Міцний кулак туарегів

13 ВГОРУ, ДО ОРЛІВ

емно-сині оксамитові гори височіли на південному виднокрузі. Вони щогодини, ніби з нудьги, змінювали свої шати. Коли вогненні стріли сліпучого тропічного сонця відкривали їх у ранковій далечині, то незліченні гірські шпилі на кілька хвилин забарвлювалися в червоний колір і ставали схожі на частокіл із сокир і кинджалів, вістря яких були щойно заплямовані кров'ю ночі, тисячу разів ними простромленої, ночі, що бездиханним трупом упала на той частокіл. Потім гори запинав серпанок синюватої імли, який без угаву мінився в розквітаючому дні.

Навколишня пустеля в чимраз яскравішому денному освітленні втрачала свої певні форми — аж до тієї миті, коли кожен з мільярдів камінців і каменів на всьому просторі плоскогір'я сяяв у цьому світляному буянні своїм власним розжареним джерелом світла.

То вже сонце висіло над головою. І все, що наважилося прийти до цього мертвого світу, аби дихати тут і рухатися, лежало тепер, розплатане, десь у тіні звислих скель, висолопивши набряклий од спраги язик, марно намагаючись сховати під повіками змучені від болю очі. Сліпуче світло на кілька годин уражало всі клітини мозку…

Кожного дня людина думала, що це вже настав її останній день. Аж сонце починало непомітно хилитися на спадень. І о четвертій усьому живому трохи легшало. Гігантські маси тремтливого повітря помалу зрушали з місця, і людина здивовано ковтала те повітря, немов пила з теплого джерела.

Лежала й дивувалася, як витримала те жорстоке й страшне випробування вогнем, і намагалася збагнути, як взагалі могло статися таке диво.

Але подорожні ніколи не дозволяли собі байдикувати. Похапцем попоївши, кожен повинен був допомогти згортати намети й вантажити на верблюдів, які несамовито кричали й з ненавистю дивилися на тих, хто вихопив їх із блаженної дрімоти.

О п'ятій караван був уже знову на ногах. В устах вершників розквітала пісня, ритм якої надавав ритму ході верблюдів. Так вони прямували під безмір'ям небес, які опівдні були нестерпно білі, а тепер стали лазурово-блакитні…

Гори десь там, на півдні, надвечір синішали і скидалися на скляні бурульки. Вони здіймалися в небо, наче ліс, зачарований якимось могутнім земним духом.

Коли ж звивиста смуга гір спалахувала в останніх променях дня і темрява ось-ось мала упасти на світ, коли диск тропічного сонця занурювався за обрій, — гори там, на півдні, теж за мить, наче фата моргана, розтавали у оздобленій самоцвітами небесній синяві.

Цілісіньку ніч, безконечну, безсонну мерехтливо-синю ніч, ланцюги гір ховалися від каравану, так, як, мабуть, ховалося плем'я степових пастухів, забачивши на виднокрузі ворогів.

Коли ж новий ранок з муками пробився штольнею, що виходила на поверхню десь далеко на сході, серед охололого каміння, й караван ставав табором в тіні якоїсь гори, що химерними формами й сумною самотою нагадувала велетенську брилу на глухій рівнині, всі ті синяві сокири й кинджали вже знову стриміли у височінь ген-ген далеко в ранковій блакиті. Дарма що караван ішов без упину цілісіньку ніч і що довга вервечка верблюдів дванадцять годин збивала в кров копита на гострій щебінці. І що караван пройшов уже двадцятою долиною…

Марнота марнот! Всемогутній лукавий гірський дух щоразу клав ті гори до казкової золотої скрині й на крилах кигучого пустельного вітру відносив їх на південь рівно на стільки, на скільки просувався караван за неймовірно важку ніч.

А земля непомітно й невпинно здіймалася щораз вище. Караван уже давно-давно йшов угору на південь.

«Увесь простір являє собою величезні сходи. Гігантські природні сходи, які утворюють дивовижний ступінчастий п'єдестал гір. Посеред Центральної Сахари, яка простяглася на мільйони квадратних кілометрів, з цього недозірного п'єдесталу здіймаються центральносахарські Альпи — гірський масив Ахаггар, чиї дикі й безладні конуси похмурих чорних скель зненацька виростають із казкових прірв і западин до такої височини, що тут, у центрі спекотливої Сахари, вже за два місяці до настання осені їхні найвищі шпилі вкриваються сніговими шапками».

Але всі ці пояснення мало втішали. Смертельна втома наклала свій відбиток на засмаглі вуста кволого Гасана. Полуничні вуста Карембу скривилися, ніби він скуштував келих гірких ліків… А караван тим часом уже знову вирушив на світанку в похід до долини, яку провідники називали уед Ель-Гассі, Долина колодязів.

Коли Бабула допоміг друзям пройти пішки останні триста кроків поміж камінням, за виступом скелі відкрилися густі білі квітучі чагарники, а за ними — величезна чаша в голій скелястій ущелині із зеленавого порфиру, повна кришталевої води.

— Звідки в безводній пустелі набралася така сила води? — приголомшено спитав Гасан, немов уздрівши якусь примару.

— Та це ж дощова вода! — вигукнув Карембу, змочивши спраглі вуста.

— Дощова вода! Атож! Адже у скелі не видно ніякого джерела! — всміхнувся Бабула — він радів, що може повчити своїх недосвідчених друзів.

— І вода зберігається тут так довго? — здивувався Гасан, який не йняв віри, що в цій пустелі, де каміння потріскалося від спеки, взагалі могли колись іти дощі.

— Якщо вода під захистком тіні, то вона може зберігатися в скелі навіть ціле літо.

— Ціле літо, кажеш? То, може, сюди приходить і зима? Невже в центрі Сахари може бути зима? — обернувся Гасан до чоловіків, які співаючи підійшли до ущелини наповнити усі бурдюки цією чудовою водою.

— Буває. Незабаром настане осінь. Десь за тиждень або днів за чотирнадцять ти сам її привітаєш, — відповів ставний наїзник. Очі його з-під запинала блищали від задоволення — адже ранкова каша, зварена на дощовій воді, — це ж справжні ласощі. В дощовій-бо воді немає присмаку гіркого лугу, соди або солі, які є в переважній більшості пустельних джерел.

— То тут ідуть дощі… — мовив Гасан до Карембу, але той не сушив собі цим голови, а побіг туди, де врочисто запалили вогонь, — шлунок у хлопчини давно вже просив гарячої пшоняної каші з фініками.

Тут долина вкрита зеленавими купками зів'ялої трави. З голої й потрісканої глини, яка хтозна-звідки взялася тут, ростуть чагарі. Солодке листя цих чагарів нагодовує донаситу сотні верблюдів, і тому погоничі на таких місцях зупиняють гафлу на два дні.

І знову дорога в'ється то схилом вгору, то почерез гранітне дзеркало пустелі. Спекотливе літо кінчалося, й тому гафла подорожувала тільки вночі. Гасан, який чув од когось, ніби Місяць — це згасла зірка, сказав Бабулі, що йому на цьому нагір'ї здається, наче вони йдуть не по лагідній землі, а десь по поверхні Місяця.

Потім караван просувався рівниною, на якій подеколи здіймалися самітні Свідкові гори. Хлопці довго гомоніли про химерну форму тих гір:

— От та — наче вежа стародавнього сарацинського замка!

— А коли примружиш трішки очі, то он та скеля праворуч нагадує зведену вгору кінську голову.

— А ось росте справжня печериця!

— Ні, зморшка!

— Кажу тобі — печериця!

— А взагалі це схоже на величезну шахівницю, на якій давні боги зіграли партію, але фігури забули прибрати! — вигукнув Гасан, задоволений з власного дотепу.

— На мою думку, — мовив Карембу, — ми не здіймаємося щораз вище східцями поодиноких рівнин, як ти нам оце пояснював, а навпаки — день у день сходимо вниз до якоїсь величезної ями. Але через те, що весь час ідемо долинами, то не помічаємо цього спуску.

Був прохолодний ранок. Караван виповз із голої долини, яку проминув уже наприкінці ночі, й тепер ладнався швидким тригодинним походом дістатися через плоскогір'я до наступного уеду, де на них чекала вода, паша і прохолода.

Карембу, говорячи так, дивився на гори, які тепер, на світанні, здалися йому значно вищими.

— Ти помиляєшся, Карембу! — всміхнувся Бабула. — Хіба не бачиш, що подекуди вже навіть простим оком можна розгледіти поодинокі вершини?

— Наші наполегливі й уперті нічні походи, мабуть, утомили тих джіннів, які щоночі віддаляли од нас гори! — замріяно проказав Гасан.

— Отакої! Ти ще скажи, що тим джіннам розболілися ноги і тепер вони з горами не біжать, а шкандибають! Тож завтра ти вже доженеш їх! — глузував бешкетливий Карембу.

Того дня спека була така страшенна, що навіть увечері не відчувалося прохолоди. Ранком усі були схожі на сонних мух. Караванні ватажки вирішили отаборитися в долині.

Опівдні задуха стала майже нестерпна. Але невдовзі над ущелиною вперше за весь час подорожування попливли хмари. Небо почорніло.

Нараз посутеніло. Спалахнула блискавиця, потім ще й ще. І раптом ринула неймовірна злива, посилювана ударами навальної бурі. Буря зривала з берегів ущелини каміння й з гуркотом кидала його додолу. Саме тієї миті, коли злива ринула з неба, мов справжній водоспад, пролунав крик. Люди в панічному жаху почали згортати намети й з гарячковою поквапливістю вантажити все на верблюдів, які ревли й виривали вуздечки з рук погоничів.

— Геть звідси! — з жахом кричали мегаристи. — Вгору, негайно вгору!

Вони вказували на стежину, що стрімким схилом спиналася вгору, до відкритого плоскогір'я, де в спалахах блискавиць, у шалу бурі та водянім потопі немов справляли шабаш відьми.

Наляканий Бабула, несамовито галасуючи, підштовхував Карембу та Гасана: хлопці вже подумали, що на караван блискавично напали вороги. Аж тут у безупинному гуркоті грому й гуготінні скаженіючої бурі почувся дивний шум, який заглушив усі інші звуки. Йде вода!

Справді… Неймовірна річ! Потоки спіненої води почали затоплювати спраглу ущелину й за три хвилини перетворилися на справжню бурхливу річку, яка видирала кущі й несла їх на своїх пінявих хвилях через незліченні кам'яні брили.

Якби караван трохи загаявся, то і люди, і тварини загинули б!

Після того буремного дня мандрівники не наважувалися таборитися на дні уедів, бо погода весь час змінювалася. Дощило день через день…

Так на передгір'ї Ахаггару оголосила свій прихід осінь, а за п'ять чи шість днів хлопці вже не йняли віри власним очам.

Скрізь, скільки сягало око, зеленіло. Всі ці випалені й глибоко порепані, встелені щебінкою неозорі плоскогір'я, які, здається, не знали життя від самого створення світу, — після двох злив устелилися зеленавим килимом чудової степової трави.

За п'ять днів сила-силенна білих і жовтавих квітів, синюватих дзвіночків і стокроток несміливо визирнула з-поміж рідкої низенької трави.

— Це друга весна. Тобто осінь на високогірному південносахарському степу, — пояснив хлопцям мовчазний тімассанінський марабут, який досі мав багато клопоту з тим, аби караван щодня долав визначену путь од водопою до водопою.

А скільки розповів їм цей святий муж за одненьку годину! Він розказав, що коріння деяких оцих напрочуд стійких степових рослин, які нині розквітають за дюйм над поверхнею землі, сягають сажнів двадцять або тридцять завглибшки, де й у найпосушливішу пору струмує волога. Ця волога живить рослини навіть тоді, коли дев'ять років над краєм не впаде ні краплини води.

Марабут пояснив також, чому вже треба готуватися до зустрічі з туарегами. Адже днів за чотирнадцять перед настанням цієї благодатної дощової пори вони лишають свої літні таборові селища високо в горах і женуть голодні стада на плоскогір'я Амадгор. Тож тепер їх можна зустріти першої-ліпшої хвилини!

Тімассанінський ігумен Сі-Утман походив із туарезької родини азджерських марабутів, і тому добре знав усі звичаї цього неозорого краю, верховним духовним і політичним головою якого був іще славетний марабутів дід…

Справді! Наступного дня, тільки-но зазоріло на світ, караван зупинився, ніби його раптом пришили списом до землі.

Ані Гасан, ані Карембу не розуміли, що б це мало означати. Та Набула, примруживши очі, дивився на обрій. За десять хвилин напруженого мовчання хлопець скрикнув. Його товариші теж обернулися до самітної скелі. Але спершу нічого не побачили.

Тільки за хвилину помітили, як ген-ген удалині, біля чорно-синьої скелі, щось рухається… То чорніли троє, ні — четверо вершників на неймовірно довгоногих і прудких, мов страуси, верхових верблюдах… Вершники тікали напрямком до смуги чорних і похмурих скель, які в далечині наступали на зелені степи…

— Розвідники. Вони, напевно, стежили за нами вже під час нашого нічного походу! — сказав хтось із мегаристів. — Повідомте їх якнайшвидше, хто ми такі!

Шість таємничих чорних Сі-Утманових вершників миттю схопили рушниці, спритно набили їх порохом та свинцем і вистрілили в певній послідовності: один, потім два, тоді знову один і, нарешті, ще два постріли.

Сухі постріли линули свіжим, осяйним ранковим повітрям і глухою луною поверталися назад.

Останні постріли, очевидно, здивували вершників-розвідників, бо ті, наче по команді, зупинили верблюдів.

А тоді почали сигналити мандрівникам темними та білими хустинками, що їх прив'язували то до довгих стволів рушниць, то до залізних списів.

Отже, розвідники зрозуміли, що караван — це не гурт купців, які наважилися вирушити до Судану крізь високогірні пасовища теджеге-н-у-сідів. Про наїзників теж не може бути й мови, бо понад половина верблюдів каравану мали на собі вантажні сідла з товаром та бурдюки з водою. А наїзник вирушає до чужої країни з такими запасами, які може нести тільки його власний верблюд.

— Якщо це не купці і не наїзники, то хто ж це подорожує на початку осені, великої пори пасовиська? — дивувалися туарезькі розвідники.

Незабаром вони повернули своїх верблюдів, аби якнайшвидше порадитися між собою й не дістатися, бува, до якоїсь пастки.

Потім двоє з них помчали по підмогу напрямком до скель. Там, імовірно, під захистком розкиданих по плоскогір'ї чорних пагорбів, випасало свої стада їхнє плем'я.

Інші дві темні постаті на білих, ніби танцюючих верблюдах поволі під'їздили чимраз ближче до каравану. Мандрівники примусили своїх верблюдів лягти, аби показати, що вони й не думають тікати.

Нарешті можна привітатися і навіть роздивитись маски на обличчях та знаки на велетенських щитах із антилоп'ячої шкіри.

— Теджеге-н-у-сіді! — закричали тімассанінці радіючи. — Мир вам! Ми шукаємо вас! З нами Сі-Утман, марабут із Тімассаніна!

Тільки тепер вершники зрозуміли, що являє собою хоробра гафла, яка наважилася прийти просто «до лігва левів» — на високогірні пасовиська найблагороднішого й найвойовничішого ахаггарського племені. Похиливши страшні списи, вони, мов ластівки, промчали останню відстань. Ось вони вже біля гафли, де серед інших виднілися високі постаті обох марабутів у білосніжних шатах.

Встромивши в землю страшні вістря списів, розвідники вихопили із піхов довгі прямі мечі й, затулившись по горло щитами, привітали марабутів помахом мечів, які спалахували у вранішньому сонці, наче блискавиці.

Потім кинули зброю й у самих темно-синіх масках та червоних блискучих атласних бурнусах поквапливо підійшли поцілувати край халата тімассанінського ігумена.

— Якій зірці повинно дякувати плем'я теджеге-н-у-сіді за таку честь, о шейху!

— На жаль, мій юний герою, зірка, яка привела мене до вас, сяє в сузір'ї Нещастя…

— Навіть коли б ти приніс найсуворіший вирок половині наших мегаристів, то й тоді ми привітали б тебе як найкращого друга, котрого має імошарг серед наших ворогів!

— Іншаллах!

Похмурий тімассанінський марабут усміхнувся й зауважив з батьківською докірливістю:

— Відколи це туарезький лицар перестав покладатися передусім на грізне вістря свого меча та міцність власного щита? Сіді, сіді! Аллах поважає лицаря за його спритність та хоробрість і не вимагає, щоб воїн цілими днями читав молитву. Хто б тоді іменем аллаха боронив стада, немічних старих, жінок та бідолашних дітей?

Надміру чемний лицар зрозумів, що переборщив у своїй нещирій ґречності. Але водночас його здивувала войовничість слів побожного церковного сановника, котрий був відомий усім як провісник миру й завжди віддавав перевагу дипломатії примирення перед військовими діями.

У лицаря заблищали очі, й він спитав погрозливо:

— Ти попереджаєш воша, щоб міцно тримав власного меча, й приносиш звістку про омріяний бій?

— Так, сіді, це вперше мої уста спонукають до нещадної боротьби проти ворога.

— То, певно, ти маєш на це серйозні підстави!

— Ще ніколи я не мав таких серйозних підстав! Лицар у масці мовчки втупив очі в ігуменове обличчя, проте розпитувати далі не наважився.

— Встань, чоловіче, й одведи нас до табору! Обидва туарезькі лицарі низько вклонилися, підняли зброю й хвацьким акробатичним стрибком вихопилися на високі сідла, навіть не давши клякнути благородним мегерам. Потім подали знак неквапливим погоничам, щоб гафла рушала слідом за ними.

За півгодини назустріч гафлі виїхав знаменитий туарезький цеп. Грізні воїни центральносахарських пустель були в цілковитій бойовій готовності. Схиливши вістря списів до голів мегерів, вони за кілька хвилин оточили гафлу.

Від авангарду каравану одділився лицар, який допіру вітав прибулого ігумена.

А за дві хвилини, обмінявшись кількома гортанними вигуками, туарезька кавалькада пустилася в справжній кавалерійський танок. Лунали постріли з рушниць, залізні списи бряжчали об важкі бойові щити. І все це під супровід тисяч дзвіночків, якими були оздоблені сідла, вуздечки й чапраки туарезьких мегерів.

Коли загін знатних молодих вершників у бойовій грі примусив свого уявного суперника панічно відступити, тоді всі, наче зграя яструбів, помчали до голови каравану й надзвичайно спритно осадили своїх прудконогих верблюдів.

— О аллах! — здивувався марабут Захаріаш. — Адже на чолі їх — жінка!

— Вітаємо тебе, Сі-Утмане, любий друже! — почули ті, що були поблизу, чистий, лагідний, але впевнений голос.

— Фетум! Це ти?!

— Мені доповіли, що до нас їде наш любий і добрий Утман… То це тебе обрали за посла, який має повідомити про нещастя, що спіткало мого чоловіка та його хоробрих друзів?

Мудрий мокаддем якусь мить допитливо й сумно дивився на жінку, а тоді мовчки похилив голову.

Тінь перебігла ясно-синіми очима султанші, чиє не-запнене обличчя було біліше за її шовкову хустину й нерухоміше за кам'яну маску. Тієї миті в її очах наче погасло сяйво.

Запала гнітюча мовчанка. За хвилину султанша ніби опанувала себе. Очі в неї були повні сліз, але голос не втратив сили й звучності, коли вона неквапно й рішуче промовила:

— Уперед!

Молоденька султанша обвела поглядом своїх наїзників, які в шанобливому півколі, нерухомі, наче статуї, у індигово-синіх масках, схиливши вістря зброї до землі, чекали її наказу.

На голосний заклик воїни віддали честь. Кілька вершників і гості під'їхали до султанші. Вона подала знак, і всі рушили до гір.

Тихо, приглушено і погрозливо залунала якась урочиста героїчна пісня. Мандрівники не розуміли слів цього старого грізного хоралу, але чули, що в ньому повторюється страхітливе ім'я шейха Мухаммеда-ег-Тінекербаса, ім'я Імангассатена Котіки, орагенів і назви міст, де кілька віків тому точилася кривава боротьба між панівним родом орагенів та імананами, які відтоді втратили своє панівне становище серед туарезького народу, бо шейх ег-Тінекербас переміг колишнє панівне плем'я імананів і помилував його лише тоді, коли іманани присягнули ег-Тінекербасові на вірність і віддали свою країну під владу орагенів.

Не тільки хлопці, а й обвітрені тімассанінські мегаристи прислухалися до приглушеного й незрозумілого хоралу, якого так піднесено співали двісті войовничих наїзників дивовижної країни диких гір і квітучих степів. Підкоряючись сумному співові, верблюди виступали наче похмура вервечка якихось прадавніх войовничих духів. Незліченні разки дрібнесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в такт їхніх кроків, наче тисячоголоса музика гірських гномів, які зійшлися на вкритому травою плоскогір'ї, щоб подивитися на досі не бачене видовище.

На фіолетове небо випливали вітрила білосніжних хмаринок, яскравою молодою травицею перебігали хвилі.

Почорнілі, наче обпалені вогнем, скелі стриміли вгору рідкими рядами й з кожним кроком чимраз щільніше стискали досі розлогий простір квітучого степу. Незабаром почало відлунювати те срібне тремтіння тисяч дзвіночків, що його викликала ритмічна хода кількох сот верблюжих ніг…

Набула, Гасан і Карембу клусали плече в плече в першому ряді каравану, де, за туарезьким звичаєм, усі верблюди були прив'язані один до одного довгими вірьовками.

— Мені якось моторошно! — прошепотів Карембу, коли приглушений хорал нарешті замовк. — Людині таке не привидиться навіть у сні!

Набула багатозначно подивився на затихлі шереги вбраних у темне замаскованих вершників. Велетенські шкіряні щити при кожному кроці ритмічно били мегерів і, наче двісті барабанів, похмуро акомпанували неугавному срібному дзенькоту незчисленних дзвіночків.

— Я думаю, що цей ескорт веде до самісінького диявола! А ці почорнілі скелі, напевно, не що інше, як горезвісна брама до сьомого кола пекла, де нас незабаром смажитимуть!

Набула хотів пожартувати, але жарти чомусь не клеїлися.

Від самої думки, що наступної хвилини може зникнути яскраве сонячне світло й вмить посутеніє; що й тоді доведеться їхати кілька годин поміж цими загадковими мовчазними воїнами в масках, які ні сіло ні впало заведуть своїми гортанними голосами ще одну грізну пісню; що й під час нічного походу їх огортатиме цей невимовний дзенькіт тисяч срібних дзвіночків; що в дурманному повітрі й далі дуднітимуть велетенські щити й криця важких бойових мечів та ланцюгів збруї, — навіть Бабулі, тверезому й хороброму хлопцеві, ставало моторошно.

— Чи ти бачив таке?.. — прошепотів Бабула наляканому Карембу, який, кліпаючи очима, сидів на довгоногому мегері й за весь час не наважився навіть поворухнутися.

— Бр-р-р! — стрепенувся Карембу від Бабулиного шепоту.

Він помалу опанував себе й усміхнувся, але так, немов оце допіру з'їв гірких ягід.

— Враження справді приголомшливе! — докинув і свого Гасан, який уже теж трохи оговтався. — Жах вони наганяти вміють! Ви тільки уявіть собі, як би ми почувалися в такому оточенні, коли б не належали до почту нашого дорогого марабута — їхнього жаданого гостя! Що, коли б ми були в звичайнісінькому каравані торговців, який серед цього степу ненароком здибався б з їхніми мегерами?

— Гм! Коли вже ти, Гасане, згадуєш чорта проти ночі, то чому не кажеш, приміром, що найкраще нам було б зустрітися з туарезькою ахаггарською виправою тоді, коли ми подорожували разом із шаанбами до Уаргли!

Всі троє засміялись. Цей сміх вивів хлопчаків із стану заціпеніння, й страхітливе враження від їхнього неквапливого ескорту помалу розвіялося.

Хлопці добре пам'ятали, що вони — жадані гості й що грізні н-у-сіді йдуть не похоронним походом, а виявляють у такий оригінальний спосіб надзвичайну пошану до гостей.

Незабаром жах поступився місцем невситимій хлопчачій цікавості.

— А чи ви бачили в них на руках великі сталеві браслети із шпичаками? Навіщо це? — спитав Карембу.

— Що ті браслети! Погляньте на кинджали, прикріплені до обох зап'ясть!

— А чому всі вони в темно-синьому і тільки деякі вдягнені у вогненно-червоні плащі?

— А чи помітили ви, що у багатьох на скронях під великими шапками грубелезні коси, наче баранячі роги?

— І що обличчя вони закривають запиналом не одного кольору? Дехто — чорним, дехто — індиговим, а хто й зеленим.

— Оті запинала найстрашніші — за кілька кроків годі й побачити очі лицарів!

— Вони схожі на вдягнених у чорне небіжчиків, які щойно вилізли з могил…

Очі хлопчаків так і грали, коли вони позирали на похмурих, мовчазних, зневажливо гордовитих і грізних туарезьких лицарів, що їхали попереду, позаду, праворуч і ліворуч на відстані тридцяти кроків од них, у колоні по чотири, так струнко, як не спромоглася б їхати найдисциплінованіша гвардія.

Зненацька на чолі колони знову залунав спів.

Чоловік у пурпуровому плащі, могутньої постави, з трьома разками різноколірних амулетів на шиї заспівував якусь пісню, а вершники хором відповідали йому:

— Ава-аг-Аманаї!

З цією піснею караван кінець кінцем дістався до вузької, всіяної камінними брилами улоговини між двома стрімкими скелями, від яких слова «Ава-аг-Аманаї!» відбивалися багатоголосою луною.

Коли вершники проминули улоговину, перед ними відкрилася широка, поросла чагарниками й деревами прірва. На її пласкому дні у підковоподібному порядку розкинулися кілька сот наметів. На внутрішньому боці тієї підкови стояли червоні шкіряні намети, помешкання вельможного панства.

Згори неукріплений туарезький табір був такий мальовничий, що Гасан мимохіть вигукнув:

— Яка краса!

Справді, це було красиво! Прямовисні скелі метрів двісті-триста заввишки, які оточували овальне дно прірви, поросле ясною травою та білим квітучим чагарником, були чорні й виблискували сахарською слюдою. Позаду стрімким схилом до прірви стікало кілька перлистих стрічок невеличких водоспадів, які біля підніжжя ступінчастих гір зливалися в бурхливий потік, що звивався посеред ніжної зелені.

Туарезькі наїзники їхали тепер один за одним. Їхні мегери, трохи зіщулившись, мов гірські коти, спритно й сміливо бігли крутою й небезпечною стежиною просто над прірвою. Тімассанінські незграбні верблюди злякано форкали — вони не звикли до таких доріг, бо зросли на неозорих піщаних рівнинах. Тому їх довелося вести, тримаючи гнуздечку біля самісінької морди.

Десь напівдорозі назустріч караванові вибігли босоногі туарезькі імргади[55], закутані у запинала й помітно бідніші, хоч теж одягнені в темне.

Вони одразу взяли поводи, і караванні погоничі могли тепер безтурботно спускатися вниз.

У супроводі тімассанінців хлопці підійшли нарешті до входу в табір. Тут їх привітали два старійшини, які на чолі чималого гурту вийшли гостям назустріч.

Старійшини подали хлопцям прісні коржі, спечені в приску, та сіль, а кожен гість побажав шановним господарям усіляких благ.

Позаду старійшин нетерпляче тупцяли цибаті хлопчаки. Вони, мабуть, уже чули про Карембу, Гасана та Бабулу. Бо, коли хлопці, одкусивши та проковтнувши посоленого коржа й так само, як і їхні попередники, згідно зі звичаєм, чемно побажавши господарям усілякого добра, стали осторонь, їх миттю оточили туареги-підлітки. На старших хлопчаках були запинала, колір яких відповідав ієрархії племені.

Один з них задирливо заступив прибулим дорогу, вклонився й сказав:

— Я молодший брат хороброго Акіра Улд Біски — Ташша Біска-бен-Теджеге-н-у-Сіді — імошарг![56] — останнє слово він вимовив з гордим притиском.

Гасан, Карембу і Бабула подумали, що цей п'ятнадцятирічний, високий на зріст підліток має посаду, яка зветься імошарг і якою він страшенно пишається. Обидва друзі весело підморгнули Гасанові, і той мовив:

— Любий імошаргу Ташшо Біско-бен-Теджеге-н-у-Сі-ді! Я Гасан син Абу-ль-Гасана з Тріполі-ель-Акса. А це мої друзі: старший — Ташша, син Кенена й племінник Едеддела, шейха кель-зуїлів! А молодший — Карембу, син Аль-Ассу з країни Гобір.

— Якщо Карембу гауса, то чому він носить нашийник? Чи, може, його батько заборгував твоєму батькові стільки талерів, що каді продав його вам у рабство?

— Ні, імошаргу! Наш любий приятель Карембу народився рабом. Але його «дядечко» — добрий і побожний марабут Абу-Захаріаш — незабаром дасть йому волю.

По тих наївних Гасанових словах бідолашний Карембу перестав існувати для гордовитих молодих туарегів.

Бабула поглянув на Гасана, аби той на початку знайомства рішуче й твердо став на захист товариша. Та Гасан відчував, що нерозважливий вчинок може призвести до непорозумінь, а тому, трохи помовчавши, сказав:

— Не знаю, що означає твій сан — імошарг, любий Ташшо, не знаю також ваших звичаїв. Але знаю, що гість має право просити хазяїна про послугу. І що хазяїн не образиться й не розгнівається, коли прохання гостя видасться йому незвичайним!

— Не говори манівцями! Чи ти, може, хочеш навчитись у нас дипломатії? То чим можу тобі прислужитися?

— Коли ти змушуєш мене говорити відверто, то знай, що Карембу — наш друг. І негоже одривати його від нас…

— Що ти кажеш? — обурився молодий туарег. — Ви обидва прилюдно признаєтеся у дружбі з сином рабині? І ваші батьки дозволяють вам отаке неподобство?

— Карембу — учень Абу-Захаріаша, так само як і ми, імошаргу Ташшо. А коли всечесний Абу-Захаріаш прийняв молодого гауса в свою родину, то хіба ми не можемо наслідувати його приклад?.

— Гм… — видно, посилання на марабута вплинуло на молодого туарега: — А що імаїрген Абу-Захаріаша?

— Який імаїрген? Як я знаю, Абу-Захаріаш не має ніякого імаїргена!

— Я кажу про його дружину!

— Он воно що! То дружина вашою мовою — імаїрген? Абу-Захаріаш удівець.

По цих словах туарег обернувся до свого почту:

— Ти вченіший за мене, Тіссі, бо ти мерабетинець і колись будеш марабутом! У кого ми повинні з'ясувати, чи може цей раб стояти поряд з нами, не зашкодивши нашій честі?

Тіссі, довгань років шістнадцяти, у білосніжному бурнусі, відповів без вагання:

— Навіть беручи до уваги застереження книги гостей, гадаю, що це неможливо. Адже написано: раб є річ!

Бабула спохмурнів і якусь мить стояв мовчки, а тоді проказав виразно й рішуче:

— Якщо релігія каже, що всі люди рівні, бо не існує закону божого спеціально для вельможного панства, не існує закону божого спеціально для простого люду, то, значить, не існує закону божого спеціально для раба. Чому ж ви називаєте декого рабами й зневажаєте цих людей? Коли ж хто і поневолив іншого, аби нажитися з його праці, й гребує поневоленим, аби виправдати свій злочин, то чому йому не спаде на думку гребувати і плодами праці свого поневоленого? Він керується законами, які сам собі вигадав, бо вони йому вигідні!

І, не чекаючи відповіді, високо звівши голову, Бабула попрямував до намету Абу-Захаріаша, де, схрестивши ноги, сидів убитий горем Карембу.

Захаріаш одразу збагнув, що щось скоїлося, й тому Бабулі довелося повторити слова, які він кинув у обличчя молодим туарезьким паничам.

Марабут похитав головою. Потім підвівся і схвильовано мовив:

— Карембу, мій хлопчику, підійди до мене! Прикро, що Бабула так просто указав дорогу мені, старому. Насправді ж ти ніколи не був у мене рабом, і я, мабуть, ніколи не зловживав своїм правом. Тільки те, що турки заборонили мені мати власних учнів і що я з твоєю допомогою обходив цей закон, затримувало тебе в неволі. Відтепер ти вільний! Бабуло, перепиляй мерщій нашийник своєму другові!

Гасан, який саме зажурено зайшов до намету й став свідком цієї розмови, зворушено сказав:

— Гадаю, що я побачив світло на цій похмурій землі…

Незабаром у намет до прибулих прийшла дівчина років п'ятнадцяти у супроводі молодих туарезьких імошаргів. У неї було біле незапнене обличчя, сині, мов криниці, очі та дві довгі біляві коси, перев'язані рожевими стрічками. Проста широка сукня гарно облягала стрункий стан.

Хлопець, який привів цю вродливу білявочку, злегка вклонився:

— Ми допіру довідалися, що благородна сестра, яка має титул правительки, може взяти під свою опіку раба.

Бабула тільки тепер зрозумів, яке сум'яття викликав він своїми словами.

— Марабут Захаріаш усе вже розв'язав! — показав Бабула перепиляний нашийник.

Ташша посміхнувся:

— Отже, вільновідпущеникові буде трохи легше.

Бабула насупився й уже хотів гостро відповісти, але в цей час білявочка вклонилася і подала тоненьку, оздоблену тільки одним вузеньким браслетом руку спершу ошелешеному Гасанові, потім Бабулі.

— Я — імаїрген Тін-Дідуан. Вітаю вас. Сподіваюся, ви добре подорожували? — мовила вона лагідно.

Гасан з Бабулою ще зроду не бачили такої сміливої дівчини. Вона не тільки не закривала обличчя запиналом, хоч тисячолітній закон велить це робити всім правовірним мусульманкам, але й сама звернулася до хлопців з невимушеністю та гідністю. Хлопців вразили її біляві коси та сині очі.

Гасан, що опам'ятався перший, відрекомендувався та представив Бабулу, якого тепер звали Ташша, бо це було його справжнє берберське ім'я. А потім, усе ще вкрай збентежений, відповів, що подорож була справді дуже цікава.

— По вечірній молитві запрошую вас, любі гості, на агел[57], — усміхаючись мовила Тін-Дідуан. І, начебто згадавши щось, додала: — Сподіваюся, ти приведеш своїх друзів, чи не так, сіді?

По тому дівчина пустотливо всміхнулась, швидко вклонилася й одійшла до своїх приятелів.

— Ти розумно вчинила, благородна Тін-Дідуан! — голосно сказав Ташша, наче дякуючи за дотепність і тактовність, з якою дівчина запропонувала вільновідпущеникові своє заступництво.

— Наші вільні гості мають тепер право привести на агел своїх друзів. То хто ж із вас приведе звільненого сина рабині? — поважно запитав Тіссі.

— Я запрошую його! — сказав Набула, ледве стримуючи гнів.

— Зрозуміло, що я також сердечно запрошую його! — вигукнув Гасан.

Карембу протягом усієї цієї розмови стояв позаду своїх приятелів і плакав. Коли обидва товариші обернулися до нього, щоб щирим потиском руки втішити хлопчину, Карембу мовив до Гасана досить голосно:

— Дякую тобі, Гасанку. Я хотів упевнитися, що ви обидва любите мене. Проте Карембу — син Аль-Ассу, який гордо носив залізного списа, так само, як батьки цих сіді! Дякую вам обом, але не вимагайте від мене, щоб я зловживав ласкавою гостинністю друзів мого «дядечка» марабута. Я нікого не забрудню щойно знятим нашийником!

Сказавши так, він, наче природжений король, обернувся і попрямував до тих, хто юрмився навколо міааду.

Молоді туареги страшенно обурились. Ті, що розуміли арабську мову, перекладали своїм товаришам зухвалі слова юного вільновідпущеника, які він наважився кинути у вічі всім присутнім.

Коли б усе це відбувалося не так близько від султаншиного намету, то, напевно, скоїлося б лихо! Набула правильно розміркував, що така зухвала гординя коштувала б Карембу життя. Меткий і спритний, Гасан, обмінявшись із Бабулою красномовним поглядом, над силу проказав:

— Послухайте мене, наймолодшого з п'яти синів шановного купця Абу-ль-Гасана: нам важко зрозуміти ваші суворі звичаї. Кожна людина в чужій країні може легко допуститися сотні помилок, хай вона буде навіть найревніший мусульманин. Лаіллах!

— Гуа! — мусили відповісти туареги, та ще й при тому доторкнутися до чола, вуст і грудей.

— І коли б хто з вас прийшов до Тріполі-ель-Акса, то йому було б так само важко скласти іспит щодо звичаїв наших моряків…

Що тут скоїлося! Ті, що зрозуміли Гасанові слова, гукнули до інших своєю мовою, і всі закидали хлопців запитаннями:

— То ви бачили море? Море… Яке воно?.. Там і справді стільки води, що вона сягає аж над голову тому, хто стоїть на морському дні?.. А звідки там береться стільки води?.. Мабуть, у вас дощ іде й удень і вночі — без упину?.. Кажуть, ніби там води більше, ніж у Нігері під Тімбукту?!

Наївні запитання ринули зливою, аж поки хтось із гурту, що стояв трохи далі, дослухавшись до розмови, гримнув на туарегів.

Тільки тоді хлопці схаменулися. Більше того! Одягнений у білосніжні шати Тіссі поквапливо спитав у Ташші дозволу і, перш ніж гості оком змигнули, притяг із гурту збентеженого Карембу й весело оголосив:

— Наші благородні сестри до самої смерті не простили б нам, коли б хтось розповідав про море, про кораблі та про моряків за їхньої відсутності! Отже, добрий син Аль-Ассу розповість нам про все це сьогодні ввечері на агелі. А щоб ми не лишилися перед нашими гостями в боргу, пропоную вирушити полювати на лисицю, яку вчора пастухи сполошили біля Чорного нагір'я.

— Гуа! — увітали всі слова члена шановної мерабетинської родини. — До вечірньої молитви ми можемо мати чудову здобич!

Непорозумінь як і не було.

Слуги-імргади, що мовчки стояли осторонь, швидко підхопилися й, вислухавши накази своїх господарів, заходилися сідлати мегерів і лаштуватися до ловів.

Десь за чверть години молоді туареги уже дісталися до вузенької стежки й напрочуд спритно почали сходити схилом угору. На плоскогір'ї стояли трирічні мегери з легкими мисливськими сідлами.

Слуги принесли рушниці.

Ташша особисто пояснив гостям, як підкорити гарячого туарезького бігуна.

Туарезький мегер, або мегері, — найблагородніший вид одногорбого сахарського верблюда. Туарезький мегер граціозний, мов страус. Вуха в нього такі маленькі, наче у газелі. Але найбільше вражають його очі. Вони опуклі, чорні та блискучі, мов очі гордовитого і могутнього молодого оленя. Варто тільки, щоб мегер глянув на тебе, і ти вже розумієш, що будеш ставитися до нього, як до людини, що кликатимеш його на ім'я, що ти повинен, так би мовити, «потиснути йому руку» як товаришеві, бо не він тобі, а ти йому довіряєш. Мегер ніколи не вищиряє зуби, як це роблять інші верблюди. Мегер не кричить: почути його голос — справжнісінька дивина. Мегер слухає тільки свого господаря. Ніяка небезпека, ніякі спонукання не примусять тварину виявити вголос страх, хвилювання або невдоволення.

У мегера дуже маленький горб, надзвичайно довгі ноги: від копит і до колін тендітні й стрункі, наче ноги газелі; а від колін — міцні, немов сталеві пружини. Груди мегера — це груди спортсмена. Мегерові копита такі ж, як копита степових антилоп: на ніжних подушечках, що допомагають благородній тварині в швидкому бігу і в легкій, хиткій ході, — тому здається, ніби мегер ледве торкається землі.

— Між мегером і звичайним верховим верблюдом — велетенська різниця, — повчав Тіссі Гасана, Карембу і Набуду.

Хлопці задоволено гладили мегера. Шерсть у тварини була така світла, що в сонячному сяйві здавалося, ніби вона виткана з морської піни.

— Якщо під час швидкого клусу ви раптом утратите рівновагу й вам доведеться падати через голову мегера, то треба згорнутися клубочком і скотитися в пісок. — Тіссі наказав своєму молодому імргадові скочити в сідло й беркицьнути через голову верблюда. — Якщо ж ви падатимете назад, — вів далі Тіссі, — то треба, перекидаючись через спину, упасти на випростані руки і зробити стойку. Інакше скрутите собі в'язи.

І Тіссі сам показав, як робиться такий стрибок.

Набула аж причмокнув язиком від задоволення. Карембу теж був у захваті. Тільки Гасан, який під час безконечного подорожування більш-менш навчився їздити верхи на верблюді, вважав, що цього йому вистачить на всеньке життя. Він і чути не хотів про те, щоб опанувати ще й мистецтвом акробатики туарезьких наїзників.

— Скрутити собі в'язи або поламати хребет! Чи не надто це дорого за якусь там лисицю?

І Гасан посміхнувся так кисло, що туарезькі принци, які оточували його, наче султана, котрий допіру посів трон, раптом щиро й нестримно зареготали, мов бешкетливі хлопчаки.

— Поїдемо повагом, аби ви трохи звикли до нових сідел, — приязно усміхаючись, підбадьорив Гасана Ташша. — Ти сказав: за якусь там лисицю! А чи ти взагалі бачив коли-небудь справжнього дикого арголега?

— Арголега? Що це таке?

— Наша степова лисиця! Пустельна лисичка! Колись давно, перш ніж у пустелі з'явилися рушниці, любий Абу-ль-Гасанів сину, мисливець не так просто міг похвалитися біля таборового вогнища хутром упольованого лиса, — повчав хлопця освічений Тіссі. — Племена в ті часи дуже раділи, коли їхній шейх успадковував два лисячі хвости, які належало носити ватагові імазигенів. Про це розповідають стародавні літописи та пісні наших предків. У одній такій пісні принцеси співають про ватага могутнього племені воїнів гарамантів, який протягом дев'яти років разом з усіма ловцями племені не міг здобути на своїх розлогих пасовиськах жодного хвоста арголега. І тому ті дев'ять років він не міг прийти до свого старшого брата — царя, що з нільської рівнини панував над велетенською єгипетською державою. Адже єгипетський фараон в урочисту хвилину теж надівав шати, неодмінним атрибутом яких була корона, оздоблена двома хвостами цього найпрудкішого звіра нашої Африки!

Вчений поет, який склав цю пісню, розповідає далі, що після смерті гарамантського ватага Тегена, на території гарамантів владарювали понад триста сімдесят п'ять амгарів і що ця легенда зберігається в країні щонайменше двадцять століть. Поет розповідає також і про надзвичайну посуху, бо тільки посуха, що багато років поспіль випалює землю, виганяючи із степу всяке життя, може вигнати і того лукавого лиса, який завжди тримається ближче до куріпок і пустельних жайворонків!

Їдучи поволеньки, Тіссі пояснює гостям, що осінь, яка оце настає, — найслушніша пора в степу для таких рідкісних ловів.

— Після першої-ліпшої зливи розвиваються засохлі трави і земля, яка все літо була мертва і яку посуха поділила на дивовижні правильні восьмикутники — ви їх, певне, бачили, коли їхали степом, — зеленіє буйним килимом трав. Наше гаряче сонце вдихає в незліченні квітки запаморочливий аромат. Від того молоко наших верблюдичок стає запашне. Кожному, хто тільки покуштує його, воно дасть наснагу до пісень, до нового бою проти ворога!

— Так, це найщасливіша пора вільних кочових племен нашої волелюбної країни! — гордовито всміхаючись, впав у розмову Ташша. — Хто не квапиться до бою, до далеких едше[58] чи на службу до свого караванного купецького братства, той вихором мчить на лови в недозірний степ.

Крапчасті табунці гірських куріпок, степові жайворонки, дикі зелені канарки і попелясто-сині гірські голуби з високих відкритих нагір'їв Атакор-н-Ахаггару, де віють крижані вітри, а ранками інколи випадає сніг, перелітають сюди, нижче, де ще два місяці триватиме друга квітуча весна й де можна знайти вдосталь їжі. Тут із нір вилазять лисиці, щоб наловити птахів після довгого літнього посту. Адже влітку вони перебувалися тільки сараною.

— Справжній арголег щодо їжі такий же невибагливий, як і туареги. Цілий тиждень він може жити, з'ївши одного жайворонка. От і уявіть собі — скільком лисицям вистачить зграйки куріпок, що випасались улітку на гірських луках!

Раптом усі замовкли.

Даремно гості запитували поглядами, що сталося. Провідники заніміли й, примруживши очі, пильно вдивлялися у неосяжний зелений простір поміж двома ланцюгами чорних скель, що простягайся аж за сліпучий, перлинно-мінливий обрій.

— Коли я так напружено вдивляюсь у далечінь, — прошепотів Гасан до Карембу, — то мені здається, ніби тисячі, ба навіть мільйони метеликів біланів хмарами вихоплюються з-під обрію. І тільки-но ці казкові хмари торкнуться блакиті небес, як миттю тануть, немов роса на вранішньому сонечку!

Але очі Карембу, звиклі до приголомшливого сяйва тропічного степу, вгледіли десь ген-ген удалині якісь невиразні жовтаві плями.

— Мабуть, я бачу табун страусів, — мовив Карембу.

— Антилопи! І, здається, таке велетенське стадо, якого я зроду-віку ще не бачив!

— Тамелалт, — сухо промовив Ташша.

— Що це — тамелалт?

— Ел-мега — амелал, — так ми її називаємо. «Тамелалт»— це множина від слова «амелал», — напівголосно пояснив Ташша.

— Ел-мега, антилопи ел-мега? А їх багато? Я ж бачу самих тільки метеликів, — пробурмотів невдоволено Гасан. — Які то треба мати очі, щоб помітити отих тварин так далеко?!

— Цьому не навчишся, Гасане. Такі очі треба успадкувати, а потім протягом усього життя привчати їх до безмежних просторів, щоб у хисткій траві за двадцять миль розпізнати слід звіра.

Ташша сказав щось гуртові імргадів, які їхали назирці за двадцятьма принцами. Імргади щось гукнули на мегерів. Тварини витягли вперед шиї, що були схожі на виставлену назустріч вітру рею бушприта.

— Вони спробують нагнати нам стадо з півдня, — пояснив Бабула і облизав губи, уявивши собі шматок антилоп'ячого м'яса, спечений у попелі ретамового чагарника й напахчений смолою.

Імргади неймовірно швидко зникли в ущелині.

Коли вітер ущух, Гасан почув спів жайворонків, які сполохано злетіли до високості й тепер тріпотіли в небесній блакиті, розливаючи свою дзвінку пісню над спокійною землею, немов кроплячи її блискотливим сріблом.

Ніхто з хлопців не озивався.

Бабула вже збагнув, що Ташша хотів дістатися до чорних скель, які виблискували на сонці, наче велетенські брили вугілля. Якщо ловці там сховаються, а нагоничам пощастить загнати частину стада до тієї ущелини, то добрий стрілець зможе застрелити кілька прудконогих тварин.

За годину хлопці уже були в зазначеному місці і заходилися споруджувати ловецькі засідки з галузок колючого чагарника.

Щойно ловці зайняли свої місця й на мить запала напружена тиша, як од скелі на півкруглу галявинку вискочила сила-силенна сивих мишей.

Здавалося, що ці попелясті блискучі кожушки пустилися в несамовитий танок поміж розколисаною вітром травою й ніби танцюристів з неймовірною швидкістю хтось мчить на невидимому візку.

Тіссі стиснув Гасанові руку, щоб той, бува, не скрикнув. Геть переляканий Гасан подумав, що ось-ось почнуть стріляти по цих степових мишках, але раптом побачив, що за гризунами, які лавиною мчали й вистрибували над травою, у глибині зеленого килима сунуло щось схоже на хижу рибину. Змій? Чи, може, який кіт так швидко повзе на животі?

Ось плигаючий клубок уже зовсім близько, ще мить… І Ташша вистрілив… Враження було таке, ніби він цілився в степовий килим, що хвилювався під вітром. Аж тут щось підскочило… Ні, це не лисиця… І не степовий кролик!

Хорт стрілою помчав до місця, де на якусь мить майнув світлий хвіст і великі вуха звіра.

Та всі побачили, що він не знайшов там нічого. Нора! Поранений звір сховався в одній з багатьох десятків невидимих нір, що вели під землю до головної лисячої нори.

Ловці тихо забурмотіли й покликали хорта назад.

Але постріл уже кілька разів відбився луною від блискотливих шпичастих скель і сполошив куріпок, що з криком важко здійнялися в повітря…

Птахи кружляли, не наважуючись одлетіти до відкритого нагір'я, бо десь побіля скель лишилися яєчка. Несподівано зграя куріпок сіла просто посеред галявини і почала спокійнісінько дзьобати траву, гребтися й перегукуватися своїм голосним «тік-ток»…

Жодному ловцеві й на думку не спало одним пострілом покласти в траву половину цієї зграї.

Це дуже збентежило наших хлопців. Од хвилювання вони почали крутитись, і ловці щипками примушували гостей сидіти нерухомо.

На що туареги чекали? На те, що якийсь голодний лис прийде по куріпку? Чи, може, була надія, що імргадам таки поталанить загнати до цієї природної пастки стадо антилоп із степової далини?

Хвилина повзла за хвилиною, жайворонок співав…

Раптом туареги схопилися на ноги й потім наче скам'яніли з подиву. Що ж таке сталося, чого вони не передбачили?

Жоден з хлопців нічого не помітив. Але невдовзі зачули в квилінні вітру якісь дивні звуки… І — леле!

З-поміж скель з неймовірною швидкістю до степу вихопився загін дівчат, що по-чоловічому гарцювали на мегерах, їхні запинала та коси майоріли на вітрі, наче барвисті прапорці, а поряд мегерів, що майже не торкалися землі, валуючи, мчали жовті хорти…

Яке мальовниче видовище!.. А ген-ген у далині, затопленій сонячним світлом і вже оповитій перлистою млою полудневої спеки, шалено чвалував ще один, не менш численний загін дівчат-ловців.

Поміж першим і другим загонами бігло стадо антилоп.

Постріли сполохали антилоп і змусили відхилитися від попереднього напрямку. Стадо блискавично розвернулося і… Кілька найшвидших мегерів заступили їм останню путь до втечі! Чулися постріли; п'ять, десять приглушених відстанню пострілів… Хорти кидалися то на ту, то на іншу тварину, що, поранена, потроху притишувала несамовитий біг.

— Марау-дессін! — голосно вигукнув Ташша й вискочив із своєї криївки.

— Марау-диен! — розчаровано відповів Тіссі, нібито заперечуючи Ташшові: — Не дванадцять! Присягаюся, що вони поклали тільки одинадцять!

Коли б важкі темні запинала не затуляли так щільно обличчя молодих туарегів, то можна було б побачити, як ті обличчя видовжилися від розчарування.

— Вони показали нам, що й до чого! — щиро признався Тіссі.

— Хто ж міг сподіватися, що тут буде стільки тамелалт?

— Та ми, зрештою, виїхали полювати на лиса, — заспокійливо сказав Гасан.

— Гм! А ти думаєш, що лис іще вилізе з нори, коли наші благородні сестри здійняли тут таку несамовиту стрілянину?

— Що ж сталося з тим лисом, у якого ти стріляв? — запитав Гасан.

— Ладен випити джбан блекоти, коли я не поцілив його!

— Поцілив, він ще й хвостом майнув, — підтакнув Тіссі.

— А тепер той лис здохне там, долі, і хіба що нагодує мурах.

— Шкода! — зажурився Гасан.

— Сором, — щиро визнав Ташша. — Дівчата глузуватимуть з нас, коли ми повернемося ні з чим.

— Будуть співати: Ташша гав ловив та витрішки продавав!

— Годі-бо, Аксене! Треба було сподіватися, що наші зловредні дівчата, тільки-но ми подалися в степ, одразу ж виїхали слідом за нами, прихопивши з собою хортів. Хто їх повідомив про таке велике стадо антилоп? А де були наші слуги?

— Але ж ти не міг виїхати з нашими гостями полювати на газель! Хіба не так? Наші любі сестри збагнули все тієї ж миті, коли побачили, як ми підсаджували шановних гостей до сідел на мегерів!

— Не годиться тобі, Алахмоче, говорити про гостей без належної поваги. За це ти сьогодні не будеш присутній на агелі!

Алахмоч знітився. Хлопці зрозуміли, як усім лицарям кортить почути про море та про кораблі.

Раптом Гасан ляснув себе по засмаглому чолі:

— Я радий був би, сіді, відшкодувати вам збитки, але…

— Що таке? Кажи! Проте, зрозуміло, ти не повинен відшкодовувати…

— Я весь час думаю про того пораненого лиса, й жаль мене бере, що він може дістатися мурашві…

— То що ж ти надумав?

— А чи не можна його… викурити? — спитав Гасан (звідки тільки взялася в нього ця ловецька спритність?)

— Викурити! Гай-гай, братця! — захоплено скрикнув Тіссі. — І як тільки нам це не спало на думку? — він докірливо похитав головою.

— Хай повернуться слуги, — сказав Ташша, але цього разу не досить щиро. Йому було прикро, що його, справжнього ватажка, перевершив гість найнедосвідченіший з усієї трійці, перед якою він хотів похвалитися ловами.

— А коли ж вони повернуться? — гаряче допитувався Гасан, бо, зрозуміло, радів своїй влучній думці.

— Мабуть, десь за годину, — відповів Тіссі з помітною зловтіхою.

— А чи лис не здохне до того часу? — не вгамовувався Гасан.

— Візьмемося до роботи самі, — рішуче проказав Ташша й посвистом покликав тих слуг, що разом з мегерами ховалися в затінку.

За п'ять хвилин слуги вже стояли поряд, а ще за мить стрільці всю галявин^ тримали на прицілі. За наказом Ташші запалили сухі галузки, поклали їх на траву та на вогкий дерен, щоб на вітрі все те розгорілося й дим шугонув до середини галявини.

Але буйна трава не давала вогненній смузі посуватися так швидко, як того бажали збуджені мисливці. Аж тут, гнані дивовижним інстинктом дикого звіра, з чотирьох чи з п'яти ніким досі не помічених нір одночасно вискочили лиси… За найбільшою, майже білошерстою лисицею викотилося на галявину четверо переляканих верескливих маленьких лисенят.

1 тут сталося щось неімовірне. Хлопців двадцять кинулися наздогоняти маленьких лисенят. Але зненацька самиця зупинилась і, вишкіривши сліпучо-білі зуби, вчепилася в запинало першого нападника.

Її одразу схопили три пари дужих рук. Хлопці взяли лисицю живцем. Впіймали і чотирьох малят. Ще двох лисиць забили імргади. Однією з упольованих була лисиця, яку підстрелив Ташша.

Стару лисицю зв'язали і засунули до шкіряної торби. В двох інших торбах сховали решту здобичі: в одній — живу, в другій — мертву.

Ото було вереску! Гасана назад до верблюдів несли майже на руках.

Адже успіх ловів звичайно залежить од кмітливості ловця.

— Хай живе Гасан-бен-Абу-ль-Гасан, який перехитрував сімох лисиць! — щиро й захоплено кричав Ташша, коли вершники вже сиділи на мегерах.

— Хай живе Гасан-лис!

— Слава Гасанові-арголегові! — кричали всі, а найголосніше, звичайно, двоє вірних Гасанових друзів.

Отже, з усього видно, що Ташша не пам'ятав лиха. Йому тільки не хотілося, щоб увечері з нього сміялися дівчата.

Тепер Ташша щиро співав хвалу кмітливості кволого чужинця й анітрохи не заздрив його тріумфові.

Коли ловці вже були напівдорозі до осіннього табору племені н-у-сідів, їх наздогнали імргади, в яких дівчата забрали здобич з-під самісінького носа. Імргади розповіли, що вони під'їхали надто пізно й таким робом тільки сприяли надзвичайному успіхові дівчат — бо це ж саме вони в останню мить заступили путь антилопам, коли зацьковані тварини ось-ось уже мали втекти від переслідувачок.

Але що не кажи, а молоді ловці домоглися успіху — вони мали здобич: лисиць. Та коли хлопці дісталися до ущелини, на дні якої в призахідному сонці виднівся табір їхнього племені, всі завмерли.

З дна прірви під скрегіт десятків ребаз долинав моторошний плачливий спів, похоронний спів кількох сот чоловіків, жінок, дочок і синів, які стояли навколо червоного аменохалового намету…

— Що сталося? — здивовано запитав ватажок юних принців, який з першого ж погляду зрозумів, що унизу, в таборі, умер хтось дуже поважний.

Ташшин найстарший брат, Улд Біска, супроводив самого аменохала в далекому фатальному поході — кажуть, аж десь до уеду Драа, на самий південь Марокко, за тисячу кілометрів звідси на північний захід. То кого ж — о боже! — з тих найвідважніших воїнів оплакує тепер у такій урочистій зажурі все плем'я?

— Аменохала вбито, — тихо й схвильовано проказав Гасан. — Ми знали це, але нам суворо заборонили й словом прохопитися, перш ніж наші шановні охоронці, марабути, сповістять про це міаад.

Сумна стоголоса пісня то здіймалася вгору над долиною, то знову перекочувалася й затихала десь унизу. Сонячна заграва уже позолотила обрій на заході, й над похмурим, облямованим у чорне кратером прірви густішали сутінки, аж поки морок оновив усю долину разом із сотнями її мешканців.

А похмура, аж моторошна пісня лунала й досі — їй не було кінця-краю…

Жоден вогник, жодна іскорка не порушували ту безпросвітну темряву, той кратер смутку. Звідти здіймався й там затихав скорботний спів людей, що гірко й безнадійно оплакували свого молодого царя, уславленого героя, справжнього, безстрашного, благородного лицаря, якого на тридцять п'ятому році життя замордувала рука вбивці.