Людина без властивостей. Том III

Тоді він зводить на мене погляд та й каже: «Зарадити вам може тільки одне, це — звернутися до шефа клініки з рекомендацією від вашої дипломатичної місії». Він прийняв мене за чужоземну письменницю й не втямив, що я — Зиґмундова сестра.

Зрештою ми зійшлися на тому, що я побачуся з Моосбруґером не як із хворим, а як із в’язнем. Зиґмунд роздобуде мені рекомендацію від якого-небудь добродійного товариства й дозвіл земельного суду. Уже згодом Зиґмунд сказав мені, що доктор Фріденталь вважає психіатрію наполовину мистецтвом, наполовину наукою, й назвав його директором демонського цирку. Але мені це сподобалося.

А найприємніше було те, що клініка виявилася в давньому монастирі. Нам довелося чекати в коридорі, а лекційна зала — в каплиці. Там великі церковні вікна, і я зазирнула туди через двір. Хворі всі в білому й сидять поруч із професором, біля катедри. І професор так по-дружньому схиляється над їхніми кріслами. Я подумала: «Зараз, мабуть, приведуть Моосбруґе-ра». Я мала відчуття, що тоді я візьму й залечу до зали просто крізь оте високе вікно. Ти скажеш, що літати я не вмію, отже, вскочила б крізь вікно? Але стрибати я запевне не стала б, тому що такого відчуття в мене не було.

Сподіваюся, ти скоро повернешся. Усього повік не висловити. А в листі — й поготів».

Унизу стояв жирно підкреслений підпис: «Клариса».

8. Сім’я вдвох

Ульріх каже:

— Коли двом чоловікам або двом жінкам доводиться досить тривалий час ділити один життєвий простір — десь у поїздці, в спальному вагоні чи в переповненому готелі, — нерідко між ними заходить дивовижна дружба. Кожне на свій лад полоще рота, чи, роззуваючись, нахиляється, чи згинає ногу, коли лягає в ліжко. Білизна й верхній одяг, загалом однакові, у деталях, як виявляється, мають численні дрібні відмінності, й саме тут вони і відкриваються очам. Спочатку — певно, через надзвичайно яскраво виражений індивідуалізм нинішнього життєвого стилю — виникає певний опір, який нагадує невеличку відразу й захищається від надто тісного зближення, від зазіхань на власну особистість; та коли його нарешті щастить подолати, утворюється спільнота, походження якої таке саме незвичайне, як походження рубця на тілі. Після такої переміни багато хто стає веселішим, ніж буває зазвичай, більшість — простодушнішими, багато хто — балакучішим, майже всі — привітнішими. Особистість зазнала змін, можна навіть сказати, під шкірою її замінила інша особистість, уже не така самобутня. Замість колишнього «я» прийшов перший зародок такого собі «ми», і його виразно відчувають як щось незручне, тіснувате, а проте невідпорне. Аґата відповідає:

— Ця антипатія, коли доводиться спілкуватись так тісно, особливо часто виникає поміж жінками. Я ніколи не могла звикнути до жінок.

— Так буває і поміж чоловіком та жінкою, — відповідає Ульріх. — Просто тут цього не видно за обов’язковим ритуалом любовної інтриґи, який відразу приковує до себе всю увагу. Але досить частенько переплетені раптом прокидаються й бачать — кожне на свій лад, одне з подивом, друге з іронією, а третє і з бажанням утекти, — що поруч розляглася зовсім чужа людина; а з багатьма так стається й після багатьох років. Тоді така людина вже не може сказати, що природніше — її зв’язки з іншою людиною чи втеча свого ображеного «я» від цих зв’язків до химери власної неповторности, — адже нашій природі притаманне і те, й те. І в понятті сім’ї заплутане й те, й те! Життя в сім’ї — це життя неповне; в колі сім’ї молоді люди почуваються обікраденими, обмеженими, позбавленими права бути самим собою. Ти поглянь на незаміжніх підстаркуватих доньок: сім’я висмоктала їм усю кров, з них вийшли якісь геть чудернацькі, суперечливі натури, щось середнє між «я» і «ми».

Кларисиного листа Ульріх сприйняв як перешкоду. Несподівані спалахи емоцій у листі турбують його куди менше, ніж спокійна й майже розважлива на вигляд робота, яку вона виконує глибоко в душі задля вочевидь божевільного плану. Ульріх сказав собі, що після повернення треба буде, мабуть, поговорити про це з Вальтером, і відтоді вмисне розмовляє про інше.

Аґата лежить, випроставшись, на канапі, одне коліно в неї підібгане, вона жваво підтримує бесіду.

— Цими своїми словами ти ж бо сам пояснюєш, чому мені довелося вийти заміж удруге! — каже вона.

— І все ж у цьому так званому «священному чутті сім’ї» щось є — в цьому розчиненні одне в одному, у слугуванні одне одному, в цьому самовідданому русі у замкненому колі, — провадить Ульріх, не звертаючи уваги на те, що сказала Аґата.

І сестра дивується, що його слова знов раз у раз віддаляються від неї, хоч були вже зовсім близько.

— Зазвичай це колективне «я» — всього-на-всього колективний егоїст, і в такому разі глибоке чуття сім’ї — це найнестерпніше з того, що лишень можна собі уявити; але таку неодмінну взаємовиручку, таку спільну боротьбу й спільні страждання від ран я уявляю собі і як невимовно приємне, одвічно людське, ба навіть розвинене вже й у тваринних стадах чуття, — долинають до Аґати братові слова.

Але вона не певна, як їх розуміти. Не певна вона, як розуміти й наступні слова:

— Річ у тім, що цей стан швидко вироджується, як і всі давні стани, походження котрих уже годі й з’ясувати. — І аж коли він завершує фразою: — І лише за умови, що кожне зі свого боку буде чимось особливо порядним, ціле, що його утворюють окремі люди, не обернеться на безглузду карикатуру! — вона знов почувається поруч із ним спокійно, затишно й, дивлячись на нього, боїться кліпнути, щоб він, коли вона заплющить очі, тим часом не зник; адже це так чудово, що ось він сидить і розмовляє про речі, які то губляться десь у високості, то раптом знов падають на землю, мов ото ґумовий м’ячик, що застряг був серед гілок.

Надвечір брат із сестрою зустрілись у вітальні; після похорону вже минуло кілька днів.

Цей видовжений салон був обставлений і оздоблений не лише за смаками, але й справжнім начинням бюрґерського ампіру; поміж вікнами висіли високі прямокутники дзеркал у гладеньких золотих рамах, а стримано церемонні стільці стояли попід самими стінами, і складалося враження, ніби гола підлога залила кімнату притемненим блиском своїх квадратів і наповнила неглибокий басейн, в який можна ступити лише з осторогою. Край цієї влаштованої зі смаком салонної незатишности — бо кабінет, де Ульріх зупинився першого ранку, так і лишився за ним, — приблизно там, де в кутку, у ніші, суворою колоною стояла груба з вазою на ній (і одним-єдиним свічником якраз на осьовій лінії карнизу, що охоплював грубу на рівні пояса), влаштувала собі вельми особистий півострів Аґата. Вона звеліла поставити там отоманку, а поряд постелила килима, червоно-сині барви якого разом з турецьким узором на отоманці, що безмежно, безглуздо-безмежно повторювався, були погордливим викликом ніжній сіризні й розважливо-спокійним лініям, які поселилися в цій кімнаті з волі предків. А ще образи цій вишколеній і шляхетній волі Аґата завдала якоюсь зеленою рослиною в шаплику, з лапастим листям і заввишки на людський зріст; сестра лишила її від жалобного оздоблення будинку й поставила цей «гайок» собі в головах — по другий бік від великого яскравого торшера, під яким зручно було читати навлежачки і який серед класичного краєвиду кімнати справляв враження прожектора чи антени на щоглі. Цей салон з його поділеною на квадрати стелею, пілястрами й схожими на колони шафами за сто років майже не змінився, тому що ним рідко користувалися й він ніколи не відігравав помітної ролі в житті пізніших господарів; можливо, у предків стіни тут ще були обтягнені ніжними тканинами, а не пофарбовані, як тепер, у світлий колір, та й оббивка на стільцях мала, певно, інший вигляд, але таким, як тепер, Аґата пам’ятала цей салон змалечку й навіть не знала, хто його так опорядив — діди-прадіди чи чужі люди, бо вона в цьому будинку виросла і запам’ятала тільки одну особливість цієї кімнати: дівчинкою вона щоразу входила сюди з осторогою, яку дітям прищеплюють до того, що вони легко можуть зламати чи забруднити. Але тепер вона скинула жалобне вбрання, цей останній символ минулого, знов одягла свою піжаму, вляглася на отоманку, яка ґвалтом проникла сюди, й уже від самого ранку взялася читати книжки — добрі й погані, які лишень потрапили їй під руку, відкладаючи їх тільки час від часу, щоб поїсти чи поспати; й коли день отак і минув, вона поглянула крізь сутінки, що заповнювали кімнату, на світлі фіранки, що, вже зовсім занурившись у присмерки, вітрилами напиналися на вікнах, і почулася так, немовби щойно мандрувала у цупкому вінку променів від лампи цією ніжно-застиглою кімнатою й оце тільки-но спинилася. Отак Аґату й застав брат, окинувши поглядом її освітлений куточок; адже й він знав цей салон і навіть міг розповісти сестрі, що першим власником будинку був нібито якийсь багатий комерсант, але згодом він потрапив у скруту, і їхній прадід, імператорський нотар, внаслідок такого сприятливого збігу обставин і придбав цей гарний особняк.

Та й узагалі багато чого знав Ульріх про цей салон, що його тим часом уже добре роздивився, і особливе враження справило на Аґату його зауваження, що за часів їхніх прадідів таку застиглу обстановку вважали якраз дуже природною; зрозуміти це Аґаті було важко, бо ця обстановка здавалася їй якимсь породженням уроку геометрії, і минуло чимало часу, перше ніж вона збагнула ментальність доби, пересиченої надокучливими формами бароко такою мірою, що власна симетрична й уже трохи застигла манірність скувала її тонке сприйняття, не давши йому розвиватися в дусі чистої, невигадливої, розумно замисленої природи. Та коли Аґата нарешті уявила собі цю переміну понять з усіма подробицями, почутими від Ульріха, то лишилася задоволена цими багатими відомостями, хоч досі така обізнаність, з огляду на весь її життєвий досвід, викликала в неї відразу; а коли брат поцікавився, що вона читає, Аґата хутко підгорнула під себе весь запас книжок, зухвало заявивши, однак, що любить читати й добре, й погане.

Ульріх до полудня працював, а потім виходив з дому. Досі його сподівання зосередитись не збулися, й сприятливий вплив, якого слід було б очікувати від цього порушення узвичаєного плину життя внаслідок нових обставин, що раз у раз відвертали його увагу, зійшов нанівець. Аж після похорону в цій ситуації настали зміни, коли стосунки із зовнішнім світом, спочатку такі жваві, різко припинилися. Брат і сестра, які лише в своєрідній ролі батькових представників кілька днів перебували в центрі загальної теплої уваги й відчували різноманітні зв’язки, зумовлені їхнім становищем, у цьому місті не знали нікого, до кого могли б навідатися в гості, крім старого Вальтерового батька, а їх ніхто не запрошував через жалобу, й лише професор Швунґ не тільки прийшов на похорон, але й завітав другого дня поцікавитись, чи не лишив його покійний товариш якого-небудь рукопису, присвяченого обмеженій осудності, що його належало б посмертно опублікувати. Цей різкий перехід від хвилювання, яке безупинно нагадувало про себе, до важкої, гнітючої тиші, що настала потому, виявився просто-таки фізичним ударом. До того ж вони, позаяк кімнат для гостей у будинку не було, спали все ще в колишніх своїх дитячих кімнатах — нагорі, в мансарді, на таких собі розкладачках, серед сякої-такої обстановки дитинства, яка чимось нагадувала майже голі стіни палати для буйних божевільних і тривожила сни ганебним блиском церати на столах та лінолеуму на підлозі, серед пустелі якої коробка з кубиками колись утілювала в життя свої невідчепні архітектурні ідеї. З огляду на ці спогади, такі самі безкінечні й безглузді, як саме життя, що до нього вони мали підготувати брата й сестру, їм було приємно, що їхні спальні, відділені одна від одної комірчиною зі старим одягом та всіляким мотлохом, бодай містилися поряд; а що ванна була поверхом нижче, то їм доводилося бачитись і спілкуватись уже від самого ранку, зустрічаючись у порожнечі сходів і будинку, доводилося рахуватись одне з одним і разом шукати відповіді на всі запитання, які ставило перед ними чуже господарство, опинившись раптом під їхньою опікою. Відчували вони, звичайно, й комізм, якого не було позбавлене таке непередбачене й таке близьке сусідство, — комізм, споріднений із фантастичним комізмом кораблетрощі, що закинула обох на безлюдний острів їхнього дитинства, і все це привело до того, що вже після перших днів, перебіг яких від них не залежав, вони почали прагнути самостійности, хоч кожне з них прагло її не так задля себе, як задля другого.

Тому Ульріх підвівся ще доти, як Аґата влаштувала собі півострів у салоні, й тихенько прослизнув до кабінету, де й засів за своє перерване математичне дослідження — щоправда, радше аби згаяти час, аніж із наміром домогтися успіху. Та, на неабиякий свій подив, за кілька вранішніх годин він завершив (за винятком незначних дрібниць) усе, до чого не торкався місяцями. Так неочікувано розв’язати задачу йому допомогла одна з тих ідей, сказати про які, що вони осявають лише тоді, коли їх не ждеш, можна з меншим правом, ніж порівняти їх з коханою, котра давно вже ходила серед решти твоїх приятельок, перше ніж ти вражено перестаєш розуміти, як можна було порівнювати її з рештою. Такі несподівані ідеї спадають на думку не тільки за участі розуму — їхньою передумовою завжди виступає пристрасть, і на душі в Ульріха було так, неначе цієї миті він на чомусь поставив крапку й нарешті звільнився, а позаяк ні мети, ні причини для цього не бачив, то йому навіть здалося, що крапку він поставив завчасу, й невикористана енерґія перекинулася на мрії. Він побачив можливість застосувати ідею, яка допомогла йому розв’язати задачу, до багато глибших проблем, жартома накидав перший начерк такої теорії й у ці хвилини щасливої розрядки відчув навіть спокусу послухатися професора Швунґа, все ж таки повернутися до своєї професії й спробувати знайти шлях до власного утвердження і впливу. Та коли він, кілька хвилин отак пораювавши розумом, тверезо уявив собі, до яких наслідків може це призвести, коли він поступиться своєму шанолюбству й тепер навздогін зверне на академічний шлях, то вперше відчув себе застарим за що-небудь братися, а оце напівбезособове поняття «роки» він ще від самого дитинства ніколи не сприймав як щось таке, що має самостійний зміст, так само, як досі йому завжди була чужа думка: «Тобі це вже не до снаги!»

Розповідаючи про це потім, уже надвечір, сестрі, Ульріх випадково вжив слово «доля», і воно її зацікавило. Вона спитала, що таке «доля».

— Щось середнє між «мій зубний біль» і «доньки короля Ліра»! — відповів Ульріх. — Я не з тих, хто любить це слово.

— Але молодь не уявляє собі без нього самої пісні життя; вона хоче мати долю й не знає, що це таке.

Ульріх їй заперечив:

— Згодом, коли настануть часи глибших знань, слово «доля» набуде, мабуть, статистичного змісту.

Аґата мала двадцять сім років. Досить молода, щоб зберегти ще декотрі незаповнені форми сприйняття, які людина утворює собі насамперед; досить доросла, щоб уже здогадуватися про ще один зміст, яким наповнює їх реальність.

Вона відповіла:

— Старіння — це вже само собою, либонь, доля! — І лишилася дуже невдоволена цією відповіддю, бо свою юну журбу висловила в ній, як самій здалося, надто невиразно.

Але брат не звернув на це уваги й навів приклад.

— Коли я став математиком, — сказав він, — то мріяв домогтися успіхів у своїй науці й докладав задля них усіх зусиль, хоч і вважав це лише першим кроком на шляху до чогось іншого. І справді, в перших моїх працях — не дуже досконалих, звісно, як воно завжди буває на початку, — траплялися ідеї, які на той час були нові й або лишилися непоміченими, або навіть наштовхнулися на опір, хоча в усьому іншому мене сприймали непогано. Отож можна, мабуть, назвати долею те, що невдовзі я втратив терпець і відмовився вгачувати в цей клин усю свою силу.

— Клин? — перебила його Аґата, так наче саме звучання цього мужнього технічного терміна не могло не викликати прикрого враження. — Чому ти називаєш це клином?

— Тому що тільки це я спочатку й хотів зробити: клином увігнатися в математику, але потім, бач, утратив терпець. І тепер, коли я завершую свою останню, можливо, працю, до якої приступив ще за тих часів, мені стало зрозуміло, що я, очевидно, не зовсім без підстав міг би вважати себе провідником певної течії в науці, якби тоді мені трохи більше пощастило або якби я виявив більше наполегливости.

— Але ж ти міг би ще все надолужити! — сказала Аґата. — Чоловік-бо робиться застарим для якої-небудь справи не так швидко, як жінка.

— Ні, — відповів Ульріх, — надолужувати я не хочу! Це дивно звучить, але так воно є: від цього — ні в розвитку самої науки, ні взагалі в усіх процесах — суттєво геть нічого не змінилося б. Можливо, я років на десять випередив свій час; але інші люди іншими шляхами і не так швидко й без мене прийшли до того, до чого я привів би їх хіба що трохи раніше, а ось чи досить було б такої переміни в моєму житті, щоб завдяки цій перевазі випередити власну мету, — ще хтозна. Ось тобі шматочок того, що називають особистою долею, хоча зводиться вона до чогось навдивовижу знеособленого.

— А загалом, — провадив він, — з роками зі мною дедалі частіше трапляється, коли щось таке, чого я терпіти не міг, іде хоча й пізніше і кружними шляхами, але все ж у той самий бік, що й мій власний шлях, і раптом настає момент, коли я вже не можу відмовити тому «щось» у праві на існування. Або, буває, ґанджі виявляються в ідеях чи процесах, які я колись обстоював. Виходить, отже, що, за високим рахунком, цілком байдуже, чи ти хвилювався й у якому сенсі ти хвилювався. Потім усе зводиться до тієї самої мети, й усе слугує розвитку, який незбагненний і непохибний.

— Колись це приписували незвіданій волі Божій, — відказала Аґата, наморщивши чоло; вона розмовляла тоном людини, яка каже про те, чого зазнала сама, й каже не надто шанобливо.

Ульріх пригадав, що сестру виховували в монастирі. Вона лежала на канапі у своїх довгих, зашнурованих на щиколотках штанях, а він сидів у неї в ногах; торшер освітлював обох, кидаючи на підлогу лапастий листок світла, й вони пливли в сутінках на цьому листку.

— Тепер доля справляє скоріше враження руху якоїсь маси, керованого згори, — промовив Ульріх. — Ти перебуваєш усередині цієї маси, і вона несе тебе з собою.

Колись, пригадав він, йому вже спадало на думку, що будь-яка правда тепер приходить на світ розділеною на дві свої половини, й усе ж таки загальний результат такого ненадійного і слизького способу вагоміший, ніж коли б кожне намагалося з усією відповідальністю й поодинці повністю виконати свій обов’язок. Цю думку, яка черв’ячком сумніву точила його шанолюбство й усе ж таки не відкидала можливости величі, він уже навіть висловив був із висновком, хоч і сам серйозно в нього не вірив, що, отже, робити можна що завгодно! Бо насправді такий висновок був йому геть чужий, і саме тепер, коли доля, схоже, відвернулася від нього, не лишивши йому нічого, до чого він міг би докласти рук, у цей небезпечний для його шанолюбства момент, коли внаслідок якогось дивного імпульсу він завершив і те останнє, що пов’язувало його з колишніми часами, цю запізнілу працю, — саме в цей момент, отже, коли він особисто зостався ні з чим, він, замість дати самому собі спокій, відчув ту нову напруженість, яка виникла після його від’їзду. Назви вона не мала; наразі можна було з цілковитою підставою сказати, що молода, рідна йому людина очікувала від нього поради, як із такою самою підставою можна було сказати й що-небудь інше. Але він разюче виразно бачив осяйну рогожку ясного золота на чорно-зеленому тлі кімнати, а на рогожці — шаховий малюнок блазенського вбрання Аґати, й себе самого, й надзвичайно чітко окреслена, вихоплена з темряви їхня випадкова тут зустріч.

— Що ти сказав? — перепитала Аґата.

— Те, що тепер ще називають особистою долею, витісняють колективні процеси, які зрештою підпадають під статистичний облік, — повторив Ульріх.

Аґата замислилась, потім, не стримавшись, засміялася й промовила:

— Я в цьому, звісно, не розуміюся, але хіба не чудово було б, якби нас розчинила в собі статистика? Адже коханню зробити це вже давно не щастить!

Ці слова раптом спонукали Ульріха розповісти сестрі про те, що було з ним, коли він, завершивши працю й не маючи до чого докласти рук, вийшов з дому до центру міста, щоб чимось заповнити свою неприкаяність. Він не мав наміру розмовляти на цю тему, бо вона здавалася йому надто особистою. Завжди, коли поїздки приводили його до міст, що з ними його не пов’язували жодні справи, він дуже любив своєрідне відчуття самотности, яке там зринало і яке рідко бувало таке глибоке, як цього разу. Він бачив барви трамваїв, екіпажів, вітрин, воріт, форми церковних веж, обличчя й фасади, і хоч усі вони були по-загальноєвропейському подібні, погляд, однак, пролітав повз них, ніби якась комаха, що заблукала над полем з манливими, але чужими барвами й не може сісти, хоч і рада була б. Таке блукання знічев’я, без чітко визначеної мети у жваво заклопотаному самим собою місті, це надзвичайно напружене сприйняття в надзвичайно чужій обстановці, чужість якої ще дужче поглиблює переконання, що вагу має не хтось один, а лише сукупність цих облич, ці відокремлені від тіл, зібрані в полчища рук, ніг і зубів рухи, яким належить майбутнє, — це напружене сприйняття здатне викликати відчуття, що коли ти ще не втратив цілісности й блукаєш сам собою, то ти вже просто-таки асоціальний елемент і злочинець; та коли здаватися на волю цього відчуття й далі, то несподівано може навіть виникнути така безглузда фізична приємність і безвідповідальність, неначе тіло належить уже не світові, де чуттєве «я» замкнене в невеличких нервових стовбурах і судинах, а світові, сповненому сонної насолоди. Такими словами Ульріх описав сестрі те, що породив, можливо, стан, в якому не маєш ні мети, ні шанолюбства, чи що було наслідком послабленого відчуття власної особистости, а може, навіть не чим іншим, як «первісним міфом богів», тим «подвійним образом природи», тим «видінням», яке «дає» і «бере» і за яким він просто-таки полював. І тепер він з цікавістю очікував, чи викаже Аґата чим-небудь свою згоду, чи дасть зрозуміти, що те саме вже траплялося і з нею, і коли нічого такого не дочекався, пояснив ще раз:

— Це — наче легенька форма шизофренії. Відчуваєш, як тебе обіймає, охоплює і наскрізь проймає безвольно-приємна несамостійність; але, з другого боку, не втрачаєш бадьорости, лишаєшся здатним на вибагливий смак і навіть ладен сперечатися з цими речами й людьми, сповненими зашкарублої пихатости. Скидається на те, що в нас є немовби два досить самостійні пласти життя, які зазвичай перебувають у глибокій рівновазі. Та позаяк ми ведемо мову все ж таки про долю, то є в нас нібито й дві долі: одна активно-незначуща, яка вершиться, а друга — пасивно-значуща, пізнати яку нам так ніколи й не випадає.

Зненацька Аґата, яка довго слухала й не ворушилася, промовила:

— Це — те саме, що цілувати Гаґауера! — Вона сперлася на лікті й засміялась; ноги її на отоманці були все ще випростані на всю довжину. Потім вона додала: — Звичайно, це не було так чудово, як ти описуєш!

Ульріх і собі засміявся. Було не зовсім зрозуміло, чому вони сміються. Якось найшов на обох цей сміх — чи то його навіяло повітря, чи будинок, чи сліди подиву й ніяковости, що їх лишили в них врочисті події останніх днів, які марно нагадують про потойбічне життя, чи незвичайна втіха від цієї розмови; адже будь-який до дрібниць відшліфований обряд уже несе в собі зародок перемін, і будь-яке хвилювання, що сягає за межі звичайного, невдовзі вкриває поволока журби, безглуздости й переситу.

Отак і таким кружним шляхом вони підійшли зрештою, ніби щоб перепочити, до певною мірою безневиннішої розмови про «я», «ми» та «сім’ю», а також до трохи кумедного, а трохи дивного відкриття, що вони вдвох становлять сім’ю. І тоді як Ульріх веде мову про потяг до спільноти (знову ж таки із запалом людини, котра завдає собі болю, спрямованого проти власної природи, тільки ця людина не знає, проти якої саме її природи цей біль спрямований — проти справжньої чи проти вигаданої), Аґата прислухається, як його слова долинають до неї й віддаляються, а він усвідомлює, як довго в ній, що оце так беззахисно лежить перед ним при яскравому світлі у своєму химерному вбранні, шукав чогось такого, що його відштовхнуло б, і ці пошуки вже ввійшли, на жаль, у його звичку, але так нічого й не знайшов, і він дякує за це з простою і чистою приязню, якої досі ніколи не відчував. І від їхньої розмови він у захваті. Та коли вона завершується, Аґата простодушно питає:

— А ти, власне, за те, що сам називаєш сім’єю, чи проти цього?

Ульріх відповідає, що річ зовсім не в цьому, адже говорив він, по суті, про вагання світу, а не про свою особисту нерішучість.

Аґата замислюється над його словами. Та врешті вона несподівано каже:

— Ні, я не можу про це судити! Одначе мені б хотілося бути цілком у мирі та злагоді з собою і… ну, якось так жити! А хіба тобі не хочеться спробувати також?

9. Аґата, коли вона не може розмовляти з Ульріхом

Тієї хвилини, коли Аґата сіла в потяг і вирушила в неочікувану подорож до батька, сталося щось дуже подібне до раптового розриву, й обидві половинки, на які розпадається хвилина від’їзду, розлетілися так далеко одна від одної, мовби ніколи й не були вкупі. Аґату проводжав її чоловік; він скинув свого цупкого круглого чорного капелюха, який, коли потяг рушив, просто на очах ставав дедалі меншим і меншим, і тримав він його так, як і належить тримати, коли прощаються, — трохи навкоси піднявши над головою, й Аґаті здавалося, ніби критий перон котиться назад з такою самою швидкістю, з якою потяг — уперед. Цієї хвилини Аґата, хоча щойно ще мала намір пробути у від’їзді не довше, ніж того вимагатимуть обставини, вирішила сюди вже не повертатись, і її свідомість сповнилася тривогою, як сповнюється, бува, тривогою серце, коли бачить, що раптом уникло небезпеки, про яку доти навіть не здогадувалося.

Коли Аґата розмірковувала про це згодом, цілковитого задоволення від свого рішення вона не відчувала, аж ніяк. У своєму вчинку вона засуджувала те, що своєю формою він нагадував якусь дивну недугу, такою вона захворіла була в дитинстві, невдовзі після того, як пішла до школи. Понад рік вона страждала тоді від температури, що, хоч була й не дуже висока, однак і не підскакувала, й не спадала, а схудла Аґата так, що стала, мов билинка, і це викликало тривогу в лікарів, які не знаходили цьому жодного пояснення. Те захворювання так і не розпізнали й згодом. Аґата з неабияким задоволенням спостерігала тоді, як великі університетські лікарі, що, сповнені гідности, з мудрим виглядом уперше переступали поріг її кімнати, з тижня на тиждень потрохи втрачали свою впевненість; і хоч вона слухняно приймала всі прописані їй ліки й навіть справді рада була б видужати, бо цього від неї всі очікували, її все ж таки тішило те, що своїми приписами й призначеннями лікарі не годні нічого домогтися, й почувалася в якомусь неземному чи принаймні незвичайному стані, тоді як від неї самої лишалося чимдалі менше й менше. Вона пишалася тим, що, поки хворіла, порядки дорослого світу не мали над нею влади, й не розуміла, як цього домагається її маленьке тіло. Та зрештою воно видужало саме і, здавалося, таким самим незвичайним чином.

Тепер вона майже про все те забула, крім того, що згодом їй розповіли слуги; вони запевняли, буцімто тоді їй зробила причину якась старчиха — вона часто приходила до них додому, і одного разу її грубо прогнали з порога; і Аґата так ніколи й не довідалася, скільки в цій історії правди, бо вдома хоч і щедрі були на натяки, однак не казали нічого конкретного, не приховуючи страху перед якоюсь суворою забороною, накладеною, очевидно, Аґатиним батьком. У самої в неї від тієї пори у пам’яті збереглася лиш одна-однісінька — щоправда, досить яскрава — картина: батько в запальному гніві накинувся на якусь підозрілу з вигляду жінку й надавав їй ляпасів; тільки один той раз у житті бачила Аґата цього невеличкого, розважливого й зазвичай нестерпно справедливого чоловіка таким несхожим на себе й безтямним; але було це, якщо вона не помилялася, не до, а вже під час її хвороби, бо вона, пригадувалося їй, лежала тоді в ліжку, а ліжко те стояло не в дитячій кімнаті, а поверхом нижче, «в дорослих», в одній із віталень, куди прислуга пустити старчиху не зважилася б, хоч у господарських кімнатах і на сходах та бувала як своя. Авжеж, Аґаті навіть здавалося, що це сталося радше вже наприкінці її хвороби й що за кілька днів вона раптом видужала, й підняла її з постелі якась дивна нетерплячка, якою та хвороба скінчилася так само несподівано, як і почалася.

Вона, щоправда, не знала, що послужило основою всіх цих спогадів — справжні факти чи вимисел гарячки. «У всьому цьому вражає, мабуть, лише те, — похмуро міркувала вона, — що картини ті збереглися в мені як щось середнє між правдою й вигадкою і що я не бачила в цьому нічого незвичайного!…»

Таксі на погано забрукованих вулицях трясло, й розмовляти було важко. Ульріх запропонував скористатися сухою зимовою дниною і прогулятися, він навіть придумав мету цієї прогулянки — власне, й не мету, а просто намір оживити в пам’яті напівзабуті краєвиди. І ось вони сиділи в машині, що везла їх на околицю міста. «Певна річ, лише це і вражає!» — ще раз проказала подумки Аґата, повертаючись до попередніх спогадів. Адже приблизно так само вона вчилася й у школі, тож ніколи й не знала, яка вона — дурна чи розумна, слухняна чи неслухняна; відповіді, яких від неї вимагали, легко вкарбовувалися в її пам’ять, але сенс тієї науки й тих запитань їй так і не відкривався — її захищала від нього, відчувала вона, глибока внутрішня байдужість. Після тієї хвороби вона ходила до школи так само залюбки, як доти, а позаяк одному з лікарів спало на думку, що не завадило б позбавити Аґату самотности в батьківському домі і звести з перевесницями, то її відіслали до монастирського навчального закладу. Її й там знали як веселу й слухняну дівчинку, а згодом вона пішла вчитися до гімназії. Коли їй казали, що те й те потрібне чи правильне, то вона з цією думкою рахувалася й охоче погоджувалася з усім, чого від неї вимагали, бо так, здавалося їй, було менше мороки; безглуздо було б, на її думку, повставати проти усталених правил і звичаїв, які її жодним чином не стосувалися й вочевидь були частиною світу, створеного волею батьків і вчителів. Але Аґата не вірила жодному слову з того, що завчала, а оскільки, попри свою вдавану слухняність, зразковою ученицею аж ніяк не була й, коли її бажання суперечили її переконанням, спокійно робила те, що хотіла, то в однокласниць вона викликала повагу, ба навіть таку симпатію й захват, які в школі викликає лише той, хто вміє пристосовуватись до обставин. Можливо навіть, що саме так Аґата влаштувала була вже й свою дивну дитячу недугу, адже вона ніколи, крім того одного-єдиного виняткового випадку, власне, не хворіла й майже ніколи не нервувала. «Отже, просто така вдача — ледача й нікчемна!» — невпевнено констатувала Аґата. Вона пригадала, наскільки завзятіше, ніж вона, часто бунтували проти жорстокої інтернатської дисципліни навіть її подруги і якими моральними засадами обурено обставляли вони свої порушення порядку; та, наскільки їй пощастило простежити, саме ті, хто аж надто гаряче протестував проти чогось окремого, згодом найкраще знайшли спільну мову з життям загалом, і з цих дівчат повиходили найкраще влаштовані дружини й матері, й вони виховували своїх дітей майже так само, як колись виховали їх самих. Тим-то Аґата, хай там як невдоволена собою, й не була певна, що краще мати вдачу діяльну й лагідну.

Аґата ненавиділа жіночу емансипованість не менше, ніж зневажала жіночу потребу в приплоді, яка змушує чоловіка вити для неї гніздечко. Вона любила пригадувати ту пору, коли вперше відчула, як перса напинають її сукню, й коли проносила свої гарячі вуста крізь прохолоду вулиць. Однак ота загострена жіноча еротична заклопотаність, що вибирається з кокона дівоцтва, як округле колінце з-під рожевого тюлю, все життя викликала в неї відразу. Коли Аґата питала себе, в чому вона, власне, впевнена, то якесь відчуття відповідало їй, що її обрано зазнати чогось своєрідного, чогось зовсім незвичайного, — вже тоді, коли про світ вона, по суті, ще нічого не знала й не вірила тій дещиці, якої її навчали. І завжди їй ввижався якийсь таємничий поворот подій, суголосний тому враженню: нібито колись вона, якщо вже так має статися, піде на все, не надаючи цьому відразу надто великого значення.

Аґата поглянула збоку на Ульріха, який, застигнувши із суворим виглядом, похитувався в машині; вона пригадала, як важко було йому першого вечора збагнути, чому сестра не втекла від свого чоловіка вже першої шлюбної ночі, хоч його й не кохала. Вона відчувала надзвичайну повагу до свого великого брата, поки очікувала на його приїзд, але тепер усміхалася, потай згадуючи про те враження, яке в перші місяці справляли на неї товсті губи Гаґауера, коли вони закохано округлювалися під щетинистими вусами; тоді все його обличчя стягувалося товстошкірими складками до кутиків рота, й вона відчувала щось подібне до пересичення: «Ох, який же потворний цей чоловік!» Навіть його ненав’язливу вчительську метушливість і наставницьку доброту вона терпіла як суто фізичну нудоту, що виявляється більше зовні, ніж усередині. Коли перші приголомшливі враження вляглися, вона то з тим, то з тим ошукувала його, міркуючи: «Якщо так можна назвати те, що недосвідченому створінню, чуттєвість якого мовчить, зусилля чужого чоловіка першої миті видаються громовими ударами в двері!» Бо хист до подружньої зради в неї виявився невеликий: коханці, щойно вона пізнавала їх ближче, здавалися їй не більше недоступними, ніж власні чоловіки, й невдовзі їй уже уявлялося, що серйозно сприйняти танцювальні личини якого-небудь негритянського племені їй було б не важче, ніж любовні гримаси європейського чоловіка. Річ не в тому, що через це вона ніколи не втрачала розуму, та щойно це починало повторюватись, у душі в неї все гасло! Здійснений світ фантазій і театральність кохання її не п’янили. Усі ці розроблені переважно чоловіками режисерські приписи для душі, які зводяться до того, що життя суворе й у ньому треба час від часу влаштовувати невеличкі продухвини — з яким-небудь різновидом слабкости (погрузаєш у розпусті, залягаєш на дні, тебе беруть, ти віддаєшся, не в змозі опиратися, втрачаєш глузд і таке інше), — здавалися їй балаганним переграванням, бо не було такої години, щоб вона не почувалася слабкою у світі, так досконало влаштованому чоловічою силою.

Філософія, яку в такий спосіб опанувала Аґата, була просто філософією людини жіночого роду, яка не дасть напустити собі туману й мимоволі спостерігає, як людина чоловічого роду намагається напустити їй туману. Та це взагалі була й не філософія, а лише вперто приховуване розчарування, все ще змішане зі стримуваною готовністю до якого-небудь невідомого розчинення, яка, можливо, поглиблювалася тією мірою, якою згасав зовнішній протест. Аґата була жінка начитана, але від природи розводити теорії несхильна, і нерідко мала нагоду порівнювати власний досвід з ідеалами книжок і театру й дивуватися, що ні її спокусники не ловили її, мов ото пастка — дичину, як це відповідало б донжуанівському автопортрету, до манер якого зазвичай вдавався тоді чоловік, ступаючи на слизьку стежку з жінкою, ані її спільне життя з власним чоловіком не оберталося, як у Стрінберґа, на боротьбу статей, де жінка-бранка, що теж було модно, хитрощами й слабкістю на смерть замучувала свого владно-безпорадного велителя. Її ставлення до Гаґауера, на відміну від її глибших почуттів до нього, завжди було цілком непогане. Тож першого вечора Ульріх зовсім недоречно вдавався щодо цього до таких різких слів, як страх, шок і насильство. Коли Аґата згадувала про це, вона ще й тепер уперто (хоч і всупереч власній волі) шкодувала, що її не можна було назвати янголом; у їхньому шлюбі все складалося радше вельми природно. Її батько підтримав сватання Гаґауера розважливми доказами, вона сама поклала вийти заміж удруге. Гаразд, хай так і буде, треба перетерпіти все, що з цим пов’язано; це не надто чудово, але й не так уже неприємно! Їй ще й тепер було шкода, що вона, коли хотіла неодмінно образити Гаґауера, йшла на це свідомо! Кохання Аґата собі не бажала, ні; якось воно та буде, гадала вона, адже людина він добра.

А втім, скоріше він був, мабуть, один із тих, котрі завжди добре лише вчиняють; у самих таких людей доброти нема, міркувала Аґата. Скидається на те, що доброта покидає людину тією мірою, якою вона, доброта, обертається на добру волю чи на добрі справи! Як там висловився Ульріх? Потік, який надає руху фабрикам, втрачає свій натиск і силу. Він казав, казав і про це, але пригадати вона намагалась не це. Нарешті пригадала: «Скидається на те, що, по суті, лише люди, котрі роблять не багато добра, здатні зберегти всю свою доброту». Але тієї миті, коли Аґата пригадала цю фразу, яка так переконливо пролунала тоді з Ульріхових вуст, вона видалася їй геть безглуздою. Її не можна було вихоплювати з уже забутого контексту їхньої розмови. Аґата спробувала переставити слова й замінити їх подібними; але тепер виявилося, однак, що перша фраза була слушна, бо решта фраз були порожнім звуком, і від них зовсім нічого не лишилося. Отже, Ульріх висловився так, але: «Як же можна назвати добрими людей, котрі поводяться погано? — подумала вона. — Це ж бо справді безглуздя!» І збагнула: тієї хвилини, коли він висловлював це твердження, воно, хоч і втратило вже сенс, було прекрасне! «Прекрасне» — навіть не те слово; коли вона почула ту фразу, від щастя їй ледве не стало млосно! Такі фрази пояснювали все її життя. Така фраза, наприклад, пролунала під час останньої їхньої великої розмови, після похорону, коли професор Гаґауер уже поїхав; і раптом Аґата усвідомила, як необачливо вона завжди чинила, зокрема й тоді, коли просто подумала, що з Гаґауером «якось воно та налагодиться», адже «людина він добра»! Такі зауваження, які на мить переповнювали її щастям чи горем, Ульріх робив часто, хоча «зберегти» ці миті й не щастило. «Коли, — запитувала себе Аґата, — він сказав, наприклад, що за певних обставин міг би полюбити злодія, але повік не полюбив би людину, котра бути чесною просто звикла?» Тепер Аґата не могла цього пригадати, але найцікавіше було те, що дуже скоро вона збагнула: твердження це висловив зовсім не він, а вона сама. Та й узагалі, багато чого з того, що казав він, спадало на думку вже і їй самій, тільки це не виливалося в слова, бо таких недвозначних тверджень вона, полишена сама на себе, як це було доти, ніколи не зробила б!

Досі Аґата вельми спокійно почувалася в автомобілі, що підстрибував і смикався на вибоїстих вулицях передмістя, тримаючи обох пасажирів у тенетах механічної тряски й не даючи їм розмовляти, і згадувала в думках ім’я свого чоловіка теж дуже спокійно, — аби лиш прив’язати їх до певного часу й певних обставин; але тепер її, без будь-якого видимого приводу, помалу почав проймати безмежний страх: адже Гаґауер неначе був тут, поруч із нею! Об’єктивність, з якою вона досі про нього думала, де й ділась, і гіркота стисла їй горло.

Професор Гаґауер приїхав уранці того дня, коли ховали батька; як сповнений любови зять, він одразу, хоч і спізнився, побажав побачити тестя, вирушив до покійницької, затримав закриття домовини й був, виявляючи такт, щирість і сувору стриманість, дуже схвильований. Після похорону Аґата, пославшись на втому, поїхала додому, й Ульріхові довелося пообідати з її чоловіком у місті. Потім брат розповідав їй, що тривале спілкування з Гаґауером доводило його до шаленства, як надто тісний комірець, і вже через це він зробив усе, щоб спровадити зятя якомога скоріше. Гаґауер мав намір побувати на якомусь педагогічному конґресі в столиці й присвятити там один день візитам до міністерства та огляду міста, а доти він, як уважний чоловік своєї дружини, збирався провести два дні з нею й подбати про її частку спадщини; але Ульріх, попередньо домовившись із сестрою, вигадав історію, через яку Гаґауера не можна було поселити в них удома, й повідомив, що вони замовили йому номер у найкращому міському готелі. Гаґауер, як і слід було сподіватись, завагався; адже готель, чого доброго, ще виявиться незручним, дорогим, а платити за нього доведеться, задля звичаю, самому; а з другого боку, візитам до міністерства й огляду столиці можна присвятити, либонь, і два дні, а якщо виїхати вечірнім потягом, то можна заощадити й на ночівлі. Отож Гаґауер, облудно заявивши, нібито йому дуже шкода, але він, мовляв, не може скористатися Ульріховою люб’язністю, зрештою оголосив про своє вже майже остаточне рішення поїхати того ж таки вечора. Лишалося, отже, залагодити тільки справи, пов’язані зі спадщиною, і тепер Аґата всміхнулася знов, бо Ульріх на її бажання сказав Гаґауерові, що заповіт можна буде розпечатати аж за кілька днів. Але тут, додав Ульріх, зостається, зрештою, Аґата, щоб захищати його, Гаґауерові, права, і йому надішлють, мовляв, передбачене законом для таких випадків повідомлення, а щодо меблів, усіляких небіжчикових подарунків на згадку й такого іншого, то Ульріх не має, мовляв, жодних претензій, від яких він, чоловік неодружений, не відмовився б на користь сестри, якщо вона того побажає. Насамкінець Ульріх ще поцікавився в Гаґауера, чи той не заперечуватиме, якщо вони надумають продати будинок, адже жити в ньому ніхто з них, мовляв, не збирається, — поцікавився, звичайно, про всяк випадок, бо заповіту, мовляв, ніхто ще не бачив, і Гаґауер відповів — звичайно, про всяк випадок, — що наразі жодних заперечень не має, але на той випадок, якщо справа до цього таки дійде, він мусить, звісно, ще застерегти за собою право на остаточне рішення. Усе це придумала Аґата, і брат сказав зятеві так, як вона й запропонувала, ні про що не замислюючись, бажаючи тільки того позбутися. Та раптом Аґата знову відчула себе глибоко нещасною, бо, коли вони все це вже так щасливо залагодили, Гаґауер у супроводі Ульріха прийшов до неї попрощатися. Аґата повелася з чоловіком украй нелюб’язно й заявила, що сказати, коли вона повернеться, просто неможливо. Знаючи Гаґауера, вона відразу завважила, що він не був готовий до такої відповіді й образився, що через його рішення поїхати відразу на нього дивляться тепер, як на людину байдужу; несподівано він розізлився, пригадавши, як принизливо запропонували йому поселитися в готелі і як прохолодно його тут прийняли, але, звикнувши робити все заздалегідь продумано, нічого не відповів; усі свої докори він вирішив виказати дружині згодом, а поки що взяв капелюха й поцілував її, як і належить, у вуста. І цей поцілунок, свідком якого став Ульріх, тепер, здавалося, вбивав Аґату. «Як могло так статися, — вражено питала вона себе, — що я так довго терпіла цього чоловіка? Та, зрештою, хіба я не сприймала покірливо все своє життя?!» Вона гаряче дорікнула собі: «Якби я бодай чого-небудь була варта, то до цього ніколи не дійшло б!»

Аґата відвела очі від Ульріха, якого доти розглядала, й подивилась у вікно. Низенькі будинки передмістя, змерзлі вулиці, затушкані перехожі… Усі ці картини, що пропливали мимо, викликали враження огидної пустки, докірливого нагадування про ту життєву пустку, куди вона потрапила через свою нерозважливість і байдужість. Тепер вона сиділа вже не випростано, а трохи з’їхавши вниз на пропахлому старістю сидінні таксі, щоб зручніше було дивитись у вікно, й уже не міняла цієї не вельми вишуканої пози, в якій вибоїни на дорозі різкими поштовхами віддавалися в неї під грудьми. Це тіло, коли його отак трясло і стріпувало, мов ганчірку, викликало в неї якесь тривожне відчуття, бо, крім цього тіла, вона більш нічого не мала. Іноді, коли вона ще дівчинкою, живучи в пансіоні, прокидалась у вранішніх напівсутінках, їй здавалося, що вона пливе у власному тілі, немовби залігши на дно човна, назустріч майбутньому. Тепер вона була майже вдвічі старша, ніж тоді. І в машині було так само напівтемно, як тоді. Але й досі вона не мала уявлення ні про нинішнє своє життя, ні про майбутнє. Чоловіки були доповненням і вдосконаленням її тіла, але не духовним його змістом; вона брала їх, як вони брали її. Тіло її казало їй, що вже за кілька років воно почне втрачати свою красу — втрачати, отже, почуття, які народжувалися безпосередньо з його самовпевнености і лише невелику частину яких можна було передати словами чи думками. Тоді все мине, хоч нічого так і не було. Їй пригадалось, як Ульріх казав щось таке про марність свого захоплення спортом, і Аґата, не відвертаючи свого обличчя од вікна, вирішила розпитати брата про це докладніше.

10. Відвідини шведського земляного укріплення

тривають далі.

Мораль іще одного кроку

Біля останніх низеньких і вже зовсім сільських хат край міста Ульріх з Аґатою вийшли з машини й рушили широким, подовбаним вибоїнами путівцем, який полого здіймався вгору і замерзлі колії якого під їхніми ногами розсипалися на порох. Невдовзі на їхнє взуття вже ліг шар похмурої сіризни від цього візницького й селянського паркету, яка різко контрастувала з їхнім елеґантним міським одягом, і хоч було й не холодно, згори в обличчя віяв дуже колючий вітер, від якого в них уже починали горіти щоки, а губи шерхли так, що важко було говорити.

Спогад про Гаґауера спонукав Аґату пояснити братові свій вчинок. Вона не мала сумніву, що Ульріхові незрозумілий цей невдалий шлюб з усіх поглядів, навіть якщо взяти його найпростіший бік, соціальний; та хоч усередині в неї слова вже були готові, подолати опір гірського схилу, холоду й потоку повітря в обличчя вона не важилася. Ульріх простував попереду широкою колією, яка слугувала їм стежкою; Аґата дивилася на його широкі, худорляві плечі й зволікала. Вона завжди уявляла його різким, непоступливим і трохи авантурним — мабуть, через докори, що їх чула на його адресу від батька, а часом і від Гаґауера, — і їй було соромно перед цим уже зовсім чужим і далеким сім’ї братом за власну поступливість у житті. «Він слушно робив, що не дбав про мене!» — подумала вона й знову відчула збентеження, усвідомивши, що надто часто терпіла негідне становище. Але насправді в ній і досі жила ота бурхлива, суперечлива пристрасть, що спонукала її у дверях кімнати, де лежало батькове тіло, продекламувати оті несамовиті рядки з вірша. Важко дихаючи, вона наздогнала Ульріха, й раптом повітря розітнули запитання, які на цьому шляху, призначеному для іншої мети, ніколи ще, мабуть, не лунали, і вітер шматував слова, що їх на цих сільських пагорбах ще не чув жоден з його вітрів-побратимів.

— Адже ти пригадуєш… — вигукнула вона й назвала кілька знаменитих прикладів з літератури. — Ти мені не сказав, чи зміг би простити злодієві. Але ці вбивці, на твою думку, люди все ж таки добрі?

— Ну звісно! — крикнув Ульріх у відповідь. — Тобто… ні, ти все ж таки постривай. Може, в таких людей просто добрі нахили, й вони люди повноцінні. Це лишається в них і потім, коли вони вже стають злочинцями. Але добрими людьми вони вже не лишаються!

— Тоді чому ж ти любиш їх і після того, як вони скоять злочин?! Адже не за колишні їхні добрі нахили, а через те, що вони тобі все ще подобаються!

— Бо так воно завжди, — сказав Ульріх. — Того чи того характеру вчинку надає людина, а не навпаки! Ми розрізняємо добро і зло, хоча в душі знаємо, що вони становлять одне ціле!

Аґата почервоніла ще дужче, ніж від холоду, коли, щоб виразити й воднораз сховати в словах пристрасть своїх запитань, спромоглася лише послатися на книжки. «Освіченістю» надто зловживають, тож могло скластися враження, що вона недоречна там, де ростуть дерева і дме вітер, так немовби людська освіченість — це не узагальнення всього, що творить природа! Одначе Аґата, мужньо опанувавши себе, взяла брата попідруки й майже на вухо, тож кричати вже не довелося, зі своєрідним запалом, який тремтінням відбився на її обличчі, відповіла:

— Того ж ми, либонь, і знищуємо злих людей, хоч перед стратою люб’язно пригощаємо їх останнім обідом!

Ульріх, невиразно здогадуючись, яка пристрасть вирує поруч із ним, нахилився до сестри й на вухо їй, хоч і досить гучно, промовив:

— Кожне з нас ладне думати про себе, що ніякого зла воно не вчинить, адже всі ми — люди добрі!

Розмовляючи отак, вони дісталися нагору, де путівець уже не підіймався, а перетинав хвилі широкого плато, на якому не росло жодне дерево. Вітер зненацька вщух, і було вже не холодно, але в цій приємній тиші їхня розмова урвалася, ніби її раптом утяли, і повернутися до неї вже не щастило.

— І як лишень на такому вітрі тобі спали на думку Достоєвський і Бейль^[2]? — спитав Ульріх трохи перегодя. — Якби за нами хто-небудь спостерігав, то подумав би, мабуть, що ми — двоє божевільних!

Аґата засміялася.

— Він зрозумів би з нашої балачки не більше, ніж із пташиного крику!… До речі, зовсім недавно ти розповідав мені про Моосбруґера.

Вони простували далі. По хвилі Аґата озвалася:

— Але він мені не до вподоби!

— Та я про нього вже майже й забув, — відказав Ульріх. Ще якийсь час вони знов ішли мовчки, потім Аґата стала.

— То як же це так? — спитала вона. — Адже ти, поза всяким сумнівом, теж накоїв багато чого безвідповідального? Пригадую, наприклад, одного разу лежав у шпиталі з кульовою раною. Ти, певна річ, теж не геть-чисто все обмірковуєш заздалегідь?…

— Ох і запитаннячка ти сьогодні ставиш! — кинув Ульріх. — Що ж я маю тобі на це відповісти?

— А ти ніколи не шкодуєш про те, що зробив? — швидко запитала Аґата. — У мене таке враження, ніби ти ніколи ні про що не шкодуєш. Колись щось таке ти сказав і сам.

— Боже праведний! — зітхнув Ульріх, знов рушаючи. — У кожному мінусі є свій плюс. Може, я щось таке й казав, але ж не треба розуміти все аж надто буквально.

— У кожному мінусі — плюс?

— У будь-чому поганому — що-небудь добре. Чи принаймні багато в чому поганому. Зазвичай у варіанті, з погляду людини, мінусовому криється невпізнаний варіант плюсовий. Саме це я, мабуть, і хотів сказати. А коли ти про щось шкодуєш, то саме в цьому можеш знайти силу зробити що-небудь так добре, як у тебе без цього ніколи не вийшло б. Вирішальне значення завжди має не те, що робиш, а лише те, що робиш потім!

— А якщо ти кого-небудь убив, то що ти можеш зробити потім?!

Ульріх стенув плечима. Йому хотілося, просто щоб бути послідовним, відповісти: «Можливо, завдяки цьому я спромігся б написати вірша, який тисячам людей дав би духовне життя, або навіть зробив би яке-небудь велике відкриття!» Однак він стримався. «Цього ніколи не сталося б! — промайнуло в нього. — Уявити таке міг би лише психічнохворий. Або вісімнадцятирічний естет. Такі думки суперечать, бозна-чому, законам природи. А втім, — виправився він, — у первісної людини так воно й велося: вона вбивала, тому що людська жертва була великим релігійним віршем!»

Ні про одне, ні про друге вголос він не сказав, і Аґата повела далі:

— Може, мої заперечення й безглузді, та коли я вперше почула від тебе, що значення завжди має не той крок, який робиш, а лише наступний, то подумала собі: якби людина вміла внутрішньо літати — сказати б, літати в моральному розумінні, безперервно вдосконалюючись і вдосконалюючись, — то їй не доводилося б шкодувати! Я тоді страшенно тобі позаздрила!

— Дурниці! — з притиском заперечив Ульріх. — Я сказав: значення має не хибний крок, а наступний після нього. Але що має значення після кроку наступного? Очевидно, знов-таки наступний після нього? А після енного — енний плюс перший?! Такій людині довелося б жити без остаточного рішення, по суті, без реальности. І все ж виходить так, що значення має щоразу лише наступний крок. Істина полягає в тому, що ми не виробили методу правильно обходитися з цим рядом без кінця-краю. Люба моя, — несподівано завершив він, — часом я шкодую про все своє життя!

— Але ж саме цього з тобою й не має бути! — сказала сестра.

— Чому ні? Чому саме цього?

— Я, — відповіла Аґата, — ніколи нічого не робила й тому завше мала час шкодувати про те, що вряди-годи задумувала робити. Я певна, ти ніколи такого не звідав — отого стану потьмарення! Напливають тіні, й те, що було, бере мене під свою владу. Воно оживає в найменших подробицях, і я не можу нічого ні збагнути, ні забути. Це стан такий неприємний…

Ці слова вона промовила без будь-яких емоцій, дуже скромно. Ульріхові й справді був незнайомий цей відтік життя, бо його власне життя завжди прагло розширюватись, і Аґатині слова лише нагадали Ульріхові про те, що сестра вже не раз якось дивно сама на себе скаржилася. Але він уже не встиг ні про що її спитати, бо тим часом вони вийшли на пагорб, який Ульріх вибрав за мету їхньої прогулянки, й простували до його протилежного схилу. Це було чимале узвишшя, яке перекази пов’язували зі шведською облогою в Тридцятирічній війні, тому що воно мало вигляд земляного укріплення (щоправда, для укріплення надто велике), — ця зелена, хоч і без кущів та дерев, твердиня природи, обернена до міста високою і світлою скелястою кручею. Довкола лежав порожній світ невисоких пагорбів; не було видно ні сіл, ні хат, самі тіні від хмар та сірі пасовища на лугах. Ульріх знов замилувався цим пам’ятним йому з юности краєвидом. Далеко внизу так само лежало місто, злякано скупчившись навколо кількох церков, які так нагадували квочок з курчатами, що мимоволі зринало бажання доскочити туди одним стрибком і примоститися серед них або схопити їх величезною рукою.

— А ті шведські авантюристи були, мабуть, щасливі, коли, проскакавши кілька тижнів верхи, нарешті дісталися до такого чудового місця і з сідла вперше побачили свою здобич! — промовив Ульріх і пояснив сестрі значення пагорба, на якому вони стояли. — Тягар життя — оце наше зачаєне невдоволення, що всім доведеться померти, що все таке коротке і, либонь, марне! — цей тягар спадає з нас, по суті, лише в такі хвилини!

— Які хвилини ти маєш на увазі? — перепитала Аґата.

Ульріх не знав, що відповісти. Він узагалі не хотів відповідати. Він пригадав, що замолоду на цьому місці йому завжди хотілося зціпити зуби й мовчати. Зрештою він відповів:

— Хвилини авантюрні, коли події немовби несуть нас на гребенях своїх хвиль, — тобто, по суті, хвилини безглузді!

Цієї миті йому здалося, ніби на плечах у нього не голова, а порожній горіх, і в ньому всілякі давні прислів’я, як-от: «Прийшла кирпата свашка з косою» чи «Я не я й рука не моя»; і водночас йому вчулося відлуння фортисимо тих років, коли ще не звівся мур поміж надіями на життя й самим життям. І він подумав: «Що я відтоді зазнав такого, що з певністю можна назвати щасливим? Нічого».

— Я завше чинила безглуздо; це приносить лише нещастя, — відказала Аґата.

Вона підійшла до самого краю кручі; братові слова не проникали в її свідомість, вона їх не розуміла, вона лише бачила перед собою суворий, голий краєвид, смуток якого був співзвучний з її власним. Потім Аґата обернулася й промовила:

— Ось де можна вчинити самогубство. — І всміхнулася. — Порожнеча моєї голови надзвичайно м’яко розчинялася б у порожнечі цього краєвиду! — Вона ступила кілька кроків назад до Ульріха. — Мені все життя дорікали за те, — провадила далі, — що я не маю сили волі, нічого не люблю, нічого не шаную, одне слово, що я — не та людина, котра націлена на життя. За це дорікав мені тато, засуджував мене Гаґауер. То скажи мені хоч ти, заради Бога, скажи нарешті, в які хвилини нам що-небудь у житті потрібно?!

— Коли перекидаєшся з боку на бік у ліжку! — різко відповів Ульріх.

— Як це розуміти?!

— Вибач, — мовив Ульріх, — за такий банальний приклад. Але так воно й є. Людина невдоволена своїм становищем. Вона безперестану думає про те, щоб його змінити, й щось планує собі, планує, але планів своїх не виконує. Нарешті вона відмовляється від них — і враз повертається, туди, де була. Власне, правильніше буде сказати: її щось повертається туди, де вона була. Саме так, а не інакше ми чинимо й тоді, коли нами керує пристрасть, і тоді, коли довго виношуємо свої наміри.

Цієї хвилини Ульріх на Аґату не дивився, відповідав він самому собі. Він усе ще відчував: «Тут я стояв і про щось мріяв, але мрії мої так і не здійснилися».

Аґата всміхнулася й тепер, але вуста її немовби скривила гримаса болю. Вона вернулася туди, де стояла спочатку, й мовчки задивилася в авантюрну далечінь. Її хутряне пальто на тлі неба здавалося зовсім темним, а струнка постать уперто контрастувала з розлогою тишею краєвиду й тінями від хмар, що пропливали над ним. Дивлячись на все це, Ульріх невимовно гостро відчув причетним себе до того, що діялося довкола. Йому ледве не стало соромно за те, що він стоїть тут у товаристві жінки, а не поряд з осідланим конем. І хоч він добре усвідомлював, що спокою всій картині цієї хвилини надає саме сестра, йому здавалося, ніби щось важливе відбувається не тут, не з ним, а десь-інде у світі, а він це проґавлює. Він назвав себе смішним. І все ж таки було щось слушне у твердженні, яке ненароком зірвалося йому з язика: що він шкодує про своє життя. Іноді Ульріх мріяв про те, щоб устряти в яку-небудь справу, як ото встряють у спортивний бій, і нехай навіть вона виявиться безглуздою чи й злочинною, аби лиш була чимось реальним. Реальним і доконечним, а не чимось постійно тимчасовим, коли людина виявляється над тим, що з нею відбувається. «Отже, устряти в справу, доконечну своєю реальністю», — розмірковував Ульріх, з усією серйозністю шукаючи якої-небудь словесної формули, і ця думка зненацька перестала кружляти навколо примарних справ, а остаточно зосередилася на справжньому цієї хвилини вигляді Аґати, а не на якомусь її дзеркальному відображенні. Отак ці брат і сестра тривалий час і стояли неподалік одне від одного, кожне саме собою, і сповнена суперечностей нерішучість не давала обом зрушити з місця. Та найдивовижніше було, мабуть, те, що в такій ситуації Ульріхові й на гадку не спадало, що на цю хвилину все ж таки щось уже сталося, адже на прохання Аґати й щоб позбутися зятя, який сном-духом нічого не відав, він набрехав йому, нібито десь є запечатаний заповіт, і розпечатати його можна буде, мовляв, лише за кілька днів, і, знову ж таки покрививши душею, запевнив Гаґауера, нібито Аґата подбає про його інтереси (згодом Гаґауер назве це підсобництвом).

Вони все ж таки якось зрушили з цього місця, де кожне стояло, заглибившись у себе, й разом пішли далі, так і не вибалакавшись. Вітер знов посвіжішав, і Ульріх, оскільки Аґата мала стомлений вигляд, запропонував завернути до пастушої хижі, знаючи, що вона десь тут неподалік. Скоро вони знайшли цю кам’яну хижу, входячи до якої їм довелося понахиляти голови, й пастухова дружина втупилася в них збентежено-невдоволеними поглядом. Суржиком з німецько-слов’янських слів, який у тих краях розуміли і який Ульріх ще сяк-так пам’ятав, він попросив дозволу погрітися й перекусити під дахом цієї хижі прихопленими в дорогу харчами; він самохіть підкріпив своє прохання й грішми, тож злякана господиня несамохіть заходилася побиватись, що через свої кляті злидні не має змоги нічим пригостити «таких гарних гостей». Вона витерла засмальцьований стіл під вікном, затопила хмизом у плиті й поставила грітися козяче молоко. Аґата, однак, відразу протислася повз стіл до вікна, не звертаючи на все це жодної уваги, так наче й так було само собою зрозуміло, що пристановище однаково де-небудь знайдеться, а вже де — байдуже. Вона дивилася крізь невеличкий тьмяний квадрат із чотирьох шибок на місцевість, що простиралася за «укріпленням» і, ним таки й обмежена, викликала скоріше відчуття плавця, оточеного зеленими гребенями хвиль. День іще не хилився до вечора, проте через вершину свою вже перевалив і помалу пригасав.

— Чому ти ніколи не розмовляєш зі мною серйозно?! Хіба міг Ульріх придумати кращу відповідь, ніж звести на неї погляд, що мав свідчити про його безневинність і подив?! Він саме розкладав шинку, ковбасу та яйця на аркуші паперу, який лежав між ним і сестрою. Однак Аґата правила своєї:

— Коли ненароком торкнешся тебе, відчуваєш біль і лякаєшся того, яка між нами величезна різниця. Та коли я зберуся поставити тобі яке-небудь вирішальне запитання, ти розчиняєшся в повітрі!

Вона не взяла нічого з харчів, які він посунув ближче до неї, ба більше, не бажаючи завершувати цей день таким собі сільським застіллям, сиділа дуже рівно й навіть не торкалася столу. І цієї хвилини повторилося щось подібне до того, як вони підіймалися путівцем угору. Ульріх відсунув набік кухлі з козячим молоком, які господиня щойно поставила з плити на стіл і від яких ішов запах, дуже неприємний для незвиклого нюху; і твереза, легенька нудота, яку відчув Ульріх, прояснила його свідомість так само, як це іноді робить раптова гіркота.

— Я завжди розмовляв з тобою серйозно, — заперечив він. — Якщо це тобі не до вподоби, то я нічого не можу вдіяти, бо те, що тобі в моїх відповідях не до вподоби, — це, як-не-як, мораль нашого часу.

Цієї миті Ульріх усвідомив своє бажання якомога вичерпніше пояснити сестрі все, що вона має знати, аби зрозуміти саму себе, а трохи й брата. І він з рішучістю людини, котра будь-які затримки вважає зайвими, почав досить довгу промову:

— Хай там що кажуть, а мораль нашого часу — це мораль, яка слугує досягненню мети. П’ять більш чи менш злісних банкрутств — це непогано, якщо за п’ятим настає пора благословення й благодаті. Успіх може пустити в непам’ять усе. Дійшовши до того, що жертвуєш гроші на виборчу кампанію й купуєш картини, ти здобуваєш поблажливість з боку держави. У такому ділі існують неписані правила: коли жертвуєш гроші на церкву, доброчинні справи чи політичні партії, то можеш обмежитися щонайбільше десятою частиною того, що довелося б викласти, якби ти надумав доводити свою добру волю сприянням мистецтву. Є, крім того, й межі успіху: ще не можна досягати будь-якої мети будь-яким шляхом; декотрі засади монархії, дворянства й суспільства мають певну гальмівну дію на «вискочня з низів». Але з другого боку, держава, коли йдеться про її власну, надособисту особистість, сама стає відвертою прихильницею тієї засади, що можна грабувати, вбивати й обдурювати, аби лиш це сприяло могутності, цивілізації й блиску. Я, звісно, не стверджую, що все це дістає визнання й у теорії, ні, з теорією тут скоріше непроглядна темрява. Але я оце назвав тобі найзвичайнісінькі факти. Поряд із ними моральні арґументи — тільки ще один засіб на шляху до мети, засіб бойовий, і користуються ним приблизно так само, як брехнею. Такий вигляд має світ, створений чоловіками, і я б хотів бути жінкою, якби жінки. не кохали чоловіків!

Тепер за добро вважають те, що дає нам ілюзію, нібито воно до чогось нас приведе. Але ця переконаність — точнісінько те саме, що ти назвала летючою людиною, яка не знає каяття, а я — проблемою, розв’язати яку ми не маємо методу. Я — людина, вихована в науковому дусі й у будь-якому становищі відчуваю, що знання мої неповні, що вони лише вказують шлях і що я, можливо, вже завтра набуду якогось нового досвіду, і він спонукає мене міркувати інакше, ніж я міркую сьогодні. А з другого боку, й людина, цілком захоплена своїми почуттями, «людина на піднесенні», як ти її змалювала, сприйматиме кожний свій вчинок як сходинку, що нею вона підіймається на наступну. Виходить, щось таке є в нашому розумі й у нашій душі, є ота «мораль наступного кроку», та чи це — просто мораль п’ятьох банкрутств, чи сягає підприємницька мораль нашої доби так глибоко в душу, чи це — лише ілюзія відповідности, чи мораль кар’єристів — це потвора, передчасно породжена явищами глибшими, на це запитання відповісти зараз я не можу!

Невеличка пауза, яку Ульріх зробив у своєму поясненні, щоб перевести дух, була, власне, суто риторична, бо він мав намір розвивати свої погляди далі. Але Аґата, яка досі слухала у часом властивій їй безживно-живій манері, всупереч плану надала розмові нового імпульсу простим зауваженням, що ця відповідь їй байдужа, бо вона, мовляв, хоче лише знати думку самого Ульріха, а охопити всього, що можна собі уявити, вона, мовляв, не в змозі.

— Але якщо ти в якій-небудь формі зажадаєш від мене, щоб я чого-небудь досягла, то краще вже нехай тоді в мене не буде взагалі ніякої моралі, — додала вона.

— Слава Богу! — вигукнув Ульріх. — Адже в мене щоразу серце радіє, коли я бачу твою молодість, вроду й снагу, а тоді раптом чую від тебе, що в тебе немає ніякої енергії! Наш час і так наскрізь просякнутий активністю. Думки йому вже не потрібні, він хоче бачити лише дії. Причина цієї жахливої активности тільки в тому, що людям нічого робити — внутрішньо, я маю на увазі. Та, зрештою, кожне все життя й зовнішньо тільки повторює ту саму дію. Людина знаходить собі яку-небудь роботу і в ній помалу собі посувається. І ось тут, здається мені, ми повертаємось до запитання, яке ти поставила мені ще там, на пагорбі. Дуже легко бути активним для дій, і дуже важко надати діям сенс! Сьогодні це мало хто усвідомлює. Тому люди дії нагадують тих, хто грає в кеглі й уміє з наполеонівською міною збити якихось дев’ять дерев’яних оцупків. Я б не здивувався навіть, якби ті люди врешті накинулись одне на одного з кулаками, — просто через те, що їм невтямки: всіх їхніх дій замало!… — Почав він досить жваво, але потім знову зробився замисленим і навіть на хвилю примовк. Зрештою усміхнувся, підвів очі й лише додав: — Ти кажеш, нібито розчарувала б мене, якби я зажадав від тебе яких-небудь моральних зусиль. А я кажу, що розчарував би тебе, якби ти зажадала від мене порад морального плану. Гадаю, нічого певного ми одне від одного вимагати не повинні — я маю на увазі, ми всі. Насправді нам треба не вимагати одне від одного дій, а насамперед створювати для них передумови. Так мені здається!

— Але ж як це зробити?! — промовила Аґата.

Вона, мабуть, помітила, що Ульріх відхилився від своєї великої, загальної промови, з якої почав, збився на щось своє, ближче йому, але, як на неї, й воно було надто загальне. Аґата, як відомо, упереджено ставилася до всіляких загальних аналізів і будь-яке зусилля, що сягало, так би мовити, за межі її власної натури, вважала досить марним; вважала, анітрохи не сумніваючись, якщо напружуватись доводилося їй самій, але й до чужих загальних тверджень ставилася також із підозрою. І все ж таки Ульріха вона розуміла дуже добре. Їй упало в око, що коли брат, нахиливши голову, тихо засуджував активність, то, не випускаючи з руки складаного ножика й навіть цього не помічаючи, дряпав і колупав ним стільницю, й усі жили в нього на руці понапиналися. Мимовільні, але майже пристрасні рухи його руки й те, що він так відверто сказав про її молодість і вроду, — це був безглуздий дует поза оркестром решти слів, у якому вона також не бачила ніякого глузду, крім того, що вона сиділа тут і просто дивилася.

— Що слід було б зробити? — відказав Ульріх тим самим тоном, яким говорив досі. — Якось у нашої кузини я запропонував графові Ляйнсдорфу заснувати всесвітній секретаріат точности й душі, щоб і люди, котрі до церкви не ходять, знали, що їм робити. Я сказав це, звісно, просто так, жартома, адже для з’ясування істини ми вже давно створили науку, й тому, хто зажадав би чогось такого для з’ясування всього іншого, тепер довелося б за таку свою дурість мало не червоніти. А проте все, про що ми з тобою досі розмовляли, привело б нас до такого секретаріату!

Він завершив промову й, випроставшись, відкинувся на спинку лавки. Потім сказав:

— Я, мабуть, знов розчинюся, якщо додам: але у що б це тепер вилилось?

Аґата не відповіла, й запала тиша. По хвилі Ульріх озвався:

— А втім, мені й самому часом здається, що цієї переконаности я не витримаю! Коли я дивився, як ти стояла там, на укріпленні, — півголосом повів він далі, — у мене, сам не знаю чому, раптом прокинулося шалене бажання взяти й що-небудь зробити. Адже досі я й справді іноді робив необдумані речі. Магія тут ось у чому: коли це минало, зі мною немовби ще щось лишалося. Інколи у мене зринає думка, що людина може стати щасливою навіть завдяки злочину, бо він дає їй певний баласт і цим самим, можливо, більшу стійкість на хвилях життя.

Сестра й цього разу відповіла не відразу. Ульріх дивився на неї спокійно, можливо, навіть допитливо, але вже не відчуваючи того, про що перед цим казав, та й узагалі ні про що, по суті, не думаючи. По короткій хвилі Аґата спитала:

— Чи розізлився б ти на мене, якби я скоїла злочин?

— Що тобі на це відповісти?! — промовив Ульріх, знову схилившись над своїм ножиком.

— Невже немає ніякого рішення?

— Ні, жодного справжнього рішення на сьогодні немає. Після цього Аґата сказала:

— Мені хочеться вбити Гаґауера.

Ульріх стримався, щоб не підвести погляду. Слова ці торкнулися його слуху легенько й тихо, але, відлетівши, лишили в пам’яті наче якусь широку колію. На котре з них упав наголос, він одразу забув, йому потрібно було побачити Аґатине обличчя, щоб збагнути, як ці слова розуміти, але йому не хотілося вірити навіть її обличчю.

— Гаразд, — мовив він, — чом би тобі цього й не зробити! Чи є сьогодні на світі взагалі хоч хто-небудь, у кого б ще не прокидалося такого бажання?! То так і зроби, якщо справді на це здатна! Адже це те саме, якби ти сказала: «Мені хочеться кохати того чоловіка за його вади!»

Аж тепер він знову випростався й поглянув сестрі в обличчя. Воно було вперте й навдивовижу схвильоване. Не відводячи від нього погляду, Ульріх спокійно почав пояснювати:

— Тут, бач, щось не так; на цій межі поміж тим, що діється в нас самих, і тим, що діється поза нами, тепер бракує якоїсь сполучної ланки, одне переходить в інше тільки з величезними втратами. Можна навіть сказати, що наші лихі бажання — це тіньовий бік життя, яким ми живемо насправді, а життя, яким ми живемо насправді, — то тіньовий бік наших добрих бажань. Уяви собі лишень, що ти це таки вчинила. Це було б зовсім не те, що ти мала на увазі, й тебе спіткало б принаймні жахливе розчарування.

— А може, я раптом стала б іншою людиною. Ти ж бо сам таке припускав! — перебила його Аґата.

Цієї миті Ульріх кинув погляд убік і мимоволі згадав, що вони тут не самі і їхню розмову чують іще двоє. Стара господиня — а втім, вона мала навряд чи більше сорока, і старішою жінку робило оте лахміття на ній та сліди її смиренного життя — сиділа з радісним виглядом біля плити, а поруч із нею — пастух, який, поки Ульріх з Аґатою гомоніли, повернувся до хижі, хоч захоплені собою гості цього й не помітили. Позгортавши руки на колінах, обоє старих задоволено, схоже, й здивовано дослухалися розмови, що сповнювала їхню оселю, хоч і не розуміли з цієї розмови жодного слова. Вони бачили, що молока гості не пили, ковбаси не їли, це було для господарів справжнє видовище і, може, навіть досить урочисте. Старі навіть не перешіптувались. Ульріхів погляд пірнув у їхні широко розплющені очі, й гість, збентежений, всміхнувся до них, на що з двох господарів відповіла тільки жінка, а чоловік сидів застигло, дотримуючись поважної пристойности.

— Нам треба поїсти! — звернувся Ульріх до сестри по-англійському. — На нас дивляться з подивом!

Аґата слухняно взяло трохи хліба й м’яса, а Ульріх заходився їсти рішуче й навіть випив трохи молока. Однак Аґата гучно й невимушено говорила далі:

— Коли я замислююся глибше, то намір серйозно заподіяти йому біль стає мені неприємним. Виходить, убивати його мені, мабуть, не хочеться. Але хочеться стерти його з лиця землі! Роздерти на шматочки, розтовкти їх у ступці й викинути той порох у воду. Ось чого мені хочеться! Знищити геть-чисто все, що було!

— А знаєш, це трохи смішно — те, про що ми тут розмовляємо, — зауважив Ульріх.

Аґата хвилю помовчала, але потім сказала:

— Але ж першого дня ти обіцяв мені допомогти позбутися Гаґауера!

— Ну звісно, допоможу. Але ж не так!

Аґата знов помовчала. Потому зненацька сказала:

— Якби ти придбав чи взяв напрокат машину, ми могли б поїхати через Іґлау до мене, а повернутися кружним шляхом, здається, через Табор. Нікому й на думку не спало б, що ми побували там уночі.

— А хатня прислуга? На щастя, я взагалі не вмію водити машину! — Ульріх засміявся, але потім невдоволено похитав головою: — Оце такі ідеї навідують тепер людей!

— Атож, і це кажеш ти, — мовила Аґата. Вона в задумі пересовувала нігтем з місця на місце шматочок сала, і складалося враження, наче той ніготь, на якому вже з’явилася масна плямка, робить це сам собою. — Але ж ти кажеш і таке: чесноти суспільства — то для святого вади!

— Тільки я не казав, що вади суспільства — це для святого чесноти! — уточнив Ульріх.

Він засміявся, схопив Аґатину руку й витер її своєю носовою хустиною.

— Ти завше відмовляєшся від усіх своїх слів! — дорікнула йому сестра й незадоволено всміхнулася, намагаючись вивільнити пальця, від чого обличчя її взялося рум’янцем.

Обоє старих біля плити, які й далі не зводили з гостей поглядів, тепер, немовби відгукуючись, на все обличчя заусміхалися.

— Коли ти розмовляєш зі мною то так, то так, — тихо видихнула Аґата, — мені здається, неначе я дивлюся у скалки від розбитого дзеркала. З тобою ніколи не можна побачити себе всю, з ніг до голови!

— Ні, — відказав Ульріх, не випускаючи її руки. — Просто сьогодні взагалі не можна ані побачити себе всю, ані всім тілом поворухнутись. Ось у чому річ!

Раптом Аґата облишила спроби випручати свою руку.

— Я, певна річ, не свята, скоріше навпаки, — тихо промовила вона. — Зі своєю байдужістю я була, мабуть, гірша, ніж утриманка. Немає в мене й ділової жилки, тож убити я, мабуть, нікого не зможу. Та коли ти вперше згадав щодо святого — то було вже досить давно, — я щось побачила цілком, «з ніг до голови». — Вона опустила голову, щоб подумати чи щоб не дати зазирнути собі в обличчя. — Я побачила святого — можливо, то була фіґура на водограї. Сказати щиро, я, мабуть, нічого й не побачила, але відчула щось таке, що треба було саме так висловити. Лилася вода, й те, що творив святий, теж лилося через вінця, неначе він сам був чашею водограю, яка спокійно розливалася навсібіч. Отакою, гадається мені, має бути й людина, тоді вона завше чинитиме праведно, і воднораз буде цілком байдуже, що вона чинить.

— Аґата бачить, як вона стоїть серед світу, переповнена святістю й трепету через свої гріхи, і підозріливо помічає, що змії й носороги, гори й ущелини нишком лежать собі у неї в ногах і що вони багато менші, ніж вона сама. Тільки ж як тоді бути з Гаґауером? — стиха покепкував з неї Ульріх.

— Ото ж бо й воно. Йому там не місце. Його треба усунути.

— Я тобі також дещо розкажу, — промовив брат. — Щоразу, коли мені доводилося брати участь у чомусь загальному, в якій-небудь серйозній людській справі, я нагадував сам собі людину, яка перед останньою дією в театрі вибігає на хвилинку надвір, щоб ковтнути повітря, бачить велику темну порожнечу з міріадами зірок і йде геть, лишаючи капелюха, сурдута й саму виставу.

Аґата звела на нього допитливий погляд. Це й могла бути їй відповідь, і не могла.

Ульріх також поглянув їй в очі.

— Тобі також часто завдає мук якась антипатія, а симпатії на пару їй ще немає, — промовив він і подумав: «Невже вона справді схожа на мене?» І знов йому спало на думку порівняння: можливо, так, як пастель на ґравюру на дереві. Себе він вважав міцнішим. А вона була вродливіша, ніж він. Така приємно вродлива. Тепер він тримав не лише її пальця, а й усю руку; це була довга, тепла рука, сповнена життя, й досі він брав її в свою лише тоді, коли вони віталися. Його молода сестра була схвильована, й хоча сльози в очах у неї насправді й не виступили, волога там усе ж таки стояла.

— За кілька днів від мене поїдеш і ти, — проказала вона. — І як мені тоді з усім упоратися?

— Ми ж бо можемо лишитися разом, ти можеш приїхати вслід за мною.

— Як ти це собі уявляєш? — спитала Аґата, й на чоло їй набігла невеличка складка задуми.

— Та… наразі ще не уявляю ніяк; адже це тільки щойно спало мені на думку.

Він підвівся й дав пастухам ще трохи грошей за «порізаний стіл». Аґата бачила, мов крізь туман, як ті всміхалися, кивали головою й дякували якимись короткими, незрозумілими, але радісними словами. Проходячи повз них, Аґата відчула в себе на обличчі відверті, але щирі й співчутливі погляди двох пар очей і збагнула, що їх з Ульріхом прийняли за коханців, які були посварилися, а тепер знов помирились.

— Вони подумали, що ми — закохана пара! — сказала Аґата. Вона пустотливо підхопила брата попідручки, й уся її радість вихопилась на волю. — Тобі не завадило б мене поцілувати! — зажадала вона і, коли низенькі двері розчахнулись у вечірню темряву й обоє вже стояли на порозі хижі, притислася, засміявшись, до Ульріхового плеча.

11. Святі бесіди. Початок

Протягом тих кількох днів, що лишилися до Ульріхового від’їзду, про Гаґауера вони вже майже не розмовляли, але й до ідеї продовжити їхню зустріч чи розпочати спільне життя також довго не поверталися. Однак вогонь, що так рвучко шугонув був у нестримному Аґатиному бажанні усунути свого чоловіка, цілком під попелом не згас. Він нагадував про себе в бесідах, до яких брат із сестрою поверталися знову й знову і які нічим не завершувались; мабуть, правильніше було б сказати так: Аґатина душа шукала якоїсь іншої можливости горіти вільно.

На початку такої бесіди Аґата зазвичай ставила яке-небудь конкретне особисте запитання, внутрішньою формою якого було: «Можна мені чи не можна?» Досі неприборканість натури його молодої сестри мала подобу сумної й стомленої переконаности: «Мені можна все, але мені однаково не хочеться», — й тому її запитання інколи не без підстав справляли на Ульріха враження дитячих — вони були такі самі теплі, як рученята безпомічного маленького створіння.

Щодо його відповідей, то вони мали інший, хоч і не менш властивий йому характер. Він завжди любив похизуватися яким-небудь прикладом із власного досвіду й власних роздумів і висловлювався, що теж відповідало його манері, так само відверто, як і дотепно й цікаво. Він щоразу швидко підхоплював розмову про «мораль» тієї історії, яку саме розповідала сестра, виводив формули, охоче порівнював усе з собою і в такий спосіб багато розповідав Аґаті про себе, надто про своє життя колишнє, бурхливіше. Про себе Аґата йому нічого не розповідала, але захоплювалася його вмінням говорити отак про власне життя, і їй було дуже до серця те, що на кожну її ініціативу чи імпульс він намагався поглянути з боку моралі. Адже мораль — це не що інше, як лад у душі й речах, він панує і там, і там, отож і не дивно, що серед молодих хлопців і дівчат, чия воля до життя ще не зовсім притупилася, точиться так багато балачок про мораль. Пояснення потрібне радше тоді, коли йдеться про чоловіка такого віку, як Ульріх, і з таким, як у нього, досвідом; адже чоловіки розмовляють про мораль лише професійно, коли це слово належить до їхньої ділової мови, а загалом його вже давно в них поглинули буденні турботи, і на світ Божий воно вже не з’являється. Отож коли Ульріх заводив мову про мораль, то це означало глибокий безлад, який приваблював Аґату, відповідаючи її настрою. Тепер вона соромилася свого трохи простодушного зізнання, що хотіла б жити «в цілковитій злагоді із собою», бо почула, які складні передумови для цього потрібні; і все ж їй нестерпно хотілося, щоб брат скоріше дійшов якого-небудь висновку, адже їй часто здавалося, що всі його слова мають на меті саме такий висновок, і що ближче до нього, то цілеспрямованішими вони стають, і лиш на останньому кроці спиняються перед порогом, де Ульріх відмовляється від своїх намірів.

Ці останні кроки й цей поворот припадали на місце, яке — й це відчував і Ульріх — паралізувало людину і про яке в дуже загальних рисах можна сказати таке: будь-яка норма європейської моралі приводить до такої межі, за якою руху далі вже нема; тож людина, свідома власних дій, спершу, поки ще певна своїх твердих переконань, нагадує того, хто бреде мілководдям, а тоді раптом починає поводитися так, неначе боїться, що, коли ступить трохи далі, твердий ґрунт життя на цьому мілководді різко провалиться в безодню й вона, людина, втопиться. У брата й сестри це мало й певний зовнішній вияв: Ульріх міг спокійно, розтлумачуючи говорити про все, що хотів, але тільки доти, доки його слова контролював розум, і таке саме зацікавлення відчувала, слухаючи його, й Аґата; але потім, коли вони змовкали, їхні обличчя напружувалися, схвильовані ще дужче. Саме так і сталося одного разу, коли вони опинилися по той бік межі, перед якою доти несвідомо спинялись. Ульріх заявив:

— Наша мораль має лише одну певну ознаку, це — суперечність її заповідей. А найморальніша з усіх норм — «виняток підтверджує правило»!

Сказати про це його спонукала, мабуть, просто неприязнь до такої системи моралі, яка лише вдає із себе непохитну, а в реальному житті мусить хитатися при кожній потребі, чим якраз і становить протилежність цілеспрямованим підходам і діям, що спираються насамперед на досвід, а вже з нього виводять закони. Ульріх знав, звичайно, про різницю між законами природи й законами моралі, й полягає ця різниця в тому, що першу виводять зі спостережень за аморальною природою, а другі доводиться не такій упертій людській природі накидати; однак він додержувався думки, що тепер таке розмежування в чомусь уже хибне, і саме хотів сказати, що з погляду інтелекту мораль відстала від часу років на сто, через що ж її й так важко пристосувати до нових потреб. Та не встиг він у своєму тлумаченні до цього дійти, як Аґата перебила його відповіддю, що здалася дуже простою, однак цієї миті збила його з пантелику.

— Хіба бути добрим — це недобре? — спитала вона брата, і в її очах промайнуло щось таке, як того разу, коли вони робила з батьківськими орденами те, що, либонь, не кожне назвало б добрим.

— Маєш рацію, — відказав він, пожвавішавши. — Щоб знову відчути первісний сенс, спочатку й справді треба виробити якусь таку норму. Але діти й досі люблять бути добрими, як люблять ласощі…

— Як, до речі, й бути поганими, — додала Аґата.

— А хіба «бути добрим» — це одна із пристрастей лише дорослих? — спитав Ульріх. — Це — одна з їхніх засад! Дорослі не «добрі» — бути такими їм здавалося б дитячою забавкою. «Добре» дорослі тільки чинять; добра людина — це людина, котра має добрі засади й робить добрі справи. І ні для кого не таємниця, що воднораз вона може бути жахливим мерзотником!

— Дивись Гаґауера, — докинула Аґата.

— У цих «добрих» людях криється щось парадоксально безглузде, — промовив Ульріх. — Зі стану вони роблять вимогу, з добродіяння — норму, з буття — мету! У цій сімейці «добрих» ціле життя їдять самі об’їдки, до того ж ходять чутки, буцімто колись було свято, від якого ті об’їдки й зосталися! Певна річ, час від часу ті чи ті чесноти повертаються в моду, але відразу по тому свою свіжість вони знов і втрачають.

— Здається, якось ти сказав був, що той самий вчинок, залежно від обставин, може бути й добрим, і поганим? — спитала Аґата.

Ульріх відповів ствердно. Це була його теорія: що моральні цінності — не абсолютні величини, а поняття функціональні. Та коли ми вдаємося до моралізування й узагальнювання, то вихоплюємо їх з їхнього природного цілого.

— І вже це, мабуть, — те місце, де на шляху до чесноти коїться щось негаразд, — сказав він.

— А то чом би тоді люди моральні були такі нудні, — додала Аґата, — адже їхній намір бути добрими мав би бути, здавалося б, чимось найчарівнішим, найважчим і найцікавішим із того, що лишень можна собі уявити!

Брат завагався; і раптом у нього вихопилися слова, через які він і вона невдовзі опинились у незвичайних взаєминах.

— Наша мораль, — заявив він, — це викристалізувані внутрішні порухи, цілком відмінні від самої моралі! Нічого з того, що ми кажемо, не відповідає дійсності взагалі! Візьми яку-небудь фразу — наприклад, мені саме спала на думку ось така: «У в’язниці має панувати каяття!» Це — фраза, яку можна сказати з чистим сумлінням; але ніхто не сприймає її дослівно, бо тоді довелося б зажадати для в’язнів пекельного вогню! То як же цю фразу розуміти? Безперечно, мало хто знає, що таке каяття, але кожне скаже тобі, де воно має панувати. Або просто уяви собі, як тебе щось підносить. Звідки ж воно в моралі взялося? Коли ж це ми так утелющилися обличчям у куряву, що були щасливі підвестися? Або витлумач буквально слова, що тебе захопила яка-небудь думка. Тієї миті, коли ти фізично відчула б її доторк, ти була б уже в царстві божевілля! І кожне слово слід розуміти саме так — буквально, а то воно, зотлівши, обертатиметься на брехню, але жодне з них сприймати буквально не можна, а то світ перетвориться на божевільню! Якийсь похмурий спогад глибоким дурманом іде від слова, і часом на думку спадає, що все, чого ми зазнаємо й що відчуваємо, — це окремі уламки чогось колись зруйнованого й пошматованого цілого, яке одного разу невдало склали докупи.

Бесіда, в якій Ульріх зронив це зауваження, відбувалася в бібліотеці-кабінеті, й поки брат сидів за книжками, прихопленими з дому, Аґата перебирала юридичні та філософські праці, співспадкоємицею яких вона стала й у яких почасти знаходила імпульси для своїх запитань. Після того виїзду за місто вони рідко виходили з дому. Час обоє збавляли переважно так. Іноді вони виходили прогулятися в парк, де листя на кущах до голизни пообривала зима, й тепер під ними повсюди проступила набухла від вологи земля. Видовище нестерпно гнітюче. Повітря було блякле, неначе воно довго пролежало у воді. Парк був невеликий. Доріжки дуже скоро поверталися до себе ж таки. Стан, в якому обоє опинялися на цих доріжках, нагадував коловорот, що його утворює потік, наштовхнувшись на перешкоду, а вода все прибуває й прибуває. Коли вони приходили до будинку, в кімнатах панувала темрява й затишок, а вікна були ніби глибокі шахти, крізь які денне світло проникало всередину так мляво й застигло, немовби було з тонкої слонової кості. Після останньої Ульріхової запальної тиради Аґата саме спустилася з приставленої до книжкових полиць драбинки, на якій сиділа, й, не відповідаючи братові, поклала йому руку на плечі. Це був незвичайний вияв ніжности, бо, якщо не брати до уваги двох поцілунків — одного поцілунку першого вечора, коли вони тут зустрілися, а другого кілька днів тому, коли виходили з пастушої хижі, — природна поміж братом і сестрою церемонність ще не розм’якла до чогось більшого, ніж слова чи невеличкі знаки люб’язности, та й у тих двох випадках враження від інтимного доторку пригасила один раз несподіваність, а другий — пустотливість. Але цього разу Ульріх відразу згадав про підв’язку, яку сестра, замість казати зайві слова, ще теплою дала на прощання покійному батькові. І ще в голові Ульріху промайнуло також: «Вона запевне має коханця; хоча, схоже, не дуже про нього думає, а то б їй так спокійненько тут не сиділося!» Неважко було здогадатися, що вона — жінка, яка незалежно від нього живе своїм жіночим життям і житиме ним і далі. Його плечі вже з того, як рівномірно розподілялася на них вага руки, відчували її красу, а боком, поверненим до сестри, він невиразно відчував близькість її білявої пахви й обриси її груді. І щоб отак просто не сидіти, без опору тішачись безмовними обіймами, він схопив Аґатині пальці, що лежали біля його шиї, й цим своїм доторком погасив відчуття її доторку.

— Знаєш, у наших балачках є щось дитяче, — невесело промовив він. — Світ вирує рішучою діяльністю, а ми сидимо тут і ледачкувато розводимося про те, яка ж то насолода бути добрим, та про теоретичні горнята, які можна наповнити цією насолодою!

Аґата вивільнила свої пальці, але руку поклала туди, де вона лежала доти, й поцікавилася:

— Що ти, власне, всі ці дні читаєш?

— Та ти й сама знаєш, — відповів Ульріх, — частенько ж бо зазираєш через плече в мої книжки.

— Але однаково не можу нічого до пуття зрозуміти.

Він не зважився заводити про це розмову. Аґата підсунула ближче стільця, всілася на ньому верхи позад Ульріха й просто спокійно ввіткнулася обличчям йому в чуб, немовби зібралася так заснути. Ульріхові це чомусь нагадало ту мить, коли його ворог Арнгайм поклав йому на плечі руку й у нього, Ульріха, поривчастим пульсуванням проник, ніби крізь якусь проломину, доторк чужої істоти. Але цього разу його власне єство не впиралося єству чужому, навпаки, його щось підштовхувало назустріч тому єству — щось поховане під валунами недовіри й антипатій, якими наповнюється серце людини, котра на своєму віку вже багато чого побачила. Аґатине ставлення до нього — воднораз і сестри, й просто жінки, і чужої людини, й подруги — було непевне й не тотожне ставленню жодної з них, і в ньому, про що він уже не раз замислювався, не прозирала надто велика гармонія думок і почуттів; але це ставлення, як він тепер майже з подивом завважив, цілком пояснювало той факт (за ці, по суті, лічені дні він постав з численних і неповторних вражень), що Аґатині вуста просто так, без претензій ховалися в його чубі, а чуб його ставав теплим і вологим від її подиху. І цей факт належав не меншою мірою до сфери духовної, ніж до сфери фізичної, бо коли Аґата повторила своє запитання, Ульріх зробився таким серйозним, яким не бував уже від своїх сповнених віри юнацьких днів; і поки не розтанула ця хмарка невагомої серйозности, що повила все його тіло, розпростершись від простору в нього за спиною до книжки, в яку Ульріх саме поринув думками, він дав відповідь, що вразила його більше своїм зовсім позбавленим іронії тоном, ніж змістом. Він сказав:

— Я хочу знайти, що пишуть про шляхи святого життя. Він підвівся; але не для того, щоб відійти від сестри, а для того, щоб, відступивши на кілька кроків, краще бачити її збоку.

— Не треба сміятися, — мовив він. — Я не набожний; я дивлюся на святий шлях і питаю себе, чи можна їхати ним і на автомашині!

— Я засміялася, — відповіла Аґата, — лише ось чому: мені було дуже цікаво, що ти скажеш. Книжок, які ти з собою привіз, я не знаю, але вони мені, гадаю, не зовсім незрозумілі.

— А з тобою таке бувало? — спитав брат, уже не маючи сумніву, що з нею таке бувало. — Стоїш ти посеред страшної метушні, і раптом твій погляд падає на гру якої-небудь речі, забутої Богом і людьми, і ти вже не годен від неї відірватися?! Нараз її нікчемне існування підхоплює тебе, мов невагому пушинку, яка безсило летить за вітром?!

— Якщо не брати до уваги страшної метушні, на якій ти так наголошуєш, то мені це, мабуть, знайоме, — промовила Аґата й знову не стримала усмішки, побачивши на братовому обличчі прикре збентеження, яке зовсім не відповідало його м’якому тону. — Часом перестаєш бачити й чути, а дар мови втрачаєш і поготів. А проте саме в такі хвилини й відчуваєш, що на мить повернулася до самої себе.

— Я сказав би, — жваво підхопив Ульріх, — що це нагадує те, як дивишся на величезне водяне дзеркало: все таке ясне, що очам здається, ніби вони бачать темряву, а предмети на протилежному березі немовби не стоять на землі, а позависали в повітрі, і їхня ніжна разюча чіткість просто-таки завдає болю й бентежить. У такому враженні не менше здобутку, ніж утрати. Ти з усім пов’язаний і ні до чого не можеш підступитися. Ти тут, а світ там, ти — надособистий, він — надреальний, але обидва просто-таки до болю чіткі, й обидві ці зазвичай неоднорідні суміші розділяє і поєднує темний полиск, переливи, згасання, завмирання й відновлення. Пливеш, як риба у воді чи як птах у повітрі, але немає ні берега, ні гілочки — нічого, крім цієї плавби!

На Ульріха вочевидь зійшло творче натхнення; але металічний тон його запальної й твердої мови контрастував з її невиразним і розпливчастим змістом. Здавалося, Ульріх відмахнувся від обережности, яка зазвичай панувала над ним, і Аґата дивилася на нього вражено, але водночас і з тривожною радістю.

— То ти гадаєш, — промовила вона, — що за цим щось є? Щось більше, ніж «мана» чи яким там іще заспокійливо-огидним словом це можна назвати?

— Ще б пак не гадати!

Ульріх знову сів на своє місце за столом і заходився перебирати книжки перед собою, а Аґата підвелася, щоб його пропустити. Нарешті він, розгорнувши одну з книжок, сказав:

— Святі описують це так. — І почав читати: — «Усі ці дні я був надзвичайно неспокійний. То трохи посиджу, то поблукаю будинком. Це нагадувало муку, й усе ж таки назвати це можна було скоріше насолодою, ніж мукою, бо я не відчував ніякої гіркоти, а відчував щось дивне, неприродно приємне. Я перевершив усі свої здібності й засяг темної сили. Тепер я чув, коли не було звуку, бачив, коли не було світла. Потім серце моє стало незглибимим, дух — безформним, а моя природа — примарною».

Обоє відчули в цих словах щось подібне до того неспокою, який гнав будинком і садком і їх самих, а надто Аґату вразило те, що й святі називають своє серце незглибимим, а дух — безформним; та невдовзі до Ульріха, схоже, повернулась його іронія, і він промовив:

— Святі кажуть: колись я жив ніби під замком, потім звільнився від самого себе й, сам того не усвідомлюючи, поринув у Бога. Імператори-мисливці, про яких ми знаємо з хрестоматій, описують це інакше: вони розповідають, нібито їм явився олень із хрестом поміж рогами, і смертоносний спис випав у них із рук; потім вони зводили на тому місці каплицю, щоб можна було все ж таки полювати й надалі. А багаті, розумні світські дами, з якими я спілкуюся, відразу, щойно ти їх про щось таке спитаєш, дадуть тобі відповідь, що останнім, хто змальовував такі події, був Ван Ґоґ. Щоправда, вони можуть повести мову й не про художника, а про поезію Рільке; але загалом вони надають перевагу Ван Ґоґу, бо в нього вигідно вкладати капітал, до того ж у розпал пристрастей він повідтинав собі вуха — власного малярства йому, бач, було вже замало. Проте більшість наших людей скаже, що відтинати вуха — то не німецький спосіб виражати почуття, а німецький — це неповторна порожнеча погляду згори, якої зазнаєш на гірських вершинах. Для наших людей усамітнення, квіточки й дзюрчання струмочка — втілення людської піднесености. Та навіть у цьому шляхетно-блазенському, примітивному замилуванні природою криється хибно витлумачений останній вияв якогось загадкового другого життя, а отже, виходить, воно, мабуть, усе ж таки є або було!

— У такому разі краще тобі з цього не глузувати, — відказала Аґата, хмурячись від допитливости й сяючи від нетерплячки.

— Я глузую лише через те, що люблю глузувати, — коротко відповів Ульріх.

12. Святі бесіди. Мінливе продовження

Згодом на столі вже постійно лежали стоси книжок, частину з яких Ульріх привіз із собою, а частину прикупив потім, і часом він говорив вільно, а часом, аби щось підтвердити чи навести яке-небудь висловлювання дослівно, розгортав котрусь на одній із помічених численними закладками сторінок. Це були переважно життєписи та власні трактати містиків або наукові праці про них, і зазвичай він переводив розмову на іншу тему словами: «Ану ж бо погляньмо на те, що тут діється, якомога тверезіше». Це була поведінка обережна, й відмовитися від неї самому йому давалося нелегко, тож якось він навіть сказав:

— Якби ти прочитала всі ці описи стану одержимости Богом, залишені нам чоловіками й жінками минулих століть, то в кожній їхній літері знайшла би правду й реальність, але твердження, що складаються з цих літер, були б донезмоги огидні твоєму здоровому глузду. — Потім повів далі: — Вони пишуть про якесь переливчасте сіяння. Про безмежний простір і безмежне багатство світла. Про невловиму «єдність» усіх речей і духовних сил. Про чудесні й несказанні душевні злети. Про пізнання й осяяння, такі швидкі, що все роблять одночасним і нагадують вогненні краплі, що спадають у світ. А з другого боку, вони промовляють про забуття, втрату порозуміння, ба навіть про занепад усього на світі. Вони промовляють про дивовижний спокій, далекий від будь-яких пристрастей. Про оніміння. Про зникнення думок і намірів. Про сліпоту, в якій вони ясно бачать; про ясноту, в якій вони мертві й надзвичайно живі. Вони називають це «відходом», а проте стверджують, нібито живуть життям повнішим, ніж будь-коли. Чи не ті самі це відчуття, що тужаться прозирнути крізь мерехтливу словесну оболонку, відчуття, які навідують нас і тепер, коли серце — «жадібне й насичене», як вони кажуть, — випадково опиняється в утопічних сферах, схованих десь і ніде поміж безмежною ніжністю й безмежною самотністю?!

Ульріх на мить замислився, і в цю невеличку паузу вклинивсь Аґатин голос:

— Чи це не те, що ти колись назвав двома пластами, які лежать у нас один над одним?

— Я?… Коли?

— Ти просто так, знічев’я пішов до міста, й тобі здавалося, немовби ти в ньому розчиняєшся, але водночас воно тобі не подобалося; а я тобі сказала, що й зі мною часто так буває.

— Ах, так! Потім ти ще навіть згадала про Ґаґауера! — вигукнув Ульріх. — І ми засміялися. Тепер я добре пригадую. Але ж нічого такого конкретного ми на увазі не мали. Адже я взагалі вже розповідав тобі про видіння, яке дає й бере, про чоловічу й жіночу основу, про гермафродитизм первісної уяви тощо. Я про таке можу говорити багато! Неначе вуста мої від мене десь далеко-далеко, наче місяць, що завжди тут як тут, коли вночі треба з ким-небудь побалакати по щирості. Але те, що розповідають про пригоди своєї душі ті благочестиві люди, — провадив він, і в гіркоту його слів знову вплелися нотки діловитости й захвату. — нерідко не поступається глибиною й нещадною переконливістю стендалівському аналізу. Щоправда, — уточнив він, — поки вони обмежуються описом самого явища й не висловлюють власної думки, хибної через їхню підступно-солодку переконаність у тому, буцімто вони обрані Богом пізнати його безпосередньо. Бо від цієї хвилини вони вже не розповідають нам, звичайно, про свої невимовні сприйняття й відчуття, в яких немає місця ні іменникам, ні дієсловам, а розмовляють фразами з підметами й додатками, бо вірять у власну душу і в Бога, як у два одвірки, поміж яких відкриється диво. Отак вони й доходять до висловлювань, нібито душу їхню вийнято з тіла й переселено в Бога або нібито Бог проникає в них коханцем; Бог їх, мовляв, ловить, ковтає, засліплює, викрадає, ґвалтує, або їхня душа тягнеться до нього, проникає в нього, призволяється ним, любовно його обіймає і чує, як він промовляє. Земний прототип тут очевидний; і описи ці тепер нагадують уже не надзвичайні відкриття, а лише досить одноманітні картинки, що ними закоханий поет оздоблює об’єкт своїх захоплень, про який може бути лише одна думка. Принаймні для мене, призвичаєного до стриманости, такі звіти — сущі тортури, бо ці обранці, запевняючи, нібито до них звертався Бог чи нібито вони розуміли мову дерев і тварин, водночас не хочуть сказати мені, що ж саме вони почули; а якщо, бува, й скажуть, то, виявляється, йшлося всього-на-всього про приватні справи або про звичайні церковні новини. Просто шкода, що на дослідників у точних науках не сходить прозріння, — завершив він свою довгу відповідь.

— Гадаєш, воно могло б на них зійти? — лукаво спитала Аґата.

Ульріх на мить завагався. Потому відповів так, немовби хотів захистити свою віру:

— Не знаю; можливо, це могло б статися зі мною! — Почувши власні слова, він усміхнувся, намагаючись іще раз уточнити їхній зміст.

Аґата також усміхнулася; схоже, нарешті вона дістала відповідь, якої так прагнула, й на її обличчі на коротку мить відбилося те безпорадне розчарування, що настає після раптового спаду напружености. І заперечила вона, мабуть, лише через те, що хотіла ще раз розворушити брата.

— Ти ж бо знаєш, — промовила вона, — я виховувалась у дуже релігійному закладі. Як наслідок, у мене часто прокидається бажання наводити на все карикатуру, й, коли хто-небудь заводить мову про релігійні ідеали, це моє бажання стає просто огидним. Наші виховательки носили форму, два кольори якої утворювали хрест, і це нагадувало, певна річ, про одну з найвищих ідей, яку ми цілісінький день мали бачити перед собою; але ми не думали про неї жодної секунди, а наших «паніматок» за їхній вигляд та їхню шовковисто-м’яку мову називали не інакше, як павучихами-хрестоносцями. Тож коли ти читав, мене й поривало то на сміх, то на сльози.

— Знаєш, про що це свідчить? — вигукнув Ульріх. — Та лише про те, що сила добра, яку, мабуть, якимсь чином нам дано, ту ж мить, щойно її замикають у тверду форму, починає роз’їдати її стінки й через дірку одразу відлітає до зла! Це нагадує мені про той час, коли я служив офіцером і разом зі своїми товаришами був опорою трону й вівтаря. І ніколи в житті я вже не чув таких вільних розмов про те й те, як у тому нашому колі! Почуття не люблять, щоб їх прив’язували, а надто — почуття особливі. Я певен, ваші браві виховательки самі вірили в те, що вам проповідували. Але віра не повинна старіти ні на годину! Ось у чому вся річ!

Аґата й сама збагнула, хоч Ульріх у поспіху й не сказав про це собі на втіху: віра черниць, котрі відбили в неї бажання вірити, була просто «законсервована». Нехай законсервована, сказати б, і у власному соку, нехай вона й не втратила властивостей віри, але все ж таки та віра була не свіжа, вона навіть якимсь незбагненним чином перейшла в інший стан, ніж той первісний, який у цю хвилину невиразно відчула норовиста й невірна вихованка святенниць.

Разом із усім, що вони вже сказали про мораль, це була частина тих хвилюючих сумнівів, що їх заронив у її душу брат, а також того стану нового внутрішнього пробудження, який вона звідтоді відчувала, до кінця його не усвідомлюючи. Бо стан байдужости, який Аґата плекала в собі й умисне виставляла напоказ, домінував у її житті не завжди. Одного разу сталося таке, після чого ця потреба карати саму себе народилася безпосередньо з глибоко пригніченого стану; вона, як здалося їй, не зберегла тоді вірности високим почуттям, сприйняла це як щось її негідне й відтоді зневажала себе за власну інертність і черствість. Сталося те в пору між її дівоцтвом у батьківському домі й незрозумілим шлюбом з Гаґауером і в такому короткому часовому відтинку, що навіть в Ульріха досі не випадало нагоди поцікавитися про той випадок. Розповісти про це можна швиденько: у вісімнадцять років Аґата вийшла заміж за чоловіка, лише трохи старшого за себе, й у поїздці, що почалася їхнім весіллям, а завершилася його смертю, — вони ще не встигли навіть вирішити, де житимуть, — його всього-на-всього за кілька тижнів відібрала в неї хвороба, якою він заразився в дорозі. Лікарі назвали її тифом, і Аґата повторювали те слово вслід за ними, вбачаючи в цьому якусь видимість ладу, бо такий був гладенький, відшліфований бік цієї справи, призначений для зовнішнього світу; але невідшліфований мав інший вигляд. Доти Аґата жила з батьком, якого всі поважали, тож її брали сумніви, чи справедлива вона до нього, коли його не любить, і непевне очікування в інституті, невіра в себе, викликана тією непевністю, також не робили її зв’язки зі світом міцнішими; зате згодом, коли вона раптом немовби ожила й спільними зусиллями з товаришем юности за кілька місяців подолала всі перешкоди, що поставали перед її заміжжям через молодість обох, хоч родини закоханих нічого не мали проти одна одної, Аґата раптом позбулася своєї самотности і якраз завдяки цьому стала сама собою. Мабуть, це можна було б назвати, отже, коханням; але є закохані, котрі на кохання дивляться, як на сонце, вони від нього просто сліпнуть; а є закохані, котрі вперше вражено розплющують очі на життя аж тоді, коли його осяє кохання. Аґата належала до цих других і зовсім іще не знала — кохає вона свого супутника чи щось інше, коли прийшло те, що мовою неосяяного світу називалося інфекційною хворобою. То був ураган жаху, що зненацька вирвався з чужих життєвих сфер, то був опір, мерехтіння й згасання, покара двом людям, які чіплялись одне за одного, й загибель довірливого світу в блювоті, нечистотах і страху.

Аґата так ніколи й не повірила в те, що сталося й що вбило її почуття. У паніці від розпачу, стоячи навколішки біля ліжка вмирущого, вона переконувала себе, що заклинаннями спроможеться ще раз викликати ту силу, якою в дитинстві подолала власну хворобу; та коли занепад усе ж таки не припинився й уже почала згасати свідомість, вона в кімнаті якогось чужого готелю, не тямлячи себе, обняла коханого і, втупившись у безживне обличчя, не зважаючи на небезпеку, на реальні обставини, про які нагадувала обурена санітарка, тільки те й робила, що годинами шепотіла у вухо, яке її вже не чуло: «Не смій, не смій, не смій!» А коли всьому настав кінець, вона здивовано підвелася, і від хвилини цього порожнього подиву, ні про що таке не думаючи, просто через мрійливість і норовливість самотньої натури внутрішньо дивилася на те, що сталося так, немовби остаточно ще нічого не сталося. Поводитися так схильна, либонь, кожна людина, коли не хоче повірити гіркій звістці чи намагається надати втішного відтінку чомусь непоправному. Проте Аґатину поведінку вирізняла сила й розмах цієї реакції, адже вона, Аґата, по суті, зненацька пройнялася зневагою до світу. Відтоді все нове вона вперто сприймала лише так, неначе воно — не щось наявне, а просто вищою мірою невідоме, — позиція, триматися якої їй дуже допомагала і її давнішня недовіра до дійсности; а ось те, що сталося, від такого потрясіння обернулося на камінь, і час забирав його з собою багато повільніше, ніж це звичайно буває зі спогадами. Але це не мало нічого спільного з дурманом мрій, суб’єктивности й спотвореного сприйняття, коли потрібен лікар; навпаки, як на людське око, Аґата відтоді й далі жила життям вельми безхмарним, невибагливо-доброзвичайним і лише трішечки нудним, у ньому ледь-ледь прозирала нехіть жити, що справді нагадувала лихоманку, на яку вона так навдивовижу добровільно хворіла в дитинстві. А те, що в її пам’яті, яка свої враження й так ніколи легко не розчиняла в узагальненнях, кожнісінька година минулого жаху лишалася реальністю, мов ото загорнений у біле простирадло труп, — це, попри всі страждання, пов’язані з такими виразними спогадами, робило її щасливою, бо нагадувало припізнілий загадковий натяк на те, що не всьому ще кінець, і зберігало їй, занепалій духом, якусь непевну, однак шляхетну напруженість. Але насправді все зводилося лише до того, що Аґата знов утратила сенс свого існування й свідомо перейшла до стану, що не відповідав її рокам; адже тільки літні люди живуть, не бажаючи розлучатися зі своїми минулими клопотами та успіхами й відгородившись від сьогодення. На Аґатине щастя, однак, у тодішньому її віці рішення ухвалювали хоч і на вічність, але рік важив уже мало не половину вічности, і згодом це не минуло і її — пригнічена природа й скована уява вийшли на волю. Подробиці того, як це сталося, великого значення не мають; одному чоловікові, чиї зусилля за інших обставин навряд чи вивели б Аґату з її рівноваги, таки пощастило цього домогтися, і він став її коханим, і ця спроба повторити те саме ще раз скінчилася, по дуже короткім часі фанатичних сподівань, бурхливим отверезінням. Тепер Аґата відчула себе викинутою і зі свого реального, і зі свого нереального життя й негідною високих помислів. Вона була однією з тих сильних людей, які вміють довго вичікувати, не роблячи жодних рухів, поки раптом десь із головою заплутаються, тож вона, розчарувавшись, невдовзі ухвалила нове нерозважливе рішення; полягало воно, якщо казати коротко, в тому, що вона покарала себе у протилежний спосіб від того, в який согрішила: прирекла себе на подружнє життя з чоловіком, який викликав у неї легку відразу. І цим чоловіком, якого вона обрала собі на кару, був Гаґауер.

«Звичайно, це було щодо нього ані справедливо, ані делікатно!» — зізналася собі Аґата і зробила це, треба сказати, навіть цієї хвилини вперше, бо справедливість і делікатність — чесноти, серед молоді не вельми популярні. І все ж і її «самопокара» була в їхньому шлюбі не така вже й малозначуща, й Аґата заходилася розмірковувати на цю тему далі. Думки її зайшли далеко, та й Ульріх шукав щось у своїх книжках і, здавалося, забув підтримувати бесіду. «У минулі сторіччя, — міркувала Аґата, — людина з моїми настроями пішла б у монастир». А те, що вона, Аґата, натомість вийшла заміж, не було позбавлене безневинного комізму, хоч досі він уникав її уваги. Цей комізм, що його її юний розум не завважував раніше, був, щоправда, не що інше, як комізмом сучасности, а сучасність потребу у втечі від світу задовольняє в гіршому разі десь у туристському заїзді, але зазвичай в альпійському готелі й навіть прагне якомога затишніше умеблювати місця позбавлення волі. Тут дає про себе знати глибока європейська потреба нічого не перебільшувати. Нині жоден європеєць не стане себе бичувати, посипати голову попелом, відтинати собі язика, по-справжньому себе чому-небудь присвячувати чи бодай усамітнюватися від світу, згорати від пристрасти, кого-небудь колесувати чи прохромлювати списом; одначе така потреба іноді виникає в кожної людини, тож важко сказати, чого ліпше уникати — бажання чи бездіяльности. Навіщо, постає питання, морити себе голодом саме аскетові? Адже це лише вкрай розбурхає його уяву?! Розумний аскетизм полягає у відразі до їжі за умови реґулярного й здорового харчування! Такий аскетизм обіцяє бути тривалим і дає духові ту свободу, якої він не має, коли, палко протестуючи, потрапляє в залежність від тіла! Такі гіркувато-кумедні міркування, які Аґата перейняла від брата, тепер діяли на неї вельми цілюще, тому що розкладали «трагізм», уперто вірити в який вона через свою недосвідченість довго вважала обов’язком, — розкладали на іронію і пристрасть, які не мали ні назви, ні мети, й уже тому в жодному разі не завершувалися тим, чого вона зазнала.

Отак вона, відколи була з братом, узагалі почала усвідомлювати, що в широку шпарину поміж колишнім її безвідповідальним життям і примарними фантазіями ввійшов якийсь рятівний рух, що заново зв’язує розв’язане. Тепер, наприклад, у поглибленому книжками й спогадами мовчанні, що панувало між нею і братом, вона згадала Ульріхів опис того, як він, знічев’я блукаючи, ввійшов у місто, а місто воднораз ввійшло в нього. Це дуже виразно нагадало їй про кілька коротких тижнів її щастя; і вона слушно зробила, що засміялася, атож, вона засміялася безглуздо, без будь-якої причини, коли Ульріх їй про це розповідав, засміялася, бо збагнула, що дещо від цієї зіпсутости світу, від цієї блаженної й комічної «вивернутости», про яку він казав, було навіть у товстих губах Ґаґауера, коли той випинав їх, щоб її поцілувати. Звичайно, від цього її проймав дрож; але дрож проймає, міркувала вона, й від яскравого денного світла, і вона якимсь чином відчула, що не всі ще можливості для неї вичерпано. Якась ніщота, якась прірва, що завжди пролягали між минулим і теперішнім, останнім часом зникли. Аґата крадькома роззирнулася довкола. Кімната, де вона сиділа, була одна з тих, де складалася її доля; це спало їй на думку вперше, відколи вона сюди приїхала. Адже тут вона, коли знала, що батька нема вдома, сходилася зі своїм товаришем дитинства, після того як вони ухвалили велике рішення кохати одне одного; тут вона іноді приймала й «негідного», стояла, тамуючи сльози люті й розпачу, біля вікон, і тут, зрештою, за батькового сприяння до неї сватався Гаґауер. Оці меблі, стіни, це своєрідно замкнене світло, — все, що досі було тільки непримітним зворотним боком подій, цієї хвилини, коли вона почала його впізнавати, набувало дивовижної значущости, й те, що, мов якась пригода, тут минуло, витворювало таке відчутне на дотик, вже зовсім не сумнівне минуле, неначе це був попіл чи обвуглені поліняки. Тепер лишилося тільки, ставши майже нестерпно глибоким, комічно-примарне відчуття того, що було, ця дивна сверблячка, яку відчуваєш, уздрівши давні, висохлі на порох сліди самого себе, і тієї миті, коли ця сверблячка підкрадається, ти вже не годен ні прогнати її, ні затримати.