Людина без властивостей. Том III

Коли Аґата прокинулася, та година вже давно минула, а Ульріха не було. Кімнату поглинали глибокі сутінки, і все в ній здалося Аґаті таким чужим, що їй аж страшно стало на думку, що ось воно — нове життя, на яке вона так очікувала. Наскільки вона могла розгледіти, стіни були заставлені полицями з книжками, як колись у батьківському домі, а столи закидані паперами. Аґата з цікавістю прочинила двері й ступила до сусідньої кімнати. Тут її погляд упав на шафи з одягом, ящики для взуття, боксерську грушу, гантелі, шведську стінку. Вона рушила далі й знову наштовхнулася на книжки. Потім дійшла до одеколонів, есенцій, щіток і гребінців у ванній кімнаті, до братового ліжка, до мисливських прикрас у передпокої. Шлях її позначали спалахи й згасання світла, але Ульріх з волі випадку нічого цього не бачив, хоч і був уже вдома; він вирішив поки що сестру не будити, щоб вона якомога довше відпочила, й тепер зіткнувся з нею на сходах, коли підіймався з кухні; кухня була в підвалі, й користувався він нею рідко. Він шукав там для Аґати якогось поживку, бо цього дня в будинку через його непередбачливість не виявилося навіть найнеобхіднішої прислуги. Коли вони опинилися віч-на-віч, Аґата відчула, як доходять ладу доти хаотичні її враження, і їй стало так незручно, аж охопив розпач, і перше, що їй спало на думку, — це втекти. Була в цьому домі якась апатія, якесь нагромадження байдужости, і це її лякало.

Ульріх, завваживши це, вибачився й заходився жартома давати пояснення. Він розповів, як улаштовував це своє житло, докладно спинився на його історії, починаючи від оленячих рогів, що їх придбав, не бувши мисливцем, і завершуючи боксерською грушею, яку змусив перед Аґатою потанцювати. Аґата ще раз оглядала все так серйозно, що це аж викликало тривогу, й щоразу, коли вони переходили з кімнати в кімнату, навіть сторожко повертала назад голову. Від цього іспиту Ульріхові хотілося дістати задоволення, але в міру того як він далі показував своє житло, воно ставало йому чимраз неприємнішим. На поверхню спливало те, що звичка досі приховувала, — що мешкав він лише у справді необхідних кімнатах, а решта були немовби сяким-таким декором для них. Коли вони обійшли будинок і посідали, Аґата спитала:

— То навіщо ж ти це зробив, коли воно тобі не до вподоби?

Брат пригощав її чаєм і всім, що знайшлося на кухні, намагаючись бодай із запізненням показати свою гостинність, щоб ця друга зустріч хоча б турботою про побут не поступалася першій. Бігаючи туди-сюди, він запевняв сестру:

— У мене тут усе якесь тимчасове, якесь не таке й зі мною не має геть нічого спільного.

— Чого ж, усе дуже мило, — втішила його Аґата.

Тоді Ульріх завважив, що якби зробив був інакше, то вийшло б, мабуть, іще гірше.

— Терпіти не можу помешкань, обставлених за душевними мірками, — сказав він. — У такому разі мені здавалося б, що я замовив в інтер’єрника й самого себе!

На це Аґата відповіла:

— Я теж боюся таких помешкань.

— І все ж так воно лишатися не може, — рішуче заявив Ульріх.

Він сидів поруч із нею за столом, і вже те, що тепер їм доведеться завжди їсти разом, тягло за собою цілу купу запитань. По суті, він був просто вражений, усвідомивши, що віднині багато чого справді має змінитися; в його очах це було небачене досягнення, якого від нього очікують, і попервах завзяття йому, як це буває з кожним новеньким, не бракувало.

— Самотня людина, — відповів він на поблажливу готовність сестри лишити все так, як є, — може мати слабкість; серед решти її властивостей цієї й не видно, вона в них розчиняється. Та коли яку-небудь слабкість ділять двоє, то порівняно з властивостями, які в них не спільні, ця слабкість набуває подвійної ваги й наближається до бажаного переконання.

Аґата так не гадала.

— Інакше кажучи, як братові й сестрі нам не можна робити багато чого такого, що ми дозволяли собі порізно. Але ж саме тому ми й з’їхалися.

Аґаті це сподобалося. Однак неґативне потрактування — нібито з’їжджаються люди лише задля того, щоб чогось не робити, — її не вдовольнило, і по хвилі вона, повертаючись до меблів, замовлених у дорогих поставників, сказала:

— Усе ж таки я цього до кінця не розумію. Навіщо ж, власне, ти так усе влаштовував, якщо це, на твою думку, була помилка?

Ульріх бачив веселі очі сестри і вдивлявся в її обличчя; над трохи пом’ятою подорожньою сукнею, якої вона ще не перевдягла, це обличчя раптом видалося йому сріблисто-гладеньким і таким навдивовижу реальним, що було від нього однаково й близько, й далеко або що близькість і далекість у цій реальності сходили нанівець, як ото, бува, над сусідським дахом з небесної далини зненацька з’являється місяць.

— Навіщо я так зробив? — перепитав він, усміхаючись. — Уже й не пригадую. Мабуть, через те, що так само легко можна було зробити й по-іншому. Я не відчував відповідальности. Я мав би менше шансів пояснити тобі, що безвідповідальність, з якою ми тепер живемо, вже б могла бути щаблем до нової відповідальности.

— Яким чином?

— Ох, та будь-яким. Ти ж бо знаєш: життя окремої людини — це, мабуть, дише невеличке відхилення в той чи той бік від найімовірнішого середнього значення певного ряду. Ну, і таке інше.

З усього цього Аґата чула лише те, що розуміла.

— Так і виходить оте «досить мило» та «дуже мило», — промовила вона. — Скоро вже й не відчуватимемо, як гидко живемо. Та часом аж моторошно стає, немовби раптом прокидаєшся від летаргійного сну й бачиш, що лежиш у морзі!

— А як був обставлений твій дім? — спитав Ульріх.

— По-міщанському. По-гаґауерському. «Дуже мило». Так само фальшиво, як і твій.

Тим часом Ульріх узяв олівця й накидав ним на скатерці план будинку й новий розподіл кімнат. Він зробив це так легко і швидко, що Аґата, по-хазяйському спробувавши захистити рукою скатерку, спізнилася, й урешті її рука марно лягла на його руку. До ускладнень знов дійшло аж тоді, коли довелося визначати принципи умеблювання.

— Ось маємо будинок, — стояв на своєму Ульріх, — і треба обставити його по-новому, для нас обох. Але загалом це питання на сьогодні вже застаріло й утратило сенс. «Створити дім» — це однаково що оздобити вітрину, за якою більш нічого немає; нині суспільні й особисті стосунки для власного дому вже не досить міцні, ніхто вже не дістає справжнього задоволення, демонструючи про людське око постійність і сталість. Колись це робили, й кількістю кімнат, прислуги та гостей можна було показати, хто ти такий. А тепер майже всі відчувають, що безформне життя — це єдина форма, яка відповідає різноманітним бажанням і можливостям, що наповнюють життя, і молодь або віддає перевагу голій простоті, що нагадує театр без стільців чи крісел, або мріє про величезні валізи й змагання з бобслею, про тенісні чемпіонати й фешенебельні готелі край автостради з видом на затоку і з тихоплинною музичкою в номерах, яку можна робити й гучнішою, й тихішою.

Так він казав, казав досить спокійно, ніби провадив світську бесіду й перед ним сиділа чужа жінка; говорячи, він, по суті, намагався вибратись на поверхню, тому що в цій їхній зустрічі його бентежило поєднання завершености й початку.

Але сестра, вислухавши Ульріха, спитала:

— То ти, отже, пропонуєш, щоб ми поселилися в готелі?

— Та ні, в жодному разі! — поквапився запевнити її Ульріх. — Хіба що іноді, як кудись поїдемо.

— А на решту часу поставимо собі на якому-небудь острові курінь або десь у горах зруб?

— Ми влаштуємося, звичайно, тут, — відповів Ульріх поважно, як це такій розмові й годилося.

Їхня бесіда на хвилю урвалась; Ульріх підвівся й заходив туди-сюди кімнатою. Аґата вдала, ніби поправляє щось в облямівці сукні, й нахилила голову нижче від того рівня, на якому доти зустрічалися їхні погляди. Зненацька Ульріх спинився й силувано, але щиро промовив:

— Аґато, люба моя, є коло питань, яке дуже широке, але не має центра. І всі ці питання зводяться до одного: «Як мені жити?»

Аґата встала й собі, але на нього все ще не дивилася. Тільки стенула плечима й сказала:

— Треба спробувати! — До чола їй прилинула кров; та коли вона підвела голову, очі її пустотливо сяяли, й лише на щоках затримався рум’янець, немовби, пропливаючи, хмарка. — Якщо ми хочемо лишитися разом, — промовила вона, — то насамперед ти маєш допомогти мені розпакувати речі й розкласти їх, куди треба, а також допомогти мені переодягтися, бо покоївки я тут ніде не бачила!

Нечисте сумління знов електричним струмом ударило її братові в руки й ноги, ґальванізувавши їх, щоб вони зарухалися й під орудою Аґати і з її допомогою надолужили його неуважність. Він заходився спорожнювати шафи так, як ото мисливець патрає дичину, й пішов зі своєї спальні, поклявшись, що тепер вона належить Аґаті, а сам він, мовляв, уже десь знайде собі канапу. Ульріх жваво переносив хатні речі, які доти тихенько, мов квіти в декоративному саду, жили на своїх місцях, очікуючи єдиної переміни у своїй долі, коли їх вибере собі чиясь рука. На стільцях повиростали гори костюмів, а на скляних поличках у ванній кімнаті — після того, як там усі причандали для догляду за тілом були ретельно відсунуті в один бік, — утворилися чоловічі й жіночі відділення; і коли весь лад було більшою чи меншою мірою обернено на безлад, забутими на колишньому місці врешті лишилися тільки Ульріхові лискучі шкіряні пантофлі, що нагадували тепер ображену болонку яку викинули з її кошика, — жалюгідне видовище зруйнованого комфорту з його не менш приємною, аніж нікчемною природою. Але розчулюватися з цього приводу часу не було, бо вже надійшла черга Аґатиних валіз, і хоч їх було, здавалося, й не багато, в них виявилося невичерпне багатство дбайливо складених речей, які, виходячи на волю, розстилалися й просто-таки розквітали в повітрі сотнями троянд, що їх штукар видобуває зі свого капелюха. І все це треба було розвішати й розкласти, пострушувати й поскладати стосиками, а позаяк Ульріх допомагав, то не обходилося без інцидентів і сміху.

Але за всією цією метушнею Ульріх не міг думати, по суті, ні про інше, крім незмінно про одне: що все своє життя і навіть ще кілька годин тому він був сам. І ось тут — Аґата. Ця коротка фраза: «Аґата вже тут» повторювалася хвилями, нагадувала подив хлопчика, якому подарували іграшку, мала в собі щось таке, що сковувало розум, а з другого боку — й майже незбагненну повноту реальности, і зрештою раз у раз повертала до коротенької фрази: «Аґата вже тут». «Виходить, вона висока й струнка?» — міркував Ульріх, крадькома стежачи поглядом за сестрою. Але вона була зовсім не така: на зріст нижча від нього, а плечі мала широкі й на вигляд міцні. «Чи вона приваблива?» — питав він себе. Але й цього сказати не можна було: її гордий ніс, наприклад, був, якщо дивитися збоку, трохи кирпатий; тут ховалася куди глибша чарівливість, аніж просто привабливість. «Чи вона, зрештою, гарна?» — якось дивно спитав себе Ульріх. Бо це запитання далося йому нелегко, хоч Аґата, якщо відкинути всі формальності, була для нього жінка чужа. Адже внутрішнього табу на те, щоб дивитися на кревну родичку з чоловічою любов’ю, нема, це — просто звичай або це ґрунтується на кружних шляхах моралі й гігієни; та й те, що вони з Аґатою виховувалися не разом, завадило виникненню між ними стерильних братерсько-сестринських почуттів, які зазвичай панують у європейських сім’ях. Але досить було вже того, що вони — рідня, щоб їхнє сприйняття одне одного — навіть у такій безневинній дрібниці, як лише думка про красу другого, — на самому початку втратило ту виняткову гостроту, брак якої Ульріх відчув цієї миті з очевидного свого збентеження. Адже, щоб назвати кого-чи що-небудь гарним, потрібно, мабуть, насамперед його знайти, хай це буде який-небудь краєвид чи кохана жінка; і ось воно, знайшовшись, — перед утішеним шукачем, зазирає йому в очі, й здається, що тільки його одного воно й чекало; і хоч отакою, зачарованою тим, що тепер вона належить йому й хоче, щоб він її відкрив, сестра надзвичайно йому подобалася, він усе ж таки подумав: «Назвати рідну сестру по-справжньому гарною не можна, можна хіба лише тішитися тим, що вона до вподоби решті чоловіків». Але потім там, де доти стояла тиша, він кілька хвилин чув Аґатин голос. І який же був у неї голос? Хвилі духмянощів линули вслід за маянням її суконь. І які ж були ті духмянощі? У маянні суконь проглядало то коліно, то ніжний пальчик, то непокірний кучерик. Про це можна було сказати лише одне: воно вже тут. Воно було тут, де досі не було нічого. Різниця у зворушливості поміж найбільш натхненною хвилиною, коли Ульріх думав про покинуту сестру, й найбільш порожньою з хвилин теперішніх — ця різниця чарувала так само глибоко й очевидно, як тоді, коли сонце сповнює затінену місцину теплом і духмянощами розквітлих трав!

Аґата помічала, що брат спостерігає за нею, але взнаки не давала. Коли западала мовчанка і їхні запитання й відповіді не те що уривались, а, здавалося, радше зависали, наче автомобіль з вимкненим двигуном, над глибокою й небезпечною провалиною, — в такі хвилини вона, відчуваючи, що Ульріхів погляд стежить за її рухами, також тішилася цією надрельністю і спокійним запалом, пов’язаним із цим возз’єднанням. А коли вони завершили розпаковувати й розкладати речі й Аґата сама лишилась у ванній кімнаті, сталася пригода, яка мало не вовком удерлася до цієї чарівної мирної картини. Аґата роздяглася до білизни в кімнаті, де тепер, покурюючи сиґарету, сторожем сидів біля її майна Ульріх. Хлюпаючись у воді, Аґата розмірковувала про те, що робити. Прислуги не було, дзвонити, отже, не мало сенсу так само, як і гукати, й не лишалося, схоже, нічого іншого, ніж загорнутися в Ульріхів купальний халат, що висів на стіні, постукати у двері й вислати брата з кімнати. Проте Аґата зраділо засумнівалася в тому, чи за таких серйозних довірчих взаємин, які поміж них хоч іще й не усталились, але щойно все ж таки виникли, — чи годиться їй, отже, поводитись, як юній дамі, і просити Ульріха вийти; тому вона поклала не допускати ніякої двозначної жіночности й постати перед ним природно, запанібрата, — такою, якою він мав сприймати її і не зовсім одягненою.

Та коли вона рішуче вийшла з ванної, серце в кожного з них несподівано забилося частіше. Обоє намагалися не показувати свого збентеження. Якусь хвилю обоє не могли позбутись отієї природної непослідовности, яка на пляжі дозволяє майже цілковиту голизну, а в кімнаті облямівку сорочки чи штанців обертає на контрабандистську стежку романтики. Коли Аґата постала у відчинених дверях на тлі освітленого передпокою, наче огорнена легеньким батистовим серпанком срібляста статуя, Ульріх безпорадно всміхнувся; намагаючись говорити аж надто невимушено, вона зажадала подати їй панчохи й сукню, які виявились, однак, аж у наступній кімнаті. Ульріх повів сестру до тієї кімнати, й Аґата, викликаючи в нього приховуваний захват, попростувала туди трохи аж по-хлопчачому, сама втішаючись цим зі своєрідною впертістю, до якої схильні вдаватися жінки, коли не почуваються під захистом своїх спідниць. Згодом, коли Аґата, наполовину вдягнувши сукню, а наполовину зашпортавшись у ній, покликала Ульріха на допомогу, сталася нова пригода. Поки він порався коло застібок у неї на спині, вона — без сестринських ревнощів, ба більше, навіть якось аж задоволено — збагнула, що він чудово розуміється в жіночому одязі, й сама жваво поверталася туди й сюди, як того й вимагав характер цього процесу.

А Ульріха, що нахилився до трепетно-ніжної й усе ж таки пругкої шкіри її плечей і зосереджено, з почервонілим чолом клопотався незвичним ділом, охопило на диво приємне відчуття, яке навряд чи можна було визначити словами, бо тоді довелося б сказати, що тіло його було однаковою мірою збентежене й тим, що поруч із ним жінка, й тим, що поруч ніякої жінки нема. А втім, так само легко можна було сказати, що Ульріх, хоч і не мав сумніву в тому, що твердо стоїть на ногах, водночас відчував, немовби витягується із самого себе, так ніби щойно дістав у цілковиту власність іще одне тіло, багато доладніше.

Тому коли він випростався, то першими його словами до сестри були:

— Тепер я знаю, хто ти. Ти — моє себелюбство!

Це пролунало, може, й досить дивно, але він висловив справді те, що його хвилювало.

— У певному розумінні мені завжди бракувало справжнього себелюбства, такого глибокого в багатьох людей, — пояснив він. — А тепер воно — чи то через якусь помилку, чи то так судила доля — замість мене самого вочевидь втілилось у тобі! — просто додав він.

Того вечора це була його перша спроба відзначити сестрин приїзд яким-небудь висновком.

25. Сіамські близнюки

Згодом того самого вечора він повернувся до цієї теми ще раз.

— Мені, щоб ти знала, — почав він розповідати сестрі, — не властивий певний вид себелюбства — таке собі ніжне ставлення до самого себе, природне, здається, для більшости людей. Не знаю, як пояснити це якомога краще. Я міг би, приміром, сказати, що завжди мав коханок, з якими ніколи не знаходив спільної мови. Вони були ніби ілюстрації до несподіваних моїх ідей, карикатури на мій настрій, тобто, по суті, лише приклади моєї нездатности мати природні взаємини з людьми. Уже це свідчить про те, як людина ставиться до самої себе. Власне, я завжди знаходив собі коханок, які мені не подобались…

— О, щодо цього ти маєш цілковиту рацію! — перебила його Аґата. — Якби я була чоловіком, то не відчувала б жодних докорів сумління через те, що поводилася б із жінками казна-як. Я б теж бажала їх лише через своє недбальство і з подиву.

— Правда? Дуже мило з твого боку!

— Жінки — кумедні паразити. Життя чоловіка вони ділять разом із собакою. — Аґата заявила про це без будь-якого морального обурення. Очі в неї були заплющені, вона відчувала приємну втому, рано лягла, й Ульріх, прийшовши сказати їй на добраніч, побачив, як сестра лежить на його місці в ліжку.

Але це було те саме ліжко, де півтора дні тому лежала Бонадея. Мабуть, тому Ульріх знов і завів мову про своїх коханок.

— Але цим я хотів лише нагадати про свою нездатність до бодай трохи обґрунтованих взаємин із самим собою, — ще раз промовив він, усміхнувшись. — Якщо мене й може щось зацікавити, то це — ланка певного взаємозв’язку, суголосна якій-небудь ідеї. Сам факт я, власне, волів би бачити вже в минулому, в пам’яті; марнувати на нього емоції зараз — це, як на мене, річ малоприємна і до смішного недоречна. Отак стоїть справа, якщо спробувати змалювати тобі себе без поблажливости. А найперша й найпростіша ідея, принаймні замолоду, полягає в тому, що ти — мерзотник, якого світ іще не бачив, але очікував. Та коли тобі вже за тридцять, це минає! — Він на хвилю замислився, потому сказав: — Ні! Про себе розповідати дуже важко! Адже я, власне, мав би сказати, що жодної постійної ідеї ніколи не тримався. Така мені не траплялася. Ідею треба було б любити, як жінку. Раювати, коли повертаєшся до неї. І вона завжди в тобі! І ти шукаєш її в усьому, крім себе! Таких ідей я ніколи не знаходив. З так званими великими ідеями в мене завжди були стосунки, як у чоловіка з чоловіком. Можливо, і справедливо званими так. Я не вважав, що народжений підкорятися, вони спонукали мене скидати їх і ставити на їхнє місце нові. Так, мабуть, саме ці ревнощі привели мене в науку, закони якої люди шукають спільно й також не вважають непорушними! — Він знову примовк і засміявся — чи то із самого себе, чи то зі своєї розповіді. — Та хай там що, — споважнів він, — але я, не пов’язуючи з собою жодної ідеї чи пов’язуючи з собою будь-яку, помалу забув, як треба по-справжньому сприймати життя. Багато глибше воно хвилює мене, по суті, тоді, коли я читаю про нього в романі, де його підпирає яка-небудь концепція. Та коли я збираюся жити ним в усій його ґрунтовності й повноті, воно щоразу починає здаватися мені вже застарілим і по-старомодному детальним, а щодо ідей — відсталим. І я не думаю, що тут справа в мені. Адже більшість людей нині не відрізняються одне від одного. Щоправда, багато хто дурить сам собі голову тим, нібито життя дарує йому страшенно велику радість, — це так, як ото учнів молодших класів учать перестрибувати через квітничок, приховуючи за цим певний намір, і діти це відчувають. Насправді вони здатні так само спокійнісінько заподіяти одне одному смерть, як і щиро поладнати між собою. Адже наш час, безперечно, не сприймає серйозно подій і пригод, якими він переповнений. Коли вони стаються, то викликають схвильованість. Але тоді вони одразу спричиняють і нові події, таку собі кровну помсту подій, необхідність проказати всі літери абетки від «б» до кінця, тому що вже сказано «а». Але в таких подіях нашого життя менше життя, ніж у книжці, тому що їх не пов’язує ніякий сенс.

Так казав Ульріх. Навмання. То з таким настроєм, то з таким. Аґата не відповідала; очей вона все ще не розплющувала, проте всміхалася.

Нарешті Ульріх промовив:

— Уже й не пригадую, про що я тобі розповідав. Схоже, повернутися на початок мені вже не пощастить.

Вони хвилю помовчали. Ульріх міг пильніше придивитися до обличчя сестри, незахищене поглядом її очей. Воно лежало перед ним латкою голого тіла, як лежать жінки, коли збираються гуртом у жіночій купальні. Природний жіночий цинізм, залишений без охорони, цинізм цього видовища, не розрахованого на чоловіка, все ще справляв на Ульріха незвичний вплив, хоч і давно вже не такий глибокий, як у перші дні їхньої першої зустрічі, коли Аґата відразу наполягла на своєму сестринському праві розмовляти з ним по змозі без жодних сентиментальних манівців, позаяк він для неї, мовляв, — не такий самий чоловік, як решта. Ульріх пригадав, як у дитинстві жахавсь і воднораз чудувався, коли бачив на вулиці вагітну жінку чи матір, котра годувала дитину груддю; тоді таємниці, старанно приховувані від хлопчика, зненацька невимушено й випукло проступали на сонці. І, мабуть, рештки таких вражень він носив у собі ще довго-довго, бо раптом у нього зринуло таке відчуття, немовби тепер він цілком їх позбувся. Те, що Аґата була жінка й у своєму житті вже, певно, дещо побачила, йому уявлялося чимось приємним і вигідним; у розмові з нею не потрібно було стежити за собою так, як у розмові з молодою дівчиною; ба більше, йому видавалося зворушливо-природним те, що з дорослою жінкою, коли брати моральний бік, усе простіше. Крім того, він відчував потребу взяти її під захист і за що-небудь віддячити їй яким-небудь добром. Він поклав собі зробити для неї все, що тільки в його змозі. Він навіть вирішив підшукати їй нового чоловіка. І ця потреба чинити добро майже непомітно для нього повернула йому втрачену нитку розмови.

— Наше себелюбство, мабуть, зазнає змін у період статевого визрівання, — несподівано сказав він. — Адже тоді такий собі луг ніжности, де ми доти гралися, йде під косу, і з нього виходить корм для одного досить певного інстинкту.

— Щоб корова давала молоко! — грубо і з гідністю, але не розплющуючи очей, докинула після невеличкої паузи Аґата.

— Авжеж, усе це між собою, мабуть, пов’язане, — промовив Ульріх і повів далі: — Отож у нашому житті настає такий момент, коли воно втрачає майже всю свою ніжність, і вона зосереджується на тому одному-єдиному пункті, який потім так і лишається нею перевантажений. Чи не здається й тобі, що це — те саме, коли б повсюди на землі стояла жахлива засуха, а десь в одному-єдиному місці безперестанку лив дощ?!

— Мені здається, в дитинстві я так любила своїх ляльок, як ніколи в житті не любила жодного чоловіка, — відповіла Аґа-та. — Коли ти поїхав, я знайшла на горищі коробку з колишніми своїми ляльками.

— І що ти з ними зробила? — поцікавився Ульріх. — Роздарувала?

— Кому б я їх дарувала? Я влаштувала їм у грубі кремацію, — відказала вона. Ульріх пожвавішав:

— Коли я згадую про свою ранню-ранню пору, то мені хочеться сказати, що тоді між внутрішнім і зовнішнім світами майже не було поділу. Коли я намагався навкарачки до чого-небудь доп’ястися, воно летіло до мене на крилах; а коли ставалося що-небудь важливе для нас, то хвилювалися не лише ми — закипали навіть самі речі. Не хочу стверджувати, що в таких випадках ми були щасливіші, ніж згодом. Адже тоді ми ще не належали самі собі; нас, по суті, ще не було взагалі; особистий стан кожного з нас іще не був чітко відмежований від стану світу. Це звучить дивно, але все ж таки це правда, якщо я скажу, що наші почуття, наші бажання, та й самі ми не були ще цілком у собі. Ще дужче здивує, коли я з таким самим правом скажу: ще не цілком від себе відійшли. Адже якщо сьогодні ти, вважаючи, що цілком належиш собі, як виняток раптом спитаєш себе, хто ти, власне, така, то зробиш саме таке відкриття. Ти завжди бачитимеш себе збоку, немовби яку-небудь річ. І виявиш, що за одних обставин ти злишся, а за інших — сумуєш, як ото, буває, пальто в тебе один раз мокре, а іншим разом — аж парке. Спостерігай скільки завгодно, а зазирнути тобі пощастить лише в те, що позаду тебе, не далі, і в жодному разі не в те, що в самому тобі. Роби що завгодно, а ти однаково лишатимешся поза собою, і винятки з цього становлять лише ті нечисленні моменти, коли про тебе можуть сказати: «Він вийшов із себе». Щоправда, ми, повироставши, вже маємо змогу винагородити себе тим, що при будь-якій нагоді, коли це нам приємно, дозволяємо собі подумати: «Я є». Ти бачиш автомобіль, і тобі якимсь чином невиразно спливає на думку: «Я бачу автомобіль». Ти кохаєш чи сумуєш і бачиш, що кохаєш чи сумуєш ти. Але в повному розумінні немає ні того автомобіля, ні твого суму, ні твого кохання, ані цілком тебе самого. Вже немає нічого цілком такого, яким воно було колись у дитинстві. Усе, чого ти торкаєшся — аж до самісінького твого нутра, певною мірою застигає, щойно тобі вдається стати «особистістю», і зостається лише огорнена винятково й суто зовнішнім буттям, примарна, туманна ниточка самовпевнености й похмурого себелюбства. Що тут не так? Складається враження, немовби щось можна ще повернути! Адже ніхто не стверджуватиме, нібито маленький хлопчик відчуває що-небудь не так, як дорослий чоловік! Я не маю на це жодної остаточної відповіді, хоч яка-небудь окрема думка з цього приводу в мене й знайшлася б. Але я вже давно дав відповідь на це тим, що розлюбив отакі «Я є» й отакий світ.

Ульріхові було приємно, що Аґата слухала його не перебиваючи, бо він не очікував відповіді від неї так само, як і від самого себе, й був певен, що потрібної йому відповіді наразі не дав би ніхто. Проте в нього ні на мить не зринало побоювання, що те, про що він казав, виявиться для неї надто складним абощо. У своїх розмислах він не вбачив філософування й навіть не вважав, що завів мову на якусь незвичайну тему; так термінологічні труднощі не стають на заваді якому-небудь юнакові — а саме його Ульріх і нагадував у цій ситуації — вважати все простим, коли він з кимось іншим, хто його під’юджує, обмінюється вічними запитаннями: «Хто ти такий? Я — ось хто». Впевненістю, що сестра здатна зрозуміти кожне його слово, Ульріха наснажувала її присутність, а не власні роздуми. Він не зводив погляду з її обличчя, і в цьому обличчі було щось таке, що робило його щасливим. Це обличчя із заплющеними очима зовсім не відштовхувало. Невідь-чому воно притягувало його до себе; йому навіть здавалося, що воно тягло його в якусь бездонну глибину. Занурюючись у споглядання цього обличчя, він ніде не знаходив того мулистого дна усунених перешкод, від якого відштовхується, пірнувши в кохання, людина, щоб повернутися на берег. Але Ульріх звик сприймати симпатію до жінки як силоміць перекинуту з ніг на голову антипатію до людини, що — хоч він цього й не схвалював — дає певну ґарантію в цій симпатії не загубитись, отож чиста прихильність, до якої він з цікавости схилявся чимдалі дужче, злякала його, майже як порушення рівноваги, і невдовзі він уник цього стану й, щоб повернути Аґату до реальности, на радощах вдався до трохи хлопчачої витівки: якомога обережніше спробував розплющити їй пальцями очі. Аґата, засміявшись, розплющила їх і вигукнула:

— Я маю бути твоїм себелюбством, а ти на віддяку за це так грубо зі мною поводишся?!

Ця відповідь була така сама хлопчача, як і його витівка, і їхні погляди відверто зіткнулися, як ото двоє хлопчаків, що хочуть завести бійку, але обох розбирають веселощі, й вони ніяк не можуть розпочати. Та раптом Аґата похопилася й поважно спитала:

— Чи знаєш ти міф, що його Платон переказує за якимись давніми-давніми джерелами, — міф про те, нібито боги поділили людину, яка на самому початку становила єдине ціле, надвоє — на чоловіка й жінку?

Вона звелася на лікті й несподівано зашарілася, збагнувши, що питати в Ульріха, чи знає він цю загальновідому, либонь, історію, — досить нерозумно. Тож відразу рішуче додала:

— І тепер ці бідолашні половинки вичворяють усілякі дурниці, щоб поєднатися знов. Про це пишуть усі підручники для старших класів; на жаль, там не сказано лишень, чому це їм не вдається!

— Це можу сказати тобі я, — відповів Ульріх, щасливий тим, як точно вона його зрозуміла. — Ніхто ж бо не знає, котрої саме з цих мільйонів половинок, що крутяться довкола, йому бракує. Людина хапає ту, котра, як вона гадає, їй потрібна, й робить відчайдушні, але марні спроби злитися з нею водно, поки остаточно з’ясовується, що з цього нічого не виходить. Якщо з цього виходить дитина, то ті половинки кілька років, поки молоді, гадають, буцімто поєдналися принаймні в дитині. Але то — лише третя половинка, й невдовзі вона виявляє прагнення якомога далі забігти від перших двох і пошукати собі четверту. Отак людство фізіологічно й «половиниться» далі, а справжнє поєднання лишається далеким-далеким, як місяць за вікном спальні.

— Слід гадати, що брати й сестри бодай половину цього шляху все ж таки вже пройшли! — вкинула Аґата чомусь охриплим голосом.

— Можливо, близнюки.

— А хіба ми — не близнюки?

— Безперечно! — раптом ухилився від прямої відповіді Ульріх. — Близнюки трапляються рідко. А близнюки різної статі — взагалі велика рідкість. А якщо вони, до того ж, іще й різного віку й дуже довго майже не знали одне одного, то це — вже диковинка, справді гідна нас! — заявив він, повертаючись просто до веселого марнослів’я.

— Але ж ми зустрілись як близнюки! — стояла на своєму Аґата, не піддаючись його тону.

— Тому що несподівано виявились однаково вбраними?

— Можливо. І взагалі! Ти, звісно, можеш сказати, що то була випадковість. Але що таке випадковість? Гадаю, саме вона — доля, фатум, називай це як хочеш. Тобі ніколи не здавалося випадковим те, що ти народився саме собою? Двічі випадково те, що ми — брат і сестра.

Так витлумачила це Аґата, й Ульріх скорився цій мудрості.

— Отже, оголошуємо себе близнюками! — погодився він.

— Тепер ми — симетричні творіння примх природи: обоє такого самого віку, такого самого зросту, в обох однакові чуб і коси, й людськими шляхами простуватимемо ми в однаковому смугастому одязі й з однаковими шаликами на шиї. Але хочу звернути твою увагу на те, що люди поглядатимуть нам услід трохи розчулено, а трохи насмішкувато, як це буває завжди, коли хтось нагадує їм про таємницю їхньої появи на світ.

— Але ж одягатися ми зможемо якраз і по-різному, — заперечила, розвеселившись, Аґата. — Коли одне буде в синьому, друге буде в жовтому, або червоне поєднуватимемо із зеленим, а коси або чуб можна буде пофарбувати у фіолетовий колір чи в пурпуровий, і я намощу собі горба, а ти собі — черево. Але ми однаково близнюки!

Але на цьому жарт видихнувся, привід для нього вичерпався, і обоє на хвилю примовкли.

— А ти знаєш, — раптом озвався згодом Ульріх, — що ми розмовляємо про досить серйозні речі?!

Щойно він це сказав, сестра знову прикрила очі віялами повік і зі схованою за ними готовністю дала йому говорити далі самому. А може, то лише здавалося, що вона заплющила очі. В кімнаті стояли сутінки; ввімкнене світло не так увиразнювало речі довкола, як, падаючи на них ясними плямами, розмивало їхні обриси. Ульріх повів далі:

— Так само, як міф про поділ людини, можна згадати й Піґмаліона, Гермафродита чи Ізіду й Осіріса, адже це — щоразу те саме, тільки на інший лад. Ця потреба в двійникові другої статі стара, як світ. Вона прагне кохання істоти, котра була б цілком схожа на нас, та все ж не така, як ми, прагне чарівного створіння, котрим є ми, але котре й саме лишалося б чарівним створінням, а насамперед духом самостійности й незалежности перевершувало б усі наші вимисли. Цю мрію про флюїд життя, який, незалежно від обмежень фізичного світу, виявляється у двох однакових формах, самотня алхімія породжувала в ретортах людських голів уже безліч разів…

Ульріх затнувся; йому вочевидь спало на думку щось таке, що завадило говорити далі, і він завершив такими, майже непривітними словами:

— Адже сліди цього ще трапляються навіть серед звичайнісіньких, буденних обставин кохання — у привабливості, пов’язаній з кожною переміною, з кожним перевдяганням, так само як і в значенні відповідности й повторення себе в комусь іншому. Невеличкі чари зостаються чарами, незалежно від того, бачиш уперше голою яку-небудь жінку чи вперше в закритій сукні дівчину, котру доти звик бачити голою, і всі глибокі, відчайдушні любовні пристрасті пов’язані з тим, що людина придумує собі, нібито її найпотаємніше «я» підглядає за нею із-за завісок чужих очей.

Це звучало так, немовби він просив її не переоцінювати того, про що вони розмовляли. Аґата, однак, ще раз згадала про те, якою блискавкою її вразив подив, коли вони вперше побачили одне одного в однаковому домашньому одязі, немовби повбиралися на маскарад. І вона відповіла:

— Виходить, таке триває вже тисячі років. Та хіба це легше зрозуміти, якщо його пояснювати з погляду двох ілюзій?!

Ульріх мовчав.

А по хвилі Аґата радісно сказала:

— Але ж у снах так воно й буває! Там усе ж таки іноді бачиш себе чимось іншим. Або зустрічаєш себе у вигляді чоловіка. І тоді ставишся до нього так добре, як ніколи не ставишся до себе самої. Ти, мабуть, скажеш, що то — сни сексуальні, але мені здається, що це феномен багато давніший.

— І часто тобі сняться такі сни? — поцікавився Ульріх.

— Іноді. Рідко.

— А мені такі не сняться ніколи, — зізнався він. — Я таких снів не бачив уже цілу вічність.

— А проте якось ти розповідав мені, — промовила Аґата, — здається, то було на самому початку, ще там, у колишньому нашому будинку, — що тисячі років тому людина справді мала інші переживання і враження!

— А-а, ти маєш на увазі видіння, здатне «брати» й «давати»? — відказав Ульріх і всміхнувся, хоч Аґата цього й не бачила. — Дух, здатний бути «охопленим» і «охоплювати» сам? Авжеж, я, звісно, мав би говорити й про цю загадкову двостатевість душі. А втім, про що б і не мав я говорити? Щось від цього проглядає в усьому. Навіть будь-яка аналогія не позбавлена решток чарів бути однаковим і бути неоднаковим. Але хіба ти не помітила: в усіх тих різновидах поведінки, про які ми розмовляли, у снах, у міфі, в поезії, в дитинстві й навіть у коханні більшу частину почуттів покриває брак тямущости, тобто брак реальности.

— Виходить, насправді ти в це не віриш? — спитала Аґата. Ульріх нічого не відповів. Але по хвилі сказав:

— Якщо це перекласти на жахливу нинішню мову, то те, чого сьогодні, як кожне вважає, страшенно мало, можна назвати відсотком участи людини в її переживаннях і вчинках. У снах здається, нібито це становить усі сто відсотків, а наяву не набереться й половини! Адже сьогодні ти це відразу завважила з вигляду мого житла; але мої взаємини з людьми, з якими ти ще познайомишся, точнісінько такі самі. Одного разу — якщо не помиляюся, то було справді в розмові з однією жінкою і прийшлося, додам, дуже до речі, — я назвав це акустикою порожнечі. Коли голка падає на підлогу в порожній, без меблів, кімнаті, то у звуці від її падіння є щось надмірне, ба навіть безмірне. Але те саме стається й тоді, коли порожнеча панує поміж людьми. У такому разі не знаєш — ти кричиш чи стоїть мертва тиша. Бо все неправедне й фальшиве, як тільки ти, зрештою, не маєш чого йому протиставити, набуває притягальної сили надзвичайної спокуси. Тобі теж так здається? Але даруй, — урвав він себе, — ти, мабуть, стомилася, а я не даю тобі відпочити. Схоже на те, що в моєму побуті й у моєму оточенні тобі багато чого припаде не до смаку.

Аґата розплющила очі. Її погляд, так довго схований, виражав щось таке, що було вкрай важко збагнути й що співчутливо розливалося, як відчув Ульріх, усім його тілом. І він раптом повів далі:

— Коли я був молодший, то намагався саме в цьому вбачати певну силу. Немає чого протиставити життю? Гаразд, тоді нехай саме життя втікає від людини в її творіння! Оце десь так я й міркував. І є ж бо, мабуть, і щось могутнє в бездушності й безвідповідальності нинішнього світу. Принаймні тут є щось від невігластва нашого століття, адже й століття, зрештою, як і роки зростання, бувають незрілі. І, як і всі молоді люди, спершу я з головою занурився в роботу, у пригоди й утіхи; мені здавалося: що робити — однаково, аби лиш на повну силу. Пригадуєш, якось ми розмовляли про «мораль досягнення»? Вона — вроджений наш взірець, на який ми й орієнтуємось. Та що старшим стаєш, то виразніше усвідомлюєш: цей нібито надлишок, ця незалежність і гнучкість у всьому, ця суверенність рушійних частин і часткових рушіїв — зокрема й суверенність твоїх власних проти тебе самої, а також твоя суверенність проти світу, — одне слово, що все, що ми, «люди сучасні», вважали силою й характерною своєю природною рисою, — по суті, не що інше, як слабкість цілого перед його частинами. Пристрастю й волею тут нічого не вдієш. Тільки-но спробуєш зануритись у що-небудь з головою, цілком, аж глядь — тебе вже знов вихлюпнуло на край. Нині це переживаєш в усьому, що переживаєш!

Аґата, тепер із розплющеними очима, очікувала, що з його голосом ось-ось щось станеться; та коли нічого такого не сталося й братова мова урвалась, як стежка, що збігає з дороги й уже на неї не повертається, вона промовила:

— Виходить, твій досвід свідчить про те, що діяти справді з переконань не можна й не можна буде ніколи. Під переконаннями, — уточнила вона, — я маю на увазі не якусь там науку й не моральну муштру, якій нас піддали, а відчуття, що ти у злагоді із собою і з усім на світі, відчуття, ніби щось таке, що досі було порожнє, вже наповнене по самі вінця, я маю на увазі, щось таке, з чого виходиш і куди повертаєшся. Ох, та я й сама не знаю, що маю на увазі, — різко урвала вона себе. — Я сподівалася, що ти мені це поясниш!

— Ти маєш на увазі саме те, про що ми розмовляли, — м’яко відповів Ульріх. — Крім того, ти — єдина людина, з якою я можу про це так розмовляти. Але мені немає сенсу починати все спочатку, щоб додати ще кілька привабливих слів. Швидше за все я, певно, мав би сказати, що такої «безоглядности», такого стану незайманої «щирости» життя, — якщо це слово розуміти не в сентиментальному значенні, а в тому, якого ми йому щойно надали, — вимагати здоровим глуздом, мабуть, не можна. — Він нахилився до неї, торкнувся її плеча й довго дивився їй в очі. — Може, це взагалі чуже людській природі, — тихо промовив він. — Очевидно одне: нам цього нестерпно бракує! Бо з цим, либонь, пов’язане бажання братерсько-сестринського споріднення, бажання як приправи до звичайного кохання і як потягу в уявний бік кохання без усіляких домішок чужости й нелюбови, — І по хвилі додав: — Ти ж бо знаєш, як любить дехто в ліжку все, що пов’язане з братиками й сестричками: люди, здатні вбити рідних братів і сестер, самі прикидаються братиками й сестричками, котрі опинилися під однією ковдрою.

Ульріх глузував над собою, і тому обличчя його в напівтемряві посмикувалось. Але Аґата вірила цьому обличчю, а не сум’яттю слів. Вона вже бачила обличчя, які отак посмикувались, а наступної миті падали ницьма. Це обличчя не наближалось; здавалося, воно линуло з безмежно великою швидкістю десь на безмежно далекому шляху. Відповіла вона дуже коротко:

— Брат і сестра — цього замало!

— Ми ж бо добалакалися вже й до «близнюків», — відказав Ульріх і тихо підвівся, бо йому раптом здалося, що сестру нарешті здолала глибока стома.

— Треба бути сіамськими близнюками, — додала Аґата.

— Отже, сіамські близнюки! — повторив брат.

Ульріх намагався якомога обережніше випустити зі своєї руки й обережно покласти на ковдру її руку, і слова його пролунали невагомо; він уже вийшов з кімнати, а вони все ще пливли в ній, не маючи ні ваги, ні значення.

Аґата всміхнулася й помалу поринула в самотню журбу, темрява якої невдовзі перейшла в темряву сну, чого вона через утому вже не помітила. А Ульріх прослизнув до свого кабінету й там, не в змозі працювати, дві години, поки не зморився й сам, знайомився зі станом уважного ставлення до іншої людини. Він дивувався: йому хотілося зробити в цей час багато чого такого, що наробило б галасу й тому мало зачекати. Це було для нього щось нове. І це його навіть трохи дратувало, хоч він і досить зацікавлено намагався уявити собі, що б вийшло, якби справді з кимось зростися. Він мало що знав про те, як працюють дві такі нервові системи, що нагадують два листки на одній стеблині й пов’язані одна з одною не лише кров’ю, але й — ще дужче — цілковитою взаємозалежністю. Він припускав, що будь-якими хвилюваннями однієї душі переймається друга душа, а процес, що викликає ці хвилювання, відбувається в тілі, яке, у головному, не належить тобі. «Взяти, наприклад, обійми, — міркував він. — Тебе обіймають у другому; ти, може, навіть не згоден, але твоє друге «я» заполонює тебе могутньою хвилею згоди! Що тобі до того, хто цілує твою сестру? Але її хвилювання… Їх ти маєш любити разом із нею! Чи, скажімо, кохаєш уже ти, й тоді ти маєш якось залучити до свого почуття і її, адже не можна просто заполонювати її безглуздими фізіологічними процесами?!» Ця думка прикро вразила Ульріха й сповнила його глибоким роздратуванням; провести чітку межу між новими поглядами й спотвореними колишніми тепер було, здавалося йому, дуже важко.

26. Весна в городі

Похвала, яку Клариса дістала від Майнґаста, а також нові думки, що їх вона почула від нього, справили на неї глибоке враження.

Її душевні тривоги й дратівливість, що іноді не давали спокою їй самій, уляглися, але цього разу на зміну їм прийшла не нудь, пригніченість і зневіра, як це звичайно бувало, а вкрай напружена очевидність і прозора внутрішня атмосфера. Вона знову взялася докладно й критично розбиратися в собі. Без сумнівів, ба навіть до певної міри задоволено Клариса усвідомила, що вона не дуже розумна, бо надто мало вчилася. Ульріх (коли вона, вдаючись до такого порівняння, згадувала саме про нього) — той був, навпаки, мов ковзаняр, який на розумовому льоду наближався або віддалявся, коли хотів цього сам. Коли він що-небудь казав чи сміявся, коли гнівався, коли в нього зблискували очі, коли він приходив сюди і своїми широкими плечима забирав у Вальтера місце в кімнаті, — ніколи не можна було збагнути, звідки це в нього, Ульріха, бралося. Навіть коли він просто з цікавости повертав голову, жили на шиї в нього напинались, мов линви на вітрильнику, якого жене вперед лункий вітер. В Ульріхові завжди було щось таке, що виходило за межі їй приступного й будило бажання всім тілом кинутися на нього і схопити оте неприступне. Але водоверть, у якій це іноді ставалося, та так, що одного разу на світі вже не зосталося нічого певного, крім бажання мати від Ульріха дитину, — та водоверть тепер відринула кудись далеко-далеко, не лишивши навіть тих уламків, якими невідь-чому буває всіяна пам’ять, коли пристрасті вляжуться. Кларису хіба що брало роздратування, коли вона згадувала — якщо взагалі ще згадувала — про свою невдачу в Ульріха вдома, але її відчуття власної гідности не постраждало й навіть трохи ожило. Саме так вплинули на неї нові уявлення, якими її наділив їхній гість і філософ, не кажучи вже про безпосередні хвилювання, що їх принесла зустріч із давнім приятелем, з яким сталися такі чудові зміни. Так у багатогранному напруженні минали дні за днями, і в невеликому, тепер уже залитому весняним сонцем будинку всі очікували — принесе чи не принесе Ульріх дозвіл відвідати Моосбруґера в отому його жахливому притулку.

І в зв’язку з цим Клариса надавала особливої ваги переважно одній думці: метр назвав світ «такою мірою позбавленим ілюзій», що сам він, мовляв, уже ні в чому не певний — любити це чи ненавидіти; й відтоді Клариса була переконана: якщо хто-небудь сподобився милости відчути ілюзію, то він має здатися на її волю. Бо ілюзія — то милість. Хто ж бо ще знав тоді, в який бік йому рушати, вийшовши з дому, — праворуч чи ліворуч, хіба що в нього була робота, як у Вальтера, хоча вона, з другого боку, гнітила його, або домовленість, як у неї, побачитися з батьком-матір’ю, братами чи сестрами, які наганяли на неї нудьгу! Зовсім інша річ — ілюзія! У ній життя влаштоване так само практично, як на сучасній кухні: сидиш собі по-серединці й, не встаючи з місця, майже не ворухнувшись, пускаєш у дію будь-яке причандалля. До таких речей Клариса завжди мала смак. А крім того, під ілюзією вона розуміла те саме, що називають волею, тільки в найвищому її вияві. Мало з того, що діялось у світі, Клариса вміла пояснити правильно, і досі це її лякало, та відколи в її житті знову з’явився Майнґаст, саме в його появі вона побачила підтвердження свого права любити, ненавидіти й поводитися на власний розсуд. Бо людство, за словами метра, нічого не потребувало так, як волі, а цю чесноту — вміння палко хотіти — вона мала завжди! Коли Клариса міркувала про це, у неї мороз ішов поза шкірою від щастя і її кидало в жар від відповідальности. Волею тут були, звичайно, не похмурі зусилля вивчити яку-небудь фортепіанну п’єсу чи довести справедливість своїх тверджень у суперечці, а беззастережний послух перед життям, зачарованість собою, самозабуття у щасті.

І зрештою Клариса не стрималася, щоб не розповісти дещо про це Вальтерові. Вона розповіла йому, що сумління її з дня на день набирає сили. Але Вальтер, хоч і захоплювався Майнґастом, який, очевидно, й став причиною таких обставин, роздратовано відказав:

— Це, либонь, справжнє щастя, що в Ульріха з тим дозволом, схоже, нічого не виходить!

Клариса лише на мить боляче скривила вуста, але в цій міні промайнув жаль з приводу його цілковитої необізнаности й упертости.

— Що тобі, власне, треба від того злочинця, який нічого спільного ні з ким із нас не має?! — спитав Вальтер.

— Я зрозумію це, коли там побуваю, — відповіла Клариса.

— А мені здається, ти мала б знати це вже тепер! — мужньо заперечив Вальтер.

Його невеличка дружина всміхнулася — вона робила так щоразу перед тим, як завдати йому болю. Але потім лише сказала:

— Я щось придумаю.

— Кларисо! — твердо промовив Вальтер. — Ти не смієш нічого робити без мого дозволу; юридично я твій чоловік і опікун.

Такий тон був для неї новий. Вона відвернулася від нього, спантеличено ступила кілька кроків.

— Кларисо! — вигукнув навздогін їй Вальтер і підхопився, щоб рушити вслід за нею. — Я таки щось робитиму проти божевілля, яке завелося в нашому домі!

Цієї миті Клариса збагнула, що цілюща сила її рішення дається взнаки вже й у тому, як прибуває сили у Вальтера. Вона крутнулася на п’ятах і спитала:

— Що ж ти робитимеш?!

Блискавка з її приспущених повік ударила в його вологі, широко розплющені карі очі.

— Послухай, — заспокійливо мовив він, відступаючи, бо її вимога дати конкретну відповідь застала його зненацька, — оця інтелектуальна схильність до всього нездорового, жахливого й сумнівного сидить-бо в усіх нас, людях духовних, але.

— Але ми розв’язуємо філістерам руки! — урвала його, тріумфуючи, Клариса. Тепер вона рушила за ним, не зводячи з нього погляду. Вона відчувала, як його проймає й долає її цілюща сила. Серце її раптом сповнилося якоюсь дивною й невимовною радістю.

— Але ми не здіймаємо навколо цього такого галасу, — пробурмотів Вальтер, невдоволено завершуючи свою фразу.

За спиною внизу, де закінчується піджак, він відчув якусь перешкоду; сягнувни туди рукою, намацав край одного з тих тонконогих легких столиків, які стояли в помешканні й раптом видалися йому примарними. Вальтер збагнув, що коли поточиться ще далі, то зрушить з місця столика й стане посміховиськом. Тож він поборов у собі це раптове бажання опинитися якомога далі від цієї боротьби — десь на порослому густою зеленню лузі, під розквітлими фруктовими деревами й серед людей, здорові веселощі яких омили б і очистили його рани. Це було спокійне, тверде бажання в оздобі жінок, які у вдячному захваті прислухалися до кожного його слова. І тієї миті, коли Клариса ступила до нього ближче, він сприйняв її, по суті, як страхітливий тягар, що може лише приверзтися вві сні. Але Клариса, на його подив, не кинула: «Ти — боягуз!», а сказала:

— Вальтере! Чому ми такі нещасні?!

Почувши цей звабливий, прозірливий голос, Вальтер відчув, що його нещастя з Кларисою не замінить йому ніяке щастя з жодною іншою жінкою.

— Ми маємо бути нещасні! — відповів він у такому самому пориві почуттів.

— Ні, ми не мали б такими бути! — м’яко запевнила його Клариса.

Вона схилила голову набік, намагаючись знайти щось таке, що його переконало б. Загалом не мало навіть значення, що це буде; вони стояли одне перед одним, як день без вечора, день, що година за годиною віддає свій вогонь, а цього вогню не меншає.

— Ти зі мною погодишся, — врешті почала вона так само нерішуче, як і вперто, — що по-справжньому великі злочини стаються не через те, що їх скоюють, а через те, що їм дають скоїтись!

Вальтер уже знав, звичайно, чого слід очікувати далі, і це його глибоко розчарувало.

— О Господи! — нетерпляче вигукнув він. — Я ж бо також розумію, що байдужість і легкість, з якою нині можна заспокоїти своє сумління, занапащають багато більше людських життів, ніж чия-небудь зла воля! І можна тільки подивуватися словам, які ти зараз скажеш: мовляв, тому перше ніж зробити будь-який крок, кожне має загострити своє сумління й щонайретельніше цей крок зважити.

Клариса урвала його тим, що вже розтулила була рота, але потім передумала й не відповіла нічого.

— Адже я теж замислююся про те, що серед людей допускають бідність, голод, усілякий занепад, про обвали в шахтах, де директори заощаджують на техніці безпеки, — розгублено провадив Вальтер, — і щодо всього цього з тобою вже погоджувався.

— Але в такому разі двоє закоханих навіть не мають права кохати одне одного, поки не досягнуть стану «чистого щастя», — промовила Клариса. — А світ не зробиться кращим доти, доки не буде таких людей!

Вальтер сплеснув у долоні.

— Невже ти не розумієш, наскільки чужі життю такі великі, сліпучі, беззастережні вимоги?! — вигукнув він. — Адже так само стоїть справа і з цим Моосбруґером, який час від часу зринає у тебе в голові, наче на обертовому крузі! По суті, ти маєш рацію, коли заявляєш, що ми не маємо права на спокій, поки таких бідолашних тварюк просто вбивають, бо суспільство не знає, що з ними робити; та, сказати б, ще більшою мірою «по суті» рацію має звичайне здорове сумління, коли воно просто відмовляється піддаватись таким надто витонченим сумнівам. Адже є якісь останні ознаки тверезого мислення, наявність яких довести не можна, їх треба просто мати в своєму нутрі!

На це Клариса промовила:

— Якщо брати твоє нутро, то «по суті» — це завжди, звісно, «по суті, ні»!

Вальтер ображено покрутив головою, давши їй зрозуміти, що відповідати на це не має наміру. Він уже стомився застерігати її, що однобічна духовна пожива згубна, а може, з часом уже почав вагатися й сам.

Але Клариса завдяки своїй нервовій чутливості, яка завжди вражала Вальтера, прочитала його думки; вона підвела голову й, перескочивши через усі проміжні ступені й діставшись до нього на самісіньку вершину, тихенько, але наполегливо спитала:

— Чи уявляєш ти Ісуса Христа директором шахти? Обличчя її виказувало, що під Ісусом Христом вона має на увазі, по суті, його, Вальтера, впадаючи в одне з тих перебільшень, коли кохання вже не відрізняється від божевілля. Вальтер заперечив порухом руки, в якому було не менше обурення, ніж розпачу.

— Не так прямолінійно, Кларисо! — благально промовив він. — Не можна говорити так прямолінійно!

— Можна! — заперечила Клариса. — Треба бути якраз прямолінійними! Якщо ми виявимося нездатними врятувати його, то виявимося нездатними врятувати й себе!

— Та що ж такого, зрештою, станеться, якщо він і здохне?! — різко вигукнув Вальтер. Задоволений цією грубою відповіддю, він, здавалося йому, навіть на язику відчував рятівний присмак самого життя в чудовому поєднанні з присмаком безславного занепаду й смерти, — присмак, що його, як дух, викликала своїм натяком Клариса.

Вона очікувально дивилася на нього. Але Вальтер мовчав — чи то з нього було вже досить і цього свого спалаху, чи то він вагався що-небудь сказати. І Клариса, як картяр, що змушений викинути свій останній і найбільший козир, промовила:

— Мені було знамення!

— То все лише твої химери! — вигукнув Вальтер, закотивши очі до стелі, яка замінювала небо.

Але з останніми своїми невагомими словами Клариса облишила Вальтера, не схотівши слухати його далі.

Зате трохи згодом він побачив, як дружина жваво розмовляє з Майнґастом. Того гнітило відчуття, що за ними спостерігають, — адже метр недобачав, — і гнітило не безпідставно. Насправді Вальтер не працював у садку так ревно, як його шуряк Зиґмунд, що тим часом завітав до них у гості, із закасаними рукавами стояв навколішки на грядці й робив щось таке, з приводу чого Вальтер заявив, що це треба робити навесні, коли хочеш бути людиною, а не просто пласкою закладкою в томах фахової літератури.

Ні, Вальтер крадькома позирав на ту пару в іншому кінці городу, де було все видно, мов на долоні.

Він не думав, що в тому кінці городу, за яким стежив, діється щось недозволене. І все ж відчував якийсь неприродний холод у руках, відкритих весняному повітрю, і в ногах, на яких були мокрі плями через те, що він час від часу ставав навколішки, даючи вказівки Зиґмундові. Вальтер розмовляв з ним спогорда, як це роблять слабкодухі люди з ображеним самолюбством, коли хочуть зірвати на кому-небудь свій паскудний настрій. Він знав, що Зиґмунд забрав собі в голову шанувати його, і відмовити шуряка від цього не так легко. І все ж на душі у Вальтера було так самотньо, як буває після заходу сонця, й віяло, як йому здавалося, просто-таки могильним холодом, бо він бачив, що Клариса в його бік навіть не дивиться, зате з Майнґаста не зводить зацікавленого погляду. А крім того, Вальтер цим ще й пишався. Відколи Майнґаст замешкав у нього вдома,

Вальтер, з одного боку, пишався безоднями, що тут розверзались, а з другого — дбайливо намагався їх засипати. З висоти людини на випростаних ногах він промовив до Зиґмунда, що колінкував поруч:

— Усі ми про це, звичайно, знаємо й відчуваємо його — отой потяг до нездорового й сумнівного!

Ні, святенником він не був. За той короткий час, відколи Клариса за цю фразу назвала його філістером, він придумав вислів «невеличкі нечесності життя».

— Невеличка нечесність приємна, як що-небудь солоденьке чи кисленьке, — повчав він тепер шуряка, — але наш обов’язок — перетравлювати її в собі доти, доки вона почне робити честь здоровому життю! А я під такою невеличкою нечесністю, — провадив він далі, — розумію і сповнений туги компроміс зі смертю, який ми відчуваємо, слухаючи музику з «Трістана», й загадкову привабливість більшости злочинів на сексуальному ґрунті, хоч ми їй і не піддаємося! Бо нечесним і чужим людині я називаю, щоб ти знав, і будь-яку стихійність у житті, коли вона бере гору над нами в недузі й нужді, й гіпертрофовану духовність і совісність, які намагаються вчинити насильство над життям. Усе, що пробує переступити покладені нам межі, — нечесне! Містика не менш нечесна, ніж ілюзія, нібито природу можна звести до математичної формули! І намір відвідати Моосбруґера такий самий нечесний, як. — Вальтер на мить замислився, щоб висловитись якомога влучніше, і завершив словами: — Як коли б ти біля ліжка хворого заходився волати до Бога!

Цим, певна річ, було таки дещо сказано й навіть несподівано закликано на допомогу професійну й мимовільну лікарську гуманність, щоб показати, що Кларисин задум і його пишномовні обґрунтування переходять межі дозволеного. Але проти Зиґмунда Вальтер був геній, і це виявилося в тому, що саме здоровий глузд і підказав йому такі одкровення, тоді як іще здоровіше здоров’я його шуряка повелося по-іншому: з приводу всіх цих сумнівних матерій той рішуче мовчав. Не розмикаючи вуст, Зиґмунд підгортав руками рослини, часом нахиляючи голову то в один бік, то в другий, ніби провадив дослід і саме збирався струснути пробірку чи, наслухавшись одним вухом, просто хотів підставити друге. А коли Вальтер вибалакався, запала жахливо глибока тиша, й у ній Вальтер почув фразу, яку, здається, і йому кинула була колись Клариса; бо до нього долинули — хоч і не так виразно, як буває в галюцинаціях, але все ж таки немовби заповнюючи вільні місця в тиші, — слова:

— Ніцше й Христоса занапастила їхня половинчастість!

І його це, хоч і якимсь дивним чином нагадавши про «директора шахти», втішило. Ситуація склалася досить своєрідна: він, саме здоров’я, стояв тут, у холодному садку, між чоловіком, на якого він бундючно поглядав згори вниз, і двома неприродно збудженими людьми, на чию німу гру жестів він позирав спогорда й усе ж таки з тугою. Адже Клариса була, ніде правди діти, невеличкою нечесністю, яка, щоб не зав’янути, потребувала його здоров’я, і якийсь таємний голос підказував Вальтерові, що саме цієї хвилини допустиму мализну тієї нечесности Майнґаст намагається безмежно збільшити. Метр викликав у нього той захват, який викликає знаменитий родич у незнаменитого, й, Вальтер, спостерігаючи, як Клариса по-змовницькому перешіптується з Майнґастом, більше заздрив, ніж ревнував, а заздрощі в’їдаються в душу глибше, ніж ревнощі; але це почуття воднораз і якось підносило його; усвідомлюючи власну гідність, він не хотів бути злим, тож заборонив собі підходити й заважати їм; бачачи, як вони розгарячилися, він відчував свою перевагу, і з усього цього народилася, незбагненно й для нього самого, поза будь-якою логікою, по-гермафродитському невиразна думка, що ті двоє в кінці городу в якийсь досить розкутий і вартий осуду спосіб закликають Бога.

Якщо таку химерну плутанину в голові взагалі можна назвати міркуванням, то описати її словами годі й сподіватися, адже хімія її темряви у світлі мови враз гине. До того ж Вальтер, як він уже показав Зиґмундові, зі словом «Бог» не пов’язував жодної віри, і після того як це слово спало йому на думку, довкола нього виникла боязка порожнеча; отож перше, що сказав шурякові Вальтер після тривалої мовчанки, від усього цього було дуже далеке.

— Якщо ти вважаєш, нібито не маєш права якнайрішучіше відмовляти її від цих відвідин, то ти — віслюк. Який же з тебе лікар?!

Зиґмунд анітрохи не образився й на це.

— Ти вже розбирайся з нею сам, — спокійно відповів він, підвівши погляд, і знов узявся за роботу.

Вальтер зітхнув.

— Клариса, звісно, людина незвичайна! — почав він іще раз. — Я дуже добре її розумію. Визнаю навіть, що зі своїми категоричними поглядами вона певною мірою має рацію. Згадай лишень про те, чим нині сповнений світ, — про бідність, про голод, про всілякий занепад, згадай, наприклад, про обвали в шахтах, де директори заощаджують на підпорах та кріпленні!…

Зиґмунд і знаку не подав, що згадав про це.

— Отож вона й замислюється про такі речі! — суворо провадив Вальтер. — І це, як на мене, чудово її характеризує! Ми всі аж надто легко заспокоюємо своє сумління. А Клариса виявляється кращою від нас, коли вимагає, щоб усі ми змінились і обзавелися сумлінням діяльнішим — таким собі сумлінням без кінця-краю, безмежним. Але я хочу спитати тебе ось про що: чи не призведе це, якщо чогось такого взагалі ще не сталося, до втрати глузду на ґрунті моралі? Адже тобі це видніше?!

Зиґмунд, почувши цей наполегливий заклик, присів на одну ногу, допитливо звів очі на зятя й промовив:

— Божевільна! Але не можна сказати, що в сенсі медичному.

— А що ти скажеш про її твердження, — допитувався далі Вальтер, забувши про свою погорду, — нібито їй являються знамення?

— Вона стверджує, що їй являються знамення? — стривожено перепитав Зиґмунд.

— Авжеж! Отой божевільний убивця, наприклад! А недавнечко отой божевільний собака в нас під вікном.

— Собака?

— Та ні, якийсь ексгібіціоніст.

— Он як? — мовив Зиґмунд і замислився. — Тобі теж являються знамення, коли ти знаходиш об’єкт для малювання. Просто вона висловлюється емоційніше, ніж ти, — нарешті виснував він.

— А те, що вона заявляє, нібито має взяти на себе гріхи тих людей, і мої гріхи, і твої, і ще казна чиї?! — збуджено вигукнув Вальтер.

Зиґмунд випростався і струсив з рук землю.

— Чи почувається вона пригніченою гріхами? — спитав він без потреби ще раз і, немовби на радощах, що може нарешті погодитись із зятем, ввічливо визнав:

— Це — симптом!

— Це — симптоми? — приголомшено перепитав Вальтер.

— Манія гріховности — це симптом, — неупереджено, як фахівець, підтвердив Зиґмунд.

— Так воно то так, — додав Вальтер, ту ж мить оскаржуючи вирок, що його сам-таки й накликав. — Тоді ти спершу маєш сам поставити собі запитання: «А чи є гріх узагалі?» Гріх, певна річ, є. Однак у такому разі є й манія гріховности, яка насправді зовсім не манія. Ти цього, мабуть, не розумієш, адже це — надемпірично! Це — скривджена відповідальність людини за вище життя!

— Але ж вона запевняє, що їй являються знамення! — заперечив, стоячи на своєму, Зиґмунд.

— Але ж мені, кажеш ти, теж являються знамення! — різко кинув Вальтер. — І я зізнаюся тобі, що іноді мені хочеться навколішки благати долю, аби дала мені спокій. Проте вона посилає мені знамення знов і знов, а найпрекрасніші — через Кларису! — Потому, вгамувавшись, повів далі: — Тепер, наприклад, вона стверджує, що той Моосбруґер втілює нас із нею в нашому «гріховному образі» й що того чоловіка послано нам як застереження. Але це можна зрозуміти й так: він — символ того, що ми нехтуємо найвищими можливостями свого життя, його, так би мовити, світлим образом. Багато років тому, коли Майнґаст поїхав від нас.

— Одначе манія гріховности — це симптом певних порушень! — нагадав йому Зиґмунд з незворушним спокоєм фахівця.

— Ти, звісно, тільки симптоми й знаєш! — уперто захищав свою Кларису Вальтер. — Адже все інше виходить за межі твого досвіду. Та, може, в цьому упередженні — вбачати лише порушення в усьому, що не відповідає щонайпростішому досвіду, — й полягає гріх і гріховний образ нашого життя?! А Клариса вимагає внутрішнього спротиву цьому. Ще багато років тому, коли Майнґаст поїхав від нас, ми… — Він пригадав історію, коли вони з Кларисою «взяли на себе» Майнґастові гріхи, але пояснювати Зиґмундові процес духовного пробудження було річчю марною, і тому він завершив фразу, непевно додавши: — А втім, ти й сам, либонь, не заперечуватимеш, що в усі часи знаходилися люди, які немовби спрямовували на себе чи й зосереджували в собі гріхи решти людей?!

Шуряк задоволено поглянув на нього й привітно відповів:

— Ну ось! Тепер ти й сам доводиш те, що я стверджував ще на самому початку. Те, що вона, як їй здається, відчуває на собі тягар гріхів. — типова поведінка, спричинена певними порушеннями. Але в житті трапляються й нетипові види поведінки. А більш нічого я не стверджував.

— А ота надмірна суворість, з якою вона все робить? — по хвилі спитав, зітхнувши, Вальтер. — Хіба такий риґоризм можна назвати нормальним?

Тим часом Клариса провадила важливу розмову з Майнґастом.

— Ти сказав, — нагадала вона йому, — що той, хто пишається, нібито він розуміє світ і вміє його пояснити, ніколи в ньому нічого не змінить.

— Так, — відповів метр. — «Істинно» й «фальшиво» — це відмовки тих, хто не хоче нічого вирішувати. Бо істина — річ безмежна.

— Тому ти й сказав, що треба мати мужність зробити вибір між «цінністю» й «малоцінністю»?! — допитувалася Клариса.

— Авжеж, — мовив метр трохи знудьговано.

— Вражає зневагою і оця твоя чітка формула! — вигукнула Клариса. — Мовляв, у нинішньому житті люди роблять лише те, що відбувається!

Майнґаст спинився й опустив очі долу; можна було подумати, і що він прислухається, і що розглядає камінчика на стежці праворуч від себе. Але Клариса вже облишила розсипатися перед ним у похвалах; тепер вона й собі нахилила голову, мало не впершись підборіддям у ямку на горлі, і її погляд уп’явся в землю поміж носаками Майнґастових черевиків; на її блідому обличчі проступив легенький рум’янець, коли вона, обачливо стишивши голос, повела далі:

— Ти сказав, будь-яка сексуальність — то лиш цапині вистриби?!

— Так, я сказав це з певного приводу. Нашому часу бракує волі, й він замінює її не лише своєю так званою науковою діяльністю, а й сексуальністю!

Клариса хвилю повагалася, тоді промовила:

— Особисто в мене волі достатньо, а ось Вальтер вдається до цапиних вистрибів!

— А що, власне, між вами діється? — спитав метр, у якого раптом прокинулася цікавість, але відразу майже з огидою й додав: — Можу собі, звичайно, уявити.

Вони спинилися в кінці городу, де не росли дерева й земля була цілком відкрита весняному сонцю, а приблизно в протилежному по діагоналі кінці сидів навпочіпки Зиґмунд, і його в чомусь рішуче переконував, стоячи поруч, Вальтер. Садок підступав до поздовжньої стіни будинку й мав форму прямокутника, що його обрамляла, огинаючи грядки та клумби, посипана рінню стежка, й перетинали вздовж і впоперек ще дві такі самі стежки, виділяючись, завдяки ріні, світлим хрестом на ще не порослій зеленню землі.

Клариса, обережно позираючи на двох інших чоловіків, відповіла:

— Може, це й не його провина, але я, щоб ти знав, приваблюю Вальтера якось не так.

— Уявляю собі, — відповів метр, цього разу співчутливо поглянувши на неї. — У тобі є щось хлопчаче.

Після такої похвали Клариса відчула, як щастя підскакує у неї в жилах, ніби град на стежці.

— Хіба ти тоді не помітив, що я вмію вдягатися швидше за будь-якого чоловіка?! — хутко спитала вона.

Доброзичливо-зморшкувате обличчя філософа вражено застигло. Клариса хихикнула.

— Це таке подвійне слово, — пояснила вона. — Є й інші: вбивство на ґрунті статевих збочень, наприклад.

Метр, мабуть, вирішив за краще не показувати, що не дивується вже нічому.

— Чого ж, — відказав він — пригадую. — Ти ж бо якось заявила, що вбивство на ґрунті статевих збочень — це коли гасять кохання у звичайних обіймах.

Але Майнґаст хотів ще знати, що вона має на увазі, коли каже про вдягання.

— Надавати свободу дій — це вбивати, — швиденько пояснила Клариса, як це зробила б людина, що, витинаючи на льоду колінця, надто захопилася й послизнулась.

— Ти знаєш, — зізнався Майнґаст, — тепер я справді не розумію вже, що й до чого. Ти ж бо знов завела мову про отого типа, про теслю. Чого тобі від нього треба?

Клариса замислено розгрібала носаком черевика рінь на стежці.

— Це — те саме, — нарешті відповіла вона. І раптом звела на метра очі й різко кинула коротку, ніби втяту, фразу: — Гадаю, Вальтерові пора навчитися відмовлятись від мене.

— Не мені про це судити, — промовив Майнґаст, так і не дочекавшись продовження. — Але радикальні рішення — завжди найкращі, поза всяким сумнівом.

Він сказав це просто на всякий випадок. Але Клариса знов нахилила голову, і її погляд уперся кудись у Майнґастів костюм, а по хвилі вона неквапно піднесла руку до його ліктя. Зненацька їй нестримно захотілося схопити цю тверду, худу руку під широким рукавом і доторкнутися до метра, який лише прикидався, нібито геть забув про ті пророчі слова, які сам колись сказав був про того теслю. Поки це діялося, в ній домінувало відчуття, ніби вона підштовхує до нього якусь частину самої себе, й у тій повільності, з якою її рука зникала в його рукаві, в тій схожій на приплив повільності кружляли уламки незбагненної похітливости, яку породжувало усвідомлення того, що метр стояв нерухомо й давав їй, Кларисі, торкатися себе.

А сам Майнґаст чомусь приголомшено дивився на руку, що обхопила його лікоть і повзла ним угору так, як ото багатоногий самець вилазить на свою самку; метр уздрів під опущеними повіками цієї невеличкої жіночки якийсь незвичайний трепет і здогадався: тут коїться щось сумнівне, і воно зворушило його тим, що коїлося на очах у людей.

— Ходімо! — запропонував він, лагідно відтручуючи її руку. — Якщо ми тут отак і стоятимемо, то всім буде видно нас, як на долоні. Краще пройдімося туди-сюди ще раз!

Поки вони походжали, Клариса розповідала:

— Я вдягаюся швидко; якщо треба, швидше за будь-якого чоловіка. Тіло немовби саме притягує мій одяг, коли я… як би його висловитись? Ну, коли я оце саме така! Мабуть, це якийсь різновид електрики. Те, що стосується мене, я притягую до себе, наче одежу. Але зазвичай це притягування виявляється фатальним.

Майнґаст усміхався з приводу цієї словесної гри, якої він усе ще не розумів, і навмання силкувався придумати яку-небудь ефектну відповідь.

— Виходить, ти притягуєш до себе одяг, сказати б, як герой — долю? — нарешті промовив він.

На його подив, Клариса, спинившись, вигукнула:

— Авжеж, саме так воно і є! Хто отак живе, той відчуває це, навіть коли має до діла з одягом, взуттям, ножем чи виделкою!

— Якась істина тут є, — підтвердив метр це не вельми переконливе твердження. Потім, не церемонячись, спитав: — А як у тебе, власне, з Вальтером?

Клариса не зрозуміла. Вона звела на нього погляд і в його очах раптом побачили жовті хмари, що їх немовби гнав дикий вітер.

— Ти сказала, — провадив Майнґаст, повагавшись, — що приваблюєш його «якось не так». Не так, мабуть, як це жінці годилося б? Як же це? Ти що — з чоловіками взагалі фриґідна?

Слова «фриґідна» Клариса не знала.

— Жінка фриґідна тоді, — пояснив метр, — коли в обіймах чоловіків не дістає задоволення.

— Але ж я знаю лише Вальтера, — злякано відказала Клариса.

— Ну звісно, але після всього, що ти сказала, хіба не можна такого припустити?

Клариса була спантеличена. Вона мала поміркувати. Про таке вона нічого не знала.

— Я? — сказала вона. — Я ж бо й не повинна. Навпаки, я маю ставати цьому на заваді! Я не повинна такого допускати!

— Що ти таке кажеш?! — непристойно засміявся метр. — Ти маєш ставати на заваді своїм відчуттям?! Чи тому, щоб Вальтер дістав задоволення?

Клариса зашарілася. Але воднораз і збагнула, що саме вона має сказати.

— Якщо поступатися, все тонутиме в статевій насолоді, — поважно відповіла вона. — Я не допущу, щоб насолода чоловіків відділялася від них і ставала моєю насолодою. Тим-то я й притягую їх ще відтоді, як була маленькою дівчинкою. З насолодою в чоловіків щось негаразд.

З різних причин Майнґаст вирішив з цим не погодитись і спитав:

— Невже ти так владаєш собою?

— Та, всяк буває, — щиро зізналася Клариса. — Але ж я тобі вже казала: якби я давала йому волю, то стала б убивцею на ґрунті статевих збочень! — І, чимдалі розпалюючись, повела далі: — Мої подруги кажуть, що в обіймах чоловіка «конаєш». Я не знаю, що це таке. У чоловічих обіймах я ще ніколи не конала. Але я знаю, що це таке, незалежно від обіймів. Ти, певна річ, знаєш також, адже сам казав, що світ надто позбавлений ілюзій!…

Майнґаст відмахнувся таким жестом, ніби вона хибно його зрозуміла. Але тепер Клариса надто багато чого збагнула.

— Адже коли ти кажеш, наприклад, що треба поступатися чимось неповноцінним задля чогось повноцінного, — вигукнула вона, — то це означає, що можна жити у глибоченній насолоді, насолоді без меж! Це — насолода не статі, а насолода генія! І коли я не стаю Вальтерові на заваді, він цю насолоду зраджує!

Майнґаст похитав головою. Це був жест заперечення такого палкого й спотвореного тлумачення його слів, — заперечення, сповненого остраху, майже переляку; і з усього, що було в цьому запереченні, для відповіді він вибрав зовсім випадкове:

— Це ще хтозна, чи він узагалі здатний на щось інше! Клариса стала, наче громом прибита.

— Він повинен! — вигукнула вона. — Хто ж, як не ти, вчив нас, що ми повинні!

— Це правда, — визнав, повагавшись, метр і марно спробував власним прикладом спонукати її рушити далі. — Але чого ти, власне, хочеш?

— Розумієш, поки ти не приїхав, я ще нічого не хотіла, — тихо проказала Клариса. — Але ж воно таке жахливе, це життя, яке з моря своїх насолод зачерпує лише трішечки статевої втіхи! І тепер чогось хочу і я.

— Про це ж бо я тебе й питаю, — підказав їй Майнґаст.

— На світі треба жити задля якої-небудь мети. Треба бути на щось «придатним». А то зостанеться лише якась жахлива плутанина, — відповіла Клариса.

— Чи пов’язане те, чого ти хочеш, із Моосбруґером? — допитувався Майнґаст.

— Цього не можна пояснити. Треба побачити, що з цього вийде! — відповіла Клариса. Потім замислено додала: — Я його викраду, я вчиню скандал! — Вона прибрала таємничого вигляду й раптом промовила: — Я спостерігала за тобою. У тебе бувають таємничі люди! Ти запрошуєш їх, коли гадаєш, що нас немає вдома. Це хлопчики і юнаки. Ти не кажеш, чого вони хочуть!

Майнґаст розгублено втупився в неї.

— Ти щось замислив, — провадила далі Клариса, — й щось готуєш! Але я… — випалила вона пошепки, — я теж така сильна, що можу водити дружбу з багатьма одночасно! Я нажила чоловічу вдачу й чоловічі обов’язки! У спілкуванні з Вальтером я навчилися відчувати по-чоловічому!…

Рука її знов потяглася до Майнґастового ліктя. По Кларисі було видно, що вона цього не помічає. Пальці її виткнулися з рукава скарлюченими, мов кігті. — Я дволика, так і знай! — прошепотіла вона. — Але це нелегко. Маєш рацію, тут не варто цуратись насильства!

Майнґаст дивився на неї все ще збентежено. У такому стані він не бачив її ніколи. Зв’язок між її словами лишався йому загадкою. А для Клариси цієї хвилини не було нічого простішого, ніж поняття дволикости; але Майнґаст питав себе, чи не здогадується вона що-небудь про його потаємне життя й чи не натякає на це. Та й про що тут уже лишалося здогадуватись! Згідно зі своєю чоловічою філософією він тільки недавно став помічати переміну в своїх почуттях і приваблювати юнаків, котрі були для нього чимось більшим, ніж просто учнями. Та, може, саме через це він і переїхав сюди, де почувався в безпеці від чужих очей; досі він такої можливости навіть не припускав, але тепер оця невеличка істота ось-ось, здавалося, збагне, що з ним діється, й уже почала наводити на нього жах. Її рука чомусь щораз далі витикалася з рукава сукні, хоч відстань між двома тілами, які ця рука з’єднувала, не змінювалась, і цей голий, худий лікоть разом з долонею, що торкалася Майнґаста, мав тепер такий незвичайний вигляд, що в уяві метра сплуталося все, що доти ще мало свої межі.

Але Клариса вже мовчала про те, що хотіла сказати ще хвилину тому, хоч тепер це було їй ясно, як Божий день. Свідченням цього були оті слова з подвійним значенням, розкидані в мові, неначе гілки, що їх надламують, чи листя, яким потрушують землю, щоб позначити для когось таємну стежку. І «вбивство на ґрунті статевих збочень», і оте «притягування», і «швидко», й багато інших, а може, навіть усі слова вказували на двоє значень, одне з яких було таємним і особистим. Одначе подвійне значення слів означає й подвійне життя. Звичайна мова — це вочевидь життя гріха, таємна — життя в образі світла. Так, наприклад, слово «швидко» у своєму гріховному образі означало звичайний, виснажливий, щоденний поспіх, а в образі насолоди від нього все пружко, з насолодою відскакувало й відлітало. Але замість «образ насолоди» можна сказати й «образ сили» чи «образ безневинности», а гріховний образ, із другого боку, можна назвати будь-яким словом, де є щось від пригнічености, в’ялости й нерішучости буденного життя. Це були своєрідні стосунки між речами і власним «я», стосунки, внаслідок яких те, що ти робив, справляло вплив там, де цього навіть не очікували; і що менше вдавалося Кларисі це висловити, то буйніше розпукувалися слова всередині в ній і вихоплювалися назовні швидше, ніж їй щастило зібрати їх докупи. Але тепер вона вже тривалий час не мала сумніву в одному: обов’язок, привілей, завдання того, що називають сумлінням, ілюзією, волею, — знайти яскравий образ, образ світла. Це — той образ, де нема нічого випадкового, нема місця ваганням, де щастя й необхідність збігаються. Хтось називав це «жити значуще», казав про «інтелігібельну вдачу», інстинкт порівнював з безневинністю, а інтелект — із гріхом. Клариса міркувати так не вміла, але зробила відкриття, що певним явищам можна надавати руху, й потім до них іноді самі собою пристають часточки образу світла, стаючи так їхньою складовою. З причин, пов’язаних насамперед із багатим на емоції Вальтеровим байдикуванням, а також через своє героїчне шанолюбство, якому завжди бракувало засобів, Клариса дійшла висновку, що хто завгодно може якимсь насильницьким вчинком поставити собі наперед пам’ятник, і потім він притягуватиме цю людину до себе. Тим-то вона й не знала, що робити з Моосбруґером, і не могла нічого відповісти Майнґастові на його запитання.

Не могла, та й не хотіла відповідати. Хоч Вальтер і заборонив їй говорити про те, що метр знову перевтілюється, розум його, поза всяким сумнівом, приступив до таємної підготовки вчинку, про який вона нічого не знала і який мав бути не менш прекрасний, ніж його розум. Отже, метр не міг не розуміти її, хоч і вдавав, що не розуміє. Що менше вона говорила, то більше показувала йому свою обізнаність. Кларисі вільно було навіть торкатися його, і він не міг їй цього заборонити. Так він визнавав її замисел, а вона проникала в його замисел і прилучалася до нього. І це теж був якийсь різновид дволикости й такий могутній, що Клариса вже навіть не могла його осягнути. Уся снага, яку вона мала й про глибину якої навіть не здогадувалася, просто-таки невичерпним потоком переливалася її рукою до її загадкового приятеля, виснажуючи й спустошуючи її дужче, ніж на те здатне кохання. Цієї хвилини Клариса неспроможна була ні на що інше, крім як лише з усмішкою позирати то на свою руку, то йому в обличчя. І Майнґаст також тільки те й робив, що переводив погляд то на неї, то на її руку.

І раптом сталося таке, що спершу вразило Кларису, як грім серед ясного неба, а потім огорнуло її чадом вакхічного захвату. Майнґаст намагався затримати на обличчі гордовиту усмішку, щоб не виказати Кларисі своєї невпевнености; але ця його невпевненість із хвилини на хвилину лише поглиблювалася, знов і знов постаючи з чогось ніби незбагненного. Бо перед кожним вчинком, відповідальність за який береш на себе із сумнівом, трапляється мить слабкости, що нагадує хвилини каяття після вчинку, хоч у природному плині подій цю мить майже не помічаєш. Переконання й виразні фантазії, які схвалюють і захищають учинене дійство, ще не досягли тут вершини свого розвитку й у напливі пристрасти хитаються так само невпевнено й нетвердо, як згодом, можливо, тремтітимуть або розпадатимуться у відпливі пристрастного каяття. У цьому стані своїх намірів Майнґаст і виявився заскоченим зненацька. Йому було двічі прикро — і з огляду на минуле, і з огляду на авторитет, який він мав тепер в очах Вальтера й Клариси, а будь-яке глибоке хвилювання на додачу ще й змінює картину дійсности на свій манір, знаходячи в цьому нові для себе імпульси. Через такий свій лиховісний стан Майнґаст побачив щось лиховісне у Кларисі, його страх надав чогось страшного і їй, а спроби тверезо оцінити реальність лише поглибили його збентеження своєю безпорадністю. Тож і вийшло, що усмішка на його обличчі, замість демонструвати гордовитий спокій, з хвилини на хвилину ціпеніла, ба навіть оціпеніло зависала й зрештою якось заціпеніло, мов на хідлях, щезла. Цієї миті Майнґаст повівся саме так, як поводиться великий собака, побачивши перед собою незвично маленьку істоту, на яку він не важиться напасти, — гусеницю, жабу чи змію: чоловік як міг випростався на своїх цибатих ногах, скривив губи, прогнув спину й раптом усвідомив, що потоки прикрого відчуття вже віднесли його від того місця, де було їхнє джерело, а він навіть не спромігся жодним словом, жодним порухом замаскувати свою втечу.

Клариса його не відпускала; коли Майнґаст нерішуче ступив кілька перших кроків, можна було ще подумати, мабуть, що він простодушно погарячкував; але потім метр просто потяг її за собою, ледве знаходячи сякі-такі слова, щоб пояснити, що він квапиться до себе в кімнату попрацювати. Аж у передпокої йому пощастило звільнитися від неї остаточно, а сюди він дістався лише завдяки своїй волі до втечі, а також завдяки тому, що не дослухався до Кларисиних слів і водночас з усіх сил намагався не привернути до себе уваги Вальтера й Зиґмунда. Насправді Вальтер у загальних рисах здогадувався, що діялось. Він бачив, що Клариса палко вимагала від Майнґаста чогось такого, в чому той їй відмовляв, і в його груди двома свердлами вгвинчувалися ревнощі. Бо хоч Вальтер нестерпно й страждав від підозри, що дружина пропонує їхньому приятелеві свою прихильність, та мало не ще глибше його ображало те, що Кларисою, здавалося йому, гребують. Якщо ці почуття довести до логічного кінця, то йому хотілося змусити Майнґаста взяти Кларису до себе, — змусити, а тоді, підкоряючись тому самому внутрішньому пориву, впасти у розпач. Він був схвильований меланхолійно й героїчно. Тієї хвилини, коли Кларисина доля зависла на волосинці, йому просто несила було чути Зиґмундове запитання про те, як саджати розсаду — в розпушений ґрунт чи землю довкола них утрамбовувати. Вальтер мав що-небудь сказати й почувався, ніби фортепіано в соту долю секунди між могутнім десятипалим ударом по клавішах і вибухом акорду. У горлі в нього застрягло світло. Слова, що мали передати все зовсім не так, як звичайно. Але те, що він тільки й спромігся промовити, несподівано виявилося чимось цілком іншим.

— Я цього не потерплю! — удруге повторив Вальтер, звертаючись радше до садка, ніж до Зиґмунда.

Але Зиґмунд, заклопотаний, здавалося б, лише розсадою та підгортанням, також спостерігав, як виявилося, за тими двома й навіть розмірковував про те, що між ними відбувається. Бо він підвівся, обтрусив з колін землю й дав зятеві пораду.

— Якщо ти вважаєш, що вона зайшла надто далеко, то просто наведи її на інші думки, — промовив він так, ніби весь час і справді сумлінно, як і належить лікареві, розмірковував про те, з чим довірився йому Вальтер.

— Як же мені це зробити?! — збентежено спитав Вальтер.

— Так, як це роблять чоловіки, — відповів Зиґмунд. — На всі жіночі охи й ахи є лише одні ліки — чи як там кажуть?!

Зиґмунд багато чого натерпівся від Вальтера, а в житті між людьми часто складається так, що одне тисне й гне другого, коли це друге не опирається. Коли казати точніше, та й на переконання самого Зиґмунда, якраз здорове життя таке і є. Бо світ загинув би ще за часів великого переселення народів, якби кожне захищалося до останньої краплини крови. А натомість слабкіші завжди покірно відходили вбік і шукали собі інших сусідів, яких могли б витіснити вже самі; за таким взірцем будуються людські взаємини здебільшого й донині, і все з часом завжди залагоджується само собою. До Зиґмунда в його сімейному колі, де Вальтера мали за генія, завше ставилися трішечки як до дурника, і він це й сам визнавав, і навіть цього дня, якби на карті стояла сімейна ієрархія, в будь-якому разі виявив би покірність і шанобливість. Бо ця давня структура вже багато років тому втратила своє значення порівняно з новими взаєминами, що склалися в житті, і свою форму зберегла просто задля традиції. Зиґмунд мав не лише досить непогану лікарську практику (а лікар, на відміну від чиновника, має владу над людьми не завдяки чужій силі, а завдяки особистому вмінню, він приходить до людей, які очікують від нього допомоги й слухняно її приймають!), — він мав ще й заможну дружину, яка за короткий час подарувала йому себе й трьох дітей і яку він хоч і не часто, однак регулярно, коли йому було зручно, зраджував з іншими жінками. Тож у своєму становищі Зиґмунд мав цілковиту змогу самовпевнено дати Вальтерові, коли цього хотів, надійну пораду.

Цієї хвилини Клариса знову вийшла надвір. Вона вже забула, про що вони з Майнґастом розмовляли, коли так стрімко рушили до будинку. Пригадувала лишень, що метр кинуся від неї навтіки; але цей спогад утратив подробиці, згорнувсь і замкнувся. Щось таки сталося!… З цією єдиною думкою в голові Клариса почувалася людиною, над якою щойно пронеслася гроза й усе тіло якої ще заряджене чуттєвою енерґією. Просто перед собою, за кілька метрів від невисоких кам’яних сходів, з яких вона щойно зійшла, Клариса побачила чорного-пречорного дрозда з вогненно-червоним дзьобом; птах саме клював жирного черв’яка… У цьому птахові чи, може, в контрасті його кольорів відчувалася величезна енерґія. Не можна було сказати, що цієї миті Клариса про щось думала; радше з-поза спини в неї, звідусіль їй щось відповідало. Чорний дрозд — то був образ гріха в момент здійснення насильства. Черв’як був образом метелика. Обох істот Кларисі послала доля на знак того, що вона, Клариса, має діяти. Вона бачила, як дрозд своїм полум’яно-оранжевим дзьобом убирає в себе гріхи черв’яка. Чи дрозд — не «чорний геній»? На взірець того, як голуб — «білий дух»? Чи обидва ці знаки — не ланки того самого ланцюга? Отой ексгібіціоніст із теслею, з утечею метра?… Жодна з цих думок не набула досить розвиненої форми в ній самій, вони чаїлися, невидимі, у стінах будинку, вже покликані, але ще не готові дати відповідь; та що Клариса таки відчула, вийшовши на сходи й уздрівши дрозда, який поглинав черв’яка, то це — неймовірну відповідність між внутрішнім процесом і зовнішнім.

Це відчуття якимсь незбагненним чином передалося Вальтерові. Враження, яке в нього склалося, ту ж мить стало співзвучним тому, що він називав «закликати Бога»; тепер у нього не виникло щодо цього жодних вагань. Він не міг розгледіти, що діялося з Кларисою, до неї було надто далеко; але щось невипадкове побачив він у її поставі, в тому, як вона стояла перед світом, що до нього вели ті невисокі сходи, мов у купальні до води східці. Тут була якась піднесеність. Це не була постава звичайного життя. І раптом він збагнув: саме таку невипадковість має на увазі Клариса, коли каже: «Той чоловік опинився під моїм вікном не випадково!» Дивлячись на дружину, він сам відчував, як в усе, що являлося очам, вливається, вщерть наповнюючи це все, потужний потік якихось чужих сил. У тому, що він, Вальтер, стояв тут, а Клариса — там, навскоси від нього, хто, мимоволі спрямувавши погляд уздовж поздовжньої вісі садка, змушений був повернути цей садок, щоб розгледіти Кларису чіткіше, — навіть у цьому простому співвідношенні німа енергія життя раптом переважила природну випадковість. З безлічі згромаджених перед очима картин випливало щось незвичайне, лінійно-геометричне. Так, мабуть, було тоді, коли Клариса в майже нематеріальних відповідностях (як у тій обставині, що один чоловік стояв під її вікном, а другий був тесля) вбачала якийсь сенс; події й факти тоді, мабуть, були в якихось інших стосунках одне з одним, ніж звичайно, належали до чужого цілого, яке підкреслювало інші їхні грані й, видобуваючи їх з їхніх непомітних схованок, давало Кларисі право стверджувати, нібито те, що відбувається, вона притягує до себе сама. Важко було дати цьому розумне пояснення, та зрештою Вальтер завважив: адже все це глибоко споріднене з тим, що добре знайоме і йому самому, — зі станом, коли малюєш картину. Картина також у якийсь незбагненний спосіб не допускає будь-якої барви й лінії, які чужі її основній формі, її стилю й палітрі, а з другого боку — просто вихоплює з рук те, що їй потрібно, відповідно до геніальних законів, відмінних від звичайних законів природи. Цієї хвилини в ньому не лишилося й сліду від того щасливого, повного відчуття здоров’я, яке, відчуття, оцінює потворні життєві явища щодо їхньої корисности, хоч іще недавно він це й вихваляв; скоріше він страждав, ніби хлопчик, що не зважується пристати до гри.

Але Зиґмунд був не той чоловік, щоб, узявшись за яку-небудь справу, так одразу від неї відмовитись.

— Клариса перенервувала, — констатував він. — Їй завше хотілося пробити головою стіну, й тепер голова її десь застрягла. Ти маєш як слід за неї взятися, навіть якщо вона й відмагатиметься!

— Ви, лікарі, у психологічних процесах анічогісінько не тямите! — вигукнув Вальтер. Він пошукав ще один пункт для свого нападу й таки знайшов його. — Ось ти кажеш про «знамення», — провадив він, і його роздратування притлумила втіха, що він може говорити про Кларису, — й заклопотано зважуєш, коли знамення — це патологія, а коли — ні! А я тобі скажу: справжній стан людини — це коли все — знамення! Просто все! Може, ти й здатний поглянути правді в очі, але правда ніколи не погляне в очі тобі! Цього божественно непевного відчуття ти не пізнаєш повік!

— Та ви божевільні обоє! — сухо кинув Зиґмунд.

— Ну звісно, божевільні! — вигукнув Вальтер. — Але ти — людина не творча. Ти ніколи не пізнав, що таке «виражати себе», а для художника це взагалі означає «розуміти»! Вираз, якого ми надаємо речам, тільки й розвиває нашу здатність сприймати їх правильно. Я розумію, чого хочу або чого хоче хтось інший, лише тоді, коли роблю це сам. Це — наш живий досвід на відміну від твого мертвого! Ти, звичайно, скажеш, що це — парадокс, сплутування причини й наслідку, ти, зі своєю медичною казуальністю!

Але Зиґмунд мав на увазі не це, тому лише твердо додав:

— Ти їй не дуже потурай, це їй запевне піде на користь. Нервові люди потребують певної суворости.

— А коли я граю на роялі біля відчиненого вікна, — промовив Вальтер, немовби не чуючи шурякового застереження, — то що я роблю? Попід вікнами проходять люди, можливо, з-поміж них є й дівчата; хто хоче — спиняється, я граю для молодих парочок і самотніх дідів та бабів. Є серед них і розумні, й дурні. Та і я ж бо розуму їм не додаю. Те, що я граю, — не розум. Я розказую їм про себе. Сиджу невидимкою у себе в кімнаті й посилаю їм знаки — кілька нот, і це і їхнє життя, й моє життя. Ти справді міг би сказати, що це — теж божевілля!…

Зненацька він змовк. Відчуття «Ох, хто-хто, а я знаю, що вам усім сказати!» — це головне шанолюбне відчуття громадянина землі з посередніми творчими здібностями, якого гнітить палке бажання що-небудь повідомити людям, заніміло. Щоразу, коли Вальтер сидів у м’якій тиші край відчиненого вікна і, гордо усвідомлюючи, що він — митець, який ощасливлює тисячі незнайомих йому людей, випускав свою музику в світ, відчуття це нагадувало туго напнуту парасольку, й щоразу, коли він кидав грати, воно опадало, немов парасолька згорталася. Тоді вся легкість де й дівалася, всього, що було, ніби ніколи й не було, і говорити він міг тоді лише про що-небудь на кшталт того, що мистецтво, мовляв, утратило зв’язок з народом, і все погано. Вальтер згадав про це, і його огорнув смуток. Вальтер спробував з ним боротися. Адже й Клариса казала: «Музику треба грати «до кінця». Клариса казала: «Поки що-небудь робиш і сам, поти це й розумієш!» Але ж Клариса сказала й таке: «Тому ми самі маємо йти в божевільню!» Вальтерова «внутрішня парасолька», наполовину згорнувшись, метлялася на поривчастому вітрі.

— Нервовими людьми треба певною мірою керувати — задля їхньої ж таки вигоди, — промовив Зиґмунд. — Ти ж бо сам казав, що терпець твій скоро урветься. І як лікар, і як чоловік можу дати тобі ту саму пораду: покажи їй, що ти — справжній чоловік. Вона проти цього повстане, я знаю, але дарма, якось уже змириться!

Мов надійна машина, Зиґмунд невтомно товкмачив про «результат», якого колись домігся сам.

Вальтер, усе ще на «поривчастому вітрі», відповів:

— Таке медичне переоцінювання впорядкованого статевого життя взагалі застаріло! Коли я сиджу за роялем, малюю картину чи розмірковую, то справляю вплив на людей близьких і далеких, не позбавляючи одних того, що даю другим. Навпаки! Дозволь сказати тобі, що тепер уже немає, мабуть, жодної сфери, де людина має право керуватися лише власним світоглядом. Навіть у подружньому житті не має права!

Але дужчий тиск був на боці Зиґмунда, й вітер відніс Вальтера до Клариси, якої той під час цієї розмови не спускав з очей. Йому було прикро, що про нього хтось міг сказати, нібито він — не справжній чоловік; до цієї заяви Вальтер повернувся спиною, давши їй погнати себе до Клариси. І на півшляху відчув зі свого зляканого вищиру, що муситиме почати із запитання: «Як розуміти те, що ти заводиш мову про знамення?!»

Але Клариса вже побачила, що він іде до неї. Вона бачила, як він завагався ще тоді, коли стояв. Потім його ноги відірвалися від землі й понесли його до неї. Клариса спостерігала все це, відчуваючи неймовірну насолоду. Сполоханий дрозд спурхнув, хутко прихопивши з собою черв’яка. Тепер шлях для притягання був цілком вільний. Та раптом Клариса передумала й цього разу зустрічі уникла; вона неквапно рушила попід будинком за обійстя, воднораз не відвертаючи голови від Вальтера, але швидше, ніж він, хто зволікав, отож відстань між ними зросла так, що про будь-які арґументи й контрарґументи вже шкода було й думати.

27. Невдовзі Генерал Штум

відкриває Аґату для товариства

Відколи Аґата переїхала до Ульріха, світські стосунки й обов’язки, що пов’язували його з широким колом людей, знайомих йому по дому Туцці, забирали в нього досить багато часу, бо жваве спілкування зимової пори, хоч уже й настала весна, ще не завмерло, а співчуття, яке йому виявляли після батькової смерти, вимагало зустрічного кроку — щоб він не ховав Аґату, хай навіть жалоба і звільняла обох від необхідности брати участь у бучних урочистостях. Якби Ульріх повною мірою скористався з переваг, котрі давала жалоба, то зміг би навіть тривалий час узагалі уникати будь-якого світського товариства й так облишити коло людей, до якого він потрапив лише через дивні обставини. Та відколи Аґата довірила йому своє життя, Ульріх діяв усупереч власним почуттям і перекладав на якусь частину себе — він підігнав її під традиційне поняття «обов’язки старшого брата» — багато рішень, ухвалювати які все його єство опиралось, а то й відмовлялося зовсім. До цих обов’язків старшого брата належало насамперед переконання, що Аґатина втеча з чоловікового дому має завершитися не інакше, ніж у домі кращого чоловіка. «Якщо так піде й далі, — зазвичай відповідав він сестрі, коли в них заходила мова, що їхнє спільне життя вимагає зробити те чи те, — то незабаром кілька претендентів запропонують тобі руку чи бодай серце»; а коли Аґата виношувала які-небудь плани довше, ніж на кілька тижнів, він відказував: «Але ж доти все переміниться!» Така його поведінка ображала б її ще дужче, якби вона не помітила у братові розладу з самим собою, і поки що це стримувало її від більшого спротиву, коли він висловлювався за те, щоб усіляко розширювати світське коло, в якому вони оберталися. Отак і вийшло, що після Аґатиного приїзду брат із сестрою поринули у світське життя куди глибше, ніж зробив би це Ульріх, якби жив сам.

Їхня спільна поява в товаристві, де тривалий час знали тільки Ульріха й ніколи жодного слова не чули від нього про сестру, викликала неабияку сенсацію. Одного дня до Ульріха знову завітав ґенерал Штум фон Бордвер — з ординарцем, своєю текою і з хлібиною. Він недовірливо принюхався до повітря. Запах у ньому стояв невимовний. Нарешті фон Штум уздрів на спинці стільця жіночу панчоху й осудливо сказав:

— Ох, ці вже мені молодики!

— Моя сестра, — пояснив Ульріх.

— Ой, та облиш! Ніякої сестри в тебе немає! — заперечив ґенерал. — У нас голова лускає від таких важливих турбот, а ти ховаєшся тут з якоюсь дівкою!

Цієї миті до кімнати ввійшла Аґата, й фон Штум розгубився. Побачивши, що ці двоє по-сімейному схожі й що Аґата тримається досить невимушено, ґенерал відчув: Ульріх сказав таки правду. І все ж він не міг позбутися підозри, що перед ним Ульріхова коханка, хоча, звісно, й чомусь облудно на нього схожа.

— Не знаю, що зі мною тоді коїлося, ласкава пані, — розповідав він згодом Діотимі, — але тієї хвилини я здивувався б не більше, якби він сам раптом постав переді мною знову випускником кадетського корпусу!

Бо коли Штум уздрів Аґату, він, позаяк вона надзвичайно йому сподобалася, застиг у тому заціпенінні, в якому звик вбачати ознаки глибокого замилування. Його ніжна опасистість і чутлива натура схилялися до того, щоб якомога скоріше вшитися, по суті, втекти від цієї каверзної ситуації, й Ульріх, попри всі свої спроби його затримати, мало що довідався про ті важливі турботи, які привели до нього освіченого ґенерала.

— Ні! — картав той сам себе. — Немає нічого аж такого важливого, щоб через це перебивати вам так, як оце перебиваю я!

— Але ж ти нам зовсім не перебиваєш! — запевнив його, усміхнувшись, Ульріх. — Що ти можеш нам перебити?!

— Ну звісно, нічого! — погодився Штум, уже й геть збитий з пантелику. — У певному сенсі, звісно, нічого. Але як-не-як! Знаєш, краще я зайду якось іншим разом!

— То бодай скажи ж, поки не втік, чому ти приходив! — зажадав Ульріх.

— Та нічого такого! Анічогісінько! Дрібниця! — кинув Штум, якому нетерпеливилось ушитися. — Схоже, «велика подія» вже назріває!

— Коня! Коня! На судно — і до Франції! — невідь чому загукав весело збуджений Ульріх.

Аґата звела на нього здивований погляд.

— Даруйте, ласкава пані, — звернуся до неї ґенерал, — ви ж бо, либонь, не знаєте, про що йдеться.

— Паралельна акція знайшла ідею, яка стане її вінцем! — завершив Ульріх.

— Ні, я цього не казав, — заперечив ґенерал. — Я хотів лише сказати, що подія, на яку всі чекали, нарешті починає вимальовуватись!

— Он воно що! — сказав Ульріх. — Але ж вона вимальовується ще від самого початку.

— Ні, — поважно мовив ґенерал. — Річ не лише в цьому. Нині в повітрі зависла цілком очевидна порожнеча: ніхто не знає, як бути. На днях у твоєї кузини відбудеться вирішальна зустріч. Пані Набридер…

— Хто це така? — перебив його Ульріх, почувши це нове ім’я.

— Ти геть відбився від справ! — скрушно дорікнув йому ґенерал і, щоб відразу виправити становище, звернувся до Аґати:

— Пані Набридер — це жінка, яка протегує поетові Фоєрмаулю. Чи ти не знаєш і його? — спитав він, повертаючи своє кругле тіло знову назад, коли не почув підтвердження від Ульріха.

— Чого ж. Лірик.

— Надісь, віршики, — кинув ґенерал, недовірливо уникаючи незвичного слова.

— І навіть непогані. Й усілякі театральні п’єси.

— Про це я не знаю. Та й записів своїх не прихопив. Але це той, що каже: «Людина добра». Одне слово, пані Набридер протегує, надісь, тезі, що людина добра, а це теза, кажуть, європейська, і тепер на Фоєрмауля буцімто чекає велике майбутнє. Але в неї вже був чоловік, знаменитий на цілий світ лікар, і тепер вона, либонь, хоче зробити знаменитим і цього Фоєрмауля. У всякому разі є небезпека, що твоя кузина втратить керівну роль, і її перехопить пані Набридер зі своїм салоном, де також уже крутяться всі знаменитості.

Ґенерал утер із чола піт; однак Ульріхові така перспектива видалася зовсім непоганою.

— Ну, знаєш! — осудливо відповів Штум. — Як ти можеш так казати, адже ти теж поважаєш свою кузину! Чи не здається й ласкавій пані, що з його боку це — нечувана зрада й невдячність щодо жінки, яка всіх надихає?! — звернувся він до Аґати.

— Я своєї кузини зовсім не знаю, — зізналася йому Аґата.

— О! — мовив Штум і додав слова, в яких лицарські наміри змішалися в темній поступці Аґаті з мимовільним не лицарством: — Щоправда, останнім часом вона трохи подалася!

На це ні Ульріх, ні Аґата нічого не відповіли, й ґенерал відчув, що свої слова він має пояснити.

— І ти ж бо знаєш чому! — значуще сказав він Ульріхові. Ґенерал не схвалював захоплення Діотими сексологією, яке відвертало її розум від паралельної акції, і був стурбований тим, що її взаємини з Арнгаймом не поліпшувались; але він не знав, скільки можна дозволяти собі, розповідаючи про такі речі при Аґаті, вираз обличчя якої робився чимдалі холоднішим. Проте Ульріх спокійно відповів:

— А ти зі своєю нафтою так і тупцюватимеш, мабуть, на місці, якщо наша Діотима вже не матиме на Арнгайма колишнього впливу?

Штум зробив благально-жалісну міну, немовби закликаючи Ульріха утриматися від недоречного при жінці жарту, й водночас застережливо поглянув йому просто в очі. Знайшов він у собі й силу по-юнацькому хутко підняти з крісла своє незграбне тіло й поправив на собі мундира. У нього ще не розвіялася недовіра до Аґатиної появи в цьому домі, й він побоявся виказувати при ній секрети військового міністерства. Уже в передпокої, куди його провів Ульріх, ґенерал учепився в його лікоть, хрипко прошепотів, усміхаючись: «Заради Бога, тільки не вибовкай державної таємниці!» — й суворо заборонив йому згадувати про нафтові родовища при будь-якій третій особі, навіть якщо це буде рідна сестра.

— Гаразд, гаразд, — заспокоїв його Ульріх. — Але ж це — моя сестра-близнючка.

— І при близнючці не можна! — врочисто запевнив приятеля ґенерал, в якого «сестра» викликала таку вже недовіру, що її не могла розвіяти навіть «сестра-близнючка». — Пообіцяй мені!

— Це не поможе, — не вгамовувався Ульріх, — навіть якщо я тобі й пообіцяю. Ми ж бо близнюки сіамські, розумієш?

Нарешті Штум таки збагнув, що Ульріх, якого ніколи не можна було змусити відповісти просто «так», з нього кепкує.

— У тебе жарти іноді бували і вдаліші, ніж оцей! — дорікнув ґенерал. — Набалакувати на цю чарівну жінку — та нехай вона хоч сто разів буде твоя сестра, — таку бридоту, буцімто вона з тобою зрослася!

Та позаяк цієї хвилини у ньому знову прокинулася підозрілива настороженість із приводу усамітнення, в якому він застав Ульріха, то ґенерал усе ж таки додав ще й кілька запитань, які мали з’ясувати ситуацію, а саме: «Чи приходив уже до тебе новий секретар? Чи був ти в Діотими? Чи виконав ти свою обіцянку побалакати з Ляйнсдорфом? Чи знаєш ти, що відбувається тепер між твоєю кузиною й Арнгаймом?» Цей опецькуватий скептик добре про все це, звичайно, знав, але так він перевіряв Ульріха на щирість і результатом лишився задоволений.

— Ну, то зроби мені послугу, не спізнися на доленосне засідання, — попросив він Ульріха й, ще важко сопучи після натужного вовтузіння з рукавами, застебнув шинелю. — А я тобі попередньо ще зателефоную й заїду по тебе на своїй машині, так буде краще!

— І коли ж має відбутися ця нудота? — не вельми охоче спитав Ульріх.

— Та, гадаю, тижнів так через два, — відповів ґенерал. — Ми ж бо хочемо привести до Діотими іншу партію, треба лишень, щоб там був і Арнгайм, а цей наразі десь їздить. — Він постукав пальцем по золотистій китиці, що звисала з кишені його шинелі. — А без нього «нам» яка ж радість?! Сам розумієш. Але знаєш, що я тобі кажу? — зітхнув він. — Хай там як, а я бажаю тілько одного: щоб духовний провід лишався за твоєю кузиною; мені було б страшенно прикро, якби довелося пристосовуватись до зовсім іншої ситуації!

Так завдяки цьому візиту Ульріх повернувся, тепер уже з Аґатаю, до товариства, яке покинув, коли був іще сам, і поновити свої світські зв’язки йому довелося б, навіть якби він цього зовсім не хотів, бо вже не міг ховатися з сестрою жодного дня довше, а сподіватися, що Штум мовчатиме про своє відкриття, таке знадливе для перегудів, теж не випадало. Коли «сіамці» прийшли з візитом до Діотими, та, виявилося, вже чула про таке незвичайне й сумнівне їхнє назвище, хоч у захваті від нього ще й не була. Бо вона, божественна, знаменита завдяки високоповажаним і незвичайним особистостям, яких усякчас можна було побачити в її домі, неоголошену заздалегідь появу Аґати сприйняла спершу дуже болісно, — адже родичка, котра не припала б до вподоби її гостям, могла б становити загрозу для її власної, Діотиминої, позиції куди більшу, ніж якийсь там кузен, а про цю нову кузину вона знала не більше, ніж колись про Ульріха, і це вже само собою дратувало її, хто знав геть-чисто все, коли їй довелося зізнатися в цьому ґенералові. Тож вона придумала Аґаті назву «осиротіла сестричка» — з одного боку, задля самозаспокоєння, з другого — задля превентивного вживання в ширших колах, і приблизно з таким настроєм і прийняла цих своїх родичів. Її приємно вразила та світська досконалість, яку пощастило продемонструвати Аґаті, й ця — пам’ятаючи про своє добропорядне виховання в монастирському інтернаті й скоряючись своїй насмішкувато-здивованій готовності сприймати життя таким, яке воно є (за що картала себе перед Ульріхом), — ця вже від першої хвилини, майже того не бажаючи, забезпечила собі доброзичливу прихильність могутньої молодої жінки, чиї шанолюбні претензії на велич були їй, Аґаті, цілком незбагненні й байдужі. Вона дивилася на Діотиу з таким самим простодушним подивом, з яким дивилася б на величезну електричну установку, в загадкову функцію якої — поширювати світло — ніхто не втручається. А вже виявившись колись завойованою, та ще й побачивши невдовзі, що Аґата всім до вподоби, Діотима й далі всіляко сприяла її успіхам у товаристві, роблячи їх — що робило честь і їй самій — чимдалі більшими. «Осиротіла сестричка» викликала співчутливе зацікавлення — спершу в ближчих знайомих у формі щирого подиву тим, що вони ніколи нічого про неї не чули, а в міру того, як коло знайомих розширювалося, це зацікавлення перейшло в ту непевну симпатію до всього нового й разючого, що пов’язує княжі династії й редакції газет.

І тоді Діотима з її естетським хистом інстинктивно вибирати з-поміж багатьох варіантів той найгірший, котрий ґарантує успіх у вищому світі, й зробила крок, завдяки якому «сіамці» дістали постійне місце в пам’яті аристократичного товариства: Аґатина покровителька раптом і сама побачила чар у тому, що почула на самому початку, й відразу заходилася розповідати всім як про щось чарівне, що її кузен з кузиною возз’єдналися за романтичних обставин після розлуки, яка тривала мало не все їхнє життя, і тепер називають себе сіамськими близнюками, хоч досі зі сліпої примхи долі становили майже цілковиту протилежність одне одному. Чому це так сподобалося спершу Діотимі, а тоді й решті товариства, й чому завдяки рішенню брата й сестри жити разом ця історія видалося не менш незвичайною, ніж зрозумілою, сказати важко. Усе це зробив талант Діотими-керівниці. У кожному разі одне й друге сталося, довівши, що, попри всі підступи конкурентів, Діотима, завдяки своїй м’якій силі, все ще може домогтися чого завгодно. Арнгайм, коли вже вкотре повернувся до міста й дізнався про це, виголосив у вибраному колі ґрунтовну промову, завершивши її словами глибокої шаноби до аристократично-народних сил. Якимсь чином поширилася навіть чутка, що Аґата, яка втекла до брата, доти жила в нещасливому шлюбі з одним знаменитим чужоземним ученим; а оскільки в колах, що задавали тон, до розлучення за поміщицькою традицією ставилися тоді не дуже схвально й обходилися подружньою зрадою, то Аґатине рішення багатьом літнім людям поставало в якомусь просто-таки подвійному світлі високого життя, світлі, в якому поєднується сила волі й наука іншим і яке граф Ляйнсдорф — і він до брата із сестрою ставився особливо прихильно — одного разу схарактеризував такими словами: «Ось із чого мав би брати приклад Бурґтеатр! А то на сцені завше показують такі жахливі пристрасті!»

Діотима, при якій граф це сказав, відповіла:

— Дехто, намагаючись не відстати від моди, стверджує, нібито людина добра; та коли заглибишся в дослідження, як оце я, й пізнаєш плутані шляхи-дороги статевого життя, починаєш розуміти, що такі приклади трапляються вельми рідко!

Чого вона хотіла — пригасити чи підсилити похвалу його ясновельможности? Діотима ще не пробачила Ульріхові того, що, відколи він нічого не сказав їй про майбутній приїзд сестри, називала браком довіри до нього; але вона пишалася успіхом, до якого була причетна, й це відбилося в її відповіді.

28. Надміру веселощів

Аґата користалася перевагами, які відкрило перед нею світське товариство, з природним хистом, і її впевнена поведінка у такому дуже гоноровому колі братові подобалась. Роки, коли вона була дружиною шкільного вчителя у провінції, немовби опали з неї, не лишивши й сліду. Але наслідок цього Ульріх, стенувши плечима, поки що означив такими словами: «Високій аристократії до вподоби, що нас називають зрощеними близнюками. Вона завжди цікавилася більше звіринцями, ніж, скажімо, мистецтвом».

У мовчазній згоді вони сприймали все, що відбувалося, лише як інтерлюдію. У їхньому домашньому побуті треба було багато чого змінити чи влаштувати по-новому, обоє зрозуміли це вже першого дня. Але вони нічого не робили, боячись повернутися до розмови, межі якої годі було вгадати наперед. Віддавши свою спальню Аґаті, Ульріх перебрався до ґардеробної кімнати, де його відділяла від сестри ванна кімната, а згодом поступився сестрі ще й більшістю своїх шаф. Співчуття з цього приводу він відхилив, пославшись на колосник святого Лаврентія; проте Аґата серйозно й не думала, що порушила братові його життя старого парубка, позаяк він запевнив її, що дуже щасливий, і позаяк лише вельми туманно уявляла собі, якою мірою щастя було приступне йому доти. Тепер їй подобався цей будинок з його небуржуазною обстановкою, з безліччю непотрібних декоративних і підсобних кімнат довкола нечисленних придатних для житла й тепер переповнених; у всьому цьому було щось від церемонної ввічливости минулих часів, беззахисної перед самовдоволено-зневажливим ставленням до них нинішніх, але іноді німий протест ошатних кімнат проти непроханого безладу наводив і смуток, як його наводять обірвані й переплутані струни на темпераментно вигнутомій деці. В такі хвилини Аґата усвідомлювала, що брат вибрав цей відлеглий від вулиці будинок аж ніяк не випадково й не без наміру, як він намагався це подати, і в давніх стінах озивався не зовсім німий, але й не зовсім чутний голос пристрасти. Але ні сама вона, ні Ульріх не зізнавалися собі ні в чому, крім того, що цей безлад довкола їх тішить. Вони мешкали без комфорту, після Аґатиного вторгнення їжу замовляли в сусідньому готелі й у всьому знаходили привід для трохи надмірних веселощів, як це буває на пікніку, коли на лужку обходишся гіршою їжею, ніж подають за столом.

За таких умов не було й справжньої прислуги. Від досвідченого слуги, якого Ульріх, поселившись у цьому будинку, найняв тільки на короткий час — адже чоловік то був уже літній, збирався піти на спочинок і очікував лише, поки залагодяться якісь там формальності, — не можна було вимагати надто багато, й Ульріх навантажував його якомога менше; а обов’язки покоївки Ульріхові довелося виконувати самому, бо справа з облаштуванням кімнати, де можна було б поселити порядну дівчину, ще й досі, як і багато чого іншого, далі намірів не посунулась, і кілька спроб зрушити її з місця нічого путнього не дали. Отож Ульріх домагався неабияких успіхів у ролі зброєносця, збираючи свою лицарку на світські завоювання. До того ж Аґата тим часом почала обновлювати своє спорядження, і її покупки заповнювали будинок. А що ні його планування, ні умеблювання на жінку розраховані не були, то Аґата взяла собі за звичку використовувати весь будинок як ґардеробну кімнату, і внаслідок цього Ульріх хоч-не-хоч мусив знайомитися з її обновами. Двері поміж кімнатами стояли навстіж, його гімнастичні пристрої слугували манекенами й вішаками, а самого його, щоб і він сказав свою думку, відривали від письмового столу, як Цинцинната від плуга. Це зводило нанівець усі його намагання засісти за роботу, хоч таке бажання й далі жило в ньому, очікуючи своєї години, але він не просто терпів ці перешкоди з надією, що колись їм настане край, а й діставав від них задоволення, для нього нове, мов якесь омолодження. На вигляд бездіяльна активність сестри потріскувала в його самотності, наче вогник у ще не прогрітій печі. Світлі хвилі чарівливих веселощів, темні хвилі людської довіри заповнювали кімнати, де він мешкав, і в тих хвилях кімнати переставали бути простором, де він доти пересувався лише так, як йому заманеться. Але в цій невичерпності чиєїсь присутности його вражала насамперед та особливість, що незліченні дрібниці, з яких вона, присутність, складалася, разом давали величезний, зовсім неочікуваний результат: нетерпіння втратити свій час, це невтоленне відчуття, що не полишало його все життя, хоч би які великі й важливі, на загальну думку, речі випадали на його долю, — відчуття це, йому на подив, цілком зникло, й він уперше любив своє буденне життя, анітрохи ні про що не замислюючись.