Людина без властивостей. Том III

Агата перервала ці роздуми запитанням, з яким вона, знов опанувавши себе, звернулася до нього спокійно, ба навіть стримано.

— Ви сказали, нібито я дію з чиєїсь намови, з примусу чужої волі! Що ви мали на увазі?

Лінднер збентежено підвів погляд, що лежав на її серці, до її очей. Такого з ним ще не було ніколи: він уже не пригадував, що сказав наприкінці. У цій молодій жінці він бачив жертву вільнодумства, яке збиває з пуття нову добу, і на радощах від перемоги забув про це.

Аґата повторила запитання, трохи його змінивши:

— Я зізналася вам, що хочу розлучитися з професором Гаґауером, а ви відповіли мені, що я дію з чиєїсь намови. Мені корисно було б знати, що ви під цим розумієте. Кажу вам іще раз: пояснити мій крок вичерпно не можна жодною зі звичайних причин. За загальноприйнятими мірками навіть антипатія не була нездоланна. Просто я переконалася, що її потрібно не долати, а незмірно поглибити!

— Хто вас переконав?

— Оце і є саме те питання, вирішити яке ви й маєте мені допомогти.

Вона знов поглянула на нього з тією м’якою усмішкою, що мала, сказати б, жахливо глибокий виріз і оголювала внутрішні груди так, немовби їх прикривала тепер лише чорна мереживна шаль.

Лінднер мимоволі затулив собі від цього очі, зробивши такий порух рукою, неначе поправляв окуляри. Правда полягала в тому, що хоробрість у його світогляді, як і в почуттях, що їх він демонстрував Аґаті, відігравала ту сама боягузливу роль. Він був один із тих, хто збагнув, що смиренню дістати перемогу легше тоді, коли воно спершу зіб’є кулаком пиху, а власна вчена натура спонукала його дужче, ніж будь-якої іншої пихи, боятися пихи вільної науки, яка закидає вірі, що та — ненаукова. Якби йому сказали, що святі з їхніми молитовно піднесеними порожніми руками вже застаріли й що тепер їх потрібно зображувати із шаблюками, пістолетами й іще новішими струментами в руці, то це його, либонь, обурило б, але він не хотів, щоби зброю знань приховували од віри. Це була майже цілковита помилка, хоч її припускався не лише він; тим-то Лінднер і напустився на Аґату зі словами, які заслуговували б на почесне місце в його публікаціях, — та, мабуть, там його й посідали, — однак були недоречні щодо жінки, яка йому оце звірилась. Дивлячись на цю посланницю ворожого йому світу, яка у скромній задумі сиділа перед ним, віддана до його рук доброю чи демонічною долею, Лінднер відчував це й сам і збентежено намагався знайти їй відповідь.

— Ет! — кинув він якомога загальніше й зневажливіше і випадково мало не влучив у саме яблучко. — Я мав на увазі той дух, який тепер у нас панує і змушує молодих людей потерпати, що їх вважатимуть дурнями, ба навіть неуками, якщо вони не поділятимуть усіх сучасних забобонів. Хіба я знаю, які гасла у вас у голові?! Дати волю пристрастям! Утвердитися в житті! Культурний розвиток особистости! Свобода думки й мистецтва! У кожному разі — будь-що, тільки не вимоги простої і вічної моралі!

Оце вдале посилення «дурнями, ба навіть неуками» втішило Лінднера своєю витонченістю й повернуло йому бойовий дух.

— Вас, певно, дивує те, — провадив він далі, — що в розмові з вами я надаю великого значення науці, навіть не знаючи, скільки років їй присвятили ви.

— Ніскільки! — урвала його Аґата. — Я — жінка темна! Вона на цьому аж наголосила й від такого свого, можливо, удаваного зухвальства дістала, схоже, задоволення.

— Але ж це — ваше середовище! — з притиском уточнив Лінднер. — І нехай це буде свобода звичаїв чи то свобода науки — в тому й у тому виявляється те саме: звільнений від моралі дух!

Аґаті й ці слова видалися непоказними тінями, які падали немовби від чогось темнішого, що було десь неподалік. Вона не мала наміру приховувати свого розчарування, однак продемонструвала його зі сміхом і ущипливо нагадала Лінднерові:

— Щойно ви порадили мені не думати про себе, а самі тільки про мене й говорите.

Лінднер сказав іще раз:

— Ви боїтеся видатися собі несучасною!

В Аґатиних очах промайнуло роздратування.

— Ваші слова так не пасують до мене, що я просто не знаю, що й сказати!

— А я вам кажу: «За вас дорого заплачено, не йдіть у рабство до людей!»

Його інтонація, чужа всьому його образу, як важка квітка — хисткій стеблині, розвеселила Аґату. Настійливо, майже різко вона спитала:

— То що ж мені робити? Я чекаю від вас якоїсь певної відповіді.

Лінднер проковтнув клубок у горлі й аж потемнів від поважности.

— Робіть те, в чому полягає ваш обов’язок!

— Я не знаю, в чому полягає мій обов’язок!

— Тоді пошукайте собі обов’язків!

— Але ж я не знаю, що таке обов’язки! Лінднер похмуро всміхнувся.

— Ось вам і свобода особистости! — вигукнув він. — Не свобода, а лише її видимість! Ви ж бо по собі бачите: коли людина вільна, вона нещасна! Коли людина вільна, вона — привид! — додав він, ще трохи підвищивши від збентеження голос. Потому знову стишив його й переконано завершив: — Обов’язок — це те, що піднесло людство над його власними слабкостями завдяки справжньому самопізнанню. Обов’язок — це та сама істина, яку всі великі особистості або визнавали або на яку вони пророчо вказували. Обов’язок — це плід багатовікового досвіду й результат прозорливости обдарованих. Але обов’язок — це й те, що в потаємних глибинах душі виразно відчуває й найпростіша людина, якщо тільки вона живе праведно!

— Це була пісня у тремтливому сяйві свічок, — похвально констатувала Аґата.

Лінднер також відчував, що «проспівав» фальшиво, і йому було прикро. Він мав би сказати що-небудь інше, але йому забракло духу усвідомити, в чому полягав відступ від справжнього голосу власного серця. Він дозволив собі лише подумати, що це юне створіння, мабуть, глибоко розчарувалось у своєму чоловікові, коли вже так зухвало, з таким запалом лютує на себе й хоч і заслуговує глибокого осуду, а проте гідне чоловіка сильнішого; та водночас у нього склалося враження, що вслід за цією думкою зрине ще одна, куди небезпечніша.

А тим часом Аґата повільно, однак вельми рішуче похитала головою і з тією мимовільною впевненістю, з якою одна схвильована людина дає другій звабити себе на те, що доводить сумнівну ситуацію до цілковитого краху, провадила далі:

— Але ж ми ведемо мову про моє розлучення! І чому ви сьогодні вже не згадуєте про Бога? Чому не скажете мені просто: «Бог велить, щоб ви зосталися з професором Гаґауером!»? Я ж бо навіть не уявляю собі, що він може таке звеліти!

Лінднер роздратовано стенув своїми високими плечима; коли він зводив їх, то й сам, здавалося, просто-таки здіймався вгору.

— Я ніколи з вами про це не розмовляв, просто ви самі робили такі спроби! — різко запротестував він. — А щодо решти, то не думайте тільки, що Господа Бога цікавлять невеличкі егоїстичні чвари в наших почуттях! На це є його закон, якому ми повинні підкорятися! Чи вам здається, що в цьому мало героїчного, тому що нині людина в усьому хоче мати «особисте»? У такому разі всім вашим претензіям я протиставляю героїзм вищий — героїзм героїчної покірности!

Кожне його слово промовляло значно більше, ніж мав право дозволити собі мирянин, навіть лише в думках; у відповідь на таку грубу наругу Аґаті, якщо вона не хотіла встати й завершити цей візит, знов лишалося тільки раз у раз усміхатись, і вона робила це так природно й упевнено, що Лінднера це чимдалі дужче збивало з пантелику й дратувало. Він відчував, як думки його тривожно бурхають, щораз розпалюючи хміль, що позбавляв його розважливости й послаблював волю зламати опір непокірного розуму і, можливо, врятувати душу, що оце перед ним опинилася.

— Обов’язок наш нестерпний! — вигукнув він. — Обов’язок наш може виявитись огидним і мерзенним! Тільки не думайте собі, нібито я хочу бути адвокатом у вашого чоловіка й стою на його боці через те, що в мене така натура. Але ви повинні коритися закону, бо лише він ґарантує нам тривалу злагоду й захищає нас від нас самих!

Аґата засміялася з нього; вона збагнула, яку зброю обіцяють їй наслідки її розлучення, й крутнула ножа в рані.

— У всьому цьому я мало що тямлю, — промовила вона. — Але ви дозволите, я відверто поділюся з вами одним враженням? Коли ви гніваєтесь, то стаєте якимсь трохи двозначним!

— Ох, та облиште ви! — відмахнувся Лінднер. Він аж відсахнувся, маючи тільки одне бажання: в жодному разі більш такого не допускати. Потому, переходячи до захисту, підвищив голос і звернувся із заклинаннями до гріховного привиду, що оце сидів перед ним. — Дух не сміє коритися плоті і її чарам та страхам! Навіть удаючись до огиди! Я вам так скажу: навіть якщо приборкання плотських прикрощів, що його, схоже, зажадала від вас школа подружнього життя, виявилося нестерпним, утікати від нього ви однаково не маєте права. Бо в людині живе прагнення визволитись, і ми не повинні бути рабами огиди своєї плоті так само, як не повинні бути рабами її хтивости! Адже вам вочевидь хотілося почути саме це, а то ви до мене не прийшли б! — завершив він піднесено й уїдливо воднораз.

Лінднер стояв перед Аґатою, випроставшись на повен зріст, волосся у вусах і бороді навколо його губів ворушилося. Ніколи ще не казав він таких слів жодній жінці, крім своєї покійної дружини, але тоді почуття в нього були інші. Бо тепер до них додалася хтивість, так ніби він, замахуючись батогом, карав земну кулю, і водночас у них відчувався страх, неначе його, мовби зірваного з голови капелюха, вихором понесла вгору ця покаянна проповідь.

— Щойно ви знов говорили якось дивно! — холодно зауважила АГата, маючи намір кількома сухими словами збити з нього пиху; але потім вона уявила собі, з якої висоти йому доведеться падати, й визнала за краще покірно змиритись; вона змовкла, а тоді голосом, який від каяття раптово немовби зробився глухішим, повела далі:

— Я прийшла просто через те, що хотіла, аби ви мене наставляли.

У безпорадному запалі Лінднер і далі розмахував отим словесним батогом; він невиразно усвідомлював, що Агата зумисне збиває його з пантелику, але повернути назад йому було вже несила, і він вирішив покластися на майбутнє.

— Ціле життя бути прив’язаним до людини, не відчуваючи до неї фізичного потягу, — це, звісно, тяжкий хрест! — вигукнув він. — Та хіба саме тоді, коли наш партнер виявився негідним, ми не накликали на себе цю кару тим, що не звертали достатньої уваги на знаки душевного життя?! Багато жінок усе ж таки дають засліпити себе зовнішніми обставинами, і хто знає, чи не карають людину взагалі задля того, щоб привести її до тями!

І раптом голос у нього зірвався. Агата слухала його, на згоду киваючи головою; але уявити собі Гагауера сліпучим звабником було їй не до снаги, і її веселі очі це виказали. Лінднер, украй збитий з пантелику, заверещав фальцетом:

— Бо хто шкодує дубця, той ненавидить дитину, а хто її любить, той і карає!

Спротив його жертви остаточно обернув тепер цього житейського філософа, що досі не полишав своєї надійної спостережної вежі, на співця покарань і бентежних обставин, які їх супроводжують. Лінднер сп’янів від невідомого йому почуття, породженого тісним зв’язком його моральних осудів, що ними він допікав свою гостю, зі збудженням усієї його мужности, відчуттям, яке символічно (тепер він розумів це й сам) можна було назвати хтивістю.

Але «зухвала завойовниця», хоч вона вже мала б нарешті відкинути порожній гонор своєї земної вроди й упасти в розпач, по-діловому відреагувала й на його погрози дубцем, тихенько спитавши:

— Хто мене карає? Кого ви маєте на увазі? Чи не маєте ви на увазі Бога?

Але ж говорити про це не можна було! Відвага раптом покинула Лінднера. Голова в нього впріла. Ім’я Всевишнього згадувати в такому зв’язку негоже. Його погляд, таким собі двозубом спрямований уперед, поволі відвернувся від Аґати. Вона це відчула. «Отже, він теж не важиться!» — промайнуло в неї. З нестямною насолодою термосила б вона цього чоловіка доти, доки з його вуст не злетіло б те, чого він не хотів їй виказати. Але на цей раз було досить; розмова дійшла своєї крайньої межі. Аґата зрозуміла, що це була тільки палахка й прозора від палахкотіння відмовка, щоб не сказати чогось вирішального. А втім, тепер і Лінднер знав: усе, що він казав, та й усе, що його бентежило, ба навіть саме перебільшення породжував лише страх перед перебільшеннями, найзухвалішим з яких було, здавалося йому, підступитись до того, що має лишатися схованим за високими словами, — підступитися з нескромними струментами почуттів і відчуттів, на що його вочевидь штовхала ця «перебільшена» молода жінка. Тепер подумки він назвав це «образою скромности віри». Бо за ці хвилини кров у Лінднера відринула від голови й потекла своїм звичним шляхом; він прийшов до тями як людина, що вздріла себе голою далеко від порогу рідної домівки, і згадав, що не має права відпускати Аґату, не втішивши її й не напутивши. Він глибоко зітхнув, відступив від неї й, погладивши бороду, докірливо промовив:

— У вас неспокійна й несьогосвітня вдача!

— А у вас своєрідне уявлення про чемність! — холодно відказала Аґата, бо розмовляти далі вона вже не мала бажання.

Тим часом Лінднер, щоб відновити свій авторитет в очах гості, вирішив додати ще дещо:

— Вам би не завадило повчитись у школі реальности невблаганно тримати свою суб’єктивність у шорах, бо того, хто робити цього не вміє, його уява й фантазії дуже швидко скинуть на землю!…

Лінднер затнувся, бо ця дивна жінка й далі спонукала його голос вихоплюватися з грудей усупереч його волі.

— Лихо тому, хто пориває зі звичаєм; він пориває з реальністю! — тихо додав він.

Аґата стенула плечима.

— Сподіваюся побачити вас другого разу в нас! — запропонувала вона.

— На це я змушений, однак, відповісти: «Ні, ніколи!» — несподівано й тепер уже цілком по земному відкинув пропозицію Лінднер. — У нас із вашим братом такі супротивні погляди на життя, що контактів нам краще уникати, — додав він на своє виправдання.

— Тоді мені доведеться, мабуть, старанно відвідувати школу реальности, — спокійно відказала Аґата.

— Ні! — ще раз кинув Лінднер, водночас якось дивно, ледь не з погрозою загородивши собою їй шлях, бо вона вже зібралася йти. — У жодному разі! Ви не повинні ставити мене у двозначне становище перед колегою Гаґауером, навідуючи мене без його відома!

— Ви завжди такі пристрасні, як сьогодні? — насмішкувато спитала Аґата, спонукавши його так звільнити їй шлях.

На цю хвилину вона почувалася виснаженою, але загалом сповненою сил. Страх перед нею, що його таки виказав Лінднер, підштовхував її до дій, чужих її справжньому стану; та коли від братових вимог у неї враз опускалися руки, то цей чоловік повернув їй свободу порядкувати у себе в душі на власний розсуд, і її втішало те, що вона його бентежить.

«Може, я принизив свою гідність абощо?» — спитав себе Лінднер, коли Аґата попрощалася. Він звів плечі й кілька разів пройшовся туди-сюди кімнатою. Зрештою вирішив не поривати з нею зв’язків і свою ніяковість, уже досить глибоку, висловив по-солдатському: «Треба мати тверду волю, щоб, попри будь-які прикрі відчуття, не втрачати мужности!»

А Петер, коли Аґата підвелася, відскочив від замкової шпарини, де не без подиву підслуховував, що кукурікав батько «тій дурній курці».

45. Починається низка дивовижних подій

Невдовзі після цих відвідин повторилося те «неможливе», що вже мало не фізично витало навколо Ульріха й Аґати, і сталося це воістину так, що нічого й не сталося.

Того вечора вони зібралися десь розвіятись і саме перевдягалися; щоб допомогти Аґаті, вдома нікого, крім Ульріха, не було, почали вони досить пізно й тому вже чверть години страшенно поспішали, коли це настала коротка пауза. На спинках стільців, повсюди, де тільки можна, в кімнаті ще було розкладене майже все бойове спорядження, що його при такій нагоді одягають жінки, й Аґата саме дуже пильно нахилилася над своєю ступнею, як це роблять усі вони, натягуючи тоненьку шовкову панчоху. Ульріх стояв у неї за спиною. Він бачив її голову, шию, плечі й цю майже голу спину; тулуб схилився над підібганим коліном трохи набік, і від напруження на шиї напнулися три круглі складки, рівненькі й кумедні, проносячись світлою шкірою, наче три стріли; нараз розлилася тиша, й породжена нею чарівна тілесність цієї картини, здавалось, позбулася своїх рамок і перейшла в Ульріхове тіло так зненацька й безпосередньо, що він зрушив з місця і — не зовсім так мимоволі, як розгортається на вітрі полотнище стяга, але й без окремої на те волі — підкрався навшпиньках ближче і несподівано для заклопотаної панчохою Аґати дико й лагідно вп’явся зубами в одну з тих стріл, а рука його водночас обійняла сестру. Потому зуби Ульріха так само обережно відпустили свою жертву; його права рука обхопила коліно Аґати, і він, притиснувши лівою її тіло до свого, рвучко випростався й високо підняв сестру вгору. Аґата злякано зойкнула.

Досі все це відбувалося в такому самому жартівливому й пустотливому тоні, як і багато чого доти, й коли на цю сцену й лягли барви кохання, то лише, по суті, з несміливим наміром приховати його незвичайну й уже небезпечнішу природу під такою веселою і добре знайомою запоною. Та коли Аґата подолала переляк і відчула, що, власне, не витає в повітрі, а скоріше зависла в ньому, позбувшись раптом усієї ваги й підвладна вже не їй, а м’якому примусу дедалі повільнішого руху, коли вона, отже, відчула це, одна з тих випадковостей, над якими ніхто не владний, зробила так, що Аґата видалася собі в такому становищі навдивовижу впокореною, спокійною, просто-таки звільненою від усіх земних тривог; одним порухом, який змінив рівновагу її тіла і якого Аґата ніколи не змогла б повторити, вона позбулася й найостаннішої шовковинки примусу, повернулася обличчям, падаючи, до брата, і, немовби здіймаючись ще й у падінні, хмаринкою щастя опустилася йому в руки. М’яко притискаючи її тіло до свого, Ульріх відніс сестру через уже огорнену сутінками кімнату до вікна й поставив поруч із собою в лагідне вечорове світло, яке залило її обличчя, мов сльози. Попри зусилля, потрібні для всього цього, й примус, якого Аґата зазнала з боку Ульріха, їхній вчинок здавався обом на диво далеким від зусиль і примусу; це можна було б знов порівняти, либонь, із дивовижним вогнем картини, яка для руки, що її торкається, становить усього-на-всього сміховинну, покриту фарбами площину. Так само й вони не бачили в цьому нічого іншого, крім фізичного процесу, який цілком опанував їхню свідомість; і все ж поряд із звичайним, за своєю природою безневинним, спершу навіть трохи грубуватим жартом, що змусив працювати всі м’язи, мав цей процес і ще одну природу, яка надзвичайно ніжно розслаблювала все тіло й водночас проймала його невимовною чуттєвістю. Вони запитально обійняли одне одного за плечі. Спорідненість тіл відгукнулася в них так, неначе обоє виросли з одного кореня. Вони поглянули одне одному в очі так допитливо, мовби нічого подібного досі не бачили. І хоч розповісти про те, що, власне, сталося, ні він, ні вона не змогли б, оскільки брали в цьому надто палку участь, обоє все ж таки, здавалося їм, знали, що хвилину тому на мить зненацька опинилися в самісінькому цьому спільному стані, на межі якого вже так довго зволікали, який уже так часто одне одному змальовували і за яким завжди спостерігали, однак, лише збоку.

Якби вони подумали тверезо (а обоє потай так і зробили), то це навряд чи виявилося б, звичайно, чимось більшим, ніж чарівною випадковістю, і наступної хвилини — або принаймні коли б вони повернулися до якої-небудь справи — не лишило б по собі й сліду. Але цього не сталося. Навпаки, вони відійшли од вікна, ввімкнули світло, взялися кожне за щось своє, але невдовзі все облишили; і Ульріх, хоч вони нічого одне з одним і не погоджували, ступив до телефону й повідомив туди, де їх очікували, що вони не прийдуть. Він був уже у вечірньому костюмі, але незастебнута Аґатина сукня ще звисала в неї з плеча, і вона аж тепер заходилася поправляти коси. Технічні шуми, що домішувалися до його голосу в слухавці, й поновлений зв’язок із зовнішнім світом анітрохи не протверезили Ульріха; він сів навпроти сестри, що кинула клопотатися собою, і, коли погляди їхні зустрілися, ні в чому вже не було більшої певности, ніж у тому, що рішення ухвалено й тепер до будь-яких заборон їм байдуже. Та вийшло інакше. Їхня згода нагадувала їм про себе з кожним подихом; це була згода вперто вистраждана — нарешті скинути з душі камінь палкого жадання, — і вистраждана так солодко, що думки здійснити мрію майже відривалися від них і в уяві вже їх поєднували, подібно до того, як буря жене перед хвилями пінясте шумовиння. Та ще глибше бажання закликало їх до спокою, і вони були вже не в змозі ще раз потягтися одне до одного. Вони цього й прагли, але порухи плоті стали їм не до снаги, й обоє відчували якусь невимовну пересторогу, яка не мала нічого спільного з вимогами доброзвичайности. Зі світу поєднання досконалішого, хоч іще й невиразного, яким вони доти раювали, немовби в алегорії-мрії, до них долинула, здавалося, вимога вища, повіяло передчуттям вищим, чи то цікавістю, чи то передбаченням.

Вони застигло сиділи, збентежені й замислені, і нарешті, опанувавши свої почуття, нерішуче почали розмову.

Ульріх непритомно, як ото звертаються до порожнечі, промовив:

— Ти — місяць… Аґата його зрозуміла. Ульріх сказав:

— Ти літала на місяць, а він подарував тебе мені знов. Аґата мовчала. Так усім серцем вбирають у себе місячні розмови.

Ульріх сказав:

— Це — алегорія. «Ми були в нестямі», «ми помінялися тілами, не торкаючись одне одного» — це теж алегорії! Але що таке алегорія? Крапля реальности з дуже великою часткою перебільшення! І все ж таки я міг би заприсягтися, що перебільшення, хоч це й малоймовірно, було дуже незначне, а реальність — вже майже величезна!

Далі він не став говорити. Він подумав: «Про яку реальність я кажу? Хіба є ще одна?»

Якщо в цьому місці розмову брата із сестрою облишити і вдатися до якого-небудь порівняння, що принаймні певною мірою визначило її русло, то можна, мабуть, сказати, що ця реальність, далебі, найбільше була споріднена з тією реальністю, яка в місячні ночі зазнала фантастичних змін. Якщо, однак, не розуміти і її, вбачаючи в ній лише привід для такого собі фанатизму, що його вдень краще тримати в шорах, то тоді, коли вже казати правду, краще уявити собі геть неймовірне: що на певному клапті землі всі емоції справді, немовби якимись чарами, змінюються, щойно цей клапоть вислизає з марної метушливости дня й пірнає у сповнену почуттів і відчуттів тілесність ночі! У шепітному пошлюбленні світла й тіней не лише тануть і утворюються наново зв’язки зовнішні, але й внутрішні сходяться водно по-новому. Вимовлене слово втрачає впертий власний сенс і набуває сусіднього. Усі запевнення виражають тільки одну-однісіньку плинну подію. Ніч обіймає всі суперечності своїми мерехтливими материнськими руками, й біля грудей її жодне слово не фальшиве й не праведне, а кожне становить те незрівнянне народження духу з мороку, яке людина пізнає в новій думці. Тож усе, що відбувається місячної ночі, позначене неповторністю. Воно позначене врочистістю. Безкорисливою щедрістю й поступливістю. Кожна звістка — це доброзичлива дільба. Кожна пожертва — одержання. Кожне зачаття тисячами ниток вплітається у схвильованість ночі. Просто бути — це єдиний шлях до пізнання того, що діється. Бо в такі ночі «я» нічого собі не лишає — ні суворого владання собою, ні навіть спогадів; урочиста самосутність переливається в безмежну самовідданість. Ці ночі сповнені безглуздого передчуття, немовби має статися щось небувале, таке, чого збіднілий денний розум навіть не годен собі уявити. І мріють не вуста, а тіло, від голови до ніг, над темінню земною й під світлом небесним воно впряжене у хвилювання, що тріпоче поміж двома світилами. І перешіптування із супутниками сповнене цілком невідомої чуттєвости, це — не чуттєвість якоїсь окремої людини, а чуттєвість земного, загалом усього того, що намагається проникнути у відчуття, це — раптово оголена ніжність світу, яка повсякчас торкається всіх наших почуттів і якої торкаються почуття наші.

Ульріх, далебі, ніколи не помічав за собою аж такої пристрасти помріяти під місяцем; та коли зазвичай ковтаєш життя, нічого не відчуваючи, то іноді, вже багато пізніше, на язику з’являється його присмак, що вже став примарним; і ось тепер усе, про що він не домріяв при місяці, всі безтурботно, в самоті, поки він не пізнав сестри, проведені ночі раптом знов ожили в ньому безкраїми, залитими сріблом чагарями, місячними відблисками на траві, розлогими яблунями, скрипучим морозом і позолотою на чорній воді. Усе це були деталі, не пов’язані між собою, вони ніколи не становили чогось цілого, але тепер змішалися, мов пахощі численних трав в ароматі хмільного трунку. Й коли він поділився своєю думкою з Аґатою, вона це також відчула.

Тому все, що він казав доти, Ульріх зрештою узагальнив у словах:

— Те, що відразу, вже першої миті звело нас докупи, можна сміливо назвати життям місячних ночей!

А сестра глибоко зітхнула. Це могло означати що завгодно; і, мабуть, означало: «Але чому ж ти не знаєш таких чарів, щоб нам не розлучитися в останню мить?!» І вона знову зітхнула — так природно й відверто, що й сама того не помітила.

І це був новий початок руху, який їх зближував і водночас тримав на відстані одне від одного. Глибоке хвилювання, що його сповна зазнають разом двоє людей, лишає в них голу інтимність знемоги; це робить навіть суперечка, а ніжність почуттів, що висмоктує з людини мало не всі соки, — й поготів! Отож тепер Ульріх, слухаючи, як нарікає без слів Аґата, мало не обійняв її розчулено й захоплено, як коханець уранці після перших бур обіймає свою обраницю. Його рука вже торкнулася її плеча, все ще оголеного, й Аґата, всміхнувшись, здригнулася від цього доторку; але в очах її ту ж мить знов промайнуло й мимовільне застереження. Дивні видива постали цієї хвилини в його голові. Аґата за ґратами. Або її силоміць відірвали від нього чужі кулаки, й вона, віддаляючись, злякано махає йому руками. Потім і сам він, знесилений, виявився не лише покинутим, а й таким самим розлучником… Може, то були одвічні картини любовних сумнівів, тільки потріпані буденщиною, а може, й ні. Він залюбки поговорив би про це з Аґатою, але вона вже відвела від нього погляд до прочиненого вікна й нерішуче підвелася. У їхніх тілах не вщухала лихоманка кохання, але тіла ці не важилися пройти все спочатку, а за вікном, фіранки на якому були майже відслонені, було те, що позбавило їх уяви, без якої плоть лишається грубою або легкодухою. Коли Аґата ступила перші кроки в той бік, Ульріх, здогадавшись про її згоду, погасив світло, щоб було видно ніч. Місяць завис над верхівками сосон, чорнота яких із зеленуватим вилиском флеґматично бовваніла на тлі золотисто-синьої височіні й мерехтливо-блідої далини. Аґата невдоволено розглядала цей невеличкий, глибокий клаптик світу.

— Отже, все ж таки не більше, ніж місячна романтика?! — спитала вона.

Ульріх дивився на неї, не відповідаючи. У сутінках її золотисті коси на тлі білястої ночі палали вогнем, розтулені вуста обернулись на тіні, краса її була чарівна й нестерпна.

Та, мабуть, і вона бачила його таким самим — із синіми очницями на білому обличчі, — бо повела далі:

— А знаєш, на кого ти тепер схожий? На «місячного П’єро»! Це — заклик до обережности!

Розхвильована, ладна заплакати, вона хотіла його трохи образити. Адже колись усі молоді нікчеми накидали на себе бліду машкару помісячному самотнього П’єро — напудреного й білого, мов крейда, з червоними, наче кров, губами, покинутого Коломбіною, якої самі вони ніколи не мали, — й здавалися собі хворобливо-примхливими; через це пристрасть до місячних ночей значною мірою набувала смішного відтінку. Але

Ульріх, спершу неабияк засмутивши сестру, з готовністю погодився з нею.

— І від «Смійся, паяце!» у тисяч міщан, коли вони слухали цю арію, поза спиною пробігав мороз глибокого співчуття, — гірко запевнив він її. Але потім тихенько, майже пошепки додав: — Річ у тім, що все це коло почуттів викликає підозру! А тим часом вигляд у тебе цієї хвилини такий, що за нього я віддав би всі спогади свого життя!

Агатина рука знайшла його руку. Тихо й палко Ульріх провадив:

— Наша доба під високою розкішшю почуттів розуміє просто розкошування почуттів і звела місячний хміль до сентиментальної розбещености. Цій добі і невтямки, що він має бути або незбагненним психічним розладом, або фрагментом якогось іншого життя!

У цих словах — саме через те, що в них, мабуть, крилося перебільшення — була віра, а коли так, то були й крила авантюри.

— На добраніч! — несподівано сказала Агата.

Вона відступила од вікна, запнувши фіранку так поквапно, що картина, де вони стояли в місячному сяйві, вмить зникла. І, перше ніж Ульріх увімкнув світло, Агата, прихопивши з собою ніч, устигла вийти з кімнати.

А крім того, Ульріх і не намагався її затримати.

— Цієї ночі ти спатимеш так нетерпляче, як перед великою екскурсією! — гукнув він їй навздогін.

— Так я й хочу зробити! — почув він у відповідь, коли причинялися двері.

46. Місячне сяйво вдень

Коли другого ранку вони побачилися знов, то здалеку враження спочатку було таке, ніби у звичайному помешканні раптом наштовхуєшся на незвичайну картину, ба навіть таке, ніби десь на природі натрапляєш на видатний мистецький витвір: зненацька перед тобою постає в чуттєвому сприйнятті острів сенсу, піднесення й ущільнення духу над плинним низькодолом буття! Та коли потім вони підійшли одне до одного ближче, то обоє розгубились, і від минулої ночі в їхніх поглядах відчувалася лише стома, яка затінювала ці погляди ніжним теплом.

А втім, хто знає, чи викликало б кохання таке саме зачудування, якби воно не стомлювало! Коли Аґата з Ульріхом завважили болісне відлуння вчорашньої схвильованости, вони знову відчули щастя, як його відчувають закохані, пишаючись тим, що ледве не померли від фатальної пристрасти. Але радість, яку брат із сестрою давали одне одному, була не лише таким почуттям, вона хвилювала ще й очі. Барви й форми, що поставали перед ними, були розмиті й бездонні і все ж таки різко виділялися, мов букет квітів, що пливе на темній воді. Вони мали чіткіші обриси, ніж звичайно, однак такі, що важко було сказати, чим це спричинено, — виразністю того, що бачили очі, чи його глибше прихованим замилуванням. Враження це стосувалося як чітко окресленої сфери сприйняття та уваги, так і туманної сфери почуттів; саме через це воно й зависало поміж світом внутрішнім і зовнішнім, як поміж вдихом і видихом зависає затриманий подих, і нелегко було збагнути — що якось дивно суперечило глибині цього враження, — чи то воно належить до сфери фізичного, чи то своїм виникненням завдячує просто загостреному внутрішньому зацікавленню. Обоє вони навіть не хотіли про це замислюватись, бо їх стримувала якась сором’язливість здорового глузду; і згодом вона ще довго спонукала їх триматися на відстані одне від одного, хоч їхня чуттєвість стала ще глибшою й, либонь, могла навести на думку, що межі й між ними самими, й між ними та світом раптово трохи змістилися.

Погода знову настала літня, й вони подовгу бували на природі. У парку цвіли квіти й кущі. Коли Ульріх задивлявся на яку-небудь квітку, — ні, це зовсім не була давня звичка колись нетерплячого чоловіка, — то тепер цьому спогляданню іноді вже не бачив кінця-краю, та й початку, якщо вже казати правду, теж ні. Якщо він випадково знав назву квітки, то це був порятунок у морі безкінечности. Тоді золотисті зірочки на голій стеблині означали «куряча сліпота», а оті ранні листочки й китички — «бузок». Та коли назви він не знав, то навіть кликав садівника, бо тоді той старий чоловік називав яке-небудь незнайоме слово, й у всьому знов наставав лад, і прадавні чари, коли знання правильного ім’я захищає від непогамовної дикости речей, доводили, як і десятки тисяч років тому, свою заспокійливу силу. Але ставалося й так, що Ульріх опинявся перед якою-небудь гілочкою чи квіточкою сам, без помічників, поблизу не було навіть Аґати, щоб поділитися з нею своєю необізнаністю. Тоді йому раптом починало здаватися, що збагнути ясну зелень молодого листочка годі й думати, а загадково обмежене розмаїття форм малесенького квіткового віночка ставало неперервним колом безкінечних перемін. До того ж такий чоловік, як Ульріх, якщо він себе не ошукував (а цього не могло статися вже хоча б з огляду на Аґату), навряд чи вірив у сором’язливе побачення з природою, шепіт, короткі погляди, побожність і німа музика якого — то радше привілей святої простоти, якій, щойно вона покладе голову в траву, ввижається, нібито їй уже лоскоче шию сам Господь Бог, хоч у будень вона не має нічого проти, щоб цією природою поторгували й на фруктово-овочевій біржі. Ульріх відчував огиду до такої примітивної, нічого не вартої містики, яка в основі свого незмінного замилування понад усяку міру розбещена, й надавав перевагу скоріше безпорадним спробам позначити словами яку-небудь до болю виразну барву чи описати одну з тих форм, що так необачно-настирливо промовляли самі за себе. Бо в такому стані слово не крає, і плід лишається на гілці, хоч і здається, нібито він уже в тебе у роті; це, мабуть, — перша загадка світлої, як день, містики. Й Ульріх намагався пояснити це сестрі, хоч і з тією прихованою метою, щоб одного разу це не щезло, мов ілюзія.

Та завдяки цьому після стану, сповненого пристрасти, помалу запанував стан спокійнішої, іноді майже дозвільної бесіди, який заслоняв їх, ніби ширма, одне від одного, хоч вони й бачили крізь цю ширму наскрізь. Зазвичай вони лежали в парку на двох великих шезлонґах, що їх завжди перетягували вслід за сонцем; на початку літа це сонце мільйонний раз осявало чудеса, які воно творить щороку; й Ульріх розповідав багато чого з того, що саме наверталося йому в голову й там обережно заокруглювалось, як місяць, що став тепер зовсім блідим і бруднуватим, чи як мильна булька. Отак і вийшло, й то досить скоро, що одного разу він завів мову про той прикрий абсурд, який багато хто проклинає: нібито будь-яке розуміння передбачає певну поверховість, потяг до поверхні, і це, до речі, відбивається, мовляв, у слові «схоплювати» і пов’язано з тим, що на самому початку всі враження й переживання люди осягали не окремо одне від одного, а в поєднанні одне з одним і тому неминуче зводили їх докупи частіше на поверхні, ніж у глибині. Далі він провадив:

— Отож коли я стверджую, що отой газон перед нами — зелений, то це звучить досить певно, хоча сказав я не так уже й багато. І справді, не більше, ніж якби повідомив тобі про якого-небудь зустрічного чоловіка, що він — із родини Ґрюнів^[10]. А скільки ж, Боже ти мій, на світі тих Ґрюнів! Краще вже мені обмежитися висновком, що цей зелений газон — зелений по-газонному чи взагалі що він зелений, як газон, недавно побризканий невеличким дощиком… — Він мляво примружився, поглядаючи на молоденьку, осяяну сонцем травичку й промовив: — Ти, либонь, і справді описала б це саме так, бо шовки та ситці привчили тебе все унаочнювати. А ось я, навпаки, міг би цей колір, либонь, навіть зміряти. Довжина його хвилі — здається, п’ятсот сорок мільйонних міліметра; і тоді цей зелений колір виявляється немовби впійманим і прибитим цвяхами до певного місця! Але він ту ж мить від мене втікає, поглянь-бо: адже в цьому земляному кольорі є щось і матеріальне, щось таке, для чого кольорові визначення не придатні взагалі, бо воно не таке, як той-таки зелений колір шовкової чи вовняної тканини. І ось ми знов повертаємось до глибокого відкриття, що зелена трава — саме трав’янисто зелена!

На думку Аґати, закликаної у свідки, цілком зрозуміло було те, що не можна було нічого зрозуміти, й вона відповіла:

— Я раджу тобі якось уночі поглянути на дзеркало: воно темне, аж чорне, ти в ньому взагалі майже нічого не бачиш. І все ж таки це «нічого», поза всяким сумнівом, — щось інше, аніж «нічого» темряви поза дзеркалом. Ти здогадуєшся, що перед тобою — скло, подвоєння глибини, що це скло ще має якусь залишкову здатність мерехтіти, — і все ж таки нічого, анічогісінько там не бачиш!

Ульріх посміявся з того, що сестра ладна отак відразу зіпсувати репутацію знань; він зовсім не вважав, що поняття нічого не варті, й добре розумів — хоч цього й не показував, — чого ними можна досягти. Він хотів лише звернути увагу на те, які незбагненні часом бувають окремі переживання і враження, що їх із цілком зрозумілих причин доводиться зазнавати самому й на самоті, навіть бувши вдвох. Він сказав ще раз:

— Адже «я» ніколи не сприймає кожне своє враження й те, що з нього випливає, окремо, а завжди сприймає його у зв’язках, в реальній чи вигаданій, подібній чи неподібній відповідності з рештою; тому все, що має назву, прилягає одне до одного багатьма різноманітними гранями й лініями, як ланки великих і неозорих сукупностей, одне спирається на одне й виявляється під загальною з ним напругою. Та саме через це, — раптом повів він уже іншим тоном, — коли ці зв’язки з якої-небудь причини не спрацьовують і не реаґує жоден із внутрішніх ланцюгів, відразу знов опиняєшся перед нелюдською, навіть анульованою й безформною світобудовою, яку навіть неможливо описати.

Так вони повернулися до того, з чого почали розмову, але як наслідок Аґата відчула темну світобудову, безодню всесвіту, відчула Бога, який мав їй допомогти!

Брат сказав:

— Розуміння поступається місцем невтоленному подивуванню, а навіть найдрібніше враження — від оцієї ось травинка чи від м’яких звуків, коли твої вуста он там промовляють яке-небудь слово, — стає ні з чим не порівнянним, самотнім, як світ, набуває незбагненної егоїстичности й розливає густий дурман!…

Він змовк, нерішуче покрутив у руці травинку й зрадів, почувши, що Аґата — схоже, так само необачно, як і безпідставно, — повернула розмову знов на землю. Бо тепер вона відповіла:

— Якби тут було сухіше, я лягла б на траву! Поїдьмо куди-небудь! Так кортить полежати на лугу, скромно повернутися до природи, як викинутий черевик!

— Але це теж означає тільки одне: дістати свободу від усіх почуттів, — відказав Ульріх. — А сам Бог, либонь, відає, що б із нами було, якби й вони не ходили чередою — всі оці кохання, ненависті, страждання й чесноти, які в кожної людини нібито свої. Ми позбулися б, мабуть, будь-якої здатности міркувати й діяти, бо наша душа створена задля того, що повторюється, а не задля чогось нечуваного й небаченого.

Ульріх почувався пригніченим; йому здавалося, що він посунувся ще далі в нікуди, й він, тривожно нахмуривши брови, пильно вдивлявся в сестрине обличчя.

Та Аґатине обличчя було ще ясніше, ніж повітря, яке оточувало його і бавилося її косами, коли вона відповіла, процитувавши щось із пам’яти: — «Не знаю, де я, себе я ще шукаю, про це довідатися хочу, почути звістку. Пірнув я в джерело його кохання, неначе в море — глибоко на дно, де, крім води, нічого вже не бачиш і не відчуваєш».

— Звідки це? — поцікавився Ульріх, аж тепер завваживши, що вона тримає в руках книжку з його власної бібліотеки.

Аґата, не відповідаючи братові, прочитала з книжки:

— «Я всі свої спромоги перевершив і дійшов до темних сил. Я чути став у безгомінні й бачити — в пітьмі. Бездонним стало в мене серце, душа кохання позбулась, мій розум форму втратив, моя природа — суть свою».

Нарешті Ульріх упізнав книжку й усміхнувся. Аж тепер Аґата сказала:

— З твоїх книжок. — І, згортаючи томик, завершила цитату напам’ять закликом: «Чи ти — це сам ти, а чи ні? Про це нічого я не знаю, й нічого в цьому я не тямлю, і в собі не тямлю теж. Я закохавсь, але не знаю, в кого; ні вірний я, ані зрадливий. Що ж я таке? Не тямлю я в своїм коханні навіть; у мене серце сповнене кохання, і водночас порожнє від кохання!»

Загалом її чіпка пам’ять не любила втілювати свої спогади в поняття, а зберігала їх чуттєво нарізно, як зберігають там вірші, й через це в її словах завжди невловимо відчувалася присутність душі й тіла, навіть коли Аґата казала про що-небудь просто так, ненароком. Ульріхові пригадалася сцена перед батьковим похороном, коли Аґата прочитала йому несамовито-прекрасні вірші Шекспіра. «Який же несамовитий її норов проти мого! — подумав він. — Таки мало я дозволив собі сьогодні сказати!» Він ще раз зважив подумки тлумачення «ясної, як день, містики», що його дав сестрі. Ним він загалом припускав можливість тимчасово відступати від звичного й перевіреного ладу у сприйняттях і переживаннях; і якщо дивитися на це так, то їхні переживання і враження просто улягали закону емоційнішому, ніж закон звичайного досвіду, й нагадували малих дітей з буржуазної родини, що опинились у трупі мандрівних акторів. Більше він, виходить, сказати не зважився, хоч кожен куточок простору поміж ним і сестрою вже багато днів був повен незавершених подій! І помалу він почав замислюватись над тим, чи не можна повірити в щось більше, аніж у те, в чому він собі зізнавався.

Після такої напруженої кульмінації в цьому обміні думками вони з Аґатою знову повідкидались у своїх шезлонґах, і їхні слова, відлунавши, потонули в парковій тиші. Оскільки ми вже згадували, що Ульріх почав замислюватися над одним запитанням, то треба, звичайно, сказати й про те, що нерідко відповіді передують своїм запитанням, як ото чоловік, поспішаючи, — розмаяним полам свого розстебнутого плаща. Думка, яка не давала Ульріхові спокою, була несподівана й разюча, і віри вона, по суті, й не вимагала, а вже тим, що з’явилася, породжувала подив і враження, що такий мимовільний здогад тепер ніколи, мабуть, не забудеться, і через його претензійність на душі в Ульріха було трохи незатишно. Він звик міркувати не так безбожно, як незалежно від Бога, що, коли висловлюватись по-науковому, означає: при будь-якій нагоді надавати змогу звертатися до Бога почуттям, адже таке звертання не сприяє пізнанню, а лише заводить у непрохідні нетрі. І цієї хвилини він також анітрохи не сумнівався в тому, що так і лише так діяти й треба, адже найпомітніші відкриття людський розум почав робити мало не після того, як став уникати зустрічатися з Богом. Але думка, що несподівано прийшла Ульріхові в голову, казала: «А що, коли саме це небожественне і є сучасний і своєчасний шлях до Бога?! Кожна доба мала до нього власний духовний шлях, який відповідав її найбільшим інтелектуальним силам; то чи не наша це доля — доля доби мудрого й практичного досвіду: зректися всіх мрій, леґенд і надуманих понять лише через те, що ми, опинившись на вершині пізнання й відкриття світу, знову ступимо на цей шлях і набуватимемо на ньому досвіду початківців?!»

Такий висновок доказової сили не мав, жодної, і Ульріх про це знав; більшості людей цей висновок видався б навіть безглуздим, але Ульріха це не тривожило. Власне, він не мав би дійти його й сам. Науковий метод — адже зовсім іще недавно Ульріх вважав його правомірним — полягає не лише в логіці, а й у тому, що поняття, здобуті на поверхні явищ, на «практиці», цей метод занурює у глибину явищ і тлумачить їх, спираючись на доти здобуті поняття; усе земне, щоб заволодіти ним, спустошують і споганюють, і напрошувалося заперечення, що цей метод не варто було б поширювали й на неземне. Але тепер це заперечення Ульріх опротестовував: пустеля — не заперечення, вона з давніх-давен була колискою небесних видінь; а крім того, перспектив, яких ще не досягнуто, не можна й передбачити! При цьому його уваги уникло те, що він перебував, можливо, ще в одній суперечності з самим собою або звернув зі свого шляху. Апостол Павло називає віру впевненим очікуванням речей, на які покладаєш надії, а також переконаністю в існуванні речей, яких не бачиш; і спротив цьому визначенню, спрямованому на осягнення, визначенню, що стало переконанням освічених людей, домінував у серці Ульріха. Віра як зменшувальна форма знання була огидна його єству, вона — завжди «наперекір здоровому глузду»; зате він мав хист бачити, «дослухаючись здорового глузду», особливий стан і поле діяльности для промітних голів. Згодом Ульріх мав іще докласти чимало зусиль, щоб цей спротив тепер послабився, та поки що він нічого такого не помічав, бо цієї хвилини в його голові роїлися інші думки, які його захоплювали й розважали.

Він почав перебирати приклади. Життя ставало чимдалі одноманітнішим, позбавленим своєрідности. В усі розваги, хвилювання, різновиди відпочинку, ба навіть у пристрасті проникало щось типове, механічне, статистичне, серійне. Воля до життя ставала якоюсь просторою й мілкою, мов річка, уповільнена перед гирлом. Воля до мистецтва вже мало не викликала підозри сама в себе. Скидалося на те, що час починав знецінювати індивіда, не в змозі відшкодувати цю втрату новими колективними звершеннями. Такий вигляд мало обличчя часу. І це обличчя, яке було так важко збагнути, яке він колись любив і намагався поетично обернути на клекітний кратер гуркотливого вулкана, бо разом з тисячами таких самих відчував себе молодим, обличчя, що від нього він, як і ті тисячі, відвернувся, не звладавши з тим жахливо потворним видовищем, — це обличчя змінилося, стало спокійним, лукаво-прекрасним і засвітилося зсередини завдяки одній-однісінькій думці! Бо що, коли світ знецінює не хто інший, як сам Бог?! Хіба світ ураз не набуває тоді знову сенсу й радощів? І хіба Бог уже не мав би його знецінити, якби наблизився до нього бодай на один-однісінький невеличкий крок? І хіба не було б уже єдиною справжньою пригодою побачити хоч би натяк на таке наближення?! Роздуми ці мали безглузду послідовність низки пригод і були в голові Ульріха такі чужі, що йому ввижалося, ніби він бачить сон. Час від часу він обережно позирав збоку на сестру, так наче потерпав, що вона зверне увагу на його поведінку, і кілька разів її білява голова бачилася йому світлом у світлі на тлі неба, й повітря, що бавилося в її косах, бавилося, здавалось йому тоді, і з хмарами.

У такому разі Аґата теж трохи підводилась і вражено роззиралася. Тоді вона намагалась уявити собі, як воно було б, якби раптом звільнитися від усіх життєвих почуттів і відчуттів. Навіть простір, цей завжди незмінний, позбавлений будь-якого змісту куб, мабуть, змінився б, міркувала вона. Коли Аґата на хвильку заплющувала очі, а потім їх розплющувала, внаслідок чого парк поставав перед її зором незайманим, ніби щойно створеним, вона помічала так виразно й так нереально, немовби це було видиво, що напрямок, який пов’язував її з братом, вирізняється з-поміж решти напрямків. Парк «обступав» цю лінію, і хоч ні в деревах, ні в алеях, ні в решті реального оточення нічого не мінялося, в чому вона легко могла переконатись, усе було дотичне до цього зв’язку, як до осі, й через те помітно зазнавало непомітних змін. Нехай це звучало й суперечливо, але вона могла б із таким самим правом сказати, що світ там чарівніший, а може, й болісніший; вражало те, що здавалося, ніби бачиш це навіч. Крім того, впадало в очі, що всі речі довкола мали жахливо занедбаний і покинутий вигляд, але воднораз і жахливо прекрасний, живий; складалося враження, що вони помирали від ніжности чи знепритомніли від пристрасти, так наче їх щойно облишило щось таке, чому й ім’я не придумаєш, таке, що надавало їм просто-таки людської сприйнятливости й чуттєвости. І те саме, що сталося зі сприйняттям простору, сталось і з відчуттям часу; цей конвеєр, цей ескалатор з його жахливою причетністю до смерти іноді, здавалося, спинявсь, а іноді, ні з сього ні з того рушав далі. Бувало, на якусь одну зовнішню мить час усередині зникав, і не лишалося жодних ознак того, чи надовго він перервався — на хвилину, на годину?

Якось Ульріх застав сестру за таким дослідженням і, мабуть, щось про нього здогадався, бо, всміхнувшись, тихо промовив:

— Мудреці кажуть, нібито для богів тисячоліття — це не довше, ніж змигнути оком!

Потім обоє знову відкинулися в своїх шезлонгах, наслухаючи далі мрійливу мову тиші.

Агата міркувала: «Усе це зробив лише він; і все ж таки в кожній його усмішці проглядає сумнів!» Але сонце невтомно й ніжно лило своє тепло, мов снодійне, на його розтулені вуста, Агата відчувала це по своїх вустах, і їй ввижалося, що вона з братом — одне ціле. Вона спробувала уявити себе на його місці й угадати його думки, чого обоє вони, власне, не допускали, бо такий імпульс ішов не від творчої участи, а ззовні; до того ж такий відступ від взаємної згоди вимагав ще більшої секретности. «Він не хоче, щоб із цього вийшла тільки любовна історія! — сказала подумки вона й додала: — Я теж цього не хочу!» — І відразу по цьому: — Після мене він уже не кохатиме жодної іншої жінки, бо це — вже не любовна історія, це — взагалі остання любовна історія, яка може бути! — І ще додала: — Ми станемо, мабуть, такими собі останніми могіканами кохання!» Цієї хвилини вона була здатна розмовляти з собою і таким тоном, бо, поклавши руку на серце, могла сказати, що, звичайно, й цей зачарований парк довкола них з Ульріхом — радше мрія, ніж дійсність. Направду вона не думала, що Тисячолітнє царство вже, можливо, настало, хоч у цій назві, колись ужитій Ульріхом, і відчувався твердий ґрунт. Їй здавалося навіть, що снага чогось бажати назавжди покинула її, а там, де в неї звичайно зринали мрії (вона й сама не знала, де це), тепер жорстоко промовляв здоровий глузд. Вона пригадувала, що доти, як у її життя ввійшов Ульріх, їй, по суті, легше було злетіти на крилах уяви, сон наяву — як той, що в ньому цієї хвилини витала її душа, — переносив її, бувало, за межі життя, у світ після смерти, ближче до Бога, до сил, які приходили і брали її з собою; або той сон переносив її лише в сусідство з життям, де зникають поняття й починається перехід до лісів і лугів уявлень. І ніколи ж бо не можна було зрозуміти, що то таке! І ось вона спробувала пригадати оті давні уявлення. Але на думку їй спав лише гамак, напнутий поміж двома величезними пальцями, і розгойдувало його безмежне терпіння; потім у тиші щось здіймається над тобою — неначе двоє високих дерев, — і ти поміж них підносишся вгору й зникаєш; і нарешті — порожнеча, незрозуміло як і чому наповнена якимсь зрозумілим змістом. Оце, либонь, і всі проміжні образи і картини інтуїції й уяви, в яких колись знаходила втіху її жага. Та чи були ці образи й картини і справді лише проміжні й половинчасті? На свій подив, помалу Аґата почала помічати щось дуже незвичайне. «Далебі, — подумала вона, — таки правду кажуть: з очей спадає полуда! І що більше вона спадає, то краще стає видно!» Адже те, що колись вона, Аґата, собі уявляла, майже в усьому було, мабуть, саме те, що тепер спокійно й уперто поставало перед нею, щойно вона придивлялася пильніше! Нечутно ввійшло воно в її світ. Щоправда, Бог — на відміну від догматика, який повівся б, мабуть, інакше, — лишився далекий від її пригоди, зате вона вже не була в цій пригоді сама. Такими виявились єдині дві зміни, якими здійснення відрізнялося від провіщення, і відрізнялося воно на користь земній природності.

47. У світі людей

У наступні дні й тижні вони сховалися від усіх знайомих, здивувавши їх тим, що послалися на свій від’їзд і так відмовилися спілкуватись.

Здебільшого вони тайкома лишалися вдома, а коли виходили, то уникали місць, де могли трапитися люди їхнього кола; але вони відвідували місця розваг і невеликі театри, де були певні, що нікого не зустрінуть, а загалом, виходячи з дому, відразу просто вливалися в потоки великого міста, які, втілюючи його потреби, залежно від пори дня чи ночі з точністю припливів і відпливів десь в одному місці збирають людську масу, а десь в іншому її розсмоктують. Ульріх з Аґатою здавалися на волю цих потоків, не маючи певних намірів. Їм було приємно робити те, що робило багато людей, і вони жили разом із ними життям, яке тимчасово знімало з них душевну відповідальність за власний спосіб життя. І ніколи ще їхнє місто не здавалося їм таким привабливим і воднораз таким чужим. Будинки у своїй сукупності становили величну картину, навіть коли в чомусь окремому чи кожен окремо привабливі й не були; гамір розливався в розрідженому спекою повітрі, ніби глибока річка, що піднялася до самісіньких дахів; у навальному, приглушеному глибиною вулиць світлі люди мали пристрасніший і загадковіший вигляд, ніж цього, мабуть, заслуговували. Усе бриніло, пишалося, пахло — так своєрідно й незабутньо, немовби давало зрозуміти, яким воно уявляється у своїй миттєвості самому собі; і брат із сестрою не без задоволення приймали це запрошення повернутися до світу.

І все ж робили вони це досить стримано, тому що обоє відчували безпросвітний розлад. Те непевне й таємниче, що пов’язувало їх самих, хоч розмовляти про це відверто вони й не могли, відділяло їх від решти людей; але та сама пристрасть, яку вони незмінно відчували, бо наштовхувалася вона не так на заборону, як на обітницю, також лишала їх у стані, подібному до гнітючих перерв у фізичній близькості. Непогамоване жадання поринало назад у тіло, сповнюючи його ніжністю, такою самою непевною, як день пізньої осени чи ранньої весни. І хоч до кожної окремої людини й до всього світу вони й не мали, певна річ, таких почуттів, як одне до одного, то серцем усе ж таки відчували чарівну тінь того, «як це могло б бути», і серцю несила було ні цілком повірити цій ніжній ілюзії, ні цілком її уникнути, хай би там що траплялося на його шляху.

Через це в добровільних близнюків склалося враження, що завдяки їхньому очікуванню і їхньому аскетизму у них прокинулася чулість до всіх іще живих у мріях симпатій світу, але воднораз і до перешкод, що їх реальність і здоровий глузд ставлять будь-яким почуттям; і перед обома виразно постала своєрідна двобічність життя, яка високі прагнення нерідко притлумлює низькими. До кожного проґресу вона прив’язує який-небудь реґрес, а до кожної сили — яку-небудь слабкість; вона нікому не дає права, якого не позбавила б когось іншого, не залагоджує жодного ускладнення, не вчинивши нового безладу, й навіть велич творить, схоже, лише задля того, щоб належними їй почестями при іншій нагоді вшанувати банальність. Так справді нерозривний і, можливо, вкрай необхідний зв’язок поєднує всі сміливі людські поривання зі здійсненням їхньої протилежности й робить життя — незалежно від решти суперечностей і розбіжностей — для людей розумних чи навіть лише більш-менш розумних досить нестерпним, водночас спонукаючи їх, однак, шукати цьому пояснення.

І міркували про цю пов’язаність почесного й зворотного боку життя також вельми по-різному. Набожні циніки вбачали в цьому наслідок тлінности земного буття; шибайголови — найсоковитішу частину життя, його полядвицю; люди пересічні почуваються в цій суперечності так само затишно, як поміж своєю правою і лівою рукою; а хто міркує обережно, той просто каже, що світ створено не задля того, щоб він відповідав людським поняттям. На це дивилися, отже, як на недосконалість світу чи людських уявлень, це сприймали й по-дитячому довірливо, й меланхолійно, і з байдужною впертістю, а якщо казати загалом, то ухвалювати з цього приводу рішення — скоріше справа темпераменту, аніж почесне завдання здорового глузду. Та коли світ, поза всяким сумнівом, створено не задля того, щоб відповідати людським вимогам, то людські поняття, поза всяким сумнівом, створено задля того, щоб відповідати світу, бо таке їхнє завдання; і чому саме у сфері справедливого й прекрасного вони ніколи цього не роблять — це питання лишається, зрештою, навдивовижу відкритим. Блукання просто так містом показувало це, мовби книжка з картинками, й наводило на розмови, які супроводжувало зрадливе хвилювання, що його породжує гортання такої книжки.

Жодна з цих розмов не досліджувала своєї теми досить ґрунтовно й вичерпно, зате кожна мимоволі торкалася найрізноманітніших причинних зв’язків; водночас пов’язаність думок загалом ставала щораз глибшою, їхня структурованість залежно від конкретного приводу — а такі приводи траплялися один за одним — раз по раз відступала перед навальним напливом цікавих спостережень; і так тривало довго, тривало з утратами й здобутками, допоки нарешті став очевидним результат.

Так У. — випадково чи ні, з певністю чи наздогад — насамперед припустив можливість того, що перешкода почуттям, так само, як і забігання життя наперед або його відставання чи принаймні кидання з боку в бік, одне слово, його духовна ненадійність, — усе це виконує, мабуть, якесь небезкорисне завдання, а саме: створювати й підтримувати такий собі середній життєвий стан.

Він не мав наміру вимагати від світу, щоб той був парком розваг для Генія. Історія світу лише на його вершинах, якщо взагалі не на його горбах та наростах, — це історія Генія і його творінь; а в основному це — історія пересічної людини. Вона — матеріал, з яким працює історія і який знов і знов із неї відроджується. Можливо, таку думку навіяла хвилина стоми. Можливо, Ульріх просто взагалі гадав, що все пересічне, не дуже високе, — стійке і має найкращі шанси зберегти свій вид; можна було припустити, що це — щонайперший закон життя: зберігати самого себе; і так воно, мабуть, і було. Але якщо починати з цього, то треба враховувати, безперечно, й ще одну перспективу. Адже нехай навіть нема сумніву в тому, що людська історія своїми злетами завдячує аж ніяк не пересічній людині, то вона, історія, якщо брати все разом — Геніальність і дурість, героїзм і легкодухість, — усе ж таки історія мільйонів імпульсів і спротивів, властивостей, рішень, настанов, пристрастей, знань і хибних поглядів, що їх пересічна людина зусібіч дістає і навсібіч роздає. В історії і в цій людині перемішані ті самі елементи; й тому людська історія, в кожному разі, — це історія пересічности або (залежно від того, як на це поглянути) пересічний рівень мільйонів історій, і навіть якщо їй судилося хитатися навколо чогось пересічного, то що може бути, зрештою, безглуздішим, аніж ображатися на пересічний рівень за його пересічність!

Але серед цих роздумів зринули й спогади про обчислення пересічних, або середніх, величин, як їх тлумачить теорія випадковости… З холодною, мало не безсоромною незворушністю правила ймовірности починаються вже з того, що події тривають то так, а то вже так і можуть навіть обернутися на свою протилежність. Тому для того, щоб виник і утвердився пересічний рівень, потрібно, щоб великих і виняткових величин було значно менше, ніж середніх, ба навіть щоб вони ніколи не з’являлись і щоб це стосувалося й величин непропорційно малих. І ті, й ті лишаються, в кращому чи в гіршому разі, величинами граничними, і то не лише в розрахунках, але й, як показує досвід, повсюди, де домінують близькі до випадковости обставини. І хай навіть такий досвід набуто у страхуванні від граду чи в складанні зведених таблиць смертности, проте малій імовірності граничних величин недвозначно відповідає те, що і в процесі історичного розвитку однобічні формоутворення й абсолютне здійснення надмірних вимог рідко витримували іспит часу. І якщо, з одного боку, це здається половинчастістю, то, з другого, це досить часто сприяло порятунку людства від заповзятливого ґенія не менше, ніж від глупства, охопленого жагою діяльности! Мимоволі уявлення про ймовірність Ульріх усе рішучіше переносив на духовні й історичні події, а механічне поняття пересічности переводив до сфери морального; і в такий спосіб він повернувся до тієї самої двобічности життя, з якої розпочав. Адже межі і зміни в ідеях та почуттях, їхня марність, загадковий і оманливий зв’язок між їхнім сенсом і здійсненням його протилежности — все це й таке інше міститься як внутрішній наслідок уже в самому припущенні, що те й те однаково можливе. А це припущення і є тим основним поняттям, з якого теорія ймовірности черпає свій зміст, і її визначенням випадковости; те, що воно, припущення, накладає свою печать і на хід світових подій, дає підстави, отже, зробити висновок, що цей хід тривав би не набагато інакше, ніж триває, якби від самого початку на все була тільки воля випадку.

Аґата поцікавилася, чи отаке зумисне, химерне прирівнювання перебігу речей до випадку не потьмарює істини й чи це — не романтичний песимізм.

— Аж ніяк ні! — заперечив Ульріх. — Ми почали з того, які марні всі сміливі сподівання, і нам здалося, що в цій їхній марності є підступна таємниця. Але тепер ми, порівнюючи цю марність із правилами ймовірности, оголошуємо ту таємницю — яку, іронічно обігравши знаменитий антонім, коротко можна назвати «продуктивною дисгармонією» світобудови, — вкрай невибагливою з тієї причини, що всупереч їй просто нічого не відбувається! Розвиток і далі триває сам собою, йому не накидають жодних законів, що регулювали б його духовний аспект; він немовби залежить від випадковости; і хоча при цьому не може постати й істинне, проте ця сама передумова все ж таки принаймні обґрунтовує ймовірне! Але воднораз ми, виходячи з імовірного, знаходимо пояснення у винятковій стабільності пересічного, надзвичайно небажане зростання якого відчувається повсюди. Отже, в цьому немає нічого романтичного й, можливо, навіть нічого такого, що потьмарювало б істину; це, мабуть, — хочемо ми чи ні, — радше така собі заповзятлива спроба!

Але говорити про це далі Ульріх не схотів і облишив цю, на перший погляд, вдячну тему, не вийшовши за межі вступу до неї… У нього було таке відчуття, немовби він докладно, але незграбно торкнувся чогось великого. Цим великим була глибока двозначність світу, яка полягала в тому, що він, схоже, іде і вперед, і назад, воднораз і приголомшуючи, й окрилюючи, а також у тому, що на духовну людину світ не може справляти іншого враження вже через те, що його історія — це історія людини не значної, а все ж таки вочевидь пересічної, чий розгублений і двозначний образ накладає на світ свій відбиток. Але цей глибокий і несподіваний, як сама ідея, висновок обтяжувала спроба надати знайомій суті пересічної людини, порівнюючи цю суть із суттю ймовірности, тло не цілком вивченої новизни. Основна думка й при такому порівнянні була, на перший погляд, проста: адже пересічне — це завжди й щось імовірне, і пересічна людина — це згусток усіляких імовірностей. Та Ульріх, порівнявши те, що сказав, з тим, що можна було б сказати ще, майже зневірився в доцільності говорити далі про те, що розпочав своїм протиставлянням імовірности й історії.

Аґата пустотливо-нерішуче сказала:

— Економка в захваті від лото й сподівається на виграш! Отож якщо я гідна зрозуміти тебе правильно, то завдання історії — лишати щораз пересічніший людський тип і закладати підвалини його життя, й на користь цього, мабуть, багато чого промовляє чи принаймні нашіптує. А для цього немає нічого простішого й надійнішого, як здатись на волю випадку, і нехай тоді всі події розподіляють і змішують його закони?

Ульріх кивнув головою:

— Тут діє правило: «Якби… то…» Якби людська історія взагалі мала завдання і воно полягало саме в цьому, то вона не могла б бути краща, ніж є, і досягала б мети вже тим дивним чином, що ніякої мети не мала б!

Аґата засміялася:

— І тому ти заявляєш, нібито низька стеля, під якою живуть люди, має виконувати «небезкорисне» завдання?

— Завдання вкрай необхідне — сприяти пересічному рівню! — підтвердив Ульріх. — З цією метою стеля дбає про те, щоб ніяке почуття й ніяка воля ніколи не виростали до неба!

— Краще нехай би вже було навпаки! — сказала Аґата. — Тоді вуха мої не стомилися б слухати доти, доки я не почула б усього!

Така розмова, як ця — про ґенія, посередність і ймовірність, — Аґаті здавалася змарнованим часом, тому що давала роботу лише розуму й не зачіпала душі. Не зовсім так сприймав це Ульріх, хоч і був щиро невдоволений тим, що сказав. У всьому цьому не було нічого певного, крім одного: коли що-небудь — гра випадку, то результат демонструє такий самий розподіл виграшних і програшних білетів, як і саме життя. Але з того, що друга частина такого умовного речення правдива, зовсім не випливає, що правдива й перша! Зворотне відношення, щоб бути вірогідним, потребувало порівняння точнішого, яке лише й давало б змогу перенести поняття ймовірности на історичні й духовні події і протиставити один одному два такі різні кругогляди. А бажання робити це тепер Ульріх не мав; та що виразніше він усвідомлював свій недогляд, то глибше переконувавсь у тому, якого важливого завдання торкнувся. Не тільки чимраз більший вплив духовно розбещених мас, внаслідок якого людство стає дедалі пересічнішим, надає ваги будь-якому питанню про структуру пересічного, але й з інших причин, зокрема й загального та духовного походження, основне питання — в чому ж суть імовірного — все більше, здається, прагне посісти місце питання про суть істини, хоча спочатку це питання було лише підручним засобом для розв’язання окремих завдань.

Усе це можна було передати й словами, що «ймовірна людина» і «ймовірне життя» помалу вже посідають місце «істинної» людини й «істинного» життя, які нібито виявилися всього-на-всього вигадкою й симуляцією; саме на щось таке Ульріх уже й натякнув був, сказавши, що це питання — не що інше, як наслідок безтурботного розвитку. Сенс усіх таких зауважень вочевидь іще не цілком розумів і він сам, але саме ця вада наділяла їх властивістю осявати, наче сполохами блискавиці, широкі простори, і він знав таку безліч прикладів сучасного життя й сучасного мислення, до яких вони пасували, що відчував пекучу потребу обернути їхнє поняття, основане на емоціях, на яке-небудь чіткіше. Тож не відпала й необхідність продовжити розмову, і він поклав усе ж таки неодмінно повернутися до неї, щойно трапиться зручніша нагода.

Він не стримався й від подиву аж усміхнувсь, усвідомивши, що цей намір уже спонукає його, хоч сам він того й не бажає, розповісти Аґаті про що-небудь давнє, таке, про що він колись, у хвилини тривог і сумнівів, казав: «У світі не стається нічого нового». Це був світ неспокою, позбавлений сенсу, світ, що тече собі, мов струмок, крізь пісок, не порослий зеленню; тепер Ульріх назвав його «світом імовірної людини». Зі свіжою цікавістю спостерігав він за людськими потоками, берегами яких вони з Аґатою простували і які своїми пристрастями, звичками й чужими радощами відвертали їхню увагу від них самих. Це був світ отих пристрастей і радощів, а не світ іще ілюзорних можливостей! Тому це був і світ перешкод, який ставить у рамки навіть найнестримніші почуття, — світ середнього життєвого стану. Уперше не просто емоційно, а так, немовби очікуєш чого-небудь насправді, він подумав про те, що різницю, яка не дає світському почуттю в одному випадку вгамуватися й надовго реалізуватись, а в іншому — по-світському розвиватися, посуватись уперед, — цю різницю можна пояснити, мабуть, двома докорінно відмінними станами або видами цього почуття.

Урвавши свої роздуми, Ульріх кинув:

— Поглянь!

І свідомість в обох осягла те, що постало їхньому зору. Це сталося тоді, коли вони саме перетинали один відомий і, якщо можна так сказати, всіма шанований майдан. Тут стояла будівля Нового університету — таке собі наслідування барокового стилю, перевантажене дрібними деталями; неподалік виднілася дорога «неоґотична» церква з двома вежами, яка нагадувала вдалий карнавальний жарт, а задній план утворювала, поряд із двома невиразними університетськими закладами й банківським палацом, велика, похмуро-вбога споруда суду і в’язниці, вік якої налічував кілька десятків років. Цю картину перетинав масивний і швидкий екіпаж, і досить було одного погляду, щоб охопити й усю солідність того, що вже відбулося, й ознаки подальшого процвітання, а заразом і неабияк зачудуватися людською діяльністю та зіпсувати собі настрій ледве відчутним осадом малозначущости всього цього. І Ульріх, не змінюючи, по суті, теми розмови, повів далі:

— Уяви собі, що владу над світом захопила ватага розбійників, за душею в яких — нічого, крім ницих принципів та грубих інстинктів! Навіть на цьому дикому ґрунті по якімсь часі постали б творіння духу! А ще по якімсь часі дух, коли він удосконалився б, уже став би перешкодою на власному шляху! Урожай зростає, а його якість падає, так ніби плоди, коли ними облиті всі гілки, набувають присмаку тіні!

Він не спитав чому. Він просто вибрав це порівняння, щоб сказати: більша частина того, що називається культурою, перебуває, на його думку, поміж настроями ватаги розбійників і бездіяльною зрілістю; а коли так, то це було все ж таки виправдання всій розмові, на яку він збився, хоч початок їй поклав якийсь перший ніжний відтінок.

48. Погляди на значуще й початок розмови про це

Якщо хто-небудь заводить мову про двоєдушність і безладність людської натури, то сам він, слід гадати, вважає себе здатним уявити собі цю натуру ліпшою.

Людина набожна може так вважати, а Ульр. набожний не був. Навпаки, щодо віри він мав підозру в тому, що вона схильна до нерозважливости, і незалежно від того, що було в основі такої духовної поведінки — яка-небудь несподівана земна думка чи неземна ідея, сама ця поведінка, вже як спосіб душевного розвитку, нагадувала йому марні потуги курки злетіти. Виняток становила тут лише Агата; він казав, що заздрить її вмінню вірити палко й необачливо, і суто жіночний брак у неї розважливої стриманости іноді відчував майже так само фізично, як одну з-поміж решти статевих відмінностей, знати про які — щаслива омана. Він прощав їй непередбачуваність навіть тоді, коли ця її властивість здавалася йому, по суті, непрощенною, зокрема у взаєминах з отим смішним професором Лінднером, щодо яких сестра багато чого від нього, Ульріха, приховувала. Він відчував поруч із собою потайливе тепло її тіла і пригадував одне палке зауваження, зміст якого полягав у тому, що сама собою людина не буває вродлива чи потворна, добра чи лиха, видатна чи смертельно нудна, ні, її значення завжди залежить від того, що вона викликає — довіру чи сумнів. Це було твердження зухвале й вельми великодушне, але воднораз і ненадійне через свою неточність, яка допускала всілякі суперечливі висновки; і глибоко зачаєне запитання, чи не стосується те зауваження, зрештою, отого цапа легковір’я, отого чоловіка Лінд,, про якого У. майже нічого не знав, — це запитання хвилею ревнощів скаламутило підземний потік його думок. Та коли У. замислився про це, він не міг пригадати, хто взагалі зробив те зауваження — Аґата чи, може, навіть він сам, і перше здалося йому таким самим можливим, як і друге. І тоді в ньому через цю плутанину в душевних і фізичних відмінностях ніжною піною розтеклася хвиля ревнощів, і він ладен був нарешті сказати, чому, власне, упереджено ставиться до будь-якої готовности вірити. Вірити чому-небудь і вірити в що-небудь — це душевні стани, які, черпаючи силу в якомусь іншому стані, використовують чи навіть марнують її задля себе самих; але той інший стан був не лише, як це напрошувалося насамперед, усталеним станом знання, він, навпаки, міг бути також ще меншою мірою матеріальним станом, ніж сама віра. І що все, що хвилює його і сестру, скоріше саме так і є — ця обставина спонукала Ульріха висловитись; але думки його були ще далекі від того, щоб на це зважитись, і тому він не висловився, а натомість вирішив за краще змінити тему.

Адже й ґеніальна людина має в душі, либонь, таку собі мірку, яка могла б дати їй право вважати, що все на світі просто незбагненним чином рухається так само назад, як і вперед. Але хто ґеніальний? Замислюватися над цим Ульріх спершу не мав ані найменшого бажання; але запитання це не відпускало його, і він не знав чому.

— Ґеніальність як вид треба відрізняти від ґеніальности як найвищого ступеня людської особистости, — почав він, ще не знаходячи потрібних слів. — Колись я іноді гадав, що є взагалі лише дві основні людські породи, які погано змішуються, — порода ґеніїв і порода дурнів. Але люди з породи ґеніїв, або ґеніальні, — це ще, мабуть, не ґенії. Ґеній, який викликає захват, по-справжньому постає лише на біржі марнолюбств; у його блиску довкола сяють дзеркала глупоти; він завжди пов’язаний з чимось таким, що надає йому ще й ваги, як її надають гроші чи нагороди. Тож нехай там які великі в нього заслуги, його зовнішній вигляд — то, власне, опудало ґеніальности.

Аґаті цікаво було почути про інше, й вона перебила його:

— Гаразд, а сама ґеніальність?

— Якщо з опудала витрусиш середину — по суті, солому, — то, мабуть, солома соломою й зостанеться, — відповів Ульріх, але похопився й недовірливо додав: — Я й сам до пуття не знаю, що можна назвати ґеніальним, як не знаю й того, хто це мав би вирішувати!

— Сенат мудреців! — мовила, всміхнувшись, Аґата. Вона знала про нерідко досить ідеократичні погляди брата, якими він не раз допікав її в розмовах, і трохи облудно нагадала йому своїми словами про знамениту, але за дві тисячі років так і не виконану вимогу філософії, щоб правити світом людство довірило академії найбільших мудреців.

У. кивнув головою:

— Про це знали ще за часів Платона. І якби можна було це здійснити, то після Платона на чолі провідного духу виявився б, очевидно, який-небудь платонік, і так тривало б доти, доки одного прекрасного дня справжніми філософами назвали б — Бог його знає чому — послідовників Плотіна. І так само стоїть тепер справа і з тим, що називають ґеніальним. А що зробили б плотініки з платоніками — а перед тим платоніки з плотініками, — як не те, що робить усяка істина з помилкою? Істина помилку невблаганно знищує! Бог діяв обережно, коли ухвалював рішення, що зі слона знов може вийти лише слон, а з кота — лише кіт. Зате з філософа виходить спершу вчений папуга, а потім — антифілософ!

— Тоді нехай Бог сам і вирішує, що ґеніальне, а що — ні! — нетерпляче вигукнула Аґ., з одного боку, трохи пишаючись цією думкою, а з другого, з жахом усвідомлюючи її |дитячу| нерозважливу гарячковість.

— Боюся, це Богові набридне! — відказав У. — Принаймні християнському. Він ласий до сердець, і йому байдуже, скільки в них розуму — більше чи менше. А втім, у тому, що церква так зневажливо ставиться до буржуазної ґеніальности, щось таки є!

Аґата трохи помовчала, тоді сказала просто:

— Досі ти говорив не так!

— Я міг би відповісти тобі, що поганське вірування, нібито всі ідеї, які цікавлять людину, колись вийшли з божественного розуму, було, мабуть, прекрасне. Але й що важко думати про божественні еманації відтоді, як серед важливих для нас ідей з’явилися ті, що називаються нітроцелюлоза чи пневматика, — одразу заперечив У., але потім, схоже, завагався й вирішив цей жартівливий тон облишити; раптом він зізнався сестрі в тому, що вона хотіла знати. Він сказав: — Я завжди, мало не за своєю натурою, вірив, що дух, коли вже ти відчуваєш у собі його силу, зобов’язує тебе також дбати про його утвердження у світі. Я вірив, що жити варто лише вагомо, й ніколи не бажав собі робити що-небудь байдуже. І те, що з цього випливає для цивілізації загалом, звучить, може, й спотворено-пишномовно, але незаперечно одне: терпіти можна лише ґеніальне, а на людей пересічних треба натискати, щоб вони його або творили, або визнавали! Щось із цього, разом із силою-силенною іншого, становить навіть загальне переконання. Тим-то мені неабияк соромно, одначе я мушу відповісти тобі: я ніколи не знав, що справді ґеніальне, і не знаю цього й досі, хоч кілька хвилин тому щиросердо натякнув був, що схильний приписувати цю властивість не стільки якій-небудь особливій людині, скільки певному людському різновиду.

Нічого погано на думці він, схоже, не мав, і Аґата, коли брат змовк, щиро вирішила підтримати розмову.

— А хіба в тебе самого просто й легко не злітає з язика згадка про якого-небудь «ґеніального» акробата? — спитала вона. — Адже сьогодні цим поняттям, схоже, зазвичай позначають щось важке, неординарне й вельми вдале.

— Це почалося зі співаків; і коли того, хто співає вище, ніш решта його колег, називають ґеніальним, то чом би не зватися |?| ґеніальним і тому, хто вище стрибає! Але ж так можна дійти, зрештою, і до ґеніальности лягавого пса. І чоловіки, котрі не з полохливих, вважають таку ґеніальність навіть соліднішою, ніж ґеніальність чоловіка, який уміє витягувати собі з горла свої голосові зв’язки. Ситуацію тут вочевидь затуманює подвійне вживання цього слова; крім ґеніальности удачі, ґеніальности, яка поширюється на все так, що й найбезглуздіший анекдот може виявитися «на свій лад» ґеніальним, є ще висота, гідність і значення того, що вдається зробити, — тобто такий собі ступінь ґеніальности.

Веселий вираз витіснив поважність з очей У., тож Аґ. зажадала від нього подальшого пояснення, яке він, здавалося, від неї приховував.

— Мені оце спало на думку, що питання про ґеніальність я колись обговорював з нашим приятелем Штумом, — сказав Ульріх. — І він наполягав на тому, що доцільно розрізняти поняття ґеніальности військової й ґеніальности цивільної. Щоб ти його зрозуміла, я маю, очевидно, пояснити тобі дещо з кайзерівсько-королівської військової галузі. Геніальні війська — яке дивовижне вже саме словосполучення! — провадив він, — це підрозділи, що зводять оборонні споруди й таке інше, і до їхнього складу входять солдати, унтер-офіцери, а також офіцери, які не мають особливого майбутнього, хіба що пройдуть «вищі Геніальні курси» й після них потраплять до «Геніального штабу». «Вище від Генія, — каже Шт. фон-ф. Б. — у війську стоїть, отже, лише Геніальний штабіст. А вже на самому вершечку — певна річ, Генеральний штаб, бо він — узагалі найрозумніше з усього, що створив Господь Бог». Так Генерал, хоч він і досі любить називати себе антимілітаристом, намагався переконати мене в тому, що, зрештою, по-справжньому, диференційовано Генія тепер використовують ще тільки у війську, а ось у всій цивільній балаканині про це, мовляв, такого порядку, на жаль, якраз і бракує. І коли він усе отак перекручує, що правду видно, мов на долоні, то не скористатися провідною ниткою його міркувань нам просто гріх!.

Але те, що У. доточив про неоднакові поняття Геніальности, мало на увазі не так найвищий ступінь Генія, як ту основну форму Геніального чи значущого, сумнівність якої йому уявлялася особливо прикрою й ганебною. Йому здавалося, що виносити присуд чому-небудь надзвичайно значущому легше, ніж просто значущому. Адже перше — то лише крок за межі чогось такого, цінність чого вже незаперечна, тобто щось таке, що завжди Грунтується на більшою чи меншою мірою традиційній системі духовних цінностей, тоді як друге, навпаки, вимагає зробити перший крок у непевний і безкінечний простір, а це майже не лишає шансів досить чітко відрізняти значуще від незначущого. Тим-то само собою зрозуміло, що слововживання воліло орієнтуватися радше на Геніальність ступеня й удачі, ніж на Геніальну цінність того, що вдається; але природно й те, що породжена звичка називати Геніальною будь-яку виняткову спритність пов’язана з нечистим сумлінням і, певна річ, не просто з нечистим, а саме з таким, яке лишає по собі невиконане завдання чи занедбаний обов’язок. Брат із сестрою жартома й мимохідь побідкалися з цього приводу, але далі розмовляли вже в тоні поважному.

— Особливо виразно це усвідомлюєш, — сказав У. сестрі, — коли звертаєш увагу — а таке буває майже зажди випадково — на одну малопомітну зовнішню ознаку, а саме на оцю нашу традицію вимовляти слова «Геній» і «Геніальний» по-різному, а не так, ніби друге походить від першого^[11].

Аґ. трохи здивувалася; так буває з кожним, коли його увагу звернуть на звичку, що її доти він не помічав.

– Я тоді, після розмови зі Штумом, зазирнув до словника Гріма, – вибачився У. – Війський термін «ґеній», тобто «вояк ґеніальних військ», прийшов до нас, як і багато іншої військової лексики, з французької мови. Інженерна справа там називається le genie, і з цим пов’язані génie corps, arme du génie, école du génie, а також англійське engienе, французьке engin та італійське ingenio macchina, майстерне знаряддя; а початок увесь цей виводок бере від пізньолатинських genium та ingenium – слів, у яких тверде «ґ» дорогою обернулося на м’яке «ж» і головне значення яких – «уміння», «вправність».

Це поєднання нагадує трохи застарілий вислів «ремесла й мистецтва», яким тепер нас інколи ще тішать офіційні підписи та написи. А звідси, отже, веде розгрузлий шлях і до «ґеніального» футболіста, навіть до «ґеніального» мисливського пса чи «ґеніального» скакуна, хоча логічніше було б вимовляти оце «ґеніальний» так само, як оте «ґеній». Є ж бо ще один «ґеній» і ще одне «ґеніальний», вони також трапляються в усіх мовах і початок беруть не від genium, а від genius, — від чогось більшого, ніж просто людське, чи принаймні від святобливої поваги до духу й душі як до чогось найвищого в людині. Навряд чи треба додавати, що обоє цих значень повсюди безнадійно змішались і переплуталися, ще багато століть тому — і в житті, і в мові, й не лише в німецькій. Але тут — і це особливо прикметно — найбільшою мірою, так що це вже можна назвати суто німецькою рисою — не бачити різниці між ґеніальністю й винахідливістю. До того у німецькій мові ця риса має свою історію, яку я з певного погляду беру близько до серця…

Аґ. слухала це розлоге пояснення, як буває в таких випадках, трохи недовірливо, ось-ось ладна знудитись, та все ж очікуючи повороту, що покладе край такій непевності.

— Чи не вважатимеш ти мене мовним критиканом, коли я запропоную тобі надалі послуговуватися висловом «осяяний ґенієм»? — спитав У.

Усмішка на вустах у сестри й порух її голови мимоволі виказали йому, що вона всім нутром опирається цьому застарілому вислову, який пасує до театру, всілякої чортівні, фізики й моралі, але у сферах сентиментальности, ідей, монументальности, колегіальности й т. ін. вийшов з ужитку і трохи відгонить ветхим одягом і старими скринями.

— Вислів застарілий, — визнав У., — але часи, коли ним послуговувались, були чудові! Я про це, як уже казав, дещо почитав; і якщо тобі не заважає те, що ми стоїмо на вулиці, то зараз я погляну, що можна сказати з цього приводу ще! — Він усміхнувся, дістав з кишені папірець і розшифрував кілька написаних олівцем рядків. — Ґьоте! — оголосив він. — «Тут я побачив каяття й покару, доведені до карикатури й, оскільки будь-яка пристрасть замінює ґенія, воістину осяяні ґенієм». А ось в іншому місці: «Її осяяний ґенієм спокій часто в іскристому захваті линув мені назустріч». Віланд: «Плоди годин, осяяних ґенієм»; Гьольдерлін: «Греки — і досі прекрасний, осяяний ґенієм і радісний народ». І таке саме значення цього вислову можна знайти ще й у молодого Шляєрмахера. Та вже в Імермана трапляється «ґеніальне господарювання» й «ґеніальна недбалість». Отак поняття ганебно й обертається на заяложений ходовий вислів, і в ньому оце «ґеніальний» і досі вживають переважно в іронічному сенсі.

Ульріх покрутив у руках папірець, сховав його до кишень, потім видобув знов.

— Але первісна причина й передісторія проглядають і в попередні часи, — додав він. — Уже Кант засуджує модний тон «ґенієподібної свободи мислення» й роздратовано висловлюється про «чоловіків-ґеніїв» і «ґеніїв-бовдурів». Роздратування в нього викликає чималий відтинок німецької духовної історії. Бо й до нього, й не меншою мірою, що показово, після нього в Німеччині то захоплено, то з осудом вели мову про «натиск ґеніальности», «лихоманку ґеніальности», «бурю ґеніальности», «стрибки ґеніальности», «заклики ґеніальности», «волання ґеніальности», і навіть у філософії — а надто тоді, коли вона гадала, що незалежну істину можна висмоктати з пальця, — нігті виявлялися не завжди чистенькі.

— А як той Кант визначає, що таке ґеній? — спитала Аґата; з цим знаменитим ім’ям у неї була пов’язана лише одна згадка: колись вона чула, що Кант перевершив усе.

— У суті ґенія він вирізняв творчу основу й своєрідність, «своєрідний дух». Завдяки цьому Кант має величезний вплив і донині, — відповів У. — Згодом Ґьоте, мабуть, спирався на нього, навіть коли описував «осяяність ґенієм» словами: «Такими бувають багато речей, і навіть вельми далекі одна від одної з легкістю визнають одна в одній — і то без самолюбства й самовдоволення — цю властивість». Але таке тлумачення дуже розраховане на роботу розуму й веде до того трохи гімнастичного уявлення про «ґеніальне», жертвою якого ми стали. Аґата засміялася й скептично спитала:

— Виходить, тепер ти знаєш, що таке «ґеній», «ґеніальний» і «осяяний ґенієм»?

У відповідь на цю іронію У. стенув плечима й промовив:

— Принаймні ми з’ясували, що німці, коли вже не видно ознак суворого кантівського «своєрідного духу», за ґеніальну сприймають і зухвалу, екстраваґантну поведінку.

49. Розмови про кохання

Людина, а по суті, тварина, наділена мовою, — це єдина тварина, яка й для продовження роду потребує розмов. І розмовляє вона не лише через те, що розмовляє й без цього; ні, схоже, її велелюбність пов’язана з її балакучістю в самій своїй суті й то так загадково-глибоко, що це мало не нагадує давніх мудреців, за чиєю філософією Бог, люди й речі постали з «логосу», під яким ті мудреці поперемінно розуміли то святого духа, то розум, то мову. Та навіть психоаналіз і соціологія своїми дослідженнями не додали тут нічого суттєвого, хоч обидві ці новітні науки своєю здатністю втручатися в усі людські справи вже можуть позмагатися з католицизмом. Виходить, треба самому взяти собі до тями, що в коханні розмови грають чи не важливішу роль, ніж будь-що інше. Кохання — найбалакучіше з-поміж усіх почуттів, і велика його частина — це сама балакучість. Якщо людина молода, то ці розмови про все на світі — ознака такого явища, як зростання; якщо людина вже у зрілому віці, то вони — її павиний хвіст, і він, навіть якщо від пір’їн у ньому лишилося саме цурпалля, розпускається тим спритніше, чим пізніше це робить. Причина цього полягає, мабуть, у пробудженні споглядального мислення завдяки коханню і в тривалому зв’язку такого мислення з цим почуттям; але поки що питання це потребує, звісно, додаткового вивчення, бо хоча словом «споглядання» послуговуються майже так само часто, як і словом «кохання», зрозумілішим воно, однак, не стає.

А втім, це ще не дає підстав називати чи не називати коханням те, що пов’язувало Аґату й Ульріха, хоч вони просто не могли одне з одним набалакатись. Та й те, що обоє казали, завжди оберталося — хоч так, а хоч інак — навколо кохання, що правда, то правда. Одначе з коханням завжди виходить так само, як і з рештою почуттів: його полум’я перекидається тим більшою мірою на слова, чим більша відстань наразі відділяє слова від дій; і те, що після перших глибоких і туманних душевних бентег спонукало брата із сестрою поринати в розмови й іноді здавалося їм якимись чарами, була насамперед їхня непевність у тому, як діяти далі. Але пов’язаний з цим острах перед власними почуттями й нетерпляча цікавість проникнути за їхні лаштунки інколи робили їхні розмови на словах поверховішими, ніж вони були в глибині.

50. Труднощі там, де їх не шукають

Як стоїть справа з не менш знаменитим, ніж улюбленим і поширеним прикладом кохання між двома так званими особами різної статі? Це — особливий випадок заповіді «люби ближнього свого, не знаючи, який він» і випроба зв’язків між коханням і дійсністю.

Люди роблять собі одне з одного ляльок, якими вже гралися в любовних мріях.

А хіба на це не впливає те, що друге вважає, думає і чим воно є насправді?

Поки його кохаєш і позаяк його кохаєш, усе тебе зачаровує; але навпаки не буває. Ще ніколи жодна жінка не кохала чоловіка за його погляди й думки, і жоден чоловік не кохав жінку за її погляди й думки. Погляди й думки відіграють лише важливу другорядну роль. Крім того, про це можна сказати те саме, що й про злість: якщо те, що має на увазі друге, розумієш неупереджено, то обеззброєною виявляється не лише злість, а здебільшого, всупереч її очікуванню, й кохання.

Але ж захват, коли думки збігаються, часто, а надто на початку, відіграє все ж таки головну роль?

Чоловік, слухаючи голос жінки, чує, як йому, чоловікові, вторує чудесний невидимий оркестр, а жінки — просто-таки мимовільні черевомовці; не кажучи жодного слова, вони чують свої надзвичайно розумні відповіді. Це — щоразу такий собі невеличкий благовіст; людина спускається до кого-небудь із хмар, і все, що вона висловлює, тому другому здається небесним вінцем, зробленим, як на загад, для його власної голови! Згодом почуваєшся, звісно, п’яницею, що проспався.

А крім того — справи! Хіба справи кохання, його вірність, його жертви й знаки уваги — не найкращий йому доказ? Але справи завжди двозначні, як і все німе! Коли пригадуєш власне життя як рухомий ланцюг подій і вчинків, то воно скидається на п’єсу, з діалогів якої тобі не запам’яталося жодне слово й усі сцени якої мають такі самі, досить одноманітні кульмінації!

Виходить, кохають не за заслуги й не в нагороду, а під антифон смертельно закоханих безсмертних душ?

Те, що тебе кохають не так, як того заслуговуєш, — біда всіх старих дівок обох статей!

Таку відповідь дала Аґата. Лиховісно чарівна безпричинність кохання й легкий хміль несправедливости перейшли в реальність із минулих любовних романів, змусивши її, Аґату, змиритися навіть із браком гідности й серйозности, за який вона через свою гру з професором Лінднером іноді дорікала собі і якого завжди соромилася, коли знов опинялася поруч з Ульріхом. Але завів цю розмову Ульріх, і, поки вона тривала, йому скортіло почути від неї деякі її спогади, бо на ці свої життєві перлини вона дивилася так само, як і він — на свої.

Вона звела на нього очі й засміялась.

— Хіба ти ніколи не кохав кого-небудь понад усе на світі й за це себе не зневажав?

— Я міг би відповісти на це: «Ні». Але не хочу цього й обурено заперечувати, — промовив Ульріх. — Це могло статися.

— Ти ніколи не кохав кого-небудь усупереч лиховісній переконаності, — збуджено провадила Аґата, — що ця людина — чи то вона з бородою, чи то з персами, — людина, яку ти, здається тобі, добре знаєш, цінуєш і яка без угаву говорить про себе й про тебе, — що вона, власне, лише в гостях у кохання? Можна відкинути погляди й заслуги такої людини, можна змінити її долю, можна причепити їй іншу бороду й приробити інші ноги, можна навіть відвернутись від неї — і все ж таки кохати її!… Тобто якщо взагалі її кохаєш! — додала вона вже м’якішим тоном.

Голос її лунав низько, тривожно, дзвінко спалахуючи десь у глибині, наче від вогню. Нарешті вона, ніби усвідомлюючи свою провину, знову сіла, бо в запалі мимоволі підхопилася була зі стільця.

Через цю розмову Ульріх теж відчув себе трохи винним і всміхнувся. Він і наміру не мав бодай словом згадувати про кохання як про одне із суперечливих почуттів, які відповідають духові часу; за останньою модою ці почуття називають «амбівалентними», і розуміти це треба приблизно так, що душа, присягаючи правою рукою, завжди, як це ведеться поміж шахраїв, підморгує лівим оком. Ні, Ульріха просто тішило те, що коханню, щоб воно зародилося й тривало, ніщо не важить. Тобто люди кохають одне одного всупереч усьому або, можна сказати, просто ні за що; а це означає: або все — химери, гра уяви, або ця гра уяви — одна цілість, як цілісний світ, де й горобець не впаде з даху без того, щоб цього не помітив Усевидець..

— Виходить, тут узагалі ніщо не важить! — вигукнула, підсумовуючи, Аґата. — Не важить, що становить із себе людина, не важить, що вона думає, чого хоче, що вона робить!

Обоє розуміли, що вони ведуть мову про впевненість душі, або, позаяк такого гучного слова краще, либонь, уникати, про невпевненість, яку кожне з них — якщо цього слова вживати скромно, неточно й узагальнено — відчувало в душі. А причина того, що вони заговорили про кохання, нагадуючи одне одному про його мінливість і метаморфози, була тільки одна: адже це почуття — одне з найглибших і найвиразніших, хоча для суворого почуття пізнання, яке всьому дає лад, воно таке сумнівне, що змушує похитнутися навіть його. А почалося це в них ще тоді, коли вони щойно вийшли на сонце любови до ближнього; і, пригадавши слова про те, що навіть у солодкому потьмаренні свідомости не знаєш, чи справді любиш людей, і чи любиш людей справжніх, а чи тебе вводить в оману — і якими саме властивостями — якась гра й вигадка уяви, Ульріх продемонстрував щиру готовність скріпити вузлом сумнівні стосунки між почуттям і пізнанням — скріпити бодай тепер і так, як вони вимальовуються із щойно завершеної розмови.

— Обидві ці суперечності тут завжди очевидні й становлять квадригу, — промовив він. — Людину кохаєш тому, що її знаєш. І тому, що її не знаєш. І пізнаєш її тому, що кохаєш. І не пізнаєш тому, що кохаєш. І часом це набуває таких масштабів, що раптом стає дуже відчутним. Тоді настають ті горезвісні хвилини, коли Венера крізь Аполлона й Аполлон крізь Венеру дивляться на голомозого манекена й страшенно дивуються, що колись на голові в нього бачили чепчика. Якщо кохання виявляється тоді глибшим, ніж подив, то між ними доходить до боротьби, й іноді перемога дістається знов коханню, хоч і змученому, зневіреному й невиліковно скаліченому. Та якщо воно не дуже глибоке, то доходить до боротьби між тими, хто почувається ошуканим, а також до образ, до грубого втручання реальности, до безмежної ганьби, й усе це має стати покутою за те, що ти виявився таким наївним.

У житейському морі ці бурі кохання заставали його надто часто, щоб описувати їх тепер спокійно, не кваплячись.

Проте Аґата поклала цьому край.

— Якщо ти не проти, то я хотіла б зауважити, що загалом усі ці справи з подружньою й неподружньою честю в нас усе ж таки дуже переоцінюють! — заперечила вона і знову прибрала зручної пози.

— Переоцінюють кохання загалом! Шаленець, який вихоплює ножа й прохромлює ним ні в чому не винну людину, котра випадково опинилася в центрі його галюцинацій, — у коханні він цілком нормальна людина! — впевнено промовив Ульріх і засміявся.

51. Кохати не просто

Зручна поза й спокійне, ненабридливо ніжне сонячне світло сприяли таким розмовам; а заходили вони здебільшого поміж двома шезлонґами, що стояли не стільки в затишку й у затінку під будинком, скільки на затіненому світлі, яке лилося з парку й свободу якого обмежували по-вранішньому ще свіжі стіни. Не слід, однак, гадати, нібито шезлонґи стояли там тому, що брат із сестрою через марність своїх взаємин (у звичайному сенсі марні вони були вже тепер, а у високому ще, мабуть, загрожували такими стати) мали намір на шопенгауерсько-індійський манір обмінятися думками з приводу облудної суті кохання й аналізом захиститися від його дурманної спокуси продовжувати життя; ні, вибирати напівтіні, бути обережними й стримувати свою цікавість їх спонукало щось інше, й пояснити його простіше. Сама тема розмов була така, що в безмежному досвіді, завдяки якому поняття кохання лише й стає зрозумілим, можна було вгадати найрізноманітніші шляхи, котрі ведуть від запитання до запитання. І двоє таких запитань — як любити свого ближнього, котрого не знаєш, і як — самого себе, кого знаєш іще менше, — викликали зацікавлення і привели до запитання, що охоплювало ті обоє: як любити взагалі? Або, інакше кажучи: що таке любов «насправді»? На перший погляд, це запитання може видатися трохи замудрим, а для закоханої пари воно, власне, навіть заскладне. Але в ньому, досить лише поширити його на мільйони закоханих пар і на їхню неоднаковість, можна помітити й щось божевільне.

Ті мільйони неоднакові не лише своїми суто особистими властивостями (чим вони можуть пишатися), але й тим, як поводяться, хто об’єкт їхнього почуття і які між ними стосунки. Іноді говорити про закохані пари не можна взагалі, зате все ж таки можна говорити про кохання; іноді можна говорити про закохані пари, але не про кохання, і частіше так і буває. А загалом це слово охоплює стільки ж суперечностей, скільки недільний день у провінційному містечку, де селянські парубки о десятій ранку вирушають до меси, об одинадцятій завертають до дому розпусти десь у невеличкому провулку, а о дванадцятій приходять до шинку на головному майдані випити й перекусити. Чи варто досліджувати таке слово зусібіч? Але люди, послуговуючись ним, чинять без тямку, так ніби за всіх відмінностей вбачають у ньому щось спільне…

Це — як море й калюжа: любити тростинку або честь, і нікому не вдарило б у голову забувати про різницю, якби не звичка робити це день при дні. Інші різновиди такого, як море й калюжа, і все ж того самого, можна назвати словами, сказавши: любити чарку, тютюн і ще гірші отрути. Шпинат і прогулянки на свіжому повітрі. Спорт чи розум. Правду. Жінку, дитину, собаку. Ті, хто про це розмовляв, додали: Бога. Красу, батьківщину і гроші. Природу, товариша, роботу й життя. Свободу. Успіх, владу, справедливість чи просто доброчесність. Усе це люблять; одне слово, з любов’ю пов’язують майже стільки ж речей, скільки є видів прагнень і мовних зворотів. Але що всі любові об’єднує і що різнить?

Доречно, мабуть, згадати слова з коренем «вил». Є дво — і тризубі вила, є гнойові вила, є вилка у стрільбі з гармат, є розвилина на дереві, розвилка на дорозі тощо; і всі ці слова мають одну спільну ознаку — «вилкість». Це — вирішальне враження від надзвичайно різних речей, які так називаються: їхня вилкоподібна форма, їхня вилкість. Якщо відштовхуватись від неї, то виявляється, що всі ці речі підпадають під те саме поняття; якщо виходити з первісного враження від «вилкости», то виявляється, що його наповнюють і доповнюють враження від різноманітних, цілком певних видів вил і вилок. Спільна в них, отже, форма, загальний вигляд, а відмінність полягає насамперед у тих різноманітних формах, яких вони можуть прибирати, а відтак і в предметах, що мають таку форму, у їхньому матеріалі, призначенні й т. ін. Та коли будь-які вила чи вилки можна порівнювати безпосередньо з будь-якими іншими вилами чи вилками й сприймати їх чуттєво, нехай навіть вони будуть лише у крейдяному малюнку чи в нашій уяві, то не так стоїть справа з різноманітними образами кохання; й увесь сенс цього прикладу зводиться до запитання, чи нема й тут, у всіх випадках, позаяк усі вила й вилки вилкоподібні, якої-небудь головної ознаки — чогось любовного, чи з категорії любови, чи такого, що нагадує любов. Але кохання — не предмет чуттєвого пізнання, його не сприймеш ні зором, ні яким-небудь іншим чуттям, воно — таке саме явище морального штибу, як і вмисне вбивство, справедливість чи зневага; а це, з-поміж усього іншого, означає, що можна вибудувати вельми звивистий, закріплений на різноманітних опорах ланцюг порівнянь між прикладами кохання, найвіддаленіші з яких бувають анітрохи, аж до діаметральної протилежности, не схожі один на одного й усе ж таки пов’язані між собою якимсь лише їм притаманним зв’язком. Виходить, ведучи мову про кохання, можна дійти навіть до ненависти; й усе ж таки причина цьому — не ота «амбівалентність», на яку так часто посилаються, не роздвоєність почуттів, а навпаки, саме абсолютна цілісність життя.

І все ж розмова, що вже зав’язувалася, могла продовжитись і з такого слова. Бо навіть якщо не закликати на допомогу вила, вилки й такі інші невинні речі, освічена бесіда нині здатна хутко перетерти на зубах суть і природу кохання, висловлюючись при цьому так захопливо, немовби ця природна суть криється в усіх виявах кохання, як ота «вилкість» — у гнойових вилах чи в розвилині на дереві. У такому разі кажуть (і Ульріха з Аґатою також могла підштовхнути до цього загальна звичка), що головне в усьому, пов’язаному з коханням, — лібідо, або кажуть, що це — еротика. Кожне з цих двох слів має свою, відмінну від другої історію, а проте ці історії, надто з огляду на сучасність, все ж таки можна порівнювати. Річ у тім, що коли психоаналіз (адже доба, яка ніколи не опускається в духовні глибини, любить почути, що вона має глибинну психологію) почав перетворюватися на буденну філософію, внісши авантюризм у міщанський побут, то й усе на світі заходилися пояснювати, посилаючись на лібідо, внаслідок чого тепер про це ключове й навіть схоже на відмичку поняття можна сказати все що завгодно, й не можна нічого сказати до пуття. І точнісінько те саме стосується й еротики; тільки в тих, хто глибоко переконано пов’язував з нею всі фізичні й психологічні зв’язки на світі, з власною еротикою було так уже від самого початку. Марна річ намагатися перекласти «лібідо» як «потяг і хтивість», тобто як сексуальне чи пресексуальне, а «еротика» — як «духовна, навіть надчуттєва ніжність»; до такого перекладу довелося б прикласти спеціальний історичний аналіз. Необізнаність робить таку нудну роботу приємною. І саме це й стало передумовою того, що розмова поміж двома шезлонґами не потекла заздалегідь визначеним руслом — куди спокійнішою і привабливішою їй видалася манера просто перелічувати якомога більше прикладів того, що називають коханням, і невимушено вмисне нагромаджувати їх, мов у якій-небудь грі, не гребуючи навіть геть безглуздими.

І вони, спокійно теревенячи, поділяли приклади, що спадали їм на думку, на всілякі групи й за всілякими ознаками — залежно від почуття, від предмета, на який воно спрямоване, й від форми, в яку воно виливається. Корисно було також спершу розглянути ту чи іншу поведінку й подивитись, чи заслуговує вона більшою чи меншою мірою у прямому або в переносному значенні своєї назви. Так зусібіч нагромаджувався різноманітний матеріал.

Та насамперед мова мимоволі зайшла про почуття; адже вся суть кохання, здавалося б, у почуванні. Тим глибше може вразити відповідь, що в коханні чого-чого, а почуття — найменше. Для незайманої недосвідчености воно — мов цукор і зубний біль: не зовсім, либонь, таке солодке й не зовсім таке болісне, але воднораз докучливе, мов ґедзі, що обсідають худобину. Можливо, не кожному, хто сам страждає від мук кохання, це порівняння видасться зразковим; проте й звичайний опис кохання, по суті, мало чим відрізняється від такого порівняння: тривоги і страхи, туга, щем і невиразні бажання! Нічого певнішого сказати про цей стан споконвіку ще нікому, здається, не щастило. Але така невиразність почуттів властива не лише коханню. Незалежно від того, щаслива людина чи сумна, пізнає вона теж не так категорично й прямолінійно, як відрізняє гладеньке від шерехатого; та й решту почуттів не дуже легко розпізнати шляхом суто чуттєвим, сказати б, на дотик. Тим-то вже за такого повороту в розмові слід було зробити зауваження, яке могли б гідно його доповнити, а саме про неоднакові задатки й розвиток почуттів. Такі слова Ульріх сказав, перше ніж зробити своє зауваження; а міг би й сказати: задатки, розвиток і зміцнення.

Бо своє зауваження він почав зі звичайного, відомого з досвіду факту, що будь-яке почуття приносить із собою переконливу впевненість у ньому (і це становить, очевидно, невіддільну рису його суті), й додав, що з таких самих загальних причин слід припустити: вже в цій суті немалою мірою закладена й відмінність почуттів. Це підтверджують, мовляв, і його (приклади). Любов до товариша має інше походження й інші головні риси, ніж кохання до дівчини, кохання до жінки вже змарнілої — інші, ніж кохання до жінки священно неприступної; і вже зовсім докорінно різняться між собою почуття, котрі відходять одне від одного ще далі; це, щоб тему кохання вже не полишати, — саме кохання, пієтет, похітливість, послух та всілякі різновиди кохання й відрази. Якщо взяти до уваги обоє цих припущень, то почуття, виходить, від початку до кінця мають бути міцні й прозорі, як кристали. Й усе ж таки нема такого почуття, щоб воно було беззастережно тим, чим здається; і певности щодо цього не дає ні самоаналіз, ні поведінка, яку викликає почуття. Ця відмінність між самовпевненістю й непевністю почуттів, безперечно, не маленька. Та якщо розглядати процес виникнення почуття у зв’язку з психологічними й соціальними причинами цього виникнення, то такий зв’язок стає цілком зрозумілим. Причини ці зумовлюють — і то в загальних рисах — сказати б, лише різновид почуття, не визначаючи його в деталях; адже кожному інстинкту й кожній життєвій ситуації, яка цьому інстинктові надає руху, відповідає цілий букет почуттів, які можуть їх задовольнити. І те, що бачимо на початку, можна назвати, звичайно, суттю почуття, яке перебуває ще поміж буттям і небуттям; та якщо надумаєш цю суть описати, то, хоч би там як вона була влаштована, про неї не скажеш нічого влучнішого, ніж те, що вона — щось таке, що в процесі свого розвитку й залежно від багатьох супутніх обставин чи від їхньої відсутности виросте в те почуття, яке й мало з нього вийти. Отже, будь-яке почуття має, крім своїх первісних задатків, ще й долю; а що його подальший розвиток уже й геть залежить від супутніх умов, то нема почуття, яке вже від початку вочевидь було б самим собою, і нема, либонь, навіть такого, яке безсумнівно було б суто почуттям і нічим іншим. Інакше кажучи, з цієї взаємодії задатків і розвитку випливає, що у сфері почуттів домінують не абсолютна наявність і однозначне здійснення, а поступне наближення й приблизне здійснення. І це стосується десь усього, що прагне осягти почуття.

Так Ульріх завершив своє зауваження, що містило приблизно ці пояснення й у цій послідовності. Навряд чи так коротко й так перебільшено, як твердження, нібито самого почуття в коханні — найменше, можна було сказати, отже, й про те, що кохання, оскільки воно — почуття, годі розпізнати за почуттям. Це, до речі, проливало трохи світла на питання, чому кохання він назвав моральною подією. А три іменники — задатки, розвиток і зміцнення — були ті головні вузли, які зв’язували систематизоване розуміння феномена почуттів, принаймні — з певної принципової позиції, на яку Ульріх досить охоче ставав, коли йому потрібне було таке пояснення. Та позаяк докладний розгляд усього цього породив би ще більші претензії і міг би привести до ще глибшого менторства, ніж Ульріх готовий був узяти на себе, то далі в розпочатому він не пішов.

Їхня розмова потекла двома руслами. Якщо судити з того, що про неї вже сказано, то тепер мала б настати черга предмета кохання й дій, які воно на нього спрямовує, щоб, спираючись на них, визначити, до чого приводить надзвичайно нерівний його феномен; і щоб нарешті довідатися, що ж воно «за суттю своєю» таке — кохання. Тим-то й мова про роль дій у визначенні почуття заходила навіть у зв’язку з його зародженням, а вже до його подальшої долі вона мала повернутися й поготів. Однак Агата поставила ще одне запитання; річ у тім, припустила вона, — а сестра мала підстави якщо й не підозрювати, то принаймні боятися такої підозри, — що вибране братом пояснення стосується лише неглибокого почуття або досвіду, який про глибокі почуття не хоче нічого знати.

Ульріх відповів:

— Аж ніяк! Адже саме надзвичайно глибоке почуття часто й не має в собі аж такої певности. Вкрай перелякана людина, замість захищатися чи втікати, виявляється паралізованою або вчиняє крик. До безмежного щастя нерідко домішується якийсь своєрідний біль. Навіть надто велике завзяття, кажуть, «лише шкодить». І взагалі, можна стверджувати, що почуття у хвилини особливо гострих почувань, як у хвилини затемнення, бліднуть і вмирають. Можливо, весь відомий нам світ почуттів пристосований лише для середнього рівня життя, а на вищих його рівнях припиняє своє існування, так само як і починається він не на найнижчих рівнях.

Непрямим чином це стосується й того, з чим стикаєшся, коли спостерігаєш за власними почуттями, надто коли розглядаєш їх «крізь лупу». Вони втрачають тоді свою виразність, і розрізняти їх важко. Але виразністю сили, яку почуття в такому разі втрачають, вони мали б хоч певною мірою відшкодовувати виразністю уваги до них; та навіть цього вони й не роблять… Так відповідав Ульріх, і це порівнювання згасання почуттів у процесі самоспоглядання й на вищих рівнях їхнього вияву не було випадкове. Бо те й те — це стани, коли дії припиняються або наштовхуються на перешкоду, а позаяк зв’язок між «відчувати» й «діяти» такий тісний, що багато хто вважає його єдністю, то обидва приклади доповнюють один одного не просто так.

Та чого Ульріх уникав, то це — згадувати саме про те, що обоє вони знали з власного досвіду: що з найвищим рівнем любовного почуття справді може бути пов’язаний стан розумового згасання й фізичної безпорадности. Тому Ульріх досить свавільно відвернув розмову від значення, яке для почуттів мають дії, — відвернув, немовби з наміром знов торкнутися поділу кохання на групи залежно від його предмета. На перший погляд, ця трохи химерна можливість і справді краще відповідала потребі дати лад чомусь багатозначному. Адже якщо, почнімо з прикладу, любов до Бога позначати тим самим словом, що й любов до риболовлі, — це святотатство, то річ тут, безперечно, у відмінності того, на що любов спрямована; і так само можна робити висновки про значення предмета, беручи й інші приклади. Виходить, величезних відмінностей любовному ставленню до чого-небудь надає не так сама любов, як щось інше. Так, є предмети, які любов оздоровлюють і збагачують; а є й інші, котрі її збіднюють і роблять хворобливою, неначе це залежить лише від них. Є предмети, які, щоб любов виявила всю свою своєрідність і силу, мають на неї відповісти; а є предмети, у випадку з якими така вимога була б уже заздалегідь позбавлена сенсу. Саме цим, поза всяким сумнівом, відрізняється ставлення до живих істот від ставлення до істот неживих; але навіть предмет, позбавлений душі, — справжній партнер любови, і його властивості впливають на її властивості.

Що нерівноцінніший цей партнер, то викривленішою, щоб не сказати спотворенішою пристрастю, стає сама любов.

— Порівняй здорове кохання двох молодих людей одне до одного, — закликав сестру Ульріх, — і кумедно гіпертрофовану любов самотньої людини до собаки, кішки чи пташеняти. Поглянь, як пристрасть між чоловіком і жінкою згасає або починає надокучати, мов жебрак, якому не подають милостиню, коли на цю пристрасть не відповідають взаємністю або відповідають не повною мірою. Не забувай також, що коли союз нерівний, як це буває між батьками-матерями й дітьми або між господарем і слугою, між чоловіком і предметом його шанолюбства чи його розбещености, взаємність у любові — це щось украй ненадійне й просто-таки згубне. Повсюди, де недостатньо регулюється природний обмін між станом і партнером любови, вона відмирає, як нездорова тканина в тілі!

Ця думка приваблювала його, здавалося, чимось особливим. Ульріх ладен був спинитися на ній докладніше й навести численні приклади; та поки ще він обмірковував їх, щось інше, чого він не мав на увазі, але що, мов занесені з поля пахощі, оживило замислений шлях очікуванням, — щось інше майже помилково, здавалося, перевело його думки на те, що в малярстві терміном однієї з чужих мов називають nature morte, натюрморт, а по-німецькому — Stilleben, тобто «тихе життя».

— Це досить смішно, що людина цінує добре намальованого омара, — несподівано повів далі Ульріх, — або лискуче, мов дзеркало, виноградне гроно, або підвішеного за лапи зайця, поблизу якого щоразу виявляється ще й фазан; адже людський апетит уже сам собою смішний, а намальований апетит — ще смішніший, аніж природний.