Людина без властивостей. Том III

І обоє мали відчуття, що таке продовження розмови пов’язане з їхньою темою глибше, ніж здавалося на перший погляд, і стосувалося того, чого вони не схотіли казати про самих себе.

Адже у справжніх натюрмортах — у речах, тваринах, рослинах, краєвидах і людських тілах, вигнаних до сфери мистецтва, — виказує себе щось інше, ніж вони демонструють, а саме таємничий демонізм мальованого життя. З-поміж таких картин є й знамениті, тож обоє знали, що на них зображено насправді; та краще вести мову не про певні картини, а про який-небудь їхній різновид, котрий, до того ж, не становить і школи, а постає безсистемно, з веління всесвіту. Аґата поцікавилася, за якою ознакою можна впізнати школу. Ульріх усміхнувся й, вочевидь не бажаючи називати яку-небудь вирішальну прикмету, неквапно, але без вагань промовив:

— Невиразне, безкінечне, хвилююче відлуння!

І Аґата його зрозуміла. Таке відчуття, ніби ти — на морському березі. Дзижчать комахи. Легіт приносить з лугів сотні запахів. Заклопотано блукають удвох думка й почуття. Але перед очима — німа морська пустеля, яка не відгукується, й усе, що має значення на березі, губиться в одноманітному русі безкрайого видовища. Аґаті спало на думку, що всі справжні натюрморти («тихі життя») можуть навіювати цей щасливий, невситимий смуток. Що довше на них задивляєшся, то стає очевидніше: зображені на них предмети немовби лежать на строкатому березі життя, і в очах у них застигло щось небачено-дивовижне, а мову їм відібрало.

Цього разу Ульріх відповів іншими словами:

— По суті, всі натюрморти показують світ на шостий день після його сотворіння, коли Бог і світ були ще сам на сам, без людини! — І, помітивши в очах усміхненої сестри запитання, додав: — Суто по-людському вони викликають, мабуть, ревнощі, таємничу цікавість і журбу!

Це був «експромт» і навіть не найгірший; Ульріх подумав про це невдоволено, бо не любив таких несподіваних думок, котрі нагадували обточені на токарному верстаті й нашвидкуруч позолочені кулі. Але не спробував він і поправитись, та й сестра нічого не перепитала. Бо досить відверто висловитись про жахливе мистецтво натюрморту, цього «тихого життя», обом не давала його дивна подібність до їхнього власного життя.

Ця подібність відігравала в ньому велику роль. Нема потреби докладно повторювати все, що сягало своїм корінням у спільні спогади дитинства, а після їхньої зустрічі знов прокинулося й відтоді всім враженням і більшості розмов надавало якогось дивного відтінку, але не можна змовчати й про те, що в усьому цьому завжди відчувався своєрідний дурманний подих отого «мертвого життя». Тому вони мимоволі, не маючи на оці нічого певного, чим можна було б керуватися, звертали свою допитливість до всього, що могло бути спорідненим із суттю натюрморту; тож і виник такий чи приблизно такий діалог, який, мов коловорот, ще раз напружив і наново прокрутив подальшу їхню розмову.

Людина, змушена благати про щось перед незворушним образом, який ніколи не дає відповіді, — така людина поринає в дурман розпачу, аґресії або приниження. Але як же зворушливо й невимовно прекрасніше впасти навколішки перед застиглим образом, в якому життя згасло кілька годин тому, лишивши на ньому відблиск, як його лишає призахідне сонце!

Цей другий приклад — досить банальний відбиток почуття, якщо так можна назвати що-небудь узагалі! Світ веде мову про священність і гідність смерти; сотні, якщо не тисячі, років лунає поетичний мотив коханої в домовині; з ним споріднена ціла поезія смерти, поезія надзвичайно лірична. У цьому є, мабуть, якесь хлоп’яцтво. Хто уявляє собі, що смерть дарує йому найшляхетні-шу з коханих? Той, у кого нема мужности чи змоги мати живу!

Від цього поетичного хлоп’яцтва недалеко до жахів заклинання духів померлих; ще один шлях веде до мерзот справжньої некрофілії; третій, мабуть, — до патологічних протилежностей: ексгібіціонізму й насильства.

Порівняння ці, можливо, дивні й навіть вельми несмаковиті. Та якщо на це не зважати й поглянути на ці порівняння, сказати б, із медично-психологічного боку, то виявиться, що всі вони мають одне спільне: неможливість, нездатність, брак природної мужности або мужности жити природним життям.

З них можна також зробити висновок (коли вже задля цього вдаватися до ризикованих порівнянь), що мовчання, немічність чи будь-який інший ґандж партнера може призвести до навіженства душі.

Одне слово, загалом усе ж таки повторюється те, про що вже сказано: нерівноцінний партнер викривлює кохання; треба лишень додати, що вибрати такого партнера нерідко взагалі змушує саме викривлене почуття. І навпаки, партнер, який відповідає взаємністю, живий, активний, — такий партнер дає лад почуттям і визначає їх, а без нього вони звиродніють і обертаються на облуду.

А натюрморт? Хіба його дивовижна чарівливість — також не облуда? Чи мало не некрофілія неземного походження?

А проте така облуда помітна й у поглядах щасливо закоханих як вияв для них чогось найвищого. Вони задивляються одне одному в очі, не можуть одне від одного відірватись і чахнуть у бездонному й тягучому, як ґума, почутті!

Приблизно так, отже, почався їхній діалог; але в цьому місці нитка його, перше ніж потягтися далі, по суті, зависла, і то досить надовго. Вони справді поглянули одне на одного, й через це між ними запала мовчанка.

Та якщо потрібне зауваження, яке пояснило б цю ситуацію і взагалі ще раз виправдало б такі розмови й передало б їхній сенс, то можна, мабуть, сказати, що цієї хвилини Ульріх, як можна здогадатися, просто позбавив слова одну несподівану думку, а саме: що кохати зовсім не так просто, як намагається запевнити нас природа, довіряючи знаряддя для цього першому-ліпшому дилетантові з-поміж своїх творінь.

52. Подих літнього дня

Тим часом сонце підбилося вище; Ульріх з Аґатою покинули шезлонґи, мов човни на березі, у неглибокому затінку під будинком і лежали тепер на траві в парку, глибоко на дні цього літнього дня. Вони перейшли сюди вже досить давно, і, хоч обстановка довкола була інша, їхня свідомість цю переміну, по суті, не сприйняла. Не помітили вони, власне, й того, що їхня розмова стихла; вона просто зависла, навіть не лишивши по собі враження, ніби урвалася.

У сонячному світлі від гурту відцвілих дерев сніговим завоєм тихо плив потік мерхлих пелюсток; і подих, який ніс їх, був такий легкий, що не ворушився жодний листочок. Жодна тінь не падала звідти на зелень моріжка, хоч вона, здавалося, темнішала зсередини, мов очі. Ніжно й марнотратно вбрані молодим літом дерева й кущі, що стояли збоку чи утворювали задній план, справляли враження розгублених глядачів, які, заскочені зненацька й зачаровано позастигавши у своєму веселому одязі, брали участь у цій похоронній процесії і святі природи. Весна й осінь, мова й мовчання природи, навіть чари життя і смерти змішалися в цій картині; серця ніби спинилися, випурхнули з грудей і приєдналися до цієї німої процесії в повітрі. «І серце вийняли мені з грудей», — сказав один містик. Аґата саме згадала про нього.

Вона пам’ятала також, що прочитала ці слова Ульріхові з однієї з його книжок.

Це було тут, у парку, неподалік від місця, де вони тепер лежали. Спогад став повнішим. На думку їй спали й інші слова, що їх вона оживила тоді в його пам’яті: «Це ти чи не ти? Я не знаю, де я, і не хочу про це знати!» — «Я вичерпав усі свої можливості й дійшов до темних сил! Я закохавсь, не знаючи у кого! І серце в мене сповнене кохання й воднораз порожнє через нього!» Виходить, у ній знов залунали нарікання містиків, у чиє серце Господь проник глибоко, мов колючка, яку не здатні витягти нічиї пальці. Багато таких щасливих нарікань прочитала вона тоді Ульріхові. Тепер вона відтворювала їх, мабуть, не дослівно, пам’ять поводиться досить свавільно з тим, що хоче почути; але Аґата здогадалася, про що йшлося, й ухвалила рішення. Отже, такий загадково самотній і жвавий вигляд, як цього дня, коли осипається цвіт, парк колись уже мав; і було це саме тоді, коли серед Ульріхових книжок вона натрапила на оті містичні звірення. Час зупинився, тисячоліття тривало не довше, ніж змигнути оком, вона досягла Тисячолітнього царства, і, можливо, навіть давав себе відчути Бог. І поки вона — хоч самого часу вже й не мало бути — відчувала це поспіль, одне за одним, і поки брат, щоб вона не боялася цього сну, був поруч із нею — хоча простір, схоже, вже також перестав існувати, — світ, попри ці суперечності, здавалось, по вінця повнився просвітленням.

Те, чого вона відтоді зазнала, проти того, що було доти, не могло не видатися їй такою собі стриманою розповіддю; а втім, як же воно могло бути чимось більшим і виразнішим, коли вже втратило майже фізично-теплу безпосередність першої несподіваної думки про це! За таких умов Аґата вирішила обачливо поставитися тепер до мало не казкового захвату, який охопив її тоді в цьому парку. Вона не знала, чому пов’язувала з цим назву «Тисячолітнє царство». Це були емоційно-дзвінкі слова, майже відчутні на дотик, мов яка-небудь річ, однак для розуму вони лишалися недоступні. Тому вона могла поводитися з цим уявленням так, ніби Тисячолітнє царство могло настати будь-якої хвилини. Його називають також царством кохання, про це Аґата знала теж; проте аж останньої миті вона згадала про те, що обидві ці назви існують ще з біблейських часів і означають царство Господнє на землі, вже недалекий початок якого розуміють у цілком реальному сенсі. Ульріх, до речі, також, хоч і не вірив через те у Святе Письмо, іноді вживав цих слів так само невимушено, як і сестра; тож її це вже й геть не здивувало, тому що вона немовби наперед знала, як поводитись у Тисячолітньому царстві. «Там слід триматися тихо-тихо, — підказувала їй якась інтуїція. — Не можна дозволяти собі жодних бажань, навіть бажання запитувати. Треба забути й про кмітливість, з якою залагоджують справи. Треба позбавити свій розум усіх його знарядь і завадити йому слугувати знаряддям самому. Треба відібрати в нього всі знання і жадання; треба відмовитись від реальности й від прагнення звертатися до неї. Треба стримуватися доти, доки голова, серце й усе тіло обернуться на суцільну мовчанку. Та щойно такої найвищої самовідданости досягнеш, як зовнішній і внутрішній світи нарешті зійдуться, так наче клин, що стримів у всесвіті, розколюючи його, випав!…»

Можливо, вона міркувала й не зовсім тверезо. Але якщо прагнути по-справжньому, здавалося їй, то всього цього можна досягти; і вона зібралася на силі, так ніби хотіла прикинутись мертвою. Та згодом виявилося, що зовсім спинити думки, відняти голос у почуття й волі — завдання таке саме важке, яким у дитинстві було завдання не припуститися гріха між сповіддю і причастям; і після деяких зусиль Аґата відмовилася від цієї спроби взагалі. Вона піймала себе на тому, що трималася свого наміру лише зовні й що він уже давно не привертає її уваги. Тепер ця увага була прикута до питання, зовсім від усього цього далекого, просто жахливо далекого. Аґата вкрай безглуздо, навіть нестямно прагнучи цього безглуздя, питала себе: «Чи справді я була коли-небудь жорстока, зла, сповнена ненависти й нещасна?» На гадку їй спав один чоловік без прізвища; прізвища він не мав через те, що вона взяла його собі й забрала із собою. Подумавши про того чоловіка, вона відчула своє прізвище, як відчувають рубець на тілі; але ненависти до Гаґауера вона вже не відчувала й тепер повторила своє запитання з тією трохи сумною впертістю, з якою проводжають поглядом хвилю в годину відпливу. Де поділося бажання завдати йому мало не смертельної образи? Через свою неуважність вона те бажання майже втратила і, мабуть, гадала, що воно ще знайдеться десь поблизу. До того ж замінити собою те бажання ворожости міг, по суті, сам Лінднер; бо вона мимохідь думала й про нього і питала себе й про це. Можливо, цієї хвилини її здивувало те, як багато чого з нею вже сталося; адже молодим людям дивуватися з приводу того, як багато всього їм уже довелося відчути, просто властивіше, ніж старшим, хто до мінливости пристрастей і життєвих перипетій звик не менше, ніж до погодних змін. Але що могло взяти за душу Аґату так, як те, що тієї самої хвилини на тлі круговерті життя, плетениці його ситуацій і пристрастей, на тлі примхливого потоку почуттів, де молодість, сама про це майже не здогадуючись, у власних очах постає природно-прекрасною, — що на всьому цьому тлі знов загадково проступило кам’яно-ясне небо застиглої замріяности, від якої вона щойно прокинулась?

Отож думки її хоч усе ще й не полишали тієї похоронної процесії переквітлих пелюсток, однак уже не рухалися разом із нею і на її німотно-врочистий лад; ні, Агата міркувала «про се, про те», як це можна назвати на відміну від того душевного стану, що в ньому життя триває «тисячу років» без жодного помаху крил. Цю різниця між двома душевними станами вона бачила дуже виразно і трохи збентежено усвідомила, як часто саме про неї чи про щось дуже з нею споріднене вони з Ульріхом уже заводили мову. Не відводячи погляду від довколишнього видовища, Агата глибоко зітхнула й мимоволі спитала у брата:

— Чи не здається й тобі такої хвилини, що, порівняно з нею, все інше на світі — хибке і тлінне?

Ці кілька слів розігнали захмарений тягар мовчання і спогадів. Адже брат також спостерігав за спіненим потоком пелюсток, що без мети плив своєю дорогою; а позаяк думки й спогади в нього були налаштовані на той самий лад, що й у неї, то не було потреби в жодному іншому вступі, щоб Ульріх міг сказати їй те, що давало відповідь і на її невисловлені думки. Він спроквола потягся і промовив:

— Я вже давно — ще відтоді як ми з тобою розмовляли про так званий натюрморт, та, власне, й щодня, — хотів тобі дещо сказати, навіть якщо це й не влучить у саме яблучко. Є два способи — якщо цю протилежність дуже гіперболізувати — жити пристрасно й два різновиди пристрасної людини. Можна щоразу здіймати ревище, як мала дитина, від злости, біди чи захвату, позбуваючись свого почуття таким коротким, нікчемним вибухом. У такому разі — а тут немає нічого незвичайного — почуття, зрештою, це буденний посередник буденного життя; і що стрімкіше воно, що легше піддається збудженню, то більше нагадує спершу неспокій у клітці з хижаками, коли настає пора годувати їх і повз грати проносять м’ясо, а невдовзі по тому — ситу втому. Хіба не так? А другий спосіб бути пристрасним і пристрасно чинити такий: ти себе стримуєш і категорично забороняєш собі вчинки, до яких тебе тягне й підштовхує кожне почуття. І в такому разі життя починає скидатися на страшний сон, де почуття підноситься аж до верхівок дерев, до шпилів на вежах, до самого зеніту!… Дуже ймовірно, що саме про це ми з тобою й думали, коли ще вдавали, нібито розмовляємо про картини й ні про що інше, крім картин.

Агата зацікавлено звелася на лікоть.

— Чи не казав ти вже колись, — спитала вона, — що є два докорінно відмінні між собою способи жити й що вони просто-таки з точністю відповідають різним тональностям почуттів?

Один — це нібито спосіб «земних» почуттів, які ніколи не знаходять спокою й здійснення, а другий — не пригадую вже, чи ти як-небудь його називав, але це мав би бути, певно, спосіб «містичних» почуттів, що довго лунають в унісон, але ніколи не досягають «цілковитої реальности»?

Говорила вона зумисне повільно, але потім заквапилася й завершила збентежено. Однак Ульріх досить виразно пригадав, що він того разу, очевидно, сказав, і проковтнув клубок, так ніби в роті йому зібралося щось дуже гаряче; і спробував усміхнутись. Потому відповів:

— Якщо я справді мав на увазі саме це, то тепер мушу висловитись, навпаки, дуже скромно! Обидва ці різновиди пристрасного буття я — просто за одним відомим взірцем — назву так: один — смаковитий, а другий, як протилежність йому, — несмаковитий, незалежно від того, як це звучить — гарно чи погано. Адже в кожній людині сидить голод, і він поводиться, як хижак. Але, крім голоду, є в людині й щось таке, що не знає жадібности й переситу, і дозріває воно ніжно, як виноград на осінньому сонці. І навіть у кожному з наших почуттів є те й те.

— Тобто, крім тваринних задатків, просто-таки рослинні, а то й узагалі веґетаріанські?

У цьому Аґатиному запитанні відчувалася втіха й кепкування.

— Майже! — відповів Ульріх. — Можливо, тваринне й рослинне в людині, якщо їх розглядати як головну протилежність пристрасних потягів, — це навіть глибоченне джерело для філософа! Та хіба ж я хочу ним бути?! Зухвальства мені не бракує лише на те, що я вже сказав, і то саме наприкінці: що взірець, а може, й корінь обох різновидів пристрасного буття є вже в кожному почутті. У кожному почутті можна виявити ці дві грані, — провадив він.

Але далі Ульріх, на диво, повів мову лише про той різновид буття, котрий називав «смаковитим». Цей різновид прагне дії, руху, насолоди. Завдяки йому почуття обертається на витвір або й на ідею, переконання чи розчарування. Усе це — форми його розрядки, хоч вони можуть бути й формами його перезарядки й подальшого зміцнення. Адже в такий спосіб почуття зазнає змін, притуплюється, переходить у свій результат і знаходить у ньому свій кінець; або замикається в ньому, перетворюючи свою живу силу на акумульовану, яка згодом повертає йому живу, а принагідно — і з підсумованим відсотком.

— І хіба завдяки цьому не стає зрозумілим уже хоч би те, що жива активність нашого земного почуття і його тлінність, з приводу якої ти так солодко зітхнула, для нас не становлять великої різниці, навіть якщо вона й глибока? — завершив наразі він свою відповідь.

— Маєш рацію, поза всяким сумнівом! — погодилась Агата.

— Боже милий, усе, що творять почуття, їхні земні багатства, оці бажання й радощі, вчинки і зради — просто лише через те, що вони спонукають! — разом з усім, про що довідуєшся й забуваєш, про що думаєш, мрієш і все ж таки знов забуваєш… Скільки ж бо в цьому краси — як у дереві, обліпленому яблуками найрізноманітніших кольорів! Але яке ж бо все й безформне та одноманітне — як те, що з року в рік однаково наливається й опадає!

Ульріх кивав головою, слухаючи цю сестрину відповідь, що пашіла запалом і покірністю долі.

— Усіма своїми творіннями й красотами, всіляким прогресом, але й усіма тривогами, а зрештою й усім своїм безглуздим коловоротом світ завдячує «смаковитій» частині почуттів, — підтвердив він. — До речі, чи ти знаєш, що під оцим «смаковитим» мають на увазі просто ту частку в кожному нашому почутті, яку посідають вроджені інстинкти? Отож, — додав він, — цим ми сказали, що саме інстинктам світ завдячує красою й прогресом.

— І своїми туманними тривогами, — докинула Агата.

— Зазвичай саме так і кажуть. Тому мені здається, що нам не варто випускати з уваги інше! Адже це принаймні несподівано, що своїм прогресом людина має завдячувати тому, що властиве, по суті, стадії тваринного розвитку! — Ульріх усміхнувся. Тепер він також звівся на лікоть і цілком обернувся до сестри, немовби надумав її просвітити; однак говорив він і далі стримано, як людина, котра, старанно добираючи слів, хоче спершу наставити саму себе. — В основі активних почуттів людини, — промовив він, — і ти справедливо казала тут про тваринні задатки, — лежать, безперечно, ті самі кілька інстинктів, які вже має тварина. Коли йдеться про головні почуття, то тут усе цілком зрозуміло: адже в голоді, гніві, радощах, упертості чи в коханні навряд чи яка-небудь психологічна запона приховає голе бажання!…

Здавалося, він говоритиме так і далі. Та хоч ця розмова — вона виникла з мрій на природі, з картини опалого цвіту, яка полишила в душі якийсь дивний, непримітно-одноманітний слід, — жодним словом не відвертала уваги від питання, вирішального для долі брата й сестри, а навпаки, від першого до останнього слова перебувала під впливом цього символу, якоїсь сповненої загадкового сенсу «події, в якій нічого не сподіялось», і точилася в атмосфері м’якої пригнічености, — хоч усе це так і було, наприкінці розмова все ж привела до протилежности такої головної ідеї і її емоційного відтінку, й це сталося тоді, коли Ульріх не стримався й наголосив не лише на шкідливій, але й на творчій дії глибоких інстинктів. Таку очевидну реабілітацію інстинктів, а воднораз, треба розуміти, й імпульсивної, діяльної людини загалом (бо це мало й такий сенс) могло породити, певна річ, «західне, європейське, фаустівське світосприйняття», зване так книжною мовою на відміну від будь-якого іншого світосприйняття, що тією ж таки самозаплідною мовою має називатися «східним» або «азіатським». Він пригадав ці фудульні модні слівця. Але брат із сестрою не мали ані наміру, ані взагалі звички такими десь підхопленими, ще не вкоріненими як слід слівцями надавати оманливого значення тому, що їх глибоко хвилювало; ні, все, що вони одне одному казали, вони казали щиро й переконано, навіть якщо воно й було народжене в захмарних емпіреях.

Тому під ніжний туман почуттів Ульріх з неабиякою втіхою підвів пояснення в дусі природничих наук; з утіхою (хоч це й скидалося на підтримку «фаустівської основи») насправді лише через те, що вірний природі розум обіцяв відкинути будь-які зайві ілюзії. Принаймні він натякнув на спробу дати таке пояснення. Тим більше дивно було, звичайно, що натякнув він на неї лише у зв’язку з тим, що назвав «смаковитим» у почуттях, але зовсім поза увагою лишив можливість застосувати таку думку й до несмаковитого, хоча спочатку надавав йому, певна річ, не меншої ваги. Цьому були свої причини. Чи то психологічний і біологічний аналіз цього боку почуттів видався йому важчим, чи то він остаточно прийняв його за лише прикрий допоміжний засіб — могло бути всяк; але найбільший вплив на нього справило інше; та він уже кілька разів це й передбачав після того, як тяжке Аґатине зітхання виказало прикру й відрадну суперечність між тривожними життєвими пристрастями в минулому й тією нібито неминущою пристрастю, яка привільно почувалася в одвічній позачасовій тиші пелюсткового завою. Бо — якщо повторити те, що він уже не раз на всі лади повторював сам, — не лише в кожному окремому почутті можна виділити два типи задатків, унаслідок і залежно від характеру яких воно може перерости в пристрасть; є ще й два типи людей, або кожна людська доля має свої періоди, які відрізняються один від одного тим, що в них беруть гору то одні задатки, то інші.

Ульріх вбачав у цьому велику різницю. Люди одного ґатунку — про це ми вже згадували — енерґійно беруться й хапаються за все; вони перекочуються через перешкоду, як водоспад, або, скипівши на ній піною, ринуть новим шляхом далі; пристрасті їхні палкі й примхливі, а результат — різко покраяні життєві стежки, які не лишають по собі нічого, крім відлуння гомону. Цього типу людей стосувалося поняття «смаковитий», коли Ульріх хотів зробити з нього головне поняття пристрасного життя; бо другий тип, на противагу першому, не відповідає цьому поняттю анітрохи: це люди несміливі, неуважні, невиразні, нерішучі, сповнені мрій і журби, у своїй пристрасті схильні замикатися в собі. Інколи — в думках, про які мова наразі не йшла, — Ульріх послуговувався для цього типу й визначенням «споглядальний» — прикметником, що його зазвичай вживають в іншому контексті, лише в теплуватому значенні слова «глибокодумний»; але для Ульріха воно мало глибший, ніж цей звичайний, сенс, просто-таки рівнозначний уже згаданому «східно-нефаустівському». Можливо, в цьому «споглядальному», надто в поєднанні зі «смаковитим» як його протилежністю, вимальовувалась головна відмінність життя. Це приваблювало Ульріха дужче, ніж яке-небудь поняття, призначене для навчальної мети. Але те, що всі такі багатоскладові й претензійні життєві поняття можна було звести до двошаровости, властивої вже будь-якому почуттю, — ця дуже проста можливість дати пояснення все ж таки робила йому приємність.

Він, звичайно, розумів, що обидва різновиди людського буття, поставлені тут на карту, не означали нічого іншого, крім «людини без властивостей» — на противагу наділеній усіма властивостями, які тільки може продемонструвати людина. Одну таку людину можна було назвати й нігілістом, що мріє про мрії Господні, — на противагу активістові, якого, однак, з його нетерплячою манерою діяти можна назвати також своєрідним богомрійником, а не реалістом з чіткими й практичними поглядами на світ. «Чому ж ми не реалісти?» — питав себе Ульріх. Реалістами вони не були обоє, ні він, ні вона, щодо цього їхні думки і вчинки не викликали жодних сумнівів уже давно; а ось нігілістами й активістами вони були, й часом одними, часом другими — як уже складалося.

notes

Примечания

1

Квіти зла (фр.).

2

Бейль, Анрі-Марі – справжнє ім’я французького письменника Фредеріка Стендаля (1783–1942).

3

Раб, слуга, наймит (нім.).

4

Сердечна згода (фр.). Йдеться про військово-політичну угоду між Францією, Росією та Великою Британією (1904-1909), відому під назвою «Антанта».

5

Його величність.

6

Від нім. Bär – «ведмідь».

7

Від нім. Meier – «фермер, орендатор, сільський староста».

8

Від нім. Gelb, Blau, Rot, Gold – кольори «жовтий», «блакитний», «червоний», «золотистий».

9

Чоловік з майбутнім (англ.).

10

Прізвище Ґрюн (від нім. grün) означає «зелений».

11

Нім. Genie («ґеній») вимовляється на французький манір – «жені», тоді як нім. genial («ґеніальний») – «ґеніаль».