Людина без властивостей. Том III

Авжеж, він навіть аж надто захоплено затамовував подих, коли Аґата з властивою жінкам поважністю в таких речах спонукала його милуватися привабливими дрібничками, які вона скуповувала. Ульріх вдавав, ніби його зачаровує кумедна своєрідність жіночої натури, яка, бувши такою самою розважливою, все ж таки чутливіша, ніж чоловіча, і саме через це відкритіша ідеї грубого прикрашання, ще дальшої від виваженої людяности, ніж грубість чоловіча. А може, так воно насправді й було. Адже оті численні, невеличкі, до смішного ніжні несподівані ідеї, з якими він тепер стикався, — прикрашати себе бісером, кучериками, мереживом і гаптуванням з безглуздими візерунками просто-таки огидно-привабливих барв, — ці красоти, що нагадують оздоби в ярмарковому тирі, красоти, які наскрізь бачить кожна розумна жінка, але які через це анітрохи не втрачають для неї своєї принадности, почали обплутувати його павутиною свого осяйного безумства. Бо все, навіть блазенське й вульґарне, якщо сприймати його з усією серйозністю й ставити себе на один рівень з ним, поширює довкола власний смак і лад, хмільний аромат свого себелюбства, притаманну йому волю грати й подобатись. Ось що відчував Ульріх, коли спостерігав, як чепуриться, вдаючись до всіляких маніпуляцій, сестра. Він приносив, відносив, милувався, схвалював, давав, коли просила, поради, допомагав приміряти. Він застигав з Аґатою перед дзеркалом. У наші дні, коли жінка своїм виглядом нагадує добре обсмалену курку, з якою вже не треба довго морочитись, важко уявити собі її колишній вигляд у всій чарівності довго стримуваного апетиту, який тим часом уже став смішним. Довга спідниця, немовби пришита кравцем до підлоги й усе ж таки якимсь дивом здатна пливти над нею, мала під собою спершу потаємні легенькі спідниці — пістряві шовкові пелюстки, тихе погойдування яких раптом переходило у білі, ще м’якіші тканини й лише їхнім ніжним шумовинням торкалося тіла; це вбрання, нагадуючи хвилі тим, що поєднувало щось принадно-спокусливе з чимось таким, що відштовхувало погляд, воднораз було ще й мудрованою системо перешкод і укріплень довкола майстерно захищених чудес, а крім того, за всієї своєї неприродности становило вміло задрапований театр кохання, захопливу темінь якого осяває лише слабеньке світло уяви. Тепер? Це втілення підготовки Ульріх щодня бачив тепер немовби зсередини, в розібраному вигляді й у деталях. І хоча жіночі таємниці вже давно не становили для нього таємниць — саме тому, що він усе життя повз них лише пробігав, мов через передпокої чи палісадники, — тепер, коли не було ні проходу, ні мети, вони набували зовсім іншого сенсу. Віддавалася рикошетом напруженість, прихована в усіх тих речах. Ульріхові важко було сказати, до яких змін вона спричиняла. Він з цілковитим правом мав себе за чоловіка з яскраво вираженою чоловічою натурою, і йому здавалося досить природним, що такий чоловік може спокуситися поглянути на те, чого так часто жадаєш, і з другого боку; але іноді через це серце його мало не облягала тривога, й він, сміючись, проти цього повставав.

— Таке враження, неначе вранці я прокинувся, а навколо мене раптом виросли мури жіночого пансіону й з усіх боків відгородили мене від світу! — заявив він.

— І це лякає? — спитала Аґата.

— Не знаю, — відповів Ульріх.

Потім він назвав сестру плотолюбною рослиною, а себе — нещасною комахою, що заповзла до її осяйної чашечки.

— Ти зімкнула її навколо мене, — промовив він, — і ось я сиджу серед барв, ароматів та блиску й, ставши вже, всупереч своїй природі, частиною тебе, чекаю на самчиків, яких ми привабимо!

На душі в нього ставало справді досить дивно, коли він бачив, яке враження сестра справляє на чоловіків, — він, хто саме тим і клопотався, щоб «знайти їй чоловіка». Він Аґату не ревнував, ні, та й хто він був такий, щоб її ревнувати?! Її щастя було йому важливіше, ніж власне, і він бажав, щоб якомога скоріше знайшовся гідний чоловік і вивів сестру з того перехідного стану, в якому вона опинилася після розриву з Гаґауером. А проте коли він бачив її серед гурту чоловіків, що упадали коло неї, чи коли на вулиці який-небудь чоловік, приваблений її вродою, зазирав їй в обличчя, не зважаючи на її супутника, Ульріх не знав тоді, що з ним діється. У такі хвилини в нього (позаяк на звичайну реакцію — чоловічі ревнощі — він права не мав) також часто прокидалося відчуття, ніби довкола змикається світ, до якого він ще не ступив. Про чоловічі дивацтва й примхи він знав із власного досвіду так само добре, як і про обережніший жіночий флірт, і страждав, коли бачив, що суб’єктом і об’єктом усього цього стає й Аґата; йому здавалося, ніби він спостерігає женихання коней чи мишей; форкання й іржання, згорнені в трубочку й розтягнені губи, все, за допомогою чого незнайомі люди самовдоволено й так, щоб задоволеним лишився й ще хтось, відрекомендовуються одне одному, було йому огидне, — йому, хто на все це дивився без співчуття, як на важкий дурман, що підіймається з людського нутра. І хоч він усе ж таки й прирівнював себе до сестри, бо це відповідало його глибокій внутрішній потребі, однак іноді, вже згодом, збентежений такою своєю терплячістю, відчував мало не сором, що його зазнає нормальна людина, коли з нею під яким-небудь приводом зближується ненормальна. Коли Ульріх зізнався в цьому Аґаті, та засміялася й відповіла:

— У нашому колі є ж бо й кілька жінок, які дуже упадають біля тебе.

Що тут діялося? Ульріх сказав:

— По суті, це протест супроти світу. І ще він додав:

— Ти знаєш Вальтера. Ми давно вже не любимо один одного. Та хоч я й злюся на нього і знаю, що і я його дратую, але в мене все ж таки нерідко, тільки-но побачу його, зринає тепле відчуття, так ніби у нас із ним цілковита злагода, хоч насправді це зовсім не так. Знаєш, ми багато чого в житті розуміємо, хоча з ним і не згодні, й тому погоджуватися з ким-небудь заздалегідь, ще доти, як ти його зрозумів, — це така сама казково чарівна нісенітниця, як те, що навесні вода зусібіч стікає в долину!

І Ульріх відчув: «Тепер це так!» І подумав: «Як тільки мені пощастить геть позбутися егоцентризму, егоїзму, найменшого відразливо-байдужого почуття до Аґати, тоді вона витягне з мене властивості, як магнітна гора цвяхи із судна! У своїй моралі я розпадуся на атоми, повернуся до первісного стану, в якому не буду ні собою, ні нею! Може, в цьому й полягає найвище щастя?!»

Але сказав він лише:

— Так смішно спостерігати за тобою! Аґата густо зашарілася й відповіла:

— Чому це «смішно»?

— Ох, та не знаю, — сказав Ульріх. — Іноді ти мене соромишся. Але потім згадуєш, що я ж бо — «лише твій брат». А іншим разом, навпаки, не соромишся, коли я застаю тебе за обставин, які дуже зацікавили б чужого чоловіка. Але потім тобі раптом все ж таки спадає на думку, що це — не для моїх очей, і ти кажеш мені відвернутися.

— Але чому це смішно? — допитувалась Аґата.

— Мабуть, це просто щастя — стежити за ким-небудь поглядом, не знаючи навіщо, — промовив Ульріх. — Це нагадує прив’язаність дитини до своїх речей. Без розумової безпорадности дитини.

— Може, тобі просто смішно грати у брата й сестру, — відповіла Аґата, — тому що грати в чоловіка й жінку ти вже ситий донесхочу?!

— Може, й так, — мовив Ульріх, стежачи за нею. — Спочатку кохання — це просто прагнення наблизитись, інстинкт схопити. Його розклали на два полюси — чоловічий і жіночий, і між ними виникли божевільні напруги, перешкоди, конвульсії й переродження. Сьогодні ми ситі цією роздутою ідеологією, що вже мало не така сама смішна, як гастрософія. Я певен, Аґато: більшість людей були б вельми задоволені, якби пощастило розірвати цей зв’язок між дрібним подразненням шкіри й усією особистістю! І рано чи пізно настане ера простої сексуальної товариськости, коли хлопчик і дівчинка з одностайним нерозумінням дивитимуться на купу старих, зламаних заводних пружин, які колись були чоловіком і жінкою!

— Але якби я лишень спробувала сказати тобі, що ми з Гаґауером були піонерами цієї ери, ти на мене знов образився б! — відповіла Аґата з усмішкою, терпкою, як добре, непідсолоджене вино.

— Я вже ні на що не ображаюся, — промовив Ульріх. І всміхнувся. — Воїн скинув із себе лати! Уперше від давніх часів він відчуває на шкірі не куте залізо, а подих природи, й бачить, як тіло в нього стає таким стомленим і ніжним, що його можуть підхопити й понести птахи! — переконливо додав він.

І, так само всміхаючись, просто забувши стулити вуста, звів очі на сестру, що сиділа на краю столу й погойдувала ногою в чорній шовковій панчосі; крім сорочки, на ній були тільки коротенькі штанці. Але ці враження немовби відокремилися від її призначення й поставали картинно-самостійними. «Вона — мій товариш, а переді мною чарівно грає роль жінки, — подумав Ульріх. — Як же це ускладнює реальність — те, що вона — справді жінка!»

А сестра спитала:

— А кохання справді немає?

— Є! — відповів Ульріх. — Але у виняткових випадках. Треба бачити різницю. По-перше, є фізичні відчування, які належать до категорії шкірних подразнень; їх і без моральних аксесуарів, навіть без будь-якого почуття можна викликати як чисте задоволення. По-друге, зазвичай є, крім того, душевні переживання, що, певна річ, дуже глибоко пов’язані з фізичними відчуваннями, проте лиш такою мірою, що в усіх людей вони з незначними відхиленнями однакові. Ці головні й неминуче однакові моменти кохання я все ж таки зарахував би скоріше до сфери фізично-механічної, ніж до душевної. Та є в коханні, зрештою, і суто душевні відчування, тільки вони зовсім не конче причетні до решти двох його боків. Можна любити Бога, можна любити світ; а втім, лише Бога чи світ узагалі й можна, мабуть, любити. Принаймні не конче любити яку-небудь людину. Та коли вже її любиш, то фізичний бік притягує до себе цілий світ, внаслідок чого він постає перед тобою немовби навиворіт.

Раптом Ульріх змовк. Аґата густо зашарілася.

Якби Ульріх добирав слова з облудним наміром донести до Аґатиної свідомости неминуче пов’язані з ними уявлення про процес кохання, то свого домігся б.

Щоб якось розрядити напруженість, що мимоволі виникла, він заходився шукати сірники.

— У всякому разі, — промовив він, — кохання, якщо це кохання, — винятковий випадок, і взірцем для буденного життя воно слугувати не може.

Аґата підхопила край скатерки й обгорнула ним собі ноги.

— Якби нас побачили й почули чужі люди, то чи не зринула б у них думка про якісь неприродні почуття? — зненацька спитала вона.

— Дурниці! — заперечив Ульріх. — Що кожне з нас відчуває, то це — невиразне подвоєння себе в протилежній природі. Я — чоловік, ти — жінка; кажуть, нібито людина до кожної своєї властивости має в собі й ледь окреслену або притлумлену протилежну властивість. Принаймні якщо людина не безнадійно самовдоволена, то вона за такою протилежною властивістю тужить. Виходить, мій антипод, що з’явився на світ Божий, прослизнув у тебе, а твій — у мене, й обидва пречудово почуваються в поміняних тілах, — просто через те, що не надто високої думки про колишнє своє оточення й вигляд, який звідти відкривався!

«Колись про все це він уже сказав був більше, — подумала Аґата. — Чому він відступає?»

Ульріхові слова пасували, мабуть, до теперішнього їхнього життя — життя двох товаришів, які іноді, коли товариство решти людей дає їм для цього час, дивуються, що вони — чоловік і жінка, але воднораз і близнюки. Якщо між двома людьми заходить така злагода, то особисті стосунки кожного з них зі світом набувають чарів невидимої прихованости одного в другому, обміну одягом і тілами й веселого, схованого за двома личинами зовнішности обману, яким двоєдині морочать голови тим, хто про нього не здогадується. Але ці грайливі й надто захоплені радощі — так діти часом здіймають галас замість того, щоб просто погаласувати, — не пасували до тієї поважности, тінь якої, падаючи з великої висоти, інколи мимоволі змушувала мовчати серце цих двох, брата й сестри. Так і сталося якось увечері, коли перед сном вони випадково зустрілися знов, і Ульріх, уздрівши сестру в довгій нічній сорочці, надумав пожартувати:

— Якби ми жили сто років тому, я зараз вигукнув би: «О, мій ангеле!» Шкода, що це слово вийшло з моди!

І відразу змовк, вражено подумавши: «Чи це — не те єдине слово, яким я мав би її називати?! Не «подруга», не «жінка»! А ще казали: «Небесне створіння!» Може, це було б і до смішного пишномовно, та все ж таки краще, ніж узагалі не мати мужности повірити собі!»

Тим часом Аґата подумала: «Чоловік у нічній піжамі ангелом не здається!» Але цей здавався широкоплечим і несамовитим, і їй раптом стало соромно за своє бажання, щоб це велике обличчя з розкуйовдженим чубом затьмарило їй очі. Вона відчула якесь фізично невинне чуттєве збудження; кров могутніми хвилями билася в тілі й, забираючи всю її внутрішню снагу, розливалася шкірою. Аґата не була така фанатична, як брат, тож відчувала те, що відчувала. Коли це була ніжність, то це була ніжність — не ясність думки чи моральне осяяння, хоч і це в ньому однаковою мірою і притягувало її, й відлякувало.

І день у день, знов і знов Ульріх у думках усе узагальнював і доходив висновку: по суті, це — протест супроти життя! Вони простували попідруки містом. Пасуючи одне до одного зростом, пасуючи одне до одного віком, пасуючи одне до одного поглядами на речі. Йдучи пліч-о-пліч, вони не могли одне одного добре розгледіти. Високі, приємні одна одній постаті, вони лише на радощах виходили з дому на вулиці й що крок відчували подих свого доторку посеред усього чужого довкола. Ми — одне ціле! Це відчуття, просто-таки незвичайне, ощасливлювало їх, і Ульріх, почасти віддаючись на його волю, почасти чинячи йому опір, казав:

— Сміх, та й годі: ми так задоволені тим, що ми — брат і сестра! Для цілого світу такі двоє — звичайнісінька собі рідня, а ми бачимо в цьому щось особливе?!

Можливо, він образив цим Аґату.

— Але я хотів цього завжди, — додав Ульріх. — Ще хлопчиком вирішив: одружуся лише на жінці, яку візьму собі за доньку ще дівчинкою й сам виховаю. Щоправда, мені здається, що такі ідеї, просто-таки банальні,виникають у багатьох чоловіків. Але я, вже в дорослому віці, справді закохався був у таку дитину, хоча й усього-на-всього на три чи на чотири години! — І повів свою розповідь далі: — Сталося це у трамваї. До нашого вагона ввійшла дівчинка, років дванадцятьох, з неї був чи то дуже молодий батько, чи то старший брат. Увійшла, сіла, недбало подала кондукторові гроші на два квитки. Справжнісінька тобі світська дама, навіть жодного сліду дитячої неприродности. У такій самій манері вона розмовляла й зі своїм супутником або просто слухала його. Вона була навдивовижу чарівна — смаглява, губи повні, брови густі, трохи кирпатий ніс. Мабуть, темнокоса полька чи з південних слов’ян. Мені здається, й одяг її нагадував якийсь національний стрій, тільки жакетка була довга, в талію, з коротенькою облямівкою й на шнурках, а на шиї й на руках — рюшики; одне слово, жакетка на свій лад не менш досконала, ніж усе те дівча. А може, то була албанка? Я сидів надто далеко й не чув, як вона розмовляла. Мені впало в око, що риси її суворого обличчя випереджали її вік і здавалися цілком дорослими. Однак то було обличчя вочевидь дитяче, а не маленької, як карлиця, жінки. А з другого боку, те дитяче обличчя не було незрілою, попередньою стадією дорослого, аж ніяк. Іноді жіноче обличчя справляє враження завершеного й у дванадцять років, і навіть з погляду духовного воно вже ніби становить перший шкіц, накиданий розгонистими мазками майстра, тож усе, що він згодом додасть у процесі доопрацювання, лише зіпсує первісну велич. Можна палко закохатися в таке личко, закохатися на смерть, навіть, по суті, не відчуваючи жаги. Пригадую, я заходився несміливо озиратись на решту пасажирів, бо на душі в мене було так, ніби світ довкола пішов перекидом. Потім я висів услід за тим дівчам, але у вуличній юрбі згубив його з очей, — завершив він свою невеличку розповідь.

Аґата хвилю ще зачекала, тоді всміхнулася й спитала:

— А як це в’яжеться з тим, що ера кохання минула й зосталася лише сексуальність і товариськість?

— А ніяк не в’яжеться! — вигукнув Ульріх, розсміявшись. Сестра замислилась і не без гіркоти в голосі завважила (враження було таке, ніби вона зумисне повторює його слова, які він сказав того вечора, коли вони зустрілися вперше):

— Усім чоловікам кортить погратись у братиків і сестричок. Мабуть, у цьому справді є щось несосвітенне. Братик і сестричка, коли трішки хильнуть, називають одне одного «татусем» і «матусею».

Ульріх отетерів. Аґата не просто мала рацію; обдаровані жінки вміють безжально спостерігати за коханими чоловіками, але такі жінки не мають теорій і тому не користаються зі своїх відкриттів, хіба лиш тоді, коли роздратовані. Ульріх відчув себе трохи ображеним.

— Цьому, звичайно, вже є пояснення з погляду психології, — сказав він, повагавшись. — Немає також жодного сумніву в тому, що з погляду психології ми з тобою викликаємо підозру. Схильність до кровозмішення виявляється в дитинстві так само рано, як антисоціальні нахили і протест супроти життя. Можливо навіть, недостатньо усталена одностатевість, хоч я…

— Я теж ні! — кинула Аґата й знову засміялася, хоча, власне, й знехотя. — Жінки мене зовсім не приваблюють.

— Немає значення, — промовив Ульріх. — У кожному разі, все це — душевні потрухи. Можеш додати ще, що є така собі «султанська» потреба: в цілковитій самотності, замкнувшись від усього світу, обожнювати і щоб обожнювали тебе. У давнину на Сході з тієї потреби виник гарем, а тепер цьому слугує сім’я, кохання й собака. А я можу сказати, що прагнення володіти людиною отак одноосібно, щоб ніхто інший і підступитись не смів, — ознака особистої самотности в людському суспільстві, й цю ознаку рідко заперечують навіть соціалісти. Якщо подивишся на це з такого боку, то ми з тобою — не що інше, як один із прикладів буржуазних надмірностей. О, поглянь, яке чудо! — урвав він себе й потяг її за лікоть.

Вони стояли перед невеликим базарчиком серед старих будинків. Навколо статуї у стилі класицизму, що зображувала якогось ученого мужа, лежала різнобарвна городина, над прилавками були розіпнуті великі парасолі з мішковини, під ногами качалися фрукти, хтось тягав кошики, хтось проганяв собак від виставлених на продаж щедрот, тут і там вигулькували червоні обличчя простолюду. У повітрі дзвеніли й гриміли по-діловому збуджені голоси і пахло сонцем, що світило на земну всяку всячину.

— Хіба можна не любити світ, коли просто дивишся на нього й відчуваєш його запахи?! — захоплено спитав Ульріх. І додав: — А ми любити його не можемо, бо не згодні з тим, що діється в його головах.

Аґаті таке застереження прийшлося не до смаку, й вона нічого не відповіла. Тільки притислася до братового плеча, і обоє зрозуміли це так, немовби вона лагідно затулили йому долонею рота.

Ульріх засміявся і сказав:

— Я ж бо й сам собі не подобаюсь! Це через те, що завжди знаходиш якісь вади в людях. Але ж і я, зрештою, маю бути здатним що-небудь любити, й ось тут сіамська сестра, яка не є ні мною, ні собою, і є такою самою мірою мною, як і собою, — це вочевидь єдина точка перетину всього на світі!

Аґата знов повеселішала. Зазвичай вона завжди переймалася його настроєм. Але так, як першої ночі після її приїзду до нього чи й доти, вони не розмовляли вже ніколи. Це щезло, розвіялось, як повітряні замки з хмар: коли вони громадяться не над безлюдною місцевістю, а над сповненими життя міськими вулицями, в них не віриш по-справжньому. Причину належало шукати, мабуть, лише в тому, що Ульріх не був певен, наскільки міцні ті відчування, які його бентежили; але в Аґати часто складалося враження, що він бачить у них лише химерні надмірності. А довести йому, що це не так, Аґата не могла: адже вона завжди говорила менше, ніж він; говорити так, як він, вона не вміла, та й не намагалася. Вона відчувала тільки, що він ухиляється від рішення, а ухилятися він не мав права. Так обоє вони, по суті, й ховались у своєму потішному щасті, й через це Аґату з дня на день огортав чимдалі глибший смуток, хоч сміялася вона не рідше, ніж брат.

29. Професор Гаґауер береться за перо

Але переміни настали через Аґатиного чоловіка, про якого вони майже забули.

Якось уранці — і цей ранок поклав край їхнім радісним дням — Аґата одержала важкого листа канцелярських розмірів, запечатаного великою, круглою жовтою облаткою з білими літерами штампу Кайзерівсько-королівської гімназії імени імператора Рудольфа в місті такому й такому. Ту ж мить, ще поки вона тримала в руці нерозкритого конверта, в її уяві з нічого постали будинки — триповерхові, з німими дзеркалами доглянутих вікон; з білими термометрами знадвору, на бурих рамах, по одному на кожному поверсі, щоб знати, яка погода; з грецькими фронтонами й барочними мушлями над вікнами, з головами, що виступають з мурів, і такими самими міфічними чатовими, які мали такий вигляд, ніби їх вирізьбив у своїй столярні червонодеревець і розфарбував під камінь. Бурі й мокрі, тяглися містом вулиці з такими самими розбитими коліями, з якими влилися в нього ще путівцями, а крамниці обабіч них із зовсім новенькими вітринами скидалися все ж таки на жінок, якими ті були тридцять років тому, коли підбирали свої довгі спідниці й не важилися ступити з хідника на залиту багном бруківку. Провінція в Аґатиній голові! Плутанина в Аґатиній голові! Просто незбагненно: чому все це не пощезло зовсім, адже вона гадала, що позбулася цього навік?! І ще незбагненніше: невже вона була колись з усім цим пов’язана?! Вона бачила шлях, що пролягав від їхніх дверей попід стінами знайомих будинків до школи, шлях, який чотири рази на день проробляв Гаґауер і яким попервах часто ходила й вона, проводжаючи чоловіка з дому на роботу, — в ту пору, коли намагалася не розхлюпати жодної краплини свого гіркого цілющого трунку. «Тепер Гаґауер ходить обідати, мабуть, до готелю? — спитала вона себе. — Чи відриває він тепер аркушики від календаря, як це щоранку робила я?» Усе це раптом знов набуло такої безглуздо-злободенної гостроти, немовби повік не могло померти, й вона із зачаєним жахом усвідомлювала, що в ній прокидається добре знайоме відчуття заляканости, яке складалося зі збайдужіння, втраченої сміливости, пересичености всім, що викликало відразу, і з непевного стану власної ефемерности. Якось нетерпляче, аж пожадливо розпечатала вона грубезного листа від свого чоловіка.

Коли професор Гаґауер після похорону тестя й короткого візиту до столиці повернувся туди, де жив і працював, оточення прийняло його достоту так, як приймало щоразу після його нетривалих поїздок; він поринув у це оточення з приємним усвідомленням того, що добре залагодив справу й тепер може перевзутися з дорожніх черевиків у домашні пантофлі, в яких удвічі краще працюється. Професор Гаґауер вирушив до своєї школи; швейцар зустрів його шанобливо; розмовляючи з учителями, підлеглими йому, професор відчував, що йому раді; у канцелярії на нього очікували ділові папери й питання, розглядати які без нього ніхто не важився; поквапно простуючи коридорами, він мав таке відчуття, ніби його хода окрилює всю школу. Ґотліб Гаґауер був особистістю і про це знав; його чоло випромінювало веселий норов і натхнення, осяваючи підлеглий йому виховний заклад, і коли поза школою в нього цікавились, як почувається й де тепер його пані дружина, він відповідав з душевним спокоєм чоловіка, котрий знає: із сімейним життям у нього все гаразд. Відомо, що істота чоловічої статі, поки вона ще спроможна давати життя нащадкам, короткі перерви в подружньому житті сприймає так, ніби з неї скидають легеньке ярмо, навіть якщо не пов’язує з цим жодних лихих намірів, а після такого відпочинку зі свіжими силами звалює на себе своє щастя. Отак і Гаґауер — попервах сприймав Аґатину відсутність, нічого не підозрюючи, і спочатку навіть не помічав, скільки часу нема дружини.

Його увагу на це звернув і справді отой настінний календар, який через аркуші, що їх день при дні доводилося відривати, в Аґатиній пам’яті обернувся на страшний символ життя; висів календар у їдальні — чужа як для стіни пляма, новорічний подарунок від крамниці канцелярського начиння, який так і лишився тут, відколи Гаґауер приніс його зі школи, й Аґата цей невтішний на вигляд календар не лише терпіла, а навіть про нього дбала. Це був би справжній Гаґауер, якби після Аґатиного від’їзду він почав був відривати аркуші від календаря сам, бо прирікати цю частину стіни, можна сказати, на пустку суперечило його звичкам. Але, з другого боку, Гаґауер був такий чоловік, котрий завжди знає, на якому градусі місяця й тижня він перебуває в океані безкінечности, а крім того, він мав календаря й у шкільній канцелярії; і нарешті, саме тієї хвилини, коли йому спало на думку все ж таки піднести руку, щоб налагодити лік часу у власному домі, він відчув якусь дивну, ніби усмішкувату затримку, один із тих імпульсів, якими — згодом так воно й виявилося — дає про себе знати доля, але який він спершу сприйняв за ніжний вияв лицарський почуттів. Це його здивувало й водночас потішило. Гаґауер вирішив до повернення Аґати, на знак поваги й пам’яті, не торкатися аркуша з тим днем, коли вона поїхала з дому.

Так настінний календар став згодом гнійною раною, яка, щойно Гаґауер кидав на неї погляд, нагадувала йому, скільки часу вже дружина уникає домівки. Ощадний у побуті і в почуттях, він писав їй листівки, в яких повідомляв про себе й помалу щораз наполегливіше запитував, коли Аґата повернеться. Жодної відповіді він не одержував. Невдовзі Гаґауер уже перестав сяяти, коли знайомі співчутливо цікавилися в нього, чи надовго ще затримують його дружину її сумні обов’язки, але професор, на своє щастя, повсякчас мав багато роботи, бо кожен день, крім шкільних турбот та справ у різноманітних товариствах, членом яких він був, приносив йому поштою безліч запрошень, запитів, схвальних і звинувачувальних листів, коректур, часописів і важливих книжок. Хоча тлінний образ Гаґауера мешкав у провінції, бувши частиною того непривабливого враження, яке провінція справляла на чужу проїжджу людину, однак дух його жив у Європі, і це тривалий час не давало йому усвідомити всього значення відсутности Аґати. Але одного дня серед пошти виявився лист від Ульріха, і той лист сухо повідомляв про те, про що й мав повідомити: що Аґата повертатися до Гаґауера вже не має наміру і просить його дати згоду на розлучення. Цей лист, попри його ввічливу форму, був такий короткий і безцеремонний, що обурений Гаґауер зрозумів: Ульріх дбав про його, адресата, почуття не більше, ніж дбав би про яку-небудь комашку, струшуючи її з листка. Першим порухом його внутрішнього спротиву було: не сприймати серйозно, це — якась примха! Звістка здавалася такою собі примарою-блазнем серед ясної, як Божий день, безлічі невідкладних турбот і почесного потоку схвалень і подяк. Аж увечері Гаґауер, повернувшись у своє порожнє помешкання, сів до письмового столу й коротко, але гідно відписав Ульріхові: найкраще буде, мовляв, вважати, що ніякого листа той не надсилав. Але невдовзі від Ульріха надійшов іще один лист, де той, відкидаючи таку позицію, без відома Аґати ще раз нагадував про її волю і лише трохи ввічливіше й докладніше просив Гаґауера не ускладнювати, наскільки це з його боку можливо, юридичних кроків, як це й личить чоловікові його високих моральних засад, а також уникати небажаних прикрих публічних ексцесів. Нарешті Гаґауер усвідомив усю серйозність становища й дав собі три дні, щоб знайти відповідь, яка потім не викликала б ні невдоволення, ні жалю.

Два із цих трьох днів він страждав через відчуття, немовби йому хтось завдав удару ножем у серце. «Страшний сон!» — раз у раз жалісно казав він собі й, коли не дуже тримав себе в руках, забував вірити в реальність того, про що його просили. Усі ці дні в його грудях визрівало глибоке сум’яття, яке дуже нагадувало ображене кохання, а до сум’яття додавалися ще й непевні ревнощі, спрямовані, мабуть, не стільки супроти якого-небудь коханця, що його Гаґауер вважав причиною Аґатиної поведінки, скільки супроти чогось незбагненного, чогось такого, що, здавалося йому, відтісняло його вбік. Це був своєрідний сором, подібний до того, який відчуває вельми вимоглива до себе людина, коли що-небудь розіб’є чи збуде. Раптом розпалося навпіл щось таке, що від давніх-давен твердо посідало в голові своє місце, якого вже не помічаєш, але від якого багато чого залежить. Блідий і розгублений, з нестерпною мукою в серці, яку не варто недооцінювати лише через те, що в ній не було краси, блукав Гаґауер, уникаючи людей, боячись пояснень, які довелося б давати, й ганьби, яку довелося б терпіти. Аж на третій день у цьому його стані нарешті визріли ознаки твердости. До Ульріха Гаґауер відчував не менш глибоку природну неприязнь, ніж той до нього, і хоч досі ніколи цього по-справжньому не показував, тепер це раптом виявилося в тому, що всю провину за поведінку Аґати, якій геть заморочив голову вочевидь її по-циганському невгамовний брат, він пророчо звернув на шуряка. Гаґауер сів за письмовий стіл і в кількох словах зажадав, щоб дружина негайно повернулася додому, категорично заявивши, що решту питань він, її законний чоловік, обговорюватиме лише з нею.

Від Ульріха надійшла відмова — така сама коротка й категорична.

Тоді Гаґауер вирішив узятися за саму Аґату; він зняв копії свого листування з Ульріхом, додав до них довге, добре продумане послання, й усе це жужмом і побачила перед собою Аґата, коли розкрила того великого, запечатаного офіційною облаткою конверта.

Самому Гаґауерові здавалося, ніби всього цього, що насувалося, просто не могло бути. Повернувшись увечері від своїх службових обов’язків у «спорожнілий дім», він сидів над аркушем поштового паперу, як колись Ульріх, і не знав, із чого почати. Але в житті Гаґауера вже не раз виправдовував себе добре відомий «ґудзиковий метод», і він скористався ним і цього разу. Метод цей полягає в тому, що людина починає методично впливати на свої думки, навіть коли йдеться про завдання, пов’язані з емоціями; це приблизно так, як ото пришиваєш до одягу ґудзики, бо якби забрав собі в голову, буцімто без них швидше роздягався б, то лише гаяв би час. Англійський письменник Сервей, наприклад, чиєю працею скористався для цього Гаґауер, позаяк навіть у біді йому важливо було порівняти її з власними поглядами, у процесі успішного мислення виділяє п’ять таких ґудзиків: а) спостереження за явищем, у процесі яких виникають труднощі в його безпосередньому сприйнятті; б) подальше окреслення й уточнення цих труднощів; в) гіпотеза щодо можливого вирішення; г) логічні висновки з цієї гіпотези; д) подальші спостереження з метою прийняти чи відхилити гіпотезу й, таким чином, успішне завершення процесу мислення. Аналогічний метод Гаґауер уже вдало застосував був до такої світської речі, як лавнтенніс, коли вивчав цю гру в клубі державних службовців, завдяки чому вона й набула для нього неабиякої інтелектуальної привабливости, хоча у справах суто емоційних він до цього методу жодного разу ще не вдавався; адже щоденне його душевне життя наповнювали стосунки переважно професійні, а у взаєминах більш особистих — те «справжнє почуття», яке в білої раси становить суміш у такому разі всіх можливих і узвичаєних почуттів з певною перевагою тих, які з причин локальних, професійних чи станових найшвидше потрапляють під руку. Тому застосовувати ґудзики до незвичайного дружининого бажання розлучитися з ним доводилось без достатнього тренування, а щодо «справжнього почуття», то в разі труднощів, які стосуються тебе особисто, воно виявляє властивість легко роздвоюватись. З одного боку, воно підказувало Гаґауерові, що такий сучасний чоловік, як він, з багатьох причин зобов’язаний не створювати труднощів нічиїй волі розірвати стосунки, основані на взаємній довірі; одначе з другого боку, якщо ти цього не хочеш, то воно промовляє й багато чого такого, що від цього обов’язку звільняє, бо нині поширену в таких речах легковажність схвалювати у жодному разі не можна. У такому разі — Гаґауер про це знав — сучасна людина має «розслабитись», тобто розпорошити свою увагу, прибрати вільну позу й прислухатися до того, що долине із потаємних глибин її нутра. Він обережно урвав свої роздуми, втупився в осиротілий календар на стіні й прислухався до себе; по хвилі голос ізсередини, з глибини підсвідомости, таки й відповів достоту те, що вже спадало йому на думку: що він, зрештою, не конче має рахуватися з такою необґрунтованою і принизливою вимогою дружини!

Але так розум професора Гаґауера несподівано перенісся вже й до сервеєвських ґудзиків від а) до д) чи до іншого еквівалентного ряду ґудзиків і, пожвавішавши, наштовхнувся на труднощі у витлумаченні явища, спостерігати яке йому довелося. «Чи винен я, Ґотліб Гаґауер, у цій прикрій історії?» — спитав себе професор. Він ще раз обміркував свою поведінку й не виявив у ній геть нічого такого, чим можна було б собі дорікнути. «Може, причина в іншому чоловікові, якого вона кохає?» — шукав він далі можливу розгадку. Але припустити таке йому було важко, бо коли Гаґауер змусив себе зважити все об’єктивно, то виявилося, що навряд чи який-небудь інший чоловік міг запропонувати Аґаті щось краще, ніж він. Та оскільки особисте марнолюбство могло затуманити це питання швидше, ніж будь-яке інше, то Гаґауер поклав розглянути його якомога докладніше; і тоді йому відкрилися грані такі, про які доти він ніколи навіть не замислювався. Раптом Гаґауер відчув, що підійшов до пункту в) за Сервеєм і напав на слід можливої розгадки, який вів далі через г) і д). Уперше після одруження на думку йому спав комплекс явищ, властивих, як він знав, лише жінкам, у котрих кохання до протилежної статі в жодному разі не буває ні пристрасне, ні глибоке. І в нього защеміло серце через те, що в його пам’яті не знайшлося жодного доказу тієї щирої, мрійливо-безоглядної, повної самовіддачі, яку він колись, ще парубком, відчував у жінок, чия легка поведінка не полишала сумнівів, хоч це дало йому ту перевагу, що тепер він із цілковитим науковим спокоєм відкинув можливість зруйнування свого подружнього щастя кимось третім. Отож поведінка Аґати сама собою зводилася до суто особистого протесту супроти цього щастя, а позаяк і поїхала вона, ні словом, ні півсловом не обмовившись про свої наміри, до того ж ніякі обґрунтовані переміни в її голові за такий короткий час статися на могли, то Гаґауер дійшов висновку, тепер уже остаточного: незбагненний Аґатин вчинок можна пояснити лише однією зі спокус упасти в песимізм, яким, спокусам, дедалі частіше піддаються, кажуть, натури, котрі не знають, чого хочуть.

Та чи була Аґата такою натурою насправді? Це ще належало з’ясувати, і Гаґауер у задумі покуйовдив другим кінчиком ручки свої вуса. Зазвичай вона справляла враження, звісно, «людини товариської», як він це називав, але навіть у питаннях, котрі надзвичайно його цікавили, виявляла велику байдужність, щоб узагалі не сказати відсталість! По суті, в ній було щось таке, що не гармоніювало ні з ним, ні з рештою людей та їхніми інтересами; але воно й нікому і нічому не суперечило; адже Аґата й засміється разом з усіма, й споважніє, коли треба, та, коли добре подумати, всі ці роки вона завжди справляла враження якоїсь трохи неуважної. Вона немовби й прислухалася до того, що їй казали чи пояснювали, й водночас немовби ніколи цьому не вірила. Якщо замислитись глибше, то вона здавалася йому просто-таки хворобливо байдужною. Часом складалося враження, ніби свого оточення вона не помічає взагалі. І раптом його перо, перше ніж він устиг це усвідомити, забігало на папері, роблячи характерні закрути. «Ти забрала собі в голову казна-що, — писав він, — гадаючи, нібито надто прекрасна, щоб любити життя, яке я в змозі тобі дати і яке хоч і досить скромне, зате чисте й наповнене. Ти завжди підходила до нього, як мені тепер здається, немовби з камінними щипцями. Ти відмовилася від щедрот людяности й моральности, що їх може дати й життя скромне, і навіть якби я припустив, нібито ти з якоїсь причини відчула своє право на це, ти однаково не виявила б доброзвичайної волі до перемін і натомість вибрала б рішення неприродне й примарне!»

Він замислився про це ще раз. Подумки перебирав учнів, що пройшли крізь його виховательські руки, — перебирав, щоб знайти випадок, який що-небудь йому підказав би; та не встиг він по-справжньому заглибитись у спогади, як йому сама спала на думку та частина роздумів, котрої доти бракувало й через котру його не полишало якесь невиразне й прикре відчуття. Цієї миті Аґата перестала бути для нього цілком особистим випадком, закритим для загального доступу; бо досить було йому згадати про те, від чого лишень вона з готовністю відмовлялася, не бувши осліпленою якоюсь особливою пристрастю, як він, собі на радість, неминуче приходив до основної, відомої сучасній педагогіці гіпотези, що Аґата позбавлена здатности до надоб’єктивного мислення й міцного духовного контакту з довколишнім світом! Він швидко написав: «Либонь, ти ще й досі достатньою мірою не усвідомлюєш, що задумала зробити; але, поки ти не ухвалила остаточного рішення, я тебе застерігаю! Ти, мабуть, діаметральна протилежність тому типу людей, що до нього належу я, — людей, які спрямовані в життя і які тямлять у ньому смак; та саме через це тобі й не варто так легковажно відмовлятися від опори, яку становлю для тебе я». А втім, Гаґауер хотів був написати не про це. Адже розум людини — властивість не ізольована від усього й ні з чим не пов’язана, брак розуму спричиняє брак моральних чеснот (адже говорять про моральне недоумство), так само як і моральні вади (на що, втім, звертають увагу рідше) здатні спрямувати силу інтелекту в потрібний їм бік або її засліпити! Тож в уяві Гаґауер бачив такий собі завершений тип і, спираючись на вже наявні визначення, схильний був називати його швидше за все «загалом досить розумним різновидом морального недоумства, яке виявляється лише в окремих неґативних явищах». Він тільки не зважився скористатися цим повчальним зворотом у листі — почасти через те, що не хотів ще дужче дратувати дружину-втікачку, а почасти через те, що нефахівець такі визначення, коли вони стосуються його самого, зазвичай сприймає хибно. Однак тепер досить об’єктивно було з’ясовано, що сукупно всі ці неґативні явища належать до великої категорії розумової неповноцінности, і зрештою Гаґаер знайшов вихід із цього конфлікту між сумлінням і лицарською шляхетністю, позаяк помічені в його дружини неґативні явища можна ж було, з огляду на їхній зв’язок з вельми поширеною функціональною неповноцінністю жінок, назвати й суспільним слабоумством! Спинившись на такій позиції, він зворушливими словами й завершив листа. З пророчою люттю знехтуваного коханця й педагога Гаґауер змалював Аґаті чужу суспільству, позбавлену відчуття солідарности й небезпечну схильність її натури як «мінусову варіанту», ніколи й ніде неспроможну розв’язувати життєві проблеми творчо й активно, чого «від своїх людей» вимагає «нинішня доба», — «мінусову варіанту», що, доброхіть замкнувшись у собі, «відгородившись від дійсности скляною стіною», постійно балансує на грані патологічної небезпеки. «Якщо тобі що-небудь у мені не подобалося, ти мала б чинити цьому спротив, — писав він, — але вся правда в тому, що твоїй натурі не до снаги енерґії нашого часу, й вона ухиляється від його вимог! А я просто застеріг тебе від твоєї власної вдачі, — завершував він, — і нагадую ще раз, що надійної опори ти потребуєш нагальніше, ніж решта людей. У твоїх-таки інтересах я наполягаю на тому, щоб ти негайно повернулася додому, і заявляю, що відповідальність, яка лежить на мені, твоєму законному чоловікові, забороняє мені поступитися твоєму бажанню».

Перше ніж підписатися під листом, Гаґауер перечитав його ще раз, подумав, що згаданий у ньому психологічний тип змальовано дуже неповно, але міняти вже нічого не став і лише наприкінці — пихкаючи крізь вуса від незвичних, з гордістю зроблених зусиль порозмірковувати про дружину і зважити, скільки всього ще, власне, слід було б сказати й до питання про «новий час», — аж наприкінці, там, де стояло слово «відповідальність», дописав лицарський зворот щодо дорогоцінного заповіту високоповажаного покійного батька.

Коли Аґата все це прочитала, сталося диво: зміст цих розмірковувань усе ж таки справив на неї враження. Ще раз перечитавши листа слово по слову навстоячки — вона так і не встигла сісти, розпечатавши конверта, — Аґата повільно опустила руку з аркушами й передала їх Ульріхові, який з подивом спостерігав за схвильованою сестрою.

30. Опісля Ульріх з Аґатою шукають причину

А тепер, поки читав Ульріх, Аґата збентежено спостерігала за його мімікою. Він схилився над листом, і обличчя його, здавалося, не знало, якого вигляду прибрати — насмішкуватого, поважного, прикро враженого чи зневажливого. Цієї хвилини на Аґату опускався важкий тягар; він навалювався зусібіч, так ніби неприродна чарівна легкість, що панувала досі, розвіялась і повітря зробилося густим-густим, обернувшись на нестерпну задуху. Уперше Аґата відчула гніт на серці через те, що вона зробила з батьковим заповітом, Та було б хибно сказати, що вона раптом усвідомила, в чому насправді провинилася; по-справжньому свою провину вона відчула радше перед рештою людей, зокрема й перед братом, і відчуття це було невимовно тверезе. Усе, що вона зробила, тепер видалося їй незбагненним. Вона казала про те, щоб убити свого чоловіка, вона підробила заповіт, вона переїхала до брата, не спитавши, чи не порушить цим його життя. Вона робила все те в якомусь захмелінні, сповненому химер. А надто соромно було Аґаті цієї хвилини за те, що їй і в голову не наверталася найпростіша й найприродніша в таких випадках думка, — адже будь-яка інша жінка, позбувшись осоружного чоловіка, або шукатиме кращого, або винагородить себе в якийсь інший спосіб, але такий самий природний. Про це їй часто казав навіть Ульріх, але на його слова вона ніколи не звертала уваги. І ось Аґата стояла, знаючи, що він тепер скаже. Власна поведінка так нагадувала їй поведінку істоти і справді не зовсім сповна розуму, що вона погодилася з Гаґауером, який на свій лад, докорами показав їй, хто вона така; і його лист в Ульріхових руках пригнічував її так, як може пригнічувати підсудного щойно одержаний лист від його колишнього вчителя, де той висловлює йому свою зневагу. Впливу Гаґауера вона, звичайно, ніколи не піддавалася, й усе ж таки враження було таке, ніби він мав право сказати їй: «Я в тобі помилився!» або: «На жаль, я в тобі ніколи не помилявся й завжди відчував, що ти погано кінчиш!» Щоб позбутися цього смішного й гіркого враження, вона завчасу урвала Ульріха, який усе ще уважно читав і, здавалося, ніяк не міг дочитати листа, й нетерпляче промовила:

— А власне, змальовує він мене досить-таки вдало. — Слова її пролунали ніби й байдуже, одначе з відтінком виклику, який недвозначно свідчив про бажання почути протилежне. — І хоч відверто він про це й не пише, але що правда, то правда: або я була несповна розуму тоді, коли без вагомої причини виходила за нього заміж, або я несповна розуму тепер, коли кидаю його, теж не маючи для цього достатньої причини.

Ульріх, що цієї хвилини вже втретє перечитував ті місця в листі, котрі робили його уяву мимовільним свідком тісних взаємин сестри з Гаґауером, неуважно кинув якусь незрозумілу відповідь.

— Але ж послухай! — попросила його Аґата. — Хіба я, сучасна жінка, заклопотана якоюсь господарською чи розумовою працею? Ні. Закохана жінка? Теж ні. Добра дружина й мати, яка все загладжує, спрощує і в’є сімейне гніздечко? І поготів ні. Що ж лишається? Навіщо я, виходить, живу на світі? Скажу тобі відразу: товариство, де ми обертаємось, мені, по суті, глибоко байдуже. І я майже певна, що спокійнісінько могла б обійтись і без усього того, чим освічені кола так захоплюються в музиці, літературі й мистецтві. А Гаґауер, наприклад, не міг би. Йому все це потрібно вже хоча б задля цитат та посилань. Принаймні він — як той колекціонер: завше тішиться, даючи лад своєму зібранню. То чи не має він, отже, права, закидати мені, що я нічого не роблю, що я відмовляюся від «щедрот краси й моралі» і можу розраховувати на розуміння й поблажливість хіба лишень з боку професора Гаґауера?!

Ульріх повернув їй листа й спокійно відповів:

— Подивімося правді в очі. З погляду суспільного, ти, якщо казати коротко, — справді недоумкувата! — Він усміхнувся, але в голосі його відчувалося роздратування, яке лишилося в нього після ознайомлення з цим відвертим листом.

Аґату, однак, така братова відповідь не вдовольнила. Вона засмутилася ще дужче. І з ледь відчутним глузуванням спитала:

— Коли так, то чому ж ти нічого мені не сказав, а наполягав на тому, щоб я розлучилася й утратила єдиного свого захисника?

— Ох, та, мабуть, тому, що це ж бо просто чудесно — отак круто, по-чоловічому побалакати один з одним. Я гупнув кулаком по столу, він гупнув кулаком по столу. Потім мені, певна річ, довелося гупнути по столу вдвічі дужче. Ось чому, здається мені, я це зробив.

Досі Аґата, хоч сама вона через свій пригнічений настрій цього й не помічала, все ж таки дуже, навіть нестямно раділа, що Ульріх нишком учинив цілком протилежне тому, чого з вигляду притримувався в пору, коли вони жартома, як брат і сестра, кокетували одне з одним; адже Гаґауера він образив, схоже, лише задля того, щоб звести позад неї перешкоду й позбавити її будь-якої можливости повернутись. Але тепер і замість тих прихованих радощів зяяла тільки безодня втрати, й Аґата змовкла.

— Ми не повинні дивитися крізь пальці на те, — вів далі Ульріх, — що Гаґауерові майже навдивовижу добре вдається, якщо можна так сказати, тебе не розуміти. Остерігайся, він на свій лад, не наймаючи детективів, просто проаналізувавши слабкі місця в твоєму ставленні до людей, ще здогадається, що ти зробила з батьковим заповітом. Як ми тоді тебе захищатимемо?

Уперше відтоді, як вони знов опинилися разом, між ними зайшла мова про нещасливо-щасливу витівку, яку Аґата утнула з Гаґауером. Вона різко стенула плечима і якось непевно махнула рукою, ніби захищаючись.

— Гаґауер, звичайно, має рацію, — м’яко, але переконливо нагадав їй Ульріх.

— Ніякої рації він не має! — заперечила Аґата, знов махнувши рукою.

— Почасти він має рацію, — промовив Ульріх. — У такій небезпечній ситуації ми маємо насамперед поглянути правді в очі. Те, що ти вчинила, для обох нас може скінчитися в’язницею.

Аґата злякано звела на нього широко розплющені очі. Вона про це, власне, й знала, однак ніколи ще жодне з них не висловлювалося так незаперечно.

На її погляд Ульріх відповів привітною міною.

— І це ще не найгірше, — провадив він, — Але як уберегти те, що ти зробила, а також спосіб, у який ти це зробила, від закиду в тому… — Він намагався знайти потрібні слова й не знайшов. — Ну, якщо казати просто, в тому, що це все ж таки трохи нагадує те, про що пише Гаґауер. Що це тяжіє до тіньового боку, до неґативних явищ, до вад, спричинених якимсь органічним недоліком. Гаґауер представляє голос світу, хоч у його вустах цей голос звучить і смішно.

— А тепер — про табакерку! — знічено вигукнула Аґата.

— Атож, тепер про табакерку, — вперто промовив Ульріх. — Я мушу сказати тобі про одну річ, яка вже давно мене пригнічує.

Аґата не хотіла, щоб він говорив далі.

— Чи не краще буде лишити все так, як є?! — спитала вона. — Може, мені варто побалакати з ним по-доброму й запропонувати йому яке-небудь вибачення?

— Пізно вже. Тепер він може скористатися цим, щоб примусити тебе повернутися до нього, — пояснив Ульріх.

Аґата нічого не відповіла..

Ульріх завів мову про табакерку, яку краде в готелі заможний чоловік. Ульріх виробив теорію: для такого злочину проти власности є лише три причини: нужда, професія або, якщо те й те відпадає, порушення психіки.

— Одного разу, коли ми про це розмовляли, ти мені заперечила, що на таке можна піти і з переконання, — додав він.

— Я сказала, що це можна зробити просто так! — кинула Аґата.

— Авжеж, із принципу.

— Ні, не з принципу!

— То ж бо й воно! — сказав Ульріх. — Коли йдеш на таке, треба принаймні пов’язувати це з яким-небудь переконанням! У мене це просто не вкладається в голові! Нічого не роблять «просто так»; усьому є певні причини — або зовнішні, або внутрішні. Може, їх нелегко одні від одних відділити, але філософувати про це нам зараз не варто. Я скажу тільки ось що: коли людина що-небудь абсолютно безпричинне вважає слушним або коли її рішення виникає немовби з нічого, тоді вона накликає на себе підозру в тому, що вона хвора або страждає на які-небудь розлади.

Цим Ульріх наговорив, звичайно, багато більше й гіршого, ніж збирався сказати; його сумнівам і побоюванням ці слова відповідали лише своїм духом.

— І це все, що ти можеш мені сказати? — стиха спитала Аґата.

— Ні, не все, — розгнівано відповів Ульріх. — Якщо причини не знаєш, то треба її шукати!

Жодне з них не мало сумніву в тому, де її шукати. Але Ульріх хотів не цього й, хвилю помовчавши, замислено промовив:

— Від тієї миті, коли виходиш за межі гармонії з людьми, вже повік не знатимеш, що добре, а що — погано. Якщо хочеш бути добрим, маєш бути, отже, переконаним, що світ добрий. А ми з тобою не такі. Ми живемо в добу, коли мораль або розкладається, або її зводять корчі. Та задля світу, який іще може настати, потрібно тримати себе в чистоті!

— Невже ти віриш, що це якось вплине на те — настане він чи не настане? — спитала Аґата.

— Ні, я в це, на жаль, не вірю. Я вірю лише ось у що: коли й люди, котрі це бачать, не чинитимуть праведно, то він запевне вже не настане, і спинити розпад не пощастить!

— А що тобі до того, як буде через п’ятсот років — так чи не так?!

Ульріх завагався.

— Я виконую свій обов’язок, розумієш? Може, як солдат. Річ була, мабуть, у тому, що цього нещасливого ранку Аґата потребувала іншої розради, ніжнішої, ніж та, яку почула від Ульріха. Вона відповіла:

— А зрештою, просто, як твій ґенерал?! Ульріх змовчав.

Аґата вже не могла спинитися.

— Але ж ти зовсім не певен, що це твій обов’язок, — провадила вона. — Ти робиш це через те, що такий уже вдався, й через те, що дістаєш від цього задоволення. Я теж нічого іншого не робила!

Зненацька вона втратила самовладання. Було в цьому щось дуже сумне. На очі їй раптом набігли сльози, і в горлі клубком застрягло гірке ридання. Щоб приховати це від очей брата, вона обвила руками його шию й увіткнулася обличчям йому в плече. Ульріх відчув, як вона плаче і як тремтить у неї спина. Ним опанувало гнітюче збентеження; він завважив, що все тіло його холоне. Хоч би скільки ніжних і щасливих почуттів до сестри він, здавалося йому, мав, цієї хвилини, яка могла б його зворушити, вони німували; його збита з пантелику чуттєвість відмовлялася реаґувати. Він погладив Аґату й, пересилюючи себе, прошепотів кілька заспокійливих слів. Внутрішньо він лишався байдужий до її хвилювань, і йому здалося, що тіла їхні торкаються одне одного, мов два солом’яні скрутні. Він поклав цьому доторку край, підвівши Аґату до стільця й сівши сам на інший, за кілька кроків від неї. А на її заперечення він відповів словами:

— Адже історія із заповітом тебе анітрохи не тішить! І не тішитиме ніколи, бо в ній було щось неправедне!

— Праведність?! — вигукнула крізь сльози Аґата. — Обов’язок?!

Вона просто-таки не тямила себе через те, що Ульріх поводився так холодно. Та ось вона вже знов усміхнулася. Аґата зрозуміла, що має дати собі раду сама. Відчуття в неї було таке, немовби усмішка, на яку вона спромоглася, зависла десь далеко-далеко від її крижаних губ. Ульріх, навпаки, вже впорався зі своїм збентеженням і був навіть задоволений, що в ньому не прокинулася звичайна фізична розчуленість; йому стало очевидно, що між ними двома й це має бути іншим. Але замислюватися про таке він, бачачи, як страждає Аґата й не лише через свою провину, не мав часу й тому заговорив.

— Не сприймай оті мої слова так болісно, — попрохав він, — і не ображайся за них! Мабуть, не слід було мені вживати такі слова, як «неправедність» і «обов’язок»! Вони й справді нагадують якусь проповідь. Але чому, — раптом знов перебив він себе, — чому, хай йому біс, проповіді викликають зневагу? Адже вони мають приносити нам глибоке щастя?!

Відповідати на це Аґата не мала ані найменшого бажання. Ульріх відступився від свого запитання.

— Не думай, нібито я вдаю перед тобою праведника! — попросив він. — Я не хотів сказати, що не роблю нічого поганого. Але робити це тишком-нишком — не для мене. Я люблю розбійників від моралі, а не злодюжок. Тож мені й хочеться зробити з тебе моральну розбійницю, — пожартував він, — і я не дам тобі грішити через слабкість!

— А я тут питання чести для себе не бачу! — промовила сестра за своєю дуже далекою від неї усмішкою.

— Страшенно смішно, що бувають часи — такі, як оце наш, — коли молодь тягнеться до всього поганого! — кинув, засміявшись, Ульріх, щоб уже не розмовляти про особисте. — Оце нинішнє захоплення, з погляду моралі, жахливим свідчить, звичайно, про слабкість. Це, мабуть, ознака буржуазного пересичення добром, добром вихолощеним. Я й сам спочатку гадав, що всьому треба казати «ні». Так гадали всі, кому тепер від двадцятьох п’ятьох до сорока п’ятьох. Але то був, звісно, лише різновид моди. Я цілком припускаю, що скоро станеться перелом, а разом із ним прийде молодь, яка замість аморальности знов устромить собі в петельку мораль. Старі віслюки, які зроду не відчували моральних бентег і при нагоді виголошували тільки банальні фрази на тему моралі, тоді стануть раптом попередниками й піонерами якої-небудь нової якости!

Ульріх підхопився й неспокійно заходив туди-сюди.

— Ми можемо, мабуть, сказати так, — запропонував він. — Добро за своєю природою стало вже майже банальністю, зло лишається критикою! Аморальність набуває дивовижних прав як гостра критика моралі. Аморальність показує нам, що жити можна й по-іншому. Вона ловить на брехні. За це ми досить поблажливо їй дякуємо. Те, що є люди, котрі підробляють заповіти й усе ж таки, поза всяким сумнівом, чарівні, мало б доводити, що з недоторканністю приватної власности в нас щось негаразд. А втім, може, це й не потребує ніяких доказів. Але тут постає завдання: адже ми маємо визнати, що можна виправдати злочинця в разі будь-якого злочину, навіть якщо це – діто-губство чи що-небудь іще таке саме жахливе…

Марно намагався він перехопити погляд сестри, хоч і дратував її нагадуванням про заповіт. У відповідь вона лише мимоволі зробила такий жест, немовби хотіла захиститися. Теорія була їй далека, вона могла знайти виправдання тільки власному злочину, братове порівняння її, по суті, знову образило.

Ульріх засміявся.

— Це нагадує гру, але в тому, що ми можемо так жонґлювати, є свій сенс, — переконано сказав він. — Це свідчить про те, що з оцінкою наших вчинків щось негаразд. І так воно й є.

У суспільстві, де підробляють заповіти, ти й сама виступала б за непорушність правових норм; тільки в суспільстві праведників це втрачає чіткі межі й обертається на свою протилежність. Авжеж, якби Гаґауер був негідник, ти стала б навіть полум’яною праведницею. Це просто-таки біда, що навіть він — порядний! Тож чоловіка й заносить то туди, то сюди!

Ульріх зачекав на відповідь, але її не було; тоді він знизав плечима й почав знову:

— Ми шукаємо причину для тебе. Ми констатували, що чесні люди навіть вельми охоче — щоправда, лише, звичайно, в уяві — йдуть на злочин. Ми маємо підстави додати, що зате майже всі без винятку злочинці, якщо послухати їх самих, хочуть, аби їх мали за порядних людей. Отже, можна було б, мабуть, дати таке визначення: злочини — це поступове нагромадження в панах грішниках усього того, чому решта людей знаходять вихід у невеликих відхиленнях. Тобто в уяві й у тисячах щоденних капостей та підленьких думок. А можна сказати й так: злочини витають у повітрі й тільки шукають шляху найменшого спротиву — шляху, який приведе їх до певних людей. Можна сказати навіть, що злочини, хоч вони й виливаються у вчинки окремих людей, позбавлених моралі, все ж таки становлять переважно сконцентрований вияв загальнолюдської неспроможности бачити різницю між добром і злом. І це — саме те, що вже від юних літ сповнювало нас критичним духом, за межі якого наші сучасники так і не вийшли!

— Але що таке добро і зло? — укинула запитання Аґата, й Ульріх навіть не помітив, що своєю відвертістю завдає їй страждань.

— Атож, саме цього я й не знаю! — відповів, засміявшись, він. — Я ж бо щойно тепер уперше збагнув, що ненавиджу зло. До сьогодні я цього й справді такою мірою не усвідомлював. Ох, Аґато, ти навіть не уявляєш собі, як воно буває, — замислено поскаржився він. — Узяти, наприклад, науку! Для математика, якщо казати зовсім просто, мінус п’ять — не гірше, ніж плюс п’ять. Дослідник не має права ненавидіти нічого, і за певних обставин гарний різновид раку хвилює його глибше, ніж гарна жінка. Людина обізнана знає, що ніщо не істинне й уся істина відкриється аж наприкінці всіх днів. Наука аморальна. Усе це чудесне проникнення в невідоме відучує нас від особистого спілкування з нашим сумлінням, ба більше, навіть не дає нам змоги з усією серйозністю до такого спілкування ставитись. А мистецтво? Хіба це — не безперервне творення образів, які не відповідають тому, що творить життя? Я кажу не про фальшивий ідеалізм і не про сластолюбне малювання оголеної натури в часи, коли всі вдягаються до самого кінчика носа, — знов пожартував він. — Але візьми який-небудь справжній мистецький твір. Чи ти ніколи не мала такого враження, ніби в ньому щось нагадує про запах підгорілого, який іде від ножа, коли його гостриш на камені? Це — запах космічний, метеорологічний, грозовий, захопливо моторошний!

Лише в цьому одному-єдиному місці Аґата урвала його з власної волі.

— Хіба ти не писав колись віршів і сам? — спитала вона.

— Невже ти ще пам’ятаєш? Коли ж я поділився з тобою своєю таємницею? — спитав Ульріх. — Так, вірші ми коли-небудь пишемо всі. Я робив це навіть іще й тоді, коли вже став математиком, — зізнався він. — Та що старшим я ставав, то гірші вони в мене виходили; і не так, гадаю, через нездарність, як через дедалі глибшу відразу до неправедности й до циганської романтики цього збочення в почуттях.

Сестра тільки легенько хитнула головою. Але Ульріх це завважив.

— Авжеж! — стояв на своєму він. — Адже вірш, так само як і акт доброї волі, не повинен бути лише винятковим явищем! Але що буде, дозволь спитати, з миттю піднесення наступної миті? Ти вірші любиш, я знаю. Але я хочу сказати ось що: людині мало запаху згарища в носі, запаху, який однаково вивітрюється. Така половинчаста позиція дуже добре доповнює половинчасту моральну поведінку, яка вичерпується неповною критикою. — І, раптом повернувшись до головного, сказав сестрі: — Якби в цій справі з Гаґауером я повівся так, як ти сьогодні від мене сподіваєшся, то мав би виявитись іронічним і байдужим скептиком. Дуже доброчесні, певна річ, діти, які ще, либонь, можуть бути в тебе чи в мене, тоді й справді скажуть про нас, що ми жили за часів міщанського затишку, за часів, які не знали жодних турбот, крім хіба що непотрібних. А ми ж бо вже так намордувалися зі своїми переконаннями!…

Ульріх, мабуть, хотів сказати ще багато чого; адже він, по суті, ладен був стати на бік сестри, тільки зволікав із цим, і було б непогано, якби своїми намірами він із нею поділився.

Але вона зненацька підвелась і під якимсь непевним приводом зібралася вийти з кімнати.

— Отже, на тому й станемо: я — морально недоумкувата? — спитала вона, через силу спробувавши пожартувати. — Твої заперечення проти цього — понад моє розуміння!

— Ми обоє морально недоумкуваті! — чемно запевнив її Ульріх. — Обоє!

І його трохи засмутила та поквапність, з якою пішла сестра, не сказавши навіть, коли повернеться.

31. Аґата хоче накласти на себе руки і знайомиться

з одним чоловіком

Насправді Аґата поквапилася вийти через те, що не хотіла ще раз показати братові свої сльози, які вона вже ледве стримувала. На серці в неї було так сумно, як буває сумно людині, котра все втратила. Чому — Аґата не знала. Це наринуло на неї, коли Ульріх говорив. Навіщо — вона теж не знала. Краще б він зробив щось інше, замість говорити. Що саме — вона не знала. Він, звісно, мав рацію, коли не надав значення «безглуздому збігу» її схвильованости з отриманням листа й говорив далі так, як говорив завжди. Однак Аґаті довелося вибігти.

Спершу вона просто не могла всидіти на місці. І подалася з дому, куди очі світять. Якщо вулиці змушували її звертати, вона звертала. Вона втікала; втікала так, як люди й тварини втікають від біди. Чому — вона себе не питала. Аж коли її здолала втома, Аґата збагнула, яку мала мету: не повертатись!

Вона хотіла йти до самого вечора. З кожним кроком усе далі й далі від дому. Вона гадала, що коли на шляху їй застане вечір і доведеться спинитись, остаточно визріє й рішення. Це було рішення вкоротити собі віку. Власне, це було не саме рішення вкоротити собі віку, а очікування, що рішення визріє ввечері. За цим очікуванням — розпачлива плутанина в голові. Вона навіть не мала при собі нічого такого, чим можна було б укоротити собі віку. Невеличка капсула з отрутою зосталася десь у шухляді чи у валізі. Для смерти дозріло лише бажання вже не повертатись. Вона хотіла піти з життя. Того ж так і поспішала. З кожним кроком вона немовби вже йшла з життя.

Стомившись, вона відчула тугу за лугами й лісом, за прогулянкою в тиші й на волі. Але туди треба було доїхати. Вона сіла в трамвай. Її навчили опановувати себе при чужих людях. Тому в її голосі, коли вона платила за квиток і питала про маршрут, хвилювання ніхто не завважив. Вона сиділа рівно й спокійно, в неї не тремтів жоден палець. І коли вона так сиділа, прокинулися думки. Їй, звичайно, стало б легше, якби вона могла вибухнути; але все тіло її було скуте, і ці думки лишалися великими вузлами, що їх вона марно силкувалася протягти крізь якийсь отвір. Вона ображалася на Ульріха за те, що він сказав. Вона не хотіла на нього за це ображатися. Вона відмовляла собі у праві на це. Що Ульріх від неї мав? Вона забирала в нього час, а натомість нічого не давала; вона заважала йому працювати і порушила весь його побут, усі звички. На думку про його звички їй кольнуло в грудях. Поки вона жила в тому будинку, туди, схоже, не ступала нога жодної іншої жінки. Аґата не мала сумніву, що в брата завжди була яка-небудь жінка. Отже, через неї, Аґату, він стримувався. А позаяк вона нічим не могла його винагородити, то вона — людина корислива й погана. Цієї хвилини їй страшенно хотілося повернутись і попрохати в нього прощення. Але наступної миті вона знову пригадала, який він був холодний. Він вочевидь шкодував, що взяв її до себе. Чого тільки він не планував і не розповідав, поки вона йому не набридла! Тепер він про те вже й мови не заводив. Велике протверезіння, що прийшло з листом, знову краяло Аґаті серце. Вона була ревнива. Ревнива нестямно й банально. Вона хотіла нав’язатися братові й відчувала, якою пристрасною й безпорадною буває дружба людини, котра наштовхується на відмову. «Задля нього я могла б скоїти крадіжку чи піти на панель!» — думала вона й, хоч і розуміла, що це смішно, не думати так не могла. Ульріхові розмови з їхніми жартами і їхньою начебто безсторонньою перевагою здавалися глузуванням над цим. Вона захоплювалася такою перевагою й усіма духовними запитами, ширшими й глибшими, ніж її власні. Але вона не розуміла, чому всі люди завжди мають однаково сприймати всі думки! Збентежена й присоромлена, вона потребувала особистої втіхи, а не загальних настанов і повчань. Вона не хотіла бути хороброю!! А вже за хвилину дорікала собі в тому, що вона така, й розтроюджувала свою рану вигадкою, що нічого кращого, крім Ульріхової байдужости, вона й не заслуговує.

Це самоприниження, якому ні Ульріхова поведінка, ні навіть прикрий Гаґауерів лист достатнього приводу не давали, було спалахом темпераменту. Все, що від того не дуже далекого часу, коли її дитинство лишилося в минулому, Аґата сприймала як власну безпорадність перед вимогами суспільного життя, було спричинене тим, що цей час вона провела з відчуттям, немовби живе без найзаповітніших своїх прагнень чи навіть усупереч їм. Це були прагнення до самовіддачі й довіри, бо вона ніколи не почувалася в самотності так добре, як її брат; та коли досі їй і не щастило віддатися кому-небудь або чому-небудь усією душею, то лише через те, що в ній, Аґаті, жила можливість самовіддачі ще глибшої, хоч би куди ця простягала руки — до світу чи до Бога! Є ж бо дуже відомий спосіб віддати себе всьому людству: не жити у злагоді зі своїми сусідами; й достоту так само потаємна й глибока потреба в Богові може постати з того, що асоціальний елемент виявиться здатним на велике кохання. Набожний злочинець у цьому сенсі — не більший абсурд, ніж набожна стара дівка, яка не знайшла собі чоловіка, і поводження Аґати з Гаґауером, що набуло вкрай безглуздої форми корисливого вчинку, стало таким самим спалахом нетерплячої волі, як і та гарячковість, з якою вона звинувачувала себе в тому, що завдяки братові прокинулася до життя, а тепер через свою слабкість змушена його втрачати.

Трамвай котився повільно, й Аґата висиділа в ньому недовго; коли будинки обабіч лінії потяглися нижчі й прибрали сільського вигляду, вона зійшла й далі попростувала пішки. Двори були відчинені, крізь ворота й низенькі огорожі погляд падав на ремісників, тварин і захоплених грою дітей. Повітря сповнював розлогий спокій, і в ньому чулися голоси й перестук інструментів; м’яким і нерівним пурханням метелика ворушилися ці звуки в ясному повітрі; й Аґата відчувала, як вона тінню пропливає повз них до виноградників та гаїв, що ярусами тяглися неподалік угору. Але один раз вона спинилася біля двору, де бондарі хвацько вистукували киянками по клепках. Вона все життя любила спостерігати таку хвацьку роботу, відчуваючи втіху від скромно-осмисленої, продуманої праці рук. Аґата й цього разу не могла відірватися від ритму киянок і надивитися на рівномірне кружляння бондарів довкола бочок. Завдяки цьому вона на хвилину забула про свою біду й поринула в безтурботний і приємний зв’язок зі світом. Вона завжди захоплювалася людьми, котрі вміли робити щось таке, що багатогранно й природно випливало із загальновизнаних потреб. Тільки сама не любила виявляти активність, хоч і мала всілякі корисні розумові здібності. Життя було заповнене й без неї. І раптом вона — перше ніж усвідомила зв’язок — почула бемкання дзвонів і ледве стрималася, щоб не заплакати знов. Невеличка церковця в цьому передмісті уже давно, мабуть, дзвонила у два свої дзвони, проте Аґата почула їх аж тепер, і ту ж мить її вразило відчуття того, як глибоко ці непотрібні звуки, що втратили зв’язок із доброю, щедрою землею й пристрасно злітали до небес. споріднені з її власним існуванням.

Вона поквапно рушила далі й у супроводі дзвону, який тепер весь час лунав у її вухах, хутко вийшла, поминувши останні будинки, до пагорбів, порослих унизу на схилах виноградом та край стежок поодинокими кущами, а вгорі увінчаних світло-зеленим лісом. Тепер Аґата знала, куди її тягло, і це було приємне відчуття, немовби вона щокрок занурювалася дедалі глибше в природу. Від напруження й захвату серце в неї калатало, коли вона часом спинялась і переконувалася, що дзвони супроводжують її й далі, хоч уже й сховавшись у високості й ледве чутні. Їй здавалося, що вона ніколи ще не чула церковних дзвонів ось так, серед будня, ніби й без особливого святкового приводу, демократично змішаних із природними й самовпевненими клопотами. Але з усіх язиків тисячоголосого міста останніми до неї тепер промовляли ці два, й було тут щось таке, що немовби підхоплювало її й намагалося понести до гір, але потім щоразу все ж таки відпускало й губилося в негучному металічному шумі, який у цих краях не мав жодних переваг перед рештою шумів — шелестом, стрекотанням і дзижчанням. Так Аґата сходила на погорби й блукала, мабуть, ще з годину, коли раптом опинилася перед невеликими заростями, про які ще пам’ятала з минулого. Ці зарості ніби живоплотом оточували занедбану могилу на узліссі, де майже сто років тому наклав на себе руки якийсь поет і де, згідно з останньою волею небіжчика, його й поховали. Ульріх казав, що поет то був такий собі, хоч його й нахвалювали, і все ж трохи короткозора поезія, яка виражає себе в бажанні знайти свій останній прихисток на землі в місці, звідки все видно, натрапила в Ульріхові на суворого критика. Але Аґата любила той напис на великій кам’яній плиті, відколи вони, якось прогулюючись тут, разом насилу прочитали розмиті дощами гарні бідермаєрівські літери, й тепер вона схилилася над чорними ланцюгами з великих гранчастих ланок — ланцюгами, що відгороджували від життя цей чотирикутник смерти.

«Я був для вас ніщо», — заповів написати на своїй могилі той невдоволений життям поет, і Аґата подумала, що так можна сказати й про неї саму. Ця думка тут, край порослого лісом пагорба, над зеленню виноградників і величезним, чужим містом, яке на вранішньому сонці спроквола ворушило хвостами своїх димів, розчулила її знов. Зненацька вона впала навколішки й прихилилася чолом до одного з кам’яних стовпчиків, на яких висіли ланцюги; незвична поза й холодний доторк каменю допомогли їй уявити оціпенілий, безвольний спокій смерти, що на неї очікував. Вона спробувала зосередитись. Але це вдалося їй не відразу. У вуха проникали пташині голоси, і тих різноманітних пташиних голосів було так багато, що це її просто вразило; гілля погойдувалось, а позаяк вітру вона не відчувала, то їй ввижалося, ніби дерева погойдують гіллям самі; в раптовій тиші чулося якесь тихеньке дріботіння; камінь, до якого вона припала, був такий гладенький, що в неї склалося враження, неначе поміж ним і її чолом лежить крижинка, не даючи їй притиснутися до нього щільніше. Аж по хвилі Аґата усвідомила: в усьому, що відвертало її увагу, знаходило вияв саме те, що вона хотіла викликати в собі, — глибоке відчуття своєї зайвости, яке найпростіше можна було б передати словами: життя й без неї таке наповнене, що їй нема чого в ньому шукати й від нього очікувати. Це жорстоке відчуття не було, по суті, ні розпукою, ні образою, а полягало в тому, щоб дивитися й слухати, і Аґата завжди так і робила, тільки без найменшого пориву, навіть без можливости спробувати зробити що-небудь самій. У цій відчуженості крилася мало не безпека, як ото є подив, що забуває ставити будь-які запитання. Вона могла б спокійнісінько собі й піти. Куди? Яке-небудь «куди», либонь, знайшлося б. Аґата була не з тих, у кого й переконаність у нікчемності всіх ілюзій здатна викликати своєрідне задоволення, рівнозначне войовничій або підступній стриманості, з якою приймають свою неочікувано лиху долю. У таких питаннях вона була великодушна й безжурна, не така, як Ульріх, що створював своїм почуттям неймовірні труднощі, щоб потім їх собі заборонити, якщо вони не витримували випробувань. Річ у тім, що вона була дурна! Атож, так вона собі й казала. Вона не хотіла замислюватись! Нахиливши голову, вона вперто притискалася чолом до залізних ланцюгів, які трохи піддавались, а тоді, напнувшись, чинили опір. Останні тижні вона знов почала якось вірити в Бога, хоч і не задумуючись про нього. Певний стан, у якому світ завжди поставав перед нею іншим, ніж бачиться, і таким, що й сама вона жила тоді вже не відокремлено, а цілком у якісь осяйній переконаності, — такий стан завдяки Ульріху був близький до внутрішньої метаморфози й повного перевтілення. Вона й ладна була б уявити собі якого-небудь бога, що відкриває свій світ, мов притулок. Але Ульріх казав, що в цьому нема потреби, бо уявляти собі більше, ніж можна довідатися, — це, мовляв, навіть шкідливо. І то був його клопіт — вирішувати такі речі. Але ж тоді він мав би й вести її, не кидаючи. Він був порогом між двома життями, і вся її туга за одним із них, уся її втеча від другого вели насамперед до нього. Вона любила його так само безсоромно, як люблять життя. Вранці, коли вона розплющувала очі, він прокидався в усьому її тілі. Він і тепер дивися на неї з темного дзеркала її журби. Й аж тепер Аґата згадала, що хотіла накласти на себе руки. Вона мала таке відчуття, немовби наперекір йому втекла з дому до Бога, коли вибігла з будинку з наміром укоротити собі віку. Але намір цей, мабуть, уже вичерпався й повернувся до своєї першопричини, яка полягала в тому, що Ульріх її, Аґату, образив. Вона була на нього лиха й відчувала це й досі, але пташки щебетали, й вона чула їх знов. Вона була така сама збентежена, як доти, але тепер радісно збентежена. Їй хотілося що-небудь зробити, тільки щоб це зачепило й Ульріха, не лише її. Коли вона випростувалася, заціпеніння, в якому вона безкінечно довго стояла навколішки, відступило перед теплом крови, що бадьоро ринула в усі її жили.

Аґата підвела очі й уздріла поруч якогось чоловіка. Вона розгубилася, не знаючи, відколи він спостерігає за нею. Коли її ще затьмарений хвилюванням погляд зустрівся з його поглядом, вона побачила, що чоловік дивиться на неї з неприхованим співчуттям і вочевидь хоче викликати в неї щиру довіру. Він був високий на зріст, худий, у темному одязі й зі світло-русявою борідкою, що закривала підборіддя й щоки. З-під борідки виглядали трохи повні, м’які губи, і проти сивини, що вже повсюди прозирала в борідці, вони мали навдивовижу молодий вигляд, тож Аґата не могла зрозуміти, скільки чоловікові років. Розгадати це обличчя взагалі було не дуже просто. Перше враження наводило на думку про вчителя середньої школи; суворість цього обличчя не була вирізьблена з твердого дерева, а нагадувала радше про щось м’яке, що затверділо в щоденних дрібних гіркотах. Та якщо відштовхуватись від цієї м’якости, на якій мужню бороду виростили, здавалося, зумисне, задля ладу, що його любив у всьому її власник, то в цьому колись, мабуть, жіночному образі все ж таки не можна було не завважити окремих твердих, майже аскетичних рис, створених з м’якого матеріалу, очевидно, невтомною волею.

Аґата не знала, що й думати про це обличчя, воно однаковою мірою і приваблювало її, й відштовхувало, і зрозуміла вона лише одне: цей чоловік хоче їй допомогти.

— Життя дає стільки ж приводів для зміцнення волі, скільки й для її ослаблення; ніколи не треба втікати від труднощів, треба намагатися з ними впоратись! — промовив незнайомець і, щоб краще бачити, протер запітнілі окуляри.

Аґата вражено дивилася на нього. Він спостерігав за нею вочевидь уже давно, бо ці слова прийшли із самої середини якоїсь внутрішньої розмови. Цієї миті він ніби чогось злякався й трохи підняв капелюха, щоб зробити, хоч і з запізненням, те, про що не гоже забувати; але він швидко опанував себе і знов пішов напрямець. — Даруйте, коли поцікавлюсь, чи не можу я вам чим-небудь допомогти, — провадив він. — Мені здається, що біль, далебі, нерідко навіть глибоке особисте потрясіння — таке, яке я оце бачу, — краще довірити чужій людині!

Виявилося, що говорити незнайомцеві було нелегко; звернувшись до цієї вродливої жінки, він мовби виконав якийсь обов’язок милосердя й тепер, коли вони пішли поруч, просто-таки боровся зі словами. Бо Аґата, не довго думаючи, підвелася й неквапно рушила в його товаристві від могили, з-під дерев убік галяви край пагорбів, хоч ні він, ні вона ще не знали, чи спускатимуться вони тепер униз однією зі стежок і яку з них виберуть. Розмовляючи, вони пройшли чималий відтинок шляху горою, потім повернули назад, а тоді знов рушили в той самий бік ще раз; жодне з них не знало, куди саме збиралося йти друге, й усе ж таки намагалося з цим рахуватися.

— Чи не хочете сказати мені, чому ви плакали? — повторив незнайомець м’яким голосом лікаря, який питає пацієнта, де болить.

Аґата похитала головою.

— Мені не легко було б пояснити це вам, — сказала вона й раптом попросила його: — Але дайте мені відповідь на моє запитання: чому ви такі впевнені, що зможете мені допомогти, не знаючи мене? Я, навпаки, схильна думати, що допомогти нікому не можна!

Супутник відповів не відразу. Він кілька разів хотів був заговорити, але, здавалося, сам себе від цього й стримував. Нарешті промовив:

— Допомогти можна, либонь, лише тому, чиїх страждань ти зазнав колись сам!

І змовк. Аґата засміялася з припущення цього чоловіка, нібито він зазнав її страждань, які, коли б він почув про їхню причину, мабуть, викликали б у нього відразу. Супутник, здавалося, пропустив її сміх повз вуха або подумав, що вона просто не може звладати зі своїми нервами. Він замислився, а тоді спокійно сказав:

— Я, звісно, не думаю, що хтось когось зважиться повчати, як треба повестися. Але знаєте, під час катастрофи страх — штука заразна, і порятунок. теж штука заразна! Я маю на увазі сам голий факт порятунку. Це як на пожежі: всі втрачають голову й кидаються у вогонь. І яка ж то величезна допомога, коли бодай хтось один лишається надворі, махає руками — просто нічого не робить, а лише махає руками — й нерозбірливо кричить усім, що вихід є!…

Аґата ледве знов не засміялася з тих жахливих ідей, які все ж таки жили в цьому доброму чоловікові; та саме через те, що ці ідеї були чужі йому, вони надали мало не лиховісного вигляду його м’якому, як віск, обличчю.

— О, ви розмовляєте, як пожежник! — відповіла вона вмисне насмішкуватим тоном, наслідуючи таку собі легковажну жінку, щоб приховати свою цікавість. — Але певне уявлення про те, яка катастрофа мене спіткала, ви собі, мабуть, усе ж таки склали?!

Усупереч її волі серйозність насмішки все ж таки дала про себе знати, бо наївне припущення, нібито цей чоловік хоче допомогти їй, обурило її через таку саму наївну вдячність за це, яка в ній ворухнулася. Незнайомець вражено звів на неї погляд, потім зібрався з духом і відповів, мало не приструнюючи її:

— Ви, либонь, ще надто молода й не знаєте, що життя наше дуже просте. Нездоланно заплутане воно лише тоді, коли думаєш про себе. Але тієї хвилини, коли не думаєш про себе, а питаєш себе, як комусь допомогти, воно дуже просте!

Аґата замислено мовчала. І незнайомець — чи то через її мовчання, чи то через підбадьорливий простір, у який відлітали його слова, — не дивлячись на супутницю, провадив далі:

— Переосмислення особистого — це сучасний забобон. Адже нині так часто можна почути про культуру особистости, про виявлення й утвердження себе в житті. Але такими розпливчастими й багатозначними поняттями їхні апологети лише виказують, що їм потрібен туман, аби приховати за ним справжній сенс свого протесту! Бо що тут, власне, утверджувати? Усе поспіль і впереміш? Розвиток завжди пов’язаний із протидією, сказав один американський мислитель. Ми аж ніяк не можемо розвивати один бік нашої природи, не стримуючи зростання іншого. А що має себе виявляти? Розум чи інстинкти? Настрої чи вдача? Егоїзм чи любов? Якщо наша вища природа має виявлятися, то нижча мусить учитись усього зрікатися й коритись.

Аґата замислилася про те, чому дбати про когось нібито простіше, ніж дбати про себе. Вона була одна з тих зовсім не егоїстичних натур, котрі хоч завжди, можливо, й думають про себе, однак ніколи про себе не дбають, а це від звичайного егоїзму, заклопотаного лише власними вигодами, багато далі, ніж задоволена самовідданість тих, хто дбає про решту людей. Отож те, про що казав її супутник, було для неї глибоко чуже, хоч усе ж таки якось її зачіпало, й окремі, із запалом виголошені фрази тривожно зависали перед нею, так ніби їхній сенс легше було розгледіти в повітрі, ніж почути. До того ж вони вже вийшли на узлісся, звідки Аґаті відкрився чудовий вигляд на глибоку звивисту долину, тоді як її супутникові цей краєвид вочевидь нагадав амвон чи катедру. Аґата спинилася й капелюшком, яким увесь цей час недбало розмахувала, перекреслила все, що казав незнайомець.

— Отже, ви, — сказала вона, — все ж таки вже склали собі про мене певну картину. Я відчуваю це з ваших слів, і нічого втішного для мене в цій картині немає!

Довготелесий незнайомець злякався, бо образити її він не хотів, і Аґата поглянула на нього, привітно засміявшись.

— Здається, ви плутаєте мене з правом вільної особистости, — промовила вона. — І, до того ж, з якоюсь трохи нервовою й досить неприємною особистістю!

— Я казав лише про головну передумову особистого життя, — вибачився він. — Щоправда, становище, в якому я вас застав, навело мене на думку, що вам, мабуть, можна допомогти порадою. Сьогодні головною передумовою життя часто нехтують. У сучасних умовах причина всієї нервозности з різноманітними її ексцесами полягає лише у в’ялій внутрішній атмосфері, позбавленій волі, тому що без особливої мобілізації власної волі ніхто не досягне тієї цілісности й сталости, яка підносить людину над темним хаосом організму!

І знову трапилися двоє слів, «цілісність» і «сталість», які були Аґаті немовби нагадуванням про її тугу й докори на власну адресу.

— Поясність мені, що ви під цим маєте на увазі, — попрохала вона. — Адже воля може з’явитися, власне, лише тоді, коли вже є мета?!

— Річ не в тім, що я маю на увазі! — почула вона відповідь, сказану тоном м’яким і категоричним водночас. — Хіба вже великі книги людства не вказують неперевершено чітко на те, що нам робити й чого не робити?

Аґата розгубилася.

— Щоб визначати головні життєві ідеали, — пояснював її супутник, — треба так глибоко знати життя й людей і водночас уміти так героїчно долати пристрасті й егоїзм, як це протягом цілих тисячоліть судилося лише дуже небагатьом особистостям. І ці вчителі людства в усі часи сповідували ту саму істину.

Аґата мимоволі перейшла до оборони, як це робить будь-хто, коли вважає, що його юні плоть і кров кращі, ніж мощі мудреців.

— Але ж не можуть людські закони, які виникли тисячі років тому, бути придатними й у нинішніх умовах! — вигукнула вона.

— Вони зовсім не такі вже й непридатні, як це стверджують скептики, відірвані від живого досвіду й від самопізнання! — з гірким задоволенням відповів її випадковий супутник. — Уже Платон сказав: «Глибока життєва істина в суперечці не народжується». Людина чує її як живе витлумачення і здійснення самої себе! Повірте мені, те, що робить людину справді вільною, і те, що позбавляє її свободи, те, що дарує їй справжнє високе щастя, й те, що її занапащає, — все це не підвладне проґресу. Кожна людина, яка живе праведно, добре відчуває це серцем, якщо тільки до нього прислухається!

Вислів «живе витлумачення» Аґаті сподобався, але на думку їй несподівана спала одна ідея.

— Ви, мабуть, людина релігійна? — спитала вона. І з цікавістю звела очі на співрозмовника.

Той нічого не відповів.

— Але ж ви, зрештою, не священик?! — перепитала вона й заспокоїлася, спинивши погляд на його борідці, тому що в усьому іншому його вигляд для такого несподіваного припущення раптом видався їй цілком природним.

На її виправдання, слід зауважити, що вона не здивувалася б дужче, якби незнайомець у розмові мимохідь кинув: «Наш найясніший володар, божественний Авґуст…» Аґата знала, що релігія відіграє в політиці велику роль, але люди так звикли не сприймати серйозно ідей, розрахованих на громадську думку, що припущення, нібито партії віри складаються з віруючих людей, легко може видатися таким самим абсурдним, як і вимога до поштового службовця бути філателістом.

Після тривалої, якоїсь непевної паузи незнайомець промовив:

— Я волів би не відповідати на ваше запитання. Ви надто далекі від усього цього.

Але Аґата загорілася живою цікавістю.

— Я хочу знати нарешті, хто ви! — зажадала вона, і це був, звичайно, жіночий привілей, чинити опір якому було просто-таки неможливо.

В очах у незнайомця знову промайнула та сама, трохи смішна невпевненість, як тоді, коли він, вітаючись, із запізненням підняв капелюха; здавалося, в нього аж руки свербіли знов оголити, як і належить, голову, але потім у ньому щось застигло, одна армія думок немовби вступила в бій з другою і врешті здолала її, і зробила вона це аж ніяк не завиграшки.

— Мене звати Лінднер, я вчителюю в гімназії імені Франца-Фердинанда, — відповів він і, трохи подумавши, додав: — А ще я — доцент в університеті.

— Тоді ви, може, знаєте мого брата? — зраділо спитала Аґата й назвала йому Ульріхове прізвище. — Недавно він виступав — якщо не помиляюся, в Педагогічному товаристві — з доповіддю про математику й гуманність чи про щось таке.

— Знаю лише за прізвищем. А доповідь я сам слухав, — зізнався Лінднер.

У його відповіді Аґаті почулося небажання розмовляти про ту доповідь далі, але вона відразу й забула про це, бо Лінднер уже заговорив знову, спитавши:

— А ваш добродій батько був відомий правник?

— Так, він недавно помер, і я живу тепер у брата, — розкуто сказала Аґата. — Чи не завітаєте коли-небудь до нас на гостину?

— На жаль, на світське життя я не маю часу, — різко відповів Лінднер і опустив очі.

— У такому разі ви ж бо не станете заперечувати, — провадила Аґата, не звертаючи уваги на його внутрішній опір, — якщо я коли-небудь завітаю до вас. Мені потрібна порада! — І, позаяк він усе ще називав її «панною», гадаючи, що вона незаміжня, додала: — Я «пані», і прізвище в мене — Гаґауер.

— Виходить, ви — дружина заслуженого педагога, професора Гаґауера?! — вигукнув Лінднер.

Цю фразу він почав з гучним захватом, але ближче до кінцівки завагався й приглушив її. Бо професор Гаґауер мав дві подоби: він був педагог, і він був проґресивний педагог. Лінднер ставився до нього, по суті, вороже, але яка ж радість виявити такого знайомого ворога в хистких туманах жіночої душі, якій щойно ударило в голову неможливе — прийти додому до незнайомого чоловіка; поступовий перехід від другого з цих почуттів до першого й відбився в тоні його запитання.

Аґата це завважила. Вона не знала, чи варто казати Лінднерові, в якому стані тепер її взаємини з Гаґауером. Якби вона сказала йому про це, між нею й цим новим приятелем усе могло б одразу скінчитися. Аґата відчувала це дуже виразно. І тоді вона пошкодувала б; адже Лінднер, багато чим провокуючи її покепкувати з нього, воднораз викликав у неї й довіру. Враження — а його переконливо підтверджував увесь його вигляд, — що цей чоловік для себе нічого не прагне, якимсь дивним чином змушувало її бути відвертою. При ньому їй уже нічого не хотілося, й відвертість напрошувалася сама собою.

— Я маю намір розлучитися! — зізналася нарешті Аґата. Запала мовчанка; вигляд у Лінднера був пригнічений. Тепер цей чоловік видався Аґаті все ж таки якимсь аж надто жалюгідним. Нарешті він, ображено всміхнувшись, промовив:

— А мені, коли я вас побачив, відразу щось таке й спало на думку!

— Виходить, ви ще й противник розлучень! — вигукнула Аґата, не стримавши роздратування. — Ну звісно, ви ним, либонь, і маєте бути! Але знаєте, ви таки трохи відстали від часу!

— Принаймні я, на відміну від вас, не бачу в цьому нічого природного, — замислено промовив на свій захист Лінднер, потому скинув окуляри, протер їх, знов надів і звів погляд на Аґату. — Мені здається, у вас замало волі, — констатував він.

— Волі? От саме розлучитися волі мені й не забракне! — вигукнула Аґата, хоч і знала, що відповідь її нісенітна.

— Ви мене не так зрозуміли, — м’яко закинув їй Лінднер.

— Адже я припускаю, що ви маєте вагомі причини. Але в мене про це своя думка: свобода моралі, яку тепер собі дозволяють, на практиці завжди виявляється лише ознакою того, що індивід міцно прикутий до власного «я» і не спроможний жити й діяти з ширшим розмахом. А добродіям поетам, — ревниво додав він, пробуючи пожартувати над щиросердим паломництвом Аґати (ця спроба в його вустах обернулася досить кислою міною), — які підігрують настроям молодих жінок і тим заслуговують від них надто високої оцінки, — тим добродіям, певна річ, легше, ніж мені, коли я кажу вам, що шлюб — це інститут відповідальности людини і її верховенства над своїми пристрастями! Та перше ніж звільнятися від зовнішніх захисних засобів, створених людством завдяки раціональному самопізнанню супроти власної ненадійности, індивід мав би, либонь, сказати собі, що ізолювання від високого цілого й непослух йому завдає більшої шкоди, ніж розчарування тіла, якого ми так боїмося!

— Це звучить, як бойова настанова для архангела, — сказала Аґата. — Але не думаю, що ви маєте рацію. Я вас трохи проведу. Я хочу, щоб ви пояснили мені, як можна так міркувати. Ви зараз куди йдете?

— Мені треба додому, — відповів Лінднер.

— Хіба ваша дружина мала б щось проти, якби я провела вас додому? Внизу, в місті, ми могли б узяти машину. Я ще маю час!

— Зі школи приходить мій син, — з гідністю відхилив пропозицію Лінднер. — Ми обідаємо завжди в той самий час. Отож я маю бути вдома. Моя дружина, до речі, кілька років тому померла наглою смертю, — виправив він помилкове припущення Аґати і, кинувши погляд на годинника, злякано й роздратовано додав: — Я мушу поспішати!

— Тоді вам доведеться пояснити це мені іншим разом, для мене це важливо! — настійливо запевнила його Аґата. — Якщо не хочете заглянути до нас, то я можу завітати до вас.

Лінднер хапнув ротом повітря, але це йому не допомогло. Нарешті він сказав:

— Але ж вам, жінці, не можна приходити до мене!

— Можна! — запевнила його Аґата. — Ось побачите, одного прекрасно дня я постану у вас на порозі. Тільки не знаю ще, коли саме. І нічого поганого в цьому, звісно, не буде!

Після цього вона попрощалась і звернула на стежку, що розходилася з тією, якою пішов він.

— У вас мало волі! — стиха проказала Аґата, намагаючись перекривити Лінднера.

Але від слова «воля» вона відчула в роті свіжість і прохолоду. З ним були пов’язані такі почуття, як гордощі, впевненість, віра, висока тональність серця. Цей чоловік справив на неї цілющий вплив.

32. Тим часом ґенерал привозить Ульріха

й Кларису до божевільні

Коли Ульріх був удома сам, зателефонували з міністерства оборони й спитали, чи не може з ним зустрітися особисто пан начальник відділу військового виховання й освіти, якщо прибуде до нього за півгодини, і через тридцять п’ять хвилин на невеликий похилий в’їзд викотив змилений службовий запряг ґенерала фон Штума.

— Нічогенька собі історія! — вигукнув гість до товариша, якому відразу впало в око, що цього разу ординарця з «хлібом духу» той із собою не прихопив. Ґенерал був у мундирі й навіть при орденах. — У нічогеньку ж історію ти мене вплутав! — знову сказав він. — Сьогодні ввечері у твоєї кузини велике засідання. Я навіть не встиг доповісти про це своєму начальству. І раптом на тобі — новина: нам треба їхати до божевільні. Ми маємо бути там за півгодини, не пізніше!

— Але чому так?! — здивувався, як і слід було сподіватись, Ульріх. — Зазвичай-бо про час домовляються заздалегідь?!

— Не став так багато запитань! — благально промовив ґенерал. — Краще негайно зателефонуй своїй подрузі, чи кузині, чи хто вона тобі така, і скажи, що ми по неї заїдемо!

Поки Ульріх телефонував крамареві, в якого Клариса звичайно купувала всілякі дрібниці, й чекав, щоб вона підійшла до апарата, фон Штум скаржився йому на свою біду. Виявляється, він, щоб виконати Кларисине бажання, передане йому через Ульріха, звернувся до начальника військово-медичної служби, який потім зв’язався зі своїм знаменитим цивільним колегою, завідувачем тієї університетської клініки, де Моосбруґер очікував на повторну експертизу вищої медичної комісії. Але через непорозуміння обидва начальники домовилися відразу й про день та годину, і Штума повідомили про це, дуже вибачаючись, аж в останню хвилину, до того ж йому одночасно сказали, що на прийом до славетного психіатра помилково записали його самого, фон Штума, і лікар з великою радістю, мовляв, чекає на його візит.

— Мені зле! — заявив ґенерал.

Ця формула вже давно ввійшла в його вжиток і означала, що йому хочеться перехилити чарчину.

Коли він випив, нерви в нього вгамувалися.

— Яке мені діло до божевільні? Доводиться їхати туди лише задля тебе! — нарікав він. — Що я взагалі скажу тому недоумкуватому професорові, якщо він спитає, чому я з вами приїхав?

Цієї миті на другому кінці дроту пролунав тріумфальний бойовий клич.

— Чудово! — невдоволено кинув ґенерал. — Але мені, крім того, доконче треба побалакати з тобою про сьогоднішній вечір. А ще я повинен доповісти про це його превосходительству. А він о четвертій уже йде! — Він поглянув на годинника й через безнадію не зміг підвестися.

— Ну, то я вже готовий! — сказав Ульріх.

— А хіба твоя добродійка з нами не їде? — розчаровано спитав Штум.

— Сестри немає вдома.

— Шкода! — зітхнув ґенерал. — Такої дивовижної жінки, як твоя сестра, я ще зроду не бачив!

— Я гадав, така жінка — Діотима? — промовив Ульріх.

— Вона теж, — відповів ґенерал. — Діотима теж дивовижна. Але відколи вона присвятила себе сексології, я здаюся собі школярем. Я ж бо від неї просто в захваті. Адже війна, Господи, — це, як я завше кажу, ремесло просте й грубе. Зате саме в сексуальній сфері — о, тут офіцерська честь, так би мовити, повстає проти того, щоб з тобою поводилися, як із дилетантом!

Тим часом вони, однак, сіли в екіпаж і швидким клусом вирушили до божевільні.

— А твоя приятелька бодай гарненька? — недовірливо поцікавився Штум.

— Вона своєрідна, сам побачиш, — відповів Ульріх.

— Отже, сьогодні ввечері, — зітхнув ґенерал, — щось таки розпочнеться. Сподіваюся, це стане подією.

— Ти казав так щоразу, коли бував у мене, — зауважив, усміхнувшись, Ульріх.

— Можливо. І все ж таки це правда. А сьогодні ввечері ти станеш свідком зустрічі твоєї кузини з професоркою Набридер. Сподіваюся, ти забув іще не все з того, що я тобі про неї розповідав? Одне слово, поки до цього дійшло, та Набридер — це ми її так називаємо, я й твоя кузина, — та Набридер, одне слово, довго набридала твоїй кузині. Нікому не давала спокійно жити. І сьогодні ці дві нарешті побалакають одна з одною. Ми чекали тільки на Арнгайма, щоб і він склав собі думку.

— Правда? — Ульріх і не знав, що Арнгайм, якого він давно не бачив, уже повернувся.

— Ну звісно. На кілька днів, — пояснив Штум. — Тож нам і довелося взятися за справу… — Раптом він змовк і рвучко, що про нього так ніхто й не подумав би, смикнувся з пухких подушок до передка. — От бовдур! — з гідністю гаркнув він на вухо перевдягненому на візника ординарцеві, що поганяв міністерських коней; тим часом екіпаж так розгойдало, що ґенерал безпорадно вчепився за спину щойно облаяного підлеглого. — Ви ж робите гак!

Вояк у цивільному тримав спину нерухомо, мов дошку, не звертаючи уваги на позаслужбові ґенералові намагання з її допомогою врятуватися, й, повернувши голову рівно на дев’яносто градусів, через що вже не бачив ні свого ґенерала, ні його коней, гордо доповів вертикалі, яка губилася в порожнечі, що попереду ця дорога через ремонтні роботи закрита, але скоро вони, мовляв, виїдуть на неї знов.

— Ну ось, виходить, я все ж таки маю рацію! — вигукнув, відкидаючись на спинку сидіння, Штум, щоб, з одного боку, перед ординарцем, а з другого — перед Ульріхом виправдати марний вибух своєї нетерплячки. — І треба ж таке — цей чолов’яга робить гак, коли я ще до вечора мушу доповісти моєму превосходительству, бо його превосходительство о четвертій годині хоче піти додому, а доти ще сам повинен з’явитися на доповідь до міністра!… Річ у тім, що його превосходительство міністр пообіцяв особисто побувати сьогодні ввечері в Туцці! — вже тихіше, тільки для Ульріхового вуха, додав він.

— Та що ти кажеш?!

Ульріх вдав, ніби ця новина його приголомшила.

— А я тобі вже давно товчу: щось воно та назріває. Нарешті Ульріхові все ж таки скортіло почути, що ж воно назріває.

— Ну, то кажи вже, чого хоче міністр? — зажадав він.

— Та цього він і сам не знає, — добродушно відповів Штум.

— Його превосходительство нюхом чує: настав саме той час. Старий Ляйнсдорф теж нюхом чує: настав саме той час. Начальник ґенерального штабу так само нюхом чує: настав саме той час. Якщо так багато людей чують нюхом, то в цьому є, либонь, якась правда.

— Але «саме той час» — для чого? — допитувався Ульріх.

— А ось про це знати поки що й не конче! — повчально сказав ґенерал. — Просто це — абсолютне враження! То скільки там, до речі, буде нас сьогодні? — спитав нарешті він якось чи то неуважно, чи то замислено.

— Чому ти питаєш про це мене? — здивовано відповів Ульріх.

— Я маю на увазі, — пояснив Штум, — скільки нас поїде до тої божевільні? Даруй! От непорозуміння, аж смішно, еге? Бувають дні, коли на голову людині стільки всього звалюється! То скільки нас там буде?

— Не знаю, хто ще прийде. Залежно від цього — від трьох до шістьох душ.

— Просто я хотів сказати, — стурбовано промовив ґенерал, — що якщо нас буде більше трьох душ, то доведеться взяти ще одного візника. Я ж бо в мундирі, сам розумієш.

— Авжеж, звичайно, — заспокоїв його Ульріх.

— Мені не можна їздити, як у консервній бляшанці.

— Певна річ. Але скажи, звідки в тебе оце абсолютне враження?

— Та чи знайдемо ми там візника? — розмірковував уголос Штум. — Це ж бо десь аж у чорта на болоті?!

— Візьмемо дорогою, — рішуче відповів Ульріх. — А тепер прошу тебе, поясни мені, звідки у вас це абсолютне враження, нібито настав для чогось «саме той час»?

— Та тут немає чого пояснювати, — відказав Штум. — Коли я про що-небудь стверджую, що воно абсолютно таке, а не інакше, то це якраз і означає, що пояснити цього я не можу! Можна лише додати, що та професорка Набридер — своєрідна пацифістка й, либонь, через те, що Фоєрмауль, якого вона проштовхує, клепає віршики про те, що людина добра. Тепер у це вірить багато хто.

Але він не переконав Ульріха.

— Але ще зовсім недавно ти казав мені протилежне — що тепер в акції виступають за дії, за тверду руку й таке інше!

— За це теж, — визнав ґенерал. — А ось впливові кола підтримують ту Набридер. Вона в такому ділі собаку з’їла. Від вітчизняної акції вимагають якого-небудь акту людської доброти.

— Правда? — каже Ульріх.

— Атож. Ти теж тепер палець об палець не вдариш! А де в кого за це болить голова. Хочу нагадати тобі, до прикладу, що німецька братовбивча війна шістдесят шостого року почалася з того, що у франкфуртському парламенті всі німці оголосили себе братами. Я, звісно, аж ніяк не хочу сказати, що через це так дуже болить голова, приміром, у військового міністра чи в начальника ґенерального штабу; думати так було б з мого боку безглуздо. Але так уже воно ведеться, що одне тягнеться за одним! Чи ти мене розумієш?

Це було туманно, але правильно. І до цього ґенерал додав одне дуже мудре зауваження.

— Послухай, ти завше вимагаєш чіткости, — докірливо сказав він своєму супутникові. — Я за це від тебе, звісно, в захваті, але помізкуй хоч один раз у плані історичному: звідкіля безпосереднім учасникам якої-небудь події наперед знати, чи стане вона великою? Таке вони можуть собі хіба що уявити, тільки й того! Отож якщо дозволиш мені висловити такий парадокс, то я скажу, що світова історія пишеться ще доти, як вона відбувається; спершу це — завше просто балаканина. І перед діяльними людьми постає якраз дуже важке завдання.

— Щодо цього ти маєш рацію, — похвалив його Ульріх. — А тепер усе ж таки розкажи мені про все!

Але ґенерал, хоч йому кортіло поговорити про це й самому, у такі напружені хвилини, коли кінські копита затупотіли вже по небрукованій вулиці, раптом знов перейнявся іншими турботами.

— Я ж бо прибрався вже, мов ялинка, до міністра — на той випадок, якщо він мене викличе! — вигукнув Штум, ще й показав на свій блакитний мундир, пообчіплюваний орденами. — Чи не думаєш ти, що може дійти до якогось прикрого інциденту, якщо я покажуся перед тими ідіотами отак в уніформі? А як мені бути, якщо котрийсь із них, скажімо, образить мій мундир? Не хапатися ж мені тоді за шаблю, а змовчати теж дуже небезпечно?!

Ульріх заспокоїв товариша, пообіцявши йому, що поверх мундира той накине білого лікарняного халата; та не встиг Штум висловити своє задоволення таким розв’язанням проблеми, як вони побачили Кларису: вбрана в просторий літній одяг, та в супроводі Зиґмунда нетерпляче поспішала просто серединою вулиці їм назустріч. Вона сказала Ульріхові, що Вальтер і Майнґаст відмовилися йти з нею. І коли їм трапився ще один візник, ґенерал задоволено мовив до Клариси:

— Добродійко, коли ви йдете отак вулицею, поглянеш на вас — точнісінько тобі янголятко!

Та коли перед воротами клініки Штум фон Бордвер зійшов з екіпажа, обличчя в нього було червоне й вигляд він мав трохи розгублений.

33. Божевільні вітають Кларису

Клариса бгала в руках рукавички, поглядала на вікна вгорі й жодної секунди не могла спокійно встояти, поки Ульріх намагався заплатити візникові. Штум фон Бордвер не дозволяв Ульріхові робити це, і кучер, сидячи на передку й задоволено всміхаючись, чекав, поки обидва добродії кинуть сперечатися. Зиґмунд, як завжди, струшував пучками порошинки з піджака або задивлявся в порожнечу. Ґенерал стиха промовив до Ульріха:

— Дивна жінка ця твоя приятелька. Пояснювала мені дорогою, що таке воля. Жодного слова не зрозумів!

— Вона така, — мовив Ульріх.

— Гарненька, — прошепотів ґенерал. — Як чотирнадцятирічна балеринка. Але чому вона каже, буцімто ми приїхали сюди, щоб поринути в свої «ілюзії»? Світ, каже, надто «вільний» від ілюзій? Ти знаєш про це що-небудь докладніше? Було так прикро, у мене, по суті, не знайшлося жодного слова, щоб їй відповісти.

Ґенерал вочевидь не поспішав платити візникові лише через те, що хотів поставити ці запитання; та не встиг Ульріх відповісти на них, як його звільнив від цього обов’язку посланець, що привітав гостей від імени головного лікаря; посланець переказав ґенералові фон Штуму вибачення свого шефа за невеличку затримку через термінові справи й повів усе товариство до почекальні нагорі. Дорогою Кларисиних очей не уникав жоден камінь на сходах і в коридорах, і навіть у маленькій приймальні, яка своїми потертими, оббитими зеленим оксамитом стільцями нагадувала старомодні залізничні зали першого класу, погляд її майже весь час повільно рухався. Коли посланець пішов, усі четверо спочатку так і сиділи, не кажучи ні слова, поки Ульріх, щоб якось порушити мовчанку, покепкував з Клариси запитанням, чи не боїться вона зустрітися з Моосбруґером віч-на-віч.

— Ет! — зневажливо кинула Клариса. — Він-бо справжніх жінок ніколи не знав; тож так воно й мало статися!

Ґенералові, хоч і запізно, спало щось на думку, і він спробував повернути собі честь.

— Тепер воля дуже в моді, — промовив він. — Ми в патріотичній акції приділяємо цій проблемі теж багато уваги.

Клариса всміхнулася до нього й випростала руки, щоб зняти в них напруження.

— Коли доводиться отак чекати, то відчуваєш те, що має статися, всіма фібрами душі, так наче дивишся в далекоглядну трубу, — відповіла вона.

Штум фон Бордвер замислився; цього разу спізнюватися він не хотів.

— Слушна думка! — сказав він. — Це пов’язано, либонь, із сучасною фізичною культурою. Їй ми приділяємо увагу теж!

Цієї миті стрімко ввійшов надвірний радник з цілою кавалькадою асистентів та волонтерок; він був люб’язний, надто до Штума, сказав щось про якусь невідкладну справу й висловив жаль із приводу того, що змушений, усупереч своїм намірам, обмежитися цим привітанням, тож показати клініку сам він, мовляв, не зможе. І відрекомендував їм доктора Фріденталя, який, мовляв, зробить це замість нього. Доктор Фріденталь був високий, стрункий, хоч і трохи крихкотілий, чоловік, мав буйну чуприну й, коли його називали, всміхався, мов акробат, який вибирається на драбину, щоб виконати смертельний стрибок. Шеф попрощався, і їм принесли халати.

— Щоб не тривожити пацієнтів, — пояснив доктор Фріденталь.

Клариса, вдягаючи халата, відчула незвичайний приплив сили. Вона стояла, нагадуючи маленького лікаря. Собі вона здавалася дуже білою й дуже мужньою.

Ґенерал пошукав очима дзеркала. Важко було дібрати халата, який відповідав би своєрідному співвідношенню між його зростом і повнотою; коли нарешті пощастило обгорнути його тіло цілком, він мав вигляд дитини в надто довгій нічній сорочці.

— Як ви гадаєте, чи не варто мені скинути шпори? — спитав він у доктора Фріденталя.

— Військові лікарі теж носять шпори! — заперечив Ульріх.

Штум зробив ще одне складне й безпорадне зусилля, силкуючись побачити себе ззаду, де лікарняний балахон рясними фалдами спадав на його шпори. Потім усі вони рушили. Доктор Фріденталь попросив не втрачати самовладання, хоч би з чим вони зіткнулися.

— Поки що все йде більш-менш! — прошепотів Штум до свого товариша. — Але мене це, власне, анітрохи не цікавить; краще б я використав цей час, щоб побалакати з тобою про сьогоднішній вечір. Тож слухай сюди, ти хотів, щоб я розказав тобі про все відверто. Тут немає нічого складного. Весь світ озброюється. У росіян цілком нова польова артилерія. Ти чуєш? Французи запровадили дворічну військову службу задля того, щоб значно розбудувати свою армію. Італійці…

Вони спустилися тими самими по-княжому старомодними сходами, якими піднялись нагору, завернули кудись убік і опинилися в лабіринті невеличких кімнаток та звивистих коридорів, де зі стель виступали побілені сволоки. Це були переважно господарські й канцелярські приміщення, в яких через брак місця у старій будівлі віяло, однак, чимось похмурим і чужим. Їх населяли якісь моторошні люди почасти в лікарняному, почасти в звичайному одязі. На одних дверях стояв напис: «Приймальна палата», на інших — «Чоловіча». Штумові заціпило рота. Він мав таке передчуття, ніби ось-ось може статися якийсь надзвичайний інцидент, і це вимагатиме від нього глибокого самовладання. Мимоволі ґенералові не давало спокою також запитання, як йому повестися, коли нездоланна нужда змусить його усамітнитись і він без досвідченого супроводу зустрінеться сам на сам із психічнохворим у тому місці, де всі люди рівні. Клариса, навпаки, весь час простувала на півкроку поперед доктора Фріденталя. Його прохання вдягти білі халати, щоб не лякати хворих, тримало її на хвилях вражень, мов рятівний жилет. Вона була в полоні улюблених думок Ніцше: «Чи існує песимізм сили? А інтелектуальна схильність до жорстокого, лиховісного, злого, проблематичного боку життя? А потреба в жахливому як у гідному ворогові? Можливо, божевілля — не конче ознака виродження?» Вона не думала про це словами, а згадувала загалом; її думки спресували все це в малесенький пакуночок і якимсь дивовижним чином стиснули до зовсім невеличкого розміру, як ото відмичка злодія. Для неї цей шлях був наполовину філософією, наполовину подружньою зрадою.

Доктор Фріденталь спинився перед залізними дверима й дістав з кишені штанів ключа з гострою борідкою. Коли він відчинив двері, в очі екскурсантам ударило яскраве світло; вони вийшли з-під захисту будівлі, й ту ж мить Клариса почула різкий, жахливий крик, якого вона не чула зроду. Незважаючи на свою хоробрість, вона здригнулася.

— Просто кінь! — мовив доктор Фріденталь і всміхнувся.

Вони й справді стояли на дорозі, що вела від під’їзду вздовж службового корпусу до заднього, господарського двору клініки. Ця дорога з її давніми коліями й глухими бур’янами нічим не відрізнялася від решти доріг, і сонце пряжило тут немилосердно. А проте все товариство, крім самого Фріденталя, стояло навдивовижу вражене, ба навіть якось збентежено й спантеличено обурене тим, що, пройшовши такий довгий, ризикований шлях, опинилися на цілком здоровій, звичайній вулиці. Першої миті ця свобода їх вразила, хоч і була неймовірно приємна й до неї спочатку довелося знову звикати. У Клариси, яка всі колізії сприймала безпосередніше, напруженість розрядилася в гучному, дзвінкому хихотінні.

Доктор Фріденталь, усміхаючись, перший перетнув вулицю й на протилежному боці відчинив вузеньку, важку залізну хвіртку в парковому мурі.

— Оце тут і починається! — м’яко промовив він. Нарешті вони справді опинилися в тому світі, який бозна-чому вже кілька тижнів вабив до себе Кларису і то не лише священним трепетом чогось незрівнянного й замкненого в собі, але й так, неначе їй судилося зазнати тут чогось незвичайного, чого досі вона не могла собі навіть уявити. Ввійшовши, вони спочатку не побачили, однак, нічого такого, що відрізняло б цей світ від великого старого парку, який полого підіймався в один бік і в якому вгорі, серед гуртів могутніх дерев, мріли невеличкі, біленькі, схожі на дачні, будиночки. Далі за ними небо, підносячись усе вище й вище, обіцяло відкрити звідти мальовничий краєвид, і в одному місці там Клариса вгледіла хворих із санітарами — вони стояли й сиділи гуртами, нагадуючи білих янголів. Ґенералові фон Штуму здалося, що настала саме та хвилина, коли можна повернутися до розмови з Ульріхом.

— То я ще хотів би підготувати тебе до сьогоднішнього вечора, — почав він. — Італійці, росіяни, французи, а тоді й англійці, розумієш, — усі озброюються, а ми.

— Ви хочете мати свою артилерію, я ж бо вже знаю, — урвав його Ульріх.

— Артилерію теж! — правив своєї ґенерал. — Але якщо ти й далі не даватимеш мені доказати, то зараз ми знов опинимося біля отих психопатів і не зможемо спокійно побалакати. Я хотів сказати, що ми застрягли якраз посередині, і з погляду військового наша позиція дуже небезпечна. А в цій ситуації дехто серед нас — я маю на увазі патріотичну акцію — вимагає лише людської доброти, більш нічого!

— І ви тут — проти! Я це вже втямив.

— Та навпаки! — запевнив товариша Штум. — Ми не проти! До пацифізму ми ставимося дуже поважно! Ми тільки хочемо провести в парламенті наш артилерійський проект. І якби нам пощастило просунути його, так би мовити, рука в руку з пацифізмом, то це якнайкраще захистило б нас від усіляких звинувачень в імперіалістичних зазіханнях і загрозах миру! Що ж, я тобі зізнаюся: ми з тією Набридер справді трохи заодно. Але, з другого боку, тут треба діяти обережно, адже її супротивники, націоналістична течія, яка тепер також прилучилася до нашої акції, виступає проти пацифізму, але за зміцнення війська!

Довести свою думку до кінця ґенералові не пощастило, і те, що він хотів іще сказати, йому довелося з гіркою міною на обличчі проковтнути, бо вони вже майже дістались на пагорб, і доктор Фріденталь очікував, поки весь гурт збереться навколо нього. Майданчик янголів, як виявилося, був обнесений легенькою огорожею, і екскурсовод перетнув його, не звертаючи ні на кого уваги, так наче це була тільки прелюдія.

— «Відділення тихих», — пояснив лікар.

Тут були тільки жінки; коси в усіх вільно спадали на плечі, а жирні, одутлі обличчя з м’якими рисами викликали огиду. Одна з жінок відразу підбігла до лікаря й тицьнула йому в руки якогось листа.