Людина без властивостей. Том III

Він сказав про це Аґаті.

Аґата нічого не відповіла. Навіть потисла йому руку.

Ульріх відчував: діється щось украй безглузде, але спинити його не можна!

Цієї миті до передпокою ввійшли люди, і брат із сестрою відступили одне від одного.

— Провести тебе знов туди? — спитав Ульріх.

Аґата відповіла заперечливо й роззирнулася, шукаючи вихід із становища.

Ульріхові раптом сяйнула думка, що сховатися від людей можна лише на кухні.

Там кухарка наповнювала напоями батареї склянок і накладала на таці тістечка. Жінка метушилася не присідаючи; Рахель і Солиман очікували своєї поклажі, але між собою не перешіптувались, як бувало при такій нагоді колись, а стояли нерухомо й нарізно. Коли ввійшли Ульріх з Аґатою, маленька Рахель зробила кніксен, а Солиман просто чемно викотив свої темні очі, й Ульріх сказав:

— У кімнатах така духота. Можна у вас чим-небудь освіжитися?

Він сів з Аґатою біля вікна й поставив на підвіконня про людське око тарілки й склянки, щоб, коли хто-небудь увійде, все мало такий вигляд, ніби двоє друзів дому дозволили собі трохи розважитись. Коли вони всілися, Ульріх стиха зітхнув і сказав:

— Отже, це лише питання почуттів, якою людиною вважати професора Лінднера — доброю чи нестерпною!

Агата знайшла роботу своїм пальцям: вона заходилася розгортати цукерку.

— Інакше кажучи, — провадив далі Ульріх, — почуття не можуть бути щирі чи фальшиві! Почуття лишаються справою особистою! Вони зостались у сфері навіювання, уяви, переконання! Ми з тобою не відрізняємося від тих, хто там, у кімнатах! Чи знаєш ти, чого вони там хочуть?

— Ні. А хіба це не однаково?

— Може, й не однаково. Адже вони становлять два табори, з яких один так само має рацію чи її не має, як і другий.

Агата сказала, що, на її думку, вірити в людську доброту — все ж таки трохи краще, ніж вірити лише в гармати й політику, навіть якщо те, як ти в цю доброту віриш, і смішно.

— І який же він, той чоловік, з яким ти познайомилась? — поцікавився Ульріх.

— Ох, сказати про це не можна. Він добрий! — промовила сестра й засміялась.

— Ти не повинна надавати значення ні тому, що здається добрим тобі, ні тому, що здається добрим Ляйнсдорфу! — сердито відповів Ульріх.

Усміхнені обличчя в обох були напружені від збудження; легенький струм ввічливих веселощів стримували глибші супротивні струми. Рахель відчувала це корінцями волосся під наколкою; але вона й сама була така нещасна, що сприймала це відчуття багато глухіше, ніж колись, і воно нагадувало спомин про кращі часи. Чарівна округлість її щічок непомітно змарніла, чорний вогонь в очах потьмянів від журби. Якби Ульріх мав настрій, щоб порівняти її вроду з вродою сестри, то завважив би, що колишній чорний блиск Рахель розкришився, як вуглина, яку переїхав важкий віз. Але Ульріх не помічав дівчини. Вона була вагітна, й ніхто про це не знав, крім Солимана, який, не розуміючи реальности біди, відповідав на неї романтичними й безглуздими планами.

— Уже століттями, — вів далі Ульріх, — світ усвідомлює істинність думки й тому розумом до певної міри визнає свободу думки. Водночас почуття досі не мали ні суворої школи істини, ні свободи пересування. Бо кожна мораль регламентувала почуття для своєї доби лише тією мірою — й у цих межах регламентувала досить суворо, — якою для дій, вигідних цій моралі, потрібні були певні головні засади й головні почуття; а решту вона віддавала на волю особистости, її власній грі почуттів, непевним зусиллям мистецтва й академічним дискусіям. Отож мораль пристосовувала почуття до власних потреб, вона не дбала про їхній розвиток, хоч сама від них і залежить. Адже вона ж таки й становить порядок і єдність почуттів.

Але в цьому місці Ульріх змовк. На своєму збудженому обличчі він відчув зацікавлений погляд Рахель, хоча тепер захоплюватися справами великих людей так безоглядно, як колись, вона вже й не могла.

— Смішно, мабуть, що я навіть тут, на кухні, розбалакую про мораль, — збентежено сказав він.

Агата дивилася на нього напруженим, замисленим поглядом. Ульріх нахилився до неї ближче і з нервово-жартівливим усміхом додав:

— Але це — тільки ще одне означення такого стану пристрасти, який повстає проти цілого світу!

Проти його волі знов дала про себе знати суперечність минулого ранку, коли він виступив у неприємній ролі такого собі ментора. Але по-іншому він не міг. Мораль означала для нього не залежність, не осмислену мудрість, а безкінечну сукупність можливостей жити. Він вірив у здатність моралі вдосконалюватись, у міру її поширення, а не лише, як це часто буває, в міру її пізнання, так ніби вона — щось готовеньке, для чого людина ще просто недостатньо чиста. Він вірив у мораль, не вірячи якійсь певній моралі. Зазвичай під мораллю розуміють щось на кшталт поліційних вимог, завдяки яким у житті підтримують лад; а позаяк життя не дослухається навіть їх, то вони нагадують щось таке, що не зовсім можна виконати, і в такий сумнівний спосіб нагадують, отже, й ідеал. Але до такого рівня мораль зводити не можна. Мораль — це фантазія. Ось що він хотів, щоб побачила Агата. І ще одне: фантазія — це не сваволя. Якщо віддати фантазію на поталу сваволі, то помста неминуча. Слова крутилися в нього на язику. Він ладен був повести мову про ту обділену увагою відмінність, що розум різноманітні часи на свій лад розвивали, а моральну фантазію на свій лад стримували й замикали. Він ладен був вести мову про це, бо результат — ось він: з одного боку, більш-менш рівна, попри всі сумніви, лінія розуму і його утворень, яка проходить, здіймаючись, крізь усі метаморфози історії, а з другого — схоже на гору черепків звалище почуттів, ідей, життєвих можливостей, де всі вони так і лежать шарами, народившись вічним непотребом і виявившись покинутими. Бо ще один результат такий: є, зрештою, безліч можливостей мати ту чи ту думку, щойно мова зайде про сферу життєвих засад, але нема жодної можливости ці думки поєднати. Бо результат такий: ці думки, на маючи жодної можливости дійти згоди, стають на прю одна проти одної. Бо загалом результат такий: роздратовані емоції бовтаються в людстві, мов у незакріпленій діжці вода. І Ульріх мав одну ідею, яка вже цілий вечір не давала йому спокою; загалом то була його давня ідея, просто цього вечора їй раз у раз траплялися підтвердження, й він хотів показати Агаті, в чому полягає помилка і як можна було б її виправити, коли б усі захотіли, і річ була, власне, лише в його болісному намірі довести, що й відкриттям власної фантазії також краще не довіряти.

Й Агата, нишком зітхнувши, як ото хутенько робить жінка, перше ніж відмовитися від опору й здатися, сказала:

— Виходить, усе треба робити все ж таки «з принципу»? — І поглянула йому в очі, усміхом відповідаючи на його усміх.

Але він відповів:

— Так, але тільки з якогось одного принципу!

І це було зовсім не те, що він мав намір сказати. Це прийшло знову зі сфери Сіамських близнюків і Тисячолітнього царства, де життя розквітає в чарівній тиші, мов квітка, і хоч слова свої він узяв не зі стелі, натякали вони саме на межі думки, самотні й оманливі. Агатин погляд нагадував розколений агат. Якби цієї миті Ульріх сказав був трохи більше чи торкнувся її рукою, сталося б щось таке, що зникло, розтануло б, перше ніж вона збагнула б, що то було. Бо казати щось більше Ульріх не хотів. Він узяв якийсь фрукт і почав чистити його ножем. Ульріх був щасливий, що відстань, яка ще недавно відділяла його від сестри, злилася в неомірну близькість, але він і зрадів, коли їхню розмову цієї хвилини перебили.

Це був Штум фон Бордвер; з лукавим поглядом командира дозору, який зненацька заскочив ворога на ночівлі, Генерал зазирнув на кухню.

— Даруйте, що заважаю! — вигукнув він, переступаючи поріг. — Але tête-à-tête з братом, ласкава пані, — не такий уже й великий злочин! — Потому звернувся до Ульріха: — Тебе шукають, як голку в стіжку сіна!

І тоді Ульріх сказав генералові те, що перед цим хотів сказати Агаті. Але спершу спитав:

— Хто шукає?

— Я ж мав повести тебе до міністра! — дорікнув йому Штум. Ульріх махнув рукою.

— Та вже й не треба, — добродушно сказав Генерал. — Старий щойно вже пішов. Але я, з огляду на мої власні повноваження, потім, коли ласкава пані знайде собі краще товариство, ніж твоє, ще маю допитати тебе, що ти мав на увазі, коли казав про оту «війну релігій», якщо ти зволиш пригадати свої ж таки слова.

— А ми саме про це й розмовляємо, — відповів Ульріх.

— Невже?! Цікаво! — вигукнув Генерал. — Виходить, ласкава пані теж думає про мораль?

— У мого брата тільки й розмов, що про мораль, — поправила його, всміхнувшись, Агата.

— Сьогодні це було просто-таки головне питання на порядку денному! — зітхнув Штум. — Ляйнсдорф, наприклад, лише кілька хвилин тому заявив, буцімто мораль має таке саме значення, що й їжа. А я так не вважаю! — сказав він, з насолодою схиляючись над солодощами, які йому запропонувала Агата. Це в нього мав бути жарт.

— Я теж так не вважаю! — втішила його Агата.

— Офіцер і жінка повинні мати мораль, хоч вони й не люблять про це балакати, — імпровізував далі Генерал. — Хіба я не правду кажу, ласкава пані?

Рахель старанно витирала своїм фартушком стільця, якого принесла для Генерала, й слова його вразили її в саме серце; в неї мало не виступили сльози.

А Штум усе не давав спокою Ульріхові:

— То як там щодо «війни релігій»?

Але не встиг Ульріх і рота розтулити, як Генерал знов урвав його словами:

— Ти знаєш, у мене таке враження, що й твоя кузина шукає тебе в усіх кімнатах, і я випередив її лише завдяки своїй військовій кмітливості. Тож не гаятиму часу. Це вже, знаєш, ні в тин, ні у ворота — те, що там коїться! Нас просто-таки компрометують! А вона. як би це сказати? Вона попустила віжки! Знаєш, що там вирішили?

— Хто вирішив?

— Багато хто вже пішов. А дехто лишився й дуже уважно прислухається до того, що діється, — пояснив Генерал. — Отож сказати, хто вирішує, не можна.

— Тоді, мабуть, краще буде, якщо ти спершу скажеш, що вони там вирішили, — промовив Ульріх.

Штум фон Бордвер стенув плечима.

— Ну гаразд. Але у процедурно-формальному сенсі слова це, на щастя, ніяке не рішення, — заявив він. — Бо всі відповідальні особи, хвалити Бога, вчасно пішли. Тож можна сказати, що це — всього-на-всього партикулярне рішення, пропозиція, вотум меншости. Я стоятиму на тому, що офіційно ми про це нічого не знаємо. Але ти маєш сказати своєму секретареві, щоб нічого не потрапило до протоколу. Даруйте, ласкава пані, — звернувся він до Аґати, — що я тут розмовляю про справи!

— Але що, власне, сталося? — спитала вона. Штум зробив широкий жест.

— Фоєрмауль. Якщо ласкава пані пригадує цього молодика, якого ми запросили, по суті, лише задля того. як би його сказати?… тому що він представляє дух часу й тому що нам однаково довелося запрошувати й опозиційних представників. Отож можна було сподіватися, що без шкоди для справи й навіть діставши певні духовні стимули, пощастить обговорити речі, які мають, на жаль, велике значення. Ваш брат-бо про це знає, ласкава пані; думалося звести міністра з Ляйнсдорфом і Арнгаймом, щоб побачити, чи не заперечує Ляйнсдорф проти певних… патріотичних концепцій. І якщо брати загалом, то не можна сказати, що я цілком незадоволений, — довірчо звернувся він знов до Ульріха. — Щодо цього справа пішла на лад. Та поки це діялося, той Фоєрмауль і такі, як він. — У цьому місці Штум вирішив, що треба дати Аґаті певні пояснення. — То отож, представник думки, нібито людина — це таке собі мирне й ніжне створіння, яке треба пестити й леліяти, а також представники, котрі стверджують приблизно протилежне, тобто що задля порядку потрібна міцна рука й таке інше, — цей Фоєрмауль укупі з тими другими завели між собою суперечку й, перше ніж їм устигли завадити, ухвалили спільне рішення!

— Спільне? — хотів переконатися Ульріх.

— Атож. Це я тільки так розповідав, ніби все оте — жарти, — запевнив його Штум, який і сам нарешті з приємністю усвідомив увесь мимовільний комізм власної розповіді. — Ніхто цього не очікував. А коли я тобі скажу, яке те рішення, то ти не повіриш! І позаяк сьогодні пополудні мені довелося, вважай, зі службових обов’язків відвідати Моосбруґера, то тепер усе міністерство ще й не матиме сумніву, що до цього доклав рук і я!

Ульріх зареготав і вже й далі раз у раз переривав розповідь Штума сміхом; цілком розуміла це лише Аґата, а сам Генерал кілька разів трохи ображено завважував товаришеві, що в того, схоже, щось негаразд із нервами. Але події цього вечора аж надто відповідали зразку, що його перед цим Ульріх намалював сестрі, щоб вони його не потішили. Група Фоєрмауля заявила про себе в останню мить, щоб урятувати те, що можна було ще врятувати. У таких випадках намір зазвичай буває очевидніший, аніж мета. Молодий поет Фрідель Фоєрмауль — у колі наближених його називали Пепі, бо він захоплювався старим Віднем і намагався бути схожим на юного Шуберта, хоча з’явився на світ у невеличкому угорському містечку, — вірив у місію Австрії й вірив, крім того, в людство. Годі й сумніватися, що така ініціатива, як паралельна акція, коли вже його до неї не залучили, від самого початку мала викликати в нього занепокоєння. Хіба ж могла успішно розвиватися без нього загальнолюдська ініціатива з австрійським відтінком чи австрійська ініціатива із загальнолюдським відтінком?! Певна річ, висловив він це, знизавши плечима, лише своїй приятельці Набридер, одначе та, як вдова, що робить честь своїй вітчизні, до того ж господиня блискучого духовно-косметичного салону, що його Діотимин салон перевершив тільки за останній рік, казала про це кожній впливовій людині, з якою мала до діла. Так розійшлася чутка, нібито паралельній акції загрожуватиме небезпека, якщо не… Оце «якщо не» й ота «небезпека» лишалися, само собою зрозуміло, невеличкою загадкою, бо спершу треба було змусити Діотиму запросити Фоєрмауля, а там уже, либонь, буде видно. Але звістка про якусь небезпеку, що нібито йде від вітчизняної акції, насторожила тих пильних політиків, котрі не визнавали «вітчизни», а визнавали лише батька «народ», який жив у накинутому йому шлюбі з державою, зазнаючи від неї всілякої наруги; ті політики вже давно мали підозру, що паралельна акція породить лише нове гноблення. І хоча з ввічливости вони це й приховували, однак відверненню такої небезпеки надавали меншого значення (адже зневірені гуманісти серед німців траплялися завжди, хоча більшість із них лишалися гнобителями й паразитами на тілі держави!), ніж корисному натяку на те, що самі німці визнають небезпеку свого народного духу. Завдяки цьому пані професорка На-бридер і поет Фоєрмауль у своїх прагненнях дістали підтримку, сприйнявши її за доброчинність, причини якої з’ясовувати не стали, а Фоєрмауль, маючи репутацію натури емоційної, запалився ідеєю сказати самому військовому міністрові що-небудь на користь миру й любови. Чому саме військовому міністрові і яку йому відводили роль, лишалося, знову ж таки, загадкою, але сама ідея була така драматична й блискуча, що навіть не потребувала жодних обгрунтувань. Такої думки був і Штум фон Бордвер, зрадливий Генерал, якого допитливість часом приводила до салону пані Набридер без відома Діотими; крім того, первісна версія, нібито військово-промисловий магнат Арнгайм — це складова небезпеки, завдяки зусиллям Генерала поступилася місцем іншій версії: що мислитель Арнгайм — це важлива складова добра.

Досі все йшло, отже, так, як і очікували учасники сходин, і в тому, що розмова міністра з Фоєрмаулем не дала, попри сприяння пані Набридер, нічого, крім кількох зблисків фоєрмауль-ського розуму й терплячої уваги до них з боку його превосходительства, — в тому не виявилось, як це зазвичай буває, нічого незвичайного. Але потім Фоєрмауль знайшов у собі резерви; а оскільки військо його складалося з молодих і немолодих літераторів, надвірних радників, бібліотекарів і кількох прихильників миру, одне слово, з людей різного віку й становища, об’єднаних певними почуттями до старої вітчизни та її загальнолюдської місії, почуттями, які спонукали однаково палко виступати за повернення скасованих кінних омнібусів з їхньою історичною трійкою й за віденську порцеляну, й оскільки протягом вечора ці вірні друзі минувшини вступали в різноманітні контакти зі своїми супротивниками, що теж-бо не хапалися відразу за ножі, то раз у раз виникали розмови, в яких думки сліпо сплутувалися й переплітались. Саме тоді Фоєрмауля й очікувала спокуса, коли його відпустив військовий міністр, а пильне око пані Набридер на хвилю відвернули якісь невідомі обставини. Штум фон Бордвер міг лише розповісти, що Фоєрмауль завів надзвичайно жваву розмову з одним молодиком, опис якого давав підстави припускати, що то був Ганс Зеп. Принаймні це був один із тих, хто шукає цапа-відбувайла, щоб скинути на нього провину за всі напасті, з якими вони не можуть упоратися самі; адже національна пиха — це тільки той особливий випадок, коли зі щирих переконань вибираєш собі такого цапа-відбувайла, з котрим не маєш кревного зв’язку й котрий узагалі якомога менше схожий на тебе самого. Адже коли злишся й маєш кого-небудь, щоб вилити на нього свою злість (навіть якщо ця людина — зовсім ні при чому), то відчуваєш, як відомо, велику полегкість; але не так відомо це, коли йдеться про любов. А тим часом справа тут стоїть так самісінько, й любов нерідко доводиться виливати на когось такого, хто зовсім ні при чому, позаяк іншої можливости вилити її не знаходиш. Щодо Фоєрмауля, наприклад, то це був бідовий молодик, здатний у боротьбі за власну вигоду виявляти вельми недобрі властивості, хоч його коником була «людина», і як тільки він замислювався про людину загалом, його невдоволена доброта вже не знала стриму. Ганс Зеп, навпаки, був хлопець, по суті, непоганий, йому навіть не вистачало духу ошукати директора Фішеля, зате його цапом-відбувайлом був «ненімець», і на ньому Ганс зганяв свою лють за все, чого не міг змінити. Бозна, про що ці два розмовляли спочатку; мабуть, кожен відразу сів на свого коника, й вони рушили один на одного, бо Штум розповідав:

— Я й досі не втямлю, як воно так вийшло, але раптом поряд опинилася й решта, потому вмить набіг цілий натовп, і нарешті їх обступили всі, хто був у кімнатах!

— І про що ж вони сперечалися, ти знаєш? — спитав Ульріх. Штум здвигнув плечима.

— Фоєрмауль крикнув тому другому: «Ви хотіли б ненавидіти, але на ненависть ви не здатні! Бо кожна людина народжується з любов’ю в серці!» Чи щось таке. А другий йому у відповідь: «А вам хотілося б любити? Але ж на любов ви здатні ще менше! Ви, ви.» Дослівно вже не можу переказати, бо я через мундир мусив триматися трохи збоку.

— О, — мовив Ульріх, — то це ж тепер найголовніше! — І обернувся до Агати, намагаючись зустрітися очима з її поглядом.

— Найголовніше — це все ж таки оте рішення! — нагадав Штум. — Вони там трохи не поїли один одного, і раптом ні сіло ні впало з того виходить оте спільне рішення, та ще й таке підле!

Уся кругляста Штумова постать виражала глибоку серйозність.

— Міністр одразу, не гаючись, пішов, — повідомив Генерал.

— І що ж вони там вирішили? — поцікавилися брат із сестрою.

— Не скажу напевно, — відповів Штум, — бо я, звісно, теж одразу вшився, а вони тоді ще не скінчили. Але такого й у голові не втримаєш. Щось на захист Моосбруґера й проти військових!

— Моосбруґера? З якого це побиту? — засміявся Ульріх.

— «З якого це побиту?»! — уїдливо повторив ґенерал. — Тобі добре сміятись, а я лишаюся з отакенним носом! Або, у кращому разі, на цілий день муситиму засісти за писанину. Хіба, коли маєш до діла з такими людьми, можна сказати «з якого це побиту»?! Може, це через отого старого професора, який сьогодні скрізь виступав за повішення й проти милосердя. А може, причина в тому, що останніми днями газети знов узялися за це чудовисько. Принаймні мова раптом зайшла про нього. Цьому треба прокласти край! — твердо, що було на нього несхоже, заявив він.

Цієї миті на кухню ввійшли майже одне за одним Арнгайм, Діотима, ба навіть Туцці і граф Ляйнсдорф. Арнгайм почув голоси ще з передпокою. Він уже зібрався був нишком піти, скориставшись переполохом у домі й сподіваючись цього разу уникнути ще однієї розмови з Діотимою, а другого дня він мав знов на якийсь час від’їздити. Але цікавість спонукала його зазирнути на кухню, а позаяк Аґата його вгледіла, то він, людина чемна, не міг дозволити собі просто взяти й піти. Штум відразу закидав його запитаннями про те, що сталося.

— Можу навіть навести вам той текст дослівно, — відповів, усміхаючись, Арнгайм. — Дещо там було таке кумедне, що я не стримався й потай записав.

Він видобув з гаманця аркушик і, розшифровуючи свій стенографічний запис, повільно прочитав зміст запланованої заяви:

— «На пропозицію пана Фоєрмауля і пана…» — друге прізвище я не розчув — «вітчизняна акція ухвалила: кожне має бути готовим померти за власні ідеї, але той, хто примушує людей іти на смерть за чужі ідеї, — убивця!» Така була пропозиція, — додав він, — і в мене склалося враження, що міняти вже ніхто нічого не збирається.

— Це дослівний текст! — вигукнув ґенерал. — Це саме вже чув і я! Яка ж мерзота, ці інтелектуальні дебати!

Арнгайм коротко відказав:

— Це — бажання нинішньої молоді: стабільність і керівництво.

— Але ж там — не лише молодь, — з відразою заперечив Штум, — навіть лисі стояли й підтакували!

— Тоді це — потреба в керівництві загалом, — сказав Арнгайм, привітно кивнувши головою. — Тепер це — потреба загальна. До речі, основою для резолюції послужила, якщо не помиляюсь, одна сучасна книжка.

— Справді? — мовив Штум.

— Так, — сказав Арнгайм. — І до цієї резолюції треба ставитися, певна річ, так, ніби її й не було. Але якби пощастило скористатися тією душевною потребою, яку вона втілює, то це, мабуть, окупилося б сторицею.

Ґенерал, схоже, трохи заспокоївсь і звернувся до Ульріха:

— Що тут можна зробити? Чи маєш ти яку-небудь ідею?

— Звичайно! — відповів Ульріх.

Увагу Арнгайма тим часом відвернула Діотима.

— Тоді прошу тебе! — тихо сказав Генерал. — Не мовчи! Я волів би, щоб керівництво лишилося за нами!

— Ти повинен мати чітке уявлення про те, що, власне, сталося, — неквапно промовив Ульріх. — Адже не можна сказати, що люди геть не мають рації, коли один дорікає другому за те, що той і любив би, якби лишень міг любити, а другий відповідає першому, що точнісінько те саме ж бо стосується й ненависти. Це стосується всіх почуттів узагалі. Нині в ненависті є щось миролюбне, а з другого боку, щоб відчувати до людини те, що справді було б любов’ю. Я стверджую, — коротко завершив він, — що таких двох людей світ іще не знав!

— Це, звісно, дуже цікаво, — хутко урвав його Генерал, — бо я ну геть не візьму втямки, як ти можеш таке стверджувати. Але завтра я маю писати звіт про те, що тут сьогодні сталося, і тому благаю тебе зважити на це! У війську найголовніше — щоб завше можна було доповісти про який-небудь прогрес; трохи оптимізму не завадить навіть у разі поразки, така вже в нас професія. То як же мені, отже, подати те, що сталося, як прогрес?!

— Напиши так: «Це була помста моральної фантазії»! — порадив, підморгнувши, Ульріх.

— Але ж у війську такого не пишуть! — роздратовано відповів Штум.

— Тоді не вживай цих слів, — уже серйозно провадив далі Ульріх, — а напиши так: «Творчі часи завжди були суворі. Нема глибокого щастя без глибокої моралі. Нема моралі, якщо вона не може спертися на тверду основу. Нема щастя, яке не Грунтувалося б на певному переконанні. Без моралі не живе навіть тварина. Але людина сьогодні вже не знає, з якою…»

Штум урвав і це спокійне, здавалося б, диктування:

— Друже, любий мій, я можу вести мову про моральний дух якого-небудь підрозділу, про бойову мораль чи про мораль якої-небудь молодиці, але щоразу — про мораль у конкретному розумінні. Одначе про мораль без такого уточнення у військовому рапорті не може йтися так само, як про фантазію і про Господа Бога. Та ти й сам знаєш!

Діотима дивилася, як Арнгайм стоїть край вікна її кухні; після того, як вони за цілий вечір перемовилися лише кількома обережними словами, ця картина справляла навдивовижу таємниче враження. Несподівано вона відчула суперечливе бажання продовжити перервану розмову з Ульріхом. У голові в неї панував той приємний розпач, який, вриваючись одночасно з усіх боків, влягається і обертається мало не на втішливо-спокійне очікування. До давно передбачуваного краху Собору їй було байдуже. Арнгаймову зраду вона сприймала, як їй здавалося, також майже байдуже. Він дивився на неї, коли вона входила, й на мить колишнє почуття ожило. Їх поєднував живий простір. Але потім вона знову згадала, що Арнгайм уже кілька тижнів її уникав, і думка «Еротичний боягуз!» повернула її колінам силу, щоб велично рушити до нього. Арнгайм усе це бачив — як вона дивиться на нього, як вагається, як тане відстань між ними; над безліччю скованих кригою шляхів, які їх поєднували, зависло передчуття, що ці шляхи ще можуть відтанути. Він стояв спиною до всіх, хто був на кухні, але останньої миті він і Діотима обернулись, і це привело їх до Ульріха, Генерала Штума й решти гостей, що стояли по другий бік.

Те, що Ульріх називав «моральною фантазією» (або, простіше кажучи, почуттям), у всіх своїх виявах — від інтуїцій неординарних людей до мистецької вульгарщини, що об’єднує народи, — це безперервне багатовікове бродіння без виброджування. Людина — істота, яка не може обійтися без захвату. А захват — це такий стан, коли всі її думки й почуття проникнуті тим самим духом. Гадаєш, захват — це, мало не навпаки, стан, коли якесь одне почуття надзвичайно глибоке, одне-однісіньке, котре (чари, та й годі!) зачаровує собою решту почуттів? Ні, ти нічого не хотів про це сказати? І все ж це правда. Правда й це. Але глибина такого захвату не має опертя. Стійкими почуття й думки стають лише завдяки одні одним, лише в сукупності, вони повинні мати ту саму спрямованість і взаємно зачаровувати одні одних. І всіма ж бо засобами — наркотиками, уявою, навіюванням, вірою, переконаннями, а нерідко й просто власною дурістю, яка все на світі спрощує, — людина прагне домогтися стану, подібного до цього. В ідеї вона вірить не тому, що іноді вони слушні, а тому, що вона мусить вірити. Тому що вона має давати лад своїм емоціям. Тому що вона має заткнути ілюзією діру в мурах свого життя, діру, через яку її почуття розлетяться на всі чотири вітри. Найкраще було б, мабуть, не здаватися на волю якого-небудь минущого ілюзорного стану, а бодай пошукати умов для справжнього захвату. Та хоча загалом число рішень, котрі залежать від почуттів, незмірно більше числа рішень, котрі можна ухвалити чистим розумом, і хоч усі події, що хвилюють людство, постають з фантазії, виявляється, що надособистий лад наведено лише у сфері здорового глузду, а для почуттів не зроблено нічого, що заслуговувало б назви спільних зусиль чи хоч би натякало на усвідомлення відчайдушної необхідности таких зусиль.

Приблизно так казав Ульріх, не зважаючи на цілком зрозумілі протести Генерала.

У подіях цього вечора — хоч вони були й досить бурхливі, а в разі несприятливого їхнього витлумачення могли спричинити навіть до небажаних наслідків — Ульріх бачив лише приклад безмежного безладу. Цієї хвилини до пана Фоєрмауля йому було так само байдуже, як до вселюдської любови, до націоналізму так само байдуже, як до пана Фоєрмауля, і Штум марно допитувався в нього, як же з цієї суто особистої думки викристалізувати ідею відчутного прогресу.

— Напиши у своєму донесенні, — відповів Ульріх, — що це — Тисячолітня релігійна війна. І ніколи ще люди, мовляв, не були до неї так погано озброєні, як у наш час, тому що зі сміття «марно зазнаних почуттів», яке одна доба скидає на іншу, виросла вже ціла гора, і проти цього ніхто й пальцем не ворухне. Отож військове міністерство може спокійнісінько очікувати ще однієї загальної біди.

Ульріх передбачав долю, сам про це не здогадуючись. Та справжні події його й не цікавили, він боровся за власне раювання. І намагався не випускати з уваги нічого, що цьому раюванню могло б стати на заваді. Того ж він і сміявся, того ж і намагавсь ошукати решту людей, удаючи, нібито перебільшує й глумиться. Перебільшував він задля Агати; він провадив свою розмову з нею далі, й не лише цю останню. Насправді він зводив проти неї бастіон думок, знаючи, що в певному місці цього бастіону є невеличка засувка: досить лишень її відсунути — й усе затоплять і поховають під собою почуття! І ця засувка, по суті, ні на мить не йшла йому з голови

Діотима стояла поблизу й усміхалася. Вона здогадувалась, що Ульріх намагається дбати про сестру, була невесело зворушена, забула про сексологію, і перед нею щось розкрилося — мабуть, майбутнє, принаймні трохи розтулились і її вуста.

Арнгайм звернувся до Ульріха:

— І ви гадаєте. проти цього можна щось удіяти?

З тону, яким він спитав, можна було зрозуміти, що за перебільшенням він побачив серйозність, хоч і вона, на його думку, була все ж таки перебільшена.

А Туцці сказав Діотимі:

— У кожному разі не можна допустити, щоб усе це набрало широкого розголосу.

Ульріх відповів Арнгаймові:

— Невже це не очевидно? Сьогодні перед нами надто багато можливостей відчувати й жити. Але хіба ці труднощі — не такі самі, як ті, що їх долає розум, коли опиняється перед силою-силенною фактів і цілою історією теорій? Однак для нього ми знайшли незавершену, а проте сувору лінію поведінки, описувати яку вам я не маю потреби. А тепер я питаю вас: чи не можна знайти щось таке й для почуттів? Адже нам, безперечно, хочеться все ж таки збагнути, навіщо ми тут, на землі, це — головне джерело будь-якого насильства у світі. Зробити це своїми недостатніми засобами намагалися й інші часи, але велика доба досвіду загалом ще не скористалася своїм розумом.

Арнгайм, який швидко все схоплював і любив перебивати співрозмовника, благально поклав Ульріхові на плече руку.

— Але ж це означало б дедалі тісніший зв’язок із Богом! — стишеним і застережливим голосом вигукнув він.

— Але ж це було б і не найстрашніше? — відказав Ульріх не без гострої іронії з приводу цього нерозважливого побоювання. — Одначе так далеко я й не заходив!

Арнгайм ту ж мить опанував себе й усміхнувся.

— Приємно, коли після тривалої відсутности застаєш кого-небудь таким самим, який він був доти; тепер це рідко трапляється! — промовив він.

А втім, йому й справді було приємно завдяки цій доброзичливій обороні відразу відчути себе в безпеці. Адже Ульріх міг повернутися до тієї невдалої пропозиції щодо роботи, й Арнгайм був вдячний йому за те, що він з безвідповідальною впертістю гордував спускатися на грішну землю.

— Нам не завадило б якось про це поговорити, — щиро додав Арнгайм. — Мені не зрозуміло, як ви уявляєте собі таке застосування наших теоретичних поглядів на практиці.

Ульріх знав, що це справді ще незрозуміло. Адже він мав на увазі не «життя дослідника», не життя «у сяйві науки», а «пошуки почуттів», що нагадують пошуки істини, лише з тією різницею, що річ тут була не в істині. Він поглянув услід Арнгаймові, який рушив до Агати. Там стояла й Діотима; Туцці з Ляйнсдорфом походжали туди-сюди. Аґата перемовлялася з усіма й думала: «Чому він до всіх забалакує?! Краще пішов би звідси зі мною! Сам знецінює те, про що казав мені!» Окремі слова, які долітали до її вух, їй подобалися, та все ж завдавали болю. Тепер усе, що Аґата чула від Ульріха, знов завдавало їй болю, і вона вже вдруге цього дня раптом відчула бажання від нього втекти. Їй не вірилося, що її, такої упередженої, йому було б досить, і думка про те, що невдовзі вони вирушать додому просто як двоє знайомих людей, котрі базікають про минулий вечір, була їй нестерпна!

А Ульріх міркував далі: «Арнгайм не зрозуміє цього ніколи!» І подумки додав: «Адже навіть людина науки саме в почуттях і обмежена, а людина практична — й поготів. Це потрібно так само, як твердо стояти на ногах, коли хочеш схопити що-небудь руками». За звичайних обставин він був такий і сам. Щойно він починав міркувати, нехай навіть про ті ж таки почуття, допускав він їх, почуття, лише з осторогою. Аґата називала це байдужістю; але він знав: якщо хочеш бути чимось цілком іншим, потрібно спершу відмовитися від життя, як це буває в смертельній авантюрі, бо важко уявити собі, чим усе врешті обернеться! Його така перспектива приваблювала й цієї хвилини вже не лякала. Він довго дивився на сестру. Жвава гра мови на далекому від цієї мови, схованому в глибині обличчі… Йому хотілося попросити її піти з ним. Та не встиг він зрушити з місця, як до нього заговорив, знов опинившись поруч, Штум.

Генерал, добра душа, любив Ульріха; він уже пробачив йому жарти на адресу військового міністерства, та й слова про «релігійну війну» Штумові чомусь припали до вподоби, адже в них було щось урочисто-військове, як ото дубове листя на ківері чи гучне «Слава!» на день народження кайзера. Ґенерал узяв Ульріха під руку й відвів убік, щоб їх не чули.

— А знаєш, як на мене, гарно ти сказав — що всі події породжує фантазія, — почав він. — Це думка, звісно, скоріше моя особиста, ніж моя офіційна з цього приводу. — І запропонував Ульріхові сигарету.

— Я мушу йти додому, — сказав Ульріх.

— Твоя сестра чудово розважається, не втручайся! — відповів Штум. — Арнгайм так упадає коло неї, з усіх сил старається! А сказати я хотів тобі ось що: нікого вже по-справжньому не тішать великі ідеї людства; ти маєш знову дати який-небудь поштовх. Я хочу сказати, час проймається новим духом, і саме його ти й повинен узяти у свої руки!

— Як це ти до такого додумався?! — підозріливо спитав Ульріх.

— Та вже якось додумався. — Не затримуючись на цьому, Штум провадив: — Ти ж бо також за порядок, це видно з усього, що ти кажеш. І ось я питаю себе: чого в людині більше — доброти чи бажання міцної руки? Саме цього тепер певною мірою бракує для нашої рішучости. А загалом я ж бо тобі вже казав, що був би спокійний, якби керівництво Акцією ти знов узяв на себе. А то, зрештою, просто хтозна, до чого призведуть усі ці балачки!

Ульріх засміявся.

— Знаєш, що я тепер зроблю? Я сюди більше не прийду! — щасливо сказав він.

— Як це не прийдеш?! — спаленів Штум. — Тоді матимуть рацію ті, хто каже, що справжньої сили волі ти ніколи не мав!

— Якби я відкрив людям свої думки, вони казали б так і поготів! — відповів, сміючись, Ульріх і вивільнився від товаришевої руки.

Штум розсердився, але потім його добродушність узяла гору, і він, стенувши плечима, сказав:

— Це збіса складні історії. Часом мені навіть спадає на думку, що найліпше було б, якби за всі ці пропащі діла нарешті взявся який-небудь несосвітенний дурень — така собі Жанна Д’Арк. Може, він би нам і поміг!

Ульріх шукав поглядом сестру й не знаходив її. Коли він спитав про неї в Діотими, з кімнат саме повернулися Туцці й Ляйнсдорф і повідомили, що всі вже розходяться.

— А я відразу сказав, — збуджено кинув господині дому його ясновельможність, — усі їхні балачки тут — це не те, що вони думають насправді. І пані Набридер зрештою сяйнула таки рятівна ідея: продовжити сьогоднішнє зібрання іншим разом. На цьому й стали. Але Фоєрмауль, чи як там його, прочитає тоді якогось довгого свого вірша, й усе піде спокійніше. Розмірковувати не було коли, тож я, звісно, дозволив собі дати згоду й від вашого імени!

Аж тепер Ульріх довідався, що Агата несподівано попрощалася й пішла додому без нього; йому сказали, що вона, мовляв, не хотіла турбувати його своїм рішенням.

З опублікованого посмертно

39. Після знайомства

Сходячи в долину, професор Август Лінднер, чоловік, який увійшов у Агатине життя біля поетової могили, бачив перед собою картини порятунку.

Якби Агата, попрощавшись, поглянула була йому вслід, то їй упало б у вічі те, як рівно, мов свічка, цей чоловік спускався, пританцьовуючи, кам’янистим шляхом, бо його хода була на диво бадьора, горда й усе ж таки якась нерішуча. Капелюха Лінднер ніс у руці, часом пригладжуючи чуба; на серці в нього стало привільно й хороше.

«Як рідко в людей буває справді чуйна душа!» — казав він сам до себе. І уявляв собі душу, здатну цілком переноситись до іншої людини, співчувати найпотаємнішим її болям і поринати в самісіньку глибину її слабкости. «Яка прекрасна перспектива! — вигукнув він подумки. — Яке чудесне відчуття милости Божої, яка втіха і яке свято!» Але потім йому спало на думку, як мало хто на світі спроможний бодай лиш уважно вислухати ближнього; бо Лінднер належав до тих добромисних людей, котрі перескакують з п’ятого на десяте, не вбачаючи в цьому нічого аж такого особливого. «Як мало серйозного зацікавлення, наприклад, у звичайному запитанні про те, як тобі ведеться, — міркував він. — Спробуй лишень докладно відповісти, що в тебе насправді на серці, й дуже скоро побачиш перед собою знуджений, непритомний погляд!»

Але сам він — ні, він такої помилки ніколи не припускавсь! Він тримався правила, що захищати слабкого — це особлива й конче потрібна гігієна для сильного, який без такого цілющого самообмеження надто швидко впадає в жорстокість; і навіть освіта, щоб захиститися від прихованих у ній небезпек, потребує добродіянь. «Тому, хто намагається розтлумачити нам, що таке «універсальна освіта», — подумки вигукнув він на підтвердження своєї думки, радісно підбадьорений блискавицею, яку зненацька запустив у свого колегу педагога Гаґауера, — таки не завадить спершу дати пораду: «Ти поцікався, як у людини на душі! Бо дістати знання через співчуття — це стократ важливіше, ніж дістати його з книжок!» Те, на чому він оце зганяв злість у зв’язку, з одного боку, з ліберальним уявленням про освіту, а з другого — у зв’язку з дружиною свого побратима у професії, була давня розбіжність у поглядах, бо окуляри в Лінднера зблискували навсібіч, мов два щити в ратоборця подвійної моці. При Аґаті він почувався ніяково; та якби вона побачила його тепер, то він видався б їй офіцером, і то офіцером загону досить грізного. Адже справді мужня душа завжди ладна допомогти, а ладна допомогти вона через те, що мужня. Він спитав себе, чи правильно поводився перед вродливою жінкою, й відповів собі: «Було б хибно, якби горда вимога підкорятися закону стосувалася тих, хто для цього надто слабкий; і гнітюча вийшла б картина, якби формувати й берегти мораль мали право лише бездушні педанти; тому на живих і міцних покладено обов’язок усіма силами й інстинктами свого здоров’я прагнути дисципліни й обмеження; вони мають підтримувати слабких, торсати неуважних і стримувати невгамовних!» Враження він мав таке, що цього домігся.

Так само, як набожна душа з Армії спасіння користується військовою уніформою й військовими звичаями, Лінднер почав послуговуватись певними солдатськими формами мислення і навіть не боявся поступатись ніцшеанській «владній людині», яка для буржуазного розуму тієї доби була ще каменем спотикання, а для Лінднера — й каменем гострильним. Про Ніцше він зазвичай казав, що не можна стверджувати, буцім той був поганою людиною, але його теорії, очевидно, не позбавлені перебільшення й далекі від життя, і причина цього в тому, що філософ зневажливо ставиться до співчуття; бо через це він, мовляв, не пізнав дивовижного дарунку у відповідь від слабкого, дарунку, яким слабкий надає сильному ніжности! І Лінднер, протиставляючи цьому власний досвід, сповнений щасливих намірів, міркував: «По-справжньому великі люди в жодному разі не допускають, щоб із них робили марний культ, відчуття власної величі вони пробуджують у людей тим, що схиляються до них, а то й, коли треба, задля них навіть офірують собою!» Переможно і з дружнім осудом, що закликав не забувати про гідність, Лінднер зазирнув у вічі молодій закоханій парі, яка, міцно обійнявшись, саме простувала знизу йому назустріч. Парочка, однак, виявилася досить вульгарною, бо юний телепень, що становив її чоловічу частину, у відповідь на Лінднерів погляд примружив очі, несподівано вистромив язика й кинув: «Фе!» Професор, не готовий до такої глузливої й ницої погрози, злякався, проте вдав, нібито нічого не помітив. Він був чоловік дії і заходився шукати поглядом поліцая, який мав бути десь поблизу й забезпечити публічний захист його чести; але цієї миті Лінднер, наткнувшись ногою на камінь, спіткнувся, зробив різкий рух і злякав зграйку горобців, що саме влаштували багату трапезу на купі кінських яблук; цей горобиний переполох став для Лінднера застереженням і останньої миті змусив його, не давши йому з ганьбою впасти, в такому собі немовби танцювальному па перескочити через подвійну перешкоду. Озиратися він не схотів і вже по хвилі лишився дуже задоволений собою. «Треба бути твердим, як алмаз, і ніжним, як матір!» — пригадався йому давній вислів сімнадцятого сторіччя.

Він високо ставив і чесноту скромности й тому якимсь іншим разом нічого такого про себе не стверджував би. Але Агата ох як збентежила йому кров! З другого боку, негативний полюс його почуттів становило те, що ця божественно ніжна жінка, яку він застав у сльозах, наче янгол пресвяту діву в росі, — ні, хизуватися він не хотів, одначе як же все-таки швидко робить людину пихатою її схильність до поезії! Тому далі він почав розмірковувати вже суворіше: те, отже, що ця нещасна жінка надумала порушити складену перед Богом обітницю, бо в її намірі розірвати шлюб він вбачав саме таке порушення. На жаль, він не сказав їй про це рішуче, як належало б сказати — тоді, коли стояв з нею віч-на-віч (Господи, скільки, знову ж таки, близькости в цих словах!); отже, він, на жаль, не заявив їй про це досить рішуче; він пригадував лише, що говорив загалом про надто легковажні звичаї і про те, як і чим від них захиститися. Боже ім’я тоді, до речі, з його вуст не злетіло, запевне ні, хіба що випадково, коли до слова прийшлося; і та безпосередність, та, можна сказати, невимушена, нешаноблива поважність, з якою Агата спитала в нього, чи вірить він у Бога, ображала його навіть тепер, коли він про це згадував. Бо по-справжньому набожна людина не дозволить собі просто так, ні з сього ні з того, грубо й відверто думати про Бога. Авжеж, і щойно Лінднерові спало на думку це припущення, він пройнявся до Агати такою відразою, ніби наступив на гадюку. І поклав собі, що в разі якщо йому доведеться коли-небудь нагадати тій жінці про її обов’язок, то зробить він це, лише спираючись на здоровий глузд, який тільки й гідний земних справ і задля того й існує на світі, щоб не кожна невихована людина обтяжувала Господа Бога своїми давно вирішеними бентегами; а тому він уже тепер, не гаючись, звернувся до здорового глузду, і йому відразу пригадалися слова, які слід було б сказати жінці, що збилася з праведного шляху. Слова про те, наприклад, що шлюб — це не особиста справа, а суспільний інститут; що перед ним стоїть величне завдання — розвивати почуття взаєморозуміння й відповідальности, загартовувати народ, привчаючи людину зносити жорстокі труднощі; ба навіть — хоча про це можна додати, лише суворо дотримуючись такту, — що саме завдяки своїй тривалості подружнє життя стає найкращим захистом від надмірних пристрастей. Людину Лінднер уявляв собі — можливо, й не без підстав — таким собі напханим чортами лантухом, якого треба міцно зав’язати, а зав’язку професор вбачав у непохитних засадах.

Як цей співчутливий чоловік, котрий з фізичного боку нічим, крім зросту, не вирізнявся надмірністю, дійшов переконання, що треба щокроку приборкувати себе, лишалося, звісно, загадкою, і легко розгадати її можна було, знаючи тільки, яка з цього користь. Коли Лінднер уже спустився до підніжжя пагорба, шлях йому перетнув загін солдатів, і він зворушено й ніжно дивився на спітнілих молодих хлопців, що, позбивавши на потилицю пілотки, з отупілими від стоми обличчями нагадували вервечку вкритих курявою гусениць. На тлі цього видовища його відразу до легковажности, з якою Агата ставилася загалом до розлучення, пом’якшила мрійлива втіха, що таке буде і з його вільнодумним колегою, і цей внутрішній порух усе ж таки знов нагадав йому про неминучу потребу недовіряти людській природі. Тож він поклав собі (якщо така нагода справді трапиться, до того ж не з його вини, ще раз) без будь-якої поблажки показати Агаті, що егоїстичні сили, зрештою, лише спричиняють руйнацію і що її, Аґатин, особистий розпач, хай там який глибокий, має поступитися місцем моральному усвідомленню того, що істинний спробний камінь життя — тільки життя спільне.

Та чи трапиться така нагода ще раз, вочевидь і було тим запитанням, на якому так схвильовано зосередилися всі духовні сили Лінднера. «Є багато людей зі шляхетними властивостями, які в них просто ще не злютувались у тверде переконання», — хотів він сказати Агаті. Але як це зробити, якщо він її вже не побачить? І все ж таки думка, що вона могла б до нього навідатися, суперечила всім його уявленням про ніжну й незайману жіночність. «Треба показати це їй одразу і з усією рішучістю!» — сказав собі Лінднер, і позаяк відмовлятися від цього наміру він уже не збирався, то не мав уже він і сумніву, що вона таки прийде. Він уперто вмовляв себе спершу безкорисливо розглянути разом із нею мотиви, які Агата назве на своє виправдання, й аж після того переконати її в тому, що вона помиляється. Своїм непохитним терпінням Лінднер хотів уразити її в саме серце, і, коли він уявив собі й це, його власне серце сповнилося шляхетним почуттям братерської уважности й турботливости, а також утаємничености, яка буває поміж рідними людьми і з приводу якої він завважив, що на ній узагалі мають будувати свої взаємини статі. «Мало хто з чоловіків, — задоволено вигукнув він, — має уявлення про те, яку гостру потребу відчувають шляхетні жіночі створіння у шляхетності чоловіка, котрий просто, без будь-якого статевого бажання сподобатися звертається до людської основи в жінці!» Думки ці, мабуть, окрилили його, бо він і не спам’ятавсь, як опинився на кінцевій трамвайній зупинці, але раптом усвідомив, що стоїть біля вагона, й, перше ніж увійти, скинув і протер спітнілі від внутрішнього жару окуляри. Потому забився в куток, роззирнувся в порожньому вагоні, дістав гроші на квиток, поглянув в обличчя кондукторові й відчув рішучу готовність вирушити додому в чудовому громадському засобі, що його називають міським трамваєм. Солодко позіхнувши, він скинув із себе стому від прогулянки, щоб зібратися на силі для нових обов’язків, і підбив підсумки дивовижних думок-мрій, в які був поринув, словами: «Усе ж таки для людини немає нічого здоровішого, ніж забути про себе!»

40. Доброчинець

Проти непередбачуваних поривань палкого серця є лиш один надійний засіб: якнайсуворіша планомірність — у всьому, до найменших дрібниць; саме їй Лінднер, вчасно себе до неї привчивши, завдячував як свої успіхи в житті, так і віру в те, що з природи він чоловік палкий і недисциплінований. Він уставав рано-вранці, влітку й узимку в той самий час, і мив біля невеличкого залізного умивальника обличчя, шию, руки й сьому частину тіла — щодня, певна річ, іншу, — після чого решту тіла витирав мокрим рушником, внаслідок чого купання у ванні, процедуру марудну й солодку, можна було обмежити одним вечором один раз на два тижні. У цьому полягала мудра перемога над матерією; і хто мав коли-небудь нагоду спостерігати, в яких нужденних умовах доводилося митись і в яких незручних ліжках доводилося спати особистостям, котрі потім увійшли в історію, той навряд чи відкине припущення, що між залізними ліжками й залізними людьми має бути якийсь зв’язок, хоч ми й не хочемо його перебільшувати, бо тоді мусили б спати просто-таки на втиканих цвяхами дошках. Тут, отже, належало обміркувати ще й посередницьку місію, і Лінднер, помившись у відблисках натхненних взірців, навіть витирався в міру, щоб, уміло користуючись рушником, дати тілу трохи порухатись. Адже це — фатальна помилка: основу здоров’я вбачати у тваринній частині людини, тоді як здатність до фізичного опору ґрунтується радше на духовній і моральній шляхетності; й навіть якщо це не завжди стосується окремо взятої людини, то тим справедливіше це загалом, адже сила народу — то наслідок здорового духу, а не навпаки. Тим-то Лінднер, докладаючи старанних, особливих зусиль, виробив власну систему розтирань, яка давала змогу уникати в такому ділі грубого ідолопоклонства, зазвичай властивого чоловікам, зате забезпечувала участь у цій процедурі всієї особистости, поєднуючи рухи його тіла з виконанням прекрасних внутрішніх завдань. Велику огиду викликало в нього дуже небезпечне обожнювання пронозливости, яка, прийшовши з-за кордону, вже й на його батьківщині уявлялася декому ідеалом. У своїх вранішніх вправах Лінднер намагався якомога відмовлятися від неї й, виконуючи їх, вельми обачливо замінював її політично зрілою, державницькою поведінкою в гімнастичному застосуванні всіх членів тіла й поєднував напруження волі зі своєчасною поступливістю, а подолання болю — з розумною людяністю, і коли він, перейшовши до завершальної вправи на мужність, стрибав, наприклад, через перекинутий стілець, то робив це не менш стримано, ніж самовпевнено. Відколи кілька років тому він захопився фізичними вправами, такий розвиток усього багатства людських можливостей обернув для нього ці вправи на справжнє тренування чеснот.

Але стільки ж можна було б мимохідь сказати й про нездоровий дух тлінного самоствердження, який під модним гаслом «особистої гігієни» заволодів загалом здоровою ідеєю спорту. І ще дещо — проти особливої жіночої форми цього нездорового духу: косметичного догляду за тілом. Лінднерові було втішно належати до тих небагатьох, хто потрапляв і тут вдало розподіляти світло й тіні, тож він, завжди ладен знаходити в дусі часу незіпсуте зерно, визнавав і моральний обов’язок мати якомога здоровіший і приємніший вигляд. Сам він щоранку старанно доглядав бороду й чуба, коротко обрізав і тримав у бездоганній чистоті нігті, легенько змащував брильянтином голову й захисним кремом — натруджені за день ноги. А з другого боку, кому б спало на думку заперечувати, що світська жінка протягом дня надто багато уваги приділяє тілу? Та коли вже по-іншому справді не можна, — жінкам Лінднер ішов назустріч залюбки й ніжно, адже серед них могли бути і дружини можновладних чоловіків, — коли вже ванни для тіла й обличчя, креми і примочки, манікюри й педикюри, масажисти й перукарі мають ледве не безперервно змінювати одні одних, то як противагу такій однобокій турботі про тіло він висував сформоване ним в одному публічному виступі поняття турботи про внутрішню красу або, якщо казати коротше, про душу. Нехай умивання, наприклад, нагадує нам про внутрішню чистоту, змащення — про обов’язки перед душею, масаж — про руку долі, яка нас веде, а педикюр — про те, що мати гарний вигляд нам треба і в своїх прихованих глибинах. Так бачення власного образу він переносив на жінок, полишаючи, однак, їм самим пристосовувати деталі до потреб їхньої статі.

Звичайно, сам вигляд Лінднера на службі краси й здоров’я, а надто коли він умивався і втиравсь, у людини непідготовленої міг би викликати сміх. Адже його рухи, з погляду суто фізичного, викликали асоціацію з кілька разів перекрученою лебединою шиєю, до того ж не округлою, а такою, що складається з гострих колін та ліктів; його звільнені від окулярів короткозорі очі по-мученицькому дивилися вдалину, так наче погляд їхній одразу натикався на перешкоду, а під вусами від напруження й болю кривилися м’які губи. Але хто вмів бачити духовним зором, той міг добре розгледіти картину глибоко продуманого взаємного породження зовнішніх і внутрішніх сил; і коли в такі хвилини Лінднер замислювався про нещасних жінок, які годинами товклися у ванних та гардеробних кімнатах, однобічно розпалюючи свою уяву культом кохання, він рідко стримувався від думки, що їм не завадило б коли-небудь поглянути на нього. Простодушно й невинно вітають вони сучасну гігієну тіла і дбають про неї, не підозрюючи у своєму невігластві, що така велика увага до тваринної основи дуже легко будить у ній претензії, які, коли не взяти їх під суворий контроль, можуть зруйнувати саме життя!

Лінднер узагалі обертав на моральний імператив геть усе, з чим стикався; і незалежно від того — був він одягнений чи роздягнений, кожна година дня аж до занурення в позбавлений сновидінь сон у нього була заповнена важливим змістом, якому ця година була присвячена раз і назавжди. Спав він сім годин; вчительське навантаження, яке міністерство, схвалюючи його письменницьку діяльність, дозволило обмежити, забирало в нього від трьох до п’ятьох годин на день, куди входили й лекції з педагогіки, що їх він двічі на тиждень читав в університеті; п’ять годин поспіль — тобто майже двадцять тисяч годин за десятиріччя! — були присвячені читанню; дві з половиною години слугували створенню його власних праць, що привільно, мов чисте джерело з гірських порід, струменіли з глибин його особистости; на їду в нього йшла одна година на день, ще одна — на прогулянки й водночас на задоволення від розв’язання серйозних фахових і життєвих проблем, і ще одна — на пов’язане з роботою пересування й заразом на те, що Лінднер називав «малими роздумами» — зосередження розумових зусиль на змісті того, що він щойно зробив чи того, що саме збирався робити; решта часових відтинків, знову ж таки, були розподілені — почасти раз і назавжди, почасти поперемінно в межах тижня — на вдягання й роздягання, фізичні вправи, листи, хатні справи, всілякі установи та заклади й корисне спілкування. Природно також, що цей життєвий план Лінднер виконував, не лише суворо дотримуючись його головних напрямів, але й з урахуванням усіляких особливостей, як-от, скажімо, неділя з її неповсякденними обов’язками, чи тривала прогулянка за містом (двічі на місяць), чи ванна для всього тіла; природно й те, що сюди входила і ще не згадана тут щоденна подвійна діяльність — наприклад, спілкування із сином за обідом чи за вечерею або загартування вдачі терплячим подоланням непередбачуваних труднощів під час швидкого вдягання.

Такі вправи на загартування вдачі не лише можливі, а й надзвичайно корисні, і Лінднер мав до них якусь первородну пристрасть. «У тому малому, що я роблю як слід, мені бачиться образ усього великого, що робиться як слід у цілому світі», — писав іще Ґьоте, й у цьому сенсі простий обід чи вечеря може слугувати місцем постановки доленосного завдання так само, як і школою самовладання й ареною перемоги над пожадливістю; авжеж, узявши за приклад недоступний будь-якому розумінню спротив звичайної шпонки на комірці, глибокий розум здатний навчитись навіть поводитися з дітьми. Лінднер, звичайно, зовсім не дивився на Ґьоте як на взірець у всьому; але скільки солодкого смирення він знаходив уже в тому, що намагався сам забити молотком цвяха в стіну, заштопати розірвану рукавицю чи полагодити зіпсований дзвінок! Коли він, роблячи це, й поціляв собі молотком по нігтю чи колов голкою пальця, то біль, хай і не відразу, а за кілька жахливих секунд, перемагала радість на думку про діловитість людського духу, яка виявляється навіть у таких дрібних навичках і в тому, що їх, як-не-як, набувають, хоч людина освічена нині гордовито гадає — загалом собі ж таки на шкоду, — нібито їх не має! Тоді він задоволено відчував, як у ньому воскресає Гьотевський дух, а надто тішився тим, що завдяки методам нової доби усвідомлював усе ж таки й свою перевагу над практичним аматорством класика і над радістю, яку іноді дає розважлива вправність. Лінднер узагалі не був схильний робити собі кумира з давнього автора, що жив у світі лише напівосвіченому — світі, який саме через свою напівосвіченість і переоцінював освіту; цього автора Лінднер брав собі за взірець радше в чарівно малому, ніж у великому й серйозному, не кажучи вже про горезвісну похітливість того міністра-звабника.

Лінднерова шанобливість була, отже, старанно зважена. Одначе від певного часу в ній почала відчуватися якась дивна невдоволеність, часто змушуючи професора замислюватись. Власний погляд на героїчне він і доти завжди вважав правильнішим, ніж погляд Ґьоте. Про Сцеволів, що стромляють руки у вогонь, про Лукреціїв, що протикають себе списами, чи про Юдіф, що відтинають голови чоловікам, котрі зазіхнули на їхню честь, — «мотиви», які для Ґьоте всякчас були б значущі, хоч сам він за них ніколи не брався, — про все це Лінднер був невисокої думки; ба більше, попри авторитет класиків, він навіть сумніву не мав, що в наші дні таких чоловіків і жінок, котрі скоїли злочини заради особистих переконань, потрібно не на котурни підіймати, а радше садити на лаву підсудних. Їхньому потягу до тяжких каліцтв він протиставляв «глибоко усвідомлений і соціальний» погляд на мужність. У думках і розмовах він доходив навіть до того, що понад усі такі вчинки ставив добре зважений запис у класному журналі чи відповідальне рішення з приводу того, як дорікнути своїй економці за надмірну запопадливість, бо тут не можна лише слухатися власних пристрастей, а треба враховувати й резони ще когось. І коли він висловлював такі речі, йому здавалося, що він, вбравшись у добропристойний цивільний одяг одного з пізніших століть, озирається на пишний моральний костюм давнини.

Відтінок смішного, пов’язаний з такими прикладами, в жодному разі не уникав його уваги; однак Лінднер називав його сміхом духовної голоти й мав на це дві вагомі підстави. По-перше, він не тільки стверджував, що будь-яким приводом можна скористатися і задля зміцнення, і задля ослаблення людської природи; ні, для її зміцнення приводи не дуже значні здавалися йому навіть придатнішими, ніж великі можливості, тому що блискуче служіння чесноті мимоволі розвиває і людську схильність до фудульности й марнославства, тоді як служіння непомітне, щоденне — це не що інше, як чиста, нічим не прикрашена чеснота. А по-друге, у планомірному використанні «морального надбання народу» (цей вислів, поряд із солдатським слівцем «муштра», Лінднер полюбляв за поєднання в ньому чогось селянського з чимось цілком новим) не можна було нехтувати «малими можливостями» й через те, що безбожна віра, яку ввели в моду «ліберали й масони», віра, нібито великі людські звершення постають, так би мовити, з нічого, нехай це навіть називають ґеніальністю, старіла вже тоді. Яскравіше світло суспільної уваги вже виявило, що «герой», з якого минула доба зробила зарозумілого феномена, — це невтомний і копіткий трудівник, який тривалим і впертим навчанням готує себе в першовідкривачі й, коли він атлет, має поводитися зі своїм тілом так само дбайливо, як оперний співак зі своїм голосом, а коли політичний реформатор — повторювати на численних зібраннях щоразу те саме. І Ґьоте — він-бо все життя так і прожив самовдоволеним бюрГером-аристократом — ще не мав про це жодного уявлення, а Лінднер бачив, до чого воно йдеться! Тож і було цілком зрозуміло, що він вважав себе захисником кращої частини Ґьоте від його частини тлінної, віддаючи перевагу розважливій товариськості, такою втішною мірою притаманній класику, над його трагізмом; і можна, либонь, стверджувати, що коли Лінднер — саме через свій педантизм, а не з якоїсь іншої причини — вважав себе людиною, котрій загрожують небезпечні пристрасті, то тут не обійшлося без глибоких роздумів.

І справді, невдовзі після цього однією з найулюбленіших людських можливостей стало дотримання якогось «режиму», що дає однаково сприятливі результати і в боротьбі з ожирінням тіла, і в політиці, і в духовному житті. У такому разі терплячість, слухняність, добропорядність, урівноваженість та інші вельми позитивні чесноти стають головними складовими людини в особистому плані, а все неприборкане, насильницьке, одержиме хворобливою пристрастю й небезпечне, чого людина, цей невиправний романтик, усе ж не позбавлена теж, у цьому режимі любесенько нагріває собі місце. Мабуть, така дивна схильність дотримуватися режиму, жити напруженим, неприємним і нужденним життям за приписами лікаря, тренера чи ще якого-небудь тирана, хоча з таким самим негативним результатом можна було б махнути на все це рукою, — це вже наслідок посування в бік робітничо-солдатсько-мурашиної держави, до якої наближається світ; та саме тут і пролягала межа, переступити яку Лінднер уже не міг і якої видющий погляд його вже не сягав, тому що на заваді йому стояла його частка Гьотевської спадщини.

Не можна сказати, що з цим не мирилася його набожність, ні, адже Богове він полишав Богу, а нерозтрачену святість — святим; але він і в думці не припускав, щоб відмовитися від своєї особистости, а ідеалом світу йому уявлялася спільнота глибоко відповідальних і високоморальних особистостей — цивільне військо Боже, яке хоч і бореться проти непостійности ницої природи й робить із буднів святиню, але й оздоблює цю святиню великими творіннями мистецтва й науки. Тому коли б хто-небудь погодинно обрахував його робочий день, то виявилося б, що за будь-якого варіанту в підсумку вийшло б лише двадцять три години, до повної доби бракувало б, отже, ще шістдесятьох хвилин, і з цих шістдесятьох хвилин сорок Лінднер раз і назавжди відвів на бесіди і сповнені любови намагання розібратися в душевному складі й пориваннях решти людей, до чого в нього входили й відвідини художніх виставок, концертів та всіляких розважальних заходів. Усе це він ненавидів. Своїм змістом такі заходи майже щоразу завдавали образи його душі; у цих безпланових і переоцінюваних утіхах, на його думку, давав собі волю горезвісний нервовий розлад сучасности з її надлишком подразників і справжніми стражданнями, з її невситимістю, нестабільністю, допитливістю й неминучим занепадом моралі. Він навіть вражено всміхався у свою ріденьку борідку, коли при такій нагоді бачив, як «чоловічки й жіночки» з розпашілими щоками поклоняються ідолам культури. Вони не знали, що життєва снага зростає внаслідок її зосередження, а не внаслідок її розпорошення. Усі вони страждали від страху, що не мають часу на все, й не здогадувалися, що мати час — то не що інше, як не мати часу на все. Лінднер усвідомив, що незадовільний нервовий стан спричиняє не робота й навіть не нагальна робота, на що складають провину в цю добу, а навпаки, культура й гуманність, перепочинки, перерви в роботі, нічим не заповнені хвилини, коли людина прагне жити задля себе самої й шукає чогось такого, що могла б вважати чудовим, чи приємним,чи важливим. Саме від цих хвилин і йдуть міазми нетерплячости, безглуздя й усіляких лих. Так він відчував, і, коли б на те його воля, тобто коли б усе було так, як йому бачилося в такі хвилини, він вимів би всі оці мистецькі центри залізною мітлою, і замість отих позірних духовних подій прийшли б свята праці й утіхи, тісно пов’язані з буденними справами; не треба було робити, власне, нічого, крім як щодня відбирати в усієї нашої доби по кілька хвилин, які своїм хворобливим буттям завдячують хибно зрозумілій ліберальності. Але на те, щоб обстоювати свою позицію серйозно й публічно, йому завжди бракувало рішучости.

І Лінднер звів раптом погляд — адже під час усіх цих роздумів-мрій він усе ще їхав у трамваї — і відчув роздратування й пригніченість, як це буває тоді, коли перед людиною зненацька постають перешкоди й вона розгублюється, і на мить йому невиразно здалося, що він весь час думав про Агату. Їй випала й та честь, що невдоволення, яке зринуло наївно, мов радість від Ґьоте, тепер злилося з нею, хоч на це не було жодних видимих причин. Тому Лінднер своїм звичаєм нагадав собі: «Присвяти частину своєї самотности спокійним роздумам про свого ближнього, надто якщо ти з ним не згоден. Можливо, тоді ти краще збагнеш і навчишся використовувати те, що тебе відштовхує, і знатимеш, як змилосердитись над його слабкістю й підтримувати його просто налякану, мабуть, чесноту!» Ці слова він прошепотів німими вустами. Це був один із постулатів, які він винайшов проти сумнівної метушні так званої культури і в яких зазвичай знаходив спокій, щоб цю метушню зносити; але успіх не приходив, і справедливість виявилась вочевидь не тим, чого йому цього разу бракувало. Він дістав годинника. І переконався, що Агаті приділив більше часу, ніж йому було дано. Але він цього не зробив би, якби в своєму плані на день не передбачив був ще двадцять хвилин, які лишалися, на неминучі втрати часу; і виявилося, що на цьому рахунку втрат, від цього недоторканного запасу часу, коштовні краплі якого в його щоденній роботі були змащувальним мастилом, навіть такого незвичайного дня в нього, коли він переступить поріг дому, зостануться ще цілих десять хвилин. Чи додалося йому завдяки цьому мужности? Уже вдруге за цей день на думку йому спала ще одна улюблена його сентенція. «Що непохитні-ший ти будеш у своїй терплячості, — сказав Лінднер Лінднерові, — то з більшою певністю поцілиш у серце іншій людині!» А поціляв у серце він із задоволенням, яке відповідало й героїчній жилці в його натурі; а що ті, в кого так поціляють, удару у відповідь ніколи не завдають, жодної ролі тут не грало.

41. Брат і сестра другого ранку

Про цього чоловіка Ульріх із сестрою вже вдруге й завели мову, коли знов побачилися другого ранку після того, як Агата так несподівано зникла з товариства в кузини. Напередодні Ульріх невдовзі після неї також полишив збуджені суперечками сходини, але він уже не встиг поцікавитися в сестри, чому вона спершу підійшла, а потім пішла від нього, бо вдома вона замкнулася й чи то вже спала, чи то вмисне не відгукнулася, коли він, прислухаючись, тихенько спитав, чи вона ще не спить. Отож день, коли Аґаті трапився той дивакуватий незнайомець, завершився так само химерно, як і розпочався. Другого дня від неї теж не щастило що-небудь довідатись. Вона й сама не знала, що в неї на душі насправді. Коли Аґата згадувала про того нежданого листа від свого чоловіка, листа, ще раз перечитати якого вона не могла себе змусити, хоч він час від часу опинявся перед її очима, їй просто не вірилося, що, відколи він надійшов, не минуло й доби; так часто змінювався останнім часом її стан. Іноді їй здавалося, що саме такого листа й стосується отой жаский вислів «привиди майбутнього»; і все ж вона й справді його боялася. А часом лист викликав у неї просто легеньке невдоволення, яке міг би викликати й несподіваний вигляд годинника, що зупинився; але інколи на неї навіювало марну задуму те, що світ, звідки надійшов цей лист, претендував бути для неї реальним. Те, що анітрохи не зачіпало її внутрішньо, неозоро оточувало її, все ще не відпускаючи, зовнішньо. Мимоволі вона порівнювала з цим усе, що сталося між нею і братом, відколи надійшов лист. Це були насамперед розмови, і хоч одна з них навіть навела її на думку про самогубство, зміст листа забувся, хоч, мабуть, ще й не зовсім і щохвилини міг ожити. Виходить, не дуже було вже, власне, й важливо, про що точилася та чи та розмова, й коли Аґата порівнювала теперішнє своє щемливе життя з листом, її поймала глибока, незмінна, незрівнянна, але безсила схвильованість. Через усе це вона почувалася нинішнього ранку, з одного боку, прохмелілою й стомленою, а з другого — ніжною й стривоженою, як це буває з хворим, коли в нього спаде жар.

У такому стані вона, сповнена безпорадної бадьорости, раптом промовила:

— Пройнятися співчуттям до людини так, щоб самому відчути, як у неї на душі, — це, мабуть, неймовірно важко!

На її подив, Ульріх одразу відповів:

— Декотрі люди забрали собі в голову, нібито вони на це здатні.

Він був не в гуморі, зрозумів Аґату не зовсім, і в його репліці відчувався натяк. Після її слів щось немовби відступило вбік, звільнивши місце роздратуванню, яке лишилося від попереднього дня, хоч, видалося йому, й було гідне зневаги. На цьому їхній обмін думками наразі й завершився.

Ранок приніс дощову погоду й замкнув брата із сестрою вдома. За вікнами невтішно, наче мокрий лінолеум, поблискувало листя на деревах, бруківка крізь прогалини у кронах лисніла, мов калоша. Очі на цю сльоту не хотіли дивитись. Агата вже пошкодувала про свої слова й не знала, навіщо їх кинула. Вона зітхнула й знов почала:

— Сьогодні світ нагадує наші дитячі кімнати.

Вона натякала на голі кімнати нагорі в батьківському будинку, дивна зустріч з якими стала для них обох святом. І Агата, хоч це здалося досить неприродним, додала:

— Що раз у раз повертається, то це — перший смуток людини серед її іграшок!

Після гарної погоди, що надовго затрималась останнім часом, душа знов мимоволі прагла гожої днини, і тому груди сповнювало відчуття марно очікуваної радости й нетерплячої журби. Ульріх тепер також виглянув у вікно. За сірою стіною води, що стояла за шибками, мріли нездійснені плани прогулянок, зелені простори й безмежний світ; і, може, за тією стіною привидом блукало й бажання лишитись одного разу самому й знову вільно податися куди очі світять, бажання, солодкий біль якого — то страстотерпна історія пристрасти й воднораз уже нове воскресіння любови. Ще зі слідами чогось такого у виразі обличчя й усієї постави, він обернувся до сестри й досить різко спитав:

— Я, мабуть, не з тих, хто здатний перейматися співчуттям до чужого болю?

— Що ні,то ні! — відповіла вона й усміхнулася йому.

— Але саме на те, що забирають собі в голову такі люди, — провадив він, бо аж тепер усвідомив, наскільки серйозно говорила сестра, — а вони забирають собі в голову, нібито страждати можна й разом, — саме на це вони здатні менше, ніж будь-хто. Вони, мов ті сестри-жалібниці, вміють хіба тільки вгадувати, що хоче почути нужденний.

— Виходить, вони все ж таки знають, що вийде йому на добре, — заперечила Агата.

— Аж ніяк! — ще впертіше стояв на своєму Ульріх. — Мабуть, вони взагалі втішають лише тим, що кажуть: «Хто багато розмовляє, той по краплині розряджає біль чужої людини, як дощ — електричний заряд у хмарі». Хто ж бо не знає, що співчуттям співрозмовник може полегшити будь-яке горе!

Агата мовчала.

— Такі люди, як твій новий приятель, — сказав Ульріх тепер уже з викликом, — діють, мабуть, теж, немов засіб від кашлю: катару він не усуває, зате пом’якшує подразнення, викликане катаром, і тоді воно минає саме собою!

За будь-яких інших обставин Ульріх міг би очікувати, що сестра з ним погодиться, але вона, від учора так дивно перемінившись і несподівано перейнявшись слабкістю до чоловіка, щодо чеснот якого Ульріх мав сумніви, вперто всміхнулась і заходилася грати пальцями. Ульріх підхопився й переконливо сказав:

— Та я ж бо його знаю! Щоправда, не дуже, але кілька разів чув, як він виступав!

— Ти навіть назвав його «нудним віслюком», — укинула Агата.

— А чом би й ні?! — спробував захиститись Ульріх. — Такі люди, як він, здатні перейнятися почуттями когось іншого менше, ніж будь-хто! Вони навіть не знають, що це таке. Вони просто не відчувають, яка це складна, яка це жахливо сумнівна вимога!

Тоді Агата спитала:

— А чому ця вимога здається тобі сумнівною?

Тепер змовк Ульріх. Він навіть закурив на доказ того, що відповідати на її запитання не має наміру, адже про це вони вже стільки розмовляли напередодні! Агата про це також не забула. Їй не хотілося ще раз викликати пояснення. Ці пояснення були такі самі чарівливі й руйнівні, як споглядання неба, коли на ньому пропливають сірі, рожеві й жовті міста з мармурових хмар. І вона подумала: «Як би добре було, коли б він не сказав нічого, крім: «Я хочу любити тебе, як самого себе, і любити тебе так мені легше, ніж будь-яку іншу жінку, бо ти — моя сестра!» Але сказати ці слова він не хотів, тож вона взяла ножички й почала старанно обрізати нитку, що вибилася з одягу, — так старанно, немовби цієї хвилини ніщо в світі, крім нитки, не заслуговувало на її цілковиту увагу. Ульріх так само уважно спостерігав за нею. Тепер Агата постала всім його почуттям чарівнішою, ніж будь-коли, і про щось із того, що вона приховувала, він здогадувався, хоч і не про все. Бо тим часом у неї вже визріло рішення: якщо Ульріх міг забути, що вона й сама сміється з того незнайомця, який забрав собі в голову, нібито допоможе їй, то зараз він, Ульріх, від неї про це й не почує. А крім того, з Лінднером у неї все ж таки було пов’язане якесь сповнене надії передчуття. Вона того чоловіка не знала. Але те, що він так альтруїстично й упевнено запропонував їй допомогу, викликало в неї, мабуть, довіру, бо радісна мелодія серця, глибокі органні звуки волі, переконаности й гордощів, цілюще протилежні її власному стану, здавалося, чулись їй, підбадьоруючи її, за всім комізмом цієї історії. «Хай там які великі будуть труднощі, вони, якщо прагнути чого-небудь по-справжньому, нічого не варті!» — подумала вона й, зненацька охоплена каяттям, порушила мовчанку приблизно так, як зривають квітку, щоб потім над нею схилилися дві голови, й до першого свого запитання додала ще одне:

— А пригадуєш, ти завжди казав, що оте «люби ближнього» від обов’язку відрізняється так само, як повінь насолоди — від краплі задоволення?

Її вразило те, з яким запалом Ульріх відповів:

— Я добре розумію всю іронію свого становища. Від учора, та, мабуть, і завжди, я тільки те й робив, що збирав військо доказів на користь того, що ця любов до ближнього — не щастя, а жахливо Грандіозне завдання, розв’язати до кінця яке не можна! Отож нічого дивного немає в тому, що захистку від цього завдання ти шукала в людини, котра про все це не має жодного уявлення, і я, бувши тобою, зробив би те саме!

— Але ж це — зовсім неправда, я цього не роблю! — коротко заперечила Агата.

Ульріх не стримався, щоб не кинути на неї погляд, сповнений не меншою мірою вдячности, ніж недовіри.

— Навряд чи варто вести про це мову, — запевнив він її. — Та я, власне, й не мав такого наміру. — Він хвилю повагався, тоді повів далі: — Але ось поглянь: якщо вже треба любити кого-небудь так, як самого себе, й навіть якщо так уже його й любиш, то це, по суті, — не що інше, як обман і самообман, бо просто неможливо разом із ним відчувати, як у нього болить голова чи палець. Це щось украй нестерпне — те, що не можна по-справжньому співчувати тому, кого любиш, — украй нестерпне й украй просте. Так влаштовано світ. Ми носимо свою шкуру шерстю всередину й не маємо змоги її вивернути. І цього жаху ніжности, цього жахіття затримок у наближенні одного до одного люди по-справжньому добрі — просто «добрі» та й годі — ніколи не зазнають. Те, що вони називають своїм співчуттям, допомагає їм не думати, нібито їм чогось бракує!

Агата вже забула, що хвилину тому сказала щось, таке саме близьке до брехні, як і далеке від неї. Вона бачила, що в Ульріхових словах прозирає розчарування маревом взаєморозуміння, маревом, перед яким звичайні докази любови, доброти й співчуття втрачали своє значення; і вона зрозуміла: він заводив мову частіше про світ, ніж про себе, через те, що, прагнучи позбутися марнославних мріянь, хотів поглянути на нього, вийнявши себе з реальности, як виймають двері з луток. Цієї хвилини Аґата була дуже далека від несміливо-суворого чоловіка з ріденькою борідкою, який хотів зробити їй добро. Але сказати про це вона була не в змозі. Вона лише поглянула на Ульріха, а тоді мовчки відвела очі. Потім зробила якийсь рух, потім погляди їхні знову зустрілися. Минуло зовсім небагато часу, а в них склалося враження, що мовчанка ця триває годинами.

Мрія бути двома людьми й одним цілим… Насправді наслідок цієї фантазії в деякі хвилини нагадував наслідок сновидіння, що вихопилося за межі ночі, й навіть тепер цей наслідок здавався чи то вірою, чи то запереченням у такому стані почуттів, де місця для здорового глузду вже не лишалося. Повертала почуття до реальности тільки природа тіл, яка не піддається жодним впливам. Ці тіла, позаяк вони все ж таки кохали одне одного, своє буття розкривали перед спраглим поглядом для несподіванок і захоплень, які розквітали знов і знов, мов розпущений у напливах хтивости павиний хвіст; та коли погляд не був прикутий лише до стоокого видовища, що його кохання влаштовувало коханню, а намагався проникнути у створіння, яке поза всім цим думало й відчувало, тіла ці оберталися на нелюдські в’язниці. Тоді одне з них знов опинялося перед другим, як уже так часто бувало й доти, і не знало, що сказати, бо все, що могла б іще сказати чи повторити жагуча туга, мало б покотитися по надто похилій площині, для якої не було ні основи, ні опори.

А невдовзі через це й фізичні рухи мимоволі уповільнились і завмерли. За вікнами дощ і далі наповнював повітря тремтливою завісою із крапель та заколисливим шумом, крізь монотонність якого з небесних висот сіялась безвихідь. Аґаті здавалося, що тіло її вже цілу вічність самотніє; а час спливав, немовби його зносила з неба вода. Світло в кімнаті тепер нагадувало порожнистий срібний шестигранник. Блакитні солодкуваті пасма диму від недбало викурених сиґарет повивали її з Ульріхом. Аґата вже не знала, як вона ставиться в глибині душі — чуйно й ніжно чи нетерпляче й зле — до брата, чия витримка викликала в неї захват. Вона пошукала очима його погляд і знайшла його застигло повислим у цій непевній атмосфері, неначе два місяці. І тієї самої миті — ні, це не було породжено її волею, це прийшло, здавалося, звідкись іззовні — потік за вікнами зробився раптом м’ясистим, ніби розтятий ножем плід, і його м’якість, набухаючи, втиснулася поміж нею й Ульріхом. Може, їй стало соромно і вона через це трохи навіть зненавиділа себе, однак на неї почала находити суто чуттєва пустотливість (і не лише те, що називають розкутістю почуттів, аж ніяк), а також — і навіть насамперед — добровільна й вільна відмова почуттів від світу! Але вона ще встигла відвернути це й навіть приховати від Ульріха, підхопившись і поквапившись із кімнати під нашвидку вигаданим приводом, нібито забула щось зробити.

42. Небесною драбиною до чужої оселі

Зробивши це, Аґата відразу поклала навідатися до того дивного чоловіка, який запропонував їй допомогу, й, не гаючись, взялася виконувати своє рішення. Вона хотіла зізнатися йому, що вже не знає, як їй бути. Чіткого уявлення про Лінднера вона не мала; нелегко розгледіти, хто насправді той, кого ти побачила крізь сльози й у товаристві кого ці сльози висохли. Тому Аґата розмірковувала про нього дорогою. Вона гадала, що розмірковує тверезо, хоча, по суті, лише фантазувала. Хутко простуючи вулицями, вона несла перед очима світло з братової кімнати. «Тільки то було аж ніяк не звичайне світло», — подумалось їй; радше вона сказала б, що всі речі в тій кімнаті раптом утратили самовладання чи якийсь своєрідний здоровий глузд, що його загалом вони, очевидно, мали. Та коли самовладання чи здоровий глузд утратила лише вона сама, то це однаково не обмежилося тільки нею, бо й у речах прокинулася якась свобода, а з нею в усьому дивом почався рух. «Ще хвилина, і це, мов срібний ножик, зчистило б із нас лушпиння одягу, і ми справді й пальцем не поворухнули б!» — міркувала вона.

Але тепер Аґата помалу заспокоїлася завдяки дощу, який із шумом лив їй на капелюшок і пальто безневинну сіру воду, й думки її ставали стриманішими. Може, цьому сприяв і простенький, нашвидкуруч накинутий одяг, повертаючи її спогади до безтурботних шкільних днів і прогулянок без парасольки. Простуючи, вона несподівано пригадала навіть одне наївне літо, яке провела з подругою та її батьком і матір’ю на невеликому острові на півночі; там, серед суворої краси моря й неба, вона наткнулася на гнізда морських птахів — виярок, повний м’якого білого пір’я. І тепер зрозуміла: чоловік, до якого її тягло, нагадував те місце гніздування. Ця думка її втішила. Щоправда тоді, за часів суворої щирости, з якою юність прагне набути досвіду, Аґата навряд чи дозволила б собі так нелогічно, ба навіть так по-дівочому незріло, як намагалася робити це тепер, на думку про щось біле й м’яке опинятися в полоні надзвичайного страху. Цей страх стосувався професора Лінднера; але й надзвичайне стосувалося також його.

Сповнений певности здогад, що все, з чим вона стикається, має якийсь казковий зв’язок із чимось прихованим, був їй знайомий з усіх бентежних періодів її життя; вона відчувала це як щось близьке, відчувала в себе за плечима й ладна була чекати на годину дива, коли їй лишиться тільки заплющити очі й відкинутися назад. А ось Ульріх у надприродних мріяннях порятунку не бачив, і його помисли були зосереджені, здавалося, переважно на тому, щоб їхній надприродний зміст безмежно поволі обертати на природний. Аґата розгледіла в цьому причину того, що вже втретє за добу покинула його, втікаючи в туманному очікуванні чогось такого, що взяло б її під опіку й дало б їй відпочити від тривог чи хоч би від нетерплячих її пристрастей. Та щойно вона потім заспокоювалася, то сама знов опинялася поруч із ним і бачила всю цілющість того, чого він її вчив; якийсь час це тривало й тепер. Та тільки-но в ній знов ожив спогад про те, що «ледве» не сталося вдома, — і все ж таки не сталося! — вона знов геть розгубилася. Тепер вона то намагалася переконати себе, що, якби вони потерпіли ще якусь мить, на допомогу їм прийшла б неосяжна сфера чогось неймовірного, то картала себе за те, що не зачекала, як поведеться Ульріх; але зрештою гору взяли мрії про те, що найкраще було б просто поступитися коханню й на запаморочливій небесній драбині, якою вони підіймалися, дати змученій надмірними вимогами природі вибрати щабель для відпочинку. Та, щойно визнавши це, вона видалася собі схожою на тих безталанних казкових героїнь, які не вміють стриматися й через цю свою жіночу слабкість передчасно порушують мовчанку чи яку-небудь іншу обітницю, і тоді все з гуркотом розпадається прахом.

Тепер, коли її сподівання знову звернулися до чоловіка, який мав знайти їй раду, на його боці були не лише ті великі переваги, що їх нечема розпач надає ладу, впевнености, поблажливій суворості й зосередженій поведінці; цей незнайомець мав ще й ту характерну рису, що про Бога говорив упевнено й без емоцій, так ніби щодня бував у нього вдома й давав навтямки, що там зневажають усілякі пристрасті й химери. То що ж її з ним очікувало? Поставивши собі це запитання, вона почала твердіше карбувати крок і глибоко вдихнула дощову прохолоду, щоби прийти до тями остаточно; і цієї миті їй видалося цілком імовірним те, що Ульріх судить про Лінднера хоч і однобічно, все ж таки правильніше, ніж вона, бо до розмови з братом, коли її враження від Лінднера було ще свіже, вона й сама мала думку про того добрягу вельми іронічну. У неї викликали подив власні ноги, які несли її все ж таки до нього, і вона, щоб довше не зволікати, навіть сіла до омнібуса, що їхав у той самий бік.

Агата тряслася разом з людьми, що нагадували щільно розвішану мокру грубу білизну; важко було зберегти цілим плетиво думок, але вона стояла з упертим обличчям і намагалася втримати це плетиво, щоб воно не розпалося. Вона хотіла донести його до Лінднера неушкодженим. Вона це плетиво навіть звузила. Усе її ставлення до Бога, якщо вже вдаватися до цього ім’я в такій незвичайній ситуації, обмежувалося тим, що перед нею щоразу (коли життя ставало надто гнітючим і відразливим або — а це було щось нове — надто привабливим) поставало якесь тьмаве подвійне світло. Тоді вона у своїх пошуках стрімголов кидалася в те світло. Ось і все, що вона могла сказати про це, поклавши руку на серце. А результату ніколи не було. Так вона казала собі під поштовхи коліс. І воднораз усвідомлювала, що тепер їй, по суті, нетерпеливилося побачити, як її незнайомець вийде з цієї історії, розплутати яку вона довіряла йому, немовби заступникові Бога; адже для такої місії велика неприступність мала вділити йому й трохи здогадливости, адже Агата, стиснута зусібіч незнайомими людьми, тим часом твердо вирішила нізащо не зізнаватися йому відразу в усьому. А вийшовши з омнібуса, вона несподівано виявила в собі глибоко сховану переконаність, що цього разу все буде не так, як звичайно, і що вона ладна навіть на свій страх і ризик вивести щось зовсім незбагненне з подвійного світла на світло денне. Може, ці надміру сильні слова Агата відразу взяла б назад, якби вони взагалі дійшли до її свідомости; але там були тепер не слова, а просто розгублене почуття, від якого її кров скипала, наче від вогню.

Тим часом чоловік, до якого оце линули такі гарячі почуття й фантазії, сидів зі своїм сином Петером за обіднім столом, тому що обідали тут, за добрим давнім звичаєм, ще рівно ополудні. У його оточенні не було нічого «люксусового» чи, краще сказати, надмірного; бо друге слово відкриває нам сенс, що його перше, чужоземне, закриває. А втім, адже й «люксусовий» має значення чогось надмірного й зайвого, що його нагромаджує, мабуть, гуляще багатство; а «надмірне», навпаки, означає не так «понад міру» (і в цьому сенсі «люксусове»), як «надлишкове», й означає тоді таке, що трохи вихлюпується через вінця побутового затишку — тобто надлишкову зручність і розмах європейського життя, яких позбавлені лише цілковиті злидарі. Лінднер проводив різницю між цими двома поняттями розкоші, й коли розкоші в першому значенні в його оселі не було, то в другому вона була. Щойно відчинялися вхідні двері, відкриваючи очам у міру просторий передпокій, як уже зринало це своєрідне враження, що про нього навіть важко було сказати, звідки воно бралося. Згодом, роззирнувшись, годі було не помітити жодного з пристроїв, створених на службу й пожиток людині. Особлива підставка, спаяна з бляхи й покрита емалевою фарбою, дбала про парасольку від дощу. Грубошерста постілка знімала з черевиків бруд, якщо його лишала на них спеціальна щітка. У настінній кишені стриміли дві щітки для одягу, і не бракувало й вішака для пальт і плащів. Освітлювала передпокій електрична лампочка, тут висіло навіть дзеркало, й усі ці речі були щонайкраще доглянуті, а в разі пошкоджень їх вчасно замінювали новими. Однак лампочка горіла дуже тьмяно, і при ній було ледве видно, де що лежить чи стоїть; на вішаку було тільки три гачки; у дзеркалі ставало місця лише для чотирьох п’ятих обличчя дорослої людини, а постілка була саме такої якости й така завтовшки, що ноги в її м’якості ще не тонули, але підлогу вже відчували. А втім, описувати дух цієї оселі, вдаючись до таких подробиць, — марна праця; зате досить було лише переступити поріг, щоб відчути цей дух загалом, пройнятися своєрідною атмосферою не суворости й не недбальства, не заможности й не бідности, не пікантности й не несмаку, а саме того твердження, що випливає з двох заперечень, яке найкраще передають слова «брак марнотратности». Але це — досить було тільки ввійти до внутрішніх кімнат — зовсім не означало, що тут бракувало відчуття краси, ба навіть затишку, бо те й те пильний погляд помічав у всьому. На стінах висіли чудові ґравюри в рамках, вікно біля письмового столу прикрашав кольоровий вітраж із зображенням лицаря, який зграбним рухом звільняв від дракона діву, а у виборі кількох розмальованих ваз, де стояли гарні паперові квіти, у придбанні, хоч господар і не курив, попільниці, та й у численних дрібничках, що немовби кидали світло на те коло поважних обов’язків, яких вимагає утримання будинку й догляд за ним, Лінднер дав уволю розгулятися своєму смаку. І все ж повсюди й крізь усе прозирала дванадцятигранна строгість кімнатної форми, мовби нагадуючи про суворість життя, про яку не можна забувати й серед такого затишку; і навіть там, де що-небудь по-жіночому недисципліноване — яка-небудь вишита хрестиком серветка, подушечка з трояндами чи абажур із шлярочкою — порушувало, лишившись від минулих часів, цю єдність, вона була однаково досить глибока, щоб завадити сибаритській стихії зовсім вийти за рамки.

А проте цього дня — і не вперше від учорашнього — Лінднер мало не на чверть години спізнився до столу. Він був уже накритий; тарілки — по три, стосиком одна на одній, перед кожним із двох місць — докірливо поглядали на нього своїми круглими очима; скляні підставки для столового начиння, на яких ножі, ложки й виделки позастигали, мов гарматні цівки на лафетах, і згорнені в трубочки серветки в кільцях вишикувалися, наче військо, покинуте своїм Генералом напризволяще. Лінднер хутко прихопив із собою пошту, яку зазвичай переглядав перед обідом, поквапився з нечистим сумлінням до їдальні й, збентежений, не міг узяти втямки, що, власне, тут сталося. Схоже, він не вірив власним очам, бо ту ж мить з інших дверей і так само поквапно до кімнати ввійшов його син Петер, так ніби хлопець тільки й очікував на батька.

43. Доброчинець і ледащо.

Але ще й Аґата

Петер був досить показний хлопець років сімнадцятьох, чималий зріст Лінднера в ньому поєднувався з кремезнішою, ніж у того, статурою, яка цей зріст і вкорочувала; він сягав батькові лише до плечей, але його голову, схожу на кутасто-круглу кеґельну кулю, підтримувала міцна м’ясиста шия, плоті якої татусеві вистачило б і на стегно. Уроки Петер прогуляв на футбольному майданчику, а дорогою додому забалакав, на лихо, до якоїсь дівчини, і його чоловіча краса змусила її майже пообіцяти йому побачення; через це він, спізнюючись на обід, покрадьки прослизнув у будинок і до дверей їдальні; до останньої миті так і не придумавши, чим виправдовуватися, він, на свій подив, у їдальні нікого не почув і, вбігши туди, вже хотів був накинути на обличчя знуджену від тривалого очікування міну, але зненацька зіткнувся з батьком і неабияк розгубився. Його червоні щоки взялися ще червонішими плямами, і він ту ж мить вилив на батька цілі потоки слів, злякано позираючи скоса на нього, коли гадав, що той цього не помічає, і сміливо дивлячись батькові в очі, коли відчував на собі їхній погляд. Це була добре розрахована й не раз випробувана поведінка, що мала справляти враження до нерозважливости відвертого й оприскливого юнака, здатного на що завгодно, крім одного: що-небудь приховати. Та коли було замало й цього, Петер не боявся кинути — нібито ненароком — яке-небудь нешанобливе чи інше ненависне батькові слівце, що виконувало роль громовідводу, який притягував блискавку й відводив її в безпечніший бік. Бо Петер трепетав перед батьком, як пекло трепече перед небесами, трепетав із самолюбством тушкованого на сковороді м’яса, на яке згори позирає дух. Він любив футбол, але водночас навіть іще дужче, ніж напружуватися самому, любив з міною знавця спостерігати цю гру й висловлювати вагомі думки. Петер мріяв стати льотчиком і коли-небудь здійснювати подвиги; але він уявляв собі це не як мету, що задля неї потрібно докладати зусиль, а як особистий хист, так ніби був однією з істот, здатних одного дня взяти й полетіти. І те, що його відраза до праці суперечила шкільним настановам, на нього ніяк не впливало. До поваги з боку вчителів цьому синові визнаного педагога взагалі було байдуже; він удовольнявся тим, що в класі був фізично найміцніший, а коли хто-небудь з однокашників здавався йому надто розумним, Петер, не вагаючись, міг зацідити йому кулаком у ніс чи в живіт і відновити сяку-таку рівновагу. Як відомо, поваги серед людей можна домагатись і таким чином, а Петерів спосіб мав лише той недолік, що його не можна було застосувати вдома проти батька, та й знати про нього батькові належало якомога менше. Бо перед цим духовним авторитетом, який виховав його і тримав у м’яких лещатах, Петерове шаленство оберталося на жалісні спроби протесту, що їх Лінднер-старший називав жалюгідними зойками пристрастей. Найкращі життєві засади Петерові прищепили змалечку, тож лишатися глухим до їхньої правди йому було важко, й чинити на догоду своїй честі й непокірливості він міг, лише вдаючись до індіанських військових хитрощів — уникаючи відкритої словесної боротьби. Щоб пристосуватися до свого супротивника, він, утім, користався й багатьма словами, однак ніколи не опускався до потреби казати правду, бо це вже була б, на його думку, балакучість, не гідна чоловіка.

Цього разу Петер також одразу дав волю своїм присяганням та Гримасам, але вони не зустріли жодної протидії з боку господаря дому. Похапцем перехрестивши тарілку із супом, професор Лінднер заходився їсти поважно, квапно й мовчки. Лише час від часу його погляд не надовго й неуважно затримувався на проділі в сина на голові. Вранці цей проділ Петер за допомогою гребінця, води й великої кількости помади проклав у своєму густому рудувато-каштановому чубі, ніби вузькоколійку у важко прохідній лісовій гущавині. Коли Петер відчував батьків погляд, він опускав голову, щоб затулити підборіддям червону, крикливо гарну краватку, якої його вихователь іще не бачив. Бо наступної миті батько, зробивши таке відкриття, міг м’яко й широко розплющити очі, а вслід за цим з його рота могли вихопитися слова про «мавпування моди блазнів і бельбасів» чи про «соціальне кокетування й рабське франтівство», які ображали Петера. Але цього разу нічого такого не сталося, й лише перегодя, коли міняли тарілки, Лінднер добродушно і якось непевно (важко було навіть зрозуміти, що саме стало причиною його нагадування — краватка чи щось мимоволі побачене) сказав:

— Люди, котрим належить іще вперто боротися зі своїм марнославством, мають уникати будь-якої яскравости у своєму зовнішньому вигляді!…

Петер скористався тим, що батько був такий на диво незосереджений, і розповів історію про оцінку «незадовільно», яку одержав нібито через своє «лицарство»: коли його викликали відповідати після одного з його товаришів, він, мовляв, зумисне показав себе непідготованим до уроку, щоб, з огляду на нечувано високі вимоги, які слабкішим учням просто не до снаги, того хлопця собою не затьмарити.

З цього приводу професор Лінднер лише похитав головою.

Та коли після другого вже прибрали зі столу й подали солодке, він замислено й обережно почав:

— Знаєш, саме в роки найбільшого апетиту можна домогтися найважливіших перемог над собою, і то не вдаючись до нездорового голодування, а принагідно відмовляючись від улюбленої страви після того, як уволю наситишся!

Петер мовчав і своєї згоди з цим твердженням не показував, але вся його голова, навіть за вухами, знов узялася яскраво-червоними плямами.

— Хибно було б, — стурбовано провадив батько, — якби за оте «незадовільно» я тебе покарав; адже позаяк ти на додачу ще й по-дитячому брешеш, то моральне поняття про честь тобі, виходить, таке чуже, що спершу треба підготувати ґрунт, щоби покара, впавши на нього, могла справити свій вплив. Тому я нічого від тебе не вимагаю, крім того, щоб ти усвідомив це сам, і не маю сумніву, що тоді ти й покараєш себе сам!

У відповідь на це Петер поквапився нагадати про своє слабке здоров’я, а також про перевтому, що останнім часом стало, певно, причиною його відставання у школі й позбавляло його змоги загартовувати свою вдачу відмовою від останньої страви.

— Французький філософ Конт, — незворушно відказав професор Лінднер, — після обіду, навіть без особливого приводу, замість десерту любив пожувати окраєць черствого хліба — просто, щоб поміркувати про тих, хто не має навіть черствого хліба. Це — чудова риса, вона нагадує нам про те, що будь-яке вправляння у простоті і стримуванні має глибоке суспільне значення!

Про філософію в Петера вже давно склалось уявлення вкрай невигідне, але тепер батько викликав у нього прикрі спогади й про літературу, повівши далі:

— Письменник Толстой також каже, що стримування — це перша сходинка до свободи. У людини багато рабських пристрастей, і, щоб успішно з ними боротися, треба починати з елементарних — обжерливости, лінощів і хтивости.

Кожне з цих трьох слів, котрі часто траплялися в його настановах, професор Лінднер завжди вимовляв так само невиразно, як і решту двоє; і ще задовго до того, як зі словом «хтивість» Петер спромігся пов’язати певні уявлення, він уже усвідомив потребу боротися з нею так само, як і з обжерливістю та лінощами, не замислюючись при цьому про що-небудь інше, ніж батько, якому при цьому вже й не треба було ні про що замислюватись, оскільки він не мав сумніву, що з цього починається елементарний курс самовизначення. Отак і вийшло, що одного дня Петер, ще не знаючи, що таке хтивість у її найпожадливішому вигляді, все ж таки вже доторкнувся до її спідниць, уперше, раптово і вражено пройнявшись несамовитою відразою до жорстокої батькової звички пов’язувати хтивість з обжерливістю й лінощами. Тільки сказати про це напрямець хлопець не зважився, тож змушений був збрехати й вигукнув:

— Я — проста людина й не можу порівнювати себе з письменниками й філософами!

Петер був збуджений, але слова добирав обережно. Його вихователь на це нічого не відповів.

— Я хочу їсти! — додав Петер ще палкіше. Лінднер посміхнувся скрушно й зневажливо.

— Я помру, якщо мені не даватимуть їсти вволю! — мало не крізь сльози промовив Петер.

— На будь-яке втручання чи напад з боку зовнішніх сил людина відповідає, вдаючись насамперед до свого голосового апарату! — повчально промовив батько.

І «жалісний зойк пристрастей», як це називав Лінднер, змовк. Цього особливо чоловічого дня плакати Петерові не хотілось, але необхідність зібратися з духом і дати переконливу відсіч страшенно його гнітила. На думку хлопцеві більш нічого не спадало, і навіть брехня цієї хвилини була йому ненависна, бо, щоб удатись до неї, довелося б говорити. В його очах прозирала то кровожерність, то жалісне скімлення. Коли дійшло вже до цього, Лінднер добродушно сказав синові:

— Ти маєш серйозно повправлятися в мовчанні, щоб у тобі замість людини необачливої й неосвіченої заговорила людина розважлива й вихована, чиї слова несуть спокій і твердість! — Він замислився з привітним виразом на обличчі. — Якщо хтось хоче зробити добрими решту людей, то я не можу порадити йому нічого іншого, — повідомив він синові свій висновок, — ніж стати добрим самому. Навіть Матіас Клавдіус каже: «Не можу придумати нічого кращого, ніж самому бути таким, якими хочеш виростити дітей»!

І професор Лінднер, сказавши це, доброзичливо й рішуче відсунув від себе солодке, навіть його не скуштувавши, хоч то була в нього улюблена страва — зварений на молоці рис із цукром і шоколадом; бачачи таку його сповнену любови непохитність, син, скреготнувши зубами, змушений був зробити те саме.

Цієї хвилини до кімнати ступила економка й повідомила, що прийшла Аґата. Авґуст Лінднер розгублено підвівся. «Отже, все ж таки прийшла!» — жахливо чітко промовив до нього німий голос. Лінднера мало не охопило обурення, але водночас він був ладен і пройнятися братерським милосердям, сповненим вишуканої моральної чуйности, і ці двоє протилежних почуттів, кожне з яких Грунтувалося на численних засадах, учинили в його тілі дику колотнечу, перше ніж він устиг дати просте розрпорядження провести гостю до вітальні.

— Зачекаєш на мене тут! — суворо сказав він синові й розгонистою ходою вийшов з кімнати.

Але Петер завважив у батьковій поведінці щось незвичайне, тільки не міг збагнути, що саме; і все ж це надало йому досить легковажности й сміливости, щоб він, зоставшись сам і трохи повагавшись, кинув до рота повну ложку шоколадного порошку, приготованого посипати десерт, потім — ложку цукру й нарешті велику ложку рису, шоколаду й цукру; він зробив так ще кілька разів, після чого те, що лишилося в тарілочках, про всяк випадок пригладив ложкою.

Тим часом Агата сиділа в чужій оселі сама й чекала на професора Лінднера, бо той снував з кутка в куток в іншій кімнаті, збираючись із думками, перше ніж вийти до цієї вродливої й небезпечної жінки. Вона роззирнулася й раптом відчула страх, так ніби вилізла надто високо на якесь примарне дерево й тепер боялася, що вже не вибереться цілою зі світу його покрученого гілля й рясного листя. Її бентежили безліч дрібниць, і в невибагливому смаку, що позначився на них, непривітна суворість украй дивовижно поєднувалася з якоюсь своєю протилежністю, що їй Агата через схвильованість не відразу дібрала й назву. Ця непривітність нагадувала, мабуть, замерзле оціпеніння крейдяних малюнків, хоча воднораз кімната мала й такий вигляд, немовби просякла якимись ніжними бабусиними запахами ліків та мазей, і в її стінах стояв старомодний і не гідний чоловіка дух, до прикрого зумисне зосереджений на людських стражданнях. Агата принюхалася. І хоч у повітрі не було нічого, крім її фантазій, вона полинула на своїх почуттях далеко-далеко назад і пригадала той несміливий «запах неба», той не зовсім вивітрений і позбавлений своєї пряности, той залишений на сукні сутан аромат ладану, що ним колись віяло від її вчителів, коли вона ще дівчинкою разом зі своїми малими подругами виховувалась у благочестивому закладі й зовсім не вмирала від благочестя. Бо хоч як цей запах підносить душу людям, котрі пов’язують із ним усе праведне, в серцях по-світському норовистих дівчаток-підлітків він був живим нагадуванням про запахи протесту, що їх уява й перший досвід пов’язують із вусами якого-небудь чоловіка або з його напористими щоками, які після гоління духмяніють міцними есенціями та присипками. Бачить Бог, і цей запах не виконує того, що обіцяє! І поки Аґата сиділа, очікуючи, на одному з аскетичних, хоч і м’яких, лінднерських стільців, навколо неї щільно зімкнувся порожній запах світу з порожнім запахом небес — наче дві порожнисті півкулі, і її пойняло таке передчуття, ніби зараз вона має надолужити якийсь неуважно вислуханий життєвий урок.

Нарешті Аґата усвідомила, де вона. З боязкою готовністю вона спробувала пристосуватися до цього оточення й пригадати приписи, про які, можливо, надто рано дозволила собі забути. Але серце її, попри цю готовність, тремтіло, мов кінь, що не слухається ніяких умовлянь, і калатало в шаленому страху, як це буває, коли зринають почуття, що намагаються застерегти розум, але не знаходять слів. І все ж по хвилі вона зробила таку спробу ще раз; і, щоб її підтримати, подумала про батька, який, хоча тримався й ліберальних поглядів і сам любив при нагоді виставити напоказ своє трохи поверхове уявлення про освіченість, однак, попри це, ухвалив рішення віддати її, Аґату, на виховання до монастирської школи. Вона ладна була сприйняти це як своєрідну примирну жертву і як вимушену, продиктовану глибоко схованою невпевненістю спробу зробити коли-небудь протилежне тому, в чому вважаєш себе переконаним; а оскільки в будь-якій непослідовності вона відчувала щось рідне, то ця ситуація, що в неї вона сама себе й поставила, на мить видалася їй якимсь загадковим, несвідомо-сестринським повторенням. Але й цей другий побожний трепет, викликаний власною волею, також довго не тривав; очевидно, коли її душею почали опікуватися надто суворо, вона раз і назавжди втратила здатність знаходити у вірі пристань для своїх бентежних передчуттів. Бо досить було їй лише ще раз обвести очима своє оточення, як вона раптом відчула — і то з жорстокою чутливістю молодости до відстані, що відділяє безмежність учення від обмежености вчителя, ба навіть часом спокушає робити висновок, дивлячись на слугу, про його господаря, — як вона раптом відчула, що не може втриматися від сміху, оглядаючи цю оселю, де вона сиділа в добровільному полоні й на щось очікувала.

І все ж їй стало соромно за свою нерішучість, і вона мимоволі вп’ялася нігтями в дерево стільця. А найдужче тепер хотілося їй якомога скоріше — відразу, щойно цей незнайомець, який зухвало надумав її втішати, зволить постати перед нею, — кинути йому в обличчя все, що її пригнічувало. Про оту бридку оборудку із заповітом — якщо казати відверто, геть непрощенну. Про листи від Гаґауера, які огидно, мов погане дзеркало, спотворювали її образ, хоча цілком заперечувати подібність вона й не стала б. А ще, можливо, про те, що вона хотіла знищити того чоловіка, тільки, однак, не вбивати по-справжньому; і що вона, хоч і вийшла колись за нього заміж, але теж не по-справжньому, а засліплена зневагою до самої себе. В її житті були самі лишень незвичайні половинчастості; але тоді, зрештою, треба було б звести все докупи і сказати й про ті передчуття, що стосувалися їхніх з Ульріхом взаємин, а піти на таку зраду вона ж бо не могла, ніколи й нізащо! Вона була роздратована, мов дитина, яку завжди змушують розв’язувати надто складні арифметичні приклади. Чому світло, яке іноді зблискувало перед нею, щоразу так швидко гасло, мов ліхтар, що погойдується в глибокій темряві, і вона то ковтає, то випускає на волю його блимання?! У неї вже не лишилося й краплини рішучости, а на додачу до всього вона ще й пригадала, як Ульріх одного разу сказав: той, мовляв, хто шукає це світло, має подолати безодню, де нема ні дна, ні мосту. Виходить, у глибині душі він і сам не вірив у можливість того, що вони вдвох шукали? Так міркувала Аґата, і хоч засумніватися по-справжньому вона й не важилась, а проте була прикро вражена. Ніхто їй, отже, не допоможе — ніхто, крім самої безодні! І ця безодня — Бог. Ох, та що вона знає! З відразою, зневажливо оглядала вона місточки, які нібито вели в той бік, бачила смирення кімнати, набожно розвішані на стінах картинки, — все, що симулювало довірчі взаємини з ним. Вона була однаково близька й до того, щоб принизити себе, й до того, щоб із жахом відвернутися. А найдужче їй хотілося, мабуть, ще раз утекти; та, згадавши про свої постійні втечі, вона ще раз подумала про Ульріха й видалася собі «страшною боягузкою». Адже мовчання вдома було вже, мов затишшя перед бурею, і передчуття її наближення й погнало її, Аґату, сюди. Так бачила вона тепер ситуацію, і вуст її вже торкалася легенька усмішка; й нічого дивного не було в тому, що цієї хвилини на думку їй спали ще декотрі з Ульріхових висловлювань, бо одного разу він сказав: «Людина ніколи не має себе за цілковитого боягуза; але вона, чого-небудь злякавшись, утікає саме на таку відстань, на якій знову відчуває себе героєм!» Тож Аґата тут і сиділа!

44. Серйозна розмова

Цієї миті до вітальні ступив Лінднер із наміром сказати стільки ж, скільки і його гостя; та, коли вони опинились одне перед одним, усе вийшло по-іншому. Аґата відразу перейшла в наступ словами, які, на її подив, виявилися куди буденнішими, ніж це відповідало б їхній передісторії.

— Ви, певно, пригадуєте, я просила вас дещо мені пояснити, — почала вона. — Ось я й прийшла. Я добре пам’ятаю, що ви сказали проти мого розлучення. Мабуть, я зрозуміла це відтоді навіть іще краще!

Вони сиділи за великим круглим столом, відділені одне від одного всією довжиною його діаметру. Уже першої миті, щойно Лінднер переступив поріг, Аґата після тих останніх хвилин своєї самотности відчула себе так, немовби спершу пішла під воду, але потім торкнулася ногами дна; стоячи на цьому твердому ґрунті, вона кинула слово «розлучення» як принаду, хоч їй і справді хотілося почути думку Лінднера.

І він таки відповів — майже ту ж мить:

— Я добре розумію, чому ви вимагаєте від мене цього пояснення. Вам ціле життя нашіптували, нібито віра в надлюдське й покірність заповідям, що випливають з цієї віри, — то атрибут середньовіччя! Ви довідалися, що наука таким казочкам поклала край! Та чи впевнені ви в тому, що так воно й є насправді?!

Аґата, на власний подив, завважила, що мало не на кожному третьому слові губи його під ріденькими вусиками аґресивно випиналися. Вона нічого не відповіла.

— Чи ви про це замислювалися? — суворо провадив Лінднер. — Чи знаєте ви, яка сила-силенна запитань насправді з цим пов’язана? Я бачу: ви не маєте про них уявлення! Але ви вмієте відмахнутися від цього чудовим жестом, навіть не здогадуючись, либонь, що дієте просто з примусу чужої волі!

Лінднер наразився на небезпеку. Лишалося нез’ясованим, яких нашіптувачів він мав на увазі. Він відчував, що вже не може зупинитись. Мова його нагадувала довгий тунель, який він прорив у горі, щоб на другому її боці накинутися на поняття «побрехеньки вільнодумних чоловіків», що хизувалося там у хвалькуватому світлі. Лінднер не мав на увазі ні Ульріха, ні Гаґауера, а мав на увазі обох; він мав на увазі всіх.

— І навіть якби ви замислились, — вигукнув він, сміливо підвищуючи голос, — і були переконані цими фальшивими вченнями в тому, що тіло — не що інше, як система мертвих корпускул, душа — гра залоз, а суспільство — торба механіко-економічних законів… І навіть якби воно так і було — а це зовсім не так, — то я не визнав би, що такі думки відбивають істину життя! Адже в того, що називає себе наукою, немає ані найменших повноважень пояснювати своїми зовнішніми методами те, що живе в людині як внутрішня, духовна переконаність. Життєва істина — це знання, що не мають початку, і факти істинного життя довести неможливо. Хто живе і страждає, той носить їх у собі як загадкову владу високих запитів і як живе витлумачення самого себе!

Лінднер підвівся. Очі в нього зблискували, мов два проповідники на подіумі, утвореному його цибатими ногами. Він позирав згори вниз на Аґату з почуттям власної вищости. «Чому він одразу так багато говорить? — міркувала вона. — І що він має проти Ульріха? Адже він із братом ледве знайомий, а виступає вочевидь проти нього!» Цієї миті жіночий досвід викликати почуття швидше, ніж це зробили б роздуми, вселив у неї впевненість, що Лінднер каже так лише через те, що в нього — просто смішно! — прокинулися ревнощі. Вона з чарівною усмішкою поглянула знизу вгору на нього. Він стояв перед нею високий, тонкий і при повній зброї, нагадуючи величезного войовничого цвіркуна якоїсь прадавньої ери. «Боже милий, — подумала вона, — зараз я знову скажу що-небудь таке, що його роздратує, і він знов напуститься на мене. Де я? В яку гру я граю?!» Її бентежило те, що вона, хоч Лінднер і викликав у неї сміх, ніяк не могла позбутися декотрих його слів, таких як «знання, що не мають початку» чи «живе ви тлумачення», — слів таких нині чужих, але у глибині душі їй знайомих, немовби вона сама завжди ними послуговувалась, не пригадуючи, однак, чи коли-небудь чула їх узагалі. На думку їй спало: «Це жахливо, але окремі свої слова він уже зронив мені в серце, мов дітей!»

Лінднер завважив, що справив на неї враження, і, задоволений цим, трохи вгамувався. Він бачив перед собою молоду жінку, в якій, здавалося, підозріло чергувалися схвильованість і награна байдужість, ба навіть зухвалість; а позаяк він мав себе за великого знавця жіночої душі, то його це не збентежило, адже вродливих жінок, як він знав, надзвичайно легко спокушає гордовитість і марнославство. Лінднер узагалі рідко дивився на вродливе обличчя без певного співчуття. Майже всі люди, обдаровані таким обличчям, були, на його переконання, мученики свого блискучого зовнішнього вигляду, який підбиває їх на чванство, а його неминучий наслідок — холодне серце й любов до всього показного. А проте буває й так, що за вродливим обличчям криється душа, і скільки невпевнености нерідко вже приховувалося за гордовитістю, скільки відчаю — за легкодумством! Часто це — люди навіть особливо шляхетні, які просто не мають змоги спертися на правильні й непохитні переконання. І тепер Лінднером помалу знов цілком опанувала думка, що людина удачлива має перейнятися помислами людини знедоленої; і коли він так і зробив, то виявив, що у формі Агатиного обличчя й тіла криється той чарівливий спокій, який притаманний лише великому й шляхетному, а її коліно у складках одягу навіть видалося йому коліном Ніоби. Лінднера вразило те, що в нього виникло саме таке порівняння, адже воно аж ніяк не відповідало його досвіду, але щодо цього шляхетність його морального болю, очевидно, мимоволі пов’язалася з підозріливим уявленням, властивим багатьом дітям, бо він відчував, що його потяг не менший, ніж його страх. Звернув він увагу тепер і на її груди, які швидко дихали, здіймаючись невеликими хвилями. Йому стало моторошно, і, якби на допомогу йому знов не прийшов його життєвий досвід, він навіть розгубився б. Але найпідступнішої миті досвід підказав йому, що в цих грудях таїться щось невисловлене, і, судячи з усього того, що він знав, таїна ця стосувалася розлучення з його колегою Гагауером; і це врятувало Лінднера від ганебного безумства, ту ж мить надавши йому можливість побажати оголення тієї таїни замість оголення цих грудей. Він побажав цього, скільки було сили, і поєднання гріха з лицарським убиванням дракона гріха явилося йому в гарячих барвах, подібних до тих, що світилися на вітражі в його кабінеті.