Міцний кулак туарегів

15 ТАЄМНИЧА ТЕРИТОРІЯ

пів на п'яту караван дістався до так званої Зеленої брами Гардаї. Залишалося небагато часу до початку вечірньої молитви, коли по всіх базарах та велелюдних вулицях цього великого міста загукають кайдові пахолки: «Іди, о пане! Настав час замикати браму!»

Так, у тих вигуках та стукоті клепачок, що озивалися за кілька хвилин до вечірньої молитви, жив старий дух, суворий лад, котрий не дозволяв ні найближчому, ні найзнатнішому гостеві якого завгодно патриціанського дому лишатися в місті навіть на кілька хвилин після того, як поночіє.

Гасану, Бабулі і Карембу про цей звичай розповіли погоничі під час подорожування, та ще й приправили свою розповідь кількома такими жахливими історіями про те, що діється в місті вночі, — що хлопчакам від тих балачок аж мороз перебіг по шкірі.

— Коли приїдете до міста, то зверніть увагу, як гардайські жінки на вулиці відвертають обличчя до стіни найближчого дому, якщо ти проходиш повз них. Це щоб ти не прочитав у їхніх очах спорідненості з нечистими духами, з якими вони зустрічаються в підземеллях. Плутані підземні коридори під горою, кажуть, такі глибокі, що сягають аж до брами пекла. Коли там з'явиться чужинець, який не має з дияволами пекельної угоди, як люди Мзабу, то він або умре від жахливого видива, або, якщо й вийде звідти живий, вже довіку матиме посеред чола третє око або замість лівої ноги в нього раптом виросте осляче копито.

— А ти, Сіді-Абдаллаху, бачив коли-небудь таку людину? — спитав Гасан, згадавши розповіді марабута Захаріаша про людську забобонність.

— Я? Не бачив! Але мій дядько, шановний упема Барка з Туггурта, розповідав мені, що його знайомого з Уед-Суфу, на ім'я Акбар, відомого великою й щирою побожністю, таємно послали із святої школи Сіді-окбівської, де Акбар учителював, щоб він вивідав нарешті таємницю страшних клятв, якими мзабські чорні маги присягаються пекельним шейхам у покорі й наймаються служити їм вивідачами.

— І що ж твій побожний Акбар вивідав? — спитав Гасан трохи невпевнено, бо Сіді-Абдаллах був людина поважна і всі його шанували як мудрого обережного купця, котрий багато бачив і пережив.

— Ти, хлопче, питаєш, що вивідав побожний Акбар? Мені не вистачить ночі, якщо я про все розповідатиму. У Акбара посеред чола почав рости цапиний ріг, і коли б той Акбар не зібрався одразу ж на прощу до Кайруана та не проказав біля могили Сіді-Окби сімдесят п'ять молитов, що мали очистити того, хто на власні очі бачив диявола, то блукав би він тепер, бідолаха, по світу, геть спливши з розуму. Знай, хлопче, що людський розум усотається в той ріг і голова людини спорожніє, наче маківка, з якої вітер розкидав по степу увесь достиглий мак.

— Гм, — розчаровано гмикнув Гасан. Він зрозумів, що Сіді-Абдаллах або не хоче казати правди, або глузує з нього.

І хоч хлопці не дуже-то йняли віри тим нескінченним розмовам, однак, побачивши в сяйві післяполудневого сонця сиве громаддя схожих на коробки будинків, що терасами здіймалися вгору, утворюючи велетенську піраміду, Гасан показав на них і сказав Карембу:

— Звідси це скидається на справжній камінний тумул — пам'ятник, викладений на могилі древнього короля.

— Ай справді — тумул, в якому предки туарегів і наші предки ховали своїх скоцюрблених небіжчиків, перев'язаних ременем з верблюдячої шкіри. Адже так розповідав тімассанінський марабут?

Обидва мовчки подивилися на чотиригранний суданський мінарет, що стримів з громаддя терас, наче велетенський шпиль обеліска над розлогою долиною, з усіх боків оточеною скелями немилосердної хебки.

Зійшовши витким серпантином на піщане дно уеду, що розширювався в долину кілометрів на чотири, караван незабаром пірнув у густий ліс розкішної оази, де на кожному кроці біліли дивовижні камінні вежі колодязів. До колодязів вели довгі стежки, по яких крокували сюди й туди байдужі верблюд та віслюк. З глибини скелі вони витягували на довгих линвах велетенські шкіряні міхи з водою. Вода з тих міхів виливалася в камінні корита, що ховалися в зелених заростях.

Тільки пронизливий скрегіт дерев'яних осей та гортанні викрики рабів порушували тишу.

Чарівні фінікові гаї, що кивали сапфіровими кронами на дні спраглої долини, жили тільки завдяки неймовірно важкій праці мзабітів. Коли б не та праця то, мабуть, за місяць усе це море буйної зелені пожовкло б і назавжди загинуло б од пекельної спраги.

Гасана зворушила така працелюбність мзабітів. Хлопець переконався, що плітки чужинців — то підлість людей, котрі заздрили тутешнім сектантам, яким щастило в торгівлі.

— Дивно, чому ж ті мзабіти, які мають прямий зв'язок з пеклом, не випросили собі багате й невисихаюче джерело води, щоб не доводилося видобувати воду з такими труднощами з глибоких колодязів…

— Ти, хлопче, цього не розумієш. Адже це і є їхнє лицемірство перед людьми. Вони мають золота й срібла стільки, що купують собі щороку десять тисяч найміцні-ших рабів, які працюють у оазах до цілковитого знесилення. Самі ж мзабіти тим часом розкошують і складають плани своїх прибуткових торговельних походів.

— Цитьте! — шепнув раптом Абдаллах, побачивши, що назустріч караванові, спираючись на коштовні іспанські палиці з золотими набалдашниками, вийшов гурт бородатих нотаблів[61] у довгих сірих смугастих каптанах і халатах з чистого шовку.

Головні хабіри каравану поставили верблюдів навколішки, зійшли на землю і низько вклонилися, прикликаючи на голови купців благословення боже.

Але Гасан помітив, що ні прибулі, ні хазяї не кинулися в обійми один одному, як то буває за звичаєм.

Значить, у каравані не було родичів мзабітів.

Поважні купці, які щойно прибули з Судану, та тихі й мовчазні нотабли міста попрямували до трьох побілених вапном просторих караван-сараїв — заїздів Сходу, які проти звичаю містилися тут за міським муром.

Гасана трохи здивувало те, що він побачив.

Поза високим зубчастим міським муром, через який не можна було роздивитися будинки міста, дарма що ті пнулися високо вгору, лежав без ніякого захисту, так би мовити, покинений напризволяще, міський квартал. Він містився на рівному просторі праворуч од путівця й уклинявся між цим путівцем та міським муром.

Проте це були не хижки рабів — раби, ймовірно, жили у зелених заростях фінікових пальм. Крім величезних яскравих караван-сараїв, тут було п'ять вулиць, забудованих невеличкими білосніжними палацами. А це вже свідчило про те, що тут жили родини заможних ремісників. Гасанові пояснили, що все то поспіль ювеліри.

— То хіба можливо, щоб найбагатші люди міста жили за міським муром, разом з циганами та різними волоцюгами?

— Ювеліри — не мзабіти. Мзабітам ювелірне ремесло заборонено. Тутешні ювеліри — євреї.

Гасанові та його друзям майже не було чого розміщати в малесенькій світличці на другому поверсі караван-сарая, в якому двері всіх кімнат виходили на довжелезний балкон, що обвивався навколо всього просторого внутрішнього двору. Тож, нашвидку обтрусившись від пороху і трохи помившись, хлопці незабаром знову опинилися на подвір'ї, де панував неймовірний рейвах: раби відводили верблюдів, які ревли й пручалися, до камінних корит, куди інші чоловіки ледве встигали підносити велетенські бурдюки з водою. Серед цього галасу та сум'яття хлопцям неважко було непомітно зникнути. Вони влилися в гурт людей, що сунув крізь міську браму до караван-сараїв, щоб запропонувати прибулим усяку всячину.

Хлопці простували поміж торговців овочами, які везли на віслюках гранати та кавуни, поміж лимарів, позолотників, гаптарів і продавців цукерок, вуличних кухарів і корчмарів, торговців килимами, водоносів, продавців деревного вугілля, пекарів і сили-силенної просто цікавих, голодних підлітків-бідняків, котрі всюди гасають в пошуках якогось зарібку. Хлопці протовпилися межи кіньми, вершниками на віслюках, межи селянами, які пополудні поверталися до своїх далеких домівок, несучи в мішках і торбах рештки неспроданого товару.

А ось уже попереду велетенська, з вежами брама, розчинена навстіж до вузької, трохи крутої вулички з силою крамничок та людей. Людей стільки, наче тут сталося щось неймовірне.

Отже, хлопці в місті. Їх підхопила юрба, що плавом пливла вулицями. А незабаром вони опинилися під аркадою гарного ясно-білого базару з кам'яними, облицьованими в чисто біле, двоповерховими однаковими будинками, з-поміж яких в центрі височіла Джемаа, кайдова оселя.

На базарі вже починали згортати крам… Але хлопці хотіли ще сьогодні дістатися туди, нагору, звідки можна було б бодай оглянути велетенські комини дивовижних мінаретів.

Праворуч аркади, високо над терасуватим містом, вони вгледіли два мінарети й одразу без страху попрямували до них.

А й справді! Гасан, Карембу і Бабула зовсім не відчували страху. Вони ж бо йшли не в розвідку до цього тихого й мовчазного міста, з дивовижними, наче допотопними будинками, з грубелезними мурами, з глибокими темними підворіттями, які зловісно кліпали на спекотливий день своєю сутінню, що з неї будь-коли може гримнути загадковий постріл або вилетіти гострий ніж, націлений у твоє серце.

Друзі поспішали обережно й непомітно, не гаючи ані хвилини, розшукати у Великій мечеті когось надійного, хто б міг відвести їх до всемогутнього шейха Ель-Баби, що мешкав у сусідньому місті Меліцці.

Всі троє були вдягнені в подерті сорочки з сурового полотна та шаровари, а на головах мали бідні тюрбани. Так вони ні в кого не могли викликати підозри, поки чалапали долішньою частиною міста.

Але, щойно переступивши межу Долішнього й Горішнього, тобто Старого Міста, де замість бруківки вгору вели нескінченні сходи, чимдалі стрімкіші, хлопці враз Відчули, що тепер подорожуватимуть у цілковитій самотині.

Пройшовши хвилин п'ять угору поміж побіленими мурами осель, вони зустріли жінку, яка нечутно сходила вниз до міста. Тільки-но вона забачила хлопчаків, що мовчки спиналися сходами, як одразу ж збочила до найближчого будинку й притиснула чоло до муру. В цьому жесті не було ні страху, ні сорому — здавалося, жінка згадала, що саме час помолитися, і приклала чоло до муру.

Друзі пригадали, що між тисячами перехожих там, долі, вони не бачили жодної жінки. А тому що хлопці їхали з країни, де жінка мала більші права, ніж чоловік, то вони враз зупинилися й від збентеження не знали, що діяти.

Потім приглушено привітали її:

— Ар салам галаїк, я лелла, — наче перепрошували, що перешкодили їй іти нескінченними сходами.

Привіталися й до трьох старих у простих зелених тюрбанах хаджі, яких вони зустріли вже нагорі сходів.

Старі зупинилися, ніби присутність хлопчаків на такій височині міста була неймовірною, і тихо подякували. А потім ще довго дивились услід хлопчакам. Чому? Невідомо.

Може, друзі йшли забороненою вулицею? Чи, може, в будні тут не ходять до мечеті? А що, як чоловік не може до певного віку ступати по цих священних місцях, ну, скажімо, як туарег, котрому не сповнилося тридцять, не має права засідати в міааді племені? Сто запитань роїлося в головах. Але Гасан, обраний за ватажка, не зупинився й не мовив жодного слова. Всі мовчали й зосереджено йшли далі…

Пройшовши східців п'ятдесят, хлопці побачили простоволосого кучерявого раба років п'ятнадцяти. Той мовчки водив виснаженого верблюда чудернацьким, схожим на тунель, хідником, таким завдовжки, щоб тварина линвою, не коротшою за двісті метрів, могла витягти міх з водою з глибини скелі, на якій тулилося це тисячолітнє місто.

Справді, просто на вершині, в тихій самотині, в пітьмі хідника зяяв глибокий колодязь, такий самий, як і внизу, на дні долини. Але стежка для в'ючака, що черпав воду, тут була споруджена мов низенький темний тунель у міцній скелі й губилася десь у пітьмі.

Хлопці бачили, як байдужий до всього чорний підліток порухом руки повертав верблюда назад, до зяючої темряви.

Гасан раптом гукнув:

— Поможи тобі аллах!

Та раб наче нічого не чув і не бачив. Тоді Гасан і Бабула підбігли до нього:

— Ми шукаємо когось із мечеті, ну, хоча б муедзина[62].

Але раб, злякавшись, витріщив очі, а потім на мигах пояснив, що не чує.

— Глухонімий… Хай утішить тебе бог! Хлопців охопило гнітюче почуття.

— Гарний початок! — іронічно мовив Гасан і, знизавши плечима, ввійшов до склепистого підворіття, на другому кінці якого світилося небо.

Проте й на подвір'ї, посередині якого височіли масивні мури велетенського варварського мінарета, не було нікого. На подвір'я виходили п'ять навстіж відчинених широких підворіть-тунелів.

Хлопці зазирнули до двох тунелів, але в обох змогли розрізнити тільки сходи, що вели кудись униз. І лише в третьому циліндричне склепіння круто завертало вбік… Друзі взялися за руки й мовчки ступили в пітьму. За першим поворотом з'явився другий, потім у тунелі почувся дивний пташиний крик, який лунав у глибокій тиші так, наче то дзюркотіла вода.

Раптом тунель розширився у невеличкий простір, оточений недбало побіленою аркадою, склепіння якої підтримували кілька неоковирних, грубелезних і нерівних стовпів. Тут уже виднілися не п'ять, а десять пащ нових тунелів. І скрізь у мурі зроблено ніші, в яких стояли амфори, певно, з водою, потрібною для обмивання перед молитвою.

Цей молитовний двір наче скидався на стародавнє кладовище в катакомбах під Сусами, де хлопці на початку подорожі зійшли з корабля, лаштуючись вирушати до Кайруана.

— Гадрумет? — запитав Карембу пошепки, бо згадка про підземне місто мертвих часто лякала його у сні.

Гасан кивнув. На його переляканому обличчі майнула усмішка — цієї миті ціла зграя ніжних пташок з кривими дзьобиками злетіла з гнутих жердинок, які було вмуровано вгорі у стіни подвір'я.

З пронизливим криком птахи почали літати над головами непроханих гостей. Потім, наче домовившись, співаючи почали сідати хлопцям на плечі, тюрбани, руки.

Певно, люди, що приходили сюди, приносили малим розбійникам їжу.

Хлопці, захоплені в полон, не наважувалися навіть поворухнутися. Але тут пташка, аж надто бешкетлива, злетіла Бабулі на ніс і гострим дзьобиком заходилася дзьобати хлопцеві губи.

— Акиш! — відігнав Бабула нахабу.

— Ну, от, — мовив Карембу, — ми в полоні у птахів!

— Що птахи не бояться людини в цих місцях — то це добра прикмета. Ходімо!

Птахи кружляли навколо входу до тунелю, в який зайшли Гасан, Карембу і Бабула. Знову сходи.

В кінці одного хідника хлопці побачили проблиск денного світла. Побралися туди. Підворіття вивело їх на простору покрівлю, з якої відкривалася панорама на вуличні сходи та на будинки, що терасами спускалися донизу… сила-силенна покрівель і поодинокі пальми… А за зубчастим міським муром та за передмістям біля Зеленої брами в буйній зелені бовваніли білосніжні малесенькі будиночки, колодязі… З другого боку тераси як на долоні виднілася Мелікка з її єдиним мінаретом. Усе в Меліцці дрібне, нечисленне, бідне, страшенно занепале, начебто занедбане… А ще далі, в каньйоні долини, на схилах косогору розкинулося велике, ніби споруджене з іграшкових кубиків місто з фортечними мурами, брамами, мечеттю, базаром, ступінчастими білими вулицями…

— Що це за місто?

— То, певне, святий Бену Ісгвен. Кажуть, що від брами міста до нього всього десять кілометрів.

А над усім — безмір'я блідо-синього неба, позолочене призахідним сонцем, яке небезпечно схилялося до громаддя каньйону Мзаб.

— За півгодини долі буде вечір, — озвався Бабула.

— Нам пора! — Гасанові пригадалася ніч під кайруанськими міськими мурами.

— Я не залишився б отут нагорі нізащо в світі! — вигукнув такий небоязкий Карембу.

— Ай справді, надто вже тут тхне кладовищем. Гайда звідси!

І, мов зненацька пригадавши всі оповідки, які їм довелося чути останнім часом, хлопці гайнули похмурими сходами, а опинившись на подвір'ї, почали гарячково шукати дірку в мурі, через яку дісталися сюди.

Ура! Вони знову стояли перед могутнім громаддям порожнього, страхітливого мінарета, що здіймався, мабуть, метрів на сто над їхніми головами. Аж рантом, невідомо звідки, перед ними з'явився старий.

— Хто тут? — спитав старий беззубим ротом. Він був сліпий.

— Троє хлопців, — пробелькотів Бабула, який один з-поміж усіх не втратив самовладання.

— Що ви тут шукаєте? Хіба це не заборонено суворо?

— Ми не знали про це, сіді, ми нетутешні! — пояснив Гасан.

— А звідки? — коротко спитав старий, хмурячись.

— Здалеку, сіді, аж із Тріполі.

— Із Тріполі? А знаєте ви, що чекає на того, хто зловживе сліпотою старої людини?

— Сіді-Захаріаш нам про це колись говорив… — обережно почав Гасан.

— Що це ти плутаєш? Який Захаріаш?

— Пробачте, шановний муедзине, не знаємо, як вас величати, бо ми тільки дві години тому приїхали караваном із Судану…

Старий насупився й ударив у два мідні келихи, які досі стискав обома руками і яких хлопці не помітили у великих складках рукавів халата. Звук, що розітнув тишу подвір'я, був схожий на тривожний удар гонга.

Позаду старого вмить розчинилися двері, і з'явилися два геркулеси.

— Чого ти бажаєш, батьку?

Забачивши підлітків, велетні вийшли на подвір'я. Старий владно зупинив їх.

— Я хочу знати правду! Спершу ви мені казали, що ви з Тріполі, а тепер обманюєте, начебто приїхали з Судану! Хіба в Судані є Тріполі?

— Авжеж нема, шановний! Тріполі, де ми живемо, — столиця бейлікату. Там народився я, Гасан-бен-Абу-ль-Гасан. Мій батько побожний купець, і його син розмовляє з вами. Я тут із Ташшою, на прізвисько Бабула, корчмарем із нашого міста, та з Карембу, гауса, сином Аль-Ассу. Всі ми троє — почет марабута Абу-Захаріаша. Він лишився в Іделес, звідки нас послали з важливим посольством до шейха Ель-Баби…

Все це Гасан випалив одразу, бо будь-яке непорозуміння могло б затримати їх тут до закриття брам. Сліпий слухав уважно.

— Чому ви прийшли сюди, коли боїтеся?

— Я певен, що жоден з нас не боїться. Якби тільки нам не запізнитися до закриття брами. Ми марно шукали провідника, який довів би нас до Мелікки.

— Скільки тобі років, синку?

— Чотирнадцять.

— Хотів би я знати, чи ти так само гарний, як і меткий?

— Сподіваюся, ти будеш, сіді, благословен, коли допоможеш нам у нашій нелегкій місії.

Сліпий усміхнувся на таку мову. А тому, що він, як і всі старі, любив розмовляти з молоддю, сказав:

— Сьогодні до Мелікки вже пізно. Ви чужинці, та в мене вас ніхто не шукатиме, коли ви приймете мій хліб-сіль!

— Але в нашому караван-сараї турбуватимуться за нас… — хоробро втрутився в розмову Карембу, котрому аж ніяк не хотілося ночувати в цих таємничих місцях.

— Так, Карембу каже правду. До Гардаї ми приїхали під охороною Сіді-Абдаллаха, а той напевно турбуватиметься.

— Гаразд. Коли причина, заради якої ви наважуєтеся відірвати справедливого від його молитов, така поважна, то за дві години стоятимете перед нашим мудрим шейхом!

Очі хлопців радісно спалахнули від такого несподіваного повороту подій.

— Ну а тепер ходіть мерщій до старого Мухаммеда-бен-Юсуфа, найстаршого муедзина нашої молитовні, та до його двох синів. І покуштуйте хліба-солі та скромного напою — води з колодязя «Могабула», п'ятсот ліктів завглибшки!

І старий подав кожному руку й з кожним церемонно привітався, наче король, приймаючи у своєму палаці князів.

Мовчки наїлися, напилися й подякували.

Потім обидва сини відвели сліпого батька стрімкими сходами нагору, присвічуючи собі смолоскипами. Коли вони опинилися на верхівці мінарета, звідти полинув спів — то була четверта денна молитва, що закликала вклонитися призахідному сонцеві.

Через півгодини муедзин відпустив юних гостей у супроводі своїх синів. Безпросвітна темінь поволі поглинала людські барлоги й незабаром геть проковтнула їх.

До гардайської брами дійшли вчасно. Тридцятилітні муедзинові сини позичили у воротаря віслюків, і невдовзі провідники і хлопці зникли у фініковому лісі, що тремтів од тисячоголосого співу цикад. Здавалося, цикади грали увертюру першому співові соловейка, який озвався в задушній пітьмі, напоєній пахощами квітучих цитринових дерев та млосним подихом пишних дамасських троянд.

До фортечних мурів містечка Мелікки дісталися кам'яною, досить стрімкою стежкою. Колись пишне королівське місто лежало тепер у тиші й темряві.

Швидше по пам'яті, ніж очима, провідники відшукали хвіртку в мурі поміж колонами. Вдарили клепачкою й відступили.

В башті пронизливо зарипіла дерев'яна віконниця.

— Хто хоче з нами щось мати, у того повинно бути щире серце!

— Пихатий той, хто заноситься над іншими! Ми грішні, добрий Умаре. Але намагаємося витіснити злість із своїх сердець чистими помислами, доброю порадою, гідним учинком.

— Коли з тобою, Юсуфе-бен-Мухаммеде, є ще хтось, то хай вам усім буде відпущення гріхів!

— Амінь… — відповіли прибулі.

— До кого з нас ви прямуєте? — знову запитав Умар.

— Цього разу не до тебе, друже, і не вище.

— І не вище? То, значить, найвище?

— Так. Де ми знайдемо преподобного?

— Він пішов до свого дому. Хто хоче вклякнути перед шейхом і що приносить у серці?

— Гасан-бен-Абу-ль-Гасан із Тріполі-ель-Акса.

— Дякую! А що ти бажаєш від його мудрості?

— Мої вуста будуть повні чужих слів…

— Коли ти приносиш йому послання, то ходи, я відчиню тобі, сине Абу-ль-Гасан.

За хвилину воротар вельми здивувався, коли до нічної вартівні ввійшов хлопчина в простому полотняному одязі, що свідчив про довге подорожування пустелею.

— Хто тебе, хлопче, послав у таку далеку путь? — спробував розпитати в Гасана воротар, коли, тримаючи димучий смолоскип, вів його крутою вулицею вгору, до шейхового будинку.

Але Гасан саме думав про розмову з священиком і відказав, що розповість усе тільки самому преподобному голові сімох толбів, котрі головують на верховній раді республіки сімох мзабських міст.

Будинок, який поночі нічим не вирізнявся з-поміж інших, стояв поряд невеличкої, але славної мечеті.

За хвилину на подвір'ї під кроною старої смоковниці Гасана прийняв високий, сухий старий у простому білому вбранні, з велетенською, як у стародавніх пророків, бородою.

— Коли ти, хлопче, хочеш мені щось сказати, то сідай на килим, на якому я ніч у ніч правлю молитву ось уже вісімдесят років. Килим і дерево, яке посадив мій дідусь, — оце й усе, що я маю на цьому світі, — крім досвіду, набутого із святих книг та з життя за сто двадцять років, досвіду, яким я ділюся з тими, хто потребує моєї поради.

Гасан наважився звести погляд на старого.

— Шановний шейху, — почав він не досить упевнено під проникливим поглядом цього наче казкового старого.

Та незабаром Гасан опанував себе і вже сміливо почав розповідати про всі пригоди. А на закінчення переказав шанобливе Улд Біскове доручення й прохання, щоб Ель-Баба послав пані Фетум досвідченого провідника, котрий добре знає мзабську хебку, й щоб шановні збори толбів дозволили гаркахові вступити на суверенну територію мзабської республіки — адже без того дозволу пер-ший-ліпший старійшина може чинити туарегам збройний опір.

Слухаючи Гасана, старий священик подеколи кивав головою на знак згоди. Юний посол закінчив свій виклад запевненням, що туареги ніколи не забудуть ласкавості республіки Мзаб і що Мзаб може завжди покладатися на великодушність грізних туарегів…

Проказавши це, Гасан похилив голову й мовчки чекав відповіді. Але в простій оселі владики панувала тиша. Вітер гойдав гнотик світильника, який був підвішений до нижньої гілки старої смоківниці.

Нарешті великий шейх промовив:

— Минуло рівно п'ятдесят років відтоді, як предок нинішнього всемогутнього шейха Бен Манзура на чолі великого війська вдерся до центральносахарських гір Ахаггару, випалив та сплюндрував десятки вбогих гірських сіл, вирубав тисячі фінікових пальм.

По тому «вельмишановний» предок Бен Мапзура повернувся на свої пасовиська й з тріумфом привів тисячі рабів та величезні стада верблюдів.

Те, що ніхто ніколи не міг зробити, зробили шаанби. Скориставшись з весняної пори, коли ахаггарські пастухи були розпорошені по купецьких караванах та по пасовиськах на неозорих, проте бідних і пустельних плоскогір'ях, коли пастухи залишили в своїх домівках жінок, рабів, старих та дітей, жорстокий нападник запрошки переміг їх.

Минуло рівно п'ятдесят років відтоді, а туареги приходять мститися тим, хто збагатів за їхній рахунок. Туареги довго готувалися до відомщення, роблячи рік у рік дрібні наїзди, що, наче стріли, то тут, то там впивалися в територію куди багатшу, густіше заселену й краще оснащену вогнепальною зброєю, в територію, над якою гордовито й жорстоко володарюють шейхи Шаанби.

Але Бен Манзур вчинив страхітливий злочин. Він убив полоненого й неозброєного аменохала, який випадком попав до рук шаанбських пастухів.

У Корані записано: «Око за око, зуб за зуб!» Це закон божий. Аллах нас учить, що не варто проливати кров винуватця, якщо його родичі запропонують у призначений строк ціну пролитої крові. Наш добрий пророк наперед прокляв тих, хто проллє кров правовірних, навіть коли вони допустилися лихого вчинку.

Наша громада раз і назавжди відмовилася проливати кров навіть найбільших наших грішників. У Мзабі протягом дев'яти століть не було жодної страти, й досі тут немає жодної в'язниці. Хто поміж нас учинить злочин, того виганяють з дому, видворяють з міста, в того забирають дружину, дітей, близьких, той повинен покинути нашу територію, залежно від провини, на рік, на кілька років або й на все життя.

Це, дитино, страшне покарання. Воно жахає навіть огрубілих людей. Але між нас нечасто трапляються справжні злочинці. Людина, що осквернила себе злочином, відрізана, як суха гілка, й знехтувана усім народом. Тож ніхто з нас ніколи не заплямує себе кров'ю людини!

Отака-то наша основна особливість, через яку нас, мзабітів, усі мстиві люди переслідують, бо ми, мовляв, порушуємо закон і не вимагаємо око за око, зуб за зуб.

Мудрець замовк і похилив голову.

Гасан зачудовано дивився на нього, ще не зовсім збагнувши принципи, які йому так несподівано виклав старий могутній шейх Ель-Баба. А той, вийшовши з короткої задуми, проказав:

— Таємниця, яку я щойно розкрив тобі, — це мій дарунок твоїй вразливій юності. І я прошу тебе світлою пам'яттю твоєї померлої матері оберігати мій дарунок від лихого ока. Бо інакше нашу світлу путь до добра буде осквернено тими, хто не використав би її так, як використовує наша громада.

Гасан зворушено поцілував жилаву старечу руку.

— Та про це годі! Тепер слухай, що я відповім на послання, яке ти мені щойно переказав. Шейх Бен Манзур, володар Шаанби, знавіснів од пихи, яка є смертельним злочином і яка, наче зігріте гадюче яєчко, виплодить дуже багато зла, коли її не задушити в зародку. Не можна залишати гадюче кубло, немудро допомагати злу, яке прагне влади над пригнобленим людом. Тож застосуємо закон: око за око, зуб за зуб! Я дам найдосвідченіших провідників і обіцяю, що вся хебка буде сліпа й глуха, коли в нашій країні з'явиться хтось із ваших воїнів.

Побажавши миру, старий попрощався з хлопцем.

Гасан повернувся на тиху вулицю, де на нього нетерпеливо чекав воротар Умар, щоб знову одвести хлопця до потайної хвіртки…

Стодвадцятилітній великий шейх Ель-Баба надто довго жив і надто багато знав, щоб сподіватися тільки на аллаха.

За хвилину по тому, як хлопець пішов, старий підвівся й поволі побрався з дому. Путь його була недовга. Незабаром він увійшов у будинок. Немолода людина, що сиділа, переписуючи книгу, звела на нього стомлені очі.

Великий шейх сперся на одвірок.

— Накажи вистежити місце в хебці, де отаборився Бен Манзур. Це дуже важливо. Таборище, здається, треба шукати поблизу Рас-Могабула — так мені сказали вчора атеуфійці. Перекажи тамтешньому купцеві Бен-Алі, аби негайно прийшов до Гардаї. Треба, щоб він запросив до себе на гостину тих тріполійських хлопчаків, але так, щоб його поведінка не викликала в них підозри. Я хочу, щоб вони самі «щасливим випадком» виявили Манзурове таборище й навели туарегів на його слід. Цього разу велике зло буде надійно стерто з лиця землі одним ударом на радість усім доброчесним. Але нам немає потреби обагряти собі руки їхньою кров'ю. Нам і шаанбам доля судила жити вкупі, тож не годиться розливати між нами та ними потік кривавої помсти. А тепер поспішай! Я хочу, щоб усе це відбулося без галасу.

Потому він повернувся до своєї простої оселі, щоб помолитися за ворога…