Міцний кулак туарегів

9 КРІЗЬ ПУСТЕЛЮ

и з дитинства чув, певно, загадкове слово — Туггурт. І ось ти, нарешті, прибув до того Туггурта разом з Гасаном, Карембу та Бабулою в сідлі верхового верблюда. Там саме панувала тиха зоряна ніч. Великий пустельний базар дрімав під іскристими сузір'ями Африки, немов подорожній, що, геть виснажений пустелею, знеможено впав на пісок.

Одразу ж за міською брамою, осяяною вогнищем, починається рівна, широка вулиця, наче нескінченний майдан. Обабіч цієї вулиці на всю її довжину бовваніють два ряди колон і арка здіймається поряд арки… У м'якому піску дрімають верблюди з малятками; побіля них височать піраміди товарів і караванних сідел — усе це завтра знову буде навантажене на в'ючаків. Подекуди, навколо невеличких вогнищ, сидять погоничі верблюдів, варять чай з перцевої м'яти, тихо співають або слухають яку-небудь оповідку, аби тільки скоротати недовгу літню ніч.

На невидимій фортечній вежі відбивають десяту годину.

Наш квапливий караван дістався до величезного базару. І тут теж, крім білої аркади, такої самої, як і на головній вулиці, та кількох димучих вогнищ, нічого не видно.

Десь ліворуч і праворуч у нічній тіні лежить квартал Мадшарія, де туггуртяни шиють бурнуси, про які йде слава на всьому Сході. Темрява оповила й старий негритянський квартал Гурарі. Спить багатолюдне місто, розпростерте на гладенькому піску. Спить, мабуть, у борджі[36] й султан з роду Бену-Джелаб, могутній володар тридцяти оаз навколишньої Гірської долини, з північного кінця якої, з Біскри, приїхали наші друзі.

В кінці розлогого базару на них уже чекають верблюди, — напоєні і споряджені в дальшу путь. Ще тільки треба зняти з втомленого верблюда зручний бассур[37] та прикріпити його на спині нового в'ючака, щоб марабут Захаріаш і мокаддем Сенусідів могли їхати в ньому далі.

Не минуло й півгодини, як караван вирушив. Проминув селище Назле і подався на південь пустельним путівцем, між пальмовими гаями цієї щедрої долини.

Біля містечка Темассін мандрівники зустріли схід сонця, яке поволі підбивалося вгору, а через кілька годин, від'їхавши від Туггурта понад двадцять п'ять кілометрів, отаборилися, щоб перебути спекотливий день біля старої мечеті Блідет-Амор, окрай великого солоного мочара. За сто метрів од мочара мандрівники побачили, як тремтить гаряче повітря над неозорою одноманітною рівниною, скільки сягає око вкритою білими солончаковими плямами. Це протягом зими виникли солоні мочари — себхи — й пустельні солоні озерця — шотти.

Тимчасом як люди спочивали у тіні пальми, підклавши під голови дерев'яні сідла, марабут Захаріаш, сидячи на килимку, покликав до себе своїх вихованців, котрі навіть не думали про сон і, замість того, щоб відпочити, гасали через кактусові живоплоти й типи, сплетені з сухих пальмових гілок.

— А чи знаєте, хлопці, де ми зараз? — спитав марабут.

— На шляху до Уаргли, — поквапливо відповів Гасан.

— На південному кінці довжелезної долини Уед-Рір, — додав Карембу.

— У районі південнотуггуртських шоттів, — підсумував Бабула.

— Так, усі ви маєте рацію, але про головне все-таки забули!

— Ми сидимо під стінами мечеті Блідет-Амор! — згадав Гасан.

— Правда, правда, та невже б я розпитував вас про такі зрозумілі речі? Ні, не знаєте ви. Та й звідки вам це знати? Адже ви тут уперше! Тож слухайте — ви сидите на дні річки!

— Річки? — здивувалися хлопчаки. Адже від річки тут немає й сліду. Справжнісінька тобі пустельна рівнина, залита сліпучим сонцем…

— Ви, діти, мабуть, уже чули назву цієї річки — Ігаргар?

— Ні, такої назви, певно, ніхто з нас не чув! — відповів малий Гасан. — А що означає ця дивна назва, рабі? Адже вона, здається, не арабська…

— Так, Ігаргар — це слово з мови томагак, чи томашек. Томагаки, як я вже вам розповідав, пишуть не арабськими, а староберберськими літерами — тіфінаг.

— А, це та сама мова предків, яку ми чули в Кабілії і якою там розмовляють та співають кабільські хорали?

— Правильно, адже кабіли, ви і я — всі ми бербери, нащадки стародавніх імазигенів. А чи знаєш ти, Гасане, звідки походить ваш рід?

— Із Гафси в південному Тунісі, рабі.

— А до якого мандрівного роду належало плем'я твого батька, Бабуло?

— Е, наш старий шейх Ахір розповідав колись, що нашим прабатьком був якийсь імазиген[38], син Канаанів. Наша праматір, мовляв, була тамазиген, гарна донька Меджделова. Начебто їх обох вигнав аллах із раю, який містився у горах Аїр, чи Азбен[39]. Але шейхові, здається, було сто п'ять років. І кайд Алі Не-Догор казав, ніби старість потьмарює Ахірові розум. Наш шейх дістав од своєї матері, яка була віщункою, стародавній сувій пергаменту. І на тому пергаменті все те було описано чародійськими літерами, якоюсь диявольською мовою, — скептично пояснив Бабула.

Захаріаш звелів Бабулі принести з намету паличку і, не промовивши й слова, заходився щось писати на піску.

— Поглянь уважно, Бабуло, чи не схоже оте диявольське писання ось на це?

— Ах, учителю! Та невже ти читав те диявольське заклинання?

— А знаєш, сину, що то я написав? Послухай же!

— «Юд'єр аджен мазіг — це озброєні імазигени. Юд'єр йогаг імошарг — народ незалежний і войовничий, семи-нус тессаді нель-аг-мазіг — поділилися на п'ять щасливих родів — синів народу імазиген: гуедала, ламтуна, мессуфа, лемта, тарга».

— Але ж це, вчителю, імена п'ятьох берберських племен з великої книги Ібн Халдуна!

— У тебе добра пам'ять, Гасане! Бачу, що недаремно я читав тобі ту книжку. А що ти ще запам'ятав?

— Що цей великий мандрівник, мудрець і святий Ібн Халдун жив восьмого століття хіджри[40], що народився він, як я, як ти, вчителю, як усі ми, в благородній берберській родині. Але оскільки в нас ведеться, що бути арабом краще, то й він мимовільно тримався такої думки.

— Гаразд, — погодився марабут. — Кожен наш рід шукав свій початок серед нащадків пророка Мухаммеда. Але знай, Гасане: наші предки бербери, які звали себе імазигенами, були анітрохи не гірші за багатьох арабів, що прийшли й приходять до нас після пророкової смерті!

Славетні маври — про яких араби розповідають, ніби вони були арабської крові і ніби вони створили «золотий вік» за часів свого панування в країні іспанській, а також побудували прекрасні палаци в Кордові, Алгамбрі та ще багато чудових споруд того часу, — насправді були не араби. Маври — це ламтуна, яких пізніше почали називати санхаджа. Були вони колись найчисленнішим народом з усіх п'яти народів імазиген, тобто берберів. Санхаджа становили найбільшу частину населення Західної Африки. Вони заселяли все південне узбережжя Середземного моря і вже з давніх-давен проходили — затуляючи собі обличчя — всіма розлогами Центральної Сахари, аж до кордону тропічних негритянських країн.

Коли на нашу землю прийшов іслам, то люди, що жили на морському узбережжі, і ті, що після поразки в битвах відійшли до неприступних гір Високого, Середнього та Низького Сахарського Атласу, стали зватися кабіли. Ці племена тільки третього століття хіджри зреклися старої поганської віри, і нащадки Алі-бен-Абі-Таліба, тобто нащадки зятя пророка Мухаммеда, змогли їх підкорити. Поганських центральносахарських санхаджа навернув до істинної віри місіонер із Сіджільмасса, якого послав із племені лемта побожний Аггат. Отой місіонер і навчив їх нашої мусульманської релігії.

Саме ці помусульманені санхаджа під проводом султанів Альморавів заснували в Іспанії та в Північній Африці чудове царство, яке в Європі називали Маврське.

Далекі походи в глиб пустелі та джунглів, боротьба проти християн в Іспанії, проти негритянських царів на південь од Сахари, а також неймовірні розкоші за пізніших часів їхньої моці та благоденства — все це поглинуло санхаджа. Тепер від наймогутнішого берберського народу колишніх ламтуна лишилося небагато бідних пастухів, які розбрелися по степах Маврітанії побіля узбережжя Атлантичного океану та кілька найблагородніших родин із туарегів-ахаггарів, які мешкають у високих горах Центральної Сахари.

— Неймовірно! — вигукнув Гасан. — «Маандгум-еддін! Люди, які не мають релігії! Туареги». Їх іще називають таргії, тобто люди, яких покинув бог. Адже, як ви розповідаєте, вони були кровні брати благородних маврів — палких прихильників ісламу, що протягом століть мечем поширювали ісламську віру не тільки серед християн, а також і серед негрів у центрі Африки!

— Але про те, що ви почули від професора Захаріаша, не прохопіться й словом перед моїм племінником, Бен Манзуром, шейхом уаргельської Шаанби, — промовив мокаддем Хаджа-Ахмед-ет-Туаті, який щойно вийшов на поріг мечеті. — Будьте обережні, — підкреслив він стурбовано. — Майте на увазі —світ, до якого ви в'їжджаєте, вже тисячоліття роздирають ворожнеча та безглузді криваві помсти, що знову й знову розпалюють боротьбу між арабами й туарегами. Могутня навала християн-французів вдирається до нашої пустелі, а двоє найзгуртованіших і найгордовитіпшх народів цього континенту знищують один одного.

Якийсь час усі мовчали.

Чути було тільки спів тисяч невидимих цикад у зелених кронах фінікових пальм. Раптом професор засміявся:

— Ох і плутаник я! Адже я покликав вас сюди для того, щоб показати висохле корито могутнього Ігаргару. Погляньте, он там, за мечеттю, за тими деревами — простір. Біла рівнина за ним взимку перетворюється на річку. Рівнина — від зеленої смуги фінікового саду і аж сюди — це корито казкової величної річки Ігаргар. Долина Рірська, куди ми оце приїхали, — теж річище. За сивої давнини Ігаргар розливався у східному напрямку, тобто на південь од сучасної Біскри, створюючи там Трітонове море, яке змикалося з Середземним морем і сягало глибоко в пустелю. Згодом, коли в хоггарських горах стало сухіше, в Північній Африці почало випадати менше дощів, і могутні потоки Ігаргару не змогли вже пробивати собі дорогу до Середземного моря через наноси піску та каміння. Оті потоки своїми піщаними наносами утворили великі внутрішні піщані моря. А коли могутній у минулому Ігаргар перетворився на річку, що тече тільки інколи взимку, нанесене каміння розпалося на пісок, і утворилася страхітлива пустеля Східний Ерг — тисячі миль піщаних барханів, де вже багато віків гуляє під пекучим сонцем тільки задушний сахарський вітер.

— Отака-то сумна доля Сахари! — проказав мокаддем. — А були часи, коли тут, як і деінде, випасалися стада биків та овець. Земля квітла. Сила-силенна людей обробляли поля і луки. Але чим далі на південь, тим менше випадало дощів, і річки уже не могли нести пісок та каміння аж до моря, як це робить Ніл у Єгипті. Ослабілі течії стікали до внутрішніх улоговин, а там під сонцем щебінь перетворювався на пісок і кінець кінцем задушив річки.

— Ні, друже, воду не можна задушити. Ігаргар за тисячу кілометрів на південь падає із схилів Хоггару, що заввишки три тисячі метрів, і зникає під піщаними барханами Східного Ергу. Але за п'ятсот кілометрів на північ, на початку долини Pip, неподалік Туггурта, він знову вибивається на поверхню й сповнює життям двадцять 122 оаз. Цілком можливо, що й оази Зібану[41] завдячують своїм розквітом решткам цієї колись могутньої ріки, яка нині тече під землею. Адже недаремно предки берберів дали цій річці назву Ігаргар, тобто «потоки води».

Людина, що їде верхи на верблюді, при кожному кроці верблюда спочатку нахиляється уперед, а тоді назад; тому вершника можна порівняти з моряком, і тому, либонь, верблюда назвали кораблем пустелі.

І отак увесь час: уперед-назад, уперед-назад! А людина в чудернацькому, не вдосконаленому протягом тисячоліть сідлі схожа на птаха, який затопив пазури в хребет звіра, — вона зберігає рівновагу, тримаючись за дерев'яну хрещату луку, припасовану до сідла. Той, хто ще не звик до такої хитавиці, незабаром впадає в розпач. Стиснуті руки починає судомити, людину охоплює таке почуття, ніби вона перетворилася на шматок трухлявого дерева. У голові гуде, і те гудіння передвіщає, що за мить станеться зле. Тоді людина думає тільки про те, що ось-ось знепритомніє і, описавши велику дугу, впаде.

Усе це відчув ніжний і незагартований Гасан, щойно караван виїхав з подвір'я біскрійського караван-сарая.

Неймовірний страх, що він може зомліти, посилював його страждання. Аж тут хтось обережно взяв майже непритомного Гасана й поклав на сінник у марабутовім бассурі. Хлопчину прив'язали міцними личаними вірьовками, щоб він. не качався по ношах, наче куля по таці.

За мить Гасан уже спав, а караван іще довго йшов літньої ночі. Гасан прокинувся, коли верблюд зупинився.

Під час сну в Гасановій голові проясніло, і він трохи звик до ритму верблюжої ходи.

Від страху, що завжди супроводжує морську хворобу, не лишилося й знаку. Гасан, спаленівши, попросив дозволу сісти. Старі вершники пустелі вдали, ніби не помітили цього. А вельмишановні мужі кивнули:

— Гаразд! Тільки сміливіше, хлопче! За два дні подорожування ти навіть забудеш, що сидиш у верблюжому сідлі, а не на віслюковій спині.

Карембу теж важко переніс початок першого подорожування на верблюді. Коли б хто дізнався, як йому було недобре, то цей хлопчина, мабуть, умер би з сорому!

У Тріполі Карембу вже кілька разів пробував колисатися на хребті в'ючного верблюда. Проте коли того надвечір'я караван покинув білосніжну Ель Біскру, хлопець одразу ж мусив напружити всі сили, щоб утриматися на довгоногому верховому верблюді. А опівночі, коли гамел — так звуть ватажка каравану — вигуком зупинив, нарешті, караван і погоничі голосними криками й палицями примусили верблюдів клякнути на пісок, Карембу безвладно скотився на землю, наче лантух ячменю.

Хлопець ще довго лежав, розплатавшись обік свого мегера[42].

Розумна тварина подивилася на свого господаря, повернула кумедну м'яку морду на довгій шиї, форкнула негреняті в обличчя й лизнула його довгим язиком, наче жаліслива мати своє ще сліпе малятко. Карембу швидко схопився, але одразу ж пошкодував: кожна кісточка в нього так нестерпно занила, що наш герой голосно зойкнув і сів навпочіпки. А невдовзі караван уже ладнався рушати далі. Марабут раптом смикнув Карембу за халат:

— Гадаю, що на перший раз тобі досить! Ходи спати до мене! Зараз покладемо до тебе й Гасана!

Юні друзі швидко поснули, притулившись один до одного. А поруч сидів, схрестивши ноги, добрий старий марабут і лагідно всміхався в білосніжну бороду. В бассурі панувала темрява, червоні атласні завіски, поночі темні, як найгустіше індиго, коливалися в такт верблюжим крокам — уперед-назад, уперед-назад, і отак увесь час, бо верблюжа хода витримана і одноманітна…

Від тієї першої ночі минуло багато таких, здавалося, однакових літніх ночей, і до Туггурта хлопці приїхали, вже почуваючи себе справжніми синами погоничів верблюдів.

Між Біскрою й південним Туггуртом у багатьох місцях височать бархани; якщо прямувати найкоротшою дорогою між оцими двома містами, то треба перетнути піщані гори заввишки метрів триста, якщо ж іти кружним шляхом, то можна обминути їх широкою, вкритою піском прибережною смугою шоттів, що мертво виблискують уздовж дороги.

Але марабут добре знає, що довшу путь, кружну, караван може пройти клусом за той самий час, що й навпростець через бархани — кроком. А тому марабут звелів найголовнішому хабірові[43] вести караван на цьому відтинку дороги швидкою верблюжою ходою.

Отак кваплячись, мандрівники дісталися з Туггурта до мечеті Блідет-Амор і лишилися там аж до п'ятої години пополудні переждати спеку, яка могла швидко знесилити не тільки вершників, але й витривалих в'ючаків. О п'ятій пролунала команда:

— Клусом уперед!

Мабуть, не треба й казати, що юні й занадто рано загорділі погоничі верблюдів незабаром геть утратили тяму…

Але що таке справжній галоп, можуть розповісти тільки ті, хто вдосвіта, мов зграя розлютованих ґедзів, вилетіли з Ель Біскри на відгодованих і бадьорих верблюдах, щоб випередити караван на цілий тиждень і віддати в Уарглі шейхові настійний марабугів наказ, або Манзур одпустив на волю аменохала Ахаггару!

Проте шаанби, найкращі після туарегів наїзники, в Сахарі не дуже розводилися б про це перед вами.

— Ми щосили гнали тварин, а вони були нагодовані, напоєні, бадьорі. Тож це була приємна прогулянка…

Говорячи так, шаанбський хлоп'яга витирав би з обличчя порох, бо ж він із своїми товаришами цілий тиждень мчав піщаною рівниною, схожий на рухливий стовп білого пороху, що здійнявся на обрії, збитий копитами >. тварин.

Бабула, мрійливо приплющивши очі, немов зачарований дослухався до того свисту, з яким верблюжі копита глухо і майже нечутно вгрузали в глибокий пісок. До цього дивного свисту домішувалося ще багато інших звуків: дерев'яний стогін верблюжих сідел, дзвін міді і скрегіт заліза. А над усім панував характерний голос дзвіночка на шиї першого верблюда — на першому верблюді їхав ватажок каравану. Бронзовий голос того дзвіночка для незвиклого вуха лунав не як голос радості, а як мінорний, тужливий металічний стогін. Його тоскне «тім-там, тім-там, тім-там» вергає людину, що подорожує спекотливої ночі, в обійми безнадійного відчаю й заціпеніння — звичайно, ту людину, яка не звикла до цієї землі й для якої пустеля ніколи не стане матір'ю.

О! Мабуть, треба так безнадійно сумувати вісім років серед метушні велелюдного приморського міста, як сумував Бабула, щоб прудка їзда на хребті верблюда принесла таке велике щастя! Так, хлоп'ята, адже навкруги — рідна домівка довганя Бабули, а, як відомо, голос батьківщини ох який солодкий!

Бабулі легко-легко! Після вузьких вуличок міста Тріполі цей незграбний хлопчина відчував безмірний простір небес і землі, нічим не обмежений, недозірний світ. Йому хотілося співати. Точнісінько так, як жайворонкові, що його крила легко несуть з борозни навстріч сходу сонця, ближче, ближче до ясної блакиті безхмарного неба!

Син кочівника роками щоночі мріяв там, на півночі, в чужім йому світі, про подорож з караваном, що гадюкою повзе долинами пустелі поміж довгими горами навіяного піску… Але найсолодшою була мрія про шалену їзду на верблюді з вітром наперегони. Щоб зрозуміти це щастя, людина має народитися під вовняним покровом намету, в нашвидку збудованому з кілків, попон і линв селищі, оточеному запаморочливою самітністю страхітливої, але оманливої пустки. Тобто треба народитися під час походу, в сідлі. І рости віч-на-віч з оцією землею, змалечку звикати до дивовижної музики хиткої верблюжої ходи, яка акомпанує материній колисковій…

О! Бабула дослухався до свисту піску, гомону сідел і збруї: де ж лишився вірний товариш його дитячих забав? Де бешкетує рипучий вітер його пустельної домівки?

Бабула думав тільки про вітер. Чому ж той вітер досі не привітав його?

Справді, Бабула сумував за плачливим вітром пустелі, якого мудрий марабут боявся найдужче. Отак воно і є: ніде, крім неозорих просторів пустелі, не живуть обіч люди, що так різняться одне від одного.

Одні живуть осіло, під глиняною, а то й під дерев'яною покрівлею, в щасливих, але вельми рідкісних околицях, де з пустельної землі струмить вода: це мешканці оаз. Поселенець у поті чола працює на своєму полі. Терпеливо саджає фінікові пальмові гаї. За кілька років дерева починають давати за сезон, як правило, два грона плодів, вагою центнер. Якої неймовірної праці вимагає це благородне дерево! Але за це піклування воно щедро винагороджує людину багатством: фініки-бо — хліб пустелі.

І за оте багатство — хліб насущний — син пустелі ще за кам'яного віку проміняв бідне, проте горде, вільне й прекрасне життя кочівника, який, випасаючи свої стада, з давніх-давен мандрує від обрію до обрію в пошуках трави та дощової води…

Бедуїн ніколи не осяде. З височини верхового верблюда він глузує з осілої людини, покори якої ніколи не збагне. Кочівник гадає, що поселенця звабило багатство оази через брак мужності. Отже, на думку кочівника, поселенець — жалюгідний цап, що сам себе прив'язав до клаптика землі, так, як кочівник прив'язує свого цапа до намету. «Вах! — каже пастух. — Хіба ж ти не з власної волі обернувся на бичка й не напихаєшся соломою в хліві? А чому ти годуєш свою худобу з ясел? Щоб вона не схудла, бігаючи на пасовиську? Так, браття, хай собі той поселенець обростає салом, хай набиває повнісінькі комори! А я доберуся до нього й гарненько вишкварю з нього геть увесь жир!»

Жоден справжній бедуїн не поважає селянина. А селяни бояться голодного чорта — бедуїна й сплачують йому данину, аби той боронив їхні лани, сади, будинки й комори від таких, як сам, злиднів, котрі панують у пустелі, хоч і в лахмітті, проте надзвичайно хоробро й жорстоко, наче справжні дияволи!

— Дали ми їм перцю! — глузує бедуїн з обкрадених селян після наскоку. — Тож тепер знову відчують до нас належну пошану!

Ото, власне, й уся суть одвічних чвар між кочівниками й ксурами, тобто укріпленими селами, розкиданими по пасовиськах у пустелі.

І за «золотий вік» вважаються ті часи, коли тверда, загребуща рука голодних кочівників і комора осілої людини дійдуть згоди про данину та оборону.

Але Бабула не довго чекав того омріяного вітру, якого так боялися марабути.

Пополудні слабкий вітерець почав облизувати обличчя мандрівників. А тому що примчав він з південного сходу, то був немилосердно гарячий навіть вночі, коли звичайно спека літнього дня приємно спадає й до ранку пустеля холоне.

Це був гарячий подих велетенського Ергу — неозорої пустелі, яка здіймається зморшкуватими піщаними горами. Ця мертва піч розжарює усю країну.

Ерг, чи Per, сягає до західного кордону Тріполі, до передмість багатого Гадамеса. А на південь Ерг, здається, не має меж: каменисте поле гамади[44] Тідікельт заступає йому дорогу на півдні, але не перетинає цілком, бо за тамадою бархани здіймаються до плоскогір'я Тасілі, розлогого передгір'я гірських ланцюгів Хоггару, чи Ахаггару, — батьківщини наймогутніших і найвойовничіших туарегів, які взяли собі ім'я гір своєї дикої країни…

Аж туди, до межі тропічного поясу, сягає цей неозорий, розжарений «Аллахів сад» — Велика пустеля Ерг.

А тим часом сухий, гарячий вітер почав свою одвічну лиху гру: котив низенько над землею дрібний кременистий пісок.

І тоді з-під ніг у верблюдів раптом зникла земля, й недозірна земна поверхня перетворилася на навальну піщану повінь, на море піску, що нестримно мчало над землею.

Верблюд бреде немов затопленою долиною, і здається, що течія мало не збиває його з ніг.

Він незабаром утрачає бажання іти далі й помалу уповільнює ходу. Верблюд хоче лягти у затишку, повернувшись спиною до всього світу. Але кілька чоловіків починають заспівувати хором довгу й стару пісню. В ній уславляється верблюжа хоробрість, вода й соковита паша. Цю пісню любить тварина, бо чує її змалечку ще відтоді, коли верблюжатком ходила біля своєї матусі.

Той спів додає розважливому другові людини впевненості, впевненості у тому, що мудра людина, мегерів брат, не покине й підтримає його навіть тоді, коли б отут казилися всі чорти пекла…

На щастя, нічого лихого не сталося, вітер не дужчав, і тому пісок сягав тільки до колін верблюдів. А яке неймовірне видовище відкривалось у примарному світлі повного місяця! Чи то й справді тільки сліпуче сяючий струмистий пісок, що його гнав понад самою землею верескливий невтомний вітер? Чи, може, то розтопилися срібні гори й течуть від обрію до обрію в недозірному річищі?

Це надзвичайне видовище зникло тільки через два дні, коли караван дістався до білого борджа — укріпленої садиби, пальмовий гайок якої доходив до невисокого гірського пасма. Хоча те пасмо було невисоке, проте перетинало шлях вітрові й летючому піску. За годину вітер, а за ним і струміння піску вщухли. Дорога почала спускатися все нижче й нижче, і незабаром у пізньому місячному сяйві забовваніла вузенька смужка лісу: Уаргла!

Раптом на коні, який мало не падав од утоми, хтось під'їхав до марабутового бассура. Гонець щось переказав марабутові, і той гукнув кількох вершників-шаанбів.

Гурт разом із бассуром збочив з путівця на захід. За мить їх поглинула темрява синьої пустельної ночі. Уаргла!

В останню хвилину зоряної ночі караван пройшов повз розлогий соляний мочар, який утворили води Уед-Міа, що збігали сюди з західних гір і тепер, улітку, загадково блискотіли викристалізованою білою сіллю. Це багновище оточувало оазу Уартла з трьох боків. На світанку караван дістався до зеленавого живоплоту фінікових пальм і зупинився перед стародавнім, давно вже зруйнованим міським муром.

Набула одразу зауважив, що низенька міська стіна не тільки оточує міські околиці, але й поділяє місто на чотири частини. Навіть тисячолітнє спільне життя не згуртувало мешканців цих частин!

— Ох, і чубляться вони тут між собою! — тихо мовив Бабула до своїх товаришів, коли караван зупинився на великому чотирикутному базарі, посеред якого стояла дивна, оточена аркадою біла споруда, притиснута до піску сяйно-білою банею. На протилежному розі височіла така сама білостінна молитовня секти мзабітів.

Але Гасан нічого не помітив. Його зацікавило дещо дивовижніше: хто міг подумати, що в славнозвісній Уарглі повно-повнісінько негрів!

— Гей, Бабуло, то бену-уаргли — негри? — здивовано запитав він у старшого товариша.

На базарному майдані, дарма що дуже рано, вже було чимало чорнолицих жінок в червоному, синьому, зеленому й жовтому лискучому атласному вбранні. Руки в них були рясно оздоблені сріблом, що виблискувало у проміннях ранкового сонця.

— Таж вони не негритянки, ти лишень придивись! — Карембу показав Гасанові на кількох негрів — майже голих, лише в набедрених пов'язках, простоволосих рабів, які саме виганяли з бічної вулички кіз та баранів.

— Це нубійки, такі ж самі, як і ті, що живуть у Мурзуку та в усьому Феццанському краї! — пояснив Набула. — Хіба ж ти не бачив їх у передгір'ях на північному заході? Уаргла стоїть на дні великого висохлого солоного озера, колишнього шотту. Восени тут завжди лютує пропасниця, а тому люди з білою шкірою тікають звідси світ за очі.

— А як же це так виходить, що єретики-мзабіти мають тут на базарі свою молитовню? — спитав Гасан. — Невже вони тут почорніли? Ото дивуватиметься марабут Захаріаш, коли я розповім йому про чорних мзабітів!

— Гей, — звернувся Бабула до погонича верблюдів шаанба Абу-Серккі, котрий наглядав, як розв'ючували тварин, — ти звідки родом?

— З Бур-ель-Айша, за п'ять миль звідси путівцем на північ, — відповів п'ятдесятилітній погонич і весело замурмотів пісеньку — адже опівдні він знову, по кількох довгих місяцях, побачить своїх дітей та дружину.

— А я знаю, про що ти співаєш, — добродушно всміхнувся Бабула, — хай, мовляв, щастить тим, до кого поспішаєш!

— Авжеж, авжеж! У мене семеро синів і три дочки! — похвалився засмаглий, аж бронзовий батько.

— Коли я впаду в око вашому султанові й він дасть мені хоч жменю дукатів, то хай тоді сім разів битий камінюччям диявол посадить мене на свою пекельну сковорідку, якщо я не пошлю до вас старостів розпитати, який посаг вимагає твоя дружина за наймолодшу доньку! — пожартував Бабула.

— Не треба глузувати з батька, хлопче, — вдав, ніби розгнівався, Абу-Серккі, — мій батько і мій дід анітрохи не гірші за нашого великого султана Абу-Тгабула. Ми всі однієї крові — і він, і ми — бенууаггуїни!

Гнів у Абу-Серккі минув, як тільки він похвалився, з якого роду походить. І, щоб навтішитися подивом трьох марабутових вихованців, підійшов до них.

— Коли матимеш десять фінікових пальм, то прижени двійко дворічних ослів, Бабуло. Тоді я спитаю тебе, як доброго товариша: чи маєш ти два срібні браслети, червону шовкову хустку та сувій м'якого полотна для жіночих сорочок. Нашій Теруліт чотирнадцять років, і вона вродливіша за свою матір Техуллет, яку я колись привів з нещасного Тлемсена… Моя Теруліт добре знає, що вона найстрункіша дівчина аж до Н’Гусси! Вона казала, що краще буде довіку дівувати, ніж піде з дому до чоловіка, який не покохає її й не дасть їй у посаг оті три речі. Тож я й кажу, що вона така ж уперта, як моя добра дружина Техуллет!

— Ну, — весело засміявся Карембу, — пан Абу-Серккі позбавив тебе свата, Бабуло! Ось я побіжу до марабута й твоїм іменем попрошу в нього весільний дарунок — і тоді ти одружишся й житимеш осіло!

— Цить, Карембу, не верещи, наче мавпа! — гримнув на нього Гасан. — Чого нема зранку — то може бути ввечері. Але скажи мені, Абу-Серккі, що то за панії стоять біля водограй і перемивають наші кісточки?

— Оті? То жінки уаргла й жінки з племені сісінів. Адже це їхній міський квартал.

— То вони не берберки?

— Аякже, берберської крові — так само, як ми, як уаггуїни, бену-брагім та бену-мзаб!

— А тут і мзабіти такі чорні?

— Ну, це вже ні —де там! Мзабіт питає в князя, кого він може взяти собі за дружину. Але між ними є теж чимало темних. Це ті, хто одружився з туатками заради майна, але головне — заради дітей. В Уарглі, так само як і в Туаті, як і в інших місцевостях, де пальмові сади ростуть просто із себхи[45], взимку пропасниця може вбити всіх дітей у родині. А якщо матір — герратимка, то пропасниця до дітей не чіпляється. Герратими не негри, не думай. Вони живуть тут з давніх-давен. Розмовляють берберською мовою — як туареги. Кажуть, що прийшли герратими сюди з північних кордонів Абіссінії. Вирощувати фінікові пальми краще за них та за сомалійців не вміє ніхто. Якби тільки шаанби дали їм спокій. Адже герратими — не воїни, а поселенці. А жоден поселенець ніколи не буде справжнім погоничем верблюдів і забіякою!

— Але ж оті — як ти їх називаєш — герратими схожі на чистокровних хіджазьких арабів. І очі в них не схожі на негритянські, так само як і в нас — гауса!

— У гауса часто губи бувають, як у негра…

— Це тільки в метисів.

— Де ж це забарився марабут? — запитав раптом Гасан, бо на базарі вже вирувало від селян та їхніх товарів.

— Певне, поїхав до султанового палацу. Казба[46] міститься на півдні, в оазі. Бачите оті два мінарети? Перший належить до мечеті, яку звелів спорудити славетний предок вашого професора Захаріаша, емір Абу-Захар'я, коли став володарем західної великоарабської держави й халіфом. А другий — це вежа султанової молитовні в казбі. Я, мабуть, уже не побачу марабута до від'їзду. — Погонич нахилився до хлопців і мовив: — Кажуть, ніби друзі полоненого аменохала дісталися аж до кімнат, де сидів бранець. Подейкують іще, ніби саме тоді схопили одного з перших радників кварталу Сісін, прибічника вчення Абу-Єзіда.

— Мзабіта! І що ж далі?

— Ще трохи — й аменохала б визволили. Ходять чутки, що голова бідолашного аменохала тієї фатальної ночі впала після втручання якогось чужинця з Тріполі, на ім'я Махмуд Алі. Шейх Бен Манзур, люди якого особисто стерегли в казбі полоненого, довідався про напад значно пізніше. Султан чекав марабута, який мав перешкодити своєму племінникові вчинити злочин. І тому протягом трьох днів брами казби були замкнені під тим приводом, що туареги після першої невдалої спроби визволити свого володаря нападуть уже цілим гаркахом[47] воїнів, і старезна казба не встоїть. А чужинець із Тріполі, на ім'я Махмуд Алі, умовив султана випустити його, бо він, мовляв, поспішає в торговельних справах. І тільки бог знає, як йому пощастило того ж ранку дістатися аж нагору, в Батен, де люди шейха пасли худобу. І шейх під захистком вечірнього присмерку приїхав до брами казби разом з тріполійцем у супроводі двохсот озброєних уллад-смайнів. Були, кажуть, з ними не тільки бену-манзур, а й найкращі вершники челяді отця Руба, шегуги, челядь отця Белера й також челядь Амарів — так би мовити, всі шаанби з тутешнього Габер-Ріру. Хтось мені ще казав, ніби шейх Бен Манзур оголосив, що почне облогу міста, коли султан не накаже відчинити браму ще до сходу вечірньої зорі. А наш добрий старенький султан Абу-Тгабул уже не має для своєї особистої охорони тих двох тисяч найкращих вершників, як було за доби Такедди — за старих часів. Тепер султан так само бідує, як і всі міські ради окремих кварталів.

— То, значить, шейх Шаанби, Бен Манзур, туарезького аменохала…

— Авжеж. Ти ж знаєш, що Уаргла — маленьке місто! Люди тут швидко про все дізнаються.

— А що, коли про це дізнаються в Ахаггарі?

— То вже не моя і не ваша турбота. Той, хто власноручно пролив святу княжу кров, повинен сам подбати, як урятуватися.

— Я не хочу жити під одним дахом з тими, хто може так учинити! Хоча б скоріше на обрії з'явився гарках ахаггарців!

— Гадаю, що ти непогано сказав, Гасане! Око за око, зуб за зуб!

Отак хлопці довідалися про таке, що навряд чи могло приснитися їм навіть у найхимернішому сні. Шейх Бен Манзур після втручання Махмуда Алі з Тріполі власноручно стратив полоненого аменохала! Даремно вони так поспішали, сподіваючись вихопити полоненого із мстивих рук. Знавіснілий шаанбський шейх продемонстрував, що він не боїться туарегів із Ахаггару…

Але що ж поробляє у шейха Бен Манзура Махмуд Алі?