Міцний кулак туарегів

14 «НЕ ПІДДАМОСЯ ЛИХОВІ!»

еджеге-н-у-сіді! Плем'я султанів усіх благородних лицарів Ахаггару! Знатні панії та шановні панове, цнотливі панянки та воїни, що мають дорадчий голос на цих історичних зборах! Шановні орендатори землі, пасовиськ і стад! Вільновідпущеники та слуги! Послухайте уважно те, про що розповість один, із ваших найдостойніших лицарів. І коли ви не хочете образити червону шкіру його благородного намету, то вірте й довіртеся! До вас промовлятиме відважний Улд Біска, друг і двоюрідний брат вашого володаря!

Могутній і врочисто піднесений мокаддемів голос замовк.

Навколо великого вогнища, яке червоними омахами полум'я освітлювало пласке дно дикої ущелини, перекотився глухий гомін. Вітер доніс шум водоспаду, що линув недалеко з прямовисної скелі й розбивався об граніт.

Триста двосічних кинджалів, металевими браслетами прип'ятих до правиць, блиснули у вогненній заграві. Ці триста гострих кинджалів належали трьомстам молодим знатним воїнам н-у-сіді, які брали участь в нечувано сміливій експедиції до уеду Драа на південь Марокко. На чолі тієї експедиції стояв цар. Та коли цар з особистою охороною непередбачливо відокремивсь од головного гаркаху, його оточили шаанбські пастухи, і вперше в історії Сахари ахаггарський аменохал опинився в руках у свого найлютішого ворога.

Двадцять два тоболи — «почесні барабанщики», юнаки з найзнатніших родин ватагів усіх племен конфедерації, здійняли вгору бойові барабани племен туарегів. Барабани загули, ніби десь у мороці ущелини раптом прокинулися двадцять два грізні берберські чорногриві леви.

Ніщо не можна порівняти з нічним ревінням туарезьких барабанів. Те ревіння — наче саме втілення моці!..

Коли барабани нарешті замовкли, мокаддем поправив спущене запинало й сів на почесне місце високих гостей ахаггарської ради.

Потім підвівся Улд Біска й підняв бойовий щит. За старим звичаєм, сперся на нього, щоб мати змогу захиститися від списа, коли б його кинув ворог, присутній на раді.

— Нашого пана, милостивого аменохала Кхеддеша, нема вже серед живих! — промовив цей найближчий родич аменохала по чоловічій лінії і найвірніший його друг.

Всі прагнули почути сумну звістку безпосередньо з уст друга замордованого володаря. Тож на підковоподібному просторі табору, оповитому майже цілковитою темрявою, ставало тісно. З'їхалися представники багатьох племен. Уже було поночі, а до табору їхали все нові й нові представники племен. Прибули улад-сіді-бен-сід-маліки, таі-токви, кель-реала, ікдадеени, іргешімени, теджеге-мелени, дехто з імананів і орагенів, посли туарезьких азджрів. Декому з них давно минуло сто років. Були тут і такі, яким сповнилося тільки два роки. Матері наділи на них вбрання дорослих воїнів, аби ті, коли змужніють, могли похвалитися, що брали участь у цих загальних зборах туарегів. Повсюди стояли імргади — напіввільні орендатори берберських земель. Чорні раби трималися поблизу своїх господинь.

Всі були вдягнені у найліпші шати. Жінки прикрасили свої смугасті святкові убори всіма родинними коштовностями. Чоловіки, якщо вони були потомственні воїни, вбралися в довгі сорочки-тікаміст з білої шовковистої вовни або з тоненької антилоп'ячої шкіри, пофарбованої в синє. На всіх були рясні шаровари-картеба з синього атласу, витканого в Судані. Довгі блузи з індигово-синього шовку під час спалахів вогню сяяли наче сталеві панцири. Поверх блуз чоловіки накинули пурпурові плащі, оздоблені золотом по краях і навколо шиї, а на грудях здебільша розкішно гаптовані. Коли ж такий плащ був зроблений з верблюдячої шкіри і пофарбований у червоне, то це вважалося справжнім багатством. Він коштував стільки ж, скільки стоголовий табун з найліпших верблюдиць. На червоних поясах-таментіках у розкішних піхвах висіли важкі мечі з хрещатими ефесами.

На голові туареги носили високі шапки з шовковими китицями й стьожками-відзнаками. Ці шапки разом з подвійним чорним запиналом були справжніми масками з забралами, наче в середньовічних лицарів, закутих в обладунок.

Жінки й простий люд наділи звичайні сандалі, але поодинокі ватаги братств мали на собі розкішні чоботи з червоного сап'яну. Лицар у пурпурному плащі, підперезаний червоним широким поясом, у високих, аж до стегон, червоних чоботях, у високій шапці й у чорній масці на обличчі був більше схожий на диявола, ніж на людину.

— Аменохала Кхеддеша нема вже серед живих! — тихо повторив натовп.

— Цю надзвичайно сумну звістку приніс мені Уфенаєр. Я послав його разом з п'ятьма нашими братами назирці за підлотними шаанбами, коли ті за наказом аменохалового вбивці вирушили до ущелини, через яку пролягла дорога до Уаргли, щоб викинути останки нашого замордованого володаря. Шаанби сподівалися, що ми, повертаючись додому, неодмінно знайдемо ті останки.

Запала лиховісна тиша.

Чоловіки стискали важкі двосічні мечі й списи — начебто присягалися смертю помститися лиходіям, які й досі не змили кров'ю свій злочин.

Далі Улд Біска розповів про той підступний бій. Про вбивство й про ганьбу гордої країни. Скінчивши розповідь, він низько вклонився вдові оскверненого царя й вигукнув:

— Хай по всій країні залунають барабани журби! Наша володарка мені сказала: «Накажи моїм іменем замкнути базари всіх міст і сіл на ознаку того, що всю купівлю-продаж, які відбулися від цієї миті, визнано недійсними. Хай люди й тварини покинуть базари! Хай усі товари лежать там без господаря й доглядача три дні й три ночі! А коли хто-небудь захоче щось привласнити, хай навіть попіл, того буде оголошено смертельним ворогом дорогої царевої пам'яті!» Оголошую також недійсними всі заручини та одруження, що відбулися б протягом дванадцяти тижнів з дня аменохалової смерті. Дітям, які народилися або народяться в цей час, милостива султанша під кінець трауру знову дарує життя, приклавши їх до своїх грудей, і вони стануть дітьми померлого володаря!

Найстаріший таіток підвівся й проказав:

— Присягаємося, що кожен муж нашого племені під час трауру від сьогодні їстиме лише ті страви, які приготує сам!

А знатна жінка з могутнього племені ргела проголосила:

— Чую твій заклик, старий Феруане! Жінки й діти! Коли й ви чуєте це, то встаньте, підіть одягніться в усе найліпше і опівночі зберіться гуртом, щоб, покинувши вигаслі родинні вогнища, вирушити із своїм племенем до могил предків!

Жінки, що стояли й сиділи навколо, підвелись і разом з дітьми, дівчатами, рабинями та дружинами імргадів, уклоняючись, покинули збори.

Незабаром вони повернулись у своїх найпишніших шатах, підперезані поясами з овечої шкіри, в найліпших блакитних і червоних фартухах. Коси прикрасили стрічками, на головах мали великі запинала, якими затуляли обличчя. Дзвеніли браслети, виблискували намиста, сережки й персні…

Тим часом окремі представники знатних родів по черзі виголошували найдивовижніші присяги: найпалкіше схвалення дістала пропозиція не голити й не розчісувати бороду. Всі присутні прийняли її одностайно.

На другий день по тому, як жінки повернулися від могил, де вони прокляли тіні вбивць, аменохалів труп було спалено. Разом з останками володаря спалили й силу-силенну дорогоцінних трав та олії, що їх принесли на похорон посли всіх племен і родів. Зірвавши великий червоний намет, воїни з заупокійною молитвою поклали на те місце попіл аменохала.

Потім у долині накидали могилу. Вона весь час зростала, бо всі посли, які приходили до султанші, додавали до тієї могили каміння. В могилу, як і годиться, не впала жодна сльоза.

По всій країні справляли поминки, на яких ніхто не мав права вимовити вголос аменохалове ім'я. Те ім'я пішло в непам'ять — туарег ніколи не згадує померлого, хіба що тільки тоді, коли оспівує його перемоги.

Синам і дочкам героїв, тих, що загинули або з великими почестями повернулися після бою за звільнення аменохала з полону, в день аменохалового похорону за бажанням їхніх матерів змінили імена. Кожному дали прізвисько «вірний, любий». Від них у майбутньому пішло нове плем'я високошановних благородних імітрі-лаленів. Шістьох з них повелителька піднесла в дворянство. Дванадцятьом імргадам надала волю й дозволила разом з нащадками як вільним воювати справжнім мечем і залізним списом. Усім дружинам і матерям героїв подарувала землю, щоб ті могли прогодувати сиріт.

Наступного дня після похорону зібралися всі носії почесних відзнак племен. Вони склали присягу до ніг Фетум:

— Хай прийде хто завгодно й зруйнує наші знеславлені оселі, намети й оселі наших васалів, халупи наймитів і хижки рабів! Хай випалить урожай і знищить геть усе знаряддя в нашому господарстві! Хай переб'є всю нашу робочу й рогату худобу, а також весь наш дріб'язок! Хай переб'є навчених до бою собак і мисливських хортів! Хай стягне з кожного з нас усе, що маємо на собі та в торбах при наших сідлах! Хай хто завгодно проколе нас стрілою, мечем, списом, або застрелить нас, або віднесе на власному щиті на розжарене вугілля, коли ми протягом року не помстимося за аменохала!

Після того, як присягнули носії почесних відзнак племен, прийшли почесні барабанщики-тоболи, після них — лицарі й воїни всіх двадцяти племен. Знову й знову лунали слова грізної присяги. Одні відмовлялися від своїх рабів, інші зрікалися племінних титулів та прибутків. І коли б родичі з жалю та співчуття не годували їх, то багато хто, мабуть, умер би з голоду. Адже надходила зима, і про виправу, так фанатично обіцяну, до весни не могло бути й мови.

Неодружені благали Фетум, аби та власноручно вишила їм на запиналі, що за ним кожен туарег ховає обличчя, якусь доброзичливу приповідку, або від щирого серця написала на бойовому щиті якесь гасло-побажання, й таким робом милостиво прилучила їх до гурту своїх шанувальників. А шанувальники вже почали оточувати молоденьку вдову, щодня влаштовуючи всілякі змагання, аби привернути до себе її увагу.

Осінь була в розпалі. Плем'я згорнуло табір і перекочувало до оази Іделес. Там воно у супроводі безлічі гостей і шанувальників розмістилося в укріплених будівлях села, а також під мурами султанської резиденції, оточеної потрійним старовинним валом.

Ту грандіозну подорож на чудових мегерах довіку не забуде жоден з наших трьох хлопців.

Фетум ласкаво прийняла наших друзів і дала поцілувати руку. Потім вони разом з усією молоддю співали на аменохаловому агелі пісню, в якій народ уславляв свою володарку:

— Тебе питають, чи має якась жінка Ахаггару синіші очі, ясніше волосся? Чи є в країні жінки вродливіші й цнотливіші? Хіба наша пані Фетум не супроводила свого хороброго чоловіка в сідлі бойового верблюда в усіх походах, поки народила йому дитину, яка стане нашим царем? Хіба наша повелителька Фетум не брала участі в усіх наших походах, аж поки не стала матір'ю? А яка героїчна жінка у вирішальну мить підбадьорювала свого сина словами полум'янішими й жестами рішучішими? Хіба вона не ділила з нами, неначе справжній воїн, всі знегоди безконечних мандрів пустелею? Хіба вона вимагала води чи фініків, коли їй дошкуляла спрага або голод?

Фетум, зачувши улесливу пісню, вийшла з свого помешкання й перед натовпом, що гучно благословляв її, поцілувала жилаві руки старих, які співали разом з молоддю. А оскільки вдова не хотіла, щоб її занадто величали, то попросила лицарів, аби ті замовкли, бо вона щиро сумувала за своїм коханим чоловіком і вважала, що негоже вдові слухати славослов'я. Закохані лицарі пішли з агелу по країні, й незабаром скелі навколо Іделес в радіусі десяти годин їзди були геть списані ім'ям найвродливішої та найліпшої жінки Ахаггару.

Князі та посли приїздили з Тімбукту, Туата, Радамеса, Рата, приїздили і з далеких суданських дворів чорних нігерійських володарів. Приїздили туареги кель-ові з гір Аїру, темні тіббули, з гір Тібесті. Приїздив шейх пастухів кель-аюліммідів з Кого біля Нігеру, чорний гарратимський шейх із Туата, а також багаті кайди з Більми й Тауденні — цих двох найважливіших сахарськнх соляних копалень. Ба навіть із Марокко приїхало кілька знаменитих купців, які зроду-віку платили ахаггарцям проїзне мито. Весь у золоті й пурпурі, в супроводі розкішної гафли рабів, прибув посол марокканського султана, бо марокканський султан з давніх-давен був халіф церкви, до якої належали ахаггари. Фетум той посол улесливо назвав «царевою двоюрідною сестрою».

Пишні посольства, яких супроводили й по п'ятсот озброєних воїнів, — а найпишніші серед них — посольства туніського бея та марабута — шейха Ель-Баккайя з Тімбукту — привозили високошановній удові дари: старовинні килими казкової цінності та коштовні шовкові тканини, гаптовані золотом. Фетум приймала посольства милостиво й з гідністю. Її почесна варта, яка зросла до двохсот молодих дворян, дістала чудові святкові шати із суданського шовкового атласу, аби гості бачили, як їх тут шанують. Ахаггарські лицарі не могли справити собі такі чудові шати самі, бо попри свою знатність і спорідненість із султанами вони — бідні. І гостинність царського двору, якою лицарі користувалися цілу зиму, надавала їм можливість принаймні раз на день досхочу нагодувати свої родини…

— Зворотний бік усієї цієї слави, — сказав меткий Карембу Гасанові, — полягає в тому, що всі ці туарезькі вельможі як слід їдять у вдовиному замку…

— Та що ти! — здивувався Гасан, сприймаючи слова Карембу за жарт.

— Коли б ти знав, які жалюгідні прибутки мають оці пихаті туареги!

Бабула кивнув головою, й тому Гасан запитав:

— А звідки ти про це знаєш?

— Пхе, та хіба ж я князь чи сіді? Вони ж мене спочатку вважали за раба! А тому я пішов до їхніх імргадів і програв кілька мідних монет. Ми швидко з ними заприятелювали, і я за годину знав комори тих славних воїнів ліпше, аніж власні діряві кишені! Ну, то що ж, на твою думку, має такий знатний туарег?

— Напевно, поля, стада, будинки, комори, рабів…

— Помиляєшся: нічого, крім голоду. Я ж тобі кажу: зворотний бік слави! Кожен могутній рід має пастухів ї родових орендаторів грунту. Проте туареї не має стільки рабів, аби їх вистачило для всіх орендаторів. А що ж орендатор? Того не можна ані вигнати, ані продати. Орендатора успадковують так само, як грунт і взагалі все господарство. Крім того, орендатор-імргад разом із своїми синами в усіх битвах воює пліч-о-пліч з паном і повинен оддавати панові дві третини воєнної здобичі — то хіба ж можна відмовитися від такого годувальника?

Імргади також бербери, але колись, за давніх часів, переможені в бою. Тепер вони з численними родинами живуть на своїх малих ділянках часто-густо куди ліпше, аніж їхні пани.

Але найцікавіше ось що: земля тут належить жінкам, і успадковують її жінки. Хижки й взагалі більша частина вбогого туарезького маєтку належать також жінкам і переходять від матері до дочки…

Отож через злидні туареги такі забіякуваті та непосидющі. І хоч жінки мають тут дуже мало, але все-таки більше за чоловіків. У чоловіків є тільки те, що вони видеруть у сусідів або зароблять у купців. Родина живе з того, що чоловік заробить, коли несе сторожову службу, — він кілька місяців охороняє караван купців під час подорожування в глиб материка, — або виторгує який лантух борошна на ін-салаському базарі. З жінчиного маєтку родина живе тільки в добу великого голоду.

Податки, які імргад сплачує хазяїнові, невеликі. Він повинен виростити своєму володареві за рік одну верблюдицю, дати горщик верблюжого масла, дещицю меду та трохи проса. Але імргад має годувати рабів, і тому в неврожайний рік імргад разом із дітьми благає свого хазяїна, аби той не дав їм вмерти з голоду й послав куди-небудь у похід. Імргад воліє краще вмерти на полі бою, ніж страждати з голоду. Якщо ж видається врожайний рік, то милостивий пан тиждень живе то у того, то у іншого орендатора «свого маєтку» й разом із своїми рабами геть об'їдає їх. Адже туареги справжнісінькі ненажери.

— І справді, я ще зроду не бачив таких їдців! — засміявся Гасан.

— Недаремно кажуть, що ситий туарег з'їсть стільки, скільки п'ятеро арабів, які п'ять днів голодували. Коли це й перебільшення, то не дуже велике.

— М'ясо туареги їдять раз на рік, коли гостюють у сусідів. А так вони цілісінький рік в сідлі, весь час у мандрах.

— То чого ж вони тоді не працюють?

— Е ні, вони працюють. З кожної більш-менш придатної степової билинки плетуть рогожі. Що завгодно змайструють із шкіри. Вони дуже спритні ковалі й лудильники, природжені ремісники… Але з чого ти майструватимеш, коли твоя країна — суцільний камінь, а там, де є трохи грунту, — немає й краплини води? Оазу Іделес, кажуть, було принесено до тутешніх джерел у кошиках, навантажених на змучених віслюків. Землю несли до води за кілька десятків миль. Та, зрештою, скільки землі можна отак перенести? А тут іще після кількох місяців посухи рине злива, й усю з такою мукою принесену землю за п'ять хвилин змиє бозна-куди!

Отакі розмови Гасан, Бабула і Карембу вели тепер досить часто, бо здебільша бували на самоті, сидячи в наметі, по велетенських масних запонах якого, сплетених із стяжок шкіри та тоненької верблюжої вовни, без угаву періщив холодний зимовий дощ та подеколи люто шмагав навальний гірський вітер.

Хлопці лежали в хутряних спальних мішках та хукали на закляклі руки або ж гріли їх над розжареним деревним вугіллям у глиняній посудині, що стояла між їхніми ліжками, зробленими з рогожі й підвішеними над мокрою паруючою землею.

Долиною, відкритою до гірської сивуватої синяви, дув кигучий плачливий вітер. Він подеколи заглушував монотонну сумну пісню дощу й виганяв з розколин скель велетенські хмари випарів та клуби туману.

А бувало й таке, що на світанку, відхиливши рогожу, хлопці скрикували з подиву: все навкруги біле від снігу! Де це? В тропіках чи в горах Кабілії? Поодинокі фінікові пальми, витягнувши, мов жирафи, шиї з-під снігового запинала, вилискували вічнозеленою перистою кроною.

Проте ці чари розвіювалися за кілька хвилин — коли в глибинах скель спалахувало яскраве ранкове сонце. Тоді земля знову ховалася в тумані, і десь опівдні гори заливала така задушна, нестерпна спека, що руки ставали наче налиті свинцем.

Тільки найвищі шпилі, що стриміли у блакитній далечині, світилися білими сніговими шапками й вигравали чи то криваво-червоним, чи то холодним синьо-зеленим сяйвом.

А одного дня мандрівники справді-таки набралися страху.

Чорна хмара, яку грайливий вітер випадково не розбив об химерно потріскані скельні вежі, просковзнула до розлогої пласкої долини й поповзла понад самісінькою землею. Тільки тепер можна було відчути, що село Іделес лежить на височині двох тисяч метрів. Прозорий, сонячний і гарячий полудень за кілька хвилин перетворився на зловісний присмерк, насичений випарами. А ще за кілька хвилин здійнялася нестримна буря. Блискавиці крижем розтинали не небо над головою, а простір унизу, в незліченних підступних, похмурих прірвах.

Цілісінький вечір і ніч темряву осявали спалахи сліпучого вогню, без угаву гуркотів грім і відбивався стоголосою луною. Тисячі блискавиць за хвилину запалювали каламутну й мокру темряву, до якої з розколин у скелях ринули оглушливі й люті водоспади. Камінні брили, що, може, сто, а то й тисячу років стирчали над стрімкими прірвами, тремтіли в своїх гранітних ложах, і одна чи дві скотилися з таким неймовірним гуркотом, що заглушили навіть гримотіння бурі, яка в своєму шалі не мала, здається, ні кінця ні краю.

Тієї ночі в горах од блискавиці вщент згоріло кілька халуп, загинуло десять чоловік, а багатьох верблюдів, що ховалися в ущелині, згодом знайшли спалених на вугілля.

Цю бурю люди згадуватимуть десятиліття. Синьої гірської ночі, під небесами, увінчаними незліченними сузір'ями, чоловіки складатимуть на агелі довжелезні пісні про двобій тутешніх духів з духами сусідніх азджрів, страхітливий ворожий наїзд яких було рішуче відбито.

Пекельна буря була, так би мовити, заключним акордом зими з її щоденними зливами й холодними ночами.

Ранком по тій бурі порожевілі снігові шапки гір Гікени й Бадану видавалися в росяному сяйві чи не вдвічі менші, ніж досі.

Зима кінець кінцем відступила з високих нагір'їв, а дощ, який кілька днів підряд запинав обрій, був на диво теплий, лагідний і ніс з собою якусь таємничу передвесняну знемогу. Проте дощова пора на нагір'ях центральносахарських гір і в тисячах похмурих та безладних ущелин із чорно-синього, в блискотливу білу смужку кварцових жил сахарського пісковику порушила перебіг врочистих зборів.

Люди, які з далеких країн примчали поклонитися овдовілій володарці, роз'їхалися.

У зимових таборищах родин і родів ахаггарських туарегів о дощовій порі чоловіки завжди починають клопотатися господарством.

Колоди дорогоцінного дерева — справжнього скарбу, що його привозять з неозорих лісових просторів західно-африканського узбережжя, — вправні й терпеливі руки чоловіків перетворюють на чудові миски, тарілки та великі ложки. Жінки ті вироби розмальовують простим, але напрочуд гарним народним орнаментом. Старі плетуть кошики, дівчата, зібравшись у гурт, співаючи плетуть тонкі рогожі з податливої степової трави гафли. Пастухи овець та верблюдів приносять шкури, які протягом літа сушаться на сонці. То шкури антилоп та хутра дрібних ссавців, упольованих в степу. Ті шкури вимочують в настоях чинбарних рослин, вичинюють і обробляють. Перед наметами жінки тчуть на простих ткацьких верстатах грубу вовну, цупкий льон і древесні пальмові волокна, змішані з ликом чагарника, з якого видобувають славнозвісну в цих краях арабську гуму.

Ту арабську гуму збирають скрізь. Заради неї часто споряджають виправи чорних рабів, котрі приносять гуму у велетенських глиняних джбанах з передгір'їв, про які знають тільки вони. Так само велику увагу приділяють тут заготівлі страусового пір'я. Найспритніші жінки роблять з тим пір'ям справжні дива. І внизу, на ін-салаському базарі, за нього можна буде виміняти більше жита, пороху та шроту.

Можна було б довго розповідати про наполегливу працю цього простого люду в зимовому таборищі побіля розлогого й розпорошеного по долині села Іделес.

Гасан, Карембу та Бабула годинами милувалися силою й спритністю тутешнього коваля, якого туареги шанували як особу дуже поважну, — посада майстра-коваля в племені майже завжди належить родичам шейха. Гончарство теж викликало в хлопців великий подив. Гончарський круг од самого світання обертався без упину, а спритні руки майстра чаклували над ним, створюючи прості чудові миски й важкі велетенські каолінові вази, в яких на Сході споконвіку зберігають дорогоцінне зерно.

Скільки ж то побачили й скільки почули діти! З великими труднощами вивчали вони мову своїх предків.

Найкраще велося Бабулі, найгірше — Карембу. Карембу хоч і знав уже чимало слів, проте з вимовою в нього було не гаразд. Бабула заприятелював з пастухами й тижнями ходив з ними вузькими гірськими річищами по траву, яка тепер, у дощову пору, виростала скрізь, де між камінюччям у вузесенькій шпаринці або в западинці на скелі затрималося хоч трішки землі. Гасан у тих виправах участі не брав. Карембу пішов, так би мовити, в науку до славнозвісного чинбаря, який напрочуд гарно фарбував у великих ступах козячі шкури, а Гасан залюбки відвідував тутешню школу, де ретельних учнів та учениць вчили марабути. Тут вивчали арабщину, письмо, історію, математику, астрономію і дуже багато уваги приділяли поезії. В поезії кохалися й дорослі, адже недаремно кажуть, що кожен туарег — природжений поет і музикант.

Зима перешкодила обом марабутам вирушити в зворотну путь. І тому, коли матері (а матері тут самі вчать своїх дітей читати й писати, бо вони освіченіші за чоловіків, яким у безперервних подорожах та пошуках заробітку нема часу поглиблювати свої знання) попросили марабутів повчити дітей, обидва охоче погодилися. До школи приходили літні жінки й з ретельністю навчалися всього, що викладали їхнім дітям.

Гасан допомагав учням виконувати завдання» і таким чином став помічником учителя. Учні та учениці радо запрошували хлопця до себе, і незабаром він уже знав життя простих родин куди краще, ніж обидва його приятелі.

Вдосвіта молоді лицарі після купання в крижаному гірському потоці робили гімнастику. Спершу вони робили вправи з велетенськими й надто важкими для підлітка металевими списами. Потім вели бій з мечем і щитом, під час якого не в одного текла кров. Варто було тільки забаритися на частку секунди, не встигнути затулитися щитом — і гострий, наче бритва, бойовий меч, що ним туарезький воїн володіє як ніхто інший, залишить на тілі юного лицаря кривавий слід.

Опівдні, коли й узимку спека буває нестерпна, а розжарене повітря починає тремтіти, наче в пропасниці, сини суворих лицарів цілісіньку годину тренувалися в киданні списа.

Гасан мусив брати участь у тій небезпечній грі й за весь час перебування в Іделес міг побалакати з своїми друзями лише в ті дні, коли періщив дощ.

Але як змінився хлопець! Його кволі руки після болючих і виснажливих вправ швидко зміцніли й стали такі ж дужі, як і руки інших хлопців. Перші два тижні він лягав спати, нарікаючи, що в нього геть пошматоване тіло, що в нього «лопнув сухожилок», що йому, певно, порвався шлунок… Він не засинав, а швидше непритомнів.

Можливо, марабут Захаріаш першого ж дня натякнув вихователеві юних воїнів, аби той як слід узяв у роботу тендітного хлопчину. Хеліл познайомив Гасана з його однолітками і вимагав од новачка все, що й од хлопців, які тренувалися з семи років.

За кожен поганий кидок, за кожен невлучний удар — покарання. Хлопець, котрому суперник виб'є з рук меча, повинен спинатися по прямовисній скелі, під якою лежала мертва заводь з крижаною водою.

Отак Гасан за п'ять місяців пройшов крізь усі найтяжчі випробування, які за кілька років роблять з молодого туарега людину нечуваної спритності, наполегливості, витривалості й хоробрості.

О четвертій годині ранку — купання в крижаній воді гірського водоспаду, потому — нескінченне ходіння з неймовірно важким списом і щитом, потім — поєдинок, на зразок середньовічних турнірів, зі списами, але без коней. Після поєдинку — стрільба з лука та рушниці по рухливій мішені — за мішень може правити будь-який сполоханий птах, — бо туарег уважає, що кожен птах, так само як і риба, — це погань, і жоден туарег, коли він шанується, не скуштує їхнього м'яса, навіть якби умирав з голоду.

А тоді знову купання й школа…

Але не думайте, що потому настає ситний обід! Замість обіду — знову бій з мечем та щитом або вправи в сідлі — і все те в найнемилосердішу денну спеку.

Водночас із хлопцями муштрують і школених до бою мегерів.

Туарезьке верблюденя-асаха від народження живе з туарегом у халупі, наче домашній пес. Діти граються з ним. Але після другої стрижки на верблюденя чекають важкі випробування. На веселому родинному святі господар загостреною цуркою проколює верблюденяті ніздрю. Рана швидко зарубцьовується, але цурка, яка лишається в ніздрі, не дає верблюденяті ссати материне молоко, й воно змушене шукати пашу.

Навесні наступного року молодого мегера знову стрижуть, а наприкінці року починають вчити підкорятися слову. Він повинен за наказом схопитися на ноги або нараз зупинитися. Це навчання триває доти, доки верблюд зможе без нагляду пролежати, не поворухнувшись, двадцять чотири години.

Кінець кінцем коваль просуне йому крізь ніздрі кільце, в яке потім просмикують ремінці вуздечки. Відтоді молодий верблюд носить на собі сідло й вершника. Тварину треба вчити вклякати й підводитися за наказом, а також бігти вчвал скільки є сили. Цієї пори верблюдів муштрують молоді лицарі, які й самі звикають мчати чвалом у сідлі в полум'яну спеку поміж розпеченими скелями.

Тимчасом як спритний Карембу навчився вичиняти й фарбувати шкіри особливим способом, а також трохи навчився мистецтва карбування по криці в старенької, славнозвісної жінки, яка від ранку до ночі попахкувала люлькою, карбуючи метал чи складаючи неперевершені орнаменти з перламутру; тимчасом як Бабула безупинно мандрував гірськими схилами і теж навчився багато чого корисного, передусім, полювання на гірських цапів, Гасан пройшов чудову науку, зміцнів і виріс.

Через два тижні після лихої бурі прийшла перша передвісниця наступаючої короткої й бурхливої гірської весни.

Лицарі й знатні юнаки, що приїхали з далеких передгір'їв, влаштували перед замком султанші турнір, хизуючись кавалерійською спритністю, силою рук та грізною підступністю ударів.

Хоч про це ніхто не говорив, але кожен знав, що султанша повинна вийти заміж. І хоч потім вона і її чоловік мали володарювати тільки до повноліття султанового сина Іменаса, кожен юнак доброго роду залюбки віддав би геть усе за титул амгара[59], за дев'ятнадцятилітню вродливу, знатну, хоробру й благородну жінку, якою була наша повелителька Фетум.

Турніри тривали до самої ночі. Одразу ж після боїв посеред двору збиралися жінки й співали імпровізованих любовних пісень, акомпануючи собі на старовинних лютнях. Молоді лицарі стояли півколом перед вродливими співачками, вбрані на їхню честь у свої найкоштовніші шати.

Після одного такого велелюдного свята нарешті підвелася султанша й мовила:

— Багато хто з вас просив моєї руки, але всі діставали одну й ту ж відповідь. Я пригнічена горем й дбаю тільки про свої удовині обов'язки. Залиште мене в моїй самотині до весни — до тієї пори, коли стада звичайно потребують досвідченої руки мужа й володаря. Але перш ніж хто цієї весни порядкуватиме нашими стадами, нам треба заплатити по рахунку…

— Помста!

— Хоч я й кажу тільки: заплатити по рахунку, але це означає, що той рахунок має бути підписаний кров'ю злочинця! Так, присягаюся життям мого осиротілого сина Іменаса, вашого майбутнього шейха: хто з вас принесе мені голову Бен Манзура, тому я стану дружиною!

Грізні, темні, закутані у запинала, воїни підвелися й під голосні вигуки потрясли важкими мечами, і на тих мечах на мить спалахнули червоні відблиски двох величезних вогнищ, вогняні омахи яких злетіли в нічне небо.

Так було складено лицарську присягу. А після наради, яка тривала цілу ніч, багато найдосвідченіших імргадів вирушили вдосвіта з Іделес, щоб простежити за ворогом і не лишити поза увагою жоден його порух. Адже наближався той день, коли ненависні шаанби мали переганяти свої численні стада верблюдів та коней, що зимували під захистком добре укріплених і озброєних оаз, до височин, вкритих буйною весняною зеленню.

Чваньковитий шейх Бен Манзур, суверенний володар північної Шаанби, теж змушений разом із своєю родиною вирушити слідом за челяддю, бо, за стародавнім непорушним законом, шейх пастушого племені — це передусім суверенний ватаг пастуших кочівель і поодиноких таборищ войовничого арабського племені.

Тому туареги послали розвідників аж до уаргельської долини й до гір, що здіймалися на північному заході за плоскогір'ям побіля Лагуата. Розвідники повідомляли далеко в гори про лаштування та постачання окремих сіл Шаанби.

Нарешті було повідомлено, що шаанби з першими сотнями верблюдів вирушили вгору до височин, а за ними незабаром мали податися й інші.

— Завтра рушимо в похід, щоб привезти тобі наш весільний дарунок! — оголосили розпалені вершники.

— У цей нерівний бій ви не підете без мене! Я вирушаю з вами в перших лавах гаркаху! — захоплено вигукнула Фетум.

До самого ранку в таборі панувало пожвавлення. А вранці й справді султанша на чолі трьохсот найзнатніших неодружених молодих ахаггарців у супроводі васалів і слуг племені вирушила проти підступного араба, певного, що ніяка сила в світі не зможе дістати його на його суверенній і багатолюдній території.

Вгодовані стада арабських шаанбів на густо заселеному передгір'ї завжди могли знайти порятунок в численних і добре захищених ксурах, тобто укріплених селах, та борджах — цитаделях, побудованих біля великих і повноводих колодязів на дні ущелин з прямовисними камінними берегами. Численні округлі невеличкі гори були надійним захистком і вигідними позиціями.

Пихаті, відважні й жорстокі шаанби — арабські кочівники, які в сімнадцятому столітті за нашим літочисленням захопили ці родючі сахарські пасовиська в розрізнених берберських племен, були певні, що їхній тил надійно прикривають високі гори Сахарського Атласу. Що з обох боків, на сході й на заході, їх захищають безводні піщані пустелі Великий Східний Ерг і Великий Західний Ерг. Через нестачу колодязів у ці недозірні пустелі не могло вирушити велике військо, бо воно безперечно загинуло б од спраги. А безмежні моря лиховісних барханів не дали б змоги відбитому ворогові повернутися крізь них до далекої домівки й колодязів.

Тож коли тил Шаанби так надійно був захищений високими горами на півночі, а вузькі перевали тих гір захопили ворожі загарбницькі війська французького короля, то середні гори, що належали Шаанбі, утворювали наче трикутник, спрямований вершиною на південь. По трьох кутах ту територію обороняли могутні міста. На півдні — Ель-Голеа. На північному сході — густо заселені долини та оази навколо туггуртської фортеці, де випасалися стада породистих бойових коней, славнозвісних своїм швидким чвалом. А між Ель-Голеа на південному куті і Туггуртом у глибокій улоговині лежала Уаргла — центр східної оборонної смуги Шаанби.

Західну частину цього уявного трикутника становили сім міст республіки Аль-Мзаб, що тулилася десь посеред сотень безладних долинок, вкритих голим гострим камінням. Крізь це каміння пролягала долина Мзаб з трьома тисячами штучних колодязів, видовбаних у твердому вапняку доломіті завглибшки 120, ба навіть і 160 метрів.

Так само, як Туггурт на сході, цей простір на заході замикала скеляста фортеця й місто Лагуат, чи Аль-Аруат, неприступне гірське гніздо арабських султанів Бену Лаарба, що лежало на височині 900 м над рівнем моря, під захистком високих гір Джебель Амур.

В означеному трикутнику, нахиленому від північного заходу до південного сходу, було близько десяти великих ущелин, одна поряд одної, які під час весняних та осінніх дощів ущерть наповнювалися водою. Колись тими ущелинами струмували могутні річки й ліворуч вливалися до повноводого Уед-Міа. Уед-Міа витікав на плоскогір'я Тадемаїт, на південь од Ель-Голеа, ніс свої води улоговиною уаргельського басейну, а біля Туггурта зливався з Ігаргаром — наймогутнішою рікою, що текла з ахаггарського масиву до казкового Трітонова моря. Про існування в сиву давнину цих морів та річок нині свідчить ціла низка південноалжірських і південнотуніських солоних озер, а також ті велетенські долини, до яких тепер лише в дощову пору стікають води з високих гір.

Навесні завжди доволі води для стада, що випасається на зелених берегах та на колишньому дні цих доісторичних річок. Залишки води просякають крізь грунт і, захищені таким робом од висихання, течуть під вапняковими каньйонами. На зелених стежках, що в'ються по дну ущелин, пастух протягом цілого року може знайти питну воду, якщо викопає неглибоку ямку. Тож навесні й восени кочівник випасає стада по схилах уедів і напуває їх з великих калюж дощової води. Коли ж настає гаряче літо, кочівник зганяє свої стада на дно такої ущелини, і худоба там має пашу. Тому середні гори Шаанби — це край багатого скотарства. А табуни баских коней та стада породистих верблюдів становлять силу племен шаанбів, адже в пустелі тільки той сильний, хто має доброго верхового коня, верблюда та великі стада.

Городяни в цій країні тільки частково живуть з фінікових гаїв, малесеньких садів та полів жита. Добра половина населення має зиск з караванної торгівлі. І ті, й інші мешканці міст підтримують дружні стосунки з могутніми степовими пастушими племенами, бо караванна торгівля в пустелі потребує ревних охоронців.

Безсоромна зажерливість войовничих арабських пастуших племен досягла такого ступеня, що життя герратимів, темношкірих хліборобів та садівників, не дуже відрізняється від злиденного життя суданських рабів.

Шаанби могутні й заможні: по-перше, вони мають багатющі стада, а тому володіють пустелею та оазами, заселеними працьовитим людом; по-друге, вони мають прибуток від сільськогосподарських культур — фініки для власного прожитку й досхочу фуражу та добірного зерна для коней; по-третє, їм платять торговці за те, що їхні каравани проходять теренами, доволі забезпеченими водою. Шаанби беруть чималу данину за охорону базарів, де за міцним міським муром можна купити або продати золотий пісок із Судану, збіжжя з родючого середземноморського узбережжя, «а також рабів, яких приводять сюди в ярмі, до смерті змучених страхітливим переходом через безмежну пустелю.

Отакий стислий опис країни, яка зветься Шаанба. Південну частину цієї країни становить куди бідніша, майже гола пустеля з дуже важливою фортецею — замком стародавніх берберських султанів — Ель-Голеа.

До цього могутнього підступного капкана й вирушили триста туарегів, аби в центрі суверенної землі покарати свого одвічного жорстокого ворога.

У безмежну Сахарську пустелю прийшов травень.

І хоч чужинцеві це може здатися дивним, але й на спраглій сахарській землі травень — найчудовіша пора року.

На початку травня від негритянського півдня через Сахару на північ у похід вирушають каравани з наладнованими збіжжям в'юками, бо настає найсприятливіший час для подорожей, — Сахара щедро дає усім людям воду, а тваринам — соковиту пашу.

Кочові пастуші племена по всій Сахарі згортають намети й переганяють зголоднілих тварин у недозірні степи, які з настанням травня вкриваються зеленню.

Туарег також сходить із своїх суворих гір, щоб забезпечити худобу багатою пашею.

Невелика, але грізна була армія ахаггарських туарегів, на чолі якої вирушив двоюрідний брат замордованого султана, Улд Біска, й до якої пристала Фетум.

Як швидко змінюється все на світі!

Ще зовсім недавно найслабкіший з-поміж триполійських хлопців був Гасан, а тепер сама ахаггарська володарка взяла його до цього добірного бойового ударного загону як одного із своїх пахолків, бо Гасан за тиждень до цього походу успішно склав іспит з верхової їзди і із стрільби «з довгої рушниці».

Звичайно, він ще не міг змагатися з деякими юними туарезькими принцами в двобої на мечах або на списах чи на ратищах. Такий бій вимагав багаторічного наполегливого тренування й спартанського способу життя з дитинства. Але вже те, що Гасан добре тримався в сідлі на найпрудкіших мегерах і, стріляючи, добре влучав у ціль — неабиякий поступ, тим більше, що в здоровому гірському повітрі недавно ще тендітний хлопчик швидко зміцнів і став мускулястим, загартованим вершником пустелі.

Тепер «малий» Гасан мав власного «стаєнного» Бабулу й особистого «васала», тобто «зброєносця», спритного негра Карембу, який, зрозуміло, з братерською любов'ю піклувався про свого юного «лицаря».

Вісім днів, які тривала подорож, були важкі для кожного, хто вперше брав участь у такій виправі.

Адже за всі ті вісім днів походу жодного разу не напнено намету, жодного разу не розпалено вогнища. Загін вирушав завжди поночі, при тьмяному сяйві зірок, о третій годині ранку, підкріпившись кучерявою капустою, меленими фініками і запивши все це теплою водою. Опівдні, коли спека ставала нестерпною, туарег тільки змочував спраглі вуста.

І лише тоді, коли опускалася ніч, ватаг коротким посвистом давав наказ отаборитися.

Тут кожен наїзник виймав із шкіряної торби дві чи три жменьки фініків та висохлого капустяного листя й жадібно з'їдав їх. Потому довго й блаженно пив воду, коли, звичайно, табір стояв не дуже далеко від якоїсь калюжі. Згодом слуги починали клопотатися про обох господаревих верблюдів — у поході на одному їде вершник, а другий тим часом відпочиває, маючи на собі тільки трохи харчів і необхідний запас води. Завжди, коли тільки було можливо, гарках таборився на зеленому пасовиську або поблизу чагарника, де верблюди мали їжу: верблюд може довго не пити, але без свіжої паші він довго не витримує.

Розподіливши поміж собою години варти, кожен вершник вигрібав у піску довгасту ямку, з одного боку встромляв щита, клав під нього сідло — й готове затишне ложе. Біля правиці в землю встромлялись списи й ратища. Сідло правило за подушку, а щит захищав сплячого від піску, що його нічний вітрець ніс низько над землею. Потому туарег загортався у великий важкий плащ і спав до години від'їзду.

Під час походу ніхто не розмовляв, хіба що тоді, коли перед гаркахом з'являвся стрімкий горб і доводилося підбадьорювати мегерів співом цілого хору вершників.

Авжеж! Гарках-бо прямував на північ. Спочатку він просувався, не упускаючи з очей струменисті води Ігаргару, але на рівні Ін-Салаха зробив великого гака на захід, щоб обминути Тімассанін. Адже Тімассанін і пасовиська Тінгерту за оазою належали азджрам, з якими ахаггарці сваряться зроду-віку.

Улд Біска прямував далі, до долини Міа, суверенною територією Улад Бу Гамма.

Почерез Тадемаїт, де могутній Уед-Міа завертав на північ, трохи на схід до Ель-Голеа, гарках ступив на територію шаанбів.

Ці останні дні походу були неймовірно важкі.

Проте гарках клусав уперед під надійною охороною — адже всю його путь від таборища до таборища визначали розвідники, які очікували своїх лицарів напівдорозі денного походу. Розвідники повідомляли гарках про пересування всього живого в районі й супроводжували загін до наступного сторожового поста.

Оце й був той дивовижний міст із незбагненно всюдисущих очей та вух, по якому щоночі мчали гінці, наче невидимі духи, котрі знали, що хвилину тому сталося за сотні миль попереду й позаду.

Тільки завдяки цій бездоганній організації похід, який звичайно триває місяці, похід, спрямований у саме серце ворожої країни, пощастило здійснити за вісім днів.

Восьмого дня близько півночі військо месників дісталося до чудового, прихованого від стороннього ока, захищеного закутка в Уед-Міа. Звідси до Уаргли було двадцять хвилин їзди прудким чвалом.

Розвідники оглянули розлогу оазу та її околиці і доповіли, що велика валка бенупіаанбів суне до уеду Несса, який в'ється на північ од уеду Мзаб. Знаменитий уед Мзаб ніби брав свій початок на схід од Берріана, одного з міст республіки Мзаб, що лежало на кордоні мзабської хебки — розлогого лабіринта вапнякових скель. Цей лабіринт простягався на три тисячі квадратних кілометрів і ховав у собі семеро святих міст сахарських пуритан.

Вислухавши донесення, Улд Біска спохмурнів.

Шаанби не сліпі й не глухі. Вони чудово орієнтуються в цій місцевості. А чужинець без провідника заблукає в ній за кілька хвилин.

Мзабська хебка споконвіку мала лиху славу. Тут сила-силенна долин, двісті, а то й триста метрів завглибшки, і схожі вони між собою, як дві краплини води. Скільки сягає око, — сивий, безводний вапняк доломіт і тисячі небезпечних чорних розколин та прірв, які зненацька розверзаються під ногами мандрівника.

Передбачливому Бен Манзурові пощастило виявити перевдягнених туарезьких розвідників, які никали по країні, і тепер він просувався із своїми стадами й тисячним військом щораз вище зеленавою долиною Несса, звідки легко було сховатись од ворога, чи то до уеду Мзаб, чи то у лабіринті хебки. Він міг також вийти і на спекотливий північний захід під оборонні мури Лагуата й віддатися під захист султана Бену Лаарба.

Гарках із трьохсот легких вершників пустелі, які дісталися аж під саму уаргельську оазу, не міг, зрозуміло, вступати в бій, де кожне селище перевищувало його кількістю чоловіків, які здатні були носити зброю. А перед чудовою вогнепальною зброєю місцевих воїнів меркла навіть мужність туарегів.

Тож зрозуміло, чому спохмурнів Улд Біска, почувши про несподіваний похід у десять разів могутнішого ворога.

Навіть якби про туарегів шейх Бен Манзур і не знав, а тільки запідозрив щось, то й тоді він міг попросити у близьких йому шейхів з Метлілі та Ель-Голеа військової підтримки.

А ті на південному заході та південному сході оточили б відчайдушно хоробрих вершників, і потому на півночі Бен Манзур уже сам знищив би чужинців.

Тієї ночі, коли надійшло тривожне повідомлення про похід проникливого шейха Бен Манзура з його численною челяддю й стадами на північний захід травистим уедом Несса, у напрямку до Берріана, на кордоні мзабської хебки, власне, й розпочалася ця жахлива війна.

Вранці ахаггарський гарках вирушив па відкриту рівнину. Своєю раптовою появою він викликав чималий переполох в Уарглі та в усипаній селами долині. Бо, якщо серед білого дня триста туарезьких вершників наважилися з'явитися в серці ворожої країни, то, певно, наступної ночі вирине тисячна армія, щоб розпочати бій за місто й спустошити надзвичайно цінні фінікові гаї. Адже фініки — багатство й гордість уаргельців.

Та Улд Біска тільки виконував свій сміливий маневр. Про людське око, вершники з'явилися під мурами оази і поспіхом підпалили кілька вбогих халуп і хижок.

Дим шугонув над оазою, і це примусило сторожу зачинити брами перед самісіньким носом у людей, що тікали в місто. Улд Біска примчав тоді аж до південної брами й знову тільки про людське око оточив мечеть та кілька невеличких фінікових сушарень на незахищеному передмісті, герратимське населення якого давно покинуло геть усе і втекло до міста.

Потім він, об'їжджаючи міський мур, подеколи наказував стріляти в переляканих людей на баштах муру.

Уаргельці гадали, що Улд Біска із своїм загоном безперечно чекає на могутню армію, авангардом якої він є, й щогодини, на очах у тих, хто стежив за ним із башти, посилає гінців до армії, яка, мабуть, десь в ущелинах чекає слушної миті, щоб почати наступ.

А вершники Улд Біски бачили гінців з міста — славнозвісних шаанбських народних бігунів, так званих регабів, які за двадцять чотири години, ані хвилини не відпочиваючи, могли пробігти відстань, якої не подолав би навіть звичний кінь.

Але Улд Біска та його стрільці вдавали, ніби вони сліпі й глухі. Зате нишком безупинно відсилали до Уед-Міа загони, які об'їжджали навколишню місцевість, хапали поодиноких регабів в ущелинах Шаанби й відбирали в них листи та випитували завчені напам'ять прохання про допомогу.

Гінців роздягали, швидко завчали все, про що мали розвідати перелякані кур'єри. Потім, вбравшись у їхній одяг, один з туарегів вирушив до барлога володаря Шаанби, шейха Бен Манзура.

Цей відважний імргад як військовополонений довгий час мешкав у Ель-Голеа. Мати в нього була біла, батько — чорний, тому навряд чи хто міг відрізнити імргада від тутешнього регаба.

Фетум сама вигадала для імргада історію про те, чому саме його послано з Уаргли з листом, в якому султан благав допомогти оазі, обложеній могутнім ворогом.

Туареги ще раз удали, ніби атакують міську браму на західному кінці оази. Коли ж султанові солдати з великим галасом «відбили» гвардію туарегів, Улд Біска почав відступати, ніби вже з'явився Бен Манзур і поспішає містові на поміч.

Кінець кінцем переслідувачі зупинялися й починали стурбовано озиратися на далеку оазу. Цієї миті туареги віддали б геть усе на світі, аби ватаг дозволив їм порубати тих дурнів на шматки. Та суворий наказ Улд Біски і присутність султанші, яка їхала верхи цілком по-чоловічому із залізним списом, рушницею й щитом, стримували їх.

Розвідники, які стежили за Бен Манзуром, повідомили, що арабський покровитель, очевидно, махнув рукою, вислухавши благання про допомогу Уарглі.

Бен Манзурові років тридцять два, проте він досвідчений ватаг багатого й могутнього племені, володар багатьох міст, містечок і сіл. Що ж до його підступності, то тут він не поступався Улд Бісці.

Бен Манзур запрошки розпізнав хитрість туарегів і теж розіслав по країні шпигунів під виглядом обідраних поодиноких селянських родин, що начебто випасали кіз та овець.

Розпочалося змагання з хитрості й підступності. Але шаанби були піддані Бен Манзурові й боялися його помсти. Крім того, ворожий табір досконально знав місцевість, тоді як Улд Біска просувався незнайомою ворожою територією, покладаючись тільки на неймовірну, уроджену, притаманну кожному туарегові здатність орієнтації.

Отже, туареги не наважувалися вдруге з'явитися під Уарглою, а тим часом на розлозі неподалік Берріана скупчилася така сила шаанбів, що кілька тисяч голів худоби незабаром мали відчути нестачу паші.

Чотирнадцять днів тривало важення сил на відстані, й усі чотирнадцять днів Улд Біска з досадою слухав повідомлення своїх вивідачів про те, що тільки-но він починав просуватися вперед однією з оцих незліченних долин, котрі губляться в недозірній рівнині, як за сто мить звідси шейх згортав намети таборища й вирушав угору до хебки.

Ніхто ще не пам'ятав такої гри!

Війська рухалися то вперед, то назад, начебто двоє богів цієї неозорої пустелі розігрували партію в шахи.

— А чому той пихатий араб не вийде на чолі свого війська назустріч своєму супротивникові? — питав Га-сан, змучений тим марним пересуванням.

— Тому, що бену-шаанба повинні піклуватися про бездонні шлунки своїх верблюдиць під час цієї короткої, але дуже важливої для стад пори року. Якби ми з'явилися тут тижнів за шість, коли стада пастимуться високо, під самим Лагуатом, то дочекалися б Бен Манзура за три дні.

Отак відповів Гасанові Улд Біска.

Цю мить султанша покликала ватага і щось сказала йому. Улд Біска спочатку заперечував, але згодом почав слухати дуже уважно й під кінець розмови вклонився на знак згоди.

Він покликав Гасана проїхатися разом долиною. Сьогодні рівно опівдні гарках отаборився тут, аби верблюди напаслися біля великого річища, повного прохолодної води.

Улд Біска, високий, стрункий, напрочуд широкоплечий — справжній велетень. Постава в нього була царствена, очі, що виблискували сталевою синявою, ніколи не всміхалися, але спалахували жовтавим вогнем, тільки-но відчувши опір.

Його голос сухий і твердий — голос природженого командира. Коли Улд Біска озивався, у таборі всі замовкали. Проте він говорив дуже мало.

За ті півроку, що Гасан перебув з друзями в таборі, Улд Біска звернувся до хлопця лише двічі. Він був присутній при тому, як Гасана вперше привели вклонитися молодій вдові. Коли Фетум представила йому Гасана як вихованця марабута Захаріаша, закутаний велетень злегка нахилив горду голову й промовив:

— Чую, що ти наймолодший Абу-ль-Гасан. Я знаю твого найстаршого брата Мухаммеда; він людина порядна й ніколи не товаришував би з рабом.

По цих словах Улд Біска одвернувся. Перш ніж спаленілий хлопець зміг пробелькотіти щось у відповідь, велетень уже пішов. Потому Гасан бачив мовчазну постать майже щодня. Він і хотів, і побоювався зустрітися з Улд Біскою.

Але одного разу в Іделес, коли Гасан, що уперто спинався на скелю, геть знеможений, шубовснув у крижане гірське озерце й, наче мокра курка, саме видряпувався на берег, як на лихо, в учбовому таборі раптом з'явився Улд Біска на своєму білому, мов кипень, мегері.

— Гасан-бен-Абу-ль-Гасан навчається тут, як бути рибою в багарі[60]? — спитав він свого наймолодшого брата надто голосно.

А тому що Улд Біска й сам колись пройшов це нелегке навчання, то, напевно, добре знав, чому кволий Гасан упав у воду.

Ташша знайшов собі в Гасанові надійного й освідченого, друга. Але він не наважився сказати старшому братові більше ніж:

— Місяць тому Гасан падав з тієї скелі дванадцять разів за день, а тепер хіба що один раз за два дні.

— А коли ж, дженджику, ми вже втримаємося на тій скелі? — спитав велетень, дивлячись Гасанові у вічі.

Гасан так закусив губу, що бризнула кров.

— Коли я лазитиму на цю скелю стільки років, скільки лазив ти, Біско, то може і я хизуватимуся такою силою, яку маєш тиі

Відповідь, мабуть, сподобалася Улд Бісці. Він зіскочив на землю, закурив коротку люльку й промовив:

— Невже ти так довго гостюватимеш у нас, хлопче?

— Ти добре знаєш, що ми тут з нашим святим мужем, а кому ж відомо, коли він надумає від'їздити?

— Гм… — буркнув велетень.

Можливо, Улд Біска хотів запитати в Гасана про те, що його дуже цікавило… Гасанів батько досить знаменитий торговець збіжжям у багатому Тріполі. А дорослі статечні Абу-ль-Гасанові сини їздили з караванами аж у Судан по негритянське просо. Жоден туарег, хай який він буде багатий і знатний, не від того, щоб мати заможного клієнта в багатому тріполійському порту, де ціни вдвічі нижчі, аніж у злодійкуватому Ін-Салаху.

Що собі думав Улд Біска — невідомо. Але, докуривши люлечку й вибивши з неї попіл на долоню, він підвівся й проказав:

— Цілком можливо, що ти не будеш ані риба, ані скорпіон! У твоїх очах не видно ані луски боягузливої риби, ані сліду підступного скорпіонового жала! Тож викупайся в багарі ще двадцять разів, але зміцній думкою, що на двадцять перший раз ти уже нізащо туди не впадеш! Твої лиси мене переконують у цьому: хлопцем я не мав на своєму шоломі семи лисячих хвостів!

По тих словах, не прощаючись, він поїхав з табору.

Коли минули іспити з верхової їзди, Улд Біска несподівано привів Гасанові в дарунок чудову трирічну верблюдицю, яких виховував у цілому Ахаггарі тільки його рід.

— Ну, — сказав велетень ватаг щуплому підліткові, коли вони проїхали долиною майже кілометр, — їздиш ти вже пристойно, Бен-Абу-ль-Гасане!

— Завдяки твоїй верблюдиці, — вихопилося в Гасана.

— Але, гадаю, ти й досі не заслужив тієї оцінки, яку дали тобі під час іспитів, — загадково вів далі Улд Біска,

— А що мені бракує, аби я їздив досконало? — ображено запитав Гасан, кусаючи губи, бо дуже пишався своїм мистецтвом наїзника.

— Либонь, ти ще ніколи не їздив кудись далеко сам, та ще, скажімо, з якимось важливим посланням…

— Тож куди я повинен поїхати, аби й ти, Улд Біско, визнав, що я вмію триматись у сідлі без няньки?

— На мою думку, тобі треба було б поїхати до Гардаї або в інший бік — до королівської Мелікки. Краще до Мелікки, щоб днів за чотири ти зміг розмовляти з шейхом Ель-Бабою, начальником усіх толбів і таззабенінів Мзабу. Шейх Ель-Баба вже старий, йому не менш як сто двадцять років, але, кажуть, він при здоровому глузді, хоч і проповідує єретичне вчення. Сміливцеві треба підійти до нього непомітно і показати перстень. І якби хто-небудь викликав того сміливця на розмову, то сміливець міг би, приміром, сказати: «Духи тих, хто мене послав, і духи тих, до кого ви звертаєтеся, блукаючи стежкою анафеми, були колись брати, о Ель-Бабо! А ті, що забрали життя в нашого найдорожчого й з року в рік забирають у вас золотий пісок та рабів лише за те, що дають спокій вашій торгівлі, ті — наші й ваші спільні вороги!» А коли Ель-Баба, приміром, кивне, що це, мовляв, так, то чому б тоді не сказати Ель-Бабі, що ми тут гриземо власні вудила, бо не маємо нікого надійного, хто знав би таємну стежку хебкою й провів би пас до поля, де ми могли б наламати достиглих маківок тому лютому ворогові.

А він, Ель-Баба, може, скаже тому спритному хлопцеві, який так обережно висловлюється: «Хай чоловік почекає на тих людей, про яких ти говориш, парубче, там і там, о такій та о такій годині». А ти мені, не гаючись, подаси про це звістку через своїх двох приятелів.

Меткий Гасан запалився. Сталося неймовірне! Гордий і неприступний ватаг пропонує Гасанові роль, на яку не може зважитися жоден туарег: Гасан має стати посередником. Від нього залежатиме наслідок усього походу!

Сяючи очима, Гасан схопив руку гордого воїна й притиснув до грудей.

— Добре, — мовив Улд Біска задоволено, — я знав, що ти кмітливий. А тепер послухай, якою дорогою ти поїдеш і що тобі треба знати про людей, до яких ти вирушаєш…

І він розповів Гасанові про людей, які живуть посеред мзабської хебки, а потім про те, що кожної години неподалік звідси може пройти до Гардаї добре знайомий караван із Судану, в якому Улд Біска має друзів, — аюлеммідів, південних туарегів, — а ті без розпитів візьмуть із собою Гасаиа та його друзів.

Про мзабітів Біска сказав тільки, що вони щирі бербери, так само, як і туареги, але походять із Тіароту. І що за ухил од ісламу, так званий харидж, їх переслідують ревні мусульмани.

Гасан уважно вислухав Улд Біску й сказав, що все, про що він оце взнав, скидається на те, що він бачив у Хоггарі. Адже в обох цих районах шанують духів предків, певно, за старим поганським звичаєм древніх предків народу племені імазигенів.

— Я не судитиму про це. Коли повернешся, розпитай у свого вченого марабута. Я воїн і не належу до генерації марабутів. Ми з мзабітами могли б відновити дружбу, коли б…

Гасан зрозумів. Улд Біска не хоче образити джінна чи якого іншого духа, котрий, як твердить забобон, підслуховує кожну таємну розмову, а тоді, з властивої йому шкідливості, розповідає про все ворогові.

Справді, коли б Шаанба позбулася свого жорстокого володаря, то можна було б подумати про поширення впливу туарегів і сюди, на північ. Адже могутня конфедерація туарезьких азджрів щодалі дужче боїться впливу турків, які з Тріполі хочуть загарбати Рат і Радамес та приєднати Азджру до територій царградського султана…

Але навіщо тепер розводитися про всі ті політичні плани?

Тим більше, що наступного полудня на обрії й справді з'явився караван з кількох тисяч верблюдів, а пополудні до нього приєдналися троє наших хлопців, одягнених у прості білі халати. Друзі їхали на верхових верблюдах, звичайних для цих країв, щоб не викликати ані тіні підозри.

За кілька днів цей караван, що віз сіль із Туадені, доїхав нарешті через Метлілі до Гардаї — могутнього міста, будинки якого пірамідою здіймалися з дна каньйону уеду Мзаб…