Людина без властивостей. Том III

— Щоразу та сама історія, — пояснив Фріденталь і прочитав уголос: — «Адольфе, коханий мій! Коли вже ти приїдеш?! Чи ти про мене забув?!»

Ця стара, років шістдесятьох жінка стояла поруч і слухала з тупим виразом на обличчі.

— Ти ж бо одразу відішлеш його?! — попросила вона.

— Неодмінно! — пообіцяв доктор Фріденталь, а тоді тут-таки, в жінки на очах порвав листа й усміхнувся до санітарки.

Клариса не стерпіла.

— Як ви так можете?! — обурено звернулася вона до лікаря. — До хворих треба ставитися з усією серйозністю!

— Ходімо! — мовив у відповідь Фріденталь. — Не варто марнувати тут час. Якщо хочете, я покажу вам потім сотні таких листів. Ви ж бо самі бачили, ця стара й бровою не повела, коли я порвав листа.

Клариса була збентежена: Фріденталь казав таки правду. Але це сплутало її думки, і не встигла вона дати їм лад, як вони сплуталися знов, бо тієї хвилини, коли всі вже йшли з майданчика, ще одна стара, яка нетерпляче підстерігала їх, задерла аж до пупа халата й заходилася показувати чоловікам свої огидні старечі клуби над грубими вовняними панчохами.

— Стара свинюка! — стиха лайнувся Штум фон Бордвер, через обурення й відразу забувши на хвилину про політику.

А Клариса зробила відкриття: стегно у старої було схоже на її обличчя. І там, і там проступали, очевидно, ті самі ознаки фізичного розпаду внаслідок ожиріння, але у Клариси через це вперше виникло відчуття дивних взаємозв’язків і світу, де все відбувається не так, щоб це можна було осмислити за допомогою звичайних понять. Цієї миті їй спало на думку також, що вона не завважила, як білі янголи перевтілились у цих старих жінок, і, навіть проходячи крізь їхній гурт, не розгледіла, хто з них хворі, а хто — санітарки. Вона озирнулася, але дорога вже завернула за ріг, і Клариса нічого не побачила; спотикаючись, мов дитина, що весь час крутить головою, вона поквапилася за своїми супутниками далі. Вервечка вражень, які з цього почалися, утворювала тепер уже не прозорий струмок подій, яким зазвичай уявляється життя, а піняву водоверть, з якої лише час від часу проглядали, вкарбовуючись у пам’ять, латочки гладенької поверхні.

— Тут іще одне «відділення тихих». Але чоловіче, — пояснив доктор Фріденталь, зібравши свій почет перед входом до будинку, а коли відвідувачі спинилися біля першого ліжка, чемно притишеним голосом відрекомендував її господаря як випадок депресивної «dementia paralytica».

— Старий сифілітик. Манія гріховности й маячні нігілістичні ідеї, — пошепки пояснив своїй сестрі Зиґмунд.

Клариса стояла перед старим добродієм, який, судячи з усього, колись належав до вищого світу. Він сидів на ліжку випроставшись, років мав під шістдесят, а обличчя в нього було дуже біле. Його, доглянуте й натхненне, обрамляла така сама біла, пишна чуприна, і воно мало такий неймовірно шляхетний вигляд, як про це пишуть лише в найгірших романах.

— Хоч портрета з нього малюй! — промовив Штум фон Бордвер. — Втілення духовної краси. А картину я подарував би твоїй кузині! — звернувся він до Ульріха.

Доктор Фріденталь на це сумно всміхнувся й пояснив:

— Шляхетний вигляд спричинений послабленням м’язів обличчя.

Потім він ще коротко махнув перед очима у хворого рукою, продемонструвавши так глядачам рефлекторну нерухливість зіниць, і повів усіх далі. Часу за такого багатства матеріалу було обмаль. Старий добродій, який понуро кивав головою на все, про що казали біля його ліжка, ще тихо й заклопотано щось відповідав, коли п’ятеро відвідувачів уже спинилися через кілька ліжок далі, щоб познайомитися з іще одним випадком, вибраним Фріденталем.

Тепер це був чоловік, який присвятив себе мистецтву, — веселий, гладкий художник, чиє ліжко стояло під яскраво освітленим вікном; на ковдрі в нього лежав аркуш паперу й багато олівців, і він цілий день не випускав їх з рук. Що Кларисі впало в око насамперед, то це — його радісна невгамовність. «Отак мав би малювати й Вальтер!» — подумала вона. Помітивши, що художник зацікавив Кларису, Фріденталь хутко вихопив у нього аркуша й простяг його їй; гладун захихотів і почав поводитися, мов жінка, яку вщипнули. А Клариса, на свій подив, побачила перед собою етюд, накиданий досить упевненою рукою й цілком осмислений — за змістом навіть банальний етюд до великого полотна з численними, переплетеними за законами перспективи одна з одною постатями й залою, інтер’єр якої був виписаний так разюче детально, що весь малюнок справляв цілком здорове, професійне враження, немовби вийшов зі стін державної академії.

— Напрочуд добре! — мимоволі вигукнула Клариса. Фріденталь лише задоволено всміхнувся.

— Облизався! — крикнув йому, однак, художник. — А цьому добродієві, бач, до вподоби! Покажи йому ще! Він сказав: «Напрочуд добре!» То покажи ж! Ти з мене тільки насміхаєшся, я знаю, а йому ось — до вподоби.

Він говорив добродушно і, схоже, був із лікарем, якому тепер подавав також інші малюнки, запанібрата, хоч той його мистецтва й не шанував.

— Сьогодні нам ніколи з тобою розмовляти, — відповів йому Фріденталь і, обернувшись до Клариси, втілив свій висновок у таких словах: — Він не шизофреник. На жаль, іншого художника зараз у нас немає, а нерідко серед шизофреників трапляються великі, цілком сучасні митці.

— І вони хворі? — висловила сумнів Клариса.

— А чом би й ні? — похмуро відповів Фріденталь. Клариса закусила губу.

Тим часом Ульріх зі Штумом уже стояли на порозі наступної палати, й Генерал сказав:

— Коли я бачу таке, мені, їй-бо, стає шкода, що обізвав сьогодні свого ординарця бовдуром. Тепер цього повік не робитиму!

Перед ними була палата з хворими тяжкими формами недоумства. Клариса сюди ще не дійшла, вона міркувала: «Виходить, навіть таке шановане й визнане мистецтво як академічне має свою знехтувану, обікрадену й усе ж таку разюче схожу на нього рідню в божевільні?!» Це справило на неї чи не глибше враження, ніж обіцянка Фріденталя іншим разом показати їй художників-експресіоністів. Але вона вирішила повернутися й до цих його слів. Похнюпивши голову, вона все ще кусала губу. Щось тут було не так. Тримати під замком таких талановитих людей було, на її думку, вочевидь помилкою. «На недугах лікарі, — міркувала вона, — може, й знаються, але на мистецтві з усією його глибиною — мабуть, усе ж таки навряд». Вона мала таке відчуття, що тут треба щось робити. Ось тільки що — цього вона ще не знала. Проте віри не втрачала, адже той гладкий художник одразу назвав її «добродієм», і це видалося їй добрим знаком.

Фріденталь допитливо дивився на неї.

Відчувши його погляд, Клариса зі своєю тремтливою усмішкою підвела очі й рушила до нього; та не встигла вона що-небудь сказати, як усі її думки погасило жахливе видовище. У цій новій палаті сиділи на ліжках або звисали з них жахливі істоти. Усе в їхніх тілах було покарлючене, брудне, спотворене або паралізоване. Почварні зуби. Хисткі голови. Надто великі, надто маленькі й зовсім викривлені голови. Відвислі щелепи, з яких текла слина; роти, де не було ні їжі, ні слів, розтулялися й стулялися, наче у тварин. Важкі, мов олово, перегородки метрової товщини відділяли, здавалося, ці душі від світу, й після тихенького хихикання й гамору в сусідній палаті тут слух вразило тупе мовчання, що його порушувало тільки глухе бурмотіння й ремствування. У таких палатах з олігофренами на останній стадії ідіотії дістаєш найбільш приголомшливе враження, яке лишень може справити оця бридота в божевільні, і Клариса відчула себе просто на самісінькому дні якогось суцільного жахливого мороку, де вже годі що-небудь розгледіти.

Провідник Фріденталь бачив, однак, і в темряві; показуючи то на те, то на те ліжко, він пояснював:

— Оце — ідіотія, а ото — кретинізм. Штум фон Бордвер прислухався й спитав:

— А хіба ідіот і кретин — не те саме?!

— Ні, з погляду медицини це — речі різні, — повчально відповів йому лікар.

— Цікаво, — мовив Штум. — У буденному житті про таке й не замислюєшся!

Клариса переходила від ліжка до ліжка, свердлила поглядом хворих, до краю напружувала очі, але не могла нічого, анічогісінько зрозуміти з цих облич, які її просто не помічали. Вони гасили будь-яку її уяву. Доктор Фріденталь нечутно ступав за нею, пояснюючи:

— Сімейна амавротична ідіотія. Сухотний гіпетрофований склероз… Міопа Шугпіса…

Ґенерал, який тим часом вирішив, що вже досить надивився на «цих придурків», і припустив, що такої самої думки й Ульріх, поглянув на годинника й сказав:

— То на чому ми, власне, спинилися? Треба скористатися часом! — І трохи несподівано почав: — Ти, будь ласкавий, пригадай: військове міністерство розраховує на підтримку, з одного боку, пацифістів, а з другого — націоналістів.

Ульріх, який не вмів так спритно, як Штум, відвернутися від того, що його оточувало, дивився на ґенерала, нічого не розуміючи.

— Та мені не до жартів! — заявив Штум. — Те, про що я кажу, — політика. Треба, аби що-небудь сталося. Ми ж бо один раз на цьому вже були спинилися. Якщо невдовзі нічого не станеться, наспіне кайзерів день народження, і ми сядемо в калюжу. Але що має статися? Логічне запитаннячко, еге ж? І якщо тепер грубо підсумувати все, що я тобі вже сказав, то виходить, що одні вимагають від нас, аби ми допомагали їм любити всіх людей, а другі — аби ми дозволяли їм цькувати людей задля перемоги шляхетної крови чи як там це називають. І в тому, й у тому щось є. Одне слово, щоб не дійшло до біди, ти маєш усе це якось об’єднати!

— Я?! — обурився Ульріх, коли товариш отак зненацька зірвав свою бомбу, і якби вони були десь інде, то підняв би його на сміх.

— Ну звісно, ти! — твердо відповів ґенерал. — Я залюбки тобі допоможу, але ж секретар акції і права рука Ляйнсдорфа — ти!

— Я подбаю, щоб тобі дали місце отут, — рішуче заявив Ульріх.

— Чудово! — мовив ґенерал, який з військової науки знав: у разі несподіваного спротиву краще відступити, аніж показувати, що тебе заскочили зненацька. — Якщо ти виклопочеш мені тут місце, то я, може, все ж таки познайомлюся з кимось таким, хто придумав найвеличнішу в світі ідею. Бо там, за цими мурами, до великих думок однаково вже ніхто не має смаку. — Він знов кинув погляд на годинника. — А тут, кажуть, ще трапляються, як-не-як, такі, котрі вважають себе папою чи всесвітом. З них ми наразі нікого не бачили, а саме з ними мені й хотілося познайомитись! А твоя приятелька страх яка допитлива… — поскаржився він.

Доктор Фріденталь обережно відірвав Кларису від споглядання олігофренів.

Пекло не цікаве, воно жахливе. Коли його ще не олюднили (як Данте, що заселив його літераторами й іншими знаменитостями й цим відвернув увагу від техніки покарання), а намагалися дати про нього первісне уявлення, навіть люди з буйною фантазією не йшли далі банальних мук і примітивних спотворень характерних земних рис. Але саме марна ідея неймовірної і тому неминучої безкінечної покари й мук, припущення переміни на гірше, байдужої до будь-якої протидії, — ось що приваблює, мов та безодня. Отакі й божевільні. Це, власне, богадільні. Є в них щось від позбавленого фантазії пекла. Одначе більшість людей, які не мають жодного уявлення про причини психічних недуг, нічого так не бояться — крім загрози втратити свої гроші, — як загрози одного дня втратити розум; і просто дивом дивуєшся, як же багато таких людей, котрих мучить думка, нібито вони можуть раптом утратити себе. Із переоцінювання того, що вони бачать у собі, випливає, мабуть, переоцінювання тих жахів, що, як гадають люди здорові, панують у таких лікарнях. Клариса також була трохи розчарована, і причина цього полягала в якомусь непевному очікуванні, прищепленому їй вихованням. А в доктора Фріденталя все було навпаки. Він до такого шляху звик. Порядок, як у військовій казармі чи в іншому такому гуртовому житлі, полегшення гострих болів і допомога в разі скарг, запобігання погіршенням, яких ще можна уникнути, сяке-таке лікування чи навіть незначне видужання — такі були складові його щоденної діяльности. Багато спостерігати, багато знати, але не мати достатнього пояснення всіх взаємозв’язків — ось що судилося цьому чоловікові на його духовній ниві. Призначати під час обходу, крім ліків од кашлю, нежитю, затвердіння й ран, які-небудь заспокійливі засоби — в цьому полягала його щоденна лікарська праця. Облудну мерзенність світу, в якому жив Фріденталь, він відчував лише тоді, коли йому доводилося стикатися зі світом звичайним і між цими двома світами виникав контраст; щодня відчувати її не можна, але відвідувачі якраз і дають таку нагоду, й тому те, що бачила Клариса, лікар показував не без своєрідної режисури й відразу, щойно виводив гостю із задуми, доповнював чимось новим і щораз драматичнішим.

Бо тільки-но вони вийшли з палати, як до них приєдналося кілька дебелих чоловіків з м’ясистими плечима, привітними фельдфебельськими обличчями й у чистих халатах. Це відбулося так нечутно, що вразило, мов барабанний дріб.

— А тепер — «відділення буйних», — оголосив Фріденталь.

І ось вони вже наближалися до криків і ґелґотання, що долинали, здавалося, з якогось величезного пташника. Коли вони підійшли до дверей, на них не виявилося клямки, але один із санітарів відімкнув їх загостреним на кінці ключем, і Клариса хотіла була переступити поріг першою, як це робила досі; але доктор Фріденталь різко смикнув її назад.

— Тут треба зачекати! — сказав він, не вибачаючись, багатозначно й стомлено.

Санітар, який відімкнув двері, ледь прочинив їх, заступив вузеньку щілину своїм могутнім тілом, прислухався, а потім, спершу зазирнувши досередини, поквапно протиснувся в палату; за ним рушив другий санітар, який став на позицію по другий бік від входу. У Клариси закалатало серце. Ґенерал схвально промовив:

— Аванґард, ар’єрґард, флангове прикриття!

І під таким прикриттям вони й увійшли, і санітари-велети повели їх від ліжка до ліжка. Те, що вони побачили на ліжках, не могло всидіти на місці, збуджено розмахувало руками, закочувало очі й рикало; враження було таке, ніби кожне кричить у простір, який існує лише для нього, і водночас усі, здавалося, були захоплені бурхливою розмовою, немовби замкнені в спільній клітці чужі один одному екзотичні птахи, кожен з яких розмовляв мовою свого острова. Одні сиділи вільно, інші були прив’язані до ліжок ременями, які майже не давали змоги поворухнути руками.

— Щоб запобігти самогубству, — пояснив лікар і почав називати недуги: — Параліч, параноя, dementia praecox…

Так і подібно називалися породи, до яких належали ці екзотичні птахи.

Під впливом плутаних вражень Клариса знову відчула страх і спершу не могла отямитись. І коли один із хворих, до якого лишалося ще кілька ліжок, уже здалеку заходився жваво кивати їй головою і щось гукати, вона сприйняла це як добрий знак. Чоловік вовтузився в ліжку, так наче розпачливо намагався звільнитися й поквапитись їй назустріч, перекриваючи загальний гамір своїми звинувачувальними викриками та вибухами гніву й щораз завзятіше привертаючи до себе увагу Клариси. Вона все ближче підходила до нього, і її чимдалі дужче тривожило враження, що він звертався, здавалось, лише до неї, а вона хоч убий не могла збагнути, що він хоче їй сказати. Коли Клариса нарешті спинилася біля його ліжка, санітар щось шепнув лікареві так тихенько, що вона нічого не розчула, а Фріденталь одразу дуже споважнів і віддав якесь розпорядження. Але потім він дозволив собі пожартувати й звернувся до хворого. Божевільний відповів не відразу, але раптом спитав:

— А хто оцей добродій? — І жестом дав зрозуміти, що має на увазі Кларису.

Фріденталь показав на її брата й відповів, що це — лікар із Стокгольма.

— Ні, отой! — стояв на своєму хворий і знов показав на Кларису.

Фріденталь усміхнувся й сказав, що це — лікарка з Відня.

— Ні, це — чоловік, — заперечив хворий і змовк. Клариса відчувала, як гупає в неї серце. Отже, й цей прийняв її за чоловіка!

Нарешті хворий повільно промовив:

— Це — сьомий імператорів син.

Штум фон Бордвер штовхнув ліктем Ульріха під бік.

— Це неправда, — відповів Фріденталь і, граючи далі, звернувся до Клариси зі словами:

— Скажіть йому самі, що він помиляється.

— Це неправда, друже, — тихо промовила до хворого Кла-риса, яка від хвилювання ледве розмовляла.

— Але ж ти — сьомий син! — уперто відказав чоловік.

— Ні, ні, — запевнила його Клариса і, як у любовній сцені, схвильовано всміхнулася йому затерплими від страху перед виходом на кін вустами.

— Ти — сьомий син!! — повторив хворий і кинув на неї погляд, визначення для якого вона не мала.

Їй хоч умри не спадало на думку, що б йому відповісти ще, і вона з тією самою безпорадно-привітною усмішкою дивилася в очі божевільному, який прийняв її за принца. Але всередині в неї діялося щось дивовижне: складалася можливість визнати, що він має рацію. Під натиском його наполегливого твердження в ній щось розчинялося, вона в чомусь утрачала контроль над своїми думками, й виникали нові взаємозв’язки, обриси яких проступали в тумані. Цей хворий не перший хотів знати, хто вона така, й приймав її за «добродія». Та поки Клариса, намагаючись збагнути цей дивний збіг, і далі дивилася йому в обличчя, про вік якого вона не замислювалася так само, як і про решту слідів, що лишилися на ньому від життя на волі, з цим обличчям і з усім чоловіком діялося щось геть незрозуміле. Здавалося, її погляд став раптом надто важким для очей, на які він падав, бо в них почало щось ковзати й спадати. Але й губи заворушилися, пожвавішали, і в нерозбірливе ґелґотання, наче великі краплини, які робилися чимдалі тугішими, влилися цілком очевидні непристойності. Кларису це нице перевтілення приголомшило так, немовби щось нице діялося з нею самою, і вона мимоволі простягла до нещасного обидві руки; і, перше ніж хто-небудь устиг цьому завадити, хворий і собі скочив назустріч їй. Він скинув із себе ковдру, ту ж мить став у ногах ліжка навколішки й заходився масувати рукою свого члена, як ото мастурбують у неволі мавпи.

— Припини це свинство! — суворо гримнув лікар.

Санітари, не гаючись, схопили чоловіка й ковдру і за мить зробили з обох вузол, що нерухомо завмер на підлозі. А Клариса побагровіла; у неї закрутилася голова, як у ліфті, коли підлога немовби провалюється під ногами. Їй здалося раптом, ніби всі хворі, повз яких вона вже пройшла, кричать їй навздогін, а решта, до яких вона ще не дійшла, кричать їй назустріч. І чи то випадково, чи то під дією заразної сили збудження й сусід, привітний дідок, який досі добродушно жартував з відвідувачами, поки вони ще стояли поруч, також підхопився, коли Клариса поквапно проминала його, й вибухнув брудною лайкою, що повисла в нього на губах огидною піною. Він також потрапив під лапища санітарів, подібні до важких пресів, здатних розтрощити що завгодно.

Але штукар Фріденталь умів надати своїм номерам ще більшої привабливости. Під прикриттям помічників усі, як і тоді, коли входили до палати, вийшли з неї в її протилежному кінці й раптом пірнули, здавалося, у м’яку тишу. Вони опинилися в чистенькому, привітному коридорі з лінолеумом на підлозі й побачили по-недільному вбраних людей із гарними дітками, які вельми довірливо й чемно віталися з лікарем. Це були відвідувачі, вони чекали тут на побачення з родичами, і зустріч зі світом здорових людей знову справила дуже дивне враження; ці скромні й ґречні люди в найкращому своєму одязі першої миті здавалися якимись ляльками чи дуже майстерно зробленими штучними квітами. Але Фріденталь швидко проминув їх, пояснивши своїм друзям, що зараз покаже їм колекцію божевільних убивць та інших тяжких злочинців. І коли незабаром вони підійшли до ще одних залізних дверей, застережні заходи й міни на обличчях у санітарів і справді віщували найгірше. Вони ступили до закритого, оточеного ґалереєю двору, схожого на один із тих сучасних декоративних садків, де багато каміння й мало рослин. Мов куб із мовчання, стояло у ньому спочатку порожнє повітря; аж по хвилі розгледіли вони людей, які німотно сиділи попід стінами. Біля входу повклякали навпочіпки кілька брудних і шмаркатих хлопчиків-ідіотів, так ніби якась дивна примха скульптора посадила їх на ворітниці. Неподалік від них перший під стіною й відсунувшись від решти, сидів простий на вигляд чоловік, ще в темному вихідному костюмі, тільки без комірця; його привезли сюди, мабуть, зовсім недавно, і своєю непричетністю до всього він справляв невимовно зворушливе враження. Клариса раптом уявила собі, якого болю вона завдали б Вальтерові, коли б покинула його, і ледве не заплакала. Таке сталося з нею вперше, але вона хутко опанувала себе, бо решта хворих, повз яких її вели, просто скидалися на мовчазних в’язнів, що змирилися зі своєю долею; вони боязко й чемно вітались і зверталися до відвідувачів з невеличкими проханнями. Лише один із них, ще юнак, почав чіплятися зі скаргами; Бог його знає, з якого забуття він випірнув. Юнак вимагав від лікаря, щоб його випустили й пояснили, чому його тут тримають, і коли Фріденталь ухильно відповів, що рішення ухвалює не він, а тільки директор, скаржник не вгамувався; прохання його почали повторюватися так, немовби чимраз швидше розмотувався ланцюг, і помалу в голосі нещасного з’явилися настирливі нотки, які, наростаючи, перейшли в погрози і зрештою у тваринно-нестямне шаленство. Коли дійшло вже до цього, санітари-велети притисли його до лави, й він нечутно, мов побитий собака, знову заповз у своє мовчання, так і не діставши відповіді. Клариса таке вже бачила, і враження від цього додалося до загальної тривоги, яка її опосіла.

Та й не мала вона часу на щось інше, бо в кінці двору були ще одні залізні двері, й тепер санітари стукали в них. Це було вже щось нове, бо досі вони просто обережно відчиняли двері самі, без попередження. А в ці санітари чотири рази вдарили кулаком, а тоді прислухалися до гомону зсередини.

— На цей знак усі, хто там є, повинні поставати попід стінами, — пояснив Фріденталь, — або посідати на лавки попід стінами.

І справді, коли двері повільно, градус за градусом прочинились, виявилося, що всі, хто доти чи то мовчки, чи то гамірно вештався в палаті, тепер послухалися наказу, як добре вимуш-трувані арештанти. І все ж таки санітари, переступаючи поріг, вдалися ще до таких застережних заходів, що Клариса схопила раптом доктора Фріденталя за рукав і схвильовано спитала, чи це не тут Моосбруґер. Лікар мовчки похитав головою. Йому було ніколи. Він суворо попередив відвідувачів, що до кожного хворого вони не повинні підступати ближче, ніж на два кроки. Схоже, відповідальність за ці відвідини все ж таки трохи його пригнічувала. У цьому відрізаному від світу, обнесеному муром дворі, де мешкали самі божевільні, майже кожен з яких уже скоїв убивство, їх було семеро проти тридцятьох. Той, хто звик ходити при зброї, без неї почувається в більшій небезпеці, ніж решта людей; тим-то й ґенералові, який лишив свою шаблю в почекальні, не можна дорікнути за те, що він спитав у лікаря:

— А ви,власне, озброєні?

— Увагою й досвідом! — відповів Фріденталь, радий такому приємному запитанню. — Вся штука в тому, щоб придушити будь-який протест уже в самому зародку.

І справді, щойно хто-небудь робив бодай найменшу спробу відійти від стіни, як на нього ту ж мить накидалися санітари й повертали його на місце так швидко, що ці напади здавалися єдиними тут актами насильства. Клариса була з ними не згодна. «Чого лікарі, мабуть, не усвідомлюють, — казала вона собі, — то це того, що такі люди, хоч вони цілісінький день сидять тут замкнені й без нагляду, одне одному не завдають ніякої шкоди; небезпечні вони лише для нас — тих, хто приходить із чужого їм світу!» І їй схотілося з котримсь із них поговорити; вона раптом повірила, що їй пощастить з ним добре порозумітися. Відразу біля дверей стояв у кутку кремезний, середній на зріст чоловік з густою каштановою бородою й колючим поглядом; він згорнув на грудях руки й, прихилившись до стіни, мовчки, зі злістю дивився на відвідувачів. Клариса ступила до нього, але доктор Фріденталь ту ж мить схопив її за руку вище ліктя й спинив.

— Не з цим, — стиха сказав він.

Фріденталь вибрав Кларисі іншого вбивцю й щось йому сказав. Це був невеличкий, приземкуватий чоловік з гострою, наголо обстриженою арештантською головою. Фріденталь, мабуть, знав його товариську вдачу, бо чоловік одразу виструнчився перед лікарем і, послужливо відповідаючи на запитання, показав два ряди зубів, що якось лиховісно нагадували два ряди надгробків.

— Ви все ж таки поцікавтеся в нього, чому він тут, — прошепотів доктор Фріденталь до Кларисиного брата, й Зиґмунд спитав у гостроголового крем’язня:

— Чому ти тут?

— Сам добре знаєш! — пролунала коротка відповідь.

— Ні, не знаю, — досить по-дурному заперечив Зиґмунд, не бажаючи відступати одразу. — Ну, то кажи вже, чому ти тут?!

— Сам добре знаєш!! — уже з притиском повторив гостроголовий ту саму відповідь.

— Чому ти зі мною так нечемно розмовляєш? — спитав Зиґмунд. — Я справді не знаю!

«От брехня!» — подумала Клариса й зраділа, коли хворий відповів просто:

— Тому що мені хочеться!! Я можу робити, що мені хочеться!! — знов проказав він і ошкірив зуби.

— Але ж не можна ні з сього ні з того бути нечемним! — нагадав чоловікові бідолашний Зиґмунд, бо на думку йому, як і божевільному, теж, власне, не спадало нічого кращого.

Клариса була лиха на брата, бо той виконував безглузду роль людини, яка в зоопарку дражнить звіра у клітці.

— Це тебе не стосується! — по-унтер-офіцерському гаркнув психічнохворий. — Я роблю те, що мені хочеться, втямив?! Що мені хочеться!! — І засміявся чимось в обличчі, але не ротом і не очима, які радше палали лютою ненавистю.

Навіть Ульріх подумав: «Не хотів би я опинитися зараз із цим типом сам на сам». А Зиґмунд уже ледве стояв на місці, тому що божевільний підступив до нього впритул, і Кларисі хотілося, щоб той схопив брата за горло і вп’явся йому зубами в обличчя. Фріденталь задоволено спостерігав, як ця сцена сама собою розвивається далі, — адже колезі-лікареві можна було, мабуть, усе ж таки дещо й довірити, до того ж Зиґмундове збентеження його навіть тішило. Фріденталь зі знанням справи дав напруженню дійти епогею й, аж коли його колега вже не годен був сказати й слова, зробив знак рушати далі. Однак у Клариси знову прокинулося оте бажання втрутитись! Воно чомусь наростало з посиленням барабанного дробу відповідей хворого, Кларисі раптом уже несила стало стримуватись, вона підійшла до чоловіка й сказала:

— Я приїхала з Відня!

Ця фраза була безглузда, як випадковий звук, видобутий із труби. Клариса не знала, ані що вона хотіла цим сказати, ані як таке спало їй на думку, ані того, чи знає хворий, в якому він місті, а якщо й знає, то слова її були безглузді й поготів. І все ж її не полишало відчуття глибокої впевнености. Адже дива й справді іноді ще трапляються, хоч переважно й у божевільнях. Коли вона сказала про це, стоячи перед убивцею й палаючи від збудження, на нього раптом зійшло якесь осяяння; його зуби-надгробки сховалися за губами, а колючий погляд зробився доброзичливим.

— О, золотий Відень! Чарівне місто! — промовив чоловік шанолюбно, як колишній міщанин, котрий зажди знає, що й коли сказати.

— Вітаю вас! — кинув, сміючись, доктор Фріденталь.

Але для Клариси ця сцена набула дуже великого значення.

— А тепер ходімо до Моосбруґера! — сказав Фріденталь.

Але дійти до Моосбруґера їм не пощастило. Коли вони обережно вибралися з обох дворів і рушили парком угору, до якогось самотнього на вигляд бараку, до них звідкілясь раптом підбіг санітар, що шукав їх, схоже, вже давно. Він підійшов до Фріденталя й довго пошепки переказував йому якесь повідомлення — судячи з міни на обличчі в лікаря, що час від часу перебивав санітара запитаннями, повідомлення важливе й неприємне. Повернувшись із поважним і прикро враженим виглядом до гурту, який очікував його, Фріденталь сказав, що в одному з відділень стався інцидент і кінця йому наразі не видно, тож він, Фріденталь, змушений, на жаль, їхню екскурсію перервати. При цьому насамперед він звертався до поважної особи в Генеральському мундирі, схованому під лікарняним халатом; але Штум фон Бордвер вдячно відповів, що й так уже дістав достатнє уявлення про порядок і прекрасну дисципліну в цій установі і що після побаченого знайомство з іще одним убивцею, зрештою, вже не має значення. Клариса, навпаки, мала таке розчароване й приголомшене обличчя, що Фріденталь відвідини Моосбруґера й ще дещо запропонував перенести на інший день і повідомити Зиґмундові телефоном відразу, щойно цей день визначать.

— Дуже люб’язно з вашого боку, — подякував за всіх Генерал, — тільки щодо мене, то я, далебі, не знаю, чи мої справи дадуть мені змогу приєднатися до всіх.

Так вони й домовилися зробити, і Фріденталь звернув на стежку, яка завела його за пагорб, де він невдовзі й зник з очей, а решта в супроводі санітара, якого їм залишив лікар, рушили до виходу. Вони зійшли зі стежки й попростували навпростець униз мальовничим схилом, порослим буками й платанами. Генерал скинув халата й весело ніс його на руці, мов плаща на заміській прогулянці, але балачка вже не в’язалася. Ульріх не виявляв бажання ще раз вислуховувати настанови до наступного вечора, а сам Штум був уже надто заклопотаний поверненням додому; за свій обов’язок він вважав сказати кілька розважливих слів лише Кларисі, від якої ґалантно крокував ліворуч. Але Клариса була неуважна й мовчазна. «Може, їй, зрештою, й досі ніяково через отого паскуду?» — питав себе ґенерал, відчуваючи потребу якось пояснити, що в тій особливій ситуації він не міг по-лицарському за неї заступитись; а з другого боку, обставини склалися так, що про це краще було не розмовляти. Тож на зворотному шляху панувала похмура мовчанка.

Аж коли Штум фон Бордвер сів до свого екіпажа, полишивши Ульріхові подбати про Кларису та її брата, до ґенерала повернувся його добрий настрій, а з ним з’явилась і думка, завдяки якій ці гнітючі враження набули певного ладу. Він дістав з великого шкіряного портсиґара, якого завжди носив із собою, сиґарету й відкинувся на спинку сидіння, пахкаючи в сонячне повітря першими блакитними хмарками. І з приємністю сказав:

— Либонь, страшна це річ — така душевна недуга! Мені аж тепер спало над думку, що, поки ми там були, я не бачив жодного, хто б курив! Людина, далебі, й не здогадується, скільки в неї переваг, поки вона здорова!»

34. Назріває велика подія. Граф Ляйнсдорф і річка Інн

Услід за цим хвилюючим днем настав «Великий вечір» у Туцці.

Паралельна акція красувалася в усій своїй пишноті й блиску; сяяли очі, сяяли коштовності, сяяли імена, сяяв розум. За певних умов психічнохворий міг би зробити з цього висновок, що на такій світській вечірці очі, коштовності, імена й розум зводяться до того самого. І не можна сказати, що він зовсім не мав би рації. Поприходили всі, хто не поїхав на Рив’єру чи на північно італійські озера, крім тих небагатьох, хто о цій порі, наприкінці сезону, принципово не очікував уже ніяких «подій».

Натомість з’явилося багато людей, котрих тут іще ніколи не бачили. Через тривалу перерву в списку наявного складу утворилися прогалини, і, щоб їх заповнити, новеньких залучали поквапніше, ніж це відповідало Діотиминій звичці бути обережною. Граф Ляйнсдорф сам передав своїй приятельці список тих, кого він хотів запросити з політичних міркувань, і коли вже принцип винятковости її салону принесли в жертву цим високим міркуванням, то й решті вона не надала тепер такого значення, як зазвичай. А загалом причиною цього врочистого зібрання був тільки його ясновельможність; Діотима трималася думки, що людству можна допомагати лише попарно. Але граф Ляйнсдорф уперто стояв на своєму: «У процесі історичного розвитку власність і освіченість не виконали свого обов’язку; ми повинні зробити останню з ними спробу!»

І граф Ляйнсдорф повертався до цього щоразу.

— Люба моя, ви й досі не зважилися? — питав, бувало, він. — Давно пора. Хто вже тільки не вилазить зі своїми деструктивними тенденціями! Ми повинні дати освіченості останній шанс зберегти рівновагу.

Але Діотима, заклопотана розмаїттям форм поєднання людей у пари, забувала про все на світі.

Зрештою граф Ляйнсдорф заходився її наставляти:

— Ви знаєте, люба, я не звик вас такою бачити! Ми ось звернулися до всіх із гаслом «Діяти!» Я особисто змусив міністра внутрішніх справ. ну, вам-бо я можу довірити, що то я змусив його подати у відставку. Все робилося, звісно, там, нагорі, дуже високо нагорі. Але то був уже справдешній скандал, і ніхто не мав мужности покласти цьому край! Отож я довіряю це лише вам, — провадив він, — а тепер прем’єр-міністр попросив мене, щоб ми самі взяли активнішу участь в опитуванні з метою з’ясувати бажання зацікавлених верств населення у зв’язку з реформою управління внутрішніми справами, позаяк новий міністр ще не встиг у всьому розібратись. І саме ви, хто завше виявляла найбільшу стійкість, — саме ви хочете тепер лишити мене напризволяще? Ми повинні дати власності й освіченості останній шанс! І знайте: або так, або… інак!

Цю не зовсім завершену кінцівку фрази його ясновельможність промовив з такою погрозою в голосі, що сумнівів не лишалося: він знає, чого хоче, й Діотима з готовністю пообіцяла поквапитись; але потім знову про це забула й нічого не зробила.

І ось одного дня графа Ляйнсдорфа охопила його відома жага діяльности. Й він з’явився до Діотими на своїх сорока кінських силах.

— Чи нарешті що-небудь сталося?! — спитав він, і Діотимі довелося дати неґативну відповідь.

— Чи знаєте ви Інн, люба? — спитав він.

Діотима, певна річ, знала цю річку, найвідомішу з-поміж усіх, крім Дунаю, і всіляко пов’язану з історією й географією їхньої вітчизни. Діотима трохи підозріливо поглянула на гостя, але усмішку з себе таки видушила.

Однак вигляд у графа Ляйнсдорфа й далі був надзвичайно поважний.

— Якщо не брати до уваги Інсбрука, — сказав він, ніби відкриваючи їй таємницю, — то оті крихітні хутори в долині Інна — просто курям на сміх, а тим часом яка ж видатна, навпаки, в нас річка — Інн! Самому мені таке ніколи й на думку не спадало! — Він похитав головою й нарешті пояснив остаточно: — Сьогодні я, між іншим, випадково поглянув на карту автомобільних доріг і раптом помітив, що Інн тече до нас із Швейцарії. Я, звісно, знав про це, либонь, і так; ми всі це знаємо, тільки ніколи про це не думаємо. Витікає річка поблизу Малої — такий собі жалюгідний струмочок, я ж бо його там і сам бачив; як у нас Камп чи Морава. Але що зробили з нього швейцарці? Енґадін! Знаменитий на цілий світ Енґадін! Енґад-Інн, люба моя!! Ви коли-небудь замислювалися над тим, що весь цей Енґадін походить від слова «Інн»?! Тож мені сьогодні й стукнуло в голову: а чого ж ми зі своєю нестерпною австрійською скромністю ніколи нічого, звісно, не робимо з того, що належить нам!

Після цієї розмови Діотима терміново скликала бажане товариство — з одного боку, усвідомлюючи, що повинна з його ясновельможністю погодитись, а з другого — потерпаючи, що підштовхне свого високого приятеля до крайнощів, якщо нічого не робитиме й далі.

Та коли вона дала графові обіцянку, той сказав:

— І прошу вас, шановна моя, не забудьте цього разу запросити й оту... ну, оту, котру ви називаєте Набридер. Її подруга, Вайден, через ту жіночку вже кілька тижнів не дає мені проходу!

Діотима пообіцяла зробити навіть це, хоча іншим часом у такій терплячості до своєї конкурентки побачила б порушення обов’язку перед вітчизною.

35. Назріває велика подія.

Урядовий радник Мезерічер

Коли кімнати спалахнули блиском святкового освітлення й вишуканого товариства, «пильне око» могло помітити не лише його ясновельможність поряд з іншими вершками аристократії, про появу яких він подбав, але і його превосходительство пана військового міністра, а в його почті й натхненне, трохи перевтомлене обличчя Генерала Штума фон Бордвера. Пильне око могло помітити Пауля Арнгайма. (Його титулів воно не згадувало — все просто, добре продумано, але й з найбільшим ефектом. Цю майстерну простоту висловлюватися називають літотою, коли «пильне око», так би мовити, жертвує якоюсь дрібницею, як ото король перснем із власного пальця, й поступається нею комусь іншому.) Крім того, пильне око помічало всіх міністерських представників, гідних того, щоб про них згадали (міністр освіти й культури вибачився перед його ясновельможністю, зустрівшись із ним у Верхній палаті, за те, що не зможе прийти особисто, бо цього самого дня має виїхати до Лінца на освячення великої вівтарної огорожі). Далі пильне око помітило, що чужоземні посольства й представництва прислали свою «еліту». Далі — імена відомих постатей у «промисловості, науці та культурі», й у цьому незмінному поєднанні трьох сфер буржуазної діяльности крилася давня алегорія старанности, яка сама водила плідним пером. Далі це спритне перо перелічувало й змальовувало великосвітських дам: у бежевій, рожевій, вишневій, кремовій… у гаптованій і зі шлярками, з трьома складками чи вільно спадала нижче талії… І між графинею Адліц та дружиною радника комерції Веґгубера стояло прізвище широко відомої пані Меланії Набридер, удови знаменитого на весь світ хірурга, жінки, яка «має звичай і сама люб’язно приймати у своєму домі високу духовність». Нарешті, наприкінці цієї частини згадували й Ульріха фон такого й такого «із сестрою», бо пильне око не було певне, чи варто додати щось на взірець: «про чиє самовіддане служіння такому глибоко духовному і, з погляду патріотизму, такому відрадному починанню всі знають», або навіть назвати його «a coming man^[9]»; уже давно ходили чутки, нібито цей улюбленець графа Ляйнсдорфа міг іще раз, як багато хто припускав, підштовхнути свого покровителя до досить необачного кроку, тож спокуса заздалегідь виявитися серед утаємничених була велика. Та коли про щось знаєш, то найбільше задоволення дістаєш від того, що мовчиш, надто коли ти обережний; і саме цьому мовчанню Ульріх з Аґатою завдячували простим згадуванням їхніх імен наприкінці переліку, безпосередньо перед тими вершками суспільства й духовности, кожного з яких уже не згадували окремо, а всіх зібрали у братській могилі «та інші високопоставлені й відомі особи». Потрапило туди багато людей, зокрема й відомий правник надвірний радник професор Швунґ, що тимчасово перебував у столиці як член однієї з міністерських комісій; а цього разу й ще молодий поет Фрідель Фоєрмауль, бо хоч і знали, що покликати до життя цей вечір допоміг його дух, однак аж ніяк не слід було забувати, що це ще зовсім не забезпечує такого міцного становища, як розкішні убори й титули. Таких людей як номінального директора банку Лео Фішеля з родиною (права прийти до Діотими вони домоглися завдяки великим зусиллям і на настійну вимогу Ґерди, не завдаючи клопоту Ульріхові, тобто лише внаслідок недбалости, що тут панувала) пильне око взагалі коли й помічало, то лише своїм краєм. І лише до дружини одного відомого — але не аж так, щоб на нього звертали увагу в цьому товаристві, — юриста, яка мала таємне, не відоме навіть пильному оку ім’я Бонадея, це око згодом придивилося пильніше й помістило його серед розкішних уборів, тому що її вигляд привернув до себе всі погляди й викликав захват.

Це «пильне око», ця невсипуща цікавість публіки була, певна річ, людиною; зазвичай таких людей багато, але в столиці Каканії над усіма ними тоді вивищувався один чоловік, і ним був урядовий радник Мезерічер. Виходець із Мезеріча у Валахії, сліди чого збереглися в його прізвищі, цей видавець, головний редактор і головний кореспондент заснованих ним «Парламентських і громадських новин», перебрався до столиці в шістдесяті роки минулого сторіччя юнаком, який, спокусившись блиском яскраво розквітлого тоді лібералізму, проміняв перспективу успадкувати батьківський шинок у валахському Мезерічі на журналістську професію. І невдовзі й він зробив свій внесок у цю добу, заснувавши аґентство, яке спочатку надавало газетам дрібну місцеву інформацію поліційного характеру. Завдяки старанності, надійності й добропорядності власника це аґенство у своїй первісній формі не лише здобуло визнання газет і поліції, але незабаром привернуло увагу й інших високих інстанцій, що почали постачати насамперед його матеріалами для розповсюдження, відповідати за які самі вони не бажали, і зрештою аґентство посіло спершу привілейоване, а згодом і виняткове становище у сфері хоч і неофіційної, але добутої з офіційних джерел інформації. А коли Мезерічер побачив, що його справи йдуть успішно, він, чоловік енергійний, старанний і невтомний, розширив свою діяльність, збагативши її вже й придворною та світською хронікою; зрештою, він би, либонь, ніколи б і не переїхав зі свого Мезеріча до столиці, якби про таке йому завжди не мріялося й доти. Він умів скласти перелік присутніх, не припустившись жодного пропуску, це вважали його спеціальністю. Його надзвичайна пам’ять на людей і на те, що про них розповідали, допомагала йому легко підтримувати однаково чудові стосунки і з салоном, і з каторжною в’язницею. Він знав «вищий світ» так, як той не знав себе сам, і з невичерпною любов’ю, мов старий кавалер, якого десятки років утаємничували в усі шлюбні плани й замовлення кравцям, умів познайомити людей уже другого дня після їхньої зустрічі напередодні в якому-небудь товаристві. Так цей старанний, жвавий, завжди послужливий і люб’язний невеличкий добродій зрештою став на святах і врочистостях відомою всьому місту постаттю, а на схилі його віку такі світські сходини набували незаперечного значення взагалі лише завдяки йому і його присутности.

На вершину своєї кар’єри Мезерічер дістався, здобувши звання урядового радника, позаяк титул цей мав одну особливість. Каканія була, певна річ, наймиролюбніша країна у світі, але колись давно вона, глибоко-наївно переконана в тому, що війн уже ніколи не буде, надумала поділити своїх чиновників на ранґи, які відповідали офіцерським званням, і навіть запровадила для них такі самі строї й знаки розрізнення. Відтоді ранґ урядового радника відповідав званню підполковника кайзерівського й королівського війська; та хоча цей ранґ сам собою не дуже високий, особливість його, коли він дістався Мезерічерові, полягала в тому, що за непорушною традицією, котру, як і все непорушне, в Каканії порушували тільки у виняткових випадках, Мезерічеру належало б стати, власне, кайзерівським радником. Бо ранґ кайзерівського радника був не вищий, як можна виснувати із змісту цих слів, а нижчий від ранґу урядового радника; ранґ кайзерівського радника відповідав лише званню капітана. Отож Мезерічер мав би стати кайзерівським радником, тому що цей титул надавали, крім канцелярських чиновників, лише представниками вільних професій — скажімо, придворним перукарям і каретникам, хоча з тієї ж таки причини й письменникам та художникам; а титул урядового радника був тоді справжнім чиновницьким. Те, що Мезерічер дістав його все ж таки перший і єдиний, було свідченням, отже, чогось більшого, ніж просто високого титулу, ба навіть чогось більшого, ніж щоденні заклики не ставитися надто поважно до того, що діється в рідній країні. Цим необґрунтованим титулом невтомному літописцеві тонко й обережно підтвердили його тісні взаємини з двором, державою й суспільством.

Мезерічер слугував взірцем для багатьох журналістів свого часу і входив до складу правлінь багатьох авторитетних письменницьких об’єднань Ходили чутки, нібито він замовив собі мундира із золотим комірцем, але вдягав його лише зрідка й удома. Та навряд чи це була правда, бо в глибині душі Мезерічер завжди зберігав певні спогади про шинкарство в Мезерічі, а добрий шинкар сам не п’є. Крім того, добрий шинкар знає таємниці всіх своїх гостей, хоч користається не з усього, що знає; він ніколи не встряє до чужих балачок із власною думкою, зате любить запам’ятовувати й переповідати всілякі бувальщини, анекдоти й жарти. Отож Мезерічер, якого можна було побачити на всіх святах як визнаного інформатора вродливих жінок і аристократичних чоловіків, сам ніколи навіть не намагався знайти собі доброго кравця; він був у курсі всіх закулісних таємниць політики і не втручався в неї жодним рядком; він знав про всі винаходи й відкриття свого часу й не розумів жодного з них. Йому цілком достатньо було знати, що все це є і «є сьогодні». Він чесно любив свій час, і цей час віддячував йому певною любов’ю, бо Мезерічер щодня сповіщав світові, що ось він, цей час, він є.

Коли він увійшов, Діотима, побачивши його, відразу зробила йому знак підійти до неї.

— Любий Мезерічере, — сказала вона якомога привітніше, — сподіваюся, промова його ясновельможности у Верхній палаті не видалася вам виявом нашої позиції, і ви тим більше не сприйняли її буквально?!

Річ у тому, що його ясновельможність, роздратований своїм клопотом у зв’язку зі скиненням міністра, не лише виголосив у Верхній палаті гучну промову, де звинуватив свою жертву у бракові справжнього, конструктивного духу співпраці й суворости, але в запалі висловив і деякі загальні міркування, які казна-чому завершив визнанням важливої ролі преси й дорікнув цій «інстанції, що домоглася становища великої держави», мало не за все, за що незалежний і неупереджений християнин шляхетних поглядів може дорікнути інституту, ні в чому, на його думку, на нього не схожому. Саме це Діотима й намагалася тепер дипломатично загладити, і поки вона добирала щораз гарніших і малозрозуміліших слів, щоб змалювати справжню позицію графа Ляйнсдорфа, Мезерічер замислено слухав. Та раптом він поклав руку їй на лікоть і великодушно урвав її.

— Ласкава пані, не варто вам через це так хвилюватися, — підсумував він. — Адже його ясновельможність — наш добрий приятель. Так, він трохи перебрав міру. Але чом би такому бравому чоловікові й не перебрати міри?! — І, щоб одразу засвідчити їй своє нічим не затьмарене ставлення до графа, додав: — Зараз я до нього підійду!

Отакий був цей Мезерічер! Але перше ніж відійти, він іще раз довірчо звернувся до Діотими:

— А що, власне, з Фоєрмаулем, ласкава пані?

Діотима усміхнулася й знизала своїми гарними плечима.

— Та нічого надзвичайного, справді, любий урядовий раднику. Ми не хочемо, щоби про нас казали, нібито ми відвертаємося від когось такого, хто йде до нас із доброю волею!

«Добра воля — це добре!» — подумав Мезерічер дорогою до графа Ляйнсдорфа. Та не встиг він дійти до нього, ба навіть раніше — не встиг він додумати свою думку, кінець якої був цікавий навіть для нього самого, шлях йому люб’язно перепинив господар дому.

— Любий Мезерічере, офіційні джерела знов показали свою неспроможність, — почав, усміхаючись, начальник відділу Туцці, — і я звертаюся до джерела напівофіційного: чи можете ви сказати мені що-небудь про Фоєрмауля, який оце сьогодні завітав до нас?

— А що я можу сказати, пане начальник відділу?! — поскаржився Мезерічер.

— Кажуть, нібито він — геній!

— Радий чути! — відповів Мезерічер.

Якщо треба швидко й чітко повідомити що-небудь нове, то воно не повинно надто відрізнятися від старого, вже відомого. Не виняток тут і геній, тобто геній справжній і визнаний, щодо значення якого його час швидко доходить одностайної думки. Інша річ — геній, якого таким визнають не всі й не відразу. У ньому є щось, сказати б, геть негеніальне, але навіть у цьому він не ориґінальний, тим-то в ньому легко помилитися з усіх поглядів. Урядовий радник Мезерічер визначив для себе, отже, сталий склад геніїв і оточував його увагою й любов’ю, однак поповнювати цей перелік він не любив. І що старшим і досвідченішим він ставав, то навіть глибше вкорінювалася в ньому звичка дивитися на новоспечених геніїв у мистецтві, а надто на професійно близьких йому геніїв у літературі, лише як на легковажні спроби завадити його інформаційній місії, і у своєму доброму серці він плекав ненависть до них доти, доки вони дозрівали для рубрики особистих відомостей. А Фоєрмаулю до неї було тоді ще далеко, туди його ще належало довести. Таким бажанням урядовий радник Мезерічер аж ніяк не палав.

— Кажуть, він великий поет, — невпевнено нагадав начальник відділу Туцці, й Мезерічер твердо відповів:

— Це хто ж так каже?! Так кажуть критики з літературних відділів у газетах! Але яке це має значення, пане начальник відділу?! — провадив він. — Так кажуть фахівці. А що таке фахівці? Багато хто з них каже протилежне. А трапляються приклади й того, що сьогодні фахівці кажуть одне, а завтра — інше. І до чого тут вони взагалі? Якщо слава справжня, то вона докотиться й до нефахівців, ось тоді на неї й можна покластися! Як хочете почути мою думку, то скажу вам таке: про те, що робить видатна людина, не можна знати нічого, крім того, що вона або приїздить, або від’їздить!

Він похмуро розпалювався, не відриваючи погляду від начальника відділу. Туцці ухильно мовчав.

— А що, власне, сьогодні відбувається, пане начальник відділу? — спитав Мезерічер.

Туцці всміхнувся й неуважно стенув плечима.

— Нічого. Власне, нічого. Трішечки шанолюбства. Чи ви коли-небудь читали якусь Фоєрмаулеву книжку?

— Я знаю, про що там: мир, дружба, добро й таке інше.

— Виходить, ви про нього невисокої думки? – припустив Туцці.

— О Боже! — почав, викручуючись, Мезерічер. — Хіба я фахівець?…

Цієї миті до них рушила пані Набридер, і Туцці з чемности мусив ступити кілька кроків їй назустріч; цією миттю й скористався, не довго думаючи, Мезерічер; він уже вгледів прогалину в гурті навколо графа Ляйнсдорфа й, не давши затримати себе ще раз, кинув якір біля його ясновельможности. Граф Ляйнсдорф саме розмовляв з міністром і ще кількома добродіями, та, щойно Мезерічер висловив усім їм своє глибоке шанування, його ясновельможність одразу трохи відвернувся від решти співрозмовників і відвів урядового радника вбік.

— Мезерічере, — настійливо промовив його ясновельможність, — пообіцяйте мені, що не виникне жодних непорозумінь, адже газетярі ніколи не знають, що писати. Отже: від останнього разу ані найменших змін у ситуації не сталося. Можливо, певні зміни й стануться. Ми про це не знаємо. Поки що не треба нам заважати. Отож я вас прошу: навіть якщо хто-небудь з колег і спитає вас, то весь цей сьогоднішній вечір — лише домашнє прийняття, влаштоване дружиною начальна відділу Туцці!

Повіки в Мезерічера неквапно й заклопотано підтвердили, що оголошений йому стратегічний план він зрозумів. А позаяк за довіру платять довірою, то вуста його взялися вологою й заблищали так, як належить блищати, власне, очам, і він промовив:

— Ясновельможносте, а що з Фоєрмаулем, якщо можна спитати?

— А чого ж не можна? — здивовано відповів граф Ляйнсдорф. — 3 Фоєрмаулем нічого такого. Його запросили просто через те, що баронеса Вайден не могла вгамуватися, поки його не запросили. А що ж іще? Може, що-небудь знаєте ви?

Досі урядовий радник Мезерічер не хотів узагалі надавати будь-якого значення справі з Фоєрмаулем, вважаючи, що це — всього-на-всього один із тих багатьох випадків великосвітського суперництва, про які він довідувався щодня. Але те, що важливість цієї справи тепер так енерґійно заперечував і граф Ляйнсдорф, уже не дозволяло йому, Мезерічерові, лишатися при такій думці й далі, і врешті він усе ж таки переконався, що тут готується щось важливе. «Що вони замислили?» — сушив собі голову він, простуючи далі й перебираючи подумки найсміливіші варіанти внутрішньої й зовнішньої політики. По хвилі, однак, дійшов рішучого висновку: «Та нічого не буде!» І зосередив увагу лише на своїй репортерській діяльності. Бо хоч би там як це, здавалося б, суперечило сенсу його життя, а у великі події Мезерічер не вірив, ба більше, він їх не любив. Коли ти певен, що живеш у дуже важливий, дуже прекрасний і дуже великий час, тобі нестерпна вже сама думка, нібито в цей час може статись іще що-небудь аж таке важливе, прекрасне й велике. Мезерічер альпінізмом не захоплювався, але якби захоплювався, то сказав би, що цей його погляд такий самий слушний, як той незаперечний факт, що спостережні вежі ставлять завжди в середніх заввишки горах, а не на вершинах високих гір. Та позаяк таких порівнянь йому бракувало, то він удовольнився прикрістю на душі й наміром у своєму звіті нізащо не згадувати за це Фоєрмауля навіть на ім’я.

36. Назріває велика подія.

Заразом трапляються давні знайомі

Поки Діотима розмовляла з Мезерічером, Ульріх стояв поруч, а коли на хвилинку лишився з кузиною сам, сказав:

— На жаль, я спізнився. Як минула перша зустріч із тією Набридер?

Діотима звела на нього один-однісінький, стомлений світом погляд, опустила важкі повіки й промовила:

— Дуже мило, звичайно. Вона зробила мені візит. Сьогодні ми про що-небудь домовимось. Це ж бо не має аніякісінького значення!

— Ось бачите! — кинув Ульріх.

Ця фраза пролунала, як у колишніх розмовах; здавалося, вона підбивала їм підсумок.

Діотима повернула голову й запитливо глянула на кузена.

— Я ж бо вам про це вже давно сказав. Усе вже, по суті, скінчилося, а нічого й не було, — заявив Ульріх.

Йому хотілося поговорити; повернувшись пополудні додому, він застав іще Агату, але невдовзі вона знов пішла; перед від’їздом сюди вони перемовилися лише кількома короткими фразами; Агата покликала садівникову дружину й одяглася з її допомогою.

— Я вас застерігав! — сказав Ульріх.

— Застерігав від чого? — неквапно спитала Діотима.

— Ет, не знаю. Від усього!

І це була правда; він уже й сам не знав, від чого лишень її не застерігав. Від її ідей, від її шанолюбства, від паралельної акції, від кохання, від розуму, від отого «року всього світу», від афер, від її салону, від її захоплень; від чутливости й від байдужої безтурботности, від надмірности й від правильности, від подружньої зради й одруження; не було нічого такого, від чого він її не застерігав би. «Така вже вона вдалася!» — міркував він. Усе, за що Діотима бралася, йому здавалося смішним, а проте вона була така вродлива, що аж сум на серце находив.

— Я вас застерігав, — повторив Ульріх. — А тепер вас, крім проблем сексології, більш нічого, здається, не цікавить.

Діотима пропустила це повз вухо.

— На вашу думку, цей улюбленець пані Набридер — талановитий? — спитала вона.

— Звичайно, — відповів Ульріх. — Талановитий, молодий і ще незрілий. Успіх і ця жінка його зіпсують. У нас-бо псують навіть немовлят, кажучи їм, що вони чарівні своїми інстинктами й що інтелектуальний розвиток може лише завдати їм шкоди. У голову йому часом приходять прекрасні ідеї, але він не годен прожити й десятьох хвилин, щоб не бовкнути якої-небудь дурниці. — Він нахилився Діотимі до вуха. — А цю жінку ви добре знаєте?

Діотима ледь помітно похитала головою.

— Вона небезпечно шанолюбна, — сказав Ульріх. — Хоча могла б зацікавити вас у ваших нових студіях. Там, де вродливі жінки колись носили фіґовий листок, вона носить лавровий! Я таких жінок ненавиджу!

Діотима не засміялася, навіть не всміхнулась; вона просто уважно слухала «кузена».

— А що ви думаєте про нього як про чоловіка? – спитав він.

— Сумний, — прошепотіла Діотима. — Як без пори ожирілий баранчик.

— То й що! У чоловіка краса — лише вторинна статева ознака, — відказав Ульріх. — Головне, чим він збуджує, — це надія на успіх. За десять років Фоєрмауль стане знаменитістю світового рівня, про це подбають зв’язки Набридер, і тоді вона вийде за нього заміж. Якщо слава його не зрадить, це буде щасливий шлюб.

Діотима схаменулась і суворо поправила його:

— У подружньому житті щастя залежить від умов, навчитися судити про які не можна без дисциплінованої роботи над собою!

Після цього вона полишила його, як гордий корабель, виходячи в море, полишає причал. Її кликали обов’язки господині дому, й вона, коли забирала швартові, непомітно, не дивлячись на кузена, кивнула йому головою. Та лиха на нього вона не була; навпаки, Ульріхів голос бринів для неї, мов давня музика юности. Потай Діотима навіть питала себе, які висновки дало б сексологічне висвітлення його собистости. Дивно, але своїх докладних досліджень у цих питаннях досі вона ніколи не пов’язувала з ним.

Ульріх підвів погляд і крізь прогалину в гурті захоплених бесідами гостей, мов ото крізь оптичний канал, яким, очевидно, вже скористалася й Діотима, перше ніж отак досить несподівано покинула його, Ульріха, побачив через одну кімнату від себе Пауля Арнгайма; той розмовляв з Фоєрмаулем. Руку із сиґарою Арнгайм тримав піднесеною вгору, немовби намагаючись мимоволі від чогось захиститись, хоча всміхався він досить привітно; Фоєрмауль жваво про щось розповідав, сиґару тримав двома пальцями й жадібно посмоктував її поміж фразами, мов теля, що тикається мордою в материнське вим’я. Ульріх міг уявити собі, про що вони розмовляють, але робити це не завдав собі клопоту. Він так і стояв, покинутий і щасливий, а погляд його шукав сестру. Знайшов він її в гурті малознайомих йому чоловіків, і крізь його неуважність пробіг якийсь протверезний морозець. Цієї миті Штум фон Бордвер легенько ткнув йому пальцем під ребра, а відразу по цьому з другого боку до Ульріха рушив надвірний радник Швунґ, але за кілька кроків від нього професора затримав якийсь столичний колега.

— Нарешті я тебе знайшов! — з полегкістю прошепотів ґенерал. — Міністр питає, що таке «фетиші».

— Які «фетиші»?

— Які — не знаю. То що воно таке, оті фетиші? Ульріх пояснив:

— Вічні істини, які й не істинні, й не вічні, а мають силу для певного часу, щоб він міг на що-небудь орієнтуватися. Це — таке собі філософсько-соціологічне слівце, вживають його рідко.

— Ага, так воно й є, — промовив ґенерал. — Бо Арнгайм заявив: учення, буцімто людина добра — це лише фетиш. А Фоєрмауль, навпаки, у відповідь сказав: що таке фетиші, він, мовляв, не знає, але людина — добра, і це, мовляв, вічна істина! Тоді Ляйнсдорф заявив: «І це цілком слушно. Злих людей, по суті, взагалі не буває, бо хотіти зла ніхто не може. То лишень люди ошукані. Нині всі просто знервовані, тому що за таких часів, як теперішні, з’являється дуже багато скептиків, котрі не вірять у жодні сталі цінності». А я подумав собі: «От якби сьогодні пополудні він був із нами!» Та загалом він і сам вважає, що коли люди не хочуть утямити чогось самі, то зробити це їх треба примусити. Тож міністр і побажав довідатись, що таке фетиші. Я зараз тільки хутенько збігаю до нього й одразу повернуся. Ти ж бо постоїш поки що тут, щоб я потім тебе не шукав?! Я, бач, маю терміново побалакати з тобою ще про одну річ, а тоді відвести тебе до міністра!

Не встиг Ульріх зажадати пояснення, як Туцці, що саме проходив повз них, підхопив його під руку й сказав:

— Давненько вас тут не бачили! — І повів далі: — А пригадуєте, я вам ще коли казав, що нам доведеться мати до діла з навалою пацифізму?!

По цих словах начальник відділу по-дружньому поглянув в очі й Штумові, але той поспішав і відповів лише, що хоч у нього, офіцера, фетиш і інший, але проти будь-якого переконання, гідного поваги, він, мовляв. Завершення цієї фрази зникло разом із ґенералом, бо Туцці завжди викликав у нього злість, а це формуванню думки не сприяє.

Начальник відділу примружив очі, весело поглянув услід ґенералові, а тоді знов обернувся до «кузена» й промовив:

— Ота афера з нафтовими родовищами — це, звісно, лише окозамилювання.

Ульріх вражено звів на нього очі. — Ви про ту нафтову історію, мабуть, іще нічого не знаєте? — спитав Туцці.

— Чого ж, — відповів Ульріх. — Просто мене здивувало, що про неї знаєте ви. — І, щоб не здатися неввічливим, додав: — Вам чудово пощастило це приховати!

— Я знаю про це вже давно, — задоволено сказав Туцці. — Цього Фоєрмауля сьогодні привів до нас, звичайно, Арнгайм, домовившись із Ляйнсдорфом. До речі, а ви читали його книжки?

Ульріх дав ствердну відповідь.

— Архіпацифіст! — кинув Туцці. — А ця Набридер, як її називає моя дружина, нянькує коло нього з таким шанолюбством, що задля пацифізму, коли доведеться, ладна поперегризати всім горло, хоч її змалку цікавить зовсім не пацифізм, а лише художники та поети. — Він на хвилю замислився, а тоді довірливо повідомив Ульріхові: — Пацифізм — це, звісно, головне, а нафтові родовища — лише маневр, аби відвернути увагу; тим-то й виштовхують наперед Фоєрмауля з його пацифізмом, адже тоді кожне думатиме собі: «Ага, це такий маневр, щоб відвернути нашу увагу!» І гадатимуть, що насправді йдеться про нафтові промисли! Чудово придумано! Тільки надто розумно, щоб цього не помітити. Бо якщо цей Арнгайм матиме галицькі нафтові промисли й угоду з військовим міністерством на постачання нафти, то нам, певна річ, доведеться захищати кордон. Доведеться нам і будувати нафтові бази для флоту на Адріатиці, що стривожить Італію. А якщо ми дратуватимемо отак сусідів, то, само собою зрозуміло, загостриться потреба в мирі й у його пропаганді, і якщо цар виступить тоді з якою-небудь ідеєю Вічного Миру, то ґрунт для цього, з погляду психології, вже буде підготовлено. Ось чого домагається Арнгайм!

— А ви маєте щось проти цього?

— Проти цього ми, звичайно, нічого не маємо, — сказав Туцці. — Та як ви, мабуть, пригадуєте, колись я вам уже пояснював, що немає нічого небезпечнішого, ніж мир за всяку ціну. Від дилетантизму нам треба захищатися!

— Але ж Арнгайм — військовий промисловець! — заперечив, усміхнувшись, Ульріх.

— Атож, військовий промисловець! — прошепотів Туцці трохи роздратовано. — Заради Бога, не думайте про такі речі надто наївно! Адже тоді угода у нього в руках. А в найгіршому разі ще почнуть озброюватись і наші сусіди. Ось побачите, у вирішальний момент виявиться, що він — пацифіст! Пацифізм — це надійна оборудка з озброєнням на багато років, а війна — це ризик!

— Гадаю, військова партія зовсім не має таких страшних намірів, — перейшов на примирливу позицію Ульріх. — Просто оборудкою з Арнгаймом вона хоче пришвидшити переозброєння своєї артилерії, ото й усе. Зрештою, в цілому світі тепер озброюються лише задля миру; тож вона, мабуть, гадає, що буде просто коректно коли-небудь зробити це і з допомогою друзів миру!

— І як же ті добродії збираються робити це практично? — поцікавився Туцці, не реагуючи на жарт.

— Гадаю, так далеко вони ще не зайшли, наразі це лише їхні емоції.

— Ну звісно! — роздратовано погодився Туцці, так ніби нічого іншого й не сподівався. — Військові мали б думати ні про що інше, крім війни, а з рештою їм належить звертатися до компетентного відомства. Але ж вони, замість робити це, своїм дилетантизмом ладні наразити на небезпеку цілий світ. Кажу вам іще раз: у дипломатії немає нічого небезпечнішого, ніж непрофесійні балачки про мир! Щоразу, коли потреба в них досягала певної гостроти і їх уже годі було стримати, з цього спалахувала війна! Можу довести вам це з документами на руках!

Цієї хвилини надвірний радник професор Швунг нарешті позбувся свого колеги й зі щирим серцем скористався люб’язністю Ульріха, щоб той відрекомендував його господареві дому. Ульріх, намагаючись зробити приємність Туцці, зауважив, що цей знаменитий учений засуджує, можна сказати, пацифізм у галузі кримінального права так само, як авторитетний начальник відділу засуджує його у галузі політики.

— О, Боже праведний! — засміявся, протестуючи, Туцці. — Ви зовсім не так мене зрозуміли!

І Швунг, хвилю поміркувавши, також приєднався до цього протесту, заявивши, що зовсім не хотів би, щоб його погляди на обмежену осудність вважали кровожерними й негуманними.

— Навпаки! — вигукнув він, як старий катедральний актор, тільки, замість розвести руками, професор надав своєму розгонистому голосу ще глибшої переконливости. — Саме пацифікація людини спонукає нас до певної суворости! Зважуся припустити, що пан начальник відділу дещо чув про мої нині злободенні зусилля в цій сфері?

Він звертався тепер безпосередньо до Туцці, який хоч нічого й не чув про суперечку щодо того, чим можна обґрунтувати обмежену осудність хворого злочинця — лише його уявленнями чи лише його волею, — але тим ввічливіше з усім погодився. Швунґ, вельми задоволений враженням від своїх слів, заходився розхвалювати серйозний погляд на життя, свідченням якого, мовляв, став нинішній вечір, і сказав, що він, прислухаючись там і сям до розмов, дуже часто чув слова «чоловіча суворість» і «моральне здоров’я».

— Наша культура надто отруєна неповноцінним, морально спотвореним, — додав він уже від себе й поцікавився: — Але яка, власне, мета сьогоднішнього вечора? Проходячи повз різноманітні гурти, я навдивовижу часто чув просто-таки руссоїстські думки про вроджену доброту людини!

Туцці — а це запитання було звернене насамперед до нього — усміхався й мовчав; але саме цієї миті до Ульріха повернувся ґенерал, і Ульріх, бажаючи вшитись від нього, познайомив його зі Швунґом. Професорові Ульріх відрекомендував ґенерала як людину, більше, ніж будь-хто з присутніх, здатну відповісти на його запитання. Штум фон Бордвер енерґійно запротестував, але Швунґ та й Туцці відпускати його не хотіли; Ульріх радо потирав руки й уже ступив був кілька кроків убік, збираючись утекти, коли це його затримав один давній знайомий, який сказав:

— Моя дружина й донька теж тут. Це був директор банку Лео Фішель.

— Ганс Зеп склав державний іспит, — повідомив він. — Що тут скажеш? Тепер ще тільки один іспит — і він уже доктор! Ми всі сидимо он там, у кутку, — показав він аж на останню кімнату. — Ми тут мало кого знаємо. Давненько, до речі, ми вас у себе не бачили! Як там ваш добродій батько, га? Ганс Зеп роздобув нам запрошення на сьогоднішній вечір, моїй дружині страх як кортіло. Хлопець він, виявляється, не такий уже й безпорадний. Вони тепер напівофіційно заручені, Ґерда й він. А ви, либонь, і не в курсі? Але Ґерда, знаєте, таке дівчисько…

Я навіть не певен — кохає вона його чи просто забрала це собі в голову. Може, підійдете до нас на хвилинку?…

— Підійду, тільки потім, — пообіцяв Ульріх.

— Так-так, підходьте! — повторив своє запрошення Фішель і змовк. Згодом прошепотів: — А ото, либонь, господар дому? Чи не познайомите мене з ним? Бо ми ще не мали нагоди. Ще не знаємо ні його, ні її.

Та коли Ульріх уже зібрався був познайомити їх, Фішель спинив його.

— А великий філософ? Як там йому ведеться? — поцікавився він. — Моя дружина й Ґерда просто-таки закохані в нього. Але що з тими нафтовими родовищами? Тепер кажуть, буцімто це була фальшива чутка. Не вірю! Таке завше спростовують! Знаєте, як це буває? Коли моя дружина розгнівається, бува, на нашу служницю, то дівчина, виявляється, — і брехуха, і грубіянка, й поводиться аморально; самі, так би мовити, душевні Ганджі. Та тільки-но я потай пообіцяю дівчині збільшити платню — аби лишень мати спокій, — і душі наче й не було! Про душу вже ніхто й не згадує, в домі раптом стає все лихо-тихо, і дружина навіть не знає чому. Чи не так? Адже так воно й буває? А щодо нафтових родовищ, то, з погляду комерції, надто вже це скидається на правду, щоб повірити спростованню.

І, позаяк Ульріх мовчав, а Фішелеві кортіло повернутися до дружини в ореолі обізнаности, то він почав іще раз:

— А тут досить мило, нічого не скажеш. Але моїй дружині невтямки: що це тут за такі дивні розмови? І хто такий, власне, цей Фоєрмауль? — додав він одразу. — Ґерда каже, він, мовляв, великий поет; а Ганс Зеп каже, що він — не хто інший, як кар’єрист, і люди просто попадаються йому на вудочку!

Ульріх відповів, що істина десь посередині.

— Це ви добре сказали! — подякував йому Фішель. — Річ у тім, що істина завжди посередині, а про це тепер усі забувають, упадають у крайнощі! Я щоразу кажу Гансові Зепу: свої погляди може мати кожне, але життєві випробування витримують лише ті з них, котрі дають змогу що-небудь заробляти, бо це доводить, що їх розуміє і решта людей!

Тим часом з Фішелем непомітно сталася якась важлива переміна, але зрозуміти її Ульріх, на жаль, не завдав собі клопоту, поквапившись передати Ґердиного батька гурту довкола начальна відділу Туцці.

А там уже вправлявся у красномовстві Штум фон Бордвер, адже заволодіти Ульріхом йому не пощастило, а бажання вибалакатись розпирало йому груди так, що він просто скористався першою-ліпшою нагодою.

— Як пояснити сьогоднішній вечір? — вигукував він, повторюючи запитання надвірного радника Швунґа. — Я б відповів у його ж таки, так би мовити, виваженому дусі: найкраще — не пояснювати взагалі! Це не жарт, панове, — провадив він не без скромних гордощів. — Сьогодні пополудні я показував одній молодій дамочці психіатричну клініку нашого університету. В нашій розмові я випадково поцікавився, що вона в тій клініці, власне, шукає, щоб можна було все ж таки дати їй вичерпне пояснення. І я почув дотепну відповідь, яка спонукає до глибоких роздумів. А сказала та дамочка таке: «Якщо все пояснювати, то людина ніколи нічого у світі не змінить!»

У відповідь на ці слова Швунґ несхвально похитав головою.

— Що вона мала на увазі, я, звісно, не знаю, — сказав, ніби на своє виправдання, Штум, — і не поділяю її думки цілком, але частка істини в цьому виразно відчувається! Розумієте, сам я, до прикладу, дуже багатьма настановами завдячую своєму товаришеві, який уже не раз допомагав порадами його ясновельможності, а заразом і нашій акції. — Він шанобливо показав на Ульріха. — Але те, що сьогодні народжується отут, — це своєрідне неприйняття настанов. Так я повертаюся до того, що стверджував на початку!

— Але ж ви хочете… — промовив Туцці, — тобто кажуть, нібито добродії з військового міністерства сьогодні хочуть спровокувати якесь патріотичне рішення — збирання громадських коштів чи щось таке — задля переозброєння артилерії. Звичайно, це має набути лише демонстративного характеру, щоб, скориставшись громадською думкою, вчинити певний тиск на парламент.

— Принаймні саме так схильний розуміти багато чого з того, що тут сьогодні пролунало, і я! — погодився надвірний радник Швунґ.

— Усе це багато складніше, пане начальник відділу! — кинув ґенерал.

— А доктор Арнгайм? — спитав Туцці напрямець. — Дозвольте сказати відверто: чи ви певні, що й Арнгайм не хоче нічого, крім галицьких нафтових родовищ, які становлять, сказати б, одне ціле з питанням про гармати?

— Я можу казати лише про себе й про те, якою мірою це стосується мене, пане начальник відділу, — ще раз зауважив про всяк випадок Штум. — Усе це багато складніше!

— Звичайно, складніше! — відказав, усміхнувшись, Туцці.

— Звичайно, гармати нам потрібні, — розпалювався Генерал, — і така співпраця, як ви натякнули, з Арнгаймом, можливо, й вигідна. Але кажу вам іще раз: я можу висловлювати лише власну думку — думку експерта з питань освіти. І ось я питаю вас: яка користь із гармат, коли немає духу?!

— Тоді чому ж такої ваги надають залученню до цього пана Фоєрмауля? — ущипливо спитав Туцці. — Адже це — чистісіньке поразництво!

— Даруйте, що заперечую, — рішуче сказав Генерал, — але це — дух часу! Нині дух часу втілюють дві течії. Його ясновельможність — он він стоїть з міністром, я щойно звідти, — його ясновельможність, до прикладу, каже, що треба виступити з гаслом «Діяти!», цього вимагає, мовляв, сучасний розвиток. І справді, адже великі ідеї людства тепер тішать усіх куди менше, ніж, приміром, сто років тому. А з другого боку, й альтруїстські настрої мають, звісно, свої переваги, хоча з цього приводу його ясновельможність каже: якщо хтось відмовляється від власного щастя, то за певних умов не завадить і примусити його бути щасливим! Його ясновельможність, отже, виступає за одну течію, хоча не цурається й другої!…

— Цього я не зовсім зрозумів, — озвався професор Швунг.

— Та це й не так просто зрозуміти, — погодився Штум. — Почнімо, либонь, ще раз із того, що в самому дусі часу я розрізняю дві течії. Перша течія стверджує, що людина за своєю природою добра, якщо тільки їй, так би мовити, дають спокій…

— Як це «добра»? — урвав його Швунг. — Хто це так наївно сьогодні міркує? Ми ж бо вже не живемо у світі ідей вісімнадцятого сторіччя?!

— Тут я вже не можу з вами погодитись, — ображено перейшов у захист Генерал. — Візьміть хоч би пацифістів, вегетаріанців, супротивників насильства, прихильників природного способу життя, антиінтелектуалів, тих, хто відмовляється служити у війську. Отак відразу я про всіх згадати не можу. І всі, хто, так би мовити, сповнює людину цією вірою, створюють разом одну велику течію. Та якщо хочете, — додав він з такою притаманною йому готовністю, — то можемо підійти і з другого боку. Почнімо хоч би з того, що коли людина сама, власною волею нічого не робить так як слід, то її треба до цього приневолити. Тут нам дійти спільної думки буде, либонь, легше. Маси потребують міцної руки, вони потребують вождів, які згинають їх у баранячий ріг, а не розводять з ними теревені, одне слово, масам потрібно, щоб ними правив дух дії. Адже людське суспільство складається, так би мовити, лише з невеликого числа добровольців, наділених необхідними нахилами, і з мільйонів, які позбавлені високого шанолюбства і слугують тільки з примусу. Адже приблизно так воно і є? А позаяк завдяки досвіду усвідомлення цього помалу проклало собі шлях і в нашій Акції, то перша течія (адже те, що я оце описав, — уже друга течія духу часу), так би мовити, потерпає, що велика ідея любови й віри в людину згине взагалі, й тоді до роботи взялися сили, які запустили в нашу Акцію саме Фоєрмауля, щоб в останню хвилину врятувати те, що можна ще врятувати. Так зрозуміти все багато простіше, ніж спершу здається, чи не так? — додав Штум.

— І що ж буде? — спитав Туцці.

— Гадаю, нічого, — відповів Штум. — У нашій Акції було вже багато течій.

— Але ж між цими двома — непримиренна суперечність! — зауважив професор Швунґ, який, бувши юристом, змиритися з такою непевністю не міг.

— Якщо казати правду, то ні, — заперечив Штум. — Друга течія теж хоче, звісно, любити людину. Тільки вона вважає, що для цього людину треба спершу силоміць переробити. Різниця, сказати б, суто технічна.

Тепер слово взяв директор Фішель.

— Я надійшов пізніше й усієї розмови, на жаль, не чув; та з вашого дозволу хотів би зауважити, що повага до людини стоїть, як на мене, все ж таки принципово вище своєї протилежности! Сьогодні ввечері я з кількох боків чув неймовірні думки — хоч це були вочевидь винятки — про інакодумців і насамперед про людей інших національностей!

Завдяки бакенбардам, що їх розділяло гладенько виголене підборіддя, а також пенсне (воно криво сиділо в нього на носі) Фішель мав вигляд англійського лорда, який твердо вірить у високі ідеї людської свободи й свободи торгівлі; він не згадав про те, що ці ганебні думки чув від Ганса Зепа, свого майбутнього зятя, рідною стихією якого була «друга течія духу часу».

— Брутальні думки? — перепитав спраглий до інформації ґенерал.

— Надзвичайно брутальні, — підтвердив Фішель.

— Ішлося, мабуть, про «загартування», такі речі, бачте, легко переплутати, — сказав Генерал.

— Ні-ні! — вигукнув Фішель. — Це були сповнені зневаги, просто-таки революційні думки! Ви, мабуть, не знаєте нашої підбуреної молоді, пане Генарал-майор! Я дивом дивувався, що таких людей узагалі сюди допускають.

— Революційні думки? — насторожився Штум, бо йому це прийшлося не до шмиги, й посміхнувся так холодно, як лишень давало змогу посміхнутися його округле обличчя. — На жаль, пане директор, мушу сказати, що особисто я проти самих революційних настроїв нічого, анічогісінько не маю. Тобто доти, звісно, доки їм не дають і справді розв’язати революцію! Адже в усьому цьому нерідко стільки ідеалізму, що просто жах! А щодо того, кого допускати, то Акція, покликана охопити всю вітчизну, не має аніякісінького права відштовхувати від себе конструктивні сили, хоч би в чому вони виявлялися!

Лео Фішель мовчав. Професор Швунг не надавав аж такого значення думці вельможі, який до цивільної адміністрації не належав. Туцці подумки проказував: «Перша течія… Друга течія…» Це нагадувало йому про двоє трохи подібних словосполучень — «перша загата, друга загата», — але ні самі ці словосполучення, ні розмова з Ульріхом, в якій вони трапилися, до голови йому не навертались; у ньому лише прокинулися незбагненні ревнощі до дружини, пов’язані з цим незагрозливим Генералом якимись невидимими проміжними ланками, й він хоч умри не міг у них розібратися. Коли начальника відділу збудила мовчанка, йому скортіло показати цьому вояка, що його, Туцці, не зіб’ють з пуття ніякі словесні викрутаси.

— Якщо все це узагальнити, пане Генерал, — почав він, — то військова партія хоче.

— Ох, пане начальник відділу, та ніякої військової партії немає! — ту ж мить урвав його Штум. — Ми тільки й чуємо: військова партія та військова партія, а тим часом природа військових така, що вони стоять вище від будь-яких партій!

— Ну, тоді, отже, військове відомство, — досить різко відреагував Туцці на те, що його перебили. — Ви сказали, нібито самих гармат війську замало, нібито йому потрібен і відповідний дух. То яким же духом ви тепер зволите заряджати свої гармати?

— Ого, як замахнулися, пане начальник відділу! — вигукнув Штум. — Ми почали з того, що я мав дати добродіям пояснення з приводу сьогоднішнього вечора, і я сказав, що тут, власне, немає чого пояснювати. Це — єдине, в чому я непохитний! Бо якщо дух часу справді має дві течії, про які я казав, то обидві вони теж не за те, щоб «давати пояснення». Нині тягнуть руку за силами інстинкту, силами крови й таким іншим. Я, звісно, не прихильник усього цього, але щось тут таки є!

По цих словах директор Фішель знову скипів і заявив, що військові за певних умов ладні навіть піти на змову із самим антисемітизмом, аби лиш дістатися до своїх гармат, і це — аморально!

— Але ж пане директор! — заспокоїв його Штум. — По-перше, дрібка антисемітизму не робить погоди, коли люди вже взагалі «анти»: німці — проти чехів і мадярів, чехи — проти мадярів і німців, і так далі — кожен проти всіх. А по-друге, саме австрійський офіцерський корпус завше був інтернаціональний, досить лишень поглянути на всі оті італійські, французькі, шотландські й казна ще які прізвища; є в нас і ґенерал піхоти фон Кон — командує корпусом в Ольмюці…

— Боюся все ж таки, ви берете на себе надто багато, — своєю чергою й Туцці урвав Штума. — Ви інтернаціональні й войовничі, а хочете мати оборудку з націоналістичними й пацифістськими течіями. Це ледве не більше, ніж може зробити професійний дипломат. Сьогодні військову політику з використанням пацифізму в Європі провадять найдосвідченіші фахівці!

— Але ж політику робимо взагалі не ми! — знов тоном стомленого скаржника запротестував Штум проти такого прикрого непорозуміння. — Його ясновельможність хотів дати власності й освіченості останню нагоду духовно об’єднатися. Оце й стало приводом для сьогоднішнього вечора. Звісно, якщо цивільний дух так і не спроможеться об’єднатись, то ми опинимося в такому становищі.

— Цікаво, в якому ж? Ось про це якраз і непоганого було б почути! — вигукнув Туцці, необачливо підбиваючи ґенерала прохопитися словом.

— У складному, звісно, — промовив Штум обережно й скромно.

Поки ці четверо отак розмовляли, Ульріх уже давно нишком ушився й тепер розшукував Ґерду, обминаючи збоку гурт його ясновельможности й військового міністра, щоб його звідти не покликали.

Він угледів її ще здалеку, вона сиділа під стіною поруч із матір’ю, яка застиглими очима дивилася в салон, а по другий бік з неспокійним і норовистим виглядом стояв Ганс Зеп. Після тієї нещасливої останньої зустрічі з Ульріхом дівчина ще дужче схудла, і що ближче він до неї підходив, то менш чарівніше, але чомусь саме через це фатально привабливіше виділялася на тлі кімнати її голова й кволі плечі. Коли Ґерда побачила Ульріха, щоки її враз спалахнули рум’янцем, що його потім змінила ще глибша блідість, і дівчина мимоволі зробила всім тілом такий рух, немовби в неї заболіло серце, але вона чомусь не може схопитися рукою за груди. У пам’яті в нього промайнула сцена, коли він, знавіснівши від своєї тваринної переваги збуджувати її тіло, вчинив наругу над її волею. І ось це тіло, видиме для нього під сукнею, сиділо на стільці, діставало накази ображеної волі триматися тепер гордо й тремтіло. Ґерда на нього не гнівалася, він це бачив, але вона хотіла будь-що з ним «покінчити». Він непомітно уповільнив ходу, щоб якомога довше помилуватися цією картиною, і таке сповнене насолоди затягування зустрічі, схоже, відповідало взаємному ставленню цих двох людей, які ніколи не могли зійтися цілком.

І коли Ульріх був уже близько й не бачив нічого, крім трепету в обличчі, яке його очікувало, на нього впало щось невагоме, — чи то тінь, чи то хвиля тепла, й він побачив Бонадею, яка, мабуть, слідкувала за ним і тепер німо, але навряд чи невмисно пройшла повз нього, і він привітався з нею. Світ чарівний, якщо його сприймати таким, який він є. На мить безневинний контраст поміж розкішним і вбогим, що знайшов свій вияв у цих двох жінках, видався йому таким величезним, як контраст поміж лугом і камінням біля підніжжя скель, і в Ульріха зринуло таке відчуття, ніби він виходить з паралельної акції, хоч і з провинною усмішкою на вустах. Коли Ґерда побачила, як ця усмішка повільно опускається назустріч її простягненій руці, повіки в неї затремтіли.

Цієї миті Діотима завважила, що Арнгайм повів молодого Фоєрмауля до гурту його ясновельможности й військового міністра, і, бувши досвідченим тактиком, вирішила завадити будь-яким знайомствам і розмовам, запустивши до кімнат усю обслугу з прохолодними напоями.

37. Порівняння

Таких розмов, як оце щойно наведені, було багато, десятки, й усі вони мали щось спільне, що не так просто описати, але що й замовчати теж не можна, коли не вмієш так, як це вмів урядовий радник Мезерічер, подати блискучу картину товариства за допомогою самого лише переліку: присутні були той і та, вбрані були в те й те, казали те й те; саме до цього, до речі, і зводиться те, що багато хто вважає щонайсправжнісіньким мистецтвом оповіді. Фрідель Фоєрмауль не був, отже, жалюгідним облесником — таким він узагалі ніколи не був, — просто йому вчасно й доречно спало дещо на думку, коли він при Мезерічері сказав про Мезерічера: «По суті, він — Гомер нашої доби! Ні, цілком серйозно, — додав поет, бо Мезерічер уже хотів був зробити якийсь невдоволений жест, — епічно непохитне «і», за допомогою якого ви шикуєте в один ряд усіх людей і всі події, набуває в моїх очах справжньої величі!» Фоєрмауль заволодів шефом «Парламентських і громадських новин», позаяк той не хотів полишати цього вечора, не засвідчивши своєї поваги Арнгаймові; однак Фоєрмауля серед названих на ім’я гостей Мезерічер усе ж таки не згадав.

Не вдаючись у тонкощі різниці між ідіотами й кретинами, дозволимо собі лише нагадати, що ідіотові певного ступеня вже не до снаги утворити поняття «предки», тоді як уявлення про «батька» і «матір» для нього ще цілком звичне. Але цим простим сполучним «і» Мезерічер якраз і пов’язував суспільні явища. Крім того, слід згадати про те, що в нехитрій конкретності мислення ідіотів є щось таке, що — і це підтверджує досвід усіх спостерігачів — якимсь загадковим чином бере за душу; і що поезія також бере переважно за душу, і навіть майже в такий самий спосіб, позаяк її творці нібито прагнуть вирізнятися якомога своєріднішим мисленням. Отож коли Фрідель Фоєрмауль назвав Мезерічера поетом, то він міг би так само легко — тобто з тих самих темних мотивів (а в його випадку, знову ж таки, у хвилину раптового осяяння) — назвати його й ідіотом і то в прикметний навіть для всього людства спосіб. Адже те спільне, про що тут ідеться, — це розум у такому стані, коли його не стримують жодні широкі поняття, не облагороджують жодні розмежування й абстракції, розум у такому стані, в якому можливі щонайгрубіші поєднання, і це особливо наочно виявляється саме в тому, як він обмежується найпростішим сполучником «і», що безпорадно сточує й сточує все докупи, замінюючи недоумкуватому складні взаємозв’язки; можна стверджувати, що й світ, попри весь свій розум, перебуває в такому самому спорідненому з недоумством стані; цей висновок навіть напрошується сам собою, коли події, що відбуваються у світі, намагаєшся збагнути в усій їхній сукупності.

Тільки не треба гадати, нібито ті, хто висуває й поділяє ці погляди, — одні такі розумні на цілому світі! Річ тут зовсім не в окремій людині й не в оборудках, які залагоджує вона чи які більш чи менш спритно залагоджує кожен, хто цього вечора прийшов до Діотими. Бо коли, наприклад, невдовзі, у перерві, ґенерал Штум зав’язав з його ясновельможністю розмову, під час якої люб’язно-вперто й шанобливо-відверто заперечив: «Ви вже даруйте мені, ясновельможносте, що я категорично не згоден, але в тому, що люди пишаються своєю расою, є не лише зарозумілість, а й щось привабливо шляхетне!», — то він добре знав, що хотів сказати цими словами; погано він знав тільки, що ними сказав, бо такі цивільні слова завжди прикриває якась обслонка, мов ото груба рукавиця — руку, що нею намагаєшся видобути одного сірника з повної коробки. І Лео Фішель, який не відстав від Штума, помітивши, що той нетерпляче подався до його ясновельможности, додав:

— Людей треба розрізняти не за расами, а за заслугами!

І в тому, що відповів його ясновельможність, теж була своя логіка; граф не звернув уваги на щойно відрекомендованого йому директора Фішеля й сказав ґенералові:

— Навіщо буржуазії раса? Що камергер має бути дворянином у шістнадцятому коліні, — цим вона завжди обурювалась, це, мовляв, зухвальство. А що вона робить тепер сама? Тепер вона хоче того самого, ще й більшого. Шістнадцятого коліна їй уже мало! Це вже просто снобізм!

Його ясновельможність був роздратований, тож висловлювався він, цілком природно, саме так. Та й узагалі те, що людина має розум, сумніву не викликає, вся штука лише в тому, як вона застосовує свій розум у суспільному плані.

Його ясновельможність був невдоволений проникненням до паралельної акції «народних» елементів, яке він-таки і спричинив. Зробити це його змусили різноманітні міркування політичного й суспільного характеру; сам він визнавав лише «населення держави». Його друзі в політиці радили йому: «Не велика біда, якщо ти послухаєш, що вони кажуть про расу, про її чистоту й про кров; хто взагалі сприймає таку балаканину поважно!» — «Але ж вони говорять про людину так, немовби вона — худобина!» — заперечував граф Ляйнсдорф; він тримався католицьких уявлень про людську гідність, які не давали йому, хоч він і був великий землевласник, зрозуміти, що ідеали птахівництва й конярства можна застосовувати й до дітей Божих. На це його друзі відповідали: «Та не дивись ти відразу в корінь! До того ж, може, це навіть краще, ніж якби вони розводилися про гуманність і такі інші чужоземні революційні штучки, як це завжди було досі!» І це зрештою переконало його ясновельможність. Але граф був невдоволений і тим, що цей Фоєрмауль, запросити якого він спонукав Діотиму, лише викликав нове замішання в паралельній акції і розчарував його. Баронеса Вайден підносила цього поета до небес, і він, Ляйнсдорф, зрештою не встояв проти її натиску. «Щодо цього ви маєте цілковиту рацію, — визнав граф, — за нинішнього курсу нас справді можуть звинуватити в онімеченні. Маєте ви рацію й у тому, що нам не завадить, либонь, запросити якого-небудь поета, котрий говорить про те, що треба любити всіх людей. Але ж зрозумійте, накидати це пані Туцці я просто не можу!» Проте Вайден стояла на своєму і, мабуть, знайшла нові переконливі арґументи, бо наприкінці розмови Ляйнсдорф таки пообіцяв їй зажадати від Діотими, щоб та запросила Фоєрмауля. «Роблю я це без великого бажання, — сказав він. — Але міцній руці, щоб люди її зрозуміли, потрібні й гарні слова. У цьому я з вами згоден. Маєте ви рацію й у тому, що останнім часом усе посувається надто повільно, немає вже того справжнього завзяття!»

Але тепер ось його ясновельможність був невдоволений. Людей він за дурнів не мав, аж ніяк, хоч і вважав себе розумнішим від решти й не міг узяти втямки, чому ці розумні люди сукупно справляють на нього таке кепське враження. Ба більше, все життя справляло на нього таке враження, немовби поряд із станом розумности й у вчинках окремо взятої людини, і в діях офіційних інституцій, що до них він, як відомо, залічував і віру та науку, існував стан цілковитої нестями загалом. Раз у раз народжувалися доти невідомі ідеї, розпалювали пристрасті і з плином часу зникали; люди гналися то за цим, то за тим, упадали з одного забобону в інший; сьогодні вони вітали радісними вигуками його величність, а назавтра виголошували жахливі підбурювальні промови в парламенті; але з усього цього так нічого й не виходило! Якби все це можна було зменшити в мільйон разів і перевести, сказати б, у масштаби однієї голови, то вийшла б стеменно та картина непередбачуваности, забудькуватости, невігластва й блазнювання, яка в уяві графа Ляйнсдорфа завжди була пов’язана з пацієнтом божевільні, хоча досі нагоду замислитися над цим граф мав не часто. І ось він похмуро стояв у колі добродіїв, розмірковуючи про те, що саме ж бо паралельна акція мала виявити істину, й не годен був сформувати яку-небудь думку про віру, думку, від якої лише відчував щось приємно-заспокійливе, мов ото тінь від високого муру, і мур той був, мабуть, церковний.

— Сміх та й годі! — мовив він до Ульріха, по хвилі відмовившись від цієї думки. — Якщо поглянути на все трохи збоку, то це нагадує шпаків, що зграями сидять восени в саду на деревах!

Ульріх повернувся до Ґерди. Їхня розмова не справдила того, що обіцяв її початок; від дівчини не можна було почути майже нічого, крім коротких відповідей, через силу відрубаних від чогось такого, що клином застрягло в неї у грудях; зате більше розмовляв Ганс Зеп, він удавав із себе її чатового й відразу дав зрозуміти, що це гниле оточення його не залякає.

— Чи знаєте ви великого фахівця з расових проблем Бремсгубера? — поцікавився він в Ульріха.

— Де він мешкає? — спитав Ульріх.

— У ШердінГу на Лаа, — відповів Ганс.

— Хто він такий? — спитав Ульріх.

— Яке це має значення?! — сказав Ганс. — Тепер приходять саме нові люди! Він аптекар!

Ульріх звернувся до Ґерди:

— Тепер ви, я чув, заручені по-справжньому! А Ґерда відповіла:

— Бремсгубер вимагає без жалю придушувати всіх, хто належить до інших рас. Принаймні це не так жорстоко, ніж жаліти і зневажати!

Губи в неї знову тремтіли, коли вона вичавлювала із себе цю неоковирно зліплену фразу.

Ульріх лише глянув на неї й похитав головою.

— Я цього не розумію! — промовив він, подаючи їй на прощання руку.

І ось він стояв біля графа Ляйнсдорфа, не почуваючи за собою жодної провини, мов зірка у безкінечному всесвіті.

— Але якщо дивитися на це не збоку, — по хвилі неквапно продовжив свою нову думку граф Ляйнсдорф, — то в голові все крутиться, наче ото собака, що намагається схопити зубами кінчик власного хвоста! Ось погляньте, — вів далі він, — я оце поступився своїм друзям, поступився баронесі Вайден, і якщо прислухатися до того, про що ми тут розмовляємо, то окремо ж бо все справляє дуже розумне враження, але саме в тому ушляхетненому духовному зв’язку, який ми намагаємося знайти, це справляє враження розгнузданої сваволі й цілковитого хаосу!

Навколо військового міністра й Фоєрмауля, якого підвів до нього Арнгайм, виник гурт, де жваво говорив і любив усіх людей Фоєрмауль, а навколо самого Арнгайма, коли той знову відійшов убік, склався ще один гурт, у якому згодом Ульріх завважив і Ганса Зепа з Ґердою. Чути було, як Фоєрмауль вигукував:

— Життя пізнають не через навчання, а через доброту! Життю треба вірити!

Пані професорка Набридер, що стояла випроставшись позаду поета, підтвердила:

— Ґьоте теж не став доктором!

Як на неї, то Фоєрмауль узагалі мав багато спільного з Ґьоте. Військовий міністр стояв також дуже рівно й усміхався так само терпляче, як звик на парадах, відповідаючи на привітання, довго тримати руку біля козирка.

Граф Ляйнсдорф поцікавився:

— А скажіть, хто такий, власне, цей Фоєрмауль?

— Його батько держить в Угорщині кілька підприємств, — відповів Ульріх. — Здається, щось пов’язане з фосфором, причому робітники там довше, ніж до сорока років, не живуть. Некроз кісток, професійна хвороба.

— Гаразд, а цей хлопець? — Доля робітників Ляйнсдорфа не цікавила.

— Кажуть, учився в університеті. Здається, на юридичному. Його батько домігся всього самотужки, і йому, кажуть, було болісно, що син не хотів учитися.

— А чом же він не хотів учитись? — допитувався граф Ляйнсдорф, який цього дня був вельми розважливий.

— Господи Боже, — промовив, стенувши плечима, Ульріх, — мабуть, «батьки і діти». Коли батько бідний, сини люблять гроші; а коли татусь має гроші, то сини люблять, навпаки, всіх людей. Хіба ви, ясновельможносте, нічого не чули про проблему синів у наш час?

— Чого ж, я про це щось чув. Але чому цьому Фоєрмаулю протегує Арнгайм? Невже це пов’язано з нафтовими родовищами? — поцікавився граф Ляйнсдорф.

— Ясновельможність знають і про це?! — вигукнув Ульріх.

— Ну звісно, я знаю про все, — терпляче відповів Ляйнсдорф. — Але ось чого я не можу взяти втямки ніяк: про те, що люди мають одне одного любити й що для цього уряду потрібна міцна рука, було відомо завжди. То чого ж питання раптом стає так: або — або?

— Ясновельможносте, ви завжди хотіли бачити вияв почуттів, що йде з гущі народу. Отакий вигляд він і повинен мати!

— Ет, це неправда!… — гаряче заперечив Ляйнсдорф, але сказати що-небудь іще йому не дав Штум фон Бордвер, який відійшов від гурту Арнгайма, схвильовано поспішаючи довідатися про щось від Ульріха.

— Даруйте, ясновельможносте, що я вас перебиваю, — попросив ґенерал. — Але ти мені скажи, — звернувся він до Ульріха, — чи справді можна стверджувати, нібито людина слухається лише своїх емоцій, але аж ніяк не здорового глузду?

Ульріх спантеличено звів на нього очі.

— Там є один такий марксист, — пояснив Штум, — який стверджує, так би мовити, що економічний базис людини цілком і повністю визначає її ідеологічну надбудову. А йому заперечує психоаналітик; той стверджує, що ідеологічна надбудова — цілком і повністю продукт базису, який становлять інстинкти.

— Не так це просто, — сказав Ульріх, збираючись ушитися.

— Так я завше й кажу! Але що з того! — одразу відповів ґенерал, не зводячи очей з Ульріха.

Але тепер слово взяв знову Ляйнсдорф.

— А ви знаєте, — звернувся він до Ульріха, — десь приблизно про таке щойно хотів побалакати і я. Адже хай там який буде базис — чи то економічний, чи то статевий, — одне слово, перед цим я хотів сказати ось що: чому в надбудові люди такі ненадійні?! Бо є такий вислів, він уже став приказкою: світ збожеволів. Зрештою, іноді справді здається, що так воно й є!

— Це — психологія мас, ясновельможносте! — знову втрутився вчений ґенерал. — Поки справа стосується мас, я дуже добре це розумію. Масами керують лише інстинкти, до того ж, певна річ, саме ті, які властиві більшості індивідів. Це — логічно! Тобто це, звісно, нелогічно. Масам логіка чужа, логічними думками вони послуговуються тільки задля того, щоб причепуритися! Чим вони керуються насправді, то це — тільки й лише навіюванням. Якщо ви віддасте в мої руки газети, радіо, кіно-промисловість і, може, ще кілька інших засобів культури, то я обіцяю за кілька років — як колись сказав мій товариш Ульріх — з людей зробити людоїдів! Саме через це людству й потрібна тверда оруда! А втім, ви, ясновельможносте, знаєте про це краще, ніж я! Але що й окремо взята людина, за певних умов така високопоставлена, може бути теж нелогічною — в це я нізащо не повірю, хоч це стверджує навіть Арнгайм.

Чим міг Ульріх підсобити своєму товаришеві в цій випадковій суперечці? Як ото вудка замість рибини часом витягує з води жмут водоростей, так на Генераловому запитанні повис заплутаний клубок теорій. Чи людина керується лише своїми емоціями й робить, відчуває, ба навіть обмірковує тільки те, до чого її спонукають позасвідомі потоки бажань або, як тепер припускають, трохи лагідніший бриз насолоди? Чи не керується вона все ж — а сьогодні припускають і таке — скоріше здоровим глуздом і волею? Чи вона керується переважно певними емоціями, наприклад сексуальними, як тепер припускають? Чи, може, вона зазнає все ж таки психологічного впливу економічних умов, а не впливу переважно сексуальних емоцій, як нині також припускають? Таку складну структуру, яку становить людина, можна розглядати з багатьох боків, обираючи віссю для теоретичної картини то те, то те; виходять неповні істини, із взаємопроникнення яких поволі виростає повна. Та чи виростає вона насправді? Досі щоразу, коли яку-небудь неповну істину приймали за єдино слушне пояснення, це за себе помщалося. Але, з другого боку, навряд чи можна було б прийти до цієї неповної істини, не надавши їй спочатку надто великого значення. Тож історія істини й історія почуттів пов’язані численними нитками, однак історія почуттів канула в морок. Ба більше, на Ульріхове переконання, то була навіть не історія, а якесь безладне нагромадження подій. Смішно, наприклад, що релігійні, а отже, либонь, і сповнені пристрасти думки про людину, народжені середньовіччям, були перейняті вірою в її розум і волю, тоді як нині багато вчених (єдина їхня пристрасть, якщо вони взагалі на неї здатні, полягає в тому, що вони надто багато курять) вважають почуття основою всього, що є в людині.

Отакі думки снували в голові Ульріха, і він, звичайно, не мав жодного бажання відповідати на балаканину Штума, який, утім, на це й не очікував, а лише намагався остигнути, перше ніж повернутись туди, звідки прийшов.

— Графе Ляйнсдорф! — стиха промовив Ульріх. — Пригадуєте, колись я порадив вам заснувати Генеральний секретаріат з усіх питань, для вирішення яких однаковою мірою потрібні душа і точність?

— Пригадую, звичайно, — відповів Ляйнсдорф. — Я розповів про це навіть його преосвященству, й він щиро посміявся. Але сказав, що ви надто пізно з’явилися!

— І все ж таки це — саме те, ясновельможносте, з приводу чого ви щойно пошкодували, що його немає! — вів далі Ульріх. — Ви кажете, що сьогодні світ уже не пам’ятає про те, чого він хотів учора, що його настрої міняються без достатньої на те причини, що він завжди збуджений, що він не приходить до жодного результату й що якби уявити собі в одній-єдиній голові все, що діється в головах усього людства, то в ній справді виявилася б ціла низка відомих ознак атрофії, які свідчать про розумову неповноцінність.

— Надзвичайно слушно! — вигукнув Штум фон Бордвер, який, пишаючись надбаними пополудні знаннями, визнав за потрібне затриматися ще трохи. — Це — досить точна картина… Ет, знов забув, як називається та психічна недуга, але це — її точна картина!

— Ні, — відказав, усміхнувшись, Ульріх, — назвати це картиною якоїсь певної психічної недуги, безперечно, не можна. Бо що відрізняє здорову людину від психічно хворої? Саме те, що здорова має всі психічні недуги, а хвора — лише одну!

— Дуже дотепно! — вигукнули в один голос, хоч і трохи різними словами, Штум із Ляйнсдорфом, а потім такою самою манерою додали: — Але що це, власне, означає?

— Це означає, — відказав Ульріх, — ось що: якщо під мораллю розуміти регулювання всіх отих стосунків, до яких належать почуття, уява й таке інше, то кожен окремий індивід у цих стосунках пристосовується до решти людей, нібито набуваючи в такий спосіб певної усталености, але всі разом у моралі не виходять зі стану божевілля!

— Ну, це вже занадто! — добродушно промовив граф Ляйсдорф, а Генерал і собі докинув:

— Але ж послухай, у кожного має бути все ж таки власна мораль; адже нікому не можна диктувати, кого йому любити — кішку чи собаку!

— Невже цього не можна диктувати, ясновельможносте?! — настійно спитав Ульріх.

— Так, колись, — дипломатично відповів граф Ляйнсдорф, хоч усе ще й у полоні своєї довірливої переконаности, що «істинне» є в усіх сферах, — колись із цим було краще. А тепер?

— У такому разі нам лишається перманентна війна релігій, — сказав Ульріх.

— Ви називаєте це війною релігій? — зацікавлено спитав Ляйнсдорф.

— А як же ще?

— Що ж, досить непогано. Дуже влучне визначення нинішнього життя. До речі, я завше здогадувався, що у вас криється зовсім непоганий католик!

— Я католик дуже поганий, — відповів Ульріх. — Я не вірю, що Бог на землі був, а вірю в те, що він іще прийде. Але аж тоді, як шлях йому робитимуть коротшим, ніж робили досі!

Його ясновельможність відкинув це твердження сповненими гідности словами:

— Це — понад моє розуміння!

38. Назріває велика подія. Але ніхто цього не помічає

А Генерал, навпаки, вигукнув:

— На жаль, я мушу негайно повернутися до його превосходительства. Але ти неодмінно ще поясниш мені все це потім, я тебе так не відпущу! З вашого дозволу, панове, я підійду до вас ще раз!

Лайнсдорф, судячи з його вигляду, хотів був щось сказати, думка в нього напружено працювала, та щойно вони з Ульріхом лишилися самі, як їх оточили люди, котрих принесла сюди загальна коловерть і затримала притягальна постать його ясновельможности. Про те, що перед цим сказав Ульріх, ніхто вже, звичайно, не згадував і словом, усі, крім нього самого, про це вже забули, коли ззаду хтось узяв його під руку, й поруч постала Агата.

— Чи ти знайшов уже причину захищати мене? — лагідно, але ущипливо спитала вона.

Не випускаючи її руки, Ульріх відвернувся разом з Аґатою від людей, з якими досі стояв.

— Чи не пора нам додому? — спитала Аґата.

— Ні, — відказав Ульріх, — я піти ще не можу.

— Тебе, мабуть, не відпускають звідси прийдешні часи, задля яких ти маєш берегти тут свою чистоту? — збиткувалася над ним Аґата.

Ульріх притис до себе її лікоть.

— Мені здається, це промовляє на мою користь, що моє місце не тут, а у в’язниці! — прошепотіла вона йому на вухо.

Вони пошукали куточка, де могли б усамітнитися. Сходини вже просто-таки вирували й поволі перемішували своїх учасників. Та загалом усе ще вирізнялися два головні гурти: навколо військового міністра розмови точилися про мир і любов, навколо Арнгайма тепер — про те, що німецька м’якість найпишніше розквітає під захистом німецької сили.

Арнгайм слухав це доброзичливо, бо ніколи не відкидав щиро висловлених думок, а надто любив свіжі. Його турбувало, чи не наштовхнеться справа з нафтовими родовищами на труднощі в парламенті. Він не мав сумніву, що уникнути протидії слов’янських політиків у жодному разі не пощастить, і сподівався заручитися підтримкою німецьких. В урядових колах усе йшло непогано, коли не брати до уваги певної ворожости в міністерстві чужоземних справ, великого значення якій він не надавав. Другого дня він мав їхати до Будапешта.

Ворожих «спостерігачів» навколо нього й решти головних постатей крутилося чимало. Найшвидше їх можна було розпізнати з того, що вони з усім погоджувалися й були такі люб’язні, хоч до рани прикладай, тоді як решта людей трималися все ж таки переважно різних поглядів.

Одного такого Туцці спробував переконати словами:

— Усе, що кажуть, нічого не означає! Це взагалі нічого не означає!

Ще один йому повірив. Це був парламентар. Але він не змінив думки, з якою сюди прийшов, — що тут коїться все ж таки щось недобре.

А його ясновельможність у розмові зі ще одним таким допитливим, захищаючи цей вечір, сказав, навпаки, таке:

— Шановний ви мій, від тисяча вісімсот сорок восьмого року навіть революції робляться лише балаканиною!

Хибно було б у таких відмінностях не бачити нічого, крім припустимого відступу від загалом неминучої в житті одноманітности; а проте цю багату на наслідки помилку роблять майже так само часто, як промовляють фразу: «Це справа почуттів!», обійтися без якої наш розум, схоже, ну геть не може, бо так уже він влаштований. Ця неодмінна фраза відділяє те, що в житті має статися, від того, що може статися.

— Вона відділяє, — сказав Ульріх Агаті, — усталений лад від наданої особистої свободи дій. Ця фраза відділяє раціоналізоване від того, що вважають ірраціональним. У звичайному своєму вживанні вона означає визнання того, що людяність у головних речах — це необхідність і неминучість, а в речах другорядних — якась підозріла сваволя. Люди вважають, що життя обернулося б на в’язницю, якби ми не мали змоги віддавати перевагу вину над водою, бути атеїстами чи святенниками, і ніхто й думки не припускає, що коли йдеться про почуття, то справді можна віддавати чому-небудь перевагу; щодо почуттів, то скоріше є речі дозволенні й недозволенні, хоча чітких меж між ними й немає.

Питання почуттів між Ульріхом і Агатою було недозволенне, і вони, тримаючись попідруки й марно шукаючи очима затишного куточка, розмовляли лише про це зібрання, хоч потай не переставали нестямно тішитися тим, що після пересварки зійшлися знов. А щодо вибору — любити всіх людей на світі чи спершу якусь їхню частину знищити, — то він, навпаки, вочевидь був питанням почуттів двічі дозволенним, а то в Діотиминому домі й при його ясновельможності це питання не обговорювали б так гаряче, хоч воно, до того ж, ще й поділяло гостей на два ворожі табори. Ульріх стверджував, що винахід «питання почуттів» зробив справі почуттів найгіршу послугу з усіх, які цій справі будь-коли робили, й, бажаючи пояснити сестрі неймовірне враження, яке на нього справив цей вечір, повів мову про це так, що мимоволі повернувся до перерваної вранці розмови, немовби хотів знайти для неї виправдання.

— Просто не знаю, з чого й почати, — промовив він, — щоб не навести на тебе нудьгу. А можна, я поясню тобі, що я розумію під «мораллю»?

— Прошу, — відповіла Агата.

— Мораль — це регламентування поведінки всередині якої-небудь спільноти, але насамперед — регламентування вже своїх власних мотивів, тобто почуттів і думок.

— Як на кілька годин, то це — великий прогрес! — відказала, засміявшись, Агата. — Ще сьогодні вранці ти сказав, нібито не знаєш, що таке мораль!

— Звичайно, не знаю. А проте можу дати тобі добрий десяток пояснень. Найдавніше — що Бог з усіма подробицями відкрив нам порядок життя.

— Найдавніше і, мабуть, найпрекрасніше! — сказала Агата.

— Але найімовірніше те, — наголосив Ульріх, — що мораль, як і будь-який порядок, народжується внаслідок примусу й насилля! Група людей приходить до влади й просто накидає решті правила й засади, які забезпечують їй, цій групі, панування. Але водночас вона дотримується тих правил і засад, які піднесли на висоту її саму. Тому водночас вона слугує прикладом. Водночас вона під впливом протидії сама зазнає змін. Усе це, звісно, багато складніше, ніж можна описати кількома словами, а оскільки відбувається це аж ніяк не без участи розуму, але й аж ніяк не завдяки розуму, а завдяки практиці, то внаслідок цього зрештою виходить таке собі неозоре плетиво, яке незалежно, мов небо Господнє, простирається над світом. І все ідентифікує себе з цією сферою, хоча ця сфера не ідентифікує себе ні з чим. Інакше кажучи: все моральне, але сама мораль — не моральна!…

— З її боку це просто чарівно, — сказала Агата. — Але знаєш, сьогодні я зустріла гарну людину!

Такий поворот у розмові трохи здивував Ульріха, та коли Агата заходилася розповідати йому про зустріч із Лінднером, він насамперед спробував витлумачити цю зустріч у руслі власних думок.

— Гарних людей ти знайдеш сьогодні й тут, десятки, — промовив він, — але якщо дозволиш мені сказати ще кілька слів, то довідаєшся, чому тут є люди й погані.

Отак розмовляючи й обходячи метушню, вони дійшли до передпокою, й Ульріх замислився, в який бік їм тепер повернути; на думку спала й Діотимина кімната, й комірчина Рахель, але ні туди, ні туди входити йому вже не хотілось, отож вони з Агатою лишилися поки що серед безлюдного одягу, що висів у передпокої. Ульріх не знав, як продовжити розмову далі.

— Я мав би, власне, ще раз почати спочатку, — промовив він, зробивши нетерплячий і безпорадний жест. І раптом сказав: — Ти не хочеш знати, як учинила — добре чи погано, але тебе тривожить, що й те, й те ти робиш, не маючи твердого мотиву!

Агата кивнула головою.

Він узяв обидві її руки в свої.

Тьмяве мерехтіння її шкіри й запах невідомих йому рослин, що йшов із неглибокого викоту сукні в нього перед очима, — все це на мить утратило земне значення. Поштовхи крови передавалися з рук у руки. Глибокий рів несьогосвітнього походження, здавалося, замкнув їх на нічийній землі.

Йому раптом забракло уяви, щоб усе це назвати; десь поділися навіть слова, до яких він часто вдавався в такому разі. «Ми поводитимемось не під впливом миттєвого імпульсу, а відповідно до стану, що триватиме до кінця». — «Так, щоб це привело нас до того центру, звідки вже не можна вернутись і взяти все назад». — «Не від останньої грані з її непостійністю, а від єдиного, незмінного щастя». Такі фрази просилися Ульріхові на язик, і він міг би, здавалося йому, промовити їх уголос, якби тепер потрібно було лише говорити; але в тій конкретній їхній із сестрою ситуації, де такі фрази можна було застосувати, це виявилося раптом неможливим. І це його хвилювало й робило безпорадним. Однак Агата добре його розуміла. І мала бути б щасливою, що це вперше шкаралупа навколо нього луснула і її «суворий брат» оголив усе, що мав у собі, мов яйце, що впало додолу. Але цього разу її почуття, на подив їй, були не цілком готові приєднатися до його почуттів. Між ранком і вечором тепер лежала ота незвичайна зустріч із Лінднером, і хоч той чоловік викликав у неї просто зчудування й цікавість, навіть такої зернинки було вже досить, щоб не виникло безкінечного віддзеркалення пустельницького кохання. Ульріх відчув це по її руках, перше ніж Агата встигла що-небудь відповісти, і вона. не відповіла нічого.

Він здогадався, що ця несподівана її замкненість пов’язана з подією, про яку сестра недавно йому розповіла. Присоромлений і спантеличений тим, що його почуття дістали відкоша, він похитав головою й сказав:

— Ти так багато очікуєш від доброти того чоловіка, що аж прикро!

— Мабуть, таки прикро, — визнала Агата.

Ульріх звів на неї погляд. Він зрозумів, що для сестри ця зустріч означає більше, ніж усі залицяння, що випали на її долю, відколи вона була під його опікою. Він навіть трохи знав того чоловіка; Лінднер брав участь у громадському житті; то він колись, на першому засіданні паралельної акції, виголосив коротку, зустрінуту гнітючою мовчанкою промову, де йшлося про «історичний момент» чи про щось таке, — незграбну, щиру й малозначущу. Мимоволі Ульріх озирнувся; але він не пригадував, щоб той чоловік траплявся йому серед цих гостей, та й знав, що його вже не запрошували. Ульріх, мабуть, зустрічав його час від часу де-небудь іще, либонь, в учених колах, або читав які-небудь його праці, бо в міру того, як він напружував пам’ять, з ультрамікроскопічних слідів, що лишилися в ній, в’язкою, відразливою краплею тужавіла думка: «Прісний віслюк! Якщо претендуєш на досить високий рівень, то такого чоловіка не можна сприймати серйозно, як і професора Гаґауера!»