Міцний кулак туарегів

8 САХАРА! САХАРА!

синювате передсвітання од села, що притулилося край невеличкого лісочка старих коркових дубів, лине пісня пастуха-бербера:

Дивна й незрозуміла пісня підносилася чимраз вище — чоловік, який співав, помалу йшов схилом угору. Дзвіночки на шиї у овець, попереду яких він простував, у росяному повітрі гірського досвітку лунали ніби дзвони, приглушуючи слова пісні. Можна було розібрати тільки слова, які весь час повторювалися: «Ава, ава! Уме смар ава… лмліг ава!»

Коли отара зникла в досвітній імлі, Гасан глибоко зітхнув і немов прокинувся од сну:

— Що він співав?

Марабут Захаріаш теж начебто тільки тепер повернувся з темно-синьої далини, куди полинув думками слідом за незрозумілою піснею.

— Агріб ад-ас-есуг адмер д-угедджам ава… — проспівав він тремтливим старечим голосом і лагідно всміхнувся, але одразу збагнув, що Гасан про щось запитав: — Ти щось казав?

І, ніби почувши щось неймовірне, дуже лихе й жорстоке, мовив з відчаєм:

— Діти не розуміють рідної мови!

Йому несила повірити в це. І старий запитав, хоча добре знав відповідь:

— Невже жоден з вас не розуміє мови ваших матерів?

— Якось батько розмовляв такою мовою в Сіва[31], коли ми кілька років тому їздили туди на ярмарок. Там усі розмовляють так. Гадаю, що й мій старший брат навчився тієї мови від батька. Але я тоді ще був малий…

— А! — марабутове обличчя трохи проясніло. Старий глянув на північ, де здіймався в небо величний гірський хребет Аурес[32].

— Ти чула, Табетина дочко? В Сіва, поблизу Єгипту, в стародавній оазі Амоновій, на ярмарку ще розмовляють мовою цієї землі, а тут кабіли ще досі співають цією мовою… Так само й у Фесі тебе зрозуміли б, о пані!

І, ніби зачарований, обернувся до хлопців, які приголомшено стояли за крок од старого.

— Так, діти! Ось тут, у долині, під отими високими скелями, у благословенну хвилину народилася найвеличніша жінка, яку тільки міг дати землі берберський люд…

— То це тут народилася славнозвісна кагіна? — здивовано запитав Гасан.

— Ти кажеш — «кагіна»? А що означає «ель-кагіна», хлопче? Кагін, або сагір, тобто віщунок, у наших забобонних країнах завжди народжувалася сила-силенна. Але цариця Дамійя-кагіна була одна! — і, побачивши зачудовані очі дітей, старий почав розповідь:

— Поки тут, у Північній Африці, все йшло по-нашому, по-берберському, то жінки, матері наших синів, не були такі затуркані, як це ведеться відтоді, коли країною заволоділи римляни, візантійці, араби й турки. Навпаки!

Берберська жінка з давніх-давен мала такі ж права, як і чоловік. А коли вона відзначалася з-поміж інших силою або кмітливістю, то чоловіки, за стародавнім звичаєм, пропонували їй місце в раді племені, міааді.

Так воно було колись у всіх північноафриканських імазигенів, як називають себе бербери. Так воно лишилося й досі в туарегів, волелюбних берберів Центральної Сахари, а також у гірських берберів — набілів, що живуть у північноафриканських горах Атласу, — в усіх, хто не зрікся старих звичаїв і законів…

— Стародавній закон, — вів далі марабут, — старіший за Єгипет днедавніх фараонів, велів лівійському племені, люди якого нині звуться бербери, щоб шейх берберського племені передавав у спадок владу не своєму старшому синові, а старшому синові своєї старшої сестри. Тож владу тут успадковували не по чоловічій, а по жіночій лінії. Цей закон досі діє в берберів-туарегів, які називають його Бені Уммія.

Я хочу розповісти вам про останні роки свободи й самостійності нашої батьківщини.

Під кінець візантійсько-християнського панування, тобто у восьмому столітті нашого літочислення, в Північній Африці, в одній із найстаріших берберських родин народилася Дамійя, Табетина дочка. А тому, що Табета була царицею могутнього племені цих гір, племені джерауа з Ауресу, то Дамійя після смерті матері посіла царський трон. Дамійя вийшла заміж за принца Кусейлу. Вони мали трьох синів, які стали під материним скіпетром князями племені.

Але синів затьмарювала слава матері-цариці. До неї звідусюди йшли люди — вона була велика чарівниця, найзнаменитіша віщунка й порадниця. Її поради люди приймали як веління таємничих сил, з якими нібито цариця підтримувала стосунки.

Дамійя з кожним роком мала на людей все більший вплив. Знову, як за сивої давнини, жінка стала володаркою, що об'єднала все берберське населення античних країн: Лівії, Нумідії, Маврітанії і Тінгітанії, тобто сучасного Тріполі, Алжіру, Тунісу й Марокко.

Коли починалися чвари, Дамійя мудро їх усувала. Ця енергійна жінка поступово створила державу, федеративну самостійність якої визнала навіть занепадаюча християнська Візантія на Босфорі, бо саме тоді розпочався історичний наступ арабів на північноафриканську західноримську провінцію, про який я вже розповідав вам раніше.

Потім настав фатальний рік 696. До нашої країни під орудою Гасан-бен-Нумана вдерлися гасанівці — араби, навернені до мусульманської віри. Місто Тріполі-ель-Акса, яке тоді ще по-римському називали Оеа, й Туніс — близький сусід Карфагена, який тільки-но відбудували римляни, здалися сорокатисячній арабській армії і флоту.

В охопленій панікою країні цілковите самовладання зберігала тільки Дамійя-ель-кагіна. Вона передрікла поразку чужинців на порозі держави Ауресу.

Цариця скликала всі підвладні їй берберські племена. Вони оточили арабів-гасанівців, що вдерлися до гір, і в кривавій боротьбі вщент розбили непереможних доти загарбників!

Сам Гасан-бен-Нуман, верховний командувач арабів, з жалюгідними рештками своїх загонів дивом пробив собі дорогу назад до Тріполі й Каїра[33]. Кагіна тріумфувала.

Вона показала блискучий» приклад людяності, притаманної нашому племені. Численним бранцям-арабам Дамійя дарувала життя й навіть великодушно повернула волю вісімдесятьом знатним арабам.

Щоб притупити вістря ненависті між берберами та арабами, Дамійя, за лівійським звичаєм, усиновила наймолодшого і найсильнішого араба, знатного Халіда, сина Єзіда, який походив із славнозвісного племені кайсів. Але навіть ця передбачливість, державна мудрість і v великодушність не знайшли відгуку в арабів, які не могли примиритися з поразкою.

Полонені намагалися потайки посварити берберів між собою. Вони вишукували дошкульні місця в союзі окремих племен, які знову згуртувалися уперше за багато століть.

Коли цариця дізналася, що шериф Гасан-бен-Нуман готується до нового походу проти неї, передчуття підказало їй, що цього разу їй захиститися не пощастить.

Тому Дамійя скликала князів племен і кинула гасло — спустошити країну, нічого не залишивши ворогові.

«Араби зазіхають на наші багаті міста, на наше золото, на наше срібло, але ми понад усе цінуємо свої поля, свої сади й пасовиська, бо з них ми знову зможемо все те відбудувати».

За тим наказом населення, плачучи, перетворило на пустелю усю неозору країну, що лежить між Тунісом і Танжером…

Але фатальну роль у цій битві відіграв Халід, який тайкома підтримував постійний зв'язок з арабами й виказував їм кожен порух берберських загонів.

Становище було жахливе. На перемогу не лишалося ніякої надії.

Дамійя знала заздалегідь, що має статися. Її застерігали, хотіли допомогти їй втекти, але вона відповіла:

— Я володарювала над християнами, арабами та берберами, тож я повинна вмерти як справжня цариця!

Тепер Дамійя вже дбала тільки про своїх синів. Вона умовила їх здатися арабам.

— Мій кінець уже близький — коли я дивлюся на схід, ю відчуваю помах крил смерті над своєю головою…

У вирішальній битві Халід, який знав ситуацію в головній ставці берберів, знав розташування військ своєї названої матері, взяв на себе командування над арабами.

То була страхітлива битва, битва, в якій бербери виявили чудеса мужності, хоча знали, що програють її. Дамійя загинула на полі бою року 703.

Її голову надіслали халіфові.

— Так загинула самостійність нашого берберства на узбережжі Середземного моря, — закінчив свою розповідь марабут Захаріаш, — за часів римлян, величі яких ми сприяли і які уярмили нас…

І якщо ми тепер не зуміємо перешкодити цьому, то те саме повториться, діти! Але тепер разом із берберами зазнають поразки і араби! — Ці слова проказав міцний чоловік, що вийшов на поріг кам'яного будинку місцевого кабільського кайда. На ньому було полотняне вбрання брата ордену Сенусідів[34]. На голові крислатий солом'яний бриль, якого носять улітку сахарські селяни.

— Мир вам, — привітав його марабут Захаріаш.

— І вам усім, — одповів велетень. — Ти розповідав їм про славетне минуле цих гір, професоре Захаріаш? Добре!

Ця дивна розмова відбулася через три місяці після пригоди, що сталася з Гасаном і Карембу на кайруанському кладовищі. Тепер вони з обома марабутами та озброєним марабутовим почтом мандрували лабіринтом гір Східного Атласу з центральнотуніського кайруанського степу на південний захід.

Хаджа-Ахмед-ет-Туаті, мокаддем ордену Ес-Сенусі, саме повертався з релігійного конгресу, який відбувся в Кайруані. А марабут Захаріаш вирішив їхати далі разом з мокаддемом. Проте через війну та місцеві заворушення не можна було дістатися до Сахари ані звичайним шляхом повз Константіну, де французьке військо захопило важливий Константінський перевал, ані так званою джерідською дорогою навколо південнотуніських та південноалжірських солоних озер, бо там на небезпечного нового сенусідського мокаддема чатувало дике плем'я, віддане Сіді-Гамзові. Долаючи важкі переходи, мандрівники дісталися до розлогих пасовиськ у долинах, якими володіло могутнє плем'я бену-сліманів. До цього племені належав один мулла з почту мандрівників — син ватажка гірських чабанів, чиї вівці славилися довгим тонким руном і давали племені неабиякий прибуток. Бену-слімани не справжні кабіли, вони не бербери. Так само, як шаанби — не араби. В ці гори бену-слімани прийшли в одинадцятому столітті разом з жорстокими бену-гі-лаль — нижньоєгипетськими варварами-бедуїнами. Тимчасом як шаанби в сімнадцятому столітті покинули свої пасовиська в горах, пробилися з околиць Константіни до Сахари й захопили пасовиська між Мзамбією, Уарглою та Ін-Салахом, нечисленне плем'я західних сліманів лишилося в цих диких та неродючих горах Сахарського Атласу й випасає тут овець ось уже вісім століть.

Досвідчені провідники узялися провести караван з напрочуд гарної гірської долини бену-сліманів найкоротшою дорогою до пустельної рівнини, яку в цих місцях називають Заб-Шергуя.

Проминувши гірський кряж Агмар-Крадду, караван рушив стрімкою дорогою до рівнини і ось уже два дні прямував долиною троянд Айн-Наги. Ще день подорожування — і мандрівники опиняться в чудовій оазі, білосніжній Біскрі. А в Біскрі ось уже місяць на мокаддема чекають знаменитої породи верблюдиці та славнозвісні шаанбські жеребці. Але, щоб скласти караван у сто в'ючаків, потрібно три дні напруженої праці. І мокаддем зібрав тим часом раду старійшин у сусідній оазі Сіді-Окба, названій так на згадку про поразку арабів під її мурами.

В оазі Сіді-Окба не більше шести тисяч мешканців, які живуть з того, що вирощують фінікові пальми. В Сіді-Окба є школа, заснована ще на початку ісламської доби, — одна з найславетніших в усьому світі коранських шкіл. За мавританської доби в Іспанії сіді-окбівська школа вважалася першою після Кордовського університету й стояла далеко попереду університету Аль-Азгар, уже тоді знаменитому в єгипетському Каїрі.

Ця старовинна школа — духовний дороговказ цілої Сахари, натхненник оборонної війни проти французьких загарбників. Тож прихід сюди славнозвісного представника сенусідського ордену Хаджі-Ахмеда-ет-Туаті був подією першорядного політичного значення.

Але вночі могутній мокаддем повернувся до свого багатого родича Селіма-аги, турецького духовного представника в тридцяти двох навколишніх оазах. Мокаддема супроводив вершник.

На честь мокаддема в домі негайно запалили смолоскипи.

Велетень мокаддем, Селім-ага і вершник, іще вкриті порохом сахарських доріг, ввійшли до приміщення чоловіків — саламліку, де відпочивав Захаріаш та його юні вихованці.

Господар дому заплескав у долоні, й раби одразу принесли кальяни, розжарене вугілля та гарячу міцну каву.

Мокаддем наказав гінцеві пустелі почати розповідь.

Змучений гонець, побачивши чужинців, завагався. Хлопці підхопилися й хотіли вийти, але мокаддем спинив їх.

— Це мої підопічні, сіді!

Тоді гонець, напружуючи надсаджений голос, почав говорити:

— Хай чують усі, що минуло лише дванадцять з половиною днів відтоді, як Вен Манзур, гордовитий шейх шаанбський з оази Уаргли, твій племінник, мокаддеме, поблизу гірського кряжа Батен захопив у полон царя Кхеддеша.

— Знаменитого султана Кхеддеша з Ахаггару? Неймовірно…

— Аменохала[35] захопили в Джебель-Батен випадково, коли він у супроводі своїх друзів, синів найперших мужів країни, їхав до родича в оазу Суф і відокремився від вершників. Вершники хотіли напоїти верблюдиць у колодязі біля в'їзду в долину. Але тамтешні пастухи, покликавши собі на допомогу людей з шаанбського племені, що кочувало неподалік, оточили туарезьких лицарів. Адже ахаггарські туареги й шаанби, як ви знаєте, — смертельні вороги з давніх-давен. Шаанби гадали, що двадцять вершників — це авангард могутнього корпусу наїзників, і тому напали на них.

У нерівній боротьбі — між двома сотнями до зубів озброєних пастухів, очолених якимось тріполійцем Махмудом Алі та двадцятьма вершниками, що від утоми ледве трималися в сідлі, — половина друзів аменохала загинула. Решта почали пробиватися, але під аменохалом упала верблюдиця, і він опинився в неволі.

Пощастило втекти тільки дев'ятьом.

Священик з уаргельської мечеті у відчаї просив, щоб я знайшов тебе, мокаддеме. Він закликав, щоб ти перешкодив злочинові, який може повергнути в лихо Сахару!

— А французьке військо тільки й чекає такої нагоди!

— Треба будь-що перешкодити Бен Манзурові вчинити злочин! Уперед! До Уаргли!

Хлопці перезирнулися. Чи вони й справді почули ім'я Махмуда Алі? Але на розпити часу не було, і вони підхопили:

— Уперед! До Уаргли!

Від Уаргли до Біскри майже чотириста п'ятдесят кілометрів. Липень. Щодня за Туггуртом може здійнятися піщана буря, яка лютує іноді й по два тижні. Під час бурі навіть найкращий верховий верблюд за день нестерпно тяжкого подорожування долає не більше дванадцяти кілометрів. На коні у липні наважиться поїхати так глибоко до пустелі хіба що самогубець.

Тому мокаддем написав листа, в якому заклинав шейха, аби той не вчинив нерозважливо із своїм дорогоцінним бранцем.

Ще ніколи не випадала така надзвичайна нагода припинити трьохсотлітню війну між шаанбами й туарегами, як на цьогорічному оборонному церковному соборі, що відбувся в Кайруані. Собор прийняв постанову, обов'язкову для всієї Шаанби:

«Шейх Манзур протягом найближчих трьох місяців певного дня здобуде місто Константіну і при підтримці місцевого населення вирве з рук французів цілу провінцію. Цією постановою наказуємо всім князям до дня повстання підготувати населення по цілій окупованій ворогом провінції. Хай шейх, одержавши цей наказ, негайно вирушає до Лагуата, де султан Абд-аль-Кадір дасть йому докладні вказівки».

Але це означає, що велика територія Шаанби довгий час лишатиметься без воїнів. Тому мокаддем повинен негайно домовитися йменням найвищого церковного синоду з марабутом тімассанінською монастиря — дипломатичним повіреним туарегів під час укладання миру між сусідніми народами, підпорядкованими в питаннях віровчення безпосередньо імператорові й халіфові марокканському.

А тепер, любий читачу, коли ми з тобою сяк-так подолали цей нескінченний вступ, що без нього ти, мабуть, не зрозумів би подій, про які розповідається далі й які відбувалися насправді, вирушай із трьома друзями до Сахари — території такої завбільшки, як Європа…