Міцний кулак туарегів

11 ПІД ЗАГРОЗОЮ РОЗБІЙНИКІВ ПУСТЕЛІ

іля халуп, оточених муром, височіли кілька пальм з обскубаними вітром кронами. Така картина відкрилася зненацька пізнього надвечір'я між двома низенькими попелястими горбами.

— Коли б ми їхали тут десь за годину, то й не помітили б, що в цій околиці живуть люди… — мовив Гасан.

Ватажок гафли[48] посміхнувся:

— Через дві милі побачиш, яке помилкове буває перше враження…

І знову поринув у думки про свою торгівлю, яку полишив на чужі руки десь неймовірно далеко, в місті Агадесі. Байдужий на вигляд ватажок на довгоногому верблюді скидався на кумедного божка, який хитається сюди-туди…

«Ото ще противний», — подумав Гасан і зиркнув на Бабулу, який їхав праворуч од ватажка і теж погойдувався в сідлі.

Ватажка звали Сіді-ель-Малік. Його найняли в Уарглі за великі гроші. Місяць тому він приїхав з Агадеса до Уаргли на чолі невеличкого каравану й привіз різний купецький товар: страусові пера, пофарбовані індиго, бавовняні суданські тканини, слонові ікла й невеличкий вантаж сезаму[49].

Сіді-Абд-ель-Малік із Агадеса був заможний і шановний купець, спритний і відомий своєю обережністю. Зрештою, він був в Уарглі єдиний, хто найкраще знав стародавню й найкоротшу путь, що перетинала в найвужчому місці Великий Східний Ерг. Цю путь вважали найнебезпечнішою, але водночас і найкоротшою між північною Шаанбою та плоскогір'ям, глибоко на півдні якого лежить славетний монастир Тімассанін.

Сіді-Абд-ель-Малік уже ладнався повертатися додому: він чекав тільки на вантаж — зброю, боєприпаси та різ-лий скляний дріб'язок для обміну.

Війна, що точилася в Південному Алжірі проти французів, перешкоджала перевозити цей дорогоцінний європейський товар найкоротшим і найприроднішим шляхом — через алжірські порти на Середземному морі. Тому доводилося чекати, доки цей товар прибуде з атлантичних портів Марокко й Лагуата дорогою, що пролягає південною рівниною попід Атласом. Ціни підскочили так, що заробіток не виправдував утратної і небезпечної дороги.

Неспокусливі перспективи… Але саме того дня, коли Сіді-Абд-ель-Малік уже мав вирушати, уаргельський кайд звелів покликати його й запропонував йому дарунок — п'ятдесят великих срібняків іспанської карбівки, які вже понад сто років не мали конкуренції у африканському обігові.

Купець узяв гроші охоче, бо ні про що, крім грошей, і не думав.

Потому кайд мимохідь запитав, чи не думає Сіді-Абд-ель-Малік про Агадес та про повернення до родини і чи не хотів би він прислужитися добрим людям.

— Я знаю двох вельми святих мужів, які бажали б, щоб ти супроводив їх частину путі, і хотіли б звіритися на твій досвід та на твою хоробрість, — сказав кайд після довгенького блукання нетрями сторонніх розмов, які на Сході є атрибутом ввічливості освічених людей.

— Кожен правовірний Адамів син потребує доброго пророцтва, а надто, коли він, як оце і я, ладнається ступити на небезпечний пісок Великого Ергу, — обережно відповів купець. — Куди прямують ті добрі люди?

— До Тімассаніна. Один з них — мокаддем ет-іуаті!

— Багатий орден, о кайде, дуже багатий орден! Його мокаддем, певне, не носить при собі миску жебрущого дервіша — торби на сідлах його верблюдів повні золота…

— Але другий чоловік дуже бідний, сіді. Це настоятель мечеті Мекилового сина з Тріполі-ель-Акса.

— Проте мокаддем, певне, охоче допоможе йому в біді. Адже кайд знає, яка тепер дорожнеча! За товар я тут платив не сріблом, а щирим золотом!

— Але за той товар у вас, на півдні, в Судані, ти теж матимеш золото.

— Зваж на те, що ти вирішив довірити мені такі дорогоцінні скарби віри. І тільки від турбот про їхню безпеку та благо я з твоєї ласки буду позбавлений сну протягом усього подорожування, поки вони будуть зі мною!

Кайд удав, ніби розсердився. Адже, щоб ушанувати обох високих гостей, платити провідникові доведеться йому та уаргельському султанові з власної кишені.

До дарунка в п'ятдесят талерів довелося додати ще чимало, та купець усе ще знизував плечима.

Після п'яти днів упертого знизування плечима хитрий араб сховав у своєму поясі п'ятсот талерів і, поклавши руку на серце, вигукнув, чарівно усміхаючись:

— Яким щастям, вельмишановний, ви сповнили моє серце! Яка честь для сина, батько якого протягом трьох найблаженніших тижнів зможе перебувати у найяснішій близькості улюбленців нашого пана й пророка Мухаммеда, якому аллах — хай буде він благословен — дає в раю зазнати щастя своєї приємної близькості, так само, як дає в дорогу мені, грішникові, що кається, ці два благословенних колодязі мудрості й справедливості, аби нас під час нашого подорожування боронили самі ангели божі!

Отак з незмінною чемністю влаштовуються на Сході діла.

За наступні два дні в синьому досвітку на уаргель-ському базарі з'явилося стадо верблюдів, випасених у тіні фінікового лісу розлогої оази, а з ними десь із тридцять темних кель-ові. В полинялому старому одязі, проте озброєні до зубів, кель-ові погукували один на одного на азбенському (південноберберському) діалекті своєї далекої гірської батьківщини.

Мокаддем Ахмед-ет-Туаті, глянувши на них мимохідь, насупився.

Кель-ові, хоч і туарезького походження, не славилися хоробрістю, а тому жили під владою негритянської династії. Зате їхня зажерливість і брехливість були добре відомі; вони охоче вдавалися до грабунку, коли знали, що це їм минеться.

— Ще тільки бракувало, щоб вони належали до єретиків анісламінів![50] — кинув мокаддем марабутові, стурбована похитуючи головою.

Нікому нічого не сказавши, мокаддем пішов до султана, вклонився і шанобливо попросив, аби володар дав йому в дорогу кількох вершників як особисту охорону.

Султан дав мокаддемові десять солдатів, і ті, за звичкою, одразу заходилися попихати кель-ові. Тоді Сіді-Абд-ель-Малік, який миттю прибіг на майдан, назвав солдатів ненажерливими ледацюгами й смертельно образився, що йому не виявили цілковитої довіри.

Він, мабуть, відмовився б од зобов'язань, якби кайд не пригрозив, що це накличе на купця гнів султана. Караван покинув уаргельські укріплені міста і ліси й під спів погоничів рушив на південь…

Після кількох днів благополучного подорожування пустелею мандрівники побачили нарешті жалюгідні пальми і глиняні хижки. То була оаза.

Абд-ель-Малік казав Гасанові щиру правду. Навіть поночі не можна не помітити цього села. Хто прямував на південь, повинен був перейти глибоке й стрімке річище висихаючої річки Семгарі. Караван не міг подолати гострі й стрімкі береги там, де йому заманулося б. Треба було шукати зручного переходу. А перехід той лежав за брамою на терені села Гассі Бу Руба.

Караван отаборився. До намету марабутів прибіг щонайменше столітній шейх у супроводі старійшин села.

Адже мандрівники мали сплатити за перехід трібут — викуп, і шейх обома руками хапав мідяки. Та, щоб ця процедура хоч трохи скидалася на обряд, а не на здирство, дідуган під дзенькіт мідяків гугнявим голосом промовляв асаму-ллахі — тобто найславніші імена аллахові, яких загалом є дев'яносто дев'ять. Неймовірна жадоба до грошей збила скупиндю з ліку імен божих. Марабут страшенно розгнівався, коли почув, що шейх вимовляє ім'я боже тої миті, коли тремтячі пальці торкаються грошей.

А тому що як священик марабут мав на те право, то одразу ж припинив сплачувати гроші і тим урвав потік блюзнірських шейхових слів.

— Годі! Годі! Святий Тірміді заповів вимовляти слово «Правдивий» не як дванадцяту, а як шістдесят п'яту похвалу господові!

Всі вражено замовкли. Люди з жахом перезиралися, а старий скупиндя так перелякався, що впустив гроші на пісок, аби якнайшвидше торкнутися рукою грудей, уст і чола. Блідий, трусячись усім тілом, він заходився белькотіти на вибачення якусь молитву.

Найстаріші з племені, які, схрестивши ноги, сиділи тут півколом, мали доказ того, що їхній зажерливий ватаг втрачає розум навіть перед гостями племені. А оскільки шейха обирають довічно, то плем'я може скинути його хіба що тільки у тому випадку, коли буде привселюдно доведено, як оце сталося тепер, що шейх уже не може бути першим читцем молитов. «А це за законом — найперший шейхів обов'язок.

Один із старійшин племені Бу Руба звів угору руки і заволав:

— Я тут учитель закону й тому пропоную скликати міаад…

Усі мовчали. Тільки шейх низько похилив голову на груди, а потім, підтримуваний двома синами, ледь підвівся.

Гостей села вчитель закону запросив зайняти почесні місця на раді племені, що розпочнеться, як тільки в сусідніх селах буде врочисто оголошене це надзвичайно важливе повідомлення.

Незабаром троє хлопців почули молодих тутешніх барабанщиків і тих, які пригравали їм на однострунних дарбуках. Побачили, як за тими музиками бігли діти й цікаві, як усі вони зійшлися до річища, як на березі річки з'юрмилися переколошкані матері з малятами, котрі спросоння так верещали, що подеколи заглушували навіть музику.

Дехто чепурився, дехто, хапаючись, розпалював огонь, дівчата метушилися, репетуючи й шукаючи по схованках свої мідяні, а то й залізні каблучки, матері дорікали їм, а батьки та брати лаялися, що жінки завжди такі забарні.

Ну, чистісінький тобі переполох! Юнаки, озброївшись, зійшлися до гурту й почали стріляти, щоб привернути до себе увагу дівчат, до яких вони залицялися та з якими потай зустрічалися ввечері біля колодязя. Дівчата теж не хотіли пасти задніх і заходилися співати. В пісню вливалися все нові й нові голоси, і незабаром усе село співало старовинної пісні, що славила хоробрість чоловіків Бу Руба, котрі колись безстрашно відбили в Шаанбі жахливпй наїзд кровожерних турків, що вдерлися сюди з гарматами, аби підкорити вільну Шаанбу.

Близько опівночі зібралися всі. Навіть пастухи племені, які випасали стада далеко на дні улоговини, примчали в село, пригнавши верблюдів, переполоханих кіз і отари очманілих покірливих овець, на яких раз у раз кидалися хорти…

Посеред майданчика, між двома фініковими пальмами, стояв великий колодязь. Недалеко від того колодязя простелили килими для старих, а посередині розпалили вогнище.

Алі-бен-Ахмед, учитель закону, оголосив, що рада племені зійшлася, аби обговорити дуже сумну подію. Їхнє бідолашне плем'я втратило свого хороброго, усім відомого мудрістю й щедрістю ватага.

Гурт зловтішно загомонів:

— Алі-бен-Ахмед каже правду!

Тоді підвівся брат шейха і сказав, що брат його хоче, аби він оголосив таке: недуги старості примушують шейха просити плем'я, яке він ось уже майже п'ятдесят років з дня смерті свого батька боронив з батьківською дбайливістю, щоб йому дозволили не правити молитов і не головувати в суді. Це означало, що шейх сподівався лишитися й надалі шейхом і хотів виканючити в племені, щоб брат став його заступником, і тоді він, шейх, ділитиме з ним владу й усі численні доходи.

Хтось повинен був підвестися й гаряче оцінити виняткову діяльність шейхової родини, а тоді одвести його кандидатуру й таким чином оголосити жорстокий бій усім багатим та могутнім родичам шейха. Це зробив високий на зріст і, видно, сміливий молодик років тридцяти. Він ввічливо попросив слова, хоч і не був іще членом ради старійшин. Натовп захвилювався.

— Шаанба — не сад багдадських халіфів, куди правовірні — а їх наче тих піщинок — благоговійно приносили б з усіх кінців світу десяту частину свого врожаю. Шаанба — бідна земля. Але її розжарене каміння родить славних сипів і гарних дочок. Тому треба, щоб нами керувала рука єдина, міцна й рішуча, аби ми могли захиститися від зажерливості краще озброєних і численніших сусідів. Я, син Мухаммеда-ель-Ріассі, пропоную законний бій за щойно звільнену посаду ватага й викликаю кожного, хто бажає стати нашим володарем, на двобій чи то в сідлі, чи то пішки, чи то із зброєю, чи то без зброї!

— Сіді-Мухаммед-ель-Ріассі каже правду! — загукали навколо. Молодий Мухаммед подобався всім і давно вже підбурював людей проти шейхового боягузтва та драпіжництва.

— Старійшини! Не дозволяйте, аби цей молодик втручався в справи, на які не мали прав навіть його предки! — волали, охоплені люттю й страхом, родичі старого шейха.

Аж тут при світлі вогнища блиснула зброя, яку досі старанно ховали під рясним убранням. Юрба загомоніла й завирувала.

Проте не сталося нічого.

Сіді-Алі-бен-Ахмед звелів барабанити. Юрба замовкла. Вчитель закону рішуче промовив:

— Сіді-Мухаммед-ель-Ріассі має право викликати на бій тих, хто претендує на посаду ватага. За традицією, перші мають прийняти виклик родичі та найближчі друзі шейхового роду. Оголошую! Чи хоче хто з близьких родичів Сіді-Мірзи боротися проти Сіді-Мухаммеда-ель-Ріассі?

Гнітючу тишу сколихнув приглушений глузливий сміх і зауваження щодо шакалів з Мірзиного барлогу. Юнаки кричали:

— Який Мірза хоче скуштувати олова наших рушниць?

Під неймовірний сміх і стрілянину міаад оголосив ватагом Сіді-Мухаммеда-ель-Ріассі…

До річки Семгарі з Уаргли можна дістатися на найкращих інохідцях за чотири дні. Країна, що простирається тут, виступаючи з неглибокої зеленої западини, рясно всіяна пухирцями, шпичастими та округлими купками. Вони вкривають піщаний килим, наче нариви на хворобливій шкірі цієї землі. Це — гур. Далі на захід, на відтинкові од Уаргли до дайїв[51] Габесу, країна трохи здіймається й переходить у таємниче потріскане й вивітріле ніздрювате плоскогір'я, яким біжить путівець на південь до Ель-Голеа Там гури, всмоктуючи й затримуючи вологу зимових дощів, зеленіють ціле посушливе й довге літо… Але дорога до Семгарі облямована одноманітним килимом сліпучого попелястого дрібного піску, на якому ростуть хирляві, повзучі гіркі й солоні бур'яни, що їх верблюди, йдучи, поскубують у зажурі та безнадії.

Семгарі утворює глибоку улоговину. Прямовисні береги ховають глибоко на дні спрагле річище, занесене вологим піском і мулом, порослим чагарями, що зеленіють поміж крем'яних стін, кидаючи на них фіалково-блакитні тіні. Стрімкі стіни річища, червоні, зеленаві та білі, оголяють строкаті горизонталі — різнобарвні смуги. Земля тут розітнута уедом і схожа на зріз стовбура дерева. Це наноси ще відтоді, коли води цієї річки розливалися в глиб буйних джунглів і приносили сюди глинястий намул із зелених південних степів нагір'їв.

Семгарі — перша ліва притока Ігаргару, корито якого, кілька кілометрів завширшки й колись дуже глибоке, — перетинало землю трохи на схід звідси в напрямку з півдня на північ. Семгарі — перша ліва притока Ігаргару відтоді, як хребет усіх тутешніх водотоків занурився у недозірний спраглий степ… А недозірний спраглий степ одного посушливого року раптом розсипався… Хмари перетвореної на порох, спаленої трави, корінців та розтертого вітром випаленого грунту зненацька задавили слабкі течії і вимісили їх на грузькі багновища. І тоді піщані наноси тисячолітньої багатокілометрової ріки рушили в похід: піщані хвилі здіймалися щораз вище. Але під піщані бархани просякали рештки води, й тонесенькі струмочки текли між багновищами на північ — у низькодоли, густо порослі хвощовими оазами.

Із цього колись смарагдового степу за часів ділювію утворився «Аллахів сад», шістсот кілометрів завширшки, де тепер квітне пісок. Це — Східний Ерг.

До річки Семгарі з Уаргли можна дістатися на найкращих інохідцях за чотири дні. Дорога, така стара, що ніхто й не пам'ятає, коли її тут проклали. Починається вона з порослої фініковими пальмами долини Уаргли, перетинає уед Семгарі біля колодязя Бу Руба й поспішає на південь, аж до Селасел Тайба, кордону пустелі, невисокого плоскогір'я, яке ще належить до Шаанби, а далі губиться в безодні «Аллахового саду», по горах і долинах квітучого буйного жовтого піску, де крокує сама лише смерть. Ця дорога веде далеко. Повз Тімассанін можна дійти через гори й долини плоскогір'ями й перевалами в скелях аж до гірського пасма Аїр, чи Азбен, і до могутнього суданського міста Агадеса — славнозвісного ринку золотого піску та перевалочної станції солі. Цю сіль щороку приносять велетенські каравани з копалень Більми до великої улоговини, що оточує озеро Чад.

На перехресті цієї старої транссахарської дороги й річки Семгарі стоїть вельми важливий колодязь — Гассі — південношаанбського племені Бу Руба. Найближче невисихаюче «Туарезьке джерело» — Айн-ет-майба — лежить на двісті кілометрів далі на південь, на території Великого Східного Ергу. Від цього джерела залежить життя й смерть тих, хто наважиться ступити до того безводного простору.

Коли прохолодним ранком погоничі почали брати з колодязя воду й напувати нагодованих верблюдів, з намету вискочив щойно обраний шейх і почав просити, аби цього пам'ятного дня марабут і всі інші з почту були його гості… Опівдні пригнали молоду верблюдицю й невеличку отару овець. Надвечір їх урочисто забили, а близько полуночі спалахнули вогнища, на яких смажили жирне запашне м'ясо.

Врочиста учта розпочалася на світанку й тривала за співом і розмовами аж до ночі, оскільки, за звичаєм племені, гості мали призволитися в кожній хижці почережно. Серце нового шейха гості покорили дарунком, який набагато перевищував вартість усіх тварин, офіруваних на врочисту учту, та дорогоцінного ячного борошна й меду. Новий шейх дав гостям охоронців — п'ятьох близьких родичів, і по двох веселих днях гостини мандрівники вибралися, нарешті, на південний берег уеду й попрямували далі.

Але не минуло й години після полуденної зупинки, як один кель-ові наполохав усіх, крикнувши, що близько ворог. Всі схопилися за зброю — рейвах був такий, що старі й ватаг не скоро дізналися, що ж все-таки трапилося. Кінець кінцем з'ясувалося, що вершник уаргельського хана разом з кель-ові, на ім'я Серккі, трохи забарилися на місці зупинки — треба було полагодити на сідлах порвані попруги. Раптом вони помітили трьох чоловіків, що швидко їхали до них верхи на верблюдах. Вершник із Уаргли негайно помчав навздогін караванові, а кель-ові лишився стежити, чи не з'являться ще які вершники. Незабаром кель-ові наздогнав вершника з Уаргли й повідомив, що вгледів удалині ще кілька верблюдів.

Ця звістка схвилювала мандрівників. Ті, у кого була вогнепальна зброя, одержали порох і свинець. Якби чужинці напали на них одразу, вони боролися б, не шкодуючи життя. Та, обміркувавши все спокійно, ватажки каравану вирішили, що переслідувачі можуть напасти тільки вночі.

Тому караван рушив далі й незабаром зустрів невеличку гафлу, що прямувала саме з глибини Ергу. То були купці, які гнали верблюдів, важко наладнованих суданським полотном. Вели верблюдів майже п'ятдесят рабів.

Незабаром на пустелю впав вечір. Караван збочив до неглибокої улоговини, де було трохи паші.

Обидві гафли отаборились якнайближче одна від одної, люди трималися гурту, аби, на випадок наскоку, боронитися спільно. Ніч минула спокійно, але в досвітку з'явилися троє добре озброєних вершників.

Всі зрозуміли, що це розбійники, і не наважилися нападати на непроханих гостей, поки ті зберігали мир.

Найдебеліший із прибулих, з рушницею в руках, спитав здалеку гучним голосом, чи не візьмуть одважні мандрівники їх під свою охорону. Околицями, мовляв, никає розбійницьке плем'я торуду, яке вигнали до Ергу із східних пасовиськ за останній грабіжницький напад на родючу долину Феццану.

Ватаг Сіді-Абд-ель-Малік тільки знизав плечима, коли марабути схвильовано пояснили, що це розбійники з Шаанби й що не треба їм виявляти гостинності.

— Той, хто, бажаючи миру й спокою, просить серед пустелі захисту в дужчого, стає, як ви самі добре знаєте, гостем. Якщо ж ми не дамо такому гостеві поїсти й напитися, то втратимо свою честь перед цією пустелею. Ми пильнуватимемо.

Троє наїлися, напилися й отаборились за п'ятдесят кроків од ватагового намету. Полягали стомлені люди та верблюди. Призначена варта пильнувала табір, і ніч минула вельми спокійно.

Вранці троє вершників ввічливо розлучилися з табором. А опівдні від стад, які паслися в долині за горою, повернулися кель-ові й сказали, що бачили там багато слідів верхових верблюдів. Десь у темряві чигали розбійники, до яких помчали ті вершники.

Ще й вечір не наступив, як перед вартою табору знову з'явилися троє чоловіків. Це були не вчорашні вершники, але й вони належали до загону тих, хто переслідував караван. У цьому не було сумнівів.

— Мир… спокій! Всемилостивий, за законом гостинності, що його милосердний звелів пророкові Мухаммедові оголосити всім правовірним, просить захисту для нас, переслідуваних…

— Мир і вам! Будьте як дорогі гості! — відповів ватаг, який тільки-но квапливо прийшов із табору.

Ці троє були чудово озброєні. Крім рушниць, кожен мав пістолі, ятаган і гострі, як бритва, ножі.

І цих гостей запросили до вечері, запропонувавши варене м'ясо й солодкий чай з перцевої м'яти.

Біля вогнища, за непорушним звичаєм, почалися розмови. Гості також повинні були розповідати пригоди.

Перший розповів, як могутній мокаддем Ес-Сенусі вирішив очистити Сахару від усіх мерабетинців, тобто «анісламінів», — бридких єретиків, яким незабаром взагалі заборонять ходити пустелею в торговельних справах.

Другий загадково розводився про те, як могутній мокаддем Ес-Сенусі нещодавно через своїх гінців наказав туарегам розпочати нищівний похід проти всіх, хто не заприсягнеться найбільшою присягою мусульман, що ніколи не допускався єретичних помилок.

Третій докінчив ті оповідки повідомленням, що на власні очі бачив у цім краї великого посла страхітливого Ес-Сенусі, який їде в Іделес до туарегів…

На запитання, яке поставив руба кель-ові, чи не знає гість імені відомого посла, той лише знизав плечима. Вночі в таборі майже ніхто не спав, але спочинок не було порушено. Проте все-таки щось сталося, бо зранку, перш ніж караван знову вирушив у дорогу, всіх прихильників мерабетинського віросповідання покликали на врочисту молитву, а оскільки обидва марабути та їхній почет, зрозуміло, не брали участі в тій молитві, то таким чином були відокремлені від більшої частини каравану.

Через кілька хвилин караван рушив далі.

Невдовзі ті, що їхали попереду, помітили на невеличкому пагорбі чотирьох чоловік. Од каравану відокремився гурт легко озброєних вершників, серед яких були троє лучників. Караван не зупиняючись прямував до пагорба. Бабула, який їхав у першій шерезі, щоб почувати себе певніше, скочив із сідла й повів верблюда за вуздечку. Він здивувався, коли уздрів, як двоє незнайомих разом із кель-ові почали танцювати дикий танок війни. Потім незнайомі блискавично підбігли до Бабули, схопили за вуздечку його верблюда й почали вимагати трібут — данину. Хлопець уже ладен був вихопити пістоля, щоб захиститися від нападників, аж ті сміючись пояснили йому причину й значення цієї сцени. Тут є місце, де, за легендою, раби допомогли якомусь караванові перемогти жорстоких нападників. Тим рабам повернули волю, й тепер раби, які супроводять каравани, на цьому місці можуть вимагати од господарів невеличку данину. Негр, що підбіг до Бабули, був Серккін-бай, ватажок рабів.

За інших умов цей звичай зацікавив би мандрівників, але не тепер, коли переслідувачі йшли за ними по сліду і люди в напруженні чекали нападу.

Подолавши, нарешті, хмари піску, що вже три години засипали очі, караван отаборився на каменистому грунті посеред скель. Троє непроханих гостей, які весь час трималися поблизу старих марабутів, одверто заявили кель-ові, коли ті зійшлися для молитви, що вони — посли благословенного ігумена ордену Теджаджна. Ігумен вирішив будь-що привернути до «свого ордену всіх мерабетинців і перешкодити властолюбним намірам Ес-Сенусі. Коли мокаддем ет-Туаті та його спільники не відмовляться від цієї подорожі добровільно, то доведеться вдатися до примусу…

Наступного дня в похід вирушили рано-вранці й чвалали невисоким плоскогір'ям, на якому росла остання скудна травичка… Далі караван мав вийти до безмежного безводного Ергу.

Другого дня погоничі не знайшли своїх верблюдів, що випасалися в улоговинах.

Того ж дня понад п'ятдесят вершників на верблюдах швидко наблизилися до каравану. Всі страшенно розгубилися. Зброю з Абд-ель-Малікових запасів вмить розподілили між марабутовими супутниками. Кель-ові видали зброю і непроханим гостям. А ті негайно ж повідомили своє плем'я про все, що сталося в таборі мандрівників. Отже, в каравані були тепер вороги, озброєні найновішими англійськими рушницями. Кель-ові та їхній ватажок з Агадеса хотіли забезпечити своє майбутнє й вирішили пожертвувати інтересами старих проповідників та їхнього невеличкого почту заради власних інтересів.

Надвечір табір зайняв бойові позиції. На лівому крилі залягли султанові солдати й частина кель-ові, які покинули власне таборище, щоб зайняти позицію перед наметом обох старих. Посередині були шейхові люди з Гассі Бу Руба; праве крило, біля скелі, утримували решта кель-ові, Абд-ель-Малік, Бабула, Гасан і Карембу.

О десятій на обрії з'явився загін озброєних до зубів вершників. Їх зустріли рушничним вогнем. Кулі не заподіяли їм ніякісінької шкоди, але нападники все-таки відступили, не маючи, мабуть, рівноцінної зброї. Стрілянина й галас не вщухали усю ніч.

Наступного дня ситуація не змінилася. Розбійники ще раз спробували піти в наступ, але знову повернулися ні з чим. Тоді наперед вийшли їхні ватажки й зажадали, щоб їм видали обох проповідників. Вони запевняли, що караван більше не чіпатимуть і що проповідників не буде скривджено — їх тільки повернуть назад до Уаргли, ввічливо попередивши, аби мерабетинцям лишили свободу їхнього віросповідання.

Коли марабут Захаріаш, який ні про що не мав і гадки, запитав, що це має означати, найзухваліший розбійник вигукнув:

— А правда, що твій друг — посол проклятого Ес-Сенусі?

— Ес-Сенусі — вчений і пристрасний оборонець нашої віри, — гордо відказав марабут Захаріаш. — А от хто ти, що наважуєшся ганьбити його?

— Ви чули ці зухвалі слова! — вигукнув представник розбійників, звертаючись до розгублених кель-ові, які стояли, похиливши голови. — Якщо не загинуть ті двоє, то загинете всі ви!

Але цього вже було забагато. Старший з Бу Руба, який від початку приглядався до представника розбійників, сказав:

— А відколи це ти і твої люди стали такі пристрасні прихильники мерабетинців?

— А тобі яке до цього діло? — крикнув розбійник.

— Я гадав, дядьку Слімане, що ти воюєш у північних горах проти невірних гяурів — хай їх диявол забере до найглибшого пекла, — а ти, значить, нападаєш на високоповажних і благочестивих учених, старість яких віддана під охорону цих хоробрих людей! Тож відколи твої злодійкуваті родичі стали найманцями в мерабетинців?

Зухвалий розбійник від люті не міг навіть глянути на молодого Бу Руба й лише ущипливо сказав:

— Гей, гей! Загарбник ватагової посади в Гассі Бу Руба, пес Мухаммед-ель-Ріассі, купив у цих хитрющих мулл підтримку проти нашого старенького шановного родича, шейха Мірзи, й тепер хоче сплатити свій борг вашою нерозважливою кров'ю? Гарний племінничок, який перед смертельним ворогом називає свого дядька ватагом розбійників і відлучає його від віри!

Але на обличчях кель-ові, які чули цю розмову, розбійник помітив розчарування. Кель-ові зрозуміли, що йдеться не про небезпеку, яка начебто загрожує мерабе-тинцям, а про те, щоб захопити обох стареньких як спільників нового шейха й примусити їх знову оголосити Мірзу ватагом та допомогти Сліманові погріти на цьому руки.

— Я зараз поїду по посла мокаддема ордену Теджаджна, і той особисто розповість вам, на яку небезпеку ви наражаєтесь, ви, що визнаєте анісламізм! Побачите, я так і зроблю! — розбійник метнувся до свого верблюда, скочив у сідло, продемонструвавши неабияку спритність.

Минула година гнітючого напруження, минула й друга, сповнена ще гнітючішого мовчання. Нарешті вдалині з'явилося, мабуть, вершників сто. Коли вони зупинилися на скелястому пагорбі, від них відокремилося двоє дуже дивних верхівців.

Гасан протер очі, а Карембу стиха скрикнув. Бабула збентежено ущипнув себе, аби впевнитися, що він не спить. Майстер з вулиці гаптарів у Тріполі-ель-Акса, Махмуд Алі, поважно клусав до табору обіч розбійника Слімана. Так, це був Махмуд Алі!

Гасан схопив Карембу та Бабулу й потяг їх за намет.

Верхівці зупинилися. Гаптар із Тріполі, у розкішному пурпурному халаті й у велетенському зеленому тюрбані хаджі, милостиво дозволив Сліманові, щоб той допоміг йому злізти з верблюда, і, взявши коштовну паличку, погордливо запитав:

— Де ті нещасні, яким треба почути спасенні слова нашого милостивого Хаджі-Алі-бен-ель-Хаджа-Айсса?

— Спасенні слова, сіді, це ті слова, які були записані в священну книгу Коран, — гнівно проказав Захаріаш.

— Я шериф Махмуд Алі-ефенді, — докірливо відповів розгніваному старому колишній вуличний борець. — Тобі відомо, мулло, що я прийшов як посол великого мокаддема святого ордену Теджаджна, чи, може, тебе досі про це не повідомили?..

— Махмуд Алі-ефенді, — сказав старий професор найдавнішого університету ісламу, — такого імені немає в славнозвісному кодексі нащадків пророка Мухаммеда. А яке ім'я в твоєї побожної родини, сіді?

Надимаючись од злості, Махмуд Алі якусь мить пильно дивився на свого величного супротивника й міркував. Потім ввічливо промовив:

— Ви, вчені професори, дуже цікаві, й тому я тебе зараз заспокою. Ім'я це я взяв собі,' бо я насправді — Мухаммед-ель-Баккай[52].

— Я знаю двоє з тих найславетніших імен нащадків святого шерифа Сіді-Окби-бен-Нафі бен абд Кайс Нафа ель Фігрі. Котре з них належить тобі, шановний шерифе тімбуктський? Ти син чи племінник великого марабута з Тімбукту?

— Племінник, — відповів шахрай з ледь помітною полегкістю.

— То відколи ж ти вже не живеш у Аїрі, шерифе? Тільки вчора мені про тебе довго розповідав Сіді-Абд-ель-Малік, ватаг гафли. Може, ти повертаєшся в Агадес до султанового двору? Тоді ти міг би скористатися з нагоди й з послуг цих побожних кель-ові, пристрасних прихильників учення мерабетинців, до якого останнім часом, мабуть, прихилилася висока школа твого великого дядька…

То була несподівана спритність, з якою старий учений викрив шахрая.

— Згідно з наказом згори я мушу вводити в оману звичайну людську цікавість. Твій ватаг із Агадеса, певно, засвідчить, що я не племінник, а…

— Син великого марабута! То ще раз вітаю тебе, шерифе! Я також поспішаю через Тімассанін до Іделес. То, може, ти як верховний третейський суддя збираєшся відвідати імананів? Тоді ми бодай частину путі могли б проїхати вкупі, і я заздалегідь тішуся з цього.

На це негідник глухо відказав:

— Про все це ми ще поговоримо з тобою… Але хто ти?

— Я Сіді-Ідрісі-аш-шериф Абу-Абдаллах-Мухаммед-Захаріаш, — просто відповів марабут Захаріаш, — професор найстарішої вищої школи ісламу.

— Як? Шериф? Ідрісі?! Онук халіфів «золотого віку» тепер занепалої західної держави?! — скрикнув зблідлий ватаг шаанбів і впав перед старим на землю, цілуючи порох, у якому лишилися сліди марабутових ніг.

— Ідрісі! Хіба це можливо! — закричали зачудовані родичі молодого шейха з Гассі Бу Руба й попадали долілиць.

Слідом за ними впали геть усі, навіть ті, хто вже стільки днів переслідували гафлу.

Хлопці вийшли з-за намету, щоб схопити злочинця, але по Махмудові Алі тільки смуга пролягла. Поки хлопці серед сум'яття довели пошитому в дурні шаанбському шейхові Сліманові, що того негідника треба будь-що схопити, Махмуд Алі зник.

Ватаг Сліман гримнув на своїх охоплених жахом людей і помчав, здіймаючи хмари куряви.

Вночі він повернувся. Сліди верблюдиці Махмуда Алі загубилися на Гранітній рівнині.

А гафла, зазнавши таких знегод, після дводенного перепочинку рушила далі. Тепер починався похід справжньою пустелею, страхітливим і небезпечним садом пісків, грізним своїм мовчанням.

Мандрівники вступили до проклятих гірських хребтів Великого Східного Ергу.