асан у супроводі Карембу повертався з Айн-Грасесі до Кайруана[27]. Йшли пішки, путівцем. Вдалині здіймалася курява — то клусали віслюки або, маючи на вітрі плащами, огорнені запиналом жовтавого пороху, мчали вершники.
Від Айн-Грасесі до Кайруана кілометрів дванадцять, дві з половиною — три години ходи. Але малому Гасанові заманулося побачити солоне озеро Сіді-аль-Гані, яке називають так, бо навколо цього озера у квітні розквітають пречудові жасминові кущі, яких в іншому місці не побачиш.
Жасмин вирощують садівники, й росте його тут сила-силенна на дбайливо обробленій землі. Це жасмин особливого сорту. Селянам з Айн-Грасесі він дає великі прибутки. Жасмин вирощують не заради окраси, а заради запашної олії, яку вичавлюють з білосніжних квіток за допомогою прадавніх пресів тут же, в Грасесі, або везуть на великі підприємства, на кайруанські й туніські парфюмерні фабрики, а звідти вже олію розвозять по всьому світу.
Не тільки царградські, але й французькі та італійські парфюмери охоче купують у туніському торговельному кварталі коштовну есенцію як трояндової, так і славнозвісної жасминової олії. Туніську жасминову олію зокрема вважають за найкращу, й тому коштує вона дорого.
Квітень з давніх-давен вважається місяцем збирання цих квітів.
У квітні в Кайруані з року в рік відбуваються ярмарки. До міста прямують іноді й здалека запорошені каравани, аби продати вироби, які цілий рік виготовляли жінки: великі й малі килими ручної роботи, вироби, заради яких, власне, й влаштовують ці справді загальнодержавні ярмарки. Щоправда, тут продають і вовну, важливу сировину, яку поставляє кожне бедуїнське плем'я. Вовна — важливий засіб до існування вбогих пастухів.
Скільки буде вовни наступного року в Кайруані, залежить насамперед од пасовиськ. А судячи з якості та блиску тієї вовни, можна передрікти, якої цінності килими продаватимуться на кайруанському ярмарку наступної весни.
Отже, як бачите, Схід живе не казками, а працею. Чудові пасовиська для стад, зрозуміло, залежать од того, який випаде рік — врожайний чи ні, буде він вологий чи сухий, — так, як і скрізь.
Гасан і Карембу забарилися, давши гака, й тому їм треба було б скористатися з хазяїнового запрошення. Старий Зузура радив хлопцям заночувати в його будинку в Айн-Грасесі, а рано-вранці вирушити назад до Кайруана. Та Гасан не хотів і слухати про це. Адже його в супроводі Карембу послали з важливим дорученням до старого Зузури. Треба було довідатися, чи зможе Зузура за тиждень поставити в крамницю кілька мензурок олії, по яку. марокканський купець приїхав аж із Феса й пропонує пристойну ціну.
Але тому, що останніми днями на ярмарок приїхало дуже багато людей, пан Будда не зміг дістати для цієї подорожі віслюка. От він і попросив хлопців в них-бо, мовляв, ноги молоді, збігати до віддаленого селища. І щонайшвидше, ще до смерку, принести звістку або ще краще — дорогоцінну олію.
Та хлопці забарилися, довгенько оглядаючи чудові жасминові плантації. І додому вирушили надто пізно.
Вранці людині йти путівцем легко. Вона всміхається дорозі, яка чекає на неї попереду. Але коли від самого світанку нема часу присісти і ноги наливаються свинцем, тоді дорозі, здається, нема кінця-краю.
Пласка рівнина оманлива для ока — спробуй-но визначити відстань! В просякнутому сонцем повітрі хлопці побачили Кайруан одразу ж, як тільки вийшли з Айн-Грасесі. Бачили мінарети, бані, що сяяли в передзахідній заграві, і їм увесь час здавалося, ніби за півгодини вони дійдуть до міських мурів. Але то було тільки марево — обман зору, коли на рівному місці речі нібито стають ближчі, хоч насправді відстань до них величезна.
Таке враження особливо посилюється після полудня. А ще, крім того, хлопці тупцяли босоніж по курній дорозі до Кайруана на захід, навздогін сонцю, яке все нижче схилялося над кайруанськими покрівлями та банями й мало ось-ось за ними сховатися.
— Ні, нізащо в світі не встигнемо! — промовив захеканий Гасан. — Адже ти знаєш, Карембу, що брами в місті замикають одразу ж після молитви. А коли ми дійдемо до міста, як уже замкнуть останню браму, то що тоді буде?
— Давай бігти, — запропонував Карембу.
Вони побігли по ріденькій степовій траві вздовж путівця, але незабаром Гасан вигукнув:
— Хай йому всячина! Хто б подумав, що якийсь диявол відсуватиме місто все далі й далі?
Геть засапавшись, хлопці зупинилися, витерли з чола піт, що струменем заливав їм очі.
Назустріч шестеро чоловіків гнали віслюків, навантажених великими й важкими торбами насіння. Чоловіки прямували, мабуть, кудись далеко до рідного дому.
— Салам алейкум, сіді, — привітав засмаглих селян малий Гасан. — Чи далеко іще до міста?
— До міста? — бородатий фелах здивовано поглянув на них з-під велетенського солом'яного бриля, надітого на звичайний тюрбан. — Ви хочете добігти туди ще до молитви? А звідки ж вас ото послали, що ви йдете так пізно? — допитувався він, бо і його змученим ногам перепочинок не шкодив.
Фелах пояснив хлопцям, що вони не пройшли ще й половини дороги. Решту сім кілометрів їм доведеться пробігти за півгодини, бо в квітні сонечко сідає рано.
Хлопці перезирнулися. Попрощавшись з селянином, побігли підтюпцем, напружуючи останні сили й гамуючи в собі страх.
Та коли вони, вкрай виснажені, добігли до найближчої брами, вже минула добра чверть години після заходу сонця. Сутінки швидко густішали.
— Так! — зажурено видихнув Гасан, витріщивши очі на важку замкнену браму.
— Я недавно чув, ніби браму навпроти Брадирової мечеті під час ярмарку замикають пізніше, бо мандрівники правлять вечірню молитву там або по сусідству, — проказав Карембу. — Може, в найгіршому випадку, ми й заночуємо в тій мечеті….
— А чи далеко вона звідси? Адже ти знаєш, що за хвилину впаде ніч… — зітхнув упокорено Гасан і зажурено сів на тумбу білосніжної каплиці, що стояла кроків за десять від міського муру на краю путівця.
Карембу знизав плечима.
— А що ми робитимемо отут уночі? Поблизу брами отаборилися принаймні пастухи… І, як ти знаєш, трохи далі є вода. А я піду по воду навіть опівночі — так мене змучила спрага.
Слабенький Гасан байдуже встав і, не промовивши й слова, пішов крізь густу присмеркову синяву по слідах свого чорного друга. Але синяву за кілька хвилин змінить непроглядна темрява. Оці перші хвилини ночі — найтемніші. Місяць зійде ще нескоро. А перлинно-мерехтливе та ясне сяйво африканської зоряної ночі розіллється над землею лише за кілька годин. Щоб обійти майже половину міського муру такого великого міста, як Кайруан, навіть удень потрібна година. Коли ж доводиться обминати під міським муром червоні вогнища, біля яких отаборилися цілими селами численні пастухи…
Ніч сповнюють їхні гортанні розмови, жіночий сміх, плач немовлят, мукання худоби і гавкіт вівчарок, звиклих до самоти, — чужі запахи викликають у них несамовиту лють.
До всього цього домішується ще й музика. Звук бубнів, цимбалів, ридання двострунних скрипок, жалоби флейт, іноді лунає спів…
Добре повечерявши, пастухи танцюють при світлі вогнищ, грають або просто весело гомонять.
А ти, певне, й гадки не маєш, які вони дивні люди! Хіба що Бабула знає. Той знає цих людей з далеких степів, хоча й не з самих глибин південної пустелі, звідки вони приходять сюди продати ялівочку або якусь паку вовни!
Бабула? Той знайшов би з ними спільну мову. Він повів би обох друзів до родини мандрівних пастухів; дарма що Карембу й Гасан ховають під верхнім одягом підвішені на ремінцях пляшечки з дорогоцінною олією. Бабула сам бедуїн. Він народився в одній із таких ось чорних пласких зітканих з вовни осель. Бабула знає, що треба вчинити, аби шейх отакого дуару[28] сам запросив тебе до вогню. І ці похмурі, грізні на вигляд люди дали б тобі все, наче ти їхній, ба навіть куди більше.
Справді! Ти міг би мати повну торбу золота, й ніхто з них не наважився б навіть заглянути в неї; звичайно, йдеться про справжніх бедуїнів, а не про жалюгідних пустельних злодюжок. Але хто ж розпізнає, чи то чесний бедуїн, а чи грабіжник або вбивця?
Бабула! Бабула розуміється на цьому бідному пастушому люді, він єдиний знає, що зробить, аби тебе навіть у такій пітьмі прийняли як бажаного гостя…
Хлопці йшли вже годину, коли раптом Карембу боляче вдарив пальця об нагробок.
Так, вони були на кладовищі. А незабаром вийшли з пітьми до того сяючого поля, яке вже добру чверть години було їм за дороговказ. Їхнім очам відкрилися тисячі палаючих ґнотиків у незліченних надмогильних лампадках величезного кладовища, що досі ховалося від хлопців за білим міським муром, який на цьому місці круто звертав кудись у мерехтливу темряву.
— Чуєш, — сказав Гасан, — коли ти не знайдеш мені ковтка води, то я ляжу отут і лежатиму, аж поки зупиниться від спраги серце або мене задушить мій власний язик! Він болить і наче розпух…
— Гм, — відповів Карембу, — аглабівське водоймище має бути звідси не далі як за чверть години ходи. Гадаю, що нам краще зачекати, поки зійде місяць. Адже в цьому рої вогників важко щось збагнути. Може, ти хоч знаєш, куди йти до тієї Брадирової мечеті?
— Балакай собі, що хочеш, а я ось ляжу, і ніхто мене вже звідси нікуди не поведе, навіть рачки, — прошепотів Гасан, якому холодний піт зросив чоло, а в голові запаморочилося. — Ось мені вже починає судомити кінчики пальців, — злякано й над силу вимовив він по хвилині, лежачи на вологому надмогильному камені. Його поволі огортав неспокійний сон.
Карембу лежав поруч теж украй стомлений. Але останні слова друга налякали Карембу — це ж він потяг Гасана до цієї мечеті!
— Покажи, — винувато пробурмотів Карембу й помацав пучки Гасанових пальців. — Це, мабуть, од серця, — сумовито мовив він згодом. Але, якусь мить поміркувавши, кинув: — То я йду! — і, не дочекавшись відповіді, додав: — Ти хоч умієш свистіти?
Гасан не вмів свистіти. А коли б і умів, то в такому стані не засвистить.
— Тоді я свистітиму, — вирішив Карембу, — а ти щодуху крикнеш, гаразд?
Гасан хотів крикнути, але в нього нічого не вийшло. Карембу віддав, Гасанові свою пляшечку жасминової олії й сказав:
— Хай мене вб'ють — байдуже, але ти сьорбни з пляшечки, коли почуєш мій свист, щоб здужав відповісти мені. Якщо людей у пустелі спостигає лихо, то вони рятують собі життя маслом або олією. Бабула мені вже кілька разів розповідав, як він колись у дитинстві заблукав серед барханів… І коли його нарешті відшукали, то якби не верблюже масло, не врятували б його. Адже знайшли Бабулу тільки наприкінці другого дня. Ніхто навіть не вірив, що його врятують, — бо, кажуть, день і ніч без питва влітку в пустелі вбиває людину певніше, ніж куля.
Гасан не відповів. Тоді Карембу підвівся й пішов наче сновида.
Коли б хлопці були не міські, то зачули б воду такої великої поверхні, як басейн аглабівського водоймища, — її чує кожен бедуїнський хлопець.
Але Гасан — міський хлопець і за все своє життя вперше опинився поза межами зелених прибережних околиць міста Тріполі-ель-Акса.
Карембу вдвічі дужчий за Гасана. Та й відпочив уже трохи. Але і він не вміє орієнтуватися. Краще, мабуть, коли б отут була кромішня пітьма, ніж оцей безмежний простір, усіяний миготливими вогнями. Ті вогні тільки підкреслюють темряву, а самі освітлюють хіба що найближчі нагробки!
Проте Карембу йшов посвистуючи, щоб бідолашний Гасан принаймні чув, у якому напрямку побрався його самовідданий друг.
Невдовзі усе стихло. Гасан склепив повіки, і його огорнув гарячий сон, крізь який хлопець чув, як стукає у скронях кров.
Як довго він спав? Що сталося?
Гасан почув голос, який пробудив би його навіть у труні.
Чий же це голос? Хлопець швидко розплющив очі.
Ніхто не може мати такий голос, як у Махмуда Алі…
Махмуд Алі?!! Ні, Гасан, певно, спить або марить. Тільки в хворобливому маячінні може почутися посеред ночі на кладовищі в Кайруані голос того мерзотника, колишнього Гасанового майстра.
Та хлопець бачить нагробок, обриси якого він ледь розгледів у жовтавому світлі блимаючого на склепі каганця ще тоді, коли ліг отут, украй знеможений.
Але тепер півмісяць стоїть високо над обрієм! А тисячі сузір'їв надмогильних вогників здаються жовто-червоними цяточками… Трохи далі біліють вапняні стіни Брадирової мечеті…
Недалеко, кроків за п'ятнадцять-двадцять…
За надмогильними каменями кілька віслюків затрусили дзвіночками, що оздоблювали їхню збрую. Лунко вдарили копитами об спраглу тверду землю.
Голоси на мить замовкли. Почулася приглушена лайка. Віслюк астматично закричав, і хтось копнув тварину в черево.
Потім щось заскреготіло, наче відривали дошку.
Гасанові мороз перебіг поза спиною. Що там роблять? Не інакше як відкривають труну, котру витягли з-під одного з оцих незліченних нагробків, що біліють тут скільки сягає око…
Гасан підхопився, ніби його штрикнули ножем.
Так! Ось він чує:
Негідники! І оце все?
Гасан може заприсяггися, шо цей сиплий голос — голос гладкого Махмуда Алі!
Але хіба це можливо? Звідки міг тут узятися Махмуд Алі?
Хлопець навіть забув про втому. Він поповз якомога тихіше мов білий привід мимо білих могил.
Треба будь-що побачити на власні очі, чи насправді це Махмуд Алі,
За хвилину крізь щілину поміж нагробками Гасан побачив жахливу сцену.
Вісім або дев'ять трун. Дві труни уже з відчиненими віками. Біля них — четверо чоловіків, а осторонь — віслюки.
Той, що нишпорить у труні, — Махмуд Алі. Помилки не може бути.
Гасан від цієї страхітливої зустрічі затремтів.
Нестримна сила, яка тягла Гасана сюди, аби пересвідчитися, що слух його не обманув, раптом залишила хлопчину. Він несамовито скрикнув, схопився й побіг.
Геть! Геть од цих тисячу разів проклятих місць, де никають люди-гієни!
Гасан мчав, не тямлячи себе від жаху.
Кілька мародерів кинулися його наздоганяти… Та Гасан залишив їх далеко позаду. Раптом поряд просвистіла куля, пролунав постріл. І перш ніж замовкла луна, гримнуло вдруге, втретє, вчетверте… Куля вдарила в ріг каплички. Кільки вапнякових шматків зачепили втікача. Байдуже! Тільки подряпали шкіру. Хлопець мчав наче вітер. Ще сто ліктів, і він буде біля муру, що оточує Брадирову мечеть. Слава аллахові! Гасан налетів на захисний мур — він у безпеці!
Кілька хвилин хлопець хапав ротом прохолодне нічне повітря й увесь тремтів од шаленого калатання серця.
Він ліг на мур, тобто повис на ньому.
Згодом, коли Гасан трохи заспокоївся, він одповз, тримаючись за шкарубку стіну, щоб пересвідчитись, чи немає переслідувачів…
Ні, нема. Рівнина, що лежить перед ним у яскравому місячному сяйві, — безлюдна. І тільки десь там, де кінчається це прокляте неозоре поле розмаїтих білосніжних каплиць і нагробків, Гасан побачив кілька постатей у полотняних бурнусах. Але вони далеко. До хлопця помалу повернулася впевненість,
Він сів, озирнувся. Яка захоплююча картина! Срібна блідість місячного сяйва сплющила форми речей, і тим. дужче, чим далі ті речі одне від одного. Білі та білясті плями, блискучі чорні або сиві… Безліч кладовищенських капличок на обрії, невеличких колон, купок каміння, вапнякових плит, що ховають під собою багатства родин і цілих родів… Ця панорама при місячному сяйві — наче кимось заклятий скам'янілий спінений прибій або шуга… І на цьому невблаганно застиглому полі добре видно рухливі постаті переслідувачів, які поверталися до своєї криївки.
Тепер Гасан бачив, що їх удвічі більше, ніж тих, які допомагали Махмудові Алі біля трун. Він напружив зір, аби роздивитися, куди вони збочать, перш ніж дійдуть до тієї тіні, яку кидав зубчатий міський мур… Раптом постаті наче крізь землю провалилися.
Гасан збагнув, що ті люди пильно охороняють усі околиці. Йому пощастило, ідо ніхто з них не вартував там, куди він утікав. Злодії не сподівалися, що хтось вдереться до них з безлюдної рівнини, де самотньо височіла Брадирова мечеть. Ця мечеть — власне, фортеця, що захищала аглабівське водоймище від степових нападників… Поночі хлопці проминули мечеть, мабуть, на відстані якихось десяти ліктів… Вони перетнули путівець, що веде з фортеці на північ рівниною, яка простирається аж до Туніса!
Гасан розмірковував: вартові стерегли, щоб ніхто не застукав зненацька злочинців, ховаючись між нагробками тільки поблизу путівця, що простягнувся біля самісінького міського муру й відокремив його від невпорядкованого кладовища… Почувши крик хлопця, вони спочатку кинулися до Махмуда Алі та його помічників. І лише після цього почали переслідувати втікача.
Оце, власне, і врятувало Гасана.
Якби хтось із розбійників здогадався кинутися за втікачем одразу, то напевно наздогнав би його кроків за двадцять-тридцять.
Коли згодом Гасан розповів Карембу про свою пригоду, той зауважив:
— Але ж тобі страшенно пощастило!.. Якби вони поставили когось далі від путівця, у глиб кладовища, то ти попав би просто до нього в обійми.
Карембу радів, що все так добре обійшлося:
— Твоє щастя, що жоден негідник не мав «довгої рушниці». Влучити з якоїсь заржавілої пукавки по тому, хто випередив його щонайменше на двісті кроків та ще й мчав, мов заєць, зміг би хіба що чарівний стрілець! А якщо вони після п'яти пострілів не захотіли тебе переслідувати, то, очевидно, в них були тільки стародавні пукавки на один набій, і то такі, котрі треба набивати заздалегідь.
— Значить, злодії мешкають у Кайруані або принаймні там гостюють.
— Це тому, що вони без рушниць?
— Хто пройде до Кайруана будь-якою брамою, той повинен залишити вогнепальну зброю у вартівні.
— Справді! Негідники не забрали свою зброю через скупість або непередбачливість. Бо у вартівні забирають зброю тільки тоді, коли зовсім ідуть з міста. А значить, пропадає грошовий збір, що його кожен чужинець, який проходить до Кайруана, повинен сплатити міському збирачеві біля брами як данину для кайда. А ці негідники не хотіли сьогодні зранку видобувати гроші з гамана…
— Карембу, стривай! Може, вони не хотіли привернути до себе увагу вартових! Вони, мабуть, збираються вдатися до жахливого злочину… Якби вони щодня записували свої імена як нові подорожні та щодня показували свої документи, то невже вартові не звернули б на них уваги? І тоді, можливо, вартові пильніше придивилися б до них — хіба не так?
— Авжеж! Маєш рацію, Гасане. Мені таке і не спало б на думку! Але я вже знаю, як застукати їх.
— Чи не збираєшся стежити за ними? То ж головорізи, — здригнувся Гасан від жаху та огиди.
— Коли ти боїшся, то ми з Бабулою самі розправимося з ними. Не можна допустити, аби твій мучитель отак злочинно порушував спокій беззахисних тутешніх небіжчиків! Ось побачиш, що ми вдвох із Бабулою зробимо. — І раптом, ляснувши себе по чолу, скрикнув: — Гасане, а де ти подів пляшечки з есенцією?
Про ті пляшечки хлопці забули.
— Вони лежать там, де ти мене увечері покинув… — перелякано відповів Гасан. — Я поклав їх під нагробок.
— Ще тільки бракувало, щоб ми загубили олію, — вжахнувся Карембу. Але Карембу не вмів журитися довго. Сповнений бурхливої одваги, він знову мовив:
— Коли ми не знайдемо їх на світанку, то, вір мені, Гасане, я схоплю негідника Махмуда Алі, хай він навіть, як кріт, зариється у найглибшому міському склепі! Побачиш, або він, або хтось із його спільників приведе мене до могил, які вони спустошили цієї ночі, а там ми вже знайдемо свою олію!
Але слова друга не повернули спокою розважному Гасанові:
— Зваж, Карембу, що кожна пляшечка коштувала щонайменше п'ятдесят турецьких фунтів. А знаєш, що ти міг би купити за сто золотих фунтів?
— За сотню купив би будинок, — приголомшено відповів Карембу. — Та звідки мені знати, що можна купити за сто золотих турецьких фунтів? Я ще зроду не бачив такої великої золотої монети!
Збагнувши запаморочливу цінність утраченого скарбу, Карембу вже не міг думати про щось інше.
— Знаєш що? — бадьоро сказав він. — Пляшки ми повинні знайти будь-що. Адже ми винні. Хазяїн не простить нам нашого боягузтва.
— Що ти хочеш сказати? — спитав, знітившись, Гасан, бо передчував, до чого хилить Карембу.
— Коли ми не відшукаємо ту могилу у місячному сяйві, то вранці серед отого сум'яття ми її нізащо не знайдемо! Тут тисячі таких могил! Після того, як зійшов місяць, я ще три години продирався поночі поміж могил не до водоймища, а в зовсім іншому напрямку.
— Добре хоч, що тобі не спало на думку повернутися з водою до мене.
— Не спало на думку? Ти кажеш — не спало на думку? Лишенько, та я ж цілі три години свистів і кричав, але, на щастя, так далеко від місця, де ти лежав, що бандити не почули мого посвисту й крику. Я біг звідти добрі дві милі на схід. І, повір мені, я був певен, що бігаю не далі ніж за двісті сажнів од тебе. Отак плутаєшся вночі, бо всі могили страшенно схожі одна на одну…
— А як же ти все-таки дістався сюди?
— Я вже втратив будь-яку надію. А тоді зметикував: адже ми хотіли заночувати в оцій мечеті. І вирішив так: цієї ночі я тебе вже не знайду. Ти або зомлів, або тебе здолав сон. Прокинувшись од ранкової роси й не побачивши поруч Карембу, ти підеш подивитися, чи немає мене в Брадировій мечеті. Я був од неї не далі як за чотириста кроків, коли почув тебе… І одразу ж побачив, як ти вибіг десь за милю на південь од мечеті… Я закричав — ура-а-а! І вже хотів бігти назустріч, коли бачу… Що це? Ти мчиш, мов наполоханий хорт! Тож я плигнув у канаву й звідти почав стежити.
— Що ж ти робитимеш тепер?..
— А ось що! — Карембу скинув довгу вицвілу сорочку — абу[29] й уже хотів скинути шаровари. — На щастя, в мене чорна шкіра. І я запам'ятав, звідки ти вибіг!
— Ні, я не дозволю, аби ти сам важив своїм життям! Це я забув пляшки! І справедливо буде, коли я піду з тобою… Слухай, що я надумав. Твоя чорна шкіра приховає тебе од очей злодіїв, а я вдягну твоє синє вбрання. Вирішено!
Гасанові не довелося довго переконувати Карембу. За хвилину дві тіні відокремилися від стіни молитовні.
Тим часом місяць на своєму прузі почав хилитися на обрій. Тіні видовжились, а обрій на сході огорнула імла.
Коли Гасан з Карембу востаннє прислухалися, навколо панувала така тиша, що обидва хлопці чули калатання власних сердець.
Карембу прошепотів:
— Слово честі, я зроблю так само, як зробив ти: скрикну й побіжу. Вони поженуться за мною, а ти побачиш, де ховаються грабіжники. Тільки, Гасане, не бійся за мене! Ти ж знаєш, як я бігаю.
Поки хлопці повзли в цьому кладовищенському лабіринті, місяць уже зовсім схилився на спадень.
Ще півгодини — і хтозна, чи матимуть вони іще коли-небудь таку нагоду.
Гасан не стримав сльози, коли Карембу обійняв його й рвучко поцілував.
Потому Карембу випростався й щосили крикнув… Серце йому завмерло… Карембу скрикнув удруге… марно!
Його вигуки глухо відлунилися від муру, а тоді тихою луною покотилися далі, далі від однієї каплиці до іншої, аж поки затихли зовсім.
Глуха, порожня тиша…
Карембу заплакав.
Ані один, ані другий не промовили й слова. Сіли поруч і мовчки дивилися на місяць. За пів, за чверть години він сховається. А з ним зникне, мабуть, і надія, що вони знайдуть свій запашний скарб, який коштує сто золотих турецьких фунтів…
І саме тієї миті, коли вже навколишні нагробки починав оповивати серпанок імли, Гасан підхопився:
— Але ж і дурні ми! Біжімо! На путівці, де вночі стояли віслюки, має залишитися слід!
— Хай йому всячина! — і Карембу отак, як є, голяка, почав витанцьовувати мов навіжений.
За хвилю обидва вже бігли навпростець через могили.
Ще п'ять хвилин — і великий місячний серп зануриться на обрії в тінь землі. Але хлопці вже на курному путівці. І тому що місяць висить так низько, в його жовтавому світлі видно буді-яку нерівність. Хлопці побігли далі.
Хвилина. Друга. Третя…
Гасанові перехопило дух. Він зупинився.
— Залишайся тут! — гукнув невтомний Карембу, повертаючи голову до товариша, і раптом побачив линву… яка висіла на міському мурі… Гей! Навряд чи цю линву залишили мулярі, що будували мур тисячу років тому!
Карембу показав на линву Гасанові. Той засміявся:
— Диви!
Але наступної миті Гасан схаменувся. Підбіг до Карембу. Йому сяйнула думка. Він рішуче наказав:
— Пильнуй отут на всяк випадок! — а сам побіг уперед.
Так, він не помилився. Менш ніж за сто кроків помітив віслючий послід.
Гасан квапливо озирнувся навкруги. Потім переліз через кілька могил у глиб кладовища, і саме тієї миті, коли місяць остаточно сховався, Гасан упізнав місце, де вони лишили олію…
Руки у нього затремтіли, коли він потемки намацав пляшечки. Щасливий, він повісив їх собі на шию поверх синьої аби Карембу. Коли Гасан при миготливому світлі лампадок повертався назад, то побачив чорну струнку тінь Карембу, яка метушилася біля самісінького муру.
Карембу приволік десять чималих каменів, поклав їх один на один і заходився зв'язувати петлею свою стару тюрбанову хустку.
— Зараз побачимо, чи про нас забули, а чи наготували нам пастку. Відійди, Гасане, он до тієї каплички й дивись уважно, що діятиметься там, угорі, на мурі, коли я скину оцю каменюку. Тільки спершу дай мені швиденько… ну хоча б твій тюрбан… Так, гаразд… А тепер зникни! — підштовхнув Карембу Гасана, який нічого не розумів.
Гасан неохоче послухався. Здалеку він бачив, як Карембу обплутав кінцем линви, що звисала з муру, верхній найважчий камінь, потім вірьовкою, яка була зв'язана з двох тюрбанів, смикнув купу камінюччя так, що вона повалилася. Верхній камінь лишився висіти в зашморзі линви.
Карембу боявся, що на кінці тої линви мерзотники прилаштували рушницю.
Проте нічого не сталося. Линва була прив'язана. І витримала камінь.
Раптом хлопці принишкли. В глибокій передсвітанковій тиші пролунали кроки вартового солдата, який проходив тут щогодини.
Коли кроки затихли, перш ніж Гасан отямився, Карембу, наче мавпа, вихопився на міський мур.
Минула чверть години… півгодини…. Карембу не повертався.
— Ходімо додому, — пролунав нарешті його голос. На сході саме починало благословлятися на світ.
— Де ти так довго був?
— Всього лише зробив візит ввічливості до схованки Махмуда Алі, — позіхнув на весь рот Карембу.
Потому хлопці, мало не засинаючи навстоячки від утоми, знову наділи своє вбрання.
— Я все розповім дорогою — адже нам іще йти до брами не менш як годину. За півгодини зійде сонце, а я не маю найменшого бажання, щоб біля брами мене допитували. Тому нам треба обійти майже все місто аж до кварталу Гуеблія.
Гасанові до всього вже байдуже. Але, мабуть, таки треба бігти до брами Гуеблія, бо туди веде путівець од Айн-Грасесі, звідки вони прийшли вчора ввечері.
Пояснення, що вони вийшли ще вдосвіта, аби якраніше дістатися до Кайруана, було б найімовірніше.
— Махмуд Алі вдався до пачкарства. Ти, певно, гадаєш, що вони грабують могили? Вони перевозять у трунах контрабанду.
Гасан здивувався:
— Невже? Перевозять у трунах контрабанду? А що ж вони перевозять?
— Хіба ти не знаєш? — тепер здивувався Карембу з Гасанової необізнаності. — Дехто заробляє гроші тим, що перевозить сюди побожних небіжчиків караванами або й морем. Всі дороги ведуть сюди, під міські мури. Старі люди з усієї Північної Африки мріють, щоб їх поховали під кайруанськими мурами. Дядечко Захаріаш колись розповідав про це. Він казав, що це один з тих дурних єретичних забобонів. І що дуже багато людей навмисно поширюють цей забобон не через побожність, а заради зиску! Це для того, щоб багаті думали, наче бог дасть їм привілеї, коли після смерті їх привезуть сюди, де сплять вічним сном кілька тисяч воїнів, які прийшли з Аравії на чолі з шерифом[30] Сіді-Окбою, аби підкорити Африку пророковій вірі.
— Атож, Карембу! Ті, що за життя нагарбали собі майно хтозна-якими нечесними, брудними способами, починають боятися, коли відчувають, що надходить їхня остання година… А спритні погоничі верблюдів вигадали казочку, ніби ті, чиї могили будуть найближче до поховань стародавніх проповідників, матимуть змогу вблагати святих, аби не судили їх суворо за їхні гріхи. Кайруан — третє найсвятіше місто мусульман.
Кайруан був колись столицею імперського губернатора усієї мусульманської Африки й протягом трьох століть стояв у релігійно-політичному розумінні вище навіть за таке могутнє місто, як єгипетський Каїр. Але могутність Кайруана давно минула. Лишилися кілька десятків кайруанських святих мечетей, серед яких є й найдавніші в мусульманській Африці, та ще могили великих завойовників. Кайруан нині третє місто, куди ходять на прощу. Хто відвідає його двічі в житті як прочанин, той дістає титул хаджі, так само, як той, хто піде на прощу до святих місць Мекки й Медіни. Але, незважаючи на це, Кайруан занепадає, й люди тут живуть все гірше й гірше. Туніський бей має великий пишний двір і ще пишніший гарем. А це потребує силу-силенну грошей — дістань де хочеш. Бей збирає криваву данину. Туніське мито надзвичайно високе. А тому тут розвинене пачкарство. Безупинним потоком до білосніжних мурів Кайруана везуть труни. Це зваблює сховати до окремих трун найрізноманітніший товар. А що це блюзнірство, що від цього спалахують страшні епідемії — то пачкарям байдуже.
Про все це розповів наступного дня пополудні кайд Абд-ер-Рагман старому професорові Захаріашеві, який прийшов повідомити про те, що випадково виявили його юні вихованці.
Але стражники прийшли запізно. Махмуд Алі зрозумів, що йому загрожує небезпека, обікрав спільників і, тільки-но відімкнули брами, зник.