Міцний кулак туарегів

КЕЙФА ГУВА-СМУГУ ЯК ВОНО ЗВЕТЬСЯ!

… насамперед ти мав би побачити його очі! Вони — великі, карі, аж золотаві — кольору махагоні або бджолиного меду, зібраного високо в квітучих кронах кокосових пальм.

А ще вони такі блискучі й вологі, як очі незграбних малят прудконогих газелей та полохливих зебр.

Такі очі добрий бог Аку-Арра дає кожній дитині з племені гауса, щоб вона могла, тільки-но народившись, стежити за звивистою блискавкою, по якій, кажуть, на землю падає громовий камінь. Тоді людина піде туди, де уламок стріли, пущеної богом блискавиць, уп'явся в землю, і викопає той камінь. Він іще пахне вогнем: адже то вогненний камінь! З того громового каменя людина з племені гауса змайструє собі потім сокиру, добру і до бою, і до розбирання звірини. З того каменя зробить вона собі й вістря стріл, і всі інші речі, з допомогою яких гауса перемагатиме ворогів або здобуватиме собі їжу.

Такі очі у кожної гауської дитини: нехай ще з колиски стежить вона за мавпами, якщо на обрії в ту хвилину не літатимуть камінні стріли. Бо коли небо розтинають блискавиці бога Аку-Арра, мавпи завжди ховаються у чорні джунглі. Бо мавпи е мавпи: вони не такі, як люди, не такі, як корови чи птахи, не такі навіть, як жирафи! Мавпа є мавпа, вона лукава, підступна, жадібна й сварлива. Проте іноді, коли добре виспиться, мавпа буває така, як і всі інші тварини, й тоді здається, що боги заховали і в ній крихітку гідності, як, скажімо, у буйволиці. Тоді ти дивом дивуєшся — що тільки мавпи вміють витворяти! Миють чотири руки, а висять на хвості — наче горіх на стеблині — й колисаються на лагідному вітерці. Та полюбляють вони таке тільки зранку, поки ще в доброму гуморі. Якщо ж залізе на дерево кілька отаких волохатих кумась — прощавай тоді і згода, й спокій у лісі!

Заплющ очі, мале чорне хлоп'я, заплющ золотаві очі!

Мавпи стають сварливі, безсоромні, нікчемні й розбещують своїх кошлатих, заплаканих, невихованих дитинчат.

Мама-мавпа колисав своє малятко й співає:

А коли на дереві збереться десь тридцятеро таких ніжних матусь, то вони спершу голублять своїх малят, потім зачинають передражнювати одна одну, а коли похрипнуть, то чубляться — аж клоччя шерсті та листя летить на землю.

Послухай, що знає чорна людина й про що розповідає вона своєму синові:

— Білого, як хмарка, барана — Арра-Арра схопили одного весняного вечора наші пастухи, що саме зганяли докупи отару. І що ж воно сталося до ранку?

Ой, та чи й ранку? Бо хіба ж то ранок — ота темрява — без зірок, без місяця, що, як звичайно, уже пішли на денний спочинок до загінки під виднокругом?

— Як це темрява? А що ж сонце? Чи, може, сонечко заспало того чорного-чорнющого ранку? — здивовано запитав у батька гауський хлопчик.

— Сонце? У тім-то й річ, синку! Сонце не зійшло! Не зійшло воно ані другого, ані третього, ані четвертого дня! Та й дні ті не можна було назвати днями: чотири темні-темнющі ночі, що тривали довше за звичайний день, але були такі сумні та моторошні, як горобина ніч у пралісі!

Поховалися на небі зірки, зник місяць…

Люди сиділи ці довгі чотири дні, що були чорні, як прірва, на порозі своїх халупок. Смуток затьмарив людям чола, затьмарив обличчя, а потім стиснув лещатами їхні серця, і люди — заплакали, заридали…

— О-о-о-о! У-у-у-у! — волали люди.

Спершу закричали діти, але що діти! Гірше було, коли заголосили жінки, які за слізьми не бачили вогнищ, і злива їхніх сліз гасила, вогонь.

Вогнища перед халупами згасали одне по одному — а темряві не було кінця-краю…

А як ревіли звірі! Адже вони завжди, коли їм було не під силу зрозуміти таємниці природи, приходили до осель, бо люди мали там вогонь, схожий на прирученого лева або не приборкану буйволицю, прив'язану до кілка позаду халупи.

Та людина вже не мала приборканого небесного вогню перед халупою… І звірі зрозуміли: скоїлося лихо!

— О-о-о-о! У-у-у-у! — заревіли вони в чорних-чорних лісах. Заревіли у чорних саванах, де тепер не було видно навіть високої трави, не те що дощової ями.

І хоробрі чоловіки від того відчайдушного ревіння затремтіли у темній темряві й почали безпорадно гукати один одному:

— Що нам робити, щоб сонечко знову зійшло?!

— Що роби-ити?! — билося об пороги халуп страшне запитання.

Аж тут — слухай тепер, синку, уважно — якийсь звір із тієї темряви промовив до чоловіків:

— А ви випустіть на волю білого, як хмарка, барана. Я старий-старий — старіший навіть від оцих дерев, яких тепер не видно, хоч поміж ними треба продиратися цілий рік, щоб вийти на той бік лісу. І хоч я он який старий, а зроду не бачив такого білого барана, якого ви отоді, надвечір, схопили, о чоловіки!

Ох, синку! Застогнала тут тяжко темрява, і ніхто ніколи не дізнається, що то за звір так щиро радив, хоч і сам до ладу не знав, що ж то за білий-білий баран.

Але наші чоловіки по чотирьох днях, що були темніші за горобину ніч, не дуже-то журилися тим, хто їм те радить, бо ж самі собі не могли дати ради.

Тож пішли гауса до загінки, відчинили ворота, й старий ватаг уклонився:

— Здається, ми помилилися, Арра-Арро, коли схопили тебе й замкнули разом з вівцями. Іди собі, якщо хочеш, куди заманеться. Якщо ж доля колись заведе тебе до розгніваного сонця, перекажи йому, що ані люди, ані звірі, ані дерева, ані трави не хотіли добре сонце розгнівити!

Так сказав ватаг Пивному білому-білому баранові, і справді — баран по тих словах вийшов із загінки й побіг прямісінько на схід…

Тільки-но він туди добіг, зірки пішли спати у свої спочивальні, а за останньою зорею, яка провіщає ранок, уперше за чотири дні почало світати. Коли ж благословилося на світ, то, наче нічого й не сталося, з кущів та квітучих трав усміхнулося сонце.

Потім, як завжди, день став днем, а ніч — ніччю, і люди часто бачили, як той білий баран, коли сонце вже лягало спати, біг на схід у місячному світлі або в мерехтливому сяйві зірок. Та ніхто вже його^не чіпав. А коли б хто й хотів зачепити, то кожен звір, що помітив би це, попередив би криком несвідомого.

Від тих давніх часів люди племені гауса вірять, що сонце по заході обертається на білого, як хмарка, барана. І тому гауса, мовою яких баран зветься Арра-Арра, називають відтоді блискавку — Арра-ді, тобто баранова стріла; камінь, скинений блискавкою, — Арра-дунг, а бога громів — Аку-Арра. Так само їх звуть і в Нупе.