати! Це — велика таїна, Ульріху! Ти маєш бути, як та людина, але щоб не ти ввійшов у неї, а щоб вона ввійшла в тебе. Ми рятуємо, виводячи назовні. Це — міцна форма! Ми беремо участь у людських вчинках, але ми їх наповнюємо й підносимося над ними.

Даруй, що я так багато про це пишу. Але потяги зіштовхуються через те, що сумління не робить останнього кроку. Світи не спливають, якщо їх не витягувати. Але детальніше про це — іншим разом. Обов’язок геніальної людини — нападати! Для цього вона має страшну силу! Одначе Зиґмунд, отой боягуз, зиркнув на годинника й нагадав про вечерю, тому що йому пора було додому. Розумієш, Зиґмунд завше тримається посередині між пихатістю досвідченого лікаря, який не надто високої думки про можливості своєї професії, й пихатістю сучасної людини, яка за межами інтелектуальної традиції вже знов повернулася до гігієни простоти й роботи в садку. Але Вальтер як закричить: «Господи, і навіщо молоти такі дурниці?! Що вам від отого Моосбруґера, власне, треба?!» І це помогло.

Бо Зиґмунд нарешті сказав: «Він — або психічнохворий, або злочинець, що правда, то правда. Але що робити, коли Клариса забрала собі в голову, нібито вона може його виправити? Я лікар, а теж не можу заборонити лікарняному священикові забирати собі в голову те саме! Вона каже: «Урятувати»? То чом би їй того чоловіка бодай не побачити?!»

Він почистив щіткою штани, прибрав спокійного вигляду й помив руки; за вечерею ми потім про все й домовилися.

І ми вже побували в доктора Фріденталя — це один знайомий його колега. Зиґмунд відверто сказав, що бере на себе відповідальність за те, щоб під яким-небудь вигаданим приводом провести мене до в’язниці. «Ти, — сказав він, — будеш письменницею, яка нібито хоче поглянути на того Моосбруґера».

Але то була помилка, бо на таке відверте прохання доктор Фріденталь міг відповісти лише відмовою. «Якби ви були Сельма Лаґерлеф, ваш візит викликав би в мене захват, хоч я, певна річ, у захваті й так, але тут визнають інтереси, на жаль, лише наукові!»

Це просто чудесно, коли тебе мають за письменницю. Я суворо поглянула йому в очі й сказала: «У цьому випадку я — більше, ніж сама Лаґерлеф, тому що мені це потрібно не для якихось там досліджень!»