Межовий лицар

11

Другий день турніру був хмарним, з поривчастим західним вітром. Людей сьогодні мало б бути менше, подумав Данк. І було б легше знайти хороше місце біля загорожі, щоб спостерігати за бійцями. Егг би сидів на перилах, я б стояв поруч.

Натомість Егг в шовку та хутрі сидітиме на трибуні, а мій вид обмежиться чотирма стінами в камері башти замку, куди запроторили його люди лорда Ешфорда. Приміщення мало віконечко, але воно виходило в інший бік. Попри це, Данк втиснув себе на підвіконник зі сходом сонця і похмуро дивився на містечко та ліси й поля за ним. У нього забрали його пояс для меча з мотузки, а також сам меч і кинджал. Гроші у нього теж забрали. Він лише сподівався, що Егг чи Рейман не забудуть про Каштанку та Грома.

«Егг,» пробурмотів він собі під ніс. Його сквайр, нещасна дитина, підібрана з вулиць Королівської Гавані. Чи був колись лицар більш дурніший, за нього? Данк дурна голова, недалекий, як дитина і тугодумний як віл.

Йому так і не дозволили поговорити з Еггом відколи вояки лорда Ешфорда забрали їх всіх з лялькової вистави. Ні з Рейманом, ні з Тансіль, взгалі ні з ким, навіть з лордом Ешфордом. Цікаво, чи побачить він когось із них взагалі? Поки що виглядало на те, що його збираються протримати тут до самої смерті. Ну а чого ж мені було очікувати? гірко картав він себе. Я звалив на землю сина принца і вдарив його ногою в лице.

Під цими сірими небесами розкішні одежі високородних лордів та лицарів не виглядатимуть так розкішно, як це було вчора. Сонце, приховане стіною хмар, не гратиме на їхніх сталевих шоломах, не переливатиметься і не блищатиме на срібному та золотому гравіруванні. Та попри це Данк мріяв бути зараз серед глядачів. Це буде хороший день для межових лицарів, бійців в невибагливій броні на незахищених бардами конях.

Принаймні він міг почути звуки турніру. Сурми геральдів співали, і час від часу ревіння натовпу говорило йому, що хтось впав, піднявся або зробив щось особливо хоробре. Він навіть чув звуки кінських копит, а одного разу — звук зіткнення мечів чи-то зламаного спису. Данк здригнувся при цьому; це нагадало йому звук, який пролунав коли Ейріон зламав палець Тансіль. Були й інші звуки також, ближчі до нього: звуки кроків в коридорі, цокіт копит на подвір’ї внизу, крики та голоси зі стін замку. Інколи вони навіть заглушали звуки турніру. Можливо, це було і на краще.

«Межовий лицар — це найбільш справжній серед усіх лицарів,» казав йому старий давним давно. «Інші лицарі служать лордам, які утримують їх, або від яких вони отримали свої землі, а от ми служимо там, де бажаємо, тим людям, в чию справу ми віримо… Кожний лицар клянеться захищати слабких та невинних, але ми дотримуємось своїх клятв найкраще, я думаю.» Дивно, якою глибокою може бути пам’ять. Данк давно забув ці слова. І старий, мабуть, теж.

День поступово минав. Далекі звуки турніру почали танути, а потім і взагалі зникли. Темрява почала заповзати в камеру, але Данк все так же сидів на підвіконні, дивлячись в наступаючі сутінки та намагаючись ігнорувати свій порожній шлунок.

А потім він почув кроки і дзенькіт залізних ключів. Він зліз з підвіконня, а двері відчинись. Два охоронці протиснулись в середину, один з масляною лампою. Далі зайшла служниця з підносом їжі. Останнім зайшов Егг. «Залиште лампу та їжу і вийдіть,» сказав хлопчик.

Вони зробили так як він велів, хоча Данк помітив, що важкі дерев’яні двері залишились напіввідкритими. Аромат їжі нагадав йому, наскільки голодним він був. На підносі були гарячий хліб та мед, миска горохової каші та рожен з добре прожареною цибулею та м’ясом. Присівши, він відірвав шмат хліба і сунув його собі в рот. «Тут немає ножа,» помітив Данк. «Вони думають, що я можу тебе штрикнути, га?»

«Вони не ділились зі мною своїми думками.» Егг був одягнутий в облягаючий чорний камзол з талією та довгими рукавами, підкладка з червоного атласу. На його грудях був вишитий трьохголовий дракон Дому Таргеріенів. «Мій дядько каже, що я повинен скромно просити твого прощення, за те, що обманював тебе.»

«Твій дядько,» промовив Данк. «Це має бути принц Бейлор, наскільки я розумію.»

Хлопчик виглядав нещасним. «Я ніколи не хотів брехати.»

«Але збрехав. Збрехав про все. Починаючи з твого імені. Щось я не чув про принца Егга.»

«Це скорочення від Ейгона. Мій брат Еймон називав мене Еггом. Він зараз в Цитаделі, навчається на мейстра. Ну і Дейрон з моїми сестрами інколи називає мене Еггом.

Данк підняв рожен і вікусив шматок м’яса. Козлятина, приправлена якимись спеціями зі столу лордів. Він ніколи таке до цього не куштував. Жир стікав по підборіддю. «Ейгон,» повторив він. «Ну звичайно, це мало бути Ейгон. Як Ейгон Дракон. Скільки Ейгонів були королями?

«Четверо,» відповів хлопець. «Чотири Ейгони.»

Данк прожував, ковтнув і відкусив ще хліба. «Для чого ти це зробив? То був якийсь жарт, щоб покепкувати над дурним межовим лицарем?»

«Ні.» Очі хлопчика наповнились сльозами і але він тримав себе мужньо. «Я повинен був бути сквайром для Дейрона. Він мій старший брат. Я навчився всьому, що повинен знати хороший сквайр, але Дейрон не надто хороший лицар. Він не хотів брати участь в турнірі, тож коли ми виїхали з Літньої Обителі, він втік він нашого ескорту, тільки замість того, щоб повернутись, він направився прямісінько в Ешфорд, сподіваючись, що вони не стануть шукати нас в цьому напрямку. Це він збрив мені волосся. Він знав, що мій батько вишле людей на наші пошуки. У Дейрона звичайне волосся, світло-коричневе, нічого особливого, проте моє — таке ж як у Ейріона та мого батька.

«Кров дракона,» промовив Данк. «Срібне волосся та пурпурові очі, кожен знає про це.» Данк, недалекий, як дитина.

«Так. Тож Дейрон збрив його. Він збирався переховуватись доки не закінчиться турнір. Але коли ти прийняв мене за конюха… Він опустив очі. «Мені було байдуже, битиметься Дейрон чи ні, але я хотів бути чиїмось сквайром. Мені дуже шкода сір. Справді шкода.»

Данк задумливо глянув на нього. Він знав, як це воно, жадати чогось так сильно, що бути готовим піти заради цього на найстрашнішу брехню. «Я думав, що ти схожий на мене,» нарешті сказав він. «Можливо ти і схожий, тільки не в тому, в чому я думав.»

«Ми обоє народились в Королівській Гавані,» вигукнув хлопчик з надією.

Данк не міг не розсміятись. «Так, тільки ти з вершини Пагорба Ейгона, а я з низини.»

«Це не так вже й далеко, сір.»

Данк відкусив шматочок цибулі. «Мені слід звертатись до тебе мілорд, чи Ваша Високість чи ще якось?»

«При дворі, так,» визнав хлопчик, «в усіх інших випадках можете називати мене Егг, якщо хочете, сір.»

«Що вони зі мною зроблять, Егг?»

«Мій дядько хоче побачити тебе. Після того, як ви доїсте сір.»

Данк відсунув тарілку вбік і встав. «В такому випадку, я готовий. Я вже вдарив одного принца ногою по обличчю, тож не буду змушувати іншого мене чекати.